Одержимі

На поїздку я виділив сім днів. Для цього зібрав маленьку валізу, в яку вмістив один змінний костюм для лекції, набір для гігієни, кілька книжок - одну для потягу, другу для навчання, третю для сну і це була «Іліада» Гомера, читана сімдесять один раз, а в цю подорож повинна бути прочитана сімдесять другий, принаймні я сподівався, що в мене буде час на спокійний сон. На що моя матінка сказала: «Там нічого немає, крім беспросвітної мряки. Загубишься, сконає твоя душа». Це була наша вже сьома розмова на тему поїздки, тому настільки драматично звучали її слова. Насправді моя матінка ніколи раніше не використовувала жахастики фольклорного гатунку чи вислови провінційного люду. Саме в неї я навчився здорового глузду і критичного мислення.

Як був дитиною, то хапався за її спідницю і бродив серед книжок у бібліотеці кожної неділі. Вона обирала дві книжки і я - одну, тоді всаджувала мене за стіл, ставила ту гору книг, пальцем спочатку тицяла на стос, а потім прикладала до вуст і видихала тихе «шшш». Це означало, що я мав тихенько сидіти та читати, поки вона не повернеться, а сама піднімалася поверхом вище в науковий відділ, і набирала там книжок собі для навчання.

З часом і я туди піднявся.

Тож ми - люди міста, університетської освіти, з критичним мисленням і науковим ступенем, сьогодні за вечерею не дискутували про спірні моменти моєї докторської дисертації, - хоча моя матінка мала завжди багато зауважень і ніяк не могла второпати нащо я взагалі взявся за цю тему, звинувачуючи мене, в наслідуванні «модного», і в кінці пирхкала «Ох і денді», звичайно сміючись; а сиділи майже в гробовій тиші, де час від часу вона сильно зітхала і дивилась на мене з-під лоба. Спочатку, я намагався її розсмішити, переказуючи історії своїх колег, які вже бували в «безспросвітті». Наприклад, що люди вірять ніби-то у лісах живе страшний вовкулак, про відьом, які скачуть навколо ватри у горах посеред весни, про маленьких чортенят, які ховаються у печі. Мати зрідка посміхалась, бо дуже погано вміла приховувати емоції, але врешті залишилася невтішною. Тоді я вирішив поділитися з нею своїм розкладом. «На поїздку я виділив сім днів. Для цього зібрав…». Вона стукнула по тарілці і скрикнула «Досить!», встала з-за столу і швидко вийшла з кімнати.

Йти наперекір матінці мені не хотілось, я їй довіряв. Але Едуард і Пьотр вже бували в тому «безпросвітті» і настільки доповнили свої дисертації реальними історіями, що і мені хотілось. До того ж, вони кожного разу перед Мадам Бронскі вихваляються подорожами в провінції, а вона з цих розповідей черпає ідеї для того, щоб дурити французьких і британських аристократів під час вечорів спіритичних сеансів.

З іншої кімнати почулося голосне шарудіння, гуркіт стільця по підлозі, скрипучі дверцята шафки, дзвін хрустальних келихів, ще шарудіння, ще гуркіт, а згодом тупіт маминих каблуків по сходах.

- Ось, - вона виклала якісь документи на стіл. - У містечку на півдні від університету є будинок, в якому колись проживали наші з тобою родичі, - мати зробила паузу. - Зі слів місцевого юриста, - і тицьнула пальцем в документи, - будинок пустує, його чи здають в оренду чи що… - мати нервувала. Я бачив, як вона старалась добирати слова, її голос тремтів. - Там раніше жила жінка… - ще пауза, видих, - Я пожалкую, що кажу це все тобі. Тисячу разів пожалкую, - вона вперше підняла погляд на мене і лагідно посміхнулась, я бачив як в її очах колихалося мерехтіння свічок. - Я знаю, що вона подорожувала у гори, спілкувалась тоді з місцевими, занотовувала за ними легенди, пісні, повір’я. В ті часи, дослідницька робота була не для жінок. Я думаю, її записи мають бути досі в бібліотеці того будинку. Це певно буде корисною знахідкою для тебе, - вона вдихнула повні груди повітря і повільно видихнула.

Я взяв її за руки і промовив:

- Дякую тобі, мамо.

У відповідь вона сильно стисла кулаки і нахилилася до мене. Мамин погляд перемінився, очі залились чорнотою і вона крізь зуби процідила:

- Але це місто - темне безпросвіття. Найстрашніше в ньому люди, їх лють, невігластво, та найгірше - байдужість. Остерігайся і не зближуйся ні з ким. А як дізнаєшься, що хтось живе в тому будинку, то тікай з міста одразу.

***

Лекція пройшла чудово. Я ж готувався до найгіршого - тиху та похмуру публіку, яка не буде розуміти і слова. Але побачив повну авдиторію наповнену зацікавленням в очах і піднятими руками із запитаннями. Біля кафедри вже вишикувалася черга охочих потиснути руку та поділитися враженнями. Я був сповнений натхнення, і бачачи ці світлі лиця, як доказ того, що і не таке вже й тут «безпросвіття», зрадів, що все ж поїздка вдалась і мені буде чим поділитися з колегами.

- Професоре, дякуємо Вам за лекцію, - мені простягнув руку молодий хлопець міцної статури, з тонкими губами та гострими скулами. Його обличчя було ніби щойно витесане з каменю, з чіткими лініями, правильної форми та органічно складене в ідеальні пропорції. Такі обличчя я міг бачити лише у класах академії мистецтв, коли студенти відточували анатомію, раз за разом проводячи олівцем тонкі лінії.

- Дякую, - я посміхнувся йому і подав руку.

- Мене звати Адріян Звіряк, а це моя сестра Божена.

За спини хлопця вийшла дівчина з такими ж чіткими рисами обличчя, як і в брата. Її шкіра була оливкового ніжного кольору, засмагла, що підкреслювала глибину її янтарних очей, промені сонця мідними відблисками грали на її косах. Такої заворожуючи краси я ще не бачив. Вона простягнула до мене руку сховану у мереживній рукавичці.

- Розуміємо, що Ви дуже зайняті, але осмілюємося Вас запросити на вечерю. Ми самі родом із села, що в горах, можемо поділитись місцевими традиціями та розказати про старі вірування. Чи здасться таке Вам цікавим?

Можливість поспілкуватись з місцевими жителями мене лише підбадьорювала. Я впевнений, що на правильному шляху, і вже уявлял заздрості своїх колег і погляд обожнювання Мадам Бронскі від моїх розповідей.

***

На обід мене запросив ректор, пообіцявши познайомити зі своїм сином, студентом: «Ми зустрінемось у кав’ярні і може він Вас більше зацікавить своєю балаканиною». Його дивна реакція на мій вигляд сильно спантеличила і накликала почуття невпевненості: «О, то пан такий молодий. Не чекав, що нам пришлють студента лекцію вести».

У великій світлій залі за дерев’яними столами сиділи здебільшого чоловіки - хтось в залатаних, а хтось в дорогих костюмах, але всі із накрохмаленими комірцями. Вони гомоніли, невдоволено пирхкали, реготали і сьорбали то каву, то коньяк, проливаючи на теки із записами. Це сиділа професура - обідали і обговорювали останні семінари чи дослідження, та студенти, що ділились враженнями після навчальних студій і, можливо, планували чергові демонстрації. Всі сили були збалансовані та зосереджені в одному місці - життя гуділо.

Навпроти, дожовуючи останні шматочки запеченого курча, сидів Тадеуш, син ректора. Він протер губи серветкою, підняв склянку віскі і звернувся до мене:

- Вип’ємо за Вашу вдалу лекцію, професоре!

