Я розплющила очі й побачила перед собою гілки дерев, освітленні достобіса яскравим місяцем. Повня.
Мені не вистачало повітря — легені горіли, наче я дихала вогнем, а не свіжим нічним повітрям. Голова ось-ось лусне від болю. Очі, ніби різали лезом, сльози не припинялися. Хотіла заволати, покликати на допомогу — але замість крику пролунав тільки жалюгідний хрип.
Чому я лежу просто неба? Спробувала підвестися на лікоть, і знову впала. У мене не було сил; тіло таке важке, наче на ньому лежить бочка з водою. Треба заспокоїтися. Не панікуй. Думай тверезо.
Я підняла голову, щоб озирнутися — дерева, трава, багнюка. Це що, ліс? Чому я тут?
Я не відчувала пальців ніг, тіло замерзло. Скільки ж я тут пролежала?
Треба щось робити. Якщо залишуся — помру.
Мені знадобився певний час, щоби перевернутися на живіт, підтягнути ноги й абияк стати на коліно. Чудово, це вже хоч щось. Треба оглянути місцевість і…
— Що, чорт забирай, відбувається?!
Під час спроби підвестися, краєм ока я помітила, що на мені зовсім немає одежі, навіть спіднього! Я абсолютно гола, ввечері, у лісі, ще й майже не можу рухатися. Що за маячня? Як я сюди потрапила?
Було холодно, я промерзла до кісток. Шлунок був таким порожнім, що від цього навіть нудило. Голова як надутий мʼяч, що ось-ось лусне від тиску. Я мушу покликати на допомогу, хтось має почути. Мене врятують, а як я тут опинилася — зʼясуємо потім.
— Гей… — тільки тихо й засопіла. — Я тут… Рятуйте!
Я чула тихий шелест листя; якась пташка високо пролетіла; тихо колисалася трава. І це все. Це, чорт забирай, єдині звуки в цьому клятому лісі! Жодного людського голосу чи, хоча б, натяку на якесь розумне життя. Тільки я і природа. Наодинці. Ніби вирішуємо, хто кого переможе.
Горло стискало невидимою рукою, щоки досі не висихали від сліз. Відчай брав гору швидше, ніж надія на порятунок. Мене настільки охопив жах і безсилля, що я пожалкувала, що прокинулася. Як раптом… Я почула якийсь шум, приблизно метрів десять-пʼятнадцять від мене. Хтось знайшов мене? Нарешті!
— Я тут! Не можу підвестися, сюди! — цього разу голос набував сили, хоч і досі хрипів. Підняла достобіса важку руку, щоби помахати. В очах плавав туман, спробувала роздивитися свого рятівника, але зір підводив.
— Ви мене бачите? Ідіть на мій голос!
Але знову не отримала відповіді. О ні, невже я помилилася? Раптом це не людина, а якийсь щур або ж вітер піднімає листя? Боже, я помру тут наодинці!
— хрр… — я почула тихий крекіт. Людський крекіт, хоч і лячний до мурашок.
Усе моє тіло заклякло, мозок наче запалав. Такі звуки нормальна людина не видає. Що мені робити, як сховатися? Воно грається?
— допо…хрр…ожіть…
Мені знадобилося трохи часу, щоб розібрати почуте й ще трохи, щоб зібратися духом і відповісти.
— Я… Я зараз… Зачекайте! — спробувала підвестися вже вкотре й так само падала на коліна. Ай, ну і грець із ним! Я поповзла рачки в напрямку голосу. — Я вже поруч, тримайтеся!
До мене потрохи повертався зір, і хоча стояла ніч — я вже бачила перед собою обриси навколишнього світу. У що ж я, вашу мати, вляпалася?
Не знаю, скільки волочилася в багнюці, але нарешті, сповзаючи з невеликого бугра, я побачила жінку: її рука, тремтячи, тягнулася в мій бік; а очі жадібно шукали мого погляду — вони безмовно благали про допомогу. Їй було близько тридцяти, шатенка. Так само, як і зі мною, я не побачила жодного клаптика тканини на її тілі. Воно було дуже тендітне — якби не ця ситуація, я їй по-жіночому заздрила б.
Нарешті я поруч, узяла її за руку — пальці були такими ж крижаними як і мої. Швидко оглянула її тіло на наявність ран і поклала її голову на свої коліна.
