Не бійся мене

111: Введення

До будинку під'їжджає автомобіль, освітлюючи ранковий снігопад. Затім у двері, звіряючись із номером сто одинадцять, ввічливо стукають. За мить відчиняє жіночка сорока років. Вона бачить перед собою незнайомку. В таких маленьких селах рідко їх зустрічаєш.

— Доброго ранку. Я Райковська Анжеліка. Здається, це ви заявили про зникнення. Перепрошую, що без попередження та ваша донька вдома?

— Доброго. Ви самі? Я гадала вас більше приїде. — дещо розчаровано оглядується через поріг.

— Я лише займаюся початковим етапом розслідування. Пізніше надсилаю звіти. — ввічливо відповідає, очікуючи на порозі дому.

— Проходьте. — жіночка запрошує гостю та кличе дівчинку з другого поверху. — Софіє! Спустися, будь ласка, до тебе прийшли.

Ґаздиня вертається до приготування сніданку на кухні, звідки пахне топленим маслом. Дерев'яними сходами проноситься тупіт. Спускається дівчинка 10 років та сідає на диван у широкій вітальні поряд із дерев’яним журнальним столиком.

— Вітаю. Це ти Софія? — наближаючись, усміхається незнайомка.

— Так. — боязко відповідає.

— Я Анжеліка. — лагідно тисне руку дівчинці.

Мама Софії підходить, витираючи руки об фартух. Потім сідає та тулиться до дочки.

— Пташечко, я знаю, що тобі не хочеться, але треба розказати цій добрій тітонці все, що вона в тебе спитає. — Софія киває.

Анжеліка вмощується навпроти та дістає блокнот з ручкою. На блокноті позує пара білих голубів у кросівках. Це аби дітям не так страшно було бачити куди вона записує показання.

— Софіє, скажи, будь ласка, що ти пам’ятаєш про день, коли ви востаннє бачилась із подругами?

— Ми з сусідськими дівчатками зустрілися на подвір’ї після школи. — боязко почала. — Ми так завжди робимо. Погралися на нашій вулиці. Вони запропонували погуляти подалі і пішли в бік лісу. Ми всі спитали в батьків і нам дозволили, якщо тільки візьмемо ліхтарики, бо вже темніло. Як завжди йшли доріжкою і світили перед собою. Зайшли не дуже далеко. Люба і Надя бігли попереду, вони завжди разом, бо близнючки. Ми побачили щось дуже яскраве. Я перелякалася, а Вірочка підійшла до тих вогників.

— Що то були за яскраві фігури? — зупиняється на мить та питає Анжеліка.

— Ті яскраві вогні були схожі на ангелів. Високі, з крилами, і світилися. Я навіть бачила, як вони простягають руки і гучно говорять незрозумілою мовою.. Вони взяли на руки дівчаток і зникли. А я стала і дивилась. Після чого побігла додому перелякана.

— Пташечко, — зітхає мати та шепоче — я просила тебе не розповідати такого нікому. Просила ж?

— Ти не бачила їхніх облич? Не могла впізнати когось? — не звертаючи увагу продовжує допит.

— Ні. — Софія хитає головою. — Я навіть не знаю чи то були люди. Вони не були схожі на них. Говорили ніби відлунням.

— Вони щось казали тобі?

— Тільки казали не боятися їх.

Слідча робить нотатку в блокноті.

— А скажи, будь ласка, чому твої подруги, — вона підглядає у записи — Надя, Люба і Віра до них підійшли? Може вони впізнали їх?

Дівчинка знизує плечима.

— Тоді чи бачила ти якийсь транспорт поблизу коли ви гуляли? Машини, мотоцикли чи навіть сани? — уточнює слідча.

— Ну, це був ліс. Там ні пройти, ні проїхати.

— Тобто не бачила?

— Ні.

— Гаразд, не мучитиму тебе. На сьогодні все. — підводиться і знову тисне ручку Софії. — Дякую за співпрацю.

— Ви вже йдете? Давайте я вам чай принесу. — пропонує жінка.

— Не варто. — махає рукою у відмовному жесті. — Маю ще багато роботи.

222: Вознесіння

Анжеліка стоїть посеред дороги терплячи мороз, що кусає за щоки та ніс. Вона думає, що їй робити наступним: навідатися до батьків зниклих, що по сусідству чи піти у відділок забрати дільничого на місце злочину. Зупинилась на першому, щоб менше ходити на вулиці. До того ж, вона вже має його номер, тож довомивиться зустрітися вже на місці.

У першому будинку зачинені ворота, автомобіля всередині немає. Власники ніби кудись поїхали. Куди і чому? Зате у наступному будинку на дзвін у блакитні двері швидко відчинили.

 Чоловік в окулярах із волоссям, зібраним у хвіст відчиняє та недовірливо оглядає Анжеліку з-за дверної щелини. Її вочевидь не чекали.

— Доброго ранку, мене звати Райковська Анжеліка, я слідча, спеціалізуюсь на розшуку дітей, можна увійти? — глипнувши, чоловік киває та знімає ланцюжок на дверях.

— Я Даниїл Лазаренко. — жестом запрошує в дім.

Нарешті тепло. Хоч у них удома пахне сирістю, вона радіє хоч якомусь затишку. Навіть камін є, одразу захотілося посидіти за ним із какао та читати теплі різдвяні історії. Втім у неї зараз розшук дітей. Не зникали б діти, вона б займалася чим хотіла. Може би вірші писала, або працювала б годувальницею тварин у зоопарку. Розводила б і продавала равликів. Але треба шукати дітей, бо вони і досі зникають.

— Якщо ви маєте змогу, то я б хотіла поставити вам декілька питань стосовно ваших дочок. — сідаючи навпроти коминка каже слідча.

— Любий, хто це приходив? — не одразу помітивши Анжеліку питає жінка в окулярах та з майже такою ж зачіскою як у чоловіка. — Добридень.

— Вітаю. Присядьте, я хочу дізнатися більше про ваших дітей.

Подружжя в напів обіймах всілося поряд і батько почав розповідь.

— Коли ми побралися у нас із Лілією довго не виходило завести дітей. Я вірю, що ми добрі християни, однак нічого не могли із цим вдіяти. Розумієте, хоч ми справді віддані християни, ми були позбавлені такого благословення як діти. — він нервово прочищає горло і вдивляється у блискучий вогонь каміна. — Та одного разу, прийшовши в неділю до церкви на день Різдва Пресвятої Богородиці ми дали обітницю, що коли у нас народиться дитина — колись ми віддамо її в монастир. На щастя, наша молитва була почута. Ліля завагітніла та народилася ціла двійня. Дві прекрасні донечки, котрих ми назвали Любов та Надія. бо вони народилися з наших любові та надії. Спочатку, коли вони зникли, ми сильно злякалися, втім почувши слова їхньої подружки Софії нас заспокоїли. Схоже, що з Божої волі янголи забрали їх раніше. Хоч вони були з нами недовго, тепер вони у кращому місці. Нам лишається тільки радіти та дякувати за ті дні, що дівчатка були поруч із нами.

