Звір

Усе, що ми не усвідомлюємо,

проявляється зовні як доля.

Карл Юнг

– Я зжеру тебе живцем…

Щоб розчути слабке шамотіння, вона так міцно притиснула телефонну трубку, що на щоці залишилися заокруглі відбитки. Потім глянула у вікно на дрібні чорні цятки в небі й обережно поклала слухавку. Світ на мить похитнувся, і її знудило в кошик для сміття. Руки затремтіли. «Це все параноя». Хіба ж ні? Дзвіночок на дверях жалібно бренькнув. Ярослава випросталася. Вона повільно кліпнула, ніби це вимагало великих зусиль. Почула шум. Тінь із дверей насунулася ближче.

– … як себе почуваєте?

Вона сфокусувала погляд на обличчі. Один з гостей, що лізуть в голову. Ярослава опустила очі. Чи він справді тут, чи тільки здається?

– Бувало і краще, – відповіла тихо. – Та все нормально. Що ви хотіли?

– Ваша керівниця телефонувала. Запевняла, що нам нічого не загрожує. Що просто не варто відходити вночі далеко від готелю… Вона сподівається, що ця прикрість не вплине на наш візит.

Ярослава ковтнула густу слину й підняла очі. Постоялець навис над стійкою, наче хмара, й усміхався самими губами. «Прикрість?» Дівчина мимоволі здригнулася. Чоловік уп’явся в її обличчя крижаним поглядом і сказав, наче цвях забив:

– Тож ми лишаємося, можете не турбуватися.

– Чудово, – вона змусила себе усміхнутися так само, як він. – Дякую, що попередили мене. Сподіваюся, вас…

Вона раптом замовкла. Слова застрягли в горлі. Що вона планувала сказати? «Сподіваюся, вас не вб’ють?» чи «Сподіваюся, це не ваших рук справа?» Чоловік запитально підняв брови:

– Ви були близькі?

Достатньо, щоб тепер усюди бачити її розірване лице. Чути запах, від якого знову скручує нутрощі. Чи вона взагалі повірила в те, що побачила? Навела камеру на тіло, щоб пересвідчитися, що це не галюцинація. Проте навіщо було натискати на кнопку?

– Ні. Просто працювали разом.

– Що ви відчули, коли побачили її? – неочікувано м’яко спитав він, однак погляд лишався таким само холодним.

– Перепрошую?

– Смерть, – спокійно провадив він. – Що ви відчули, коли побачили смерть?

Перед очима знову сплило те фото. Вранішній туман хвилями спадав з гір, світанкові промені прорізали вологу землю. Опале листя почорніло від крові. Та готельна покоївка, Соля, – багряна брудна пляма серед величного спокою гірського ранку. Розтерзана, понівечена.

Сказали, це міг бути дикий звір. Можливо, ведмідь. «Дуже прикро», – сказали вони. Такого тут не траплялося вже років зо п’ятдесят. Ярославі знову стало зле.

– Не знаю.

Чоловік хитнув головою й мугикнув.

– Реальне – це те, що опирається мові.

– Що? – вона поморщилася, голова пульсувала від його тону.

– Лакан, – відповів він, ніби це мало якесь значення, – казав, що справжнє, реальне буття неможливо описати словами. Істинна сутність багатьох речей не може бути виражена в мові. Як смерть, наприклад. Її не передати словами. Вона просто є.

– І що? – Ярослава втупилася в його пусті світлі очі.

– Лише те, що ми не можемо її контролювати, і тому вона нас мучить. Проривається у нашу голову, навіть коли ми не хочемо. Сновидіння, марення… таке.

Ярослава раптом відчула, як під поглядом цього чоловіка навколо промерзає повітря. Картинка перед очима повільно заростала білою імлою. Вона кліпнула, намагаючись позбутися цього настирливого погляду. «Проривається у сни». Їй захотілося сховатися та ніколи більше не зустрічатися з ним.

– То якщо я опишу смерть словами, вона перестане мені ввижатися? – вона всміхнулася, але відчула, як зрадницьки затремтіла щока.

– Смерть не перестане бути реальною, – він примружив очі, розглядаючи, як сіпається її м’яз. – Однак я б зміг допомогти вам інтегрувати ваш досвід, щоб жити з реальним не було так нестерпно. Знаєте, це якраз те, чому я приїхав навчити колег. У моїх пацієнтів реальне не змушує їх страждати. Мені так шкода, що Соломія загинула. Якщо… захочете поговорити...

Він зробив театральну паузу, поклав візитівку на стійку та коротко кивнув. Ярослава не поворухнулася, тож чоловік просто пішов. Вона повільно потягла на себе картку. «Медин Володимир. Психоаналітик». Так само повільно дівчина провела пальцями по шорсткій поверхні, зігнула кремовий куток і навіть понюхала візитівку. На жаль, цей епізод був теж абсолютно реальним.

Колись вона ходила до психоаналітика. Такого ж холодного та нестерпного. Він сказав, що її розщеплення пов’язане із непостійністю батьківської фігури. Навіть сказав, що її ворожість до терапевта та пропуски сесій викликані бажанням помститися батькові через терапевта. Ярославі через нього здавалося, що вона сама винна у своїх галюцинаціях, у кошмарах, що знов і знов проростають у реальність. Вона полишила його, як тільки ліки подіяли і реальне знову стало реальним. А тоді втекла.

Ярослава глянула на годинник. Майже перша, останні шість годин пролетіли в тумані. Їй треба було поїсти, тоді пройтися кімнатами й перевірити, чи все в порядку. Звісно, сьогодні ніхто не чекатиме прибирання чи застелених ліжок. Керівниця сказала, що викличе нову покоївку на завтра, але до того Ярославі самій доведеться опікуватися готелем.