— Ви знаєте де ми? Що це за місце?
Незнайомка, наче перебувавши в трансі, дивилася на мене сонними очима.
— Я… Я не знаю…
— А як ми тут опинилися, памʼятаєте? — будь ласка, згадай хоч щось! Ти мусиш!
— Я… Там були… Люди…
— Люди? Чудово! Де вони? Вони нас врятують!
Раптом її очі охопило жахіття, вона вронила сльозу.
— Ні… Ви не розумієте… Це вони… Ми тут через них… — вона почала спиратися на руку і пробувати піднятися сама. Це добре, до неї поверталися сили.
— Про що ви кажете? Як вас звати?
—Я… Анна… А ви…
Тільки зараз я зрозуміла, що не памʼятаю. Я не памʼятаю свого імені! Мозок обпекло окропом. У вухах позакладало. Як мене звати?!
Дівчина все зрозуміла, напевно, з моїх широких очей. Вона оговтувалася значно швидше.
— Ви не памʼятаєте, правда? Слухайте… Це зараз не головне. Нам треба… Тікати звідси. Ми не можемо… Тут залишатися.
Вона вже стояла на ногах, хоч і неабияк хиталася. Повільно підійшла до найближчого дерева і, спираючись рукою, перепочивала.
— Чому… На нас немає одежі? Що трапилося? — усе ще сидячи на колінах, я не могла повірити в цю амнезію.
— Ви зовсім нічого не памʼятаєте? Ті люди… Вони проводять якийсь ритуал… І нам треба… У нас немає на це часу, зрозуміло? Ідіть за мною, швидко. — Із цими словами вона повільно попрямувала в темряву. Крок за кроком. Подалі звідси.
У мене було ще стільки запитань, від чого вона тікає?
Я піднялася з колін і в той час, коли вже хотіла рушити за Анною, краєм ока побачила вогник. Він був далеко, але рухався в нашу сторону.
— Анно, стій! Я бачу світло! Нас врятовано! — ніби камінь із душі впав, я радісно окликнула свою нову знайому, — Ми тут, сюди!
— Ні! — тільки-но і встигла вигукнути Анна мені у відповідь.
— Я обернулася і побачила, що вогник почав швидко скорочувати дистанція між нами. Ще декілька секунд і я вже чітко бачила постать, що бігла зі смолоскипом у руках. Йому не знадобилося багато часу, щоб наблизитися до мене майже впритул. Він зупинився, мабуть для того, щоб я могла досхочу його роздивитися — а точніше, вжахатися: на ньому була маска, зшита з якогось листя; звідусіль тягнулися гілки, наче короткі роги; з отворів для очей звисали яскраві стрічки — здавалося, ніби маска плаче. А в іншій руці він тримав невелику сокиру.
— Ягня-ягня, моє маленьке ягнятко. Ось вівчар тебе і знайшов, — промовив він повільно й жахно. — Тобі було тут лячно одній, правда? Ходімо назад до стайні, нас уже чекають. — він витягнув уперед сокиру й почав підходити.
— Стій! Не підходь до мене! — я закричала щосили, від цього видовища мої ноги зомліли. Я спробувала зробити крок назад і впала.
— О ні… Ягня забило лапку? — насміхалася маска. — Це погано. Якщо худоба перестає приносити користь — її забивають.
В очах потемніло, серце пробивало груднину. Я перевернулася на живіт у спробах відповзти від цього монстра подалі.
— Як шкода… Я так і думав. Що ж — над пораненою твариною треба зжалитися і покінчити з її муками.
— Ні! Не роби цього! Іди до біса! — ком у горлі безсовісно видавав мій страх.
Я обернулася і побачила, що він уже стояв біля моїх ніг, піднявши сокиру над головою і готовий нанести удар. Мені було страшно навіть закричати. Усе відбувалося так швидко.
— Аааа! — Анна вибігла зі своєї засідки з каменем у руці. — Не чіпай її, сволото!
Мисливець не встиг ухилитися вчасно й Анна поцілила йому в голову. Це був сильний удар, вбивця не зміг встояти на ногах і впав біля мене на коліна. Маска також впала з його обличчя і я побачила молодого чоловіка, не старшого за Анну, по його скроні стікав тонкий струмінь червоної юшки.