Я підняв склянку йому на зустріч і трішки відпив. Незважаючи на те, що віскі був найдорожчим тут алкоголем, смак його, відверто кажучи, був гидким - нагрітий напій від задухи в залі ще більше підсилив найгірші якості напою, і я ледь ковтнув кислу жижу, що обпекла мені рота. Тадеуш помітив мою гримасу і засміявся. Він підняв угору руку і закликав офіціанта:

- А принесіть нам наливки. Пляшку, - потім повернувся до мене. - Це за мій рахунок, професоре. Ви вразила нашу авдиторію студентів і дали їм, що вони хотіли - вражень. Вони завжди гостро і з надто зацікавленням реагують на приїжджих з заходу. Але тема окультизму була розкрита саме так вперше. Тут люд звичайний, сміються з того, і абсолютно не вважають серйозним. А ці спіритичні сеанси сприймають як клоунаду. Навіть чутки ширилися, ніби-то студенти з теологічного хотіли закидати Вас тухлими овочами. Але бачте, Ви успішно завершили свою лекцію і нічого в Вас не полетіло, - хлопець посміхнувся і підморгнув мені.

Мені стало лячно від думки, що на моїй лекції сиділи студенти із гнилими овочами під столами, і якби я тільки допустив помилку, мені б це коштувало репутації. Що б сказали друзі і колеги, коли б я повернувся додому?

- Тому що я не окультник, я філософ. Я навпаки намагаюсь дослідити мислення релігійників та розвіяти забобонність людей і віру в надприродне. Хотілось би внести крихти раціональності, - я дістав з портфеля свою брошюру і простягнув співбесіднику.

- То Ви невіруючі? - хлопець зацікавлено заглянув у неї і пролистав.

Я заперечно похитав головою. Нам якраз принесли наливки. Тадеуш підняв чарку, закликаючи мене випити з ним, і промовив:

- За раціоналізм і здоровий глузд!

Настоянка липка, але така солодка, розлилася по моїм губам та роті, і легко опустилася у груди. Усе тіло зігрілось зсередини і розслабилось.

- Я теж починав з філософії. А потім прослухав декілька лекцій на курсі математики, і зрозумів, що ось - це моє, - повів далі Тадеуш. - І я почав більше копати, більше вивчати. Та ще й батько мене підтримав. Я був на студії у найкращих професорів, спілкувався з найкращими лекторами. І навіть ось… - із кишені пальта він дістав конверт і простягнув мені. - Це лист від професора з Варшавського університету. Він прочитав одну з моїх статей у науковому журналі і тепер ми переписуємось, - Тадеуш акуратно згорнув листа в конверт і поклав назад у кишеню.

- Відчуваєте в собі великий талант до математики? - я запитав, вражений його відкритістю. Чи то може було вихвалянням? Але мене вже трішки хитало і алкоголь почав буянити в тілі, що я прийняв слова Тадеуша як щирість.

Він відкрив позолочений портсигар, дістав сигатеру та закурив. Дим огорнув мою голову, я сидів ніби у хмарах, трохи звеселившись.

- Ха! Талант. Я Вас прошу, професоре. Якщо талант - це постійне штудіювання від самого рання до темної ночі, то так це в мене талант. Я багато зусиль вклав, щоб мене сприйняли всерйоз. Ви знаєте скільки мені вдалось надрукувати статей? Дві, - він витягнув два пальці переді мною. - Дві! А скільки я написав і надіслав? Та пів сотні напевно, - хлопець закинув цигарку у зуби і розчепірив усі пальці рук.

Я схвально кивнув, підняв наповнену чарку і промовив тост:

- За титанічні зусилля і заслужений успіх!

- Точно! - Тадеуш сильно цокнув чаркою і залпом влив у себе наливку. Він нахилився до мене через стіл, понизив голос. - Хочу поділитися з Вами. Я щойно дізнався від батька, що мені дали стипендію на навчання у Віденському університеті на кафедрі математики.

Він почав кивати головою, побачивши мої здивовані очі. Це був дійсно успіх, усі хотіли б там навчатися. А отримати стипендію так і поготів.

- Звичайно, всі будуть думати, що мій батько про все подбав. Але Ви та я знаємо, що це неправда. Я розказав Вам, бо Ви як ніхто зрозумієте, як це, працювати над паперами і книжками день і ніч. Ні Ви, ні я не були б на тих місцях, де ми зараз з Вами сидимо, якби не наші зусилля. Та й це ж університет Відня! Хто там дасть домовитися якомусь ректору з університету на межі світів.

Тадеуш закурив і випустив клубок диму. Я уявив коридори віденського університету, авдиторії зі студентами, що слухають відомого вченого, великі вікна, через які просочується світло, запах крейди, що ковзала по дошці, вимальовуючи формули…

Різкий стукіт по склу вирвав мене з марень, і за вікном, біля якого ми сиділи, стояв широкоплечий хлопець зі знайомим обличчям.

Тадеуш радісно помахав рукою, запрошуючи його зайти.

- Це Адріян, мій друг. Трохи скромний та наївний, але дуже кмітливий і швидко адаптується. Два роки назад вступив до університету. А ще через рік його сестра приєдналась до нас. Вродлива та гаряча… - Тадеуш підморгнув мені і прервався, бо до столу вже підійшов гість. - Здоров, друже! Познайомтесь, це мій колега з математичного клубу та один з найкращих студентів на курсі - Адріян.

- Доброго дня! Що святкуєте?

- Можеш мене привітати. Я їду до Відня! - голосно виголосив Тадеуш на всю залу.

- Тобі дали стипендію? Вітаю, - хлопці обійнялися і Адріян поплескав друга по плечі. - Тобі вдалося!

- Ну а ще ми святкуємо вражаючий виступ вельмишановного професора, - Тадеуш наповнив чарку наливкою і впихнув її у руки Адріяну. - Ти ж був на лекції?

- Так, і ти не мав пропускати. Я впевнений, тобі б сподобалось, - хлопець одним ковтком спустошив чарку.

- Звичайно ж сподобалось. Ти що не бачиш, в мене тут особиста аудієнція з професором. Велика привілегія, інформація з перших уст, - син ректора ще розлив наливки.

- До речі, про вуста. Ми ще за жінок не пили. Адріяне, ти якраз вчасно. Ми зможемо завтра поїхати до твоїх покровителів в місто на вечерю? Я б дуже хотів послухати, як панночка Гвідзинські грає на фортеп’яно.

Тадеуш в повітрі зімітував гру на клавішах. Хлопці розсміялись та повернулись до мене запитально:

- А Ви, пане професоре, прийдете до нас на вечерю? Ми дуже запрошуємо, - майже благально звернувся до мене Адріян.

Туман в моїй голові не розсіювався і я наче плив серед думок та слів. Стараючись цього не виказати, я відповів коротко:

- Буду радий до Вас завітати.

***

Ми сиділи у вагоні першого класу і я насолоджувався пейзажам, що розкривалися за вікном. Дерева, поля, пагорби, поля, дерева. І церкви. За полями церква, на пагорбах церква, а як тільки на горизонті з’являлось дві-три хатинки, то я вже знав, що навіть у цьому маленькому селі буде церква.

Я не міг стримати свій подив вже на п’ятій церкві, що виблискувала позолоченими хрестами, і звернувся до брата з сестрою:

- Дивовижно. Невже знайдеться тут стільки людей, що будуть ходити на кожну месу?

- Церкву також треба спочатку збудувати. Багато людей знайдеться, які захочуть прогодувати свої сім’ї.