Послухавши, Анжеліка навіть розгубилася. Схоже батьки їй не надто допоможуть знайти викрадачів, якщо вони звісно є. Проте варто було спробувати ще.

— Дякую за відповідь. Коли ви востаннє їх бачили?

— Вчора ввечері. — жінка різко затихла, ніби пізно усвідомивши, що сказала. — Вони мені наснилися і були раді вознестися. — з лагідною усмішкою згадує Лілія.

— Я маю на увазі в той день, коли… вознеслися. Вечір двадцять другого лютого. — запинається слідча.

— Вони відпросилися піти погуляти на лісопосадку. Ми відпустили, бо вони там не раз гуляли. Там нема диких тварин. За всім наглядає дід Михаїл.

— Лісник. — уточнює чоловік.

Слідча киває та робить позначку в голові.

— І ще одне, якщо дозволите. Якби їх теоретично могли викрасти. Ви б могли сказати хто?

— Що ви таке питаєте? — невдоволено каже Даниїл. — У селі всі свої та тут ніяких злочинів немає. Наш дільничний не дозволяє навіть багато пити деяким. Не кажучи вже про викрадення дітей.

— Не дай Божé. — додає Лілія.

— Вибачте. Я вперше у вашій місцевості, не знала цього. — піднімає руки у жесті “здаюся”.

Анжеліка дивиться на ручний годинник і бачить, що має багато встигнути, а це подружжя нічого толкового їй не скаже. Вона ввічливо відпрошується та йде. З цієї розмови довідалася лише те, що батькам байдуже на пропажу. Змарнувала час.

— Хоча знаєте. Я згадав дещо. У нас тоді кудись пропали троє наших ягнят. Ми тримаємо їх у сараї взимку, а ті якось втекли.

— Чому ви думаєте, що вони втекли? — примружує очі жінка.

— Ми ж кажемо, ніхто б не міг їх викрасти. Нащо це комусь робити, у багатьох тут є своя худоба.

Анжеліці стає цікавіше. Оглянувши з господарями ділянки територію вона зрозуміла, що втекти ягнятам було би важко, та й за словами Лілії хлів був зачинений ззовні коли дівчата пішли гуляти. А чи могли вони їх випустити?

На цьому допит Лазаренків закінчився.

333: Омовіння

Дільничий Леонід уже чекає біля лісу, щоб усе обшукати та обговорити. Нарешті світловолоса жінка з'являється на виду. Зіщулена від холоду, та ніяково наближається та вітається, простягуючи руку. На питання Анжеліки чи він довго чекає, той відповідає.

— Півтори години. — перебільшує Леонід.

— Перепрошую, допитувала батьків зниклих. — оглядає ліс попереду.

Леонід веде її лісом до місця зникнення, де Софійка бачила подружок востаннє і питає.

— То ви приїхали перші на огляд справи?

— Так, але можливо ніхто більше і не приїде. В обласному центрі всі зайняті, та й добратися сюди непросто цілій команді спеціалістів. Якщо буде потреба, то дам їм знати.

— Ви спеціалізуєтесь на зникненнях?

— Так, зокрема дітей. Однак їх не надто часто знаходять… особливо живими. — у неї в голові це звучало не так депресивно. — Вибачте, що лякаю та це правда. — пояснює, тручи руки одна об одну, щоб зігрітися.

— Розумію. А що найчастіше з ними стається?

— Тікають із дому від поганих батьків. — робить паузу. — Нерідко батьки самі чинять із ними страшні речі, а потім приховують і вдають, що ті зникли.

— Ви вважаєте тут така сама історія?

— Не знаю. З того що я довідалась, мені це нагадує викрадення.

Опинившись на місці, обоє присідають над слідами на снігу. В той день падав мокрий сніг, тому старі сліди покрились тонким шаром льоду та відрізнялися від новіших, що проламували кригу та залишали тріщини.

— Бачите? Це все сліди пошукової групи, що одразу залучили, як прибігли Софія. А ті, — він показує пальцем на маленькі відбитки. — дівчаток.

Анжеліка встає та ходить довкола хрускаючи кригою, що нагадує кроки по тонкому склу. Сліди справді обриваються. Ведуть в нікуди, наче зниклі просто взлетіли. Хоча через відбитки взуття пошукової групи важко розрізнити.

— Ви не знаєте чи є десь тут поблизу які-небудь люки, сховки? Можливо поблизу не до кінця замерзле болото? — вона хотіла була звернутись на ім’я, однак уже забула його.

— Ну, тут неподалік цілком замерзле озерце. Гадаєте вони провалилися кудись?

— Так. Це поки робоча версія. А ви вважаєте їх ангели викрали?

— Їх я ще не бачив, але поки ми не знайшли доказів протилежного…Може НЛО? Принаймні у мене є докази. Цієї осені сам бачив сліди на полях.

Анжеліка лиш форкає, саркастично дивиться на чоловіка.

— Ще хотіла запитати де мені знайти тут лісника? Чи далеко він живе? — переводить тему слідча.

— Дід Михайло? Недалеко, він наче був у пошуковій групі.

— Дасте його контакт?

Потім помічає великі камені та кущі, що не засипані снігом у кількох метрах від слідів, що обриваються. Йде розглядати їх.

— Дівчатка були такі худенькі.. Може їх сніговою бурею віднесло кудись та вони й заблукали десь? — припускає дільничий.

— У той день була сильна буря? — каже з-за плеча дівчина. — А відтоді до сьогодні не було значних опадів?

— Крім сьогоднішнього ранку, наче ні.

Очі Анжеліки загорілися. Їй подобалось будувати теорії. За це і любила розслідування. А щойно вона народила нову версію.

— Що як ті сліди є не кінцем, а серединою? — вона активно жестикулює, вказуючи на каміння та шумить курткою — Сліди починаються десь тут. Їх важкувато розгледіти, бо пошуківці розтоптали відбитки. Може дівчатка стояли на камінні, зістрибнули та побігли в той бік, бо побачили щось. Згодом, з якоїсь причини тими ж слідами вернулися та побігли за ті кущі. На гілках нема снігу, бо весь струсився. Потім попрямували в тому напрямку і кудись провалилися, під лід. Або під старий військовий бункер.

— Звучить водночас логічно та зовсім безглуздо. Гіпотеза реалістична та з купою логічних дір. Нащо їм було вертатися по слідах? Та чому ж Софія каже, що їх забрали?

— Зате їх не янголи викрали. Здається, їх ніхто не викрав, бо в таких випадках зазвичай просять викуп або вже знаходять, живими чи мертвими.

— Повідомлення про викуп може дійти згодом, анонімно. — виправляє Леонід.

— Тоді треба чекати. — не заперечує Анжеліка.

— Ви спостережливі. Моя дружина сказала б, що ви Риби за гороскопом. Вона на цьому знається.

— Маєте рацію. Я народилася 3 березня. Дев’яносто третього, якщо вам цікаво.

Запала тиша та обоє вирішили далі шукати зачіпки. Слідча таки подалася за ті кущі та знайшла там тріснуті дитячі окуляри.