— Ах ти стерво! – його крик здійнявся над усім лісом.
Анна стояла над нашим кривдником із повними жахом очима. Мабуть, вона розраховувала знешкодити його одним ударом. Чоловік швидко розвернувся до неї і завів сокиру для другого удару. Нарешті заціпеніння відпустило мене — я схопила ногу мисливця і потягнула на себе. Цього вистачило, щоб сокира не поцілила Анні в голову, але порізало долоню, яка машинально потягнулася до її обличчя.
— Що, відьмо, думаєш, зможеш врятувати подругу? — посміхаючись, він висмикнув ногу з моїх обіймів, — Ви обоє — трупи. Я просто прискорюю вашу долю. Ніхто й ніщо не зможе вас врятувати. Жертву буде принесено — так чи інакше.
Одразу після своєї промови, він навалився на мене — його руки стискали мою шию, а коліно на животі не давало мені втекти. Я не могла зробити жодного подиху, в очах швидко темніло; мої нігті ніби і дряпали його обличчя або груди, але він не відпускав. Він був сильним. Жінка не може впоратися з такою рушійною силою. Ось і все, подумала. Ще декілька секунд і мене не стане. Раптом це на краще — може цей світ не заслуговує на мене, а може на нього не заслуговую я. Ще зовсім трохи болю, а потім вічне нічого. Залишаю цей світ сам на сам. Усе ж таки, може й на краще.
Раптом його руки ослабли й на коротку мить я змогла зробити маленький подих свіжого нічного повітря, а ще через мить у мене знову забрали цю можливість — мисливець усім тілом впав мені на груди. Я розплющила очі й побачила Анну, яка стояла над нами, міцно тримаючи закривавлений камінь.
— До… поможи… — хапаючи губами повітря, намагалася скинути тіло чоловіка із себе.
Анна впустила камінь на землю і потягнула тіло за плече. Я змогла відповзти, але дихати все ще було важко.
— Він мертвий? — запитала подругу, сподіваючись, що відповідь буде ствердною.
Вона сіла на коліна біля нього й торкнулася його шиї:
— Пульсу немає. — я не могла розібрати її емоцій. Вона приголомшена чи їй байдуже?
— Анно, твоя рука! — я не одразу побачила, чого нам вартувала перемога в бійці. В Анни був не просто поріз, кров безперестанку лилася з її руки. — Підніми руку! Зачекай, я зараз! — треба було перевʼязати її рану і єдина тканина, яка в нас була — це сорочка мертвого. Я відірвала потрібний шмат і допомогла Анні завʼязати руку.
— Нам треба забиратися звідси. — сказала вона, — Прийдуть інші. Вони шукатимуть нас. І коли побачать його — вона показала на мисливця, — то краще нам бути подалі.
— Зачекай, але…
— Не зараз. Поки що в нас є перевага. Давай скористаємося нею.
Вона встала на ноги й почала виглядати місцевість. Вона здавалася розгубленою, тож я вирішила їй допомогти.
— Гадаю, нам туди. — я показала рукою собі за спину, — Мисливець прийшов звідти, — перевела палець на місце, де стояла Анна, — отже, нам в іншу сторону.
— Туди…? — Анна на одну мить наче злякалася чогось, її очі стали ширшими. Але вона швидко себе опанувала й рішуче відповіла, — Так, ти маєш рацію. Ходімо.
* * *
Ми йшли швидко й тихо. Повний місяць на небі допомагав хоч якось орієнтуватися серед дерев. Високі сосни повільно колихалися, іноді видаючи гидкий скрип. Земля, вкрита листям, гілками й багнюкою, на диво була теплою. Деінде ми були вимушені обходити великі зарості кущів. Весь цей клятий ліс наче насміхався з нас.
Я намагалася опанувати себе, серце все ще розривало груди, наш темп не давав нам змоги перепочити. Ми мали знайти безпечне місце, але де його шукати посеред лісу?
— Чому він назвав тебе відьмою? Ти щось памʼятаєш? — запитала я Анну.
