Той, що спить у землі

1.

Ярема увімкнув навігатор та ввів назву: “ЯБЛУНІВКА”. Гаджет кілька секунд опрацьовував інформацію, а потім вивів на екран повідомлення: “Побудувати маршрут?”. Чоловік натиснув на зелену кнопку у правому кутку. За мить програма опрацювала та вивела зображення шляху.

Ярема відсьорбнув з чашки трішки звабливо теплої кави і смачно лайнувся. На секунду озирнувся, перевіряючи чи за ним ніхто не спостерігає. Він знав, що зараз виглядав досить кумедно: посеред ночі сидить у машині, попиваючи з порцелянової чашки, яка явно колись була частиною сервізу, каву. На думку оточуючих, йому, звісно, було плювати, втім зайвий раз привертати увагу соціуму він не бажав. Так вже його батько виховав.

Чоловік видалив введену у навігатор інформацію. Забув, що окрім рідного села, таких Яблунівок ще безліч по країні. Він не специфікував, а клятий девайс підібрав те село, яке, згідно зібраної з користувачів інформації, обирали найчастіше. Себто, обрав неправильно.

Зазвичай Ярема був скрупульозний до деталей. Робота зобовʼязувала. Зараз же, мабуть, давався в знаки раптово перерваний сон. Або ж копиця інформації звалена на його голову дзвінком товариша, якого він не бачив, років, мабуть, пʼятнадцять.

Вказавши правильну локацію, чоловік відкинувся на сидіння та зміг нарешті насолодитись кавою. Насолодитись, звісно, у цьому випадку було не надто доречним словом. Кава була занадто гірка, смакувала горілими зернами, та ще й несправедливо швидко охолола. Ярема, втім, не скаржився. Його завжди більше заворожувала саме естетика споживання напою та культ, який навколо неї влаштувався. Їй богу, він би міг пити звичайну гарячу воду, якщо б умів переконати себе у тому, що це кава.

Прикінчивши напій, Ярема не став повертати горня у будинок. Бережно поклав його на заднє сидіння й рушив.

Морок, що оточував машину, здавалось, не боявся світла фар, потрохи підʼїдаючи його, наче іржа — метал. Темрява нахабно приховувала усе. Поїздка відчувалась так, наче він мчав через велике ніщо, а нові шматки дороги утворюватись лише у той момент, коли на них потрапляло світло фар.

Проте це відчуття було скороминучим. Природа зловісно нагадала про своє панування завиванням холодного вітру та першими крижаними краплями осіннього дощу, що повільно стікали по шибках автомобіля.

2.

Ярема проїхав синій знак з написом Яблунівка десь у той момент, коли обриси світу почали ставати чіткішими, а сонце вже точно було десь біля горизонту, проте все ще заховане за сірими хмарами. Дощ, що лютував протягом кількох годин, нарешті припинився. Село, як завше восени, виправдовувало свою назву. Здається, біля кожної садиби була висаджена яблуня. Плоди різнобарвними самоцвітами ховались посеред густих листків, звабливі, недоступні. Ярема краще за інших знав, що ці яблука нікуди на годяться. Червиві, гіркі, зі структурою кінетичного піску, вони зазвичай ставали сировиною для виготовлення самогону або сидру. Подейкували, що саме через навалу шкідників плоди і втратили свій колишній смак. Мовляв, червів та іншу мошкару так сильно намагались вивести, що аж зіпсували увесь урожай на кілька десятиліть вперед. Байдужі черви однак продовжували гризти яблука навіть після того, як ті втратили останні залишки смаку.

Село уже не було таким жвавим як раніше. Деякі хатини частково пішли під землю, поволі обростаючи мохом та травою, а інші, розлізшись під дією часу, зяяли непривабливими чорними дірами, що більше нагадували незагоєні рани. Яблуні біля таких покинутих будинків, неначе відчувши безкарність, здавалось, росли з подвійним завзяттям. Вони виривались з оков, поволі валячи хирляві огорожі, змайстровані бозна-коли. Здичілі яблука, спʼянілі від свободи, виростали куди більші, ніж зазвичай, хилячи незвиклі гілля убік, тож крони з кожним роком все більше і більше нависали над дорогою.

Важкі плоди, однак, ніхто не збирав. Усім було вдосталь власного врожаю. Яблука рясно падали на стару дорогу, де потім повільно гнили під сонячними променями. А потім, рано чи пізно, їх чавили шини машини, підкови коней або деревʼяні колеса бричок, навіки утрамбовуючи солодкавий запах гниття у тутешню землю.

Деякі з яблук, обернувшись до машинами чашечками та черешками, більше нагадували недбало розкидані очі, чиї незмигні погляди вперто спостерігали за новоприбулим.

Ярема їхав повільно, намагаючись оминати цьогорішній врожаю, що так затято за ним спостерігав. Огидне чвʼякання, попри усі старання, раз-по-раз долинало з-під коліс автомобіля.

Будинок товариша було помітно здалека. Громіздкий деревʼяний маєток виглядав вкрай химерно поміж мазанок та нічим не примітних будиночків. Будівля явно знала кращі часи. Попри те, що більшість деталей все ще ховались у вранішній імлі, Ярема бачив, яким охлялим та занехаяним було це місце. Замість частини дощок зяяли непривітні діри, дах пожовк та розпух, наче запалене ясно.

Попри напівпритомний стан через відсутність сну та ранній підйом, спогади туго оперезали чоловіка. Колись вони з Нестором були друзями. Це була майже класична історія з фільмів та книг, де діти з різних соціальних класів товаришують між собою, попри усі розбіжності. Родина Нестора була спраді заможною. Ще б пак, хтось з пращурів шкільного друга свого часу вирішив вирощувати та продавати хміль, що через кілька століть зробило цей рід найзаможнішим на десятки кілометрів довкола.

Попри непривабливий зовнішній вигляд маєтку, Ярема знову відчув те дитяче відчуття з суміші заздрощів та захвату, яке переслідувало його щоразу, коли випадала нагода потрапити у гості до товариша.

Стара ржава брама була відчинена. Мабуть, Нестор очікував його приїзду. Вранішнє повітря добряче щипало незахищені частини тіла, ледь не змушуючи мріяти про ще одну гарячу чашку кави.

Впритул старий маєток видавався ще більшим. Двоповерхова П-подібна будівля скидалась на почорнілі рештки невідомої науці істоти колосальних розмірів. Під легкими поривами вранішнього вітру, маєток крехтів та стогнав, буцім насправжки відчував усю вагу прожитих століть.

Праве крило, на відміну від інших частин будинку, подавало ознаки життя настільки, що це аж відчувалось неправильним. Здавалось, що хтось підставив шмат пазлу з зовсім іншого ребусу. Віконниці жовтими очиськами розганяли дрібний вранішній туман, наче вихваляючись лускою з цегляних стін навколо них. Дах вкривав новенький червоний шифер, який кольором майже не відрізнявся від яблук, що росли поруч.

Масивні чорні двері зручно ховали роззявлену у вічному зівку пащеку.

Ярема підійшов до дверей та постукав. Намагаючись зігрітись, чоловік тупцював на місці. Після кількох секунд очікування ще раз постукав. Відповіді не пролунало.

Покинувши спроби дочекатись реакції від власника, він почав зазирати у вікна. Світло яскраво світилось у кожній кімнаті, проте жодного руху всередині. Зрештою, зневірившись, Ярема вирішив спробувати обійти будинок з іншого боку, сподіваючись відшукати ще один вхід або сліди товариша.

Повернувши за ріг, Ярема побачив старе поле хмелю, яке ще зовсім недавно було чи не найголовнішим місцем у селі. Колись ці посіви приносили родині Квасниць нечувані статки — високі стовпи хмелю, густі й доглянуті, тягнулися, скільки сягало око. Тепер це було лише жалюгідне нагадування колишньої слави. Пересохлі, заплутані лози тягнулися вгору, мов брудні мережива, обплутуючи й затуляючи зруйновані підпори, на яких колись трималися ряди молодого хмелю.

Скидалось на те, що останній нащадок геть занехаяв усе те, над чим працювало стільки поколінь його родини. Проте він мав незаперечне виправдання, адже був далеко не звичайною людиною. Ім'я цього індивіда лунало в світських салонах, на розкішних бенкетах і вишуканих літературних вечорах. Три опубліковані романи перекладені на понад тридцять мов, сумарний тираж яких перевищував мільйон примірників. Одна з його робіт була екранізована у фільмі, що здобув численні нагороди. Все це зробило Нестора Квасницю не просто знаменитістю, а напівбогом.