— Котрась із дівчаток носила окуляри? — вона крутить їх, пильно оглядує та дивиться крізь них на дерева. Зображення виглядає трохи витягнутим та нахиленим, Крутячи лінзи видно, як зображення змінює форму в одному напрямку. Вона вже бачила це.

— Здається Софія носить. — згадує Леонід.

— То в неї ще й поганий зір. Мало що вона могла побачити у світлі ліхтарика. — зауважує Анжеліка. — Її свідчення слід сприймати ще скептичніше ніж до цього.

— Я розумію до чого ви. Я й сам поліцейський і маю сприймати все раціонально. Але мені просто цікаво, ви навмисне шукаєте все, щоб повірити, що ангели не існують?

— Скоріше навпаки. — каже вона відмахнувшись і продовжуючи лізти у хащі.

— Обережніше. Я ж казав, тут неподалік озеро. Воно не дуже глибоке та все ж… — уже кричить услід.

— Я вас почула. — відказує й водночас відчуває легке потріскування під чоботами.

Вона розмахує кінчиками взуття, щоб побачити що лежить під снігом і бачить щось прозоре із тріщинками, що ширяться все далі. Це лід, що от-от розвернеться та дасть холодному озеру поглинути її. Слідча повільно задкує та тріск лише стає гучнішим та швидшим. Чи варто зірватися з місця і побігти чи це зробить гірше? Навряд чи вона зайшла так далеко, правда ж? Анжеліка різко обернулася та побігла геть. Шкода, що перший крок добив лід. Виявилось, що водойма глибша ніж здалося спочатку. Її охоплює мороз, обіймає сотнями довгих рук та не дає вільно рухатись та навіть дихати. Як же вона не любить холод. Опускаючись нижче стає все темніше. Розплющивши очі може здатися, що вона просто літає космосом, де всі зірки погасли, однак все було навіть гірше.

Анжеліка згадує, що не виспалась. Якраз сонне почуття росте всередині, вона не заперечує та засинає.

444: Явлення

 Він як Сонце, на нього важко дивитися через, до болю, яскраве сяйво, та водночас неможливо відвести погляд. Він крокує незнайомою для неї кімнатою назустріч, схожою на палату. Він говорить. Каже до Анжеліки, щоб та шукала далі, докопалась до істини, проте нехай знає — ангели не викрадали дівчаток. Такі як він не чинять так. Цей голос звучить звідусіль та нізвідки, наче з голови.

Дівчина глянула на електронний будильник на тумбочці, що червоними рисками виводив час — четверта ночі, сорок чотири хвилини.

— Не бійся мене! — прорікає ангел.

Він такий довгов'язий, що майже сягає стелі, котра висока у приміщенні. Наближається так близько, що вона може бачити його сапфірові очі, котрі прикривають пір'яподібні вії. Шкіра його така світла, та на вигляд м’яка та приємна, без будь-яких ознак недоліків, шрамів чи родимок. Ангельське волосся золоте та блискуче, сягає до плеч. Великі розкинуті крила, здавалося, дорівнювали ширині кімнати. Риси обличчя та тіла були рівноцінно жіночними та мужніми. Він прийшов сказати, щоб вона не зупинялась? Це так важливо?

— Що я маю знайти врешті?

— Відповідь. Невидима таємниця ходить поміж людей тут. Не дай їй далі існувати. Розірви секрет істиною, Анжеліко! — Його голос гуде луною ніби всім світом. Згодом світло згасає і янгол розчиняється.

Анжеліка мляво розплющує очі. Тепер вона справді у палаті, але якійсь іншій. Перед нею сидить чоловік у білому халаті та посміхається, побачивши, що дівчина прокинулась. Його бакенбарди та вуса одразу здаються їй дивними. Такими, що не пасують до обличчя.

— Доброго ранку, пані. Давайте переміряємо вашу температуру, бо вночі у вас вона була трохи зависокою.

        Слідча розтирає своє обличчя долонями.

        — Здається я провалилася під лід. Хто мене витягнув?

        — Мене покликав Леонід, тому скоріше за все — він. А я, до речі, Іван Дем’янович. Місцевий лікар. — просить градусник, та пильно дивиться на показник. — Уже нормальна. Вночі була надто висока. Добре виспались?

— Яке там. Наснилося щось дивне. Зі мною говорив андрогінний янгол. У схожій кімнаті. — про деталі сну вона вирішує промовчати.

Лікар сміється, збираючи речі.

— То сходіть до Отця Рафаїла. Може священник вам щось роз’яснить. Дітей,до речі, жаль. Одужуйте й знайдіть їх якнайшвидше. Ми вас не триматимемо тут, бо ви мабуть діловита людина. Але постарайтеся довго не гуляти на свіжому повітрі. — встає і кивком прощається.

— Чекайте! Де мені його знайти? — вслід кричить слідча.

— Священника? Тут через вулицю. Йдіть основною дорогою і знайдете кого треба. І ще, обережніше з водоймами, інфекції різні ходять. — жваво махає рукою і стукає дверима.

Анжеліка привскакує з ліжка та перевіряє свої речі. Схоже, їх хтось заніс до лікарні. Вона свої торби навіть не витягувала з автівки. Перериває речі в рюкзаку та перевіряє чи ще при ній пістолет. Потім обшукує куртку й витягує блокнот, щоб записати сон і не втратити спогади про нього. Такі реалістичні їй давно не снилися. Здавалося б, вона досі чує відлуння голосу того прекрасного створіння.

Витискаючи із себе всі художні навички, навіть замальовує обличчя ангела.

555: Сповідь

Вона залишає частину речей у палаті, щоби з ними не носитися. Тим паче вона планує повернутися по них пізніше. Прощається з худорлявою медсестрою на адміністрації.

        Проходячи між схожими будинками, деякі з яких поношені часом та зарослими кущами, їй час від часу трапляються малюнки на заборах. Виглядають вони як перетнуті кола з крилами та численними очима у центрі. Дійшовши до церкви, бачить такий же на зовнішній стіні.

Вона таки вирішила завітати до церкви, не стільки щоб запитати священника про сон, скільки дізнатися про значення символів по всьому селищу та що місцеві думають про свідчення Софії та зникнення взагалі. Наступними на черзі буде лісник, раз батьки третьої дівчинки в прольоті. Як її? Віра?

Увійшовши слідча ніяково оглядується, шукаючи людей. Крім як за прилавком церковної крамниці — ні душі. Звісно, зараз же ранок п’ятниці.

— Доброго ранку. Перепрошую. — каже Анжеліка.

— Слава Ісус Христу. — вітається пишна бабуся, закутана в купу одягу й кожушку без рукавів зверху.

— Я шукаю Отця.. — ім’я вилетіло з голови. Вона завжди мала погану пам’ять на імена.

— Отця Рафаїла? Так, я можу його погукати. А ви хто?

— Я слідча, шукаю дітей. Але хочу про дещо поговорити з отцем. — вдруге згадувати вже не намагається.