Вона глянула на робочий телефон. Чи зможе вона пригадати той голос? З острахом знов підняла слухавку, але цього разу там було тихо. Лише звичні гудки, ніяких голосів. Дівчина втомлено розтерла очі та знову обережно поклала слухавку на місце.

Ярослава прибрала за стійкою, тоді спустилася в тиші до кухні в підвалі. Сьогодні їй доведеться бути тут самій. Ніхто з персоналу тут не живе. Приходять і йдуть, коли виконують свою роботу. Тільки Ярославу поселили у крихітну кімнату, де сто років тому жила така сама прислуга, як і вона. Комірчина в кутку під дахом. Закуток для невдах. Або горище для талановитих вільних художників, як на Монмартрі. Краще, мабуть, було думати так.

Спершу Ярослава працювала з іншою дівчиною, але на міжсезоння керівниця лишила її саму. Мало хто хоче селитися в такі старі архітектурні пам'ятки. Від готелю очікують комфорту, а не вологих стін і запаху цвілі. Проте Ярославі тут подобалося. Подобалося уявляти, як сто років тому в цих стінах кипіло життя. Уявляти, ким би вона була, якби виросла серед цього спокою гір. Чи стала б вона такою, як є зараз? Тут не було старої роботи, не було війни та не було галюцинацій. До сьогодні.

Ярослава промайнула безживними коридорами до крила з кімнатами. Зараз тут живуть лише ці п’ятеро. П’ятеро психоаналітиків, які приїхали минулого тижня. Постійно блукають по вечорах і балакають в холі. Яке ж це навчання чи конференція, де всього п’ятеро? Чи не здалися вони їй надто дивними? Такими, щоб когось убити?

Соломія ходила до них учора. І позавчора. Хіба це не дивно? Ярослава раптом спинилася. «Це параноя!» Звідки взагалі такі думки? Як людина могла б розірвати іншу? Вона ж точно бачила сліди пазурів чи ікла. Але… чи справді бачила? Серце закалатало. Ярослава сперлася на високе підвіконня. Ногами повіяв вологий холод і вона затремтіла. Рвучко дістала телефон, розблокувала галерею. «Реальне опирається мові».

Неможливо відвести погляд. Вона наблизила фото, розглядала його, допоки не засльозились очі. Роздертий одяг і чотири глибокі рани на нозі блищать на світанковій росі. Вивалені нутрощі. Відгризене чи здерте до невпізнавання обличчя. Хіба людина на таке здатна? Вимкнувши телефон, Ярослава заплющила очі, але вивернуте обличчя все одно проступало в темряві.

Вона глянула у вікно на сірі пагорби. Десь там чатує дикий звір, що скуштував людської крові. Посірілий ліс тихо хитнувся. Чи той звір полював тут сто років тому?

Ярослава відвернулася, примусила себе взятися до роботи. Вона стукала в порожні кімнати, перевіряла, чи потрібно змінити рушники або забрати сміття. Бездумно рухалася коридором, поки під ногами не заскрипіло. Засохла земля. Вона присвітила собі ліхтариком. Змазані брудні сліди. Стоп. Це лише бруд. Лише бруд?

Ярослава рушила по сліду, де-не-де земля лежала клубами. Крок за кроком слід довів її до запасних дверей. Через них зазвичай ходила покоївка, щоб не гаяти час. Лише вона й Ярослава мали ключі. Дівчина смикнула двері, й ті відчинилися. З темного провалля сходів війнуло холодом. Чи був ключ на тілі? Хто і коли відчинив ці двері?

Питання болісно дзижчали в голові. Ярослава розвернулася й рушила по сліду в іншу сторону. «Ти накручуєш себе. Просто накручуєш», – тихо шепотіла вона собі під ніс. Слід блукав коридорами готелю, наче хтось загубився в лабіринті. Аж нарешті, коли вона зла й втомлена піднялася на третій поверх, слід зник. Просто біля її дверей. Усередині все захололо. «Ти знову їдеш глуздом, подруго».

Ярослава сиділа за стійкою, втупившись очима в одну точку. Вона точно не ходила через запасний вихід. Її взуття брудне, як і у всіх, хто гуляє зранку. Почулися голоси. Дівчина перевела пустий погляд на монітор, вдаючи, що працює.

– Чому він сьогодні причепився? – десь у коридорах пролунав сердитий жіночий голос.

У відповідь щось невиразно промимрили.

– Нас визначає лише Ід. Хіба він не аналітик нової хвилі? Ніхто вже давно не послуговується обмеженими ідеями Фройда, – нервово зауважив голос. – Ми більше, ніж наші первинні потяги!

– Та невже, Лізо?

У холі з’явилися двоє. Молода дівчина зневажливо глипнула на свого співрозмовника, а той лише розсміявся та поплескав її по спині, ніби вона розповіла найсмішніший жарт. Потому звичним рухом заправив довге неохайне пасмо за вухо й глянув на Ярославу.

– Як ваші справи, Ясю?

– В порядку. А ваші? – механічно відповіла вона.

– Вже краще… у такій чарівній компанії!

Дівчина поряд із ним скривилася.

– Ви ж не залишите нас на ніч самих, Ясю? Що будете робити? Не хочете приєднатися до наших вечірніх посиденьок? Ніякої науки.

– Дякую. Та я хочу відпочити.

Вона пригадала, як учора о цій порі прийшла Соломія. Чоловік знову поправив своє важке волосся та солодко всміхнувся.

– Так щодо первинних потягів, – мовив він у простір. – Хіба ж Медин не каже, що вчить не зважати на них? Екстерналізувати тваринне, тобто вивести поза межі власного «я» й ніколи до нього не повертатися – все доволі примітивно.

– Хіба це можливо, Єгоре? – в’їдливо спитала дівчина. – «Екстерналізувати»? Серйозно? Все одно що відрізати шмат тіла і сказати, що схуд.