Позаду будинок виглядав ще химерніше. Здавалося, архітектор цієї дивної реновації остаточно втратив глузд під час створення тераси. Скляні сходи, вкриті мокрим прив'ялим листям, звивалися вгору до широкої веранди, заповненої колонами різних розмірів. Деякі з них були настільки тонкі та викривлені, що більше нагадували завислі в повітрі сталактити та сталагміти. З-за колон долинав монотонний стукіт, ніби хтось невтомно вганяв цвяхи у труну.

Ярема швидко піднявся нагору, очікуючи побачити Нестора, який, можливо, щось майстрував. Однак замість цього він побачив лише прочинені двері, ставні яких билися об колони під ударами холодного вітру, що монотонно гудів, потрапляючи всередину прочиненого будинку.

Всередині, як і у інших кімнатах, горіло світло. Ярема ступив усередину, зачинивши за собою скрипучі двері. Він не хотів цього робити, побоюючись знищити важливі докази, адже якщо він правильно зрозумів п'яне бурмотіння Нестора, у цьому будинку відбувся злочин. Пронизливий холод, однак, змусив все ж знехтувати власними пересторогами та замкнутися всередині.

— Несторе! Ти тут? Це Яр, ти мені телефонував, памʼятаєш?

Вигук чоловіка швидко розтанув у раптовій тиші. Будинок, здавалось, поринув у сновидіння, заколисаний відсутністю вітру.

3.

Діти в Яблунівці виростали нічим не кращі за дітей з інших міст та сіл. Такі ж розгублені, що так само не знали, що робити з отриманим життям. Так само розповзлись по світу, шукаючи для себе кращого життя і так само шукали відповіді на питання, що не мали відповіді.

Нестор був геть не схожий на того хлопчика, якого пам'ятав Ярема. Проте і не був схожий на ту світлину, що дивилась на людей зі звороту його бестселерів. За столом, щокою у власному блювотинні, лежав вгодований бородань. Його довге чорне волосся, мов щупальця спрута, розповзлося по всій дерев'яній поверхні, навіюючи нечіткі асоціації з міфами про Ктулху.

Поруч з сплячим чоловіком було кілька відкритих пляшок віскі, усі осушені майже до дна. Ярема не дуже добре розбирався у брендах, проте помпезні етикетки явно видавали дороговизну напоїв.

Спроби розтермосити власника будинку не можна було назвати успішними. Той лише відлип від власного блювотиння, промимрив пару незвʼязних слів, явно не усвідомлюючи, де перебуває, та, спершись на високе бильце вінтажного крісла, у якому сидів, поринув назад у сновидіння.

Зрозумівши з белькотіння Нестора, що багато інформації з нього зараз не витягнеш, Ярема вирішив самотужки оглянути інші кімнати. Обережно, все ще не знаючи що тут сталось, чоловік прочиняв двері за дверима, прочісуючи чіпким поглядом кожне приміщення.

Зрештою, обійшовши усю будівлю, чоловік не надибав на жодну живу душу. Нестерпно сильно хотілось закрити очі й посидіти так бодай кілька хвилин. Ярема знав, що це почуття оманливе і невиспаний організм одразу ж порине в сон.

Поволі всередині закипала лють. Він все ще не розумів, навіщо потрібно було підіймати його посеред ночі й благати приїхати. Не розумів, що і чи насправді щось трапилось у цьому маєтку. Як і не розумів, що Нестор Квасниця, який міг дозволити собі проживання у будь-якому куточку світу, робив тут, у рідній Яблунівці.

Гонимий роздратуванням та бажанням заснути, Ярема опинився на кухні товариша. Тут панував такий же безлад, як і у більшості інших кімнат в цьому будинку. Ще одним незмінним атрибутом було увімкнене світло.

Він був вкрай задоволений, запримітивши в умивальнику посеред розсипаного посуду і приборів потемнілу від часу мідну турку. Протер її рукавом, відчуваючи прохолоду металу, і наповнив водою.

Банка з кавою стояла видноті, біля плитки. Ярема занурив ложку в темно-коричневий порошок. Він насипав дві щедрі ложки кави в турку, спостерігаючи, як порошок повільно осідає на дно, забарвлюючи воду в бурштиновий колір.

Аромат став інтенсивнішим, наповнюючи кухню теплом і затишком. Коли піна почала підніматися, він обережно зняв турку з плити, даючи їй трохи "відпочити". Повторив цей ритуал ще двічі, щоб напій був максимально насиченим і міцним.

Налив у чашку густу, майже оксамитову каву, намагаючись зберегти ніжну пінку на поверхні. Темна рідина відбивала світло, граючи глибокими відтінками чорного і коричневого. Ярема підніс чашку до губ, вдихнувши багатий аромат, який поєднував у собі гіркуватість і легкі нотки шоколаду.

Гіркувато-солодкий смак приємним теплом розтікався по тілу, проганяючи втому і роздратування. Ярема відчув, як напруга повільно відступає.

Осушивши горня, чоловік обережно поставив його поруч з умивальником та сів за стіл. Вийняв з кишені павутиння з дротів навушників, терпляче розмотав та підключив до власного смартфону. Специфіка його роботи змушувала не довіряти безпровідним технологіям, він знав надто багато про те, як перехоплювати сигнали, що використовують такі протоколи зв'язку, як Bluetooth або Wi-Fi.

Записування телефонних розмов стало для нього незмінним ритуалом-звичкою, виробленою роками обережності та постійної пильності. Одягнувши навушники, Ярема занурився в прослуховування тієї зловісної розмови, що змусила його повернутися в рідне село.

З навушників долинув розбитий, хриплий голос Нестора:

— Вони... забрали її... Забрали, чуєш? Вони її забрали... Забрали! У мене!

Голос був важко розбірливим, Нестор був дуже пʼяний, задихався між словами, здавалось, що він у глибокій розпуці.

Він почув свій власний сонний голос на записі, який все ще не усвідомлював з ким говорить. Рятівною соломинкою стало вказане на екрані імʼя:

— Несторе, це ти?

— Я... Яре... Вони забрали її, — продовжував Нестор, його голос тріщав від розпачу.

Прізвисько з дитинства звучало так, наче й не минуло тих десятиліть, протягом яких вони не спілкувались.

— Кого? Що за нісенітниця? — голос Яреми звучав роздратовано, але тепер, переслуховуючи запис, він помітив у ньому нотки прихованої тривоги.

— Вони... Вони прийшли по неї, Яре... Я...

— Хто? Кого? Я зовсім нічого не розумію.

— Допоможи мені... Благаю.

— Слухай, я не знаю, чим можу допомогти. Я не розумію, про що ти говориш. Я навіть не впевнений, що це справді ти, Нес. Зараз середина ночі, я не...

— Яремо... Знаю, як це звучить. Я тут, у селі... Нашому. Це не жарт, Яре, благаю, допоможи.

— Ти можеш нормально пояснити, що сталося? Бо ти лише повторюєш одне й те саме.

— Моя дівчина… Моє кохання — Нестор, зазвичай вправний з словами, зараз заледве міг зліпити їх докупи. — Її забрали. Я д-д-додому по-повернувся, а її не було. Б-б-б... була записка. Шантаж...

— Слухай, може, ти звернешся до поліції? Це звучить серйозно. Чому ти взагалі мені зателефонував? Ми не спілкувалися років з десять.

На записі було чути, як Нестор важко дихає. Щось у його голосі викликало незрозумілий страх.

— Я... Я підписаний на тебе в Інстаграмі. Б-бачив твої розслідування. Знаю, що ти OSINT-спеціаліст. Я не можу звернутися до поліції. В посланні вони написали, що не можна. Благаю, приїдь...

Глибокі ридання переривали його слова, лунаючи в навушниках, наче далекі відлуння з іншого світу.

— Гаразд, гаразд. Куди їхати? — здався Ярема, його голос був стриманим, але напруженим.

Плач Нестора миттєво припинився, і Ярема відчув неприємний холодок підозри.

— Я в с-с-своєму сімейному маєтку. Пам'ятаєш?

— Угу. Добре, сиди на місці, нічого не роби, дочекайся мене. Я буду за кілька годин. І, бляха, благаю тебе, не пий більше. Мені потрібно краще зрозуміти, про що ти розповідаєш. Тож будь у свідомості.