— Ой, знайдіть тих дівчаток, будь ласка. Оце як вони пропали, то ніби хтось злий забрав у нас Віру, Надію та Любов із села. Батьки собі мабуть місця не знаходять. Я зараз покличу. — бабуся встає і накульгуючи йде.

Те, що не знаходять місця це правда, особливо ті, що поїхали геть, покинувши все.

У церкві пахне воском і ладаном. Судячи з холоду всередині – свічки єдине джерело опалення тут. Не дивно, що жіночка за прилавком носить із п’ять шарів одягу.

Анжеліка підходить до ікони архангела Гавриїла і роздивляється її. На образі він трохи нагадує того, що їй снився, лише менше світла від нього. Вона навіть звіряє з малюнком. Дуже схожі.

До неї підходить священник і вітається подібно жіночці.

— Ви шукали мене? — усміхався отець. Він сивий, із довгою бородою та дерев’яним хрестом дідок у чорній рясі.

— Вітаю. Хотіла вас спитати про ті знаки на церкві. Це хто їх намалював?

Отець опустив вуста й спохмурнів.

— Сектанти. — обурено відтакує. — Всюди калякають своє паскудство! Єресь!

Анжеліка, не розуміючи про що він, на нього глипає чим заохочує продовжити.

— Ці культисти поклоняються ангелам, Господи прости, а ту свою емблему ліплять де бачать! Навіть тут аби напакостити нам. Допоможіть, будь ласка, ви ж поліціянтка?

Слідча діловито дістає записник, але прикриває пальцями кумедних голубів на обкладинці.

— Розкажіть про цю секту якомога більше.

— Вони тут уже з років 15. Постійно доводиться замальовувати ці каракулі фарбою. Це неприпустимо! Бозна-чим займаються на своїх “зборах”. А найгірше те, що я не знаю, ні де, ні хто на них ходить. А бюджет у церкви не дозволяє завести сигналізацію чи хоча б камеру. Бо одну якось навіть побили. Хуліганство!

— А місцева поліція вам нічим не зарадила?

— Та де там. Намагалися, стежили, а ті пропадали, ніби знали. — зовсім похнюплюється отець.

Слідчим краще не робити поспішних висновків, утім інтуіція важлива штука. Анжеліка би сказала, що таких сектантів більше ніж знається. Можливо навіть серед правоохоронців. Вона вирішила зайвий раз нікому не висловлювати свою думку про це. Хтозна слухатиме. Народилася нова теорія – ритуальне викрадення. Здається, ніби все тут вертится навколо ангелів.

— Дякую. Це не зовсім те, що я маю робити, однак я зроблю все що зможу.

— Не здивуюся, якщо саме ангелопоклонники викрали тих дітей. — Не тільки Анжеліка так думає. Щось таки це означає.

— До слова, я би хотіла ще дещо спитати. Про батьків Віри. Ви знаєте їх?

— Звісно. Вони були прихожанами тут. Хоч і не щонеділі їх можна було зустріти.

— Були? — зводить брови жінка.

— Вони поїхали геть. Майже одразу після зникнення доньки. Ніхто їх у цьому не винить. Як вони це тільки переживають. — священник опускає погляд та вдивляється у плитку на підлозі. — Здається вона чимось захворіла незадовго до цього, правда не знаю чим.

Чому вона про це не знала, думає Анжеліка. Хоча з іншого боку, вона ні в кого ще не питала. Таку поведінку можна зрозуміти, мало хто витримає такий стрес. Зникнення дитини. Їй стає соромно. Втім, чи може це означати щось нечисте за цим вчинком? Ще й ця хвороба. Як забиратиме речі запитає у лікаря чи знає він.

— Я вдячна вам за допомогу у розслідуванні. — збирається прощатися дівчина.

— Ви вже йдете?

Вона киває.

—- Як давно ви сповідалися? Я хочу віддячити вам якось також.

Анжеліка задумалась. Як давно вона була в церкві востаннє. Ймовірно аж у третьому класі. Вона ніколи не була надто набожною та відчувала якийсь тягар відколи опинилася у цьому селі. Власне, як і під час кожної справи зі зникненням. Може це піде їй на користь. До психолога вона однаково ніяк не піде. Тож погодилась.

Отець відвів її в куток та нахилився до неї поклавши на голову край єпитрахиля та запитав у чому вона кається.

— Інколи я так злюся на людей, — починає, трохи соромлячись, — що подумки лаюсь на них та ніколи не кажу цього вголос. Рідко допомагаю знедоленим. — вона вагається перед тим, як розказати цю частину. — А ще, мало хто знає, але в підлітковому віці я сама втекла з дому, коли мої батьки розвелись. Хотіла поїхати до свого тата, але дорогою в автобусі за мною почали стежити підозрілі особи. — вона заплющується та довго видихає. — Вони йшли за мною, потім бігли, і ніхто мені не зміг допомогти. Хто знає що б вони зі мною зробили якби я перебігаючи дорогу, щоб відірватися від них, не наскочила на поліцейських. Мені так хочеться, щоб кожна дитина, як я тоді, повернулася додому… Мої батьки так перелякались, але це їх лише більше розсварило і я не бачила батька після того дня.

— Те, що ви робите, це дуже важливо. Принаймні ви стараєтесь заради інших. Це похвально. — озивається священник після павзи.

— Я ще дещо хотіла вам сказати. Мені снився ангел. Майже такий, як його описувала Софія. Він сказав мені далі шукати правду. Гадаєте це щось означає?

— Щиро кажучи, навіть я ніколи не бачив ангелів. Та навіть якщо це просто сон, то нехтувати цими проханнями не варто. Може це потрібно саме вам? Тож нехай Господь береже вас на вашому шляху.

Слідча киває та пізніше йде. Прощаючись, вкидує до скриньки найменшу двозначну купюру, яку знайшла в себе. Однаково в неї все на карті, а ксьондз таки їй допоміг.

Дивно, як все стає лише складніше. Приїхавши сюди вона і не розраховувала на таку головоломку. Безслідне зникнення, культ, ангели, чи то пак прибульці. А ще Лазаренки, чи як їх там, казали про викрадення ягнят в той же день. Зниклих дівчаток звали Віра, Надія та Любов, що символізують християнські чесноти. Це навряд чи просто збіг. Що як культисти намагалися провести якийсь збочений ритуал із жертвоприношенням абощо? Єдине в чому вона впевнена так це в тому, що варто навідати лісника. І добре поїсти.

777: Світло

Анжеліка заходить в один з небагатьох магазинів із продуктами в селі. За тісним прилавком стоїть знуджена жінка в синьому фартушку. Побачивши слідчу вона примружується, ніби згадуючи чи бачила її раніше. Якби Анжеліка була молодшою на років 10 принаймні, то пані неодмінно спитала б: “Ти чия?"

На вітрині, в допотопному холодильнику, що видає звуки як той ядерний реактор, навіть можна знайти готові канапки та запаковані булочки по сім гривень, ймовірно на маргарині. Слідчій не звикати до такого. З постійними відрядженнями та ночівлями на роботі чи за роботою вона, мабуть, домашньої їжі не вживає відколи не живе з мамою. Та й та була хвора й останні роки ніц не готувала.