Ярослава швидко глянула на її огрядного співрозмовника. Гарна спроба. Але, схоже, його цей пасаж не вразив.

– У мене була в терапії клієнтка, що постійно марила зрадою, – заговорив він м’яким голосом. – Приходила, і все, що ми робили: обговорювали деталі її фантазій та марень. Мені вона навіть снилася у контрперенесенні, уявляєте?

Ярослава зрозуміла, що він звертається до неї також, тож лише кліпнула очима. Єгор махнув їй рукою та зневажливо засмівся:

– Це ми так називаємо почуття, що виникають до наших пацієнтів. Тож, мені снилося, ніби я ґвалтую свою клієнтку. Хто б міг подумати! Я навіть поділився цим сном із нею, – він зітхнув, – і це лише погіршило її стан. Мої фантазії спричинили в неї напад істерики. Вона згадала про своє витіснене дитяче зґвалтування.

Він зробив паузу, ніби зважуючи кожне слово:

– Тож, Лізо, інтегрувати чи «вирвати» – ніколи не знаєш як краще. Може, якби я дозволив їй просто жити у фантазіях, лишив витіснений фрагмент, то вона була б щасливіша?

– Але ж ти повівся непрофесійно! Травмував її своїм власним непроханим матеріалом!

Ярослава придивилася до молодої дівчини. З усієї групи – єдина жінка й точно наймолодша з них. Гострий, ущипливий погляд контрастував із м’якими рисами обличчя.

– Усі припускаються помилок, – задоволено сказав Єгор.

– Ви з ним схожі у злочинному ставленні до роботи.

– Не можна бути такою серйозною, Лізо. Нещасні випадки трапляються.

Єгор підморгнув Ярославі й рушив у бік сходів. Ліза ще певний час стояла на місці, зчепивши руки, а тоді зітхнула.

– Ідіот, – прошепотіла вона.

Вони говорили про вбивство? На мить їхні очі зустрілися. Ліза швидко відвела погляд й пішла.

Ярослава вже мріяла піднятися до своєї кімнати й заснути. Просто провалитися в сон, просто відпочити. Можливо, це все лише стрес. Завтра їй стане краще, і вона про все забуде.

Дівчина вкотре за день глянула на телефон. Підняла слухавку та дослухалася до шамотіння.

– Я….кх…

Вона ще потримала слухавку, а тоді поклала на місце. Їй тільки здалося.

***

– Мамо?

Ярослава йде коридором. Двері відчинені, хтось вирвав шмат разом із замком. Килим волого просідає, як сира земля.

– Мамо? – знову кличе вона.

Тхне гнилим м’ясом. Дзижчать мухи. Вона просувається темним коридором. Меблі запорошені пилом, усюди брудний посуд. В дальній кімнаті мерехтить світло від машин, що їдуть повз вікно. Вона знову хоче покликати матір, але цього разу голос зникає десь у грудях.

Сірий морок розвіюється. Мати сидить навпроти дверей, дивиться в темряву коридору, ніби чекає на Ярославу. Дівчина підходить ближче, намагається видати звук, але виходить саме сичання.

У кімнаті надто темно. Знову проїжджає автівка. Яскраве світло повільно рухається з кутка до материного стільця. Воно облизує її ноги, піднімається тілом, що блищить від вологи, й зупиняється на обличчі. Шмат відгризеної шкіри висить на підборідді. Розірваний рот ворушиться, з глибини видається звук, що булькає.

Машина надворі газує, скриплять шини. Світло різко зникає і Ярослава лишається в повній темноті.

– Я… Яро…

Вона відчуває гарячий подих позаду й низьке гарчання. Намагається закричати, втекти, але тіло не слухається. Волосся стає дибки, коли вона повертає голову в темряву коридору.

– Я зжеру тебе живцем.

Два жовті ока спалахують у мороці та кидаються на неї.

Ярослава прокинулася. Тіло звело судомою, вона ледь розтулила рот. Шкірою пробігли сироти. Звісно, цього ніколи не було. Це лише сон. Вона терла долонями обличчя, відганяючи кошмар, аж поки не відчула гаряче пульсування у скронях. Взяла телефон. Третя ночі. Вдих. Видих. Руки на плечі. Обійняти та чекати, доки вгамується серцебиття. Все добре. Все добре.

За дверима почувся шурхіт. Ярослава завмерла й прислухалася. Звісно, тут повно звуків, це ж старий готель. Можливо, навіть миші, хоч їх і труїли влітку. Скрип підлоги, а потім гарчання. Тихе, низьке. Ярослава затулила вуха долонями, а тоді швидко опустила руки. В голові боляче дзенькнуло, і гарчання зникло. «Це лише сон».

Вона втомлено відкрила фейсбук і подивилася на мамин акаунт. Активність 3 години тому. Бездумно оновила сторінку кілька разів. Потім зайшла на профіль колишнього й так само механічно оновлювала. Пройшлася по спільних знайомих. Чи вони помітили, що вона зникла?

Не спала. Піднялася о шостій, як тільки небо посіріло. Ярослава майже переконала себе, що це просто марення. Смерть Соломії її налякала. Та біля дверей раптом спинилася. Земля, що вона прибрала біля свого порога, з’явилася знов. А серед бруду лежав ключ. Почорнілий і вимащений кров’ю.

Серце застукало десь у горлі. Ярослава відкрила камеру на телефоні й навела на ключ.

– Будь не справжнім, будь не справжнім, – нашіптувала вона.

Провела рукою, але зображення в телефоні було таким самим як і у реальності. Це не галюцинація. Не її хворий мозок. Ярославу знову почало нудити.

Колись давно вона, навпаки, сподівалася побачити, що її видіння – справжні. Що тіні, люди та речі, які раптом виникають у периферії зору, – реальні. Мозок такий химерний. Здатний вигадувати та утримувати найяскравіший образ. Найстрашнішу галюцинацію. Але не здатен її опрацювати одночасно в двох вимірах. В реальності та на екрані телефону.