Запис завершився різким клацанням. Ярема зняв навушники. Тиша, що наступила, здавалася ще гнітючішою, ніж раніше. Утім, вона не тривала довго. Буквально за мить, неначе хтось чекав, що чоловік зніме навушники, пролунав пронизливий крик.

4.

Крик Нестора був повен чи то страждання чи то болю. Коли Ярема піднявся у кімнату до товариша той досі верещав. Помітивши іншу живу душу, письменник злякано запитав:

— Це ти вдарив мене струмом?

— Що ти мелеш? Ти пʼяний спав за столом, от і усе. Це я, Яр. Пам'ятаєш? Ти телефонував мені.

— Яре? Боже мій, старий, я не впізнав тебе... Ти приїхав... Дякую, — голос Нестора тремтів. Він все ще був п'яний, але здавалося, що різко протверезів.

— Чому... чому всюди світло? Це ти його увімкнув?

Ярема лише заперечно похитав головою.

— Я ж просив тебе не пити. Чому ти мене не послухав?

— Пробач... Розумієш, мою кохану... вони забрали її, — в голосі Нестора звучала безмежна розпука.

— То що ж сталося? Ти можеш розповісти мені все по порядку?

— Звісно... звісно... Яре, я просто вийшов на прогулянку — це моя вечірня традиція. Коли я повернувся додому, моєї дівчини вже не було. Спершу я подумав, що вона просто вийшла кудись, хоча це на неї не схоже. Вона така домосідка, навіть у якийсь заклад не бажала піти. Спершу я думав, що вона мене соромиться, але згодом прийняв, що така вона вже є. Загалом... Боже мій, що це зі мною... — Нестор нарешті помітив, що його обличчя було вкрито лускою з засохлого блювотиння. Клапті неперетравленої їжі прилипли до його бороди, а жовтуваті плями тягнулися по сорочці, залишаючи липкий, слизький слід. Намагаючись зчесати засохлі шматки напівперетравленої їжі, він відвернувся, неначе хотів приховати це від співрозмовника. — Мені так соромно... Вибач.

— Зосередься. Якщо дійсно сталось викрадення, значить нам важлива кожна хвилина.

— Потім я побачив записку, — Нестор відкрив одну з шухляд стола, вийняв звідти папірець та тремтячими руками передав товаришу.

Ярема розгорну складену удвічі записку та почав читати:

“Ми забрали твою дівчину. Вона жива. Але це може змінитися будь-якої миті. Якщо ти хочеш її повернути, зроби те, що маєш: знову розкажи світові про Безмежний Корінь. Інакше вона заплатить за твоє мовчання. Часу обмаль. Не змушуй нас діяти.

Не намагайся звертатися до поліції чи будь-яких інших органів. Ми слідкуємо за кожним твоїм кроком. Будь-який хибний рух — і ти втратиш усе.

Часу обмаль. Пробудження наближається.”

Ярема сфотографував листок та поглянув на товариша:

— Гаразд, я спробую зʼясувати, що можу. Скидається на те, що це якісь твої божевільні фанати. Маєш ідеї, хто б це міг бути?

— Яре, я знаю точно, хто це вчинив. За цим стоїть культ Безмежного Кореня.

5.

— Культ Безмежного Кореня? — Ярема недовірливо примружив очі. — Ти все ще пʼяний, Нес? Це ж твоя власна вигадка, цей культ — частина твого роману.

— Згадай останню фразу в записці. “Незабаром пробудження”. Ти читав мою “Прадавність”? Культисти поклонялись Безмежному Кореню, єству, що є носієм колективної пам'яті усього сущого. Коли єство пробудиться, воно почне звільняти власні кінцівки, спричинивши катаклізми по усьому світу, а потім…

— Несторе. — Вираз лиця Яреми став вкрай серйозним. — Це все ще частина вигадки. Будь-хто, хто читав твою книгу, міг додати деталь про пробудження до цієї записки.

— А що ти тоді скажеш про це? — З цими словами письменник підійшов до раніше зашпилених штор та різким рухом розсунув їх в сторони, впустивше слабке, майже хворобливе проміння вранішнього сонця у кабінет.

На вікні, схоже балончиком з червоною фарбою, було виведено символ. Три хвилясті лінії утворювали трикутник, який роздяляла навпіл пряма лінія. Знак, який культисти з книги “Прадавність” використовували, щоб показати свою присутність. Химерний символ змусив мурашки пробігти тілом Яреми. Сфотографувавши побачене, він швидко опанував себе, відкинувши дивовижну теорію товариша, і промовив:

— Знову ж таки, це частина твого роману. Тепер я ще більше впевнений у тому, що це якийсь безумний читач, який хоче прочитати ще один твій шедевр.

Нестора це твердження не переконало. Він продовжував розгублено дряпати нігтями своє брудне лице, залишаючи великі червоні сліди. У спробі заспокоїти товариша, Ярема підійшов впритул, та обхопив його руками за плечі. Від письменника тхнуло кислими рештками їжі. Почасти цей запах нагадував запах тих прогнилих яблук, якими були рясно всіяні навколишні вулиці. Нарешті зосередивши погляд Нестора на собі, Ярема почав повільно говорити:

— Послухай мене уважно. Я зроблю все що у моїх силах задля того, щоб відшукати твою дівчину. План дій наступний: зараз ти детально розповідаєш мені про неї, показуєш фото, так щоб я знав кого ми шукаємо.

Опісля, мені все ж доведеться повідомити поліцейський відділ. Не хвилюйся, я залучу лише працівників, яким я можу точно довіряти.

Далі ти йдеш освіжитись, а потім приступаєш до виконання того, що від тебе вимагають викрадачі, себто сідаєш писати новий роман. Це, як мінімум, виграє нам час.

Після останньої фрази Нестор виглядав злегка ображеним. Зробивши кілька кроків назад, він поглянув на свої руки та промовив:

— Але… Але я не знаю про що писати.

— Серед нас двох — лише ти геніальний письменник. Гадаю придумаєш щось?

— Ти не розумієш. Коли я писав свої романи, я мав що донести світу, мав ідею та бажання поділитись нею. А зараз… зараз я уже все сказав.

Ярема здивовано втупився у друга:

— Нес, це заради твоєї коханої. Це для того, щоб її врятувати.

Шкіра письменника при тьмяному освітленні здавалась мертвотно блідою. Раптом він зігнувся навпіл і почав судомно блювати, видаючи відразливі звуки, що розривали тишу принишклого будинку. Після кількох довгих, болісних секунд напад нудоти припинився. Дві покручені фігури чоловіків відображалися у щораз більшій калюжі блювоти, щесекуднди викривляючись ще більше.

6.

— Це через мене Ганну забрали. Це все моя вина, — прошепотів Нестор, опустивши голову.

— Несторе, не звинувачуй себе. Зараз найважливіше — зосередитися і діяти. Розкажи мені більше про Ганну. Її прізвище, звідки ви знайомі, звідки вона родом. Дай мені її соціальні мережі. Усе, що згадаєш, буде корисним, — спробував заспокоїти його Ярема.

Нестор відвів погляд, ніби соромлячись чогось. Він почав бубоніти настільки тихо, що Ярема був змушений підсунутися ближче, щоб почути.

— Ганна Мотузка... Познайомилися на презентації моєї книжки. Вона сама підійшла — так мило було. Підписав їй книгу, а далі закрутилося. Сам знаєш, кохання.

У той час я відчував, що віддав уже все, що міг, цьому світу, розумієш? Не залишилося в мені цього письменницького запалу, натхнення. Я чесно намагався, писав щось, проте усі нові тексти відчувались прісними, сирими. Знаєш, так наче я мав у голові якийсь запас магії, але вичерпав його.

— Друже, ти відходиш від теми. Розповідай про Ганну.

— Вибач, — зітхнув Нестор, опустивши погляд. — Отже, тоді я жив у Києві. А Ганна не була місцевою. Взагалі, ніколи не запитував, звідки вона родом. Якось не спадало на думку. Переїжджати до мене Ганнуся не хотіла. Казала, що Київ — занадто метушливе місце. Я й сам це відчував.

Мені з часом теж набридло життя тут. Тим паче, постійно здавалося, що люди в моїй компанії почувалися не в своїй тарілці. Вони, можна сказати, боготворили мене. А це вкрай важко — бути Богом без надприродних сил.

Мені не хотілося багато — лише безтурботно жити.