— Вітаю. — насторожено глипає продавчиня. — Ви до кого?

— Добридень. До продуктів. Я Анжеліка, слідча.

— Єлизавета. — фамільярно представляється. — Це ж ви дітей шукаєте? — вона стишує голос, перехилившись через прилавок. — Мені Люська все розказала. Льоніна жінка.

"Коли вона встигла? Зрозуміло, пішла брехня по селу." — думає.

Анжеліка воліє більше не поширювати слухи, тож хотіла розплатитися і швидко піти, втім зрозуміла, що така пліткарка може стати їй у нагоді.

— Слухайте, а ви знаєте щось про цю вашу секту? — вона відводить погляд, щоб згадати як отець їх назвав, але це зайве, бо продавчиня сама відповіла.

— Ангелопоклонники? Я чула їх досить багато, але не знаю нікого конкретного. Кажуть збираються щоразу в різних місцях, а де саме знають лиш обрані. Сидять там, напевно просять своїх ангелів-охоронців їм у всьому допомагати. Вірять, що до Бога людям ніколи не наблизитись, тому варто походити на трохи менш досконалих ангелів. — останнє вона аж шепоче, схоже цю тему дуже любить, з таким ентузіазмом це розказує. — А ті свої каракулі всюди малюють, можливо там зашифровані координати зустрічей. Ну, принаймні я так собі думаю.

— Слухайте, а підкажіть-но де саме живе лісник. Дід Михаїл. — Анжеліка про нього достатньо чула, але так і не дізналася його місце проживання.

Продавчиня їй все детально пояснила, навіть малюючи у блокноті з голубами схеми лісу.

Слідча могла би так довго слухати жінку, але часу і так немало згаяла. За кілька годин вона мусить подзвонити в обласний відділок і розказати все що дізналась. Розказати є що, але віддавати цю справу в руки цілій команді їй не хотілося. Раз за півтори дні зайшла так далеко, то розкрити справу самій було б гарним шансом показати свої здібності. Може і до підвищення дійде. А в крамничку вона і так ще завітає, то раптом що — розпитає.

Прощається і виходить з магазину, розпаковуючи багет із ковбасою. Квапиться до лісника. Заходить у вже знайомий ліс, щоб, скориставшись можливістю, ще один не зайвий раз оглянути місце зникнення. Раніше вона цього не помітила, але дерева тут скриплять ніби ті мерці, а кожен крок глибоким снігом погрожує затягти у темний світ без людей.

 Згаївши трохи часу розгляданням імпровізованої карти та блукаючи серед високий дерев, таки знаходить хатинку, що описувала Єлизавета.

Дзвонить Леоніду, щоб допитувати лісника разом із ним,не бере слухавку. Телефон скоро сяде, але нічого, поки і сама може впоратись. Потім можна буде обговорити теорії з ним, коли про все здогадається. Здається, що вона близько, а дільничий тільки лізтиме під руку.

Стукає у свіжо побілені двері, що аж пом'якли від вологи і чує важкі кроки. Він всередині. Насправді, у скільки б дверей вона не стукала — щоразу трохи хвилюється перед тим, як побачити людину, що відчиняє, адже ніколи не знаєш коли за ними опиниться твоя смерть.

Перед нею постає чоловік пенсійного віку і насуплено вдивляється в неї так, ніби вона не повернула йому значну суму боргу, зате просить іще більшу. Чомусь вона уявляла його зовсім лисим і сивим дідуганом, а йому навіть і трьох онуків не припишеш за зовнішнім виглядом. Хоч Єлизавета його описувала як сімдесяти семи річного.

— Це ти? — без привітання питає старий.

— Я Анжеліка Райковська, слідча. Мушу поставити вам кілька питань про вечір двадцять другого лютого.

— Ти дітей шукаєш? Не знайдеш. — від такої заяви дівчина ледь рота не роззявила при ньому.

— Чому це? — насторожується.

— Заходь. — киває Михаїл на хижу.

Всередині сильно пахне вологим деревом та сушеними грибами. Від хижі віє чимось зловісним, ніби відьомським.

Дочекавшись коли Анжеліка ввійде та всядеться за бідним дерев'яним столиком він продовжує.

— Даремно ти усіх тут розпитуєш. Забагато вух сектантів.

— Їх варто боятися? — нахиляє голову.

— Не можу сказати. — запинається після паузи.

— Гадаєте вони щось зробили із дівчатками?

Він лиш фиркає ставлячи чайник на вогонь. У хижі нема плити, тож гріє воду в каміні.

— Гаразд, тоді інше питання. Ви мабуть давно тут живете, то знаєте чи є в цьому лісі якісь погреби чи покинуті військові бункери?

— Знаю, що є.

— Далеко вони звідси?

— Не дуже. — відповідає, досі сидячи навпочіпки біля каміна.

— Чи не могли б ви провести мене туди?

— Перевірити чи бува немає там дітей?

— Можна і так сказати.

Михаїл дістає чайник і заливає у чашки із сушеною м'ятою, котрі згодом ставить на хиткий столик. Вона розуміє, що не питиме цей чай.

— Скажіть, ви були вдома коли діти зникли?

— До речі про це. Тоді близько восьмої вечора я якраз виходив по додаткові дрова і здалеку бачив світло. Спочатку я подумав, що то від ліхтариків, але воно було якесь дивне. Ніби щось велике його випромінює. — звівши руки вгору показує.

—Ви можете мені показати де приблизно це було?

Він не відповідає, бо починає сильно кашляти, що триває достатньо довго щоб стало ніяково та навіть тривожно за його життя.

— Ви погано почуваєтесь. Вас відвести до лікарні?

— Звісно погано почуваюся. Нещодавно довелося витягати одну роззяву з-під криги на свій вік.

Анжеліка аж відклала чашку, якою гріла руки й водночас схвильовано та вдячно подивилась на старого.

— То це ви мене витягнули. — зводить брови Анжеліка. — Я вам дуже вдячна за це.

— Не варто цього. — відмахується. — Пішли краще покажу все.

Він виходить і прямує в напрямку, в якому слідча ще не була, а вона намагається встигнути за його швидкою, втім, обережною ходою між голими хащами. Врешті він зупиняється та показує місце. Захекана, вона пускає клуби гарячої пари з рота. Щоки та ніс їй уже покусав мороз, залишивши червоні плями.

— Ось звідси. — вказує пальцем. — Тут було те світло. А зовсім недалеко звідси є старе підвальне приміщення. Колись німці окупували всю область, тут ховалися місцеві.

Тепер вони поряд із металевими дверима, давно пофарбованими чорною фарбою. Так давно, що від неї лишились самі клапті. На них білим кольором намальований той символ культистів. Їй це зовсім не подобається. Про цю секту всі говорять, хтось її навіть боїться, при цьому вони всюди і невідомо кого з них вона вже знає. Це насторожує, бо схоже на те, коли намагаєшся зловити банкою павука, а потім він кудись зникає і ти не знаєш звідки чекати підступу.