Ярослава нахилилася над вмивальницею, пустила воду, але дивилася не на заспокійливий струмінь, а на фото мертвої жінки. Тіні, кров та порізи. Зникле обличчя. Ключ, який, мабуть, був на її тілі, ключ, яким вона відчиняла запасні двері, лежить у Ярослави на підлозі. Хто міг його туди покласти? Хтось, хто знайшов його? А може, забрав? Той, хто її вбив?

Ярослава примружилася й з болем глянула на себе у дзеркало. Чи вона знову божеволіє? Вона розглядала своє обличчя так довго, що перестала його впізнавати. Якщо це був не ведмідь, тоді хто?

Вона умилася холодною водою та вийшла з вбиральні. Світанок ледь-ледь прорізався крізь щільні хмари. Вітер завивав коридорами. Ярослава виглянула на вулицю, глянула на темний ліс. Їй потрібно ще раз побачити те місце. Вона мусить побачити.

Дівчина впевнено спустилась сходами та вийшла на двір. Від холодного вітру одразу заломило в скронях, але Ярослава рішуче просувалася до того місця, де знайшла Соломію – за ворота маєтку, стежкою в сторону села. І ось воно.

Ярослава застигла. Місцеві підняли й переворушили землю, щоб сховати кров. Тепер тут нічого не знайти. Але що вона взагалі сподівалася тут побачити? Почулися кроки, і вона здригнулася.

– Ах, доброго ранку, Ясю, – голос Медина був неприродно жвавим. – Вбивць завжди тягне на місце злочину?

Дівчина озирнулася, але промовчала. Медин був не сам. Поряд із ним незграбно тупцював молодий колега. Хлопець глянув на Ярославу й ніяково посміхнувся.

– Ми якраз обговорювали значимість ритуалів і тяжіння до жахливого.

– Не буду вам заважати, – промимрила вона, пропускаючи їх уперед.

– Володимир каже, що ви не вважаєте смерть Соломії нещасним випадком? –молодий чоловік радше констатував, ніж питав.

Ярослава стиснула щелепу.

– О, я такого не казав, – серйозно відповів Медин. – Ви не знайомі з Олексієм, Ясю? Він мій учень.

– Що ж тоді ви казали? – перепитала Ярослава.

– Сказав, що ви, здається, ще не усвідомили втрати.

– Що, як це й справді не нещасний випадок? – випалила вона. – Ви ж її бачили! Чи вона вам щось розповідала?

Чоловіки завмерли на сходах над нею і вітер шарпав їхні довгі пальта, що піднімалися, наче крила.

– Ні, нічого вона не розповідала. Не випадок? Але… що ж це тоді, Ясю? – спитав Медин із удаваним здивуванням. – Чи тут немає ведмедів?

– Не знаю, – нарешті вимовила вона.

– То ви таки не місцева? – спокійно запитав Олексій. – Я казав Володимиру, що ви виглядаєте, ніби з великого міста, на відміну від Соломії.

– Чому?

– Це у ваших очах, – він поправив комір пальта. – Роки напруги завжди визначають наші очі, правда?

Вона глянула на його розслаблене обличчя. Веселий, лагідний і спокійний погляд.

– Тоді ви звідки? – спитала вона.

– З Києва, – розсміявся він. – Якщо це не схоже, то все завдяки рокам терапії. Та методу пана Медина.

– Той самий метод, якому ви приїхали навчати? Щось про екстерналізацію? – поцікавилась Ярослава.

– О! – задоволено вигукнув Медин, – ви вже чули! Саме так. Моя ідея не в тому, щоб усвідомлювати чи відкривати всі травми нашого життя. Навіщо це робити, якщо можна лишити реальне реальному, а жити у власному світі.

– Хіба це не втеча? – розгублено спитала Ярослава. – Не життя в ілюзіях?

– А що в нашому житті не є ілюзією? Звідки знаєте, що я зараз дійсно перед вами?

Ярослава напружилася та міцніше стиснула в кишені телефон.

– Втеча, – провадив він, – хіба не всі ми утікаємо? Уникаємо відповідальності, стресу та страху. Чому б не зробити це усвідомлено, щоб тим самим – парадокс – припинити уникати?

Ярослава знову відчула, як від його слів засвербіло й закололо в голові. Медин, здається, не помічав її стану й продовжив:

– От навіть просто цікаво: чим спричинена ваша втеча? – він вивчав її зверху вниз. – У такому юному віці вчинити соціальний суїцид.

– Я не… – прошепотіла вона. – Війна.

Ярослава відповіла те, що казала всім, хто хотів дізнатися, що змусило «юну дівчину» полишити родину, роботу й перспективи великого міста, щоб переїхати у село. Мальовниче й спокійне, але все ж – село. Вона завжди озвучувала цю невинну й водночас жахливу відповідь. Це завжди звучало переконливо.

Але не цього разу. Під їхніми поглядами це слово втратило будь-яке значення й вагу. Вилетіло й розвіялося, як пара.

– О, ну звісно. Вибачте, – Медин чемно посміхнувся. Не повірив анітрохи. Бачив її наскрізь.

– Я думаю, що розумію, – голос Олексія був ніжний та заспокійливий, наче муркотіння кота. – Знаєте, Ясю, якби ви раптом погодилися прийти до нас на заняття, Володимир, може, покаже техніки. Мені допомогло. Справді допомогло.

Медин лише посміхнувся й кивнув:

– Дійсно, Ясю, я не проти. Колеги завжди хочуть свіжої крові, – побачивши, як вона здригнулася, засміявся. – Маю на увазі, хочуть справжню роботу, in vivo.

Ярослава глянула на Олексія. Чому він такий розслаблений?

– Цьому ви намагалися навчити і Соломію?