У якийсь момент я подумав: "А коли життя було безтурботнішим, ніж у дитинстві?" І ця думка про повернення в рідну Яблунівку засіялася в моїй голові. Ненароком згадав про це перед Ганною. Не очікував, але вона вподобала задум і з радістю погодилася з'їхатися.

Тож я приїхав сюди, відновив частину цієї розвалюхи, повернувши маєтку дрібку колишньої величі. Це був наш з Ганною рай — оточений тишею, прихований від сторонніх поглядів. Вона не любила публічних місць. Казала, що навіть відвідини тієї презентації книги були для неї справжнім випробуванням. Тому, хоча я ніколи не вірив у долю, вважав нашу зустріч справжнім чудом.

Слова Нестора викликали у Яреми незрозуміле відчуття тривоги, його історія видавалась відполіровано-штучною. Так наче це була частина вистави.

— Нес, — промовив він обережно, — чи можеш ти надати мені більше інформації? Можливо, якісь документи, фотографії? Це допоможе в пошуках.

Він здався спантеличеним, наче прохання було важким для виконання.

— Ти знаєш, у неї немає жодних соціальних мереж, наскільки мені відомо. Та й фото... навряд.

— Гаразд, — кивнув Ярема, намагаючись приховати зростаюче занепокоєння. — Як щодо паспорта або телефону Ганни? Ці речі досі тут чи зникли разом із нею?

— Гадаю, так, — відповів Нестор. Він продовжив сидіти, принишклий.

— Ходімо, покажеш? — Перепитав Ярема.

Нестор не відповів. Здавалось він був глибоко занурений у якийсь власний вигаданий світ. Зрештою він підвівся, скрушно зітхнув та почовгав геть. Яремі не залишалось нічого іншого, як рушити услід.

7.

Кімната, до якої вони увійшли, не мала жодних ознак життя. Це явно здивувало Нестора. Він обережно озирався навколо, ніби не вірячи власним очам.

— Я... я не розумію. Тут були всі наші речі, — прошепотів він, починаючи рвучко відкривати шухляди, гримати дверцятами шаф, відчайдушно шукаючи хоч щось. — Усе забрали.

— Ти впевнений, що речі не знаходяться в якійсь іншій кімнаті? — перепитав Ярема. Він міг би повірити, що викрадачі забрали деякі речі, але загальна необжитість кімнати змушували сумніватися в словах Нестора.

— Так! Я впевнений, що все було тут! — Нестор продовжував обшукувати стіл. Витягнув із однієї з шухляд старий нотатник. Записник виглядав давнім: потерта обкладинка, пожовклі краї сторінок та безліч закладок, що визирали з-поміж листків. Повільно, наче то була безцінна реліквія, він передав його Яремі.

— Це щоденник, який вела Ганна. Я не читав його, не знаю, чи там є щось важливе, але, можливо, він стане в пригоді.

Ярема зрадів появі ще однієї зачіпки. Розкрив записник на випадковій сторінці. Листки були списані нерівним почерком, який здався йому здалеку знайомим. Він встиг сфотографувати кілька сторінок, але його знову відволік вигук Нестора. Той саме розсунув важкі темні штори, що заважали світлу попасти у кімнату.

Широке мармурове підвіконня нагадувало джунглі. Альбіція шовкова росла по сусідству з молочаєм облямованим. Ярема відмітив, що хтось у цьому будинку явно полюбляв доглядати за рослинами, адже усі вони були ще юні, так наче їх лише кілька тижнів тому тут висадили.

На склі, як і в іншій кімнаті, був символ з творів письменника, що так його налякав: хвилясті лінії утворювали трикутник, розділений навпіл товстою прямою лінією.

Ярема підійшов ближче. Малюнок виглядав необережним, так наче хтось зробив його поспіхом.

Чоловік розвернувся до наляканого товариша та промовив:

— Нес, заспокойся. Це всього лише символ з твоєї власної книги. Діємо згідно плану. Йди вмийся та сідай за написання роману, який вимагають викрадачі. Я підключу кілька спеціалістів, спробую дізнатись більш про Ганну та викрадачів. Давай, у нас купа роботи!

Нестор не зрушив з місця, маленькі крапельки блистіли у кутиках його очей. Лише коли Ярема поклав руку на спину письменника, той виринув із заціпеніння та повільно пошкандибав до виходу з кімнати.

8.

Сонце піднялося в зеніт, але замість дарувати тепло, воно нестерпно палило, ніби прагнуло знищити все живе. Попри пізню осінь, день видався неприродньо спекотним. За кілька годин світило знищило усі сліди нічної бурі, наче то були небажані докази.

Ярема отаборився у кабінеті Нестора, занурившись у безплідні пошуки слідів Ганни Мотузки. Жодних згадок в інтернеті, жодної інформації в обширних базах даних, до яких він мав доступ. Жодної фотографії, яка б бодай натякнула на те, як ця загадкова жінка виглядає.

Він поділився отриманою інформацією та фотографіями з кількома товаришами зі спецслужб. Плекав надію, що бодай комусь із них вдасться вийти на слід бодай Ганни. Адже неможливо шукати те, про що нічого не знаєш.

Нестор закрився у ванній кімнаті. Він стояв під гарячим душем, аж доки клуби пари не почали просочуватися крізь двері. Коли він нарешті вийшов, то виглядав зовсім інакше. Увесь червоний та розпатланий, письменник нагадував змію, що щойно скинула стару шкіру.

Він не виказував бажання сідати за написання роману, тож Ярема попросив приготувати йому чашку кави. Сонний стан знову підкрадався до нього, огортуючи важкими обіймами.

Нестор порався на кухні досить довго, проте зрештою піднявся нагору з фарфоровою чашкою в одній руці та цукеркою "Ромашка" в іншій.

Поставив чашку на стіл та підсунув цукерку, явно задоволений маленьким подарунком, який організував. Ярема усміхнувся у відповідь та подякував. Письменник пробурмотів щось про те, що спуститься вниз та буде працювати над романом там.

Однак він не встиг вийти з кімнати. Почув позаду себе плювання та кашель. Ярема, скуштувавши кави, випльовував її назад. На смак напій був огидний, ніби кавові зерна замінили на грудки сирої землі.

— Як ти примудрився приготувати каву настільки жахливо? — вигукнув він.

Нестор виглядав спантеличеним. Він не мав відповіді на це запитання.

— Готував, як завжди... — пробелькотів він.

Ярема пройшов повз нього до вбиральні. Вилив огидний напій в умивальник та довго промивав горло холодною водою з-під крана. Позбувшись нарешті неприємного присмаку, він сполоснув чашку та спустився на кухню.

Попри спеку на вулиці, тут досі пахло вологістю, ніби гроза всередині будинку не припинялася.

Відкинувши зайві думки, Ярема почав дбайливо готувати собі каву. Перелив напій у чашку та підніс до носа, ще раз насолоджуючись запахом. Двічі дмухнув і відсьорбнув. Скривився та виплюнув спожите прямо на кахельну плитку. Кава знову за смаком нагадувала сиру землю.

Схоже, що проблема була не в тому, як Нестор приготував напій, а в самих зернах. Дивно, адже вранці він готував каву з цієї ж упаковки, і напій виходив цілком пристойним.

Ярема зосередив погляд на пачці кави. На звороті упаковки був видряпарний чимось гострим знайомий символ — той самий, що вони бачили на вікнах: хвилясті лінії, що утворювали трикутник, розділений навпіл товстою прямою лінією.

Серце Яреми забилося швидше. Він не міг згадати, чи бачив цей символ вранці.

Раптом з коридору долинув дивний шурхіт. Він обернувся, але нікого не побачив. Вологість повітря ставала майже нестерпною. Підхопивши ножа, він рушив у вітальню, звідки долинав звук.

Ляда дверей злегка похитувалась під поштовхами вітру, видаючи шурхотіння. Ярема був певен, що зачиняв ці двері. На мить йому здалось, що він відчув сторонню присутність, раптово озирнувся, проте не помітив нічого незвичного.

Зачинив двері та піднявся нагору. Тут не так сильно відчувалась вологість та задуха, що панували на першому поверсі. Ярема відкрив вікно навстіж, намагаючись впустити якомого більше повітря. Намальований на вікні символ розділився навпіл, перетворившись на безглуздий набір ліній.

— Нес, це ти прочинив двері на першому поверсі?

— Ні, я лише кави встиг тобі зробити.

Ярема вперше не повірив другу. Пообіцяв самому собі надалі бути обережнішим та сховав за пояс ніж, який підібрав на кухні.