— Тут відчинено?

Чоловік тягне за ручки й відчиняє. Зсередини повіяло неприємною сирістю, втім, на диво, підвал не виглядає так, ніби його вже більше половини століття не відкривали, Ні павутиння, ні сантиметрового шару пилу на поверхні. Крутими кам'яними сходами, що ведуть у густу темряву ніби хтось часто ходив.

Анжеліка мала би обшукати, але попри порятунок Михаїла вона йому не спішила довіряти. Раптом він би зачинив її там, тож резонно вирішила піти другою. Благо йому і казати не потрібно було, дід пішов уперед, шкандибаючи кривими східцями.

Дівчина поволі ступає за чоловіком у темінь. Попри вузький вхід сам підвал дуже просторий. Попереду розкинувся темний коридор із дверима обабіч. Вона привідчиняє перші двері й натикається на щось тонке та металеве згори. Спочатку перелякавшись вона тягне за якийсь ланцюжок. Різке жовте світло б'є по очах, але тепер вони бачать кімнату з купою стільців, образами ангелів та очі, намальовані на стінах. Ті очиці наведені тією ж білою фарбою, що й герб культу на вході в підвал. При чому малюнки виглядають свіжими. Анжеліка припускає, що тут нещодавно було релігійні збори.

Інші входи були зачинені, або за дверима не було нічого вартого уваги. Навіть якщо тут проходять якісь моторошні обряди, жодних слідів насильства чи, тим паче, зниклих — немає.

Вона так напружено оглядає кожен куток, що і забуває про Михаїла. Тоді вона чує грюкіт і в коридорі стає трохи темніше. Вхід хтось зачинив, а провідника нема поруч. Трясця.

Слідча, перестрибуючи сходи і ледь не скотившись із них, біжить і грюкає у двері кулаком. Одразу згадує нещодавно побілений вхід до хижі чоловіка. Та сама фарба. Невже він сектант? Звісно, вона ж знала, що будь-хто може бути частиною цієї спілки.

— Агов! Нащо ви це зробили? — задихається. У неї нема клаустрофобії, але страшніше за замкнутий простір для неї – це неможливість нормально дихати у цьому темному запиленому приміщенні.

Потім вона чує розмову, тож притуляє вухо. Хрипкий голос Михаїла перепрошує та просить покинути справу, бо так буде краще для всіх.

— Для кого буде краще? Для вас, секти, села, мене? Чи може для трьох зниклих третьокласниць?

Мовчання. Вона мала натиснути на нього раніше, він явно знає значно більше. Може навіть йому відомо хто, як і чому викрав дітей. До нього приєднується знайомий чоловічий голос.

— Батьку, що ми робитимемо? Ми ж не можемо її тут лишити. Її ж шукатимуть!

— Так, але вона не піде на компроміс. — відповідає Михаїл.

— А раптом зрозуміє, що це вимушена жертва? — нарешті вона впізнає голос. Той же, що розмовляв із нею у цьому лісі. Леонід. Жахіття, та тут усі змовились. Можливо всі крім матері Софії. Як її там. Це вона заявила про зникнення. Може та єдина хто їй допоможе. Анжеліка має її номер, але телефон сів. Доведеться домовлятися. Попри психологічну освіту, з дітьми їй завжди вдавалося домовлятися на відміну він дорослих брехунів.

— Будь ласка, випустіть мене, я обіцяю, що вислухаю та не втечу. — озивається. — Знайти правду в моїх інтересах. Якщо я пропущу дзвінок до відділку, що запланований дуже скоро — мене почнуть шукати. — бреше Анжеліка. Із дорослими треба по-дорослому. 

Через кілька секунд мовчання замок почав видавати шум. Для розуміння всього їй потрібно повернутися на початок. Софія, її мама та інші батьки – це ключ до розгадки.

Вона виходить на білий світ і бачить дільничого з, як виявилось, батьком. Леонід наставляє зброю на неї та просить послухатись.

— Ти маєш подзвонити і якось зам'яти справу. Так буде краще для всіх. Повертайся до міста і забудь про Семиархангельск. Це все одне непорозуміння. — повільно, заспокійливим голосом пояснює дільничий.

Анжеліка мовчки піднімає руки та повертається до них спиною. Чому ж вона, дурепа, не взяла свій пістолет із собою. Серед речей він є, але збираючись іще до церкви здалося, що він їй не потрібен. А їй же казали, носити поряд. Доведеться ще схитрувати.

— До речі, частина моїх речей зараз у лікарні. І схоже, серед них мої ключі від машини.. — Анжеліка вдає, що шукає ключі, а потім показово смикає кишені.

— Жартуєш? — роздратувався Михаїл, він явно просік план тягнути час. — Вона нас дурить.

— Але я ніяк не поїду, ні без речей, ні без самої автівки. Обіцяю, що заберуся звідси. Мені ці проблеми ні до чого. Я вже і близько тут бути не хочу.

Батько із сином довго переглядаються та ведуть невербальний сімейний діалог жестами та виразами обличчя. Зрештою Леонід погоджується, але за умови, що піде з нею.

— Батьку, вертайся додому. Я розберусь.

        Анжеліка киває на знак згоди і вони з дільничим квапляться до лікарні.

888: Жертва

Відійшовши подалі Леонід ховає зброю.

— Мені не хочеться погрожувати, тож просто слухайтесь. Гаразд? — його обличчя пом'якшується і вони продовжують крокувати. Анжеліка врешті не стримується і питає.

— Гадаю я маю право знати від чого саме я вас із батьком і, ймовірно, іншу купу людей прикриваю. Що сталося насправді?

— Не думаю, що варто. Краще спатимете. — він стискає губи та роздумує чи казати те, що рветься з вуст. — Якщо дізнаєтесь, то можете як зрозуміти нас усіх, так і остаточно розчаруєтесь.

— Нас усіх? Про кого ви?

— Як на правоохоронця я забагато розповідаю зайвого.

Дійшовши до лікарні дільничий провів її до місця, де наймовірніше міг опинитися її багаж. Палат у лікарні було всього вісім, тому в тій, де лежала Анжеліка вже відбував інший пацієнт, а лишати там речі було поганою ідеєю, тож за адміністрацією знаходився кабінет Івана Дем'яновича із рюкзаком слідчої. Самого головного лікаря у кабінеті номер вісім не було, однак медсестра на рецепції впізнала дільничого й без питань пропустила їх. Чому? Це значить він не вперше навідується туди. Нащо? Звісно, якщо до цієї змови має відношення головний поліцейський, то й головний лікар мусить. Це щось значне

— Я допоможу вам донести сумки. — люб'язно пропонує Леонід ніби хвилин десять тому не наставив на дівчину пушку.

— Перепрошую, можна вас на секунду? — перебиває його палке бажання допомогти худюща медсестра.

Чудово, у слідчою буде час поритися у столі та може навіть шафі лікаря. Він мусить мати до цього якесь відношення, а якщо ні, то єдиною надією знайти правду — повернутися та дещо попитати у матері Софії. Анжеліка рвучко підбігає до шухляди у столі. Зачинена на замок. Перебирає папки у шафі. Якісь звіти, діагнози та картки пацієнтів. Не те. Та тільки в одному файлі намацує щось невелике і тверде. Ключ від шухляди.