- Але так само можна було б збудувати заводи та фабрики. Це прогодує більше людей, і вплине на розвиток міста, - заперечив я, але відчув, що моя аргументація прозвучала, як з вуст малої дитини, яка ще не розуміє устрій світу і сперечається з батьками.

Адріян не помітив мого сум’яття і ніби лиш зрадів цій розмові:

- Як ви розумієте, в наші краї інвестори не часто доїжджають для будівництва заводів і фабрик. Тож і більшість людей працює на фермах та полях. Нам з сестрою дуже повезло спуститись з гір і отримати покровительство для продовження навчання в університеті. І ми це дуже цінуємо. А місто, в якому ми наразі живемо, доволі розвинуте. Тут є і гімназії, і заводи, і спільноти різних релігій та конфесій. Ви здивуєтесь, що тут є цивілізація, - він підбадьорливо усміхнувся до мене. Я відповів йому тим же.

Але розмову продовжило тихе шипотіння сестри:

- Церква - це дім Божий. Усі знайдуть там захист. Вони слухають літургії та знаходять спокій і умиротворення. Це такий спосіб дізнатись більше про світ. Знайти відповіді на запитання. Бог почує усіх. Старих, малих, ненавчених, із гір, та долин.

Брат голосно видихнув і продовжив за неї:

- Божена мала на увазі, що це своєрідний навчальний заклад в провінції, який є доступний усім. Там люди слухають проповіді пасторів, що здобули сан в академіях чи семінаріях. Тож для декого - це найкращий способів навчання.

Але слова його сестри, як пісня, звучали в моїй голові «…із гір… та долин», тож я звернувся до неї:

- Звідки ж Бог може знати усі відповіді? Хіба в Біблії можуть бути розкриті всі таємниці людського життя?

Дівчина підняла голову, радіючи, що її не проігнорували і залучили до розмови, посміхнулась мені. Заворожуюче, бачити кожну емоцію, неприкриту етикетом і вихованням, живу та щиру - кожну посмішку, кожну зморшку на лобі від здивування, або скривлений ніс від невдоволення.

Вона продовжила вже голосніше:

- А хіба Ви знайдете всі відповіді в книжках Ваших бібліотек?

Брат гмикнув до неї і насупив брови. Вона лиш на мить глипнула на нього, а потім повела далі трішки тихіше, вдивляючись мені прямо у вічі, переконуючись, що я не загублю жодного її слова:

- Люду треба тільки добра їжа та тепла піч. Щоби земля була чорна і давала врожай. Щоби дощ йшов з неба, а річки не всихали та криниці були повні чистої води. Щоби вовки овець не тягли до лісу на згубу. Щоби усяка нечисть не заходила через поріг і не крала їх дітей. Теє є життя заради життя. Про те вони молили тодішним божкам, того ж й просять зара. Професоре, чи хочете Ви побачити справжнєє життя вірян та прислужників бога?

Я був ніби загіпнотизованим, кожне її слово коливалось в повітрі, як маленькі частинки електричного заряду. Тіло відчувало напругу - паралізоване і прикуте поглядом до її янтарних очей. Я лиш легенько кивнув, з острахом чекаючи, що може відбутися далі.

Дівчина моргнула, ніби знімаючи з мене параліч, швидко вхопила мене рукою у мереживній рукавичці і потягнула за собою із купе.

- Ми підемо в останні вагони, - виголосила вона, звертаючись до брата і ми вийшли.

У вагоні стояв неймовірно жахливий млосний сморід - запах гниття, помиїв та ґрунту. Відчуття липкого повітря, яке ніби плівкою лягло на мою шкіру і костюм, викликало дрижаки. Запах перегару вдарив мені у обличчя, приводячи до тями - це кондуктор втиснувся перед нами і прямо в лице гаркнув:

- Ваші квитки.

Я дістав два квитки з кишені, з вказаним першим класом, на що Божена швидко зорієнтувалася і промовила:

- Ми ся прогуляти хтіли, подивитися на потяг!

Вона всміхнулась кондуктуру, але він байдуже впихнув мені наші квитки і всадився назад на своє місце.

Переді мною відкрилася жаска картина - тіснява з людей - на дерев’яних лавах хтось куняв, а хтось байдуже дивився у вікно, хтось тримав клітку з курами, хтось на прив’язі мав козу, хтось тримався за свої сумки, пильно вдивляючись навколо. Діти залазили на полиці для багажу, а хто був не такий вправний, то сидів на підлозі.

Ми сіли на вільні місця біля двох дідів. Навколо них стояв непробивний запах дешевого тютюну та грибів. Біля ніг я побачив велику корзину наповнену свіжими боровиками та опеньками, деякі вивалились поряд і котилися в такт руху потягу по брудній підлозі.

- Ай чого зиркаєш на муї гжиби? Ся подоба? Обміняю один такий гжиб на твою молоду, - дід підняв гриб із підлоги своїми зморщеними пожовтілими пальцами із землею під нігтями, і голосно засміявся, що аж закашлявся.

Я не встиг йому нічого відповісти, відвернувся, щоб його слина не потрапила на мене, але він вже далі почав вести:

- Он дали нам небеса доброго дощу, слава Йсу Христу, то й диви кико гжибів ми з Михасем сьогодні назбирали, - він підняв хустину і доклав назад гриб до корзини. - Правда ж, Михась?

Михась, той дід, що навпроти, розтулив червоні очі, ніби з того світу повернувся, і забелькотів:

- Я ті кажу, там таке кубло зміюк було. Захарій каже: «Йдем та йдем» у ту глибину, а я йому кажу: «та не піду», то тих гжибів і так добро було навколо. А він каже: «йдем!». Я заглядаю під горбик, а там кубло зміюк, сичать, шиплять, я ті кажу, зара й стрибнуть на мене. Та я тихенько на ціпочках відхожу, а вони не пускають мене, шиплять та й то, зара стрибнуть. І я починаю примовлять

«Замовляю тебе зміє,

замовляю твою голову,

замовляю твої зуби,

як ссеш моєї крові,

то згинеш одразу».

Бим-с не брешу, одразу перестала сичати. То я повернувся назад і кажу Захарію: «дурна твоя голова», - і дід постукав себе по чолі кулаком, а його компаньйон засміявся, що аж поперхнувся тим сміхом і знову почав кашляти.

Я відвернувся від них, намагаючись розгледіти у вікні навпроти бодай якись натяк на наближення зупинки, щоб мати привід вийти та подихати свіжим повітрям і повернутись назад на своє місце, але я мало що міг роздивитись через вкрите сажею і брудом скло.

Сморід просочувався крізь одежу та мов крізь думки. Очі сльозилися, я відчував неспокій і жалкував тисячу разів, що повівся на запрошення Божени і з ввічливості продовжував сидіти на місці - закритий у тисняві із людьми, яких не розумію, замкнений в просторі, звідки немає шляху для відступу. Діти почали мене оточувати, тикати в мою сторону пальцями, гигикаючи і виголошуючи щось на місцевому діалекті. Жінка, що сиділи на сусідній лаві попереду, почала стукати по клітці з куркою і щось приговорювати хриплим голосом. Набридливе козляче мекання проривалось через увесь гамір вагону, та викликало нервові пориви і роздратування. Я почав губитися у різноманітті облич і голосів навколо. Відтягнув трішки комір, думаючи, що це якось допоможе із диханням, та все марно. Я очікував на зупинку потягу, лиш сподіваючись, що не свого серця у грудях.

***

- Вибачте мою сестру, - ми сиділи з Адріяном в кав’ярні за єдиним столиком на вулиці, пили чорну каву з корицею. Всередині кав’ярня була тісна та темна лише з однією вітриною, яку затуляли квіти, а після потягу, мені більше не хотілось себе замикати в малому просторі. Запах кави ніби очищав мої нюхові та смакові рецептори від млосного гнилого запаху після дороги, принаймні, я на це сподівався, і замовив вже третю філіжанку.