– Так, – відповів Медин, – свого роду так. Та, на жаль, наша робота трагічно припинилася.

Ярослава хитнула головою:

– Дякую за пропозицію, я подумаю.

Чоловіки ввічливо кивнули й пішли далі, лишивши її саму. Ярослава ще трохи подивилася їм услід. А коли вони зникли десь під схилом, встала просто на місці вбивства. Ніяких слідів, звісно. Жодного. Пройшлася колом та розвернулася в бік готелю.

Треба взятися до справ і зателефонувати керівниці. Ярослава з полегшенням подумала, що скоро почнеться зимовий сезон і вона буде в маєтку не сама. Повернеться її колега, прилетить із-за закордону керівниця та, можливо, підселять нову покоївку.

Замислившись, вона обійшла готель з іншого боку. Тут земля теж була нещодавно перекопана. Цікаво, нащо. У неглибокій борозні щось коротко зблиснуло. Дівчина нахилилася й навела камеру телефону. Це були розбиті окуляри. Цілком реальні. Бо це її власні окуляри.

Ярослава знову і знову прокручувала в голові день, коли знайшла тіло. Вона божевільна? Чи вона виходила в своїх окулярах тоді? Вона не пам’ятає. Вона взагалі рідко носить окуляри – лише інколи надягає, якщо мусить довго працювати за комп’ютером. І то, постійно забуває це робити. Може, хтось непомітно взяв окуляри зі столу й викинув у лісі? «Це божевілля». Навіщо комусь це робити?

Ярослава притиснула пальці до скронь. Божевільна? Хтось поклав ключ їй під двері. Можливо, просто знайшли десь на подвір’ї й принесли в готель. Чому ж не лишили на стійці? Можливо, тому що це вона сама забрала той ключ?

Думки розривали голову. Вона підхопилася зі свого місця, не в змозі терпіти. Руки затремтіли. У холі застигла нова покоївка.

– Все ок? – спитала вона.

– Так, – відсторонено відповіла Ярослава. – А у тебе? Все в порядку?

– Звісно, – дівчина насторожено підійшла ближче.

– Нічого дивного не помітила, коли прибирала?

Дівчина здивовано похитала головою, а тоді озирнулася і тихо спитала:

– А що, мала?

– Не знаю.

– Ці гості у тебе незвичні, звісно. У одного на столі лежить людський мозок, – дівчина махнула рукою й зробила крок ближче. – Пластиковий. А ще всюди розкидав ці гидкі фотки, ніби з уроку біології. Всякі нутрощі, фу. Вони якісь вчені чи що?

– Щось таке, – Ярослава напружилася. – Психоаналітики.

– О, – закивала вона, – ясно, це ж ті, що хворих на голову лікують? Я одного зустріла, та він сам з прибабахом. Ще й лишився в кімнаті, як я прибирала. Питав, чи тут узагалі часто людей убивають.

– Це який?

– Та, – покоївка постукала пальцями по стійці, – похмурий дід з 204. Я сказала: либонь, так само часто, як і всюди. А він такий: що, здирають обличчя? Та я зробила вигляд, що не розчула, й пішла собі. Збоченець.

Ярослава в знак солідарності похитала головою. Так-так. У 204 вона поселила Любомира. Він майже ніколи не виходить з кімнати.

– Дивно, так. Це у нього ті фотки порозкидані?

– Ні, – дівчина відштовхнулася від стійки й глянула на двері. – У 202.

Медин.

Покоївка попрощалася, і Ярослава лишилася сама. Знов глянула на годинник. Третя година. Вона піднялася до кімнат.

У кімнаті Медина було тихо. Вона постукала перед тим, як відчинити своїм ключем. Он як! Покоївка ще м’яко висловилася про «фото всюди».

Ярослава глянула в шухляду столу. Купа детальних фото з лабораторій і секційного столу. І не лише людські. Випотрошені тварини: собаки, тхори та миші. Навіщо йому ці зображення?

Ярослава навела камеру та відчула нудоту.

Відчинила іншу шухляду. Ще фото. Та якісь записи. «Соломія»? Ярослава спробувала вчитатися в нерозбірливий почерк. Лише кілька речень, замітки: «заздрість до старшого брата?», «провина за народження дівчинкою?», «уникання близькості через неприйняття свого тіла».

Ярослава грюкнула шухлядою. Пальці неприємно поколювало. Читати про мертву дівчину було все одно що порпатися в брудній білизні. Важкість у голові та огида заважали тверезо мислити. Таке вже з нею колись було, невже знову?

Ярослава оглянула кімнату й швидко вийшла. Механічно постукала в сусідню. Тиша.

Це кімната Олексія. Ярослава прослизнула всередину й зачинила за собою двері. Нічого особливого на перший погляд. Сама не розуміючи навіщо, відчинила шафу. Охайно складені светри й одна сорочка. Вона торкнулася м’якої тканини.

Чому він виглядає таким щасливим?

Вона відчула гострий біль образи й рвучко зачинила шафу. Вона заздрила місцевим – з їхніми спокійними обличчями, що не переживали стільки стресу. Та це зрозуміло: вони народилися в іншому місці, в іншій родині. Олексій же, здається, – звідти ж, звідки й вона.

Ярослава зазирнула в шухляду столу. Навела камеру. Хто їздить з такими дивними речами? Вона торкнулася гладкої деревини.  Це була вирізьблена маска. Видовжене, викривлене, наче у Мунка, обличчя з двома тонкими отворами замість очей. Ця річ викликала водночас огиду й захват. Хотілося прикласти її до обличчя, попри відчуття лиха, що вона випромінювала, аж вібрували пучки пальців. Дівчина неохоче зачинила шухляду.

Коли Ярослава повернулася за стійку, в голові розплився ще більший туман. Вона все надумала. Це параноя. Треба виїхати та записатися знову до лікаря. Хіба могла ремісія затягнутися надовго?