9.

Нестор вперше за довгі роки відкрив свій старий ноутбук. Створив новий документ та втупився у безмежну білизну, що нагадувала бездонну прірву. Відчував себе напруженим та переляканим. Не знав, про що писати. Він не думав про таке уже кілька років. Зараз, коли примус, наче дуло пістолета, втупилось у його скроню, він лише безнадійно перебирав варіанти того, про що міг бути його твір.

Зрештою, вирішив просто почати. Писати до тих пір, поки розум сам не заведе його у притомну канву сюжету.

Речення народжувались мертвими. Вологі та слизькі, вони плюхались на білий фон чорними плямами, застигаючи у кінцевій формі власної агонії, без жодного подальшого руху. Слова, які колись йому вдавалось наповнити сенсом і пристрастю, зараз відчувались наче рота деморалізованих виснажених солдатів, яких знову й знову посилали у безнадійний бій.

Він спробував прочитати те, що написав. Сенс вислизав, так наче це не він за кілька хвилин до того створював ці словосплетіння. Доводилось перечитувати одне й те саме речення по кілька разів. З кожною ітерацією написане видавалось щораз гіршим, штучнішим. Речення нагадували йому прогнилий труп, зшитий з безлічі різних шматків, який, на відміну від монстра Франкенштейна, не мав шансу ожити.

Глибоко всередині промайнула давно похована думка. Думка, що він не справжній письменник. Адже справжні письменники можуть писати про що завгодно, чи не так? Він написав кілька книг про культ Безмежного Кореня, а далі джерело натхення пересохло.

Не те, що він не пробував, не те що не намагався. Просто нові ідеї здавались йому тепер прокислими, блідими та недоладними. Він не відчував, що здатен народити бодай щось іще.

Попередня слава давно забезпечила його капіталом на все життя. Знятий по одному з романів фільм примножив усе зароблене майже вдвічі. Тож він змирився. Перестав вважати себе письменником. Виробив для себе несвіжу, проте приємну для сприйняття філософію: насолоджуватись кожним прожитим моментом. Виявляється, це легко зробити, якщо у тебе нема планів та турбот.

Заглибившись у власні думки, Нестор не одразу почув дивний звук, що поволі ставав все гучнішим. Схожий на безперервний шурхіт, він долинав звідкись знизу. Відклавши ноутбук, чоловік насторожено рушив у сторону джерела звуку. Повільно підійшов до дверей у підвал. Ті були завше замкнені, адже старий льох був єдиним приміщенням, що досі поєднувало древню частину маєтку з тією, що він реставрував. Спершу письменник думав розділити підвал так само, як він зробив з будівлею над землею, мріючи про винний погріб. Найняті будівельники погубили цю ідею в зародку. Приміщення й так знаходиться у аварійному стані, тому навіть перебувати там було поганою ідеєю. Нестор не знав, чому вони так боялись, адже сам бував там сотні разів.

У результаті, він просто встановив масивні залізні двері та назавжди їх зачинив.

Перще що він відчув, прочинивши підвал — дивний запах. Таке враження, що під будинком буяли вологі тропічні джунглі, а не старий занедбаний льох.

Під порогом, на верхній сходинці, неначе намагаючись втекти, лежали трупи двох щурів. Бідолахи лежали біля виходу, здавалось, що втікали від чогось.

Звук лунав тепер куди ясніше, він явно долинав десь з підвалу. Так наче щось велике волочать по землі.

Нестор хотів покликати Ярему, проте передумав. Він бачив, яким незадоволеним поглядом на нього увесь час дивився товариш. Нестору було соромно, що він узагалі покликав друга дитинства на допомогу. Чоловік не був певен, чим керувались його пʼяні мізки, зателефонувавши Яремі. Вони не спілкувались стільки років. Як це часто буває, розʼїхались у різні міста й стали жити своїм життям, навіть не вітаючи одне одного з новим роком та днем народження. Єдиним звʼязком зосталась обопільна підписка в Інстаграмі та не видалені з контактної книги номери. Схоже, дарма.

Зібравши власні нерви у кулак, Нестор увімкнув ліхтарик на телефоні та рушив у обійми темряви, такої густої, що навіть беззоряна сільська ніч не могла з нею зрівнятись. Маленька надія, що Ганна там і він зможе її врятувати додавала йому наснаги.

Підвал був зроблений за мотивами будівлі на поверхні: вузький п-подібний коридор, стіни котрого обрамляли деревʼяні полички, заповнені мотлохом. Там справді було усе: від дитячих іграшок, аж до давно зіпсутих, невідомо ким приготованих закруток.

Крізь камʼяні стіни просочувалось багно, поглинаючи усі ці залишки минулих епох. Поверх цього хаосу невтомно плели власні маєтки павуки.

Нестор обачно просувався вперед. Земля була вогка та слизька, тож чоловік, попри всю свою обережність, подекуди був змушений зупинятись, щоб не втратити рівновагу.

Завернувши за ріг, він не побачив нічого нового. У суцільній темряві складалось хибне враження, що цей коридор з непотребом не має початку й кінця.

Тривога всередині чоловіка зростала. Він боявся побачити щось за наступним поворотом, водночас сподіваючись побачити там свою кохану.

З кожним кроком Нестор чув джерело звуку дедалі ясніше, проте все ще не міг допетрати, що ж воно таке. З кожним кроком страх зростав, проте він не хотів відступати. Завернувши за останній поворот, він освітив приміщення попереду і не побачив нічого незвичного. Звук, однак лунав десь поруч.

Нестор підійшов до другого виходу, який вів у стару частину маєтку та прислухався. Попри те, що чоловік знаходився під землею, звук долинав знизу.

За мить очі Нестора округлились від страху. Він збагнув, що то був за звук. Десь глибоко під землею повільно ворушилось щупальце товстого, безмежно довгого кореня.

10.

Ярема відсунув свій ноутбук та відклав телефон. Втомлено потер очі. Пошук звихнутих фанатів та Ганни Мотузки не дали нічого. Жодних зачіпок.

Підвівся з-за столу. Виглянув у вікно. Розпечене світило поволі хилилось до горизонту, подовжуючи химерні тіні. Під таким освітленням та легким вітерцем, поле хмелю видавалось досі живим.

Раптово завібрував телефон. Дзвонила колега, з котрою Ярема звʼязувався раніше. Чоловік підняв трубку.

— Яремо, привіт. Я проаналізувала надану інформацію. Дивись що вдалось відшукати. Мені вдалось пробити Ганну Мотузку по ЄДДР, на даний момент в Україні проживає лише єдина особа з таким іменем. Втім, це вісімдесятидворічна бабця, навряд чи вона могла б бути нашою зниклою персоною.

Ти не повіриш, проте мені все ж вдалось з нею звʼязатись. Загалом, вона про твого Квасницю навіть не чула.

 — Може це хтось з її родичів? Або якась дрібна відмінність у імені чи прізвищі?

Ярема майже фізично відчув, як жінка по ту сторону девайсу усміхнулась:

— Звісно, я теж так подумала. Спершу пробіглась по усіх доступних Мотузках. Загалом, близько триста пʼятдесяти носіїв. Спробувала ще кілька варіацій прізвища. Загалом, потрібної нам персони не знайшла. Нажаль, поки без зачіпок. Потрібно більше часу.

— Гаразд, продовжуй шукати. Чи ти дивилась до щоденника?

— Здебільшого там рецепти або методи догляду за рослинами. З цікавого — кілька згадок культу Безмежного Кореню, але, наскільки я розумію, це з роману Нестора.

Ярема був розчарований відсутністю прогресу. Хотів було попрощатись, проте жінка, наче відчувши його наміри, промовила:

— Зачекай. Не розповіла тобі найцікавішого. Записка викрадачів та нотатник мають між собою дещо спільне. Майже з стовідсотковою впевненістю можна сказати, що їх написала одна і та ж людина.

У Яреми перехопило подих. Тепер Ганна Мотузка у його голові перетворилась з жерви, у замовника. Але якщо вона інсценізувала власне викрадення та написала записку, то навіщо? Щоб просто змусити Нестора писати? Невже у світі недостатньо хороших книг?

— Гаразд, Наталко, це вже щось. Можливо наша “Ганна” і заварила цю кашу. Це пояснює, чому и не можемо знайти її у державному реєстрі, бо це скоріш за все не її справжнє імʼя. Я знаю точно лише те, що вона була на презентації книги Нестора.

— Якої, Яремо?