— Тому що, я думаю, ми і є відьмами … — із жалем відповіла подруга, — Я памʼятаю, як вони проводили якийсь ритуал. Нас змусили випити їхнє зілля: ти була першою — вони силоміць влили його тобі до рота. Через декілька хвилин ти знепритомніла і впала. Потім вони взялися за мене, але я змогла виплюнути частину знахарю в пику. Вони вдарили мене. Це останнє, що памʼятаю. Потім ти знайшла мене.
Я із жахом дивилася на Анну. Я не очікувала такого.
— Тобто… Вони отруїли нас, ці маски, цей ліс — це все…
— Так… Я думаю, це полювання на відьом. — серйозно відповіла Анна.
Мій мозок обпекло вогнем, тіло почало тремтіти. Я не вірила в те, що почула. Це не могло трапитися зі мною. Тільки не зі мною.
Мені не було що їй відповісти. Ми просто йшли собі далі. Гарна прогулянка, якби нас не хотіли вбити. Незабаром я побачила щось у темряві — домина, дуже стара й покинута.
— Анно, я бачу якусь хатину. Ми би могли перепочити там. Перевіримо її?
— Там? — вона неочікувано здригнулася, — Ти впевнена?
— Нам треба відпочити й подумати як діяти.
Ми тихо підійшли ближче, боявшись що хтось там усе ж таки заховався. Але ні, навколо було тихо, ми оглянули віконця і переконалися, що тут уже давно ніхто не живе.
Зайшовши усередину, ми насамперед почали шукати хоч якийсь одяг, але дуже швидко зрозуміли, що крім ветхих голих стін нічого не знайдемо. Ми були виснажені, голодні й налякані. Я почала знову жалкувати що прокинулася. Краще б я померла від того зілля. Навіщо нас змушують проходити через це? Що ж ми такого наробили?
Анна мовчала, вона весь час дивилася в один кут і я помічала блиск сліз на її щоках. Їй теж було важко. Я думала, вона трималася значно краще мене, що в неї є щось, чого не вистачає мені. Зрештою, вона вбила мисливця і я не бачила жалю із цього приводу. Але зараз я зрозуміла — вона така ж маленька налякана жінка, як і я. Ми обоє бранки цих чудовиськ і тільки ми можемо допомогти одна одній.
— Ти відчуваєш це? — тихо запитала вона, — Отам? У тому кутку? Там щось погане… Я не можу зрозуміти. Але відчуваю… Ти бачиш?
Я вперше глянула на те місце прискіпливо. Нічого, окрім павутиння та пилу. Підійшла ближче, у темряві було важко орієнтуватися. Я не розуміла чого злякалася Анна, аж раптом на мене наплинуло марення:
«Я бачу, як бʼюся з дівчиною. Вона була приблизно мого віку. Їй страшно. А я отримую задоволення. Нарешті я змогла їй помститися. Вона на це заслуговує. Я вдаряю її палицею. Вона падає. У неї вже немає сил підвестися. Питає мене, навіщо я це роблю. А я тільки сміюся і бʼю ще сильніше. Ти сама знаєш за що. Вона кличе когось, думає що її ще зможуть врятувати. Але ні. Сьогодні ти заплатиш за те, що зробила. Я бʼю її з останніх сил. Згодом розумію, що вона вже не дихає. Але не можу спинитися. Це тобі за все.»
— О боже! Вони її вбили! — у мене тремтів голос, я не могла дихати.
— Ти… Ти щось бачила? Що це? — голос Анни був не менше сповнений жахом, ніж мій.
Я не могла вимовити хоч щось перебірливо, у мене плуталися думки, лоб спітнів. Я розуміла, що ми можемо стати наступними. І насамперед — Анна казала правду. Ми відьми. Нас ненавидять за те, ким ми є. Нас винищують, наче хробаків. Без жалю. Їм подобається дивитися як ми помираємо. Їх це збуджує. Нічого людського — вони несуть тільки смерть.
— Вони… Вони вбили цю дівчину, Анно… Ми не перші. Ці сектанти… Вони полюють на таких я ми! Усе що ти казала — це все відбувається насправді!
— Ця дівчина… Хто це? Ти її впізнала?
— Я не впевнена. Але вона кликала когось на допомогу. Цей ритуал, вони полюють на декількох дівчат одночасно? Ми чимось повʼязані з тобою? Чому інша дівчина їй не допомогла?
— Кликала когось? — Анна, наче почувши тільки це, швидко підповзла і смикнула мене за плече, — Кого вона чекала? Ти чула імʼя?