Від хвилювання аж руки трясуться, вставити ключ вдається тільки з другої спроби, а відчинити з третьої. Всередині чергова папка, але вона у новій обкладинці, не такій, де тримають картки пацієнтів. На ній відбито надпис "Дослідження "Паства".

У скроні б'є кров. Відчуття ніби зараз вона прочитає державну таємницю, після якої її мусять убити. Враховуючи обставини, це цілком реально. Розгорнувши документ, бачить анкети трьох дітей. Три знайомих імені. Вона чує глухі кроки. Якби не була напоготові, то могла б і не почути їх. Судомно запихає папери назад у стіл і відходить.

Леонід із Іваном заходять і втупляються в дівчину. Трясця, не встигла зробити це непомітно.

— Я залишив вас на хвилинку.. Ви ж не збиралися йти на компроміс, правда ж? — розчаровано питає поліцейський.

— Мабуть так. Іване, — по батькові вона від стресу не згадала, — раз ви вже тут, поясніть мені, що за дослідження ви проводите. Ще й над дітьми, що зникли.

— А самі ви вже не дослідили? — саркастично каже лікар за тими ж недоречними вусами та бакенбардами.

На щастя, вона продумала все наперед. Перед пошуком доказів дістала пістолет із бокової кишені рюкзака. Слідча наставляє зброю на чоловіків.

— Ви підозрюєтесь у викраденні трьох неповнолітніх. А тепер розкажіть усе із самого початку.

— Послухай, я все владнаю. — каже Леонід до Івана.

— Думаю вже запізно. — зітхає лікар. — Вона мусить зрозуміти, що деколи жертви бувають вимушені. Пані Анжеліко, чи знаєте ви за рахунок чого живе Семиархангельськ?

999: Одкровення

Три чоловіка йдуть пізнього вечора лісом. Пересуваються вони на широких лижах аби не залишати помітних людських слідів. Одягнені у хромову термомістку форму, схожу на товстий шар фольги та маску, подібну до респіраторної, просте застереження для запобігання альтернативного способу зараження. Білі рукавиці, такі ж теплі шапки. Ліхтарі середньої потужності. Вони вже багато років працюють у Патсві.

 Паства — не надто велика та відома ветеринарна організація, що займається питанням розведення свійських тварин, зокрема, овець. До того ж, важливою складовою їхньої роботи є недопущення епідемій серед тварин, і, як наслідок, серед людей, що живуть поряд. Особливо локальні сплески інвазії загрожують місцевостям, що масово розводять тварин, як наприклад, ті, що практично живуть за рахунок розведення худоби.

З причин спалаху нового виду фасціольозу — паразитарної хвороби, організації потрібно було діяти швидко. Ба навіть, радикально. Невивчений вид гельмінтів, що заразив декілька овець, але в новому поколінні був успішно подоланий. Все почалося з того, що з одна із сімей купила екзотичних овець із африканського континенту, що підхопили гельмінтів під час вагітності. Створивши антитіла, вівця, що народила трьох ягнят передала імунітет потомству, тож для вивчення паразитарної хвороби їх вилучили для дослідження. На жаль, заражена особина встигла передати хворобу через воду трьом дев'ятирічним дітям, котрих потрібно було помістити під карантин на ретельне вивчення.

Саме в цьому і полягає завдання чоловіків у спеціалізованих костюмах. Роблять вони це вимушено, напів секретно та напів легально. У віддаленій місцевості ЗМІ не змогли би розповсюдити чутки про потенційну епідемію, чим би поставили під загрозу, як населення, так і Паству. Водночас вилучення заражених письмово узгоджено з опікунами, тому навіть якби справа якимось чином виплила, вона була б виправдана.

План ідеальний. Батьки дітей самі відправили свої чада гратися у темному лісі, де їх не почують зайві вуха та не побачать зайві очі. А ті, хто може дізнатися — завербовані. У місцевій секті та сільських органах знаходиться багато членів Пастви, адже засновник культу є рідним братом директора компанії. Вони неофіційні ділові партнери, тож підтримка місцевого "шерифа", лікаря, лісника та багатьох інших гарантована.

Однак сталася одна маленька похибка, що спричинила витік. Окрім потрібних малих з ними пішла трохи старша дівчинка, чия мати не входить у культ і не знає про загрозу епідемії. Почувши слова дочки вона одразу забила на сполох, звернулася до поліції. Дільничий намагався відмазатись невеликими пошуками котрими займалися в упівсили сектанти. Та цього матері було мало, та залучила знайомих правоохоронців із центру області. Занадто вже переймалася безпекою власної дитини. А ті послали нишпорку. Паству на цьому закриють, селище збідніє куди більше, а паразити невідомо куди дінуться. Кому від цього краще?

Але дівчаток із ягнятами вже досліджують, лишилося так мало.

Пістолет у руках Анжеліки по ходу розповіді опускається. З усвідомленням кожного факту погляд стає все пустішим. Краще б вона і справді цього не знала. Слідча ніколи не вірила, що ціль виправдовує методи, але яка велика ціна спасіння. З одного боку, їх віддали самі ж батьки. Хоч опікунам Віри скоріше стало начхати й вони чкурнули за першої ж нагоди, Лілія із Дмитром хотіли просто вилікувати близнючок, тоді чому ж не сказали правду?

— З вами все гаразд? — Анжеліка вже так довго стоїть втупившись у лінолеум, що Іван почав хвилюватися.

Як їй учинити? Вона пообіцяла собі їх визволити, де б вони не були, та вирішувати за всіх вона не може. Що як просто віддати це в руки правосуддю? Чи не виглядатиме це як втеча від вибору? 

— Можу я поглянути на них? — вона ховає пістолет. — Хочу переконатися, що вони в нормальних умовах. Присягаюся, що облишу вас як тільки буду впевненою у цьому.

— Перепрошую, але не ви ставите умови. — каже лікар.

— Ви вже обіцяли мовчати, й ось хвилину тому ви рилися в кабінеті, а потім наставили на нас пушку. — погоджується дільничий.

— Це частина моєї роботи. І ви перші наставили пушку, тож ми в рівних умовах. — крізь зуби відповідає та ховає пістолет.

Леонід глибоко зітхає.

— Проведемо якщо на час огляду віддасте пістолет і телефон.

— Добре. — одразу киває Анжеліка.

101010: Суд

Дорога виявилась довшою ніж здається. Головне приміщення та дослідницька частина розташовувались за тим же лісом. Дивно, як все обертається навколо нього. Він притягнув до себе усіх цих людей, щоби зрештою вони зустрілися та дійшли конфронтації, зробили висновки. Як і завжди, узимку тоді рано вечоріло, перша яскрава зірка вистрибнула на небі, мабуть дивлячись згори та регочучи. А може це знуджений ангел вирішив поглянути як поживають крихітні люди на своїй крихітній планетці.