Адріян закурив люльку:

- Вона завжди була така чутлива до всього. Каже, що баче і чує як б’ються серця людей. Фантазерка. Вона оце ходить по горам кожен листочок чіпає, кожну травинку торкає, до кожного дерева пригортається. Вона навіть з тваринами розмовляла. Мати її била за то, казала, щоб не подумали люди, ніби вона відьма.

Мурашки пробігли по моїй шиї і я сьорбнув ще кави, щоб стримати будь-яке питання. Бо щойно, як ми проводжали Божену до будинку їх покровителів, я залишився у дворі чекати, а через прочинене вікно побачив, що Адріян вдарив по сестриних долонях в мережевних рукавичках, та ніби і не сильно, але налякав її. Я знав, що таке виховання мало місце у інших сім’ях, та більшість нічого погано і не вважали в цьому, а вірили, що це лише покарання повчального характеру.

- Це був цікавий досвід, я навпаки дуже вдячний їй, та й Вам, що розширюєте мої горизонти. Ще раз Вам дякую, що зголосились показати місто, - мовив я до Адріяна і відпив кави.

Я попросив його піти зі мною до юриста, про якого казали моя мати, і заодно провести екскурсію вуличками та пам’ятками міста, на що він охоче погодився.

У конторі було просторо та пахло паперами і чорнилом, світло пробивалось крізь вікна зі сходу, тож всередині було доволі тепло та затишно.

Але сам юрист був не дуже привітним, а похмурим він став ще більше, як побачив листа і документи, що передала моя мати:

- Та, бачу, значить Ви їх родич. Той будинок біда для мене, ніяк ні продати, ні здати не можу. Стоїть, як бородавка, у центрі міста, та й очі муляє. А Ви б хотіли там заселитися чи що?

- Я б залишився там на два дні з ночівлею. Хотів би дослідити бібліотеку і з вашої згоди викупити деякі книжки.

- Бібліотеки? Та там немає аж такої бібліотеки, стоїть одна шафа в куті. А викупити хоча б половину будинку не хотіли?

- Та ні, не мав наміру.

Він глянув на годинник і роздратовано видихнув:

- Добре. Оте нате Вам ключа і адресу. Оплату за ночівлю уперед. І підпишіть тут. Покоївка приходить лиш раз на тиждень, то сильного гармидеру не робіть, і їжу не лишайте, щоб не згнила.

Я підписав де було потрібно, взяв ключі, мамині документи та клаптик паперу з адресою і чим швидше покрокував до дверей:

- Дякую за Ваш час. Гарного дня!

- Тільки не морочте мені голову з тими книжками. Можете їх брати, і не витрачати мій час! - пирхнув він мені у спину. - Бібліотеку він хоче подивитись, студентик.

Будинок дійсно знаходився в центрі, десь між північною і південною частинами міста, між костелом і синагогою, ніби на зламі різних світів. Навпроти стояв готель, і я вже почав сумніватись, в тому що орендував старий будинок на перехресті, замість того, щоб заселитись у теплу маленьку кімнатку зі свіжими простирадлами. Я відчинив скрипучу калитку. Адріян насторожено зайшов за мною в двір.

Почувся ще скрип, на сусідній двір за тином вийшли дві жінки. Одна стара худа із впалими чорними очима і кістлявими руками. На голові замотана туго сіра хустина, по землі волочилася чорна спідниця, а коричневий розтягнутий светр із полізлими нитками висів на ній, як на кочкодані. Друга була молода, висока, з пухлим лицем і великими руками, очі її були сповнені суму. Вона тягла стару по-під руку і гриміла на неї: «Ну та швидше, стара бабо». Вони підійшли ближче до нас і втупилися поглядами в очікуванні.

Ми з Адріяном завмерли. Після розмови з юристом в мене залишився неприємний осад, тож я вже почав підозрювати, що і з жінками бесіда вийде не надто гарна.

Адріян порушив тишу і впевнено виголисив до жінок:

- Слава Йсу Христу. Як то господині живуть?

Кістлява баба перевела впалі очі до Адріяна і тихо крізь зуби прохрипіла:

- Слава навіки. То чого тут шукаєте?

Мені вистачило сміливості, і сподіваючись, що це буде коротка розмова, помахав ключем:

- Я орендар, зняв будинок на два дні.

Стара перехристилася, глянула на мене, зіщуривши очі, і пішла геть в сторону свого дому, прохрипівши:

- Та тут і собака пробігти боїться, а вони людей селять, жаби ненаситні, - і сильно грюкнула дверима сусіднього будинку.

Жінка із великими руками і сумними очима, лишилась стояти, дивлячись на нас, то ж я звернувся до неї:

- Що мала на увазі бабуся, коли говорила про собак?

Вона глянула в сторону свого будинку, задумливо мовчала якись час, а потім повернулась і відповіла:

- Бо собаки не хочуть тут ходити. Ніхто тут не хоче жити.

Жінка замовчала.

Я очікував, даючи їй час подумати і продовжити свою розповідь, але жінка мовчала.

- А чому вони не хочуть тут жити?

Жінка відповіла, трохи розводячи руки в сторони, ніби я мав вже знати відповідь:

- Бо вони ж бояться.

Мене брало роздратування, що я повинен кожне її слово витягувати, мої думки гнали на усіх парах вперед, хотіли більше інформації, більше деталей. Я вдихнув повітря, заспокоївся і запитав:

- То чого вони бояться?

Жінка знову замовчала, вдивляючись на мене сумними очима, потім перевела погляд на свій будинок, де за фіранками ховалися кістляві руки та впалі очі старої, що далі слухали і слідкувала за нами. Цікавість роздирала мене зсередини.

Жінка голосно видихнула і підійшла до нас ближче:

- Вони бояться синьої відьми.

- Якої відьми? - перепитав Адріян.

Жінка знову розвела руками і сказала голосніше:

- Синьої.

***

“Давно, в будинку жила сім’я торговця з двома дітьми. Жінка поралася по господарству, доглядала дітей, а чоловік зазвичай був у дорозі і час від часу приїздив. Одного дня, він повернувся додому і почалася сварка, як зазвичай. Дім ходуном ходив від криків та грюків. Але цього разу, казали, він так сильно її побив - наніс двадцять сім ударів - поки вона не стихла назовсім. А вночі він залишив тіло, закрив будинок і поїхав геть. Вперше за довгий час стояла така тиша на вулиці і собака не пискне. Ніхто не хотів заходити в той будинок і ніхто не наважувався навіть підійти, бо страхалися повернення торговця і сили його руки. На третю ніч у вікні загорілося світло. За ним почався стукіт, ніби стіни довбили. Грим та й грим. І так усю ніч, і кінця тому немає. А під ранок знов тиша, і ніхто не виходить з хати. На наступну ніч знову - світло у вікні, а потім монотонне - грим та й грим по стінах, то тут, то там. І покою немає. А на ранок знову тиша, ні звуку, ні голосів, ні руху у вікнах. І так було кожної ночі. Моїй бабі терпець урвався і на наступну ніч вона пішла до вікна, в якому мерехтіло світло, глянути, що ж відбувається та що так гримить. Стояла вона довго, все роздивитись не могла, тільки тіні бачила і чула звуки - грим та грим. Тож вона підійшла ближче, і враз - фіранки відкрились, а у вікні з’явилось лице тої жінки - все синє, аж світиться в місячному сяйві, ніби її обдали крижаною водою, а вона змерзла і посиніла. Баба аж заклякла від страху і слова голосити не змогла, побігла назад до хати.