— Я не памʼятаю… Марення було дуже розмивчасте… Але деталі — я відчувала радість цього монстра!
Й Анна заридала. Вона відчувала теж саме, що і я. Але не могла зрозуміти звідки це відчуття. Усе її тіло тремтіло, вона заплющила очі долонями. Я відчувала її біль. Наш спільний біль.
— Анно, нам треба йти звідси. Вони знають це місце, нас можуть знайти. Тут небезпечно. Треба тікати.
Вона повільно піднялася на ноги, витерла сльози.
— Так-так, ти маєш рацію. Нам треба забратися звідси ще далі. Там, де вони не зможуть нас знайти. Ходімо.
* * *
Ми поновили свою втечу. Залишивши хатину, ми майже не розмовляли. Та і про що розмовляти? Як станемо наступними жертвами? Це було зрозуміло й без слів. Якщо ми не відірвемося від погоні — ми приєднаємося до цих дівчат. Скільки їх взагалі було? Чому вони так прагнуть знищити нас? Як далеко простягнулися їхні кліщі? І чи весь світ такий жорстокий, чи зможемо ми знайти безпечне місце? Я не памʼятала нічого про своє життя — ким я була, чи є в мене сімʼя і чи шукають вони мене? До мене взагалі повернеться памʼять? Або мені доведеться залишити своє минуле в минулому?
Поволі ліс рідшав. Йти було неважко, ми почали виходити на відкриті галявини. Навіть була надія, що мисливці нас загубили. Принаймні після зустрічі з першим, ми більше не бачили ознак присутності інших людей поруч. Після нашої втечі вже пройшла приблизно година, думаю, ми подолали кілометрів три-чотири. Ще трохи й ми будемо вільні.
— Анно, як твоя рука?
— Болить, але це нічого. Це наша найменша проблема наразі.
Після того, що ми дізналися, вона змінилася. Вона стала більш відстороненою. Не холодною, але наче була десь в іншому місці. У своїх думках. Я не знала, чи були ми подругами до цього всього, але зараз нас, навіть, приятельками важко було назвати. Просто дві людини, у яких одна спільна мета — вижити.
Я весь час думала, що ми робитимемо, як втечемо. Нам нікуди йти, ми не знаємо, де наш дім, чи будуть нас переслідувати в інших місцях. Відьма — це клеймо чи благословення? Чи зможемо ми приховувати свої здібності? Скільки таких ночей нам ще треба пережити? Я не питала цього в Анни, боялася що вона буде роздратована цим. Зараз варто фокусуватися тільки на втечі.
— Чуєш? — вона зупинилася і смикнула мою руку, — Там далі якийсь шум.
Я зосередилася на ньому й теж щось почула.
— Так, я чую. Це річка?
Ми вийшли на берег. Нас обдував холодний вітер, повітря було вологим, пахло очеретом і мулом. Річка була доволі стрімкою, а пороги робили її досить небезпечною.
— Ми можемо її переплести й мисливці втратять наш слід. — сказала Анна, — Це наш порятунок!
Я опустила руку у воду, вона була крижана.
— Вода дуже холодна, а берег далеко. Нам треба знайти вужче місце. Не впевнена, що в мене вистачить сил подолати її. — Я подивилася далі й побачила на горизонті велетенське дерево, яке росло прямо на берегу. Його гігантське коріння стирчало з-під води, а річка робила крутий поворот у тому місці. Я показала на нього рукою, — Ми можемо спробувати переплисти там.
Ми намагалися не залишати відбитків стоп на мокрому піску, але берег був достатньо широкий і повертатися в ліс, щоб обійти його, не було сенсу. Тож, ми просто намагалися йти швидко, хоч це було важко — подекуди, ноги застрягали в мулі, а пісок був занадто розсипчастим.
— Як гадаєш, що буде потім? — запитала я. Анна мовчала і я її розуміла.
Ми підійшли до дерева. Це був величезний старий дуб, місцями підгнилий, але в ньому все ще вирувало життя. Вода вже роками підмивала його стовбур, довге товсте коріння закрутами виринало з води, наче хапаючи повітря, і знову ниряло в темряву.
— Мені потрібна твоя допомога. — Анна показала на свою поранену руку, — Підштовхни мене.