У відчаї вона механічно прокручувала записи з камер. Треба було це зробити одразу. Ось Соломія. Вона виходить остання, світло вимикається, й Ярослава зачиняє двері.

Ось наступний ранок, Ярослава швидко виходить в село.

Споглядати записи дивно. Від цього шкірою проступили сироти, бо вона знає: поки на екрані змінюються цифри, вона десь там вже знайшла тіло.

Ось вона повертається. Ось Медин. Гості ходять з готелю та в готель. Знову зникає світло. Рух.

Ярослава сповільнила запис.

Ось воно. Друга ночі. Хтось вийшов з готелю.

Ярослава прикипіла поглядом. Камера в нічному режимі, тож обличчя не розгледіти, але вона одразу впізнає цю поставу. Це Медин. Вийшов о другій, повернувся за п’ять на третю…

Якраз тоді, коли вона чула якийсь шурхіт і дивні звуки.

Може, вона не божевільна. Або не зовсім божевільна. Варто переконатися. Дівчина одним рухом дістала візитівку з шухляди столу. Добре. Вона прийде на їхнє заняття.

Ярослава зачинила двері та піднялася до того, що в готелі називають конференц-залою. Насправді це були дві об’єднані кімнати з дешевими складеними стільцями. Медин запросив її на другу половину заняття. Спочатку група мала обговорити «теорію методу», тож коли вона увійшла, всі вже сиділи на місцях.

Вони прибрали майже все з кімнати, лишили тільки п’ять стільців по колу та диван, який притягли з коридору. Місця для неї не було.

– Ясю, як добре, що ви прийшли! – Медин почервонів. В залі було душно та спекотно.

Ярослава обвела поглядом присутніх. Більшість відповіли їй ввічливими посмішками.

– Прошу, – він махнув рукою на диван. – Влаштовуйтеся.

Ярослава розгублено глянула на диван.

– Це, звісно, не кушетка, – вибачливим тоном сказав він. – Та головне, щоб вам було зручно.

Дівчина ще раз оглянула присутніх. Ліза похитала головою й стенула плечима. Обличчя решти були доволі похмурими, як для психологів.

Ярослава лягла на диван. Медин і група залишилися за її головою, тож вона нікого не бачила, але раптом відчула, як сама починає червоніти від напруги. У голові стукало, руки мимоволі зчепилися в замок. Ніхто нічого не казав, і запанувала важка тиша.

– Що я маю робити? – нарешті спитала вона.

– Лише відповідати на питання та казати все, що ви хочете сказати. Ділитися будь-якими асоціаціями, коли вони виникають.

– Зрозуміло.

– Ясна річ, це не повноцінна сесія, тож в будь-який момент ми можемо припинити і не будемо заглиблюватися у ваш матеріал, – Ярослава звела брови. – Як я казав, мій метод скоріше про дозвіл лишити реальне реальному. Усвідомити його або наблизитися до цього й відділити від вашого звичного життя. Екстерналізувати його в символі.

– Я не дуже добре розумію, – зізналася Ярослава.

– Ви зрозумієте, коли відчуєте. Тож, Ясю, чого б на вашу думку, ви хотіли позбутися?

Вона заплющила очі. Вона ж готувалася. Але в горлі раптом пересохло. Божевілля, фото мертвої жінки в телефоні, війна. З чого б почати.

– Мені часто сниться один і той самий сон, – голос захрипів, майже зірвався. У відповідь тиша, тож вона поволі продовжила: – у ньому… моя мати. Я намагаюся її врятувати, ніби вона у небезпеці. Та знаходжу її завжди мертвою. А у квартирі постійно хтось є. Минулого разу це був ведмідь.

Медин і решта мовчали. Ярослава не бачила їх, але відчувала гострі голки їхніх думок.

– Цікаво, – нарешті промовив Медин. – І що ви думаєте про цей сон, Ясю? Що ви відчуваєте?

– Страх, – вона заціпеніла на дивані. – Справжній жах. Безпорадність.

– Що вам приходить у голову, коли я кажу "ведмідь"?

– Тварина? Напевно, небезпека, – Ярослава ковтнула. – Це звір, якого неможливо контролювати.

Хтось позаду заворушився.

– Це якось пов’язано з тим, що було у вашому житті?

Ярослава розкрила рот … та закрила. Вона мовчала, як і решта. Десь далеко чулося цокання секундної стрілки. Цікаво, як довго вона зможе так лежати. Зітхнула:

– Ви про Соломію?

– Не знаю, – Медин надовго замовк. – А ви про неї?

– Мабуть. Хіба ведмеді на таке здатні?

– А хто здатен?

Вона знову замовкла. Хотілося озирнутися на них, щоб побачити, чи вони досі сидять на своїх місцях. Чи, можливо, стоять над її головою, з роззявленими, як у тварин, пащами. Їй стало важко дихати.

– Не знаю. Людина?

– Чому ви думаєте, вам допікає цей сон, Ясю?

– Мені б хотілося, щоб моя мати також утекла.

– Також? Від чого ви тікали?

– Від усього, – Ярослава зітхнула.

– Що ви думаєте про це зображення?

Медин простягнув їй одну з тих фотографій, що вона вже бачила у його шухляді. На ній розтин черевної порожнини. Фото неякісне, тож нічого крім темної багряної плями на розрізі не видно.

– Що тут нічого не видно.

– Як щодо цієї?

Він показав інше фото. Одна рука у черевній порожнині, інша тримає кишківник.

– Чи це взагалі законно – робити такі фото?

– А ця?

Розсічене горло. Розірвана шкіра, пусті очі. Звідки у нього стільки таких зображень?

– Чи не відчуваєте ви цікавість? – спитав він.

– Можливо.