На сьомий день, повернувся торговець, забрав свої речі, найняв адвоката, для паперів, покоївку, щоб прибрали будинок, усе розпродав і поїхав назавжди. А де та синя жінка ділась та її діти ніхто не знав і більше їх не бачили. Але з того часу кожної ночі, як місяць сходить, той будинок починає гудіти, і стіни ніби рухаються та дзижчать. Моя баба каже, що дух синьої жінки закляв будинок, то й там ніхто ніколи не зможе жити. А як залишиться, то й сам помре, як вона - від болі та ударів, а стіни зсунуться і здавлять вщент до зламаних кісток. Всі, хто до цього лишався, більше однієї ночі не витримували. Дехто каже, що бачили дух синьої відьми і як вона всю ніч лупила по стінам. А хтось прокидався через те, що їх душили синіми руками. А якось навіть лишалася сім’я, вони не вірили нікому і хотіли викупити будинок. То на наступний день не витерпіли і поїхали. Жінка казала, що бачила малих дітей із заплаканими червоними очима, що кликали на поміч. З тих пір, будинок пустує і собака тут боїться пробігти.”

***

Хоч на серці після тієї історії я відчував сильний тягар та неспокій, і жалкував, що погодився на ночівлю в цьому будинку, все ж заспокоював себе, що це лише забобони, що ніхто тут не помирав, що ця сім’я просто переїхала. А сусіди через свою неуважність і невігластво, знаючи лише пів історії, можуть додумати що завгодно - руки синьої відьми, рухомі стіни, покинуті діти - все це був нонсенс і я це знав.

Будинок зсередини виглядав скромним, але охайним. Вікна доволі великі, стіни світлі та де-не-де залатані від маленьких тріщин. Хоч місцями павутина зі стелі звисала, на деяких меблях були подряпини, і високі шафи припали пилюкою - можливо лише через неуважність, або лінощі покоївки, але старий будинок виглядав доволі пристойно. Я подякував Адріяну і попрощався, обіцяючи пізніше приєднатися на вечерю у садибі їх покровителів Гвідзінських.

Після довгої дороги та декілька обтяжуючих розмов - хотілось змити весь цей непротіб із себе, переодягнутися і привести до ладу тіло і думки. Я скинув одяг і пішов до ванної кімнати. Кран заскрипів, з нього почала литися іржава вода, стукіт по стінах від труб гулом пройшов уверх і вниз. Я заціпенів, затамував подих і від холоду заскрипіли зуби. Це холод від перевтоми, чи по дому дійсно блукає синій дух, що захоче вибити з мене усі кістки? В голову почали закрадитись дивні думки, які ніяк не заспокоювали, а лише навіювали тривожний стан. Я стояв як вкопаний, боячись повернути голову і не відривав погляду від води. Що як я обернусь і побачу когось ще у будинку? Що як за мною слідкує пара очей і вичікує? Мати казала «тікай», і я втечу, якщо мені вдасться. А якщо ні? Аж ось ринула прозора вода, а труби перестали видавати скрипучі звуки, повітря від гарячого пару нагрілося. Я видихнув і заліз у ванну.

***

Будинок покровителів Гвідзінських, що стояв на околиці міста, оточений фруктовими садами, був доволі великий та помпезний. Декоративна ліпнина, рел’єфні фронтони, оздоблені обличчями сатирів та німф, кремезні вікна, в яких відбивалися сірі хмари, освітлений двір, який прикрашали мініатюрні скульптури. Було зрозуміло, що вони не останні люди в цьому місті, та може й в усьому «безпросвітті».

За довгим столом, який ламався від колоритної їжі, сиділо багато запрошених гостей - рабин із дочкою, ксьондз, син ректора, адвокат із дружиною, декілька місцевих діячів і торговців, лікар, а також господарі будинку пан і пані Гвідзінські та їх дочка. Хоч все нагадувало мої будні вдома і навколо оточували люди, які були хорошими співбесідниками, мій настрій зовсім не покращився і почуття чогось невідворотного переслідувало мене. Так і не зігрівшись, тремтіння наздоганяло мене і я вирішив, що сьогодні протримаюсь на вині. Я рахував час, коли зможу повернутися у теплу постіль і заглибитись у божественний світ «Іліади».

- То як Вам, професоре, наш університет? - до мене звернулась хазяйка дому пані Гвідзінська.

- Університет чудовий, - я відповів коротко, бо слова губилися, думки бігли одна за іншою. Виникла пауза, а тоді я вирішив все ж додати. - Лекція пройшла вдало, багато студентів все більше проявляють зацікалення до вивчення людської свідомості та відходять від застарілих вчень. Це рухає суспільство до прогресу.

- А чи вірите Ви, що Бог докладає руку до цього прогресу? - почувся голос з іншого кінця столу.

- Як науковець, я обрав шлях нерелігійної людини.

- Те, що Ви обрали шлях без Бога, не означає, що Бог припинив йти разом із Вами, - сивий чоловік із кіпою на маківці посміхнувся до мене.

Я знітився, не маючи що сказати рабину. Ця розмова видавалась патовою ще з перших слів, тож я вирішив лиш кивнути йому у відповідь. Але на допомогу прийшла пані Гвідзвінська.

- Як Вам наше містечко, я чула Ви поселились у будинку на перехресті?

- Так, у самому центрі. Будинок невиликий, але охайний.

- А ще з дивними сусідами, - пожартував Адріян, і Тадеуш з паном Гвідзінським розсміялися.

- Чому Ви вирішили обрати його для ночівлі? Навпроти непоганий готель із покоївками та чистими простирадлами? - ніби докоряючи, почав пан Гвідзінський.

- В цілях досліджень, я шукаю фамільні записи та книжки. У цьому будинку жили родичі моєї матері, - відповів я.

- Я чув від Адріяна, про те, що Вам наговорили сусіди зранку. Ви тільки їх менше слухайте, - сміявся далі пан Гвідзвінський. - Ті баби все торочать свої байки про Синю Відьму.

- Я Вас прошу, тільки не за столом, - відмахнулася пані Гвідзінська.

Але я все ж насмілився звернутись до неї, мені було цікаво дізнатись, що вона думає про цей міф і яке знайдеться тому виправдання:

- Пані Гвідзвінська, а що насправді відбулося в тому будинку?

Вона неохоче подивилася в мою сторону, і я відчув, що розлютив єдиного союзника за цим столом.

- Насправді жінка та чоловік роз’їхалися після довгих чвар, і вона відправилась жити у гори. Здається вона там працювала вчителькою. Так, Боженко?

- Так, це правда. А ще вона володіла мистецтвом знахарства, - Божена тихенько відповіла, і посміхнулась до усіх за столом.

- То Ви її знали?

- О, ні. Вона давно померла, але лишила по собі записи та щоденники, які я прочитала. Це надихнуло мене стати лікаркою.

- Ну то як бачте, меньше треба вірити забобонному люду. Їм би тільки вигадати щось надлюдське та зле. А насправді, тут нічого шукати і не треба, все і так зрозуміло. Все, що відбувається тут на землі, все від руки людської. Я вже чув, що люд говорить ніби-то Йосипа, сина корчмаря, вбив вовкула. Замість того, щоб дати поліції робити свою роботу, вони розносять таку єресь.

Пані Гвідзінська злилася, її плани на цей вечір ламали усі і кожен своїми темними розмовами.

- А що з ним сталося? - почулося питання з іншої сторони столу.

Гості почали гудіти та перешіптуватися.

- А Ви що не чули? Кажуть, впав зі скелі і розбив голову об камінь. То так і був би нещасний випадок, але тільки мізків його не було. Розпотрали нещасного хлопця і додали трохи справ поліції.