Одну ногу вона закинула на товстий корінь, а другу я допомогла їй підняти. Дерево було доволі цупке, я намагалася штовхати обережно, але, на жаль, без подряпин не обійшлося.
— Анно, я зараз залізу й допоможу тобі. Не йди без мене, добре? Дерево слизьке.
Вона не відповіла. Я підняла голову й подивилася на неї. Її очі були сповнені жаху, руки тремтіли. Я обернулася і побачила їх — двоє мисливців у своїх божевільних масках, стояли в десяти метрах від нас, глузливо дивлячись на нашу по-дитячі безглузду спробу втекти.
— Ні… — хапаючи повітря, тихо сказала, імовірніше, щоби підбадьорити себе, — Не чіпайте нас, виродки!
— Так-так-так, хто це тут у нас? Невже, наші втікачки? Вирішили поплавати? — жартував один, а другий у відповідь тільки хрюкнув.
Він, не поспішаючи зробив крок до нас, наче танцюючи, залишав великі полоси від ніг на мокрому піску.
— Не вмієш ховатися — готуйся здаватися. — огидно виспівував мисливець, поступово скорочуючи дистанцію між нами.
Мої очі хаотично шукали хоч якогось порятунку, мозок працював на межі. Якщо зараз нічого не придумати – ми трупи. Думай. Думай! ДУМАЙ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!
Мене нудило. Мозок відмовлявся працювати. Просто жодного шансу врятуватися. Я зрозуміла, що це кінець. Вони мене перемогли. Ще трохи й мої страждання закінчаться. Але… Але я можу врятувати Анну. Ціною свого життя, виграти їй трохи часу. Якщо хоч одна втече — це буде не даремно. Життя за життя. Воно того вартує.
— Анно, тікай! — із цими словами, я кинулася бігти в іншу сторону, але мисливець наче читав мої думки.
— Ну-ну, не так одразу, відьмо! — він стрибнув у мій бік і схопив мене за пояс.
Ми обоє впали у воду й тоді:
«Я бачу іншу дівчину. Я міцно сиджу на її спині. Одна рука тримає її голову, а інша притискає шию. Я намагаюся її втопити, але дівчина прутка. Хоче вирватися. Хоче втекти. Я навалююся ще більше. Ставлю коліно на її поперек. Всю вагу переношу на руки. Її голова все більше занурюється в липкий мул, а руки намагаються штовхати дно. Але в неї нічого не виходить. Вона завжди була такою слабкою. Такою безпомічною. Вона кричить під водою. Її легені заповнюються сумішшю мулу, піску й річної води. Її опір слабшає і дуже скоро згасає зовсім. Нарешті. Не треба було йти проти мене.»
Я прокинулася від марення і не могла повірити в те, що бачила.
— Це ти, покидьок! Ти вбив її! Втопив ту дівчину! Я бачила! Ти вбивця!
На якийсь момент мисливець остовпів. Він не очікував, що мої відьомські сили повертаються.
— Сука. — тільки і промовив з огидою в голосі.
Останнє що я бачила — це його кулак перед своїм обличчям.
* * *
Я прокинулася від сильного ляпасу по моїй щоці. Головний біль вбивав зсередини. Одна сторона обличчя невимовно боліла. Очам не довелося знову звикати до темряви лісу. Я сиділа на колінах перед велетенським багаттям, а навколо нього юрмився натовп, людей тридцять, усі в масках. За плечі мене хтось тримав. Я озирнулася і побачила поруч Анну. Вона не кинула мене одну... Ідіотка!
— Анна, ти залишилася заради мене? Ти могла врятувати себе! — її очі були заплаканими, вона боялася, — Що ти наробила?!
— Мовчати!
З натовпу вийшов якийсь дідуган. На ньому не було маски, і судячи з того, як сектанти розходилися, щоби пропустити його, він був тут ватажком.
— Сьогодні, брати й сестри, ми судимо цих двох жінок за їхні гріхи перед природою. Перед людством. Перед нами, врешті-решт. Ці дві душі очистить вогонь. Усе зло, яке ховається всередині – згорить. Їхня кров не окропить цю землю — вогонь її спече. З їхніх тіл не народиться нове життя — вони перетворяться в попіл. Їхні думки більше не отруять розуми слабких, бо ми забрали їхню памʼять. Це вечір правосуддя і ми…
— Чому?! — я закричала від знемоги більше чути цю божевільну промову, — Навіщо ви це робите? Що відьми зробили вам? — я плакала, голос тремтів. У мене не залишилося сил боротися за своє життя. Я жадала хоча б відповідей.