— Цікаве питання. Поки не знаю, зараз зʼясую у автора.

Погляд Яреми спинився на книжці, що стояла на столі. Це була “Прадавность” Нестора Квасниці. Книга була пошарпаною та зберігала всередині купу закладок.

Ярема розгорнув знівечену книгу. На форзаці було виведено “Дорогій Ганні від автора! Приємного читання!”. Знизу красувався розмашистий підпис. Отже це була та сама книга, яку Нестор подарував коханій.

Ярема перегорнув ще кілька сторінок. Виявилось, що всередині були не закладки, а вирізки з різних газет.

Чоловік пробігся очима по заголовкам вирізок. Стандарні назви, щоб захопити увагу читача. Ярема, однак, розумів, що той, хто зібрав цю колекцію, явно повʼязував їх з діяльністю культу, створеного Нестором:

● Знахідка стародавніх символів на стінах будинків

● Незвичайний ріст рослин у селі: городи покриваються химерними коренями

● Різке зростання кількості бездомних тварин у селі: ветеринари стурбовані

● Зникнення домашніх тварин в Яблунівці

● Раптове зникнення води в колодязях: геологи не знаходять пояснення

Ярема зітхнув. Взяв книгу та поставив її на стіл. Відчував, що для того, щоб зрозуміти що відбувається, йому потрібно краще онайомитись з культом Безмежного Кореня.

Розпочати цей процес Ярема не встиг. Раптом увесь всесвіт навколо перестав функціонувати як завше. Стіни заворушились, наче були зроблені з пластиліну. Жахливий гуркіт увірвався у барабанні перетинки Яреми.

11.

Будинок встояв. Ярема прожогом вискочив з будинку. Липке передчуття того, що трапилось щось лихе заповзало під ребра.

Частини маєтку більше не було. Це здавалось дивним, майже неймовірним, адже Ярема ще менше доби тому дивився на це монструозне одоробло. Зараз ж перед його очима була лише велика купа брухту.

Попри маєток проходили селяни. Вони бачили, що стара будівля обвалилась. Ставали біля брами, ставили свої важкі пакети, вщент набиті яблуками, і дивились на руїну. Споглядання тривало не довго. Скрушно хитаючи головами, натомлені постаті підіймали клунки та йшли далі хто куди. Ніхто не хвилювався, чи хтось постраждав, ніхто не пропонував допомогу. Так наче руйнація маєтку — це звичне діло, частина циклу життя.

Через усі ці байдужі погляди, Ярема відчував себе наче якийсь дурний експонат на сучаснісній виставці.

— Та допоможіть же, чому стоїте!? — Кричав він черговим прохожим, долаючи пил, що забивався в легені та змушував кашляти. Ті лише відвертались від нього, наче він прокажений.

Ярема продовжував кликати Нестора, розбираючи завали. Дістав з кишені телефон та викликав швидку. Лікарі пообіцяли прибути не скоріше, як через годину.

Ярема уже майже зірвав голос, викрикуючи імʼя товариша, коли на його плече опустилась рука. Від несподіванки він підскочив та озирнувся.

Позаду стояв Нестор, вкритий сажею з голови до ніг, проте живий. Потужне відчуття тривоги, від якого аж скручувало живіт, відпустило. Ярема, не боячись замурзатись, обійняв товариша.

— Живий.

Нестор бурмотів у відповідь щось до біса недоладне:

— Він прокидається. Він уже прокинувся.

12.

Нестор тремтів від страху. Він не відповідав на запитання товариша. Як тільки Ярема його відпустив, Нестор впав на коліна та почав обмацувати руками землю. На запитання “Ти щось шукаєш?” відповіді не давав. Яремі силоміць завів його у будинок.

Заварив чаю та підсунув товаришу. Той щось малював на одній з газет, що нахаращились на кухонному столі. Як тільки товариш підійшов, Нестор перевернув газету.

Гаряча запашна рідина допомогла йому злегка заспокоїтись. Він сидів мовчки, лише налякані очі продовжували бігати по кутах кімнати. Ярема підозрював, що товариш переживає, що і ця частина будинку обвалиться.

Незабаром підʼїхала швидка. Древніх сірий УАЗ, більше годився у музейні експонати, ніж у транспортні засоби.

Зі “Швидкої допомоги” виліз не менш древній лікар. Шкіра на його лиці була більше схожа на мокрий папір, через яку добре просвічувались обриси черепа. Йшов він повільно, тож дві повнуваті лікарки, що вискочили за ним були змушені щораз сповільнювати ходу задля того, щоб не обігнати старого.

Вся ця процесія обступила Нестора, почала задавати йому безліч запитань. Зрештою, після довготривалого допиту, лікар підійшов до Яреми, та допитливо поглянув на нього своїми жовтими очима, наче на відповідального дорослого.

Чоловік, зустрівши погляд, запитав:

— Що з ним, лікарю?

— За зовнішніми ознаками все гаразд. Психологічно він не в порядку. Не відповідає на наші запитання, дуже наляканий. — Голос лікаря рипів, наче звук з поцарапаної платівки. — Думаємо забрати його у лікарню, провести кілька додаткових обстежень.

— Гаразд, а що це за лікарня?

Лікар у відповідь лише розсміявся. Сміх у нього був дивний, більше схожий на булькотливий кашель.

— А ви не місцевий, пане? Вона у нас тут одна на увесь район.

— Та ні, я звідси. Просто давно тут не був.

Зрештою, Нестора, як дитину, за руку, відвели до машини. Ярема спостерігав за цим дійством, спершись на стіну будинку. Згадав, що мав дізнатись у товариша, де саме він познайомився з Ганною. Не встиг. Сіра автівка, трясучись, рушила.

Залишившись на самоті, чоловік повернувся на кухню. Мимоволі перевернув газету, на якій Нестор щось малював раніше. Збентежено зауважив там той самий хвилястий трикутник, розділений навпіл.

13.

Ніч у маленьких селах наступає не так, як у містах. Відсутність вуличного освітлення робить її прихід моментальним, занурюючи будинки у непроглядну темряву. Село стає більше схожим на цвинтар, де світло у вікнах нагадує маленькі свічки.

Ярема почувався вкрай самотнім. Не розумів, як Нестор міг жити у такій глушині. Злегка шкодував, що не рушив разом з ним у лікарню.

Шалено хотілось спати. Спробував ще раз заварити каву. Вона залашилась гидкою, проте чоловік змусив себе зробити ковток.

Втомлений дуже довгим днем, піднявся нагору. Його очі прикипіли до вазонів, що стояли на підвіконні. Він був готовий заприсягтись, що ці рослини вранці були дрібними. Зараз же вони перетворились на справжнісіньких мутантів-переростків. Суцвіття молочаю було настільки великим, що за ним навіть не було видно знаку культу, намальованого на вікні.

Квіти не пахли. Чоловік торкнувся до однієї з рослин, наче сумніваючись у їхній реальності. Відчував себе обдуреним та роздратованим. З силою потягнув стебло на себе. Рослина з огидним чвяканням вилізла з ґрунту.

Корінь був не менший, ніж саме стебло. Він був вкритий велетенськими слизькими пухирцями, що нашаровувались один на одному. Складалось враження, що корінь, не маючи місця, розростався сам у себе. Кинувши рослину-переростка на землю, Ярема погасив світло. Вся ця бісівщина не викликала у невиспаного організму нічого, крім злості.

14.

Згідно з "Прадавністю", на теренах Яблунівки з давніх-давен, ще коли навіть назви цієї місцини не існувало, зародився таємничий культ. Древні люди, що займалися збиральництвом, натрапили на корінь, який стирчав із землі посеред пустки, де не було жодного дерева. Вони відрізали шматок та скуштували його. Більшість із тих, хто спробував відросток, померли на місці. Ті ж, хто пережив цей досвід, стали провидцями, адже пізнали мудрість віків.

Ніхто з них не знав, що це був не просто корінь, а одне з щупалець найдавнішої істоти на Землі. Те створіння народилося поза межами нашого світу й прибуло сюди, коли планета була ще розпеченою кулею. Воно шукало тепло, бажало зігрітися. Земля, гаряча та гостинна, розніжила істоту, зануривши її у сновидіння. Але такі створіння не сплять, як ми. Вони продовжують споживати інформацію, рости, розвиватися.

Поволі древнє створіння вкривалося ґрунтом. Земля поглинала його, ховаючи під собою, як під теплою ковдрою. Істота спала і росла, кореневою системою покриваючи все більші й більші території. Окрім розмірів, вона накопичувала знання про місце, де опинилася.