Зрештою, Анжеліка, Іван та Леонід прийшли до будівлі, на якій, насправді, тримався добробут всього села. Схожа вона була на велику ферму чи ангар із вольєром для овець поряд. У надвечірній темряві здавалося, що сяючі очі мовчазної худоби дивляться крізь тіло на кістки. На головний воротах надпис "Зона біологічної безпеки".

Всередині було охайно та чисто з мінімумом меблів, ніби у скромній, проте чистій лікарні, приблизно як у місцевій. Та чомусь це не вселяє відчуття безпеки. Персоналу, що оглядався на трійцю було не багато, і вони не носили захисні костюми абощо, як уявляла собі Анжеліка.

— Прийшли. — Іван Дем'янович зупинився коло білих дверей і повернув ручку. Всередині кімната була схожа на палату із хворими. На єдиній тумбі стояв цифровий годинник із червоними цифрами. Коло трьох просторих ліжок сиділи дівчатка. Вони виглядали худими, але в теплі та щасливими. Побачивши гостю, їхні очі засяяли, відрвавшись від малювання на підлозі. Це розтопило її серце. Вони виглядали споційними. Може вона справді дарма хвилювалась.

— Привіт. — вона усміхається та підходить до дівчинки, що сидить найближче. — Як ви тут почуваєтесь?

— Я себе погано почувала, а зараз сумую за мамою. — відповідає перша.

— Можете нас залишити? — слідча обертається до чоловіків, на що Леонід супиться, але зрештою виходить із лікарем.

— Одну хвилину. — застерігає він.

Анжеліка сідає перед ними і перепитує.

— Вони пішли, скажіть як ви насправді почуваєтесь. Як до вас тут ставились? Я можу забрати вас звідси. — каже мало не ридаючи.

Одна з них починає плакати.

— Нам було страшно спочатку, але наші з Надею батьки до нас навідуються деколи. Вони кажуть, що ми одужаємо.

— Так, нам уже краще, хоча нам не можна було їсти спочатку. — Анжеліка згадала розповідь, у них невідомий вид фасціольозу — гельмінтів, тож не дивно, що їх трохи морили голодом.

— Але до мене ніхто не приходить, і ми сумуємо за Сонею. — ймовірно це Віра, чиї мама з татом поїхали в той же день, коли вона пропала. Як сказав Іван, вони попросили круглу суму для дозволу на дослідження. Анжеліка обіймає її, на ній теплий шерстяний светр, як і на інших.

Їхні голоси звучать радісно попри худобу, а за вікном віддалено чути дзвіночки на шиях овець. Дівчина ще раз кинула погляд на дітей, схоже вони таки в безпеці, її робота виконана, однак серце не відпускало підозри іще якийсь час. Її хвилювання здавалися такими далекими від реальності.

— Я зараз поїду до Софії і передам привіт. Вона з мамою так за вас хвилюється.

Вона обіймає кожну з дівчаток і виходить у коридор, де її чекають. Вона просить повернути речі, щоб поїхати геть.

— Спочатку дійдемо до вашої автівки. — відповідає Леонід.

Іван залишився, а слідча з поліцейським мовчки повертаються до того місця, де почалась її подорож. Поки зловісну тишу цього місця не перериває дільничий.

— Дякую. Ви маєте знати, що так ви справді врятували їх. — на ці слова вона тільки невпевнено киває, не відводячи погляду від снігу.

Добре, що машина припаркована поряд із будинком Софії. На вулиці зовсім стемніло, її освічують самі лише зорі та лампи на заборах приватних будинків.

        — Ви мовчатимете? — питає Леонід, передаючи телефон, пістолет та рюкзак Анжеліці.

        — Дозвольте останнє. Я лише скажу Софії та її мамі, що з ними все гаразд. Не більше. — благає слідча.

— Ми вже дозволили вам забагато.

— Але ж я маю пояснити тій пані, що шукати їх нема потреби.— Анжеліка вдивляється в очі дільничого, а потім зривається з місця, користуючись відстанню між нею й поліцейським і стукає у двері, щоб зупинити її було запізно. Леонід доганяє та хапає її за руку, оскалившись, та за мить двері відчиняються і жіночка впізнає людей на порозі.

— Вітаю… — дивується відвідувачам.

— Вітаю. — він відпускає руку та ніяково відступає.

— Добрий вечір. Мені треба дещо віддати Софії. — Анжеліка дістає з кишені куртки окуляри. — Здається це належить вашій доньці.

— Ой… дякую вам дуже. Може вам чаю обом?

— Ні, дякую. — одразу відповідає слідча, вона і так затрималась. — Це окуляри від астигматизму, правильно? У мого батька теж він був. Гадаю Софія просто побачила світло від ліхтариків коли з неї впали окуляри, а через те, що світло від викривлення здалося зіркоподібним та розтягнутим, вона подумала, що це високі янголи. Гадаю вони перші про кого вона подумала, бо все у вашому селищі про них нагадує. Починаючи із самої назви

— Мабуть ви маєте рацію. — вона задумливо виглядає на вулицю і врешті питає. — То сусідських дівчаток ви знайшли?

Анжеліка ще раз оглядується на Леоніда і каже.

— Щодо цього… То з ними все в порядку. Їх не викрадали, а ті просто загубились. Знайшов їх лісник та відвіз до лікарні. До речі, вони передавали привіт Софії. — усміхається слідча.

— Ой, то може їх провідати?

— Не варто, справді. Краще їх не турбувати, мене саму ледь пустили.

— Тоді добре. Дякую вам велике за небайдужість. Виглядає так, ніби я дарма хвилювалася й викликала вас аж сюди. — помітно засмучується. — Я так хотіла б вам віддячити якось.

— Не треба, мені за це віддячує начальство, зарплатою. — жартує Анжеліка та махаючи рукою на прощання йде до автомобіля.

— Ще раз дякую та щасти! — каже вслід жінка та зачиняє за нею двері.

Їй хочеться сказати щось Леонід теж, але не знає що. Лишається тільки попрощатися та сісти в автомобіль, де видихає та розвертається з дороги. Вона наостанок дивиться в дзеркало заднього виду і бачить дільничого, що проводжає машину поглядом. Хоч би їй сюди не підклали бомбу.

Вперше за роки роботи їй довелося не діяти, а змиритися, попри дітей у безпеці, важкість із серця було не зняти. Вона не звикла до почуття незавершеності. Оглядаючись назад, те село виглядало таким звичайним. Невже вони справді в безпеці, чи їй просто хотілося прийняти на віру, що все буде добре?

Вона дістає телефон та намагається згадати номер центрального управління. Нехай про цю справу попіклуються ті, хто на цьому знається. Наприклад служба опіки абощо. Принаймні тоді, коли вона опиниться вдома і зарядить телефон. А доти вона вірить, надіється, що з малознайомими та уже любими дітьми все буде гаразд. Однак чим далі вона від'їжджає від села, тим сильніше почуття тривоги тримає. Що як вона робить фатальну помилку і кидає дітей напризволяще? Та вже пізно повертатися. Може її втеча — це єдиний вихід.