— Дитя моє, а чи може бути інша причина, крім як нести слово Боже? Бог судитиме єритиків. Ми виконуємо його волю.
— Що? Бог? Ви отруїли нас! Роздягли! Змусили борсатися в багнюці! І збираєтеся заживо спалити нас? Ви кляті збоченці!
Я спробувала вирватися, але мене тримали міцно. Дід намагався посміхатися, але щось у його посмішці було не так. Вона виглядала штучною. Вони всі хотіли налякати мене, але наче робили це в перший раз. Куди ж ділося їхнє завзяття? Невже ми з Анною такі страшні відьми?
— Ти підеш із цього світу як прийшла — без імені, памʼяті, босою і безтурботною. А щодо вогню, — він витягнув руку і хтось дав йому ножа, — на нього піде тільки твоє тіло. Ми не монстри, як ти про нас думаєш.
— О, так! Ви гірше будь-якого монстра, якого тільки можна уявити! Я бачила як ви вбили тих дівчат! Ваше зілля нерівня силі справжньої відьми!
Його обличчя одразу втратило свою войовничість. Сектант був шокований, його нижня щелепа почала повільно падати.
— Ні… Це не може бути правдою. Невже…
— Злякався, старий? Дві відьми й ти вже наклав у штані? — я насміхалася з нього, з його безпорадності.
Він вронив свого ножа, його плечі впали, а від колишнього запалу не залишилося і сліду.
— Анно… Це правда? — з болем у голосі він запитав мою подругу.
— Так, старійшино. Вона згадувала це. Ми були на… Там, де ми знайшли їх… Вона бачила як це зробили.
— Анно, що відбувається? — вона знає цих сектантів? Чому вона мовчала?
— Тоді… Тоді в цьому нарешті немає сенсу. Ви можете зняти маски. — за командою діда, усі повільно почали опускати свої маски. На мене дивилися зі зневагою.
Анну одразу відпустили. Вона встала й підійшла до дідугана. Якийсь чоловік виніс їй довгу сорочку й допоміг одягнути на себе. Це обличчя — я знаю його!
— Це ти! Але… Але ж ти мертвий! Анна вбила тебе! — він зі злобою глянув на мене, нічого не відповів і відійшов назад у натовп, — Але ж твоя рука, Анно! Він ранив тебе! Я власноруч допомагала забинтувати її!
— Нам треба було, щоб ти повірила. Ми інсценували нашу боротьбу. А рука… Треба було чимось пожертвувати, щоби переконати тебе. Із часом загоїться…
— Повірити у що? Ти ж сама відчувала щось погане! Я бачила ті вбивства! То ж наші сестри, Анно! Як ти можеш?
— Годі! — втрутився стариган, — Ти ніяка не відьма! Ми змусили тебе повірити в цю виставу. Ми не були певні, хотіли переконатися. Ти брехала нам. Ми хотіли знати правду…
— Про що ти кажеш, чорт забирай?!
Дід заціпенів, я побачила як на його щоці блиснула сльозина. Він трохи помовчав, а потім тяжко зітхнув:
— День тому з нашого села зникли три молоді дівчини. На небі вже панував місяць, а вони досі не повернулися додому. Тоді всі мешканці вирушили на їхні пошуки. Ми обшукали ліс, усі лани, ми шукали за кожним деревом. І невдовзі ми знайшли першу з них. Вона була в покинутому домі лісника. Її тіло… Усе в крові… Обличчя… Ми не одразу впізнали… — він зробив паузу, щоб заспокоїти голос, — Другу дівчину знайшли біля старого дуба, що на річці. Молодь любить проводити там час. Її обличчя настільки вдавили в мул, що вода навіть не змогла зрушити тіло… Ми шукали третю дівчину, очікуючи найгіршого, але жодного її сліду. Аж потім вона сама прийшла назад у село. Її одяг був весь мокрий. Ми питали, що сталося, а вона казала, що просто ходила до річки і випадково впала у воду. Ми помітили подряпини на її руках, але вона сказала, що то все гілки й очерет. Вона також не знала де інші дві, буцімто не зустрічалася сьогодні з ними.