Люди, скуштувавши один із її коренів, завдали древній істоті шкоди. Вони змусили її прокинутися. Створіння назвали Безмежним Коренем. Древні люди подейкували, що, скуштувавши плоті істоти, можна не лише наповнитися знаннями, а й відкрити портали в інші Всесвіти.

Культ знав, що рано чи пізно істота прокинеться повністю та звільниться від оков Землі, що принесе загибель усьому живому. Тож вони вбачали у переміщенні в інший Всесвіт єдиноможливий вихід.

Допоки культ не знайде спосіб оволодіти переміщенням у інший світ, вони колисають істоту, співаючи своїх незрозумілих пісень, слова котрих передаються в спадок, та приносять у жертву своїх невіруючих співплемінників.

Мурашки повзали по шкірі, коли Ярема читав епізоди, про те, як помітити, що кінцівки Безмежного Кореня поруч. Постійний запах вологи, рослини навколо починають рости з неприродньою швидкістю, а товсті корені, що рухаються під землею, приносять наземному світу хаос та руйнування.

Дослідження культу Безмежного Кореня, схоже, занурило Ярему у нетривкий сон. Він різко піднявся почувши якийсь незвичний звук.

У носа шибанув кислий запах блювотиння. Він задрімав за тим же столом, де вперше знайшов Нестора. Письменник, звісно, відшкріб засохлі виділення, проте неприємний запах зостався.

Ярема насторожився, почувши кроки на першому поверсі. З-за пазухи він дістав ніж, який завжди носив із собою, і, намагаючись не видавати жодного звуку, рушив до сходів. Поглянув униз і помітив дрібну постать у кухні. Хотів спуститися непомітно, але підлога видала його зрадливим рипінням. Постать сполохано підскочила і кинулася тікати.

Ярема наздогнав незнайомця аж на вулиці. Людина, яку він упіймав, почала верещати:

— Дядьку, не чіпайте!

У руках Яреми виявився худий підліток. Він струснув малого, запитуючи:

— Що ти тут робиш?

— Дядьку, не бийте, — хлопець підняв руки, захищаючись. — Мені сказали прийти. Мене дядько Квасниця вгощає зазвичай. А тут я побачив, шо його нема, думав сам возьму. Не знав, шо ви тут.

— Малий, заспокойся, — спробував м’якше промовити Ярема, хоча в його голосі все ще вчувалась криця. — Ти справді знаєш Нестора? Часто тут бував?

— Ну та, — хлопець кивнув, трохи оговтавшись. — Я йому гриби збирав, яблунівку приносив.

Ярема звузив очі, вдивляючись у хлопця:

— Підкажи, ти пам’ятаєш, як виглядала його жінка, Ганна? Зможеш мені описати?

— Їй бо, пане, не знаю, — хлопець заперечливо мотнув головою. — Не бачив я ніякої жінки.

Щось у голові Яреми клацнуло, брови Яреми здригнулися, а губи стиснулися у тонку лінію. Він завмер, ніби розгадка, яка раніше вислизала, раптом стала очевидною.

15.

Нестор прокинувся у палаті, яка явно бачила кращі часи. Він почувався краще, ніж учора. Переляк, що паралізував усі його думки, відступив.

Письменник відчував, що має зосередитись на тому, що може контролювати. Він мав написати новий твір задля того, щоб врятувати кохану.

Одягнув власні штани, що лежали на кріслі поруч, поверх лікарняного халату. Намацав у кишенях трохи готівки та свою запальничку.

Зустрів у холі медсестру з темними кругами під очима, попрохав у неї пару чистих листків та ручку. Вона здивовано запитала:

— Навіщо вам?

— Я — Нестор Квасниця. — гордо відповів чоловік. Жінка лише знизала плечима у відповідь та всучила йому оберемок чистого паперу та ручку.

Подякувавши, Нестор прожогом кинувся назад у власну палату. Сівши за стіл, він почав писати. Ручка працювала через раз, залишаючи деякі букви невидимими. Але може так воно й на краще.

Нестор писав швидко, не відволікаючись. Списував сторінку за сторінкою, наче наново заведений механізм.

Писав аж до обіду, допоки не відчув спустошення у голові та шлунку. Дивно, проте за увесь цей час у його палату ніхто не навідався. Чоловік не зміг згадати, коли востаннє їв.

Прогулявшись мертвотно-блідими коридорами, він натрапив на неохайно виведений напис “ЇДАЛЬНЯ”.

Всередині пахло жиром та миючими засобами. Всіяна крихтами земля вже стала частиною дизайну цього приміщення.

— Чого тобі, юначе? Є каша з котлетами та пиріжки з повидлом.

Гірчичного кольору каша повільно булькотіла у великому баняку. Поруч з нею стояв піднос з майже такого ж кольору котлетами. Нестор вирішив обійтись пиріжками.

Взявши три штуки, надумав повернутись назад у палату. Перечитати написане під час трапези.

Пиріжок не ліз у горло. Написане на папері було незугарне. Логіка сюжету тріщала по швах, кожен поворот був передбачуваним і натягнутим. Образи персонажів здавалися картонними. Вони не жили, лише механічно рухалися за примхою автора.

Емоційна глибина? Про що йшлося? Усе було пласким, мілким, мов калюжа. Метафори — банальні та настільки заяложені, що хотілося зневажливо відкинути аркуш.

"Що це за лайно?" — виринула думка. Він перечитував власне творіння знову й знову, намагаючись знайти бодай щось варте збереження. Але ні — усе здавалося мертвим, стерильним, безнадійним.

"Ти більше не можеш писати. Ти не письменник.", — шепотів внутрішній голос, дедалі гучніше і зловісніше. Кожне слово, кожен рядок був новим доказом цього.

"Ти просто вичерпався. Все скінчено". Руки Нестора тремтіли, коли він перегортав чергову сторінку.

Відчай знову обплів його. Він уперся поглядом у написане й відчув, як слова починають тиснути на нього, душити, наче довгі міцні корені.

“Це не просто погано. Це принизливо. Воно не гідне існувати навіть задля того, щоб когось врятувати”.

Запальничка ковзнула в тремтячій руці, а вогонь жадібно кинувся до сторінок. Вони зімкнулися, закручуючись у чорних язиках полум’я. Нестор відчув, як із його очей течуть сльози. Він дивився, як згорають його слова, і почувався так, наче палив свою кохану живцем. Сторінки тріскотіли, наче кістки, перетворюючись на попіл.

Саме таким, у сльозах, поруч з купкою чорного попелу, Ярема і побачив товариша. Позаду нього стояли два мед-працівники, зацікавлено визираючи з-поза його плечей.

Ярема підійшов до Нестора, що скоцюбився на краю ліжка, та присів поруч з ним. Його губа сіпалась, так наче він не знав з чого почати розмову.

Зрештою, поставивши руку на плече Нестора, він промовив:

— Друже…

Нестор підняв на нього очі, в яких жила остання крихта надії.

— Тобі вдалося знайти її? Мою Ганнусю?

Ярема ковтнув повітря, обмірковуючи кожне слово.

— Якоюсь мірою так. Нес… Послухай. Учора ми весь день шукали сліди Ганни в мережі. Жодної згадки. Це дивно, адже людина навіть не намагалася від нас сховатися.

— Але ж… — почав Нестор.

— Сьогодні я розмовляв із твоїми односільчанами. Жоден із них ніколи не бачив її і не чув її імені, — голос Яреми тримався рівним, але на його обличчі читалася напруга. — Нес… Я схильний вважати, що її ніхто не викрадав. Бо її не існує.

Нестор відкрив було рота, щоб заперечити, але Ярема перебив його. Він дістав зі своєї сумки три об’єкти: том «Прадавності», записку від викрадачів і щоденник Ганни. Він поклав їх на ліжко між собою та Нестором.

— Ми провели дослідження. Почеркознавець визначив, що почерк у записці, у щоденнику та на написі в книзі належить одній і тій самій людині. Себто, тобі.

Ярема подивився прямо в очі Нестору.

Слова вибухом грому зависли в повітрі. Нестор мовчав, його губи тремтіли, а очі наповнювалися густими сльозами.

— Але ж… — його голос звучав ламким і крихким. Він хотів заперечити, але вже не був певен, що відбувалося насправді, а що існувало лише у його розбитій свідомості.

Тиша в кімнаті стала нестерпною. Медпрацівники, що допіру стояли позаду Яреми, зробили крок вперед.

16.

Ярема зупинився перед зруйнованим маєтком, який тепер здавався йому похмурим нагадуванням про все, що пішло не так. Важке повітря вібрувало від невидимої напруги, ніби сам будинок ще тримав у собі рештки чужих болів і страхів.

Всередині Яреми вирувала буря. Він відчував сором — глибокий, неприємний, що розповзався по його свідомості, мов цвіль. Йому було неприємно залишати Нестора у лабетах лікарів.

Але разом із соромом було ще й полегшення. Адже тепер він міг бути впевненим, що Нестор бодай не зашкодить собі.

Зараз у нього була лише одна мета: знайти документи Нестора та перевести його до нормальної лікарні. Районний госпіталь викликав лише огиду. Тріщини в стінах, затхлий запах коридорів, байдужість персоналу — усе це було більше схоже на пастку, ніж на місце, де лікують.

Всередині маєтку було тихо. Не знайшовши документів у спальні, він рушив у кабінет товариша.

Сівши за стіл, Ярема почав оглядати шухляди. Потягнув за одну ручку, але щойно її торкнувся, відчув слабкий удар струмом.

Він стріпнув рукою і втупився в дрібний дріт, підведений до ручки. Він схилився нижче, щоб краще роздивитися, і помітив, що дріт тягнеться до підлоги, зникаючи в невеличкій щілині між дошками.

Це було несподівано — дріт міг бути спробою захистити щось цінне.

Ярема обережно висмикнув шухляду. Пусто. Не бажаючи залишати щось недослідженим, він узявся обережно витягувати дріт. Той піддавався легко, але чим далі він тягнув, тим більше відчував, що підлога починає скрипіти під його ногами.

Раптом звук. На першому поверсі щось гучно впало.

Ярема різко озирнувся. Тиша тепер здавалася живою, майже дихала поруч із ним. Він стояв нерухомо, вслухаючись у темряву, і здавалося, що навіть будинок затамував подих.

Дріт залишився у нього в руках. Спустившись на кухню, він побачив перекинуту чашку, що лежала на підлозі. А також побачив замаскований дріт.

Там, де він занурювався в щілини, тепер відкривалася невелика панель. Кілька старих перемикачів виблискували в тьмяному світлі.

"Що це, Несторе? Якась сигналізація?" — подумав він, спробувавши уявити, навіщо його друг міг встановити подібне. З тривогою і цікавістю Ярема обережно натиснув один із перемикачів.

Раптом у будинку спалахнуло світло. Всі кімнати, всі кути, навіть зачинені двері тепер залилися холодним жовтим сяйвом.

А потім Ярема побачив її. Довгу тінь людського силуету. Чорноволоса худа жінка безшумно вийшла з сусідньої кімнати.

Вона безсоромно дивилась прямо у очі Яремі, ледь помітно усміхаючись кутиками губ.

— Хто ви? — спитав він, ледве стримуючи тремтіння в голосі.

— Мене звати Вероніка. — сказала вона. — Проте скоріш за все, ви знаєте мене як Ганну.

17.

Ярема застиг, недовірливо вдивляючись у жінку перед собою. Хаос думок розривав його свідомість. Якщо це справді Ганна Мотузка, то що ж це означає? Він відправив Нестора у психіатричне відділення дарма? А культ — не вигадка?

— Ви… Ганна Мотузка? — нарешті вимовив він, більше не витримуючи напруги.

Жінка злегка кивнула, але її очі навіть не спробували затриматися на ньому. Вона одягла капелюха, прикриваючи частину обличчя, і сухо відповіла:

— Це все ми обговоримо пізніше. А зараз ходімо.

Вона рушила до дверей, навіть не дивлячись, чи Ярема піде за нею. У нерішучості він ступив крок уперед, відчуваючи, як кожен його рух стає все менш свідомим. Її фігура вже майже зникла в заростях хмелю, і Ярема, остаточно втративши контроль над ситуацією, побіг, аби не відстати.

Коли вони дісталися іншого краю поля, перед ним постала звичайна непримітна хатина. Жінка впевнено штовхнула двері, залишивши їх прочиненими для Яреми. Він вагався лише мить, перш ніж увійти.

Всередині він завмер. Контраст з зовнішнім виглядом був разючий. Над головою висіла масивна кришталева люстра, яка розсипала світло по гігантських дзеркалах із золотими рамами. Густий східний килим поглинав кроки, а меблі — крісла з оксамитовою оббивкою та вишуканою позолотою — говорили про розкіш, що не мала жодного стосунку до цієї сільської місцевості.

У вітальні з бокалами шампанського стояли кілька людей. Вони виглядали впевнено, розслаблено, ніби збиралися святкувати. Вероніка/Ганна звернулась до присутніх:

— Привітайтесь! Це той самий Ярема.

Присутні лише кивнули, так наче давно його знали.

Жінка потягла до сусідньої кімнати. Коли двері зачинилися, Ярема заціпенів. Усі стіни були обставлені моніторами. Він підійшов ближче і відчув, як у горлі пересохло. На кожному екрані велася пряма трансляція з маєтку Нестора. Схоже усе що там відбувалось — було записане.

— Увесь цей час ви за нами спостерігали? — запитав він, його голос тремтів від люті та розгубленості.

Жінка махнула рукою, ніби це було щось дрібʼязкове.

— Заспокойся, — її голос звучав рівно, навіть байдуже. — Дозволь мені все пояснити.

Ярема неохоче сів у м’яке крісло. Жінка сіла навпроти нього.

— Так, я та, кого ти знаєш як Ганну Мотузку, — почала вона, її слова звучали спокійно, ніби репетиція. — Але зникла я за власним бажанням. Люди яких ти зустрів і я — ми усі частина однієї великої організації. Ми спеціалізуємось на виконанні дещо екстравагантних замовлень. Навіть не уявляєш, скільки світових бестселерів з’явилися завдяки нам. Скільки письменників, художників, музикантів потребують стусана, щоб створити свої шедеври! Людям потрібен біль, хаос і втрата, щоб зрозуміти, чого вони справді хочуть.

Так от, твій товариш — наш клієнт, хоча сам про це не знає.

Загалом, усе почалося багато років тому, коли він посперечався з однією дуже впливовою людиною. Назвемо цю людину “пан А”.

Ярема нахмурився, але не перебивав.

— Під час прем'єри фільму за книгою Нестора, пан А сказав йому, що наступна книга стане ще успішнішою за попередні. На що твій друг, у властивій йому манері, відповів, що ніколи більше не напише жодного рядка. Пан А, дуже не любить бувати неправим, навіть у дрібницях. А впливові люди з необмеженими грошима можуть дозволити собі багато чого, навіть найняти цілу організацію, щоб довести правоту.

Ярема відчував, як земля вислизає з-під ніг.

— Ви зруйнували життя Нестора, — промовив він, ледве зібравши слова до купи. — Ви зробили його божевільним.

Жінка ледь помітно всміхнулася:

— Ні, Яремо. Ми дали йому причину писати.

***

Дуже приємно знати, що ти не божевільний. Але ця істина не принесла Нестору жодного полегшення. Навпаки, розчарування і біль тягарем нависли над ним. Він підвів свою кохану. Це усвідомлення гірко відлунювало в його думках, примушуючи відчувати, що це — кінець.

Повернення до Яблунівки було для нього неможливим. Там залишився той проклятий культ, що знищив його життя.

Але тепер усе втратило сенс. Він відчував у кожному шурхотінні, що пробудження Безмежного Кореня вже дуже близько.

Сенс зник, а разом із ним і будь-яке відчуття обов’язку. Втрата сенсу принесла несподівану свободу — ту, що водночас звільняла і знищувала. Усередині нього формувалося каламутне болото, де думки лише зрідка спливали на поверхню, щоб одразу ж тонути знову. Нестор не міг їх упорядкувати, ніколи не вмів це робити, по-іншому, окрім як на папері.

Він сів за стіл, уперше взявши ручку без бажання написати щось видатне. Вона лягла в руку незвично важко. Він приклав її до паперу й почав писати — не обдумуючи, не намагаючись створити шедевр. Просто писати.

Він не знав, що за ним уважно спостерігала крихітна камера, схована в стіні. Не знав і того, що десь далеко, у розкішній кімнаті, люди в елегантному одязі піднімали бокали з шампанським. Тріск кришталю супроводжував їхні усмішки.