Мені здавило у горлі і руки почали трястись, я шукав очима хоч якогось заспокоєння і виправдання цій бесіді, але марно. Усі гості перешіптувалися між собою, а пані Гвідзінська ховала обличчя за келихом вина, яке великими ковтками вливала у горлянку. Пан Гвідзінський все гримів і сперечався із чоловіком поруч, кидаючи раз у раз слова «неподобство», та фрази «шляк би їх трафив». Я підвів голову до Адріяна і Тадеуша, що сиділи навпроти, але вони були обоє ще більш похмурі, ніж усі інші за столом.

Тут я відчув м’яку ніжну тканину мереживних рукавичок на своїй руці. Божена дивилась на мене заспокійливим поглядом, ніби заколисовувала. Її тонкі губи розширилися в посмішці, вона нахилась до мене так близько, що я відчув свіжий запах ялівцю та журавлини. Я подався до неї назустріч, ніби готовий був втонути в ній - в її засмаглій від сонця шкірі, в хвилях її мідного волосся. Вона прошепотіла до мене:

- Йосип загинув декілька днів тому у лісі. Він був другом Адріяна і Тадеуша, вони разом були у математичному клубі.

Печаль охопила мене, а слідом за нею відчуття тривоги. Ніби якась чорнота торкнулася до моєї шиї, холод просочився під мій одяг, і уся легкість і тепло, що дарувала мені Божена кудись зникли. Вона відпустила мою руку і вказала на дівчину в чорному платті на іншому кінці стола:

- Це дочка рабина, Йозефка. Вони мали одружитися з Йосипом і поїхати разом до Відня.

Дівчина із широкими плечима і у траурному одязі, провела рукою по ключиці, ковтнула вина, і на мить завмерла. Вона із вдовеленою усмішкою підвела голову і кивнула в нашу сторону, вітаючись. Від того погляду мені лиш стало гірше, серце закалатало, а панічний параліч закував моє тіло зсередини.

Дзенькіт по келиху і тонкий голос пані Гвіндзінської вирвав мене з мороку:

- Вандо, любочко, зіграй нам на фортеп’яно. Всіх гостей запрошую до зали приєднатися.

Підлога почала гучно скрипіти під стільцями, які совали гості, щоб покинути стіл і перейти до найулюбленішої частини бенкету - алкоголю та музики.

Найбільше цьому зрадів Тадеуш, який жестами мені показував, що варто не пропускати це дійство, а надто займати місця у першому ряду. Сум, який обтяжував його обличчя, ніби рукою зняло.

Бліда чорнокоса дівчина в блакитній сукні тоненькими довгими пальчиками перебирала клавіші великого роялю у просторій залі. Я сидів разом із Тадеушом і Адріяном та випивав вже третій стакан віскі, тепер цей напій не викликав у мене відрази. Але густий туман щільно оповив мою голову, а думки стали чорніші за сукню Йозефки. Лиш її погляду було достатньою, щоб увірватись в мої думки і вичавити з них все хороше, а натомість залишити лиш жах та тошнотворний морок. Я відчув її погляд, і від того хотілось кинутись у вікно і тікати в ліс, стрибнути у воду, і плисти, тільки подалі від неї і чорноти, що вона на мене наслала.

- Вона прекрасна, правда ж? - Тадеуш прошепотів мені на вухо.

Страх стиснув мені горло. Чи можна було назвати Йозефку прекрасною? Можливо. Але відчуття відрази не покидало, коли я згадував її нахабну посмішку.

Тоді Тадеуш штовхнув мене в плече і кивнув у сторону чорнокосої дівчини за роялем і я, схаменувшись, відповів:

- Так, друже, Ванда прекрасна дівчина.

Пора було відправлятись додому і віддатись в обійми Морфею.

***

Морфей мене вдома не чекав. А лише темрява і холод. Я поплентався коридором до найближчої кімнати і впав на ліжко. Воно було холодним і ніби відторгало мене. Я зняв взуття та піджак і підігнув під себе ноги. Але сон не йшов. Можливо варто дістати «Іліаду» і пройтись по віршам в сімдесять другий раз. Я повільно зліз з ліжка, запалив гасову лампу, що стояла на столі біля вікна і відкрив валізу. Руки обмякли, кожна річ ніби важила з десяток кілограм - я піднімав одяг, розсипав лекційні папери з теки, але так і не знайшов «Іліади». Тож я вирішив дістатись до іншої кімнати, де стояла шафа із книжками, впевнений, що там точно має знайтись томик Гомера.

Я вийшов в коридор із лампою в руках, і поволікся до іншої кімнати. З кожним рухом простір немов звужувався. Я робив, крок, а потім другий, але стояв ніби на місці, а коридор все більше розтягувався. Не пам’ятаю, що за алкогольний напій був останнім залитий у мій шлунок, але був певний - це були його фокуси. Тож я побіг, принаймні мені здалось, що я біжу з усіх сил. І щойно я дістався та натиснув на ручку дверей кімнати, почув дикий скрип, ніби я відкрив хвіртку у пекло і розбудив чортів на посту. Я затамував подих, очікуючи поки двері відкриються повністю. Аж тут мене засліпило яскраве світло, я зажмурився і застонав, очі прикриваючи рукою. Не знаю скільки я так стояв, але коли мій зір вже призвичаївся і крізь пальці я впізнав місяць, що світив у вікно кімнати, я видихнув, провів долонею по лобі, покритим холодним потом, і відчув, що мене трусить від холоду. Багато кави і алкоголю, а ще виснаження, дурні розмови - все могло зараз пояснити мій печальний і слабий стан.

Я мріяв лише потонути у сні, під вірші «Іліади», але знайти книжку так і не зміг. Тоді я вирішив, раз я вже почав копирсатись у бібліотеці, то може знайду записник чи щоденники дослідниці, про які говорила мати. Я діставав книжку за книжкою, читав корінці, гортав сторінки, чхав від пилюки, потім знову гортав сторінки, знаходячи засушені рослини, дохлих мух, які випадково застрягли між палітурками, старі листи та рахунки. Але записника серед них не було. Знову голосно чхнув і, відчуваючи гул у голові, ліг на підлогу, сподіваючись, що, може і нехай, засну тут. Але гудіння не припинилось, а йшло ззовні. До дерев’яного паркету я торкнувся руками і прилинув грудьми, відчуваючи вібрації. Це був тремор власного тіла, чи будинок, що почав оживати? Повзаючи по підлозі, я почав шукати епіцентр дратівливого гудіння. Мене обдало жаром, коли я торкнувся до найближчої стіни. Вона вібрувала під моїми пальцами. Я вів рукою далі по стіні, поки не намацав тріщину. І відсахнувся, бо почув звідти ледве тихе дзижчання. Якась сила вела мене далі і змушувала дослухатись до звуку. Я завмер, а в голові вимальовувались невимовні моторошні сценарії. Що з тріщини у стіні вирветься синя рука і почне мене душити. Чи стіна поглине мене, ламаючи усі кістки. Я не міг стерпіти більше власного очікування, і рука потягнулась до тріщини. Пальцями я відламав розхитаний шматочок шпаклівки і пісок посипався на підлогу. Я повторив і дірка стала більша, а звук голосніший - монотонне дзижчання, яке долинало у кімнату. Я повернувся підібрати лампу, щоб піднести до діри у стіні і розгледіти причину дзжичання, як в наступну мить за спиною почув скрегіт і хруст. Від стелі і до підлоги в декількох місцях почали ширитися тріщини. Вони розросталися по усій стіні і ламали її на частини. Штукатурка почала сипатися, а шурхіт та дзижчання лише ставали голоснішими. Аж тут на мене впав великий шмат стіни і звідти повалило скопище тарганів та жуків. Я впав на підлогу і вдарився спиною. Гурма тарганів лізли по мені - по рукам, по голові, під одяг. Давлячи їх ногами, і розмахуючи руками, я намагався позбутись, але їх було надто багато. Я відчував, як у шкіру впивалися тисячі колючих лапок і від того хотілось зідрати її з себе. Стіна кишіла членистоногими малими паразитами, але під місячним сяйво за дерев’яними балками я побачив пошарпаний фоліант. Тонучи в хвилях комах, я підповз до стіни і вхопив його, мені лишалося лиш тікати. Поки я біг до дверей, з усієї сили струшував тарганів, як пес, змахував їх руками та шкріб шкіру.