— Але то брехня! — закричала Анна, — Ти казала, що дівчина з будинку звала когось! Кого?
— Я… Не памʼятаю.
— Згадай! Чиє імʼя вона благала?
— Моє видіння… Воно було не чітким, я не памʼятаю деталей, усе було дуже… — і раптом мене осяяло, — Вона… Вона кликала тебе, Анно…
Анна заплакала ще сильніше. Я не розуміла, що відбувається, звідки вона знала?
— Моя сестра завжди кликала мене на допомогу. — тихо промовила Анна, — Я оберігала її все життя. Виростила, як власну доньку. — вона стерла свої сльози долонями, — Вчора увечері сестра сказала, що йде прогулятися. Сказала, що йде святкувати свої заручини з подругами. Ти запросила їх!
— Анно, про що ти кажеш? Я… Я не памʼятаю цього…
— Звісно, не памʼятаєш! Ти брехала нам і щоб довідатися правди, ми споїли тебе чаєм із настоянки коноплі і трав. Це старий рецепт, який заспокоює тіло й душу, але у великих дозуваннях спричиняє короткочасну втрату памʼяті. — втрутився дідуган
— У селі всі знали про заручини моєї сестри. І знали, що тобі також подобався її наречений. Але ніхто не думав що ти здатна на таке! Вона вірила тобі! Вона любили тебе!
— Це зробила… Я?
— Саме ти вела нас! Ти несвідомо поверталася на місце злочинів! Ти згадала, як вбивала мою сестру, клята виродок!
Я починала згадувати вчорашній день. Я домовилася зустрітися з подругами в різних місцях, щоб мені ніхто не заважав вбити їх. Я згадала з яким задоволенням забрала життя першої. Вона посміла відібрати мого коханого! Вона красивіша за мене? То я зіпсувала її гарненьке личко! А друга! Хіба ж то подруга взагалі? Вона прийняла її сторону. Дві сучки! Не треба було стояти в мене на шляху! Я помстилася! Їм усім! Тепер всі знатимуть, що зі мною краще не гратися! Тепер мене поважатимуть!
А що Анна? Ця сука теж мені зрадила, як і її молодша сестричка! Дві стерва. Я хотіла бути вашою подругою. Хіба я мало зробила для вас? Усе село прийшло дивитися як моє тіло піде на вогонь? Ті, з ким я засівала поля і прасувала речі? Ви всі —мерзотники, я би плюнула кожному в обличчя. А зараз ви тремтите від страху, дивлячись мені у вічі? Тепер ви зі мною рахуватиметеся. Шкода, що мені не встигло часу знайти свого коханого. Ми би залишили цей світ навіки разом, як я і планувала. Що ж, я не подарую своє життя цьому зброду. Воно належить тільки мені. І я піду на своїх умовах.
З останніх сил я вирвалася з хватки свого вартового. Я стрибнула до ножа біля ніг старійшини. Він із жахом зробив крок назад. Дурень! Думає, цей жалюгідний старий чогось вартує для мене. Без долі сумніву встромила ножа собі в горло. Ха, ви не встигли! Я не залишу вам такого задоволення — вбити мене. Шкода, що ви не бачите моєї посмішки.
Мої любі подруги — зустрінемось у пеклі.
* * *
Анна із жахом затулила рот рукою.
— Навіщо… Навіщо вона це зробила? Ми ж тільки хотіли налякати її, дізнатися правду. Старійшино… Що ми наробили?
Він не відповів їй. З його щоки впала ще одна сльоза. Остання. Більше немає сил оплакувати цю трагедію.
— Як ви гадаєте, вона вбила себе, бо не змогла жити з думкою про те, що зробила? Вона нарешті… Покаялася?
Він знову промовчав. Він не хотів казати, що монстри завжди залишаються монстрами.
Вони поховали її в той же вечір. Глибоко в лісі. Там де ніхто не зможе знайти її могилу. Пройде час і вона заросте травою і жодна жива душа не знатиме, що тут спочиває її тіло. На самоті. Тепер завжди одна. Цей ліс став її вʼязницею.
Вічного сну, відьмо.