Він показував ще. З якоїсь причини їй не було так само огидно, як коли вона дивилася ці фотографії у нього в кімнаті. «Цікавість» – справді було підходящим словом для її думок. Вона думала про те, як люди робили ці фото, і про тих, хто робив ці розтини.

– Тож, скажіть ще про свої сни. Хто буває там іще крім ведмедя?

– Якась істота. Інколи я сама.

– Ви сама?

– Так. Інколи я сама ця істота.

Істота, що зазирала у дзеркало за спиною матері і бачила на своєму тілі кров. На своєму обличчі. У своєму погляді.

– Я чую багато агресії. На вашу мати, на вашого батька через цей образ ведмедя. Ви втекли від цього чи не так? – Медин щось промугикав, а Ярослава скулилася на дивані. – Схоже, ваша агресія мала чи має кудись виливатися, Ясю. Навіщо ви тікаєте від неї? Що поганого може статися, якщо ви нарешті станете звіром у своєму сні? Скажіть, що ви робили того ранку, коли знайшли тіло? Навіщо виходили з готелю?

Кров запульсувала в обличчі. Ярославу почало нудити. Вона закрутила головою, щоб побачити Медина.

– Ви думаєте, це я вбила її?

Його обличчя було спокійним, навіть відстороненим. Вона не бачила решти. Ярослава облизала губи.

– Я хотіла прогулятися.

Він не повірив їй. Звісно, вона сама собі не вірить, бо це не було правдою. Вона просто відчула, що мусить вийти. Вирішила спуститися вниз до мосту, може, до пошти, хоч та ще зачинена. Та байдуже, бо вона прокинулася з жагою, з нестримним бажанням утекти.

– Я хочу закінчити, – сказала Ярослава. – Мабуть, мені це не підходить.

Рішуче вскочила на ноги і перед очима поплило. Жар у грудях розпинав шкіру зсередини. Вона похитнулася.

– О, обережніше, Ясю, – Медин встав, щоб їй допомогти, але вона відсахнулася. – Я знаю, як важко підходити до істини. Та вам не обов’язково тікати зараз. Дозвольте.

– Ніхріна ви не знаєте.

Вона вибігла в хол, тремтячими руками відчинила двері та вислизнула на вулицю. Холод і туман швидко просочилися під одяг. Та їй усе одно було задушно.

Це все божевілля. Вона не вбивала Соломію. Звісно не вбивала, чому взагалі про таке думати. Ті сни – просто сни.

Вона згадала присмак крові, жагу, нестримний поклик до вбивства зі снів. Чи це справді лише її дитячі травми, витіснена агресія? Злість на мати за бездіяльність? Злість на батька за біль?

Ярослава зробила глибокий вдих, що заболіли легені.

Варто буде зателефонувати керівниці. Сказати, що вона їде. Що вона переїжджає. Куди? Можливо закордон. У вухах стукало.

– Ясю?

Вона рвучко розвернулася. Олексій стояв осторонь, закутаний у своє велике пальто.

– Вибачте, – сказав він. – Я прийшов сам, щоб ви не думали… Просто вирішив подивитися, як ви.

– Бувало і гірше, – сказала вона та зазирнула йому за плече. У холі горіло світло, але нікого не було.

– Я думаю, ви дуже смілива, що прийшли.

Вона не відповіла. Олексій глянув вгору. Ярослава могла роздивитися його голу шию.

– Чому ви такий спокійний? Ви кажете, це його техніка, але ця техніка - маячня.

– Хм, – Олексій подивився їй у вічі, – важко сказати. Він намагається відкрити наші конфліктуючі сторони та дати кожній те, чого та бажає. Мабуть, інша моя сторона виявилася доволі спокійною людиною.

– Я не…

– Хіба ж він не показав вам вашу? Хіба ви не відчуваєте цю жагу? – Олексій завмер, незмигно дивлячись їй в очі. Ярослава відчула, як затремтіли ноги. – Не подумали: боже, що він в біса верзе? Так би його й убити? Та ви навіть сказали це вголос!

Він засміявся своїм приємним сміхом. Ярослава мовчала. Вона глянула на готель, тоді знову на Олексія. Вона божеволіє, а може, й не тільки вона одна.

– То просто відпустіть це, – сказав він.

– Що?

– Відпустіть ці свої думки. Чому ви постійно переживаєте за щось? Медин дозволить вам стати вами. Я покажу.

Вона зробила крок у бік готелю, але Олексій не намагався заступити їй дорогу. Навпаки, він відійшов убік, зняв свої чоботи й став босими ногами на холодну землю.

– Що ви робите? – прошепотіла Ярослава.

Олексій мовчки скинув пальто, залишившись оголеним.

– Припиніть…

Він схопив себе за обличчя, і з тихим ричанням почав здирати шкіру. Ніби прориваючи тонку оболонку, вивертався назовні, стаючи більшим, вищим, могутнішим. Рик змінився на рев. Кістки викручувалися й ламалися. Руки розірвали шкіру, доглянуті нігті витягнулися у гострі пазурі. Обличчя видовжилося, мов його маска, рот перетворився на смердючу прірву. Тіло вкрив густий темний слиз. Під блискучою тонкою шкірою билося серце.

Вивернуті ноги тремтіли. Потвора опустила голову, щоб вона могла її розгледіти. У місячному світлі хижа паща виблискувала слиною. Дві пари шалених очей пропікали її наскрізь.

– Медин так засмутився, що Соломія не підійшла, – прохрипів звір. – Але як приємно було бачити її смерть.

Ярослава дістала телефон. Неслухняною рукою розблокувала та навела на потвору. Відчула, як сльоза стекла по щоці, коли глянула на екран.

– Реальність, чи не так?

Цього не може бути. Цього не існує. Ярославі стало зле. Нутрощі скрутило й водночас, майже розплавило.

– Не пручайтеся, – мовила потвора. – Хіба не приємно нарешті відчути полегшення?