Я вибіг у коридор і швидко закрив двері. Вібрації та шурхотіння не припинилися. Я відчув, як кімната разом з дверима гуде, здавалося всі стіни були просочені комахами і їх дзижчанням. Нудота здавлювала горло, і хоча на тілі не лишилося більше комах, але я все ще відчував їх маленькі чіпкі лапки та доторк вусиків. Я побіг до ванни і кинув фоліант під ноги, зняв увесь одяг і заліз у воду. Відраза, яку я відчував до свого тіла, викликала бажання зняти із себе шкіру, роздерти себе на шматки, вирвати своє волосся і лишитись голим до кісток. Я натирав до почервоніння шкіру під водою, але фантомні лапки комах ніби продовжували тупотіти по мені. Я обезсилений впав на дно ванни і взявся за голову. Це відчуття має колись зупинитися. Різки потуги до рвоти змусили мене перехилится і виблювати на кафель залишки вечері. В очах трішки прояснилось і у фокус потрапив фоліант. Думки на мить зупинились, я виліз із ванни, підібрав фоліант і пошкандибав до спальні. У вікно пробивалось світло вранішнього сонця, а церковні дзвони будили усе місто. У дворі я побачив стару бабу із кістлявими руками і впалими очима, яка разом з онукою поверталась певно із меси. Вони зайшли за хвіртку. Онука тримала маленьке відерце із водою, а стара віником із жовтого листя, вмочивши у воду, кропила землю біля дерев’яного тину, що розмежовував їх і двір цього будинку.

Я зрозумів, що гудіння стихло і будинок стояв у повній тиші. Але не наважувався зайти в сусідню кімнату. До того ж я знав, що це був не сон, так як в руках я тримаю доказ - старий фоліант обтягнутий шкірою. Я розгорнув його і почав читати.

***

Мене розбудив стукіт у двері.

- Відкривайте, поліція, - я підірвався з ліжка абсолютно голий, почав шукати одяг. Знову почали тарабанити у двері.

Я натягнув штани і підбіг до дверей. За прочинениними дверима стояли два чоловіки у формі. Вони пройшли у дім, почали усе розглядати, і я повторив за ними, від чого стало дуже соромно. На підлозі біля дверей у ванну кімнату були калюжі води, у спальні перевернута валіза з розкиданими речами, на ліжку зім’яті папери із хаотичними записами.

- Бачу, у вас була важка нічка, професоре, - посміхнувся до мене поліціянт. - Сідайте, маємо до Вас кілька питань.

Я швидко підбіг і звільнив стілець від речей, склав декілька паперів поспіхом у сторону і сів на ліжко.

Поліціянт сів навпроти:

- Ви відвідували вчора садибу Гвідзінських?

- Так, я був запрошений на вечерю, - я ще не отямився від сну, та більше переймався своїм зовнішним виглядом, намагався пригладити волосся. Аж тут завмер і згадав, що відбулося вночі у сусідній кімнаті.

Поліціянт не побачив мого переляканого погляду, а дістав записник і почав занотовувати:

- То Ви кажете на вечері були. А опісля де були?

- Я залишався у садибі десь до опівночі, випив пару келихів із друзями, послухав гру Ванди Гвідзінської та поїхав додому.

- То ви кажете з друзями? І хто то Ваші друзі?

Я вдихнув, що заспокоїти голос, намагався не видати занепокоєння та не спонукати поліціянтів до підозр і огляду будинку:

- Адріян і Тадеуш.

Поліціянт зупинив нотування і підвів очі.

Я вирішив уточнити:

- Адріян Звіряк і Тадеуш…

- Я зрозумів. І коли Ви бачились з ними в останнє?

Туман не розсіювався в голові, я намагався пригадати хронологію подій і швидко перебирав думки одну за одною. Все крутилось і ніяк не складалось. Із недрів моїх думок проступив тьмяний образ Йозефки. Холод пройшовся по голові і волосся стало дибки. Я видихнув:

- На веранді, що виходила в сади. Ми курили, а потім попрощались там з Адріяном і Тадеушем. І я поїхав.

- Сам?

- Сам. А що власне сталося?

Поліціянт закрив свій нотатки і відкашлявся:

- Ми опитуємо всіх свідків, що були на вечері. Звичайна формальність.

- Свідків?

- Так, пане професоре. Сталося вбивство. Тадеуша, сина ректора, знайшли мертвим у лісі недалеко від садиби.

Мені скрутило живіт, я зігнувся навпіл і взявся за голову. В думках лише було одне бажання - тікати.

- Роздерли бідного хлопця і забрали серце. Жахлива картина.

Я не витримав і вибіг у ванну. Рвота виривалися зі шлунку короткими поривами, шия стискалась і повітря було замало, вся кров зібралась у голову і здавалось, що вибухне. Я почув кроки поліціянтів, що йшли до виходу. Один з них той, що молодше, зазирнув до мене:

- Там за рогом є гарна кав’ярня, випийте кави та з’їжте солоної яєшні. Вам стане краще.

***

Від солоної їжі дійсно стало краще, але не на душі. Дурні думки тиснули зсередини і голова невимовно боліла. Чітке бажання їхати звідси як найшвидше змусило повернутись у будинок і скласти речі. Злість, туга та розгубленість починали наповнювати мене, я не міг більше терпіти і хвилини у цьому місті. Я так і не наважився заглянути у сусідню кімнату. Хоч фоліант був дійсно хорошою знахідкою, проте чи було це хорошою ідеєю забирати його з собою? Що як він потягне усі прокляття цього дому і нашле їх на мою сім’ю?

Я струхнув головою і поклав його у чемодан.

Знову стукіт у двері. На порозі стояла Божена, усміхнена та привітна. Вона ніби сонце, що виглянуло за чорних хмар, зігріваючи і заспокоюючи.

- Пане професоре, як добре, що Ви ще не поїхали. Я б хотіла прогулятися з Вами містом.

Її запрошенням почало розмивати моє чітке бажання їхати, і я вже майже погодився, але:

- Вибачте, пані Божено, я мушу їхати, останній потяг буде за годину, а я ще мушу зібрати речі.

Її теплі осяяні очі враз затуманились і брови зійшлись у незадоволенні:

- Дуже жаль, а я ще так багато хотіла Вам розказати і показати. Ми вчора говорили про Синю Відьму, тобто жінку, що раніше жила тут, вашу родичку…

Сумніви почали мене охоплювати, і зацікавленість заволоділа з новою силою. Я ж так і не довів історію до кінця. В мене на руках фоліант, а в Божени були її записи, можливо цей пазл складеться і я дізнаюсь історію Синьої Відьми. Це було б ідеально для дисертації, а мадам Бронскі…

- Я хотіла б поділитися з Вами записами тієї знахарки, там є багато інформації про місцевий фольклор.

- Так-так, - я виголисив вже нестримно. - Дивіться, я знайшов фоліант у будинку. Здається це її записи із лікарськими рецептами, а також вона записувала вірші та пісні у цю книжку. Чи могли б Ви мені допомогти їх прочитати? Бо місцями мені не зрозуміло, наприклад, ось тут…

Божена охнула. Вона повільно потягнула руки до сторінок, а потім на мить зупинилась.

- Підемо з Вами прогулятись на пагорби, звідти відкривається надзвичайний вид на місто. Пропоную продовжити наше дослідження на природі, мені здається свіже повітря зараз Вам необхідне, професоре.

Ми вийшли у місто і попрямували вверх подалі від центру до найближчих пагорбів, де височіла церква, а поруч із нею розташувалось старе кладовище. Надія на завершення цієї історії наповнювала мене і давала сил, але було щось ще, якесь лоскотне відчуття тривоги. Воно переслідувало мене.

Сонце сідало вже за обрій, і останні промені виблискували на позолочених хрестах церкви. Густий туман ліг між статуй на могилах поросших мохом, а повітря стало вогким і, як слизька змія, просочувалось у легені. Відчуття надії зникло, а почуття тривоги поклало свою руку мені на плече. Я завмер. На стежку між могил та старих дерев вийшла Йозефка. Я відчув тупий біль у потилиця і впав на коліна, тихий голос благаюче прошепотів у моє вухо:

- Вибачте, професоре.

Розплющуючи очі і приходячи до тями я зрозумів, що не можу поворухнутися. Руки та ноги були зв’язані, я був прикутим до кам’яного зламаного хреста. В напівтемряві старого запиленого склепу снували три тонкі фігури у білих сорочках. На кам’яній плиті стояли дві позолочені чаші - в одній людський мозок, а в іншій людське серце. Мурахи по оголеній шкірі пробіглись та паралізували мою свідомість.

У кутку майже біля входу стояла тоненька блідолиця дівчина із чорною косою - Ванда.

- Наш професор прокинувся, - гримучий голос Йозефки різанув по моєму слуху, ниючий біль на потилиці збільшився. - Починаємо.

Я запанікував:

- Починаємо що?

- Ритуал, юначе. А тепер закрий свого рота, - прошипіла до мене Йозефка, і дастала срібний кинджал.

- Який ритуал? Божено, що відбувається?

Дівчина з мідним волоссям та майже в прозорій сорочці підбігла до мене і простягнула руку до обличчя. Я відсахнувся від неї. Це виглядало жалюгідно - дівчина, яка що заманила мене сюди, зараз намагається втішити і вмовити віддатись їм на вівтар безумства, який вони збудували.

- Професоре, ми лише хочемо отримату невелику перевагу. Ви нащадок Синьої Відьми, у Вашій крові тече її сила. Ми хочемо…

- Божена, я тебе благаю, зупинись. Вона ніяка не відьма, а звичайна жінка.

- Вона була не звичайною, професоре. Ви мусите нам допомогти, - Божена різко обірвала і повернулась до вівтаря.

Я заскулив…

Йозефка посміхнулася до мене і гордовито вимовила:

- Ти будеш коронною стравою нашого ритуалу.

- То ви хочете мене вбити, як Йосипа і Тадеуша? Дівчата, це ж вбивство! Ви розумієте, що накоїли?

- Ми їх не вбивали. Вони вже були мертві. Духи лісу обрали їх і піднесли, як дари. Ми лише прийняли ці дари. - Божена вказала на золоті чаші.

Я не міг сприймати цей абсурд і замовк. Її наївність у голосі лиш вказувала на те, що вона в це вірить.

Усі троє встали біля вівтаря. Йозефка кинджалом надрізала шматок мозку і подала його Божені.

 Вони хором почали проговорювати жаску літанію:

«Приймаю твій дар, духу лісний,

Беру силу думки, щоб служити тобі»

Кожна дівчина проковтнула шмат сирої плоті. Божена блаженно пережовувала кожний шматочок та повторювала за Йозефкою молитви, здіймаючи руки вгору та входячи у надприродній транс. Ванда скривилась, її очі налились сльозами, але вона продовжувала наслідувати дівчат.

Закінчивши з першою чашею Йозефка кинула якусь суміш у неї і підпалила. Маленькі жовті вогники застрибали навколо рожевих желейних завитків, а я все стримувався, щоб не заплакати. Тремор від шоку пройшовся по тілі і здавило легені зсередини. Я намагався ковтати повітря, та воно наповнене вогнем, сирістю і брудом, лиш обпікало моє горло. Жриці Безумства запросили мене на свій ритуал, а я був маленькою вівцею, паралізований, смиренно чекав поки мені роздеруть горло і прол’ється кров.

Йозефка піднесла кинджал до другої чаші:

«Приймаю твій дар, духу лісний,

Щоб серце холодним стало моє»

Дівчата в унісон продовжували наспівувати свої дикі молитви. Йозефка нанизувала шматочки багряного серця і вкладала на язики Божені і Ванді. Божена підняла руки догори, а потім торкнулась своїх грудей, звиваючись як змія і заспівала нову молитву.

Коли ж на язик Ванди впав шмат сирого серця, та вдавилась і почала кашляти, шмат впав на підлогу. Йозефка підняла його, різко схопила дівоче лице і у відкритий рот впихнула, погрожуючи кинджалом:

- Ковтай.

Та підкорилася і Йозефка повернулась до другої чаші та підпалила. Плоть у чаші зашипіла від танцюючого вогню.

Чорнокоса Ванда забилась у кут і вичікувала, в повному страху, продовження. Вона мотала головою, закрила рот руками і всією силою втискалась у стіну, ніби намагалась просочитись і втекти якомога далі - вона не хотіла більше тут залишатись.

Світло від вогню стрибало на обличчі Йозефки, підкреслюючи усю її жорстокість. Вона єдина усвідомлювала, що тут коїлось, і отримувала задоволення від процесу.

Дівчина наблизилась до мене:

- Лише декілька штрихів і ритуал завершиться. Ти будеш мертвим, а ми отримаємо силу, яку бажали.

Я з усієї сили намагався звільнити прикуті руки і ноги. Благально застонав до Божени, яка виходила із трансу і закліпала на мене великими янтарними очима.

- Будь ласка, Божено. Зупини це безумство. Ніщо з цього не дасть вам сили. Це нонсенс. Абсолютна вигадка. Прошу, звернись до здорового глузду.

Але чим більше я говорив до неї, тим більше розумів, що глузд тут втрачаю я, і дівчата впевнені в тому, що відбувається. Вони хочуть ту силу, вони хочуть продовження. А Йозефка хотіла ще й видовищ. Вона занесла наді мною кинджал і зробила декілька порізів. Божена встала коло неї і почала промовляти нову літанію:

“Кров до крові,

Плоть до плоть.

Дай нам силу,

Синя Відьмо!”

Йозефка нанесла двадцять сім ран моїм рукам та грудям. Вона розрізала мою плоть так легко і виважено, ніби я лише шмат м’яса під її руками.

Я нестримно закричав, мої думки звільнили простір лиш для розпачу і жалю. Я плакав та благав, щоб мене відпустили. Але Божена впала в транс і лиш блаженно танцювала біля мене, торкаючись язиком кожного надрізу, що зробила Йозефка. З тонких ран точилися стрічки крові, що крапали на кам’яну підлогу.

Йозефка штовхнула Ванду вперед:

- Давай, пий. Вже вороття немає. Ти з нами мусиш бути до кінця.

Ванда зачепилася та впала на коліна переді мною. Її страх не давав мені надії, а лише ширив невимовний жах. Померти у старому запиленому склепі від масакри, яку могла