Ярославу судомило. У голові зринуло фото мертвого тіла. "Не підійшла?" Вивернуте обличчя…

– Вперше неприємно, – прохрипів він. – Та якщо виживете, надалі буде простіше.

Дівчину знудило. Неможливо. Це все несправжнє, нереальне. Вона не може перетворитися на таку істоту. На звіра, на вбивцю. Вона тікала, щоб не стати такою.

А може… нарешті й справді досить тікати?

Вона відчула, як зсередини її розпирає могутня сила. Щось огидне, слизьке воліло вирватися з її нутра.

– Бідна Соломія надто пручалася. Стікла кров’ю, так і не завершивши перетворення.

«Неприйняття свого тіла». Ярославу розривало зсередини, було так нестерпно лоскотно, так затісно, так спекотно, що хотілося розірвати на собі шкіру.

– Ось воно, дивіться! – голос Медина лунав десь здалеку.

Ярослава втратила на мить всі відчуття крім одного. Страшенного нестримного болю. Неконтрольованого та безмежного. А тоді - лють.

– Я ж казала, що справа у підходящому матеріалі, – знову чутно голос. – Неприйняття себе неможливо екстерналізувати, Єгоре. Це призводить до смерті.

Ярослава чула свої думки десь на самому обрії свідомості. Чи вона розуміє все, що чує? Наче перед сном, який ніяк не настане. Її тіло жило власним життям. Сповнене сили, люті та могутності, воно жадало крові. Це не вона. Це не може бути вона.

– Все ж поки найкраще вдається розкрити природу агресії, – голос Медина приглушений, ніби з-під води.

Вона озирнулася на нього. Медин і решта лишилися в готелі за зачиненими дверима. Вони дивилися на неї й балакали. Ярослава чула їх крізь товщу стін.

Її тіло ще не звикло до нових чуттів. Жага. Жага та ненависть.

Тіло зірвалося з місця. За один стрибок воно досягло дверей готелю. Вони зачинили двері. Гарчання йшло від самого нутра, нетерплячка пекла в грудях.

– Вгамуйтеся, Ясю, – голосно сказав Медин крізь двері. – Якщо вб’єте мене, залишитеся у цій подобі назавжди.

Страх. Ярослава ще відчувала людський страх. Вона не хоче бути твариною. Вона озирнулася на те, що колись було Олексієм.

– Чому ти не жадаєш їх убити? – вона не знала:  чи вимовила це вголос, чи тільки подумала. Проте він зрозумів її.

– Бо вони дарують мені свободу.

Ненависть та лють знову поглинули її свідомість. Хіба вона не здобуде нарешті, свободу, якщо залишитися такою навіки?

Тіло знову рушило. Тіло, що колись було Ярославою, знало інший вхід. Хіба вони могли зачинити всі двері? Тож, воно виб’є слабкі двері, зайде через прибудову або виб’є шибку над кухнею. Воно знайде шлях.

Ніс вловив слабкий запах страху. Люди всередині запанікували. Вони почали тікати по кімнатах. Їм не сховатися.

Збиті ящики впали одним помахом. Благенька шибка, прикрита дошками, затріщала.

Тіло відчувало голод. З ревом воно просочилося у вузький отвір, б’ючись із боку в бік. Скло розрізало плоть.

– Заспокойтеся, кажу.

Медин. Його голос твердий, холодний. Воно гарчить. Воно спрагле крові.

– Ясю, ви – це не лише ваша лють.

Голова тріщить. Ярослава намагалася взяти контроль над істотою, але все, що вона відчувала, – це жах.

– Та я відділив її від вас. Тепер ви будете вільні, – його голос як крига. – Хіба ж то було життя, де ви мали постійно уникати цієї люті? Саме тепер  ви –людина.

Біль знову накотив. Нутрощі скрутило, кінцівки заніміли. Ярослава відчула, як падає, розтягнувшись у калюжі крові на підлозі. Вона знов опинилася у своєму тілі, слабкому й тремтячому. Її одяг лишився десь на вулиці, розірваний після перетворення. Ярослава намагалася встати, ковзаючи в уламках скла.

– Зовсім інші відчуття, правда ж? – питає Медин задоволено.

Голова прояснилася. Вона справді відчувала себе краще. Глянула на свої скривавлені руки та її почало нудити.

– Тепер я назавжди… Це?

– Тепер ваша агресія не буде вам заважати у вашому тілі. Ви – найкраща версія себе у своїй тілесній подобі. Бо я відділив її від вас.

Ярослава підняла очі на Медина. Його обличчя було сповнене самовдоволення. Він тихо засміявся й подав їй руку:

– Якщо будете так на мене дивитися, то знову перетворитеся. Для першої ночі це забагато.

– Я буду перетворюватися щоразу, як злитимуся? – вона не ворушилася, ігноруючи його руку.

– Звісно ні, ви навчитеся це контролювати та розділяти себе від злості.

Розділяти? Ярослава заплющила очі, пропускаючи його слова крізь себе. Тоді прийняла його руку:

– Як називається зворотній процес від екстерналізації?

– Інтерналізація? – Медина чомусь це дуже розсмішило.

– Точно. Так, мабуть, працюють справжні терапевти.

Він встиг лише здивовано поглянути на неї. Навіть самовдоволення не повністю зійшло з його обличчя. Ярослава міцніше стисла уламок скла. Біль у руці був страшенний, але вона не зважала. Щось усередині неї заворушилося знову, однак Ярослава відкинула цей поштовх глибше. Уламок скла врізався у шию Медина. Коли він осів істота всередині раптом затихла.

– Спробуй це екстерналізувати, сволото.

Стиснувши закривавлену руку, вона раптом засміялася. Їй справді потрібна терапія. Справжня. Бо це щойно справді було приємно. Без усякої звіриної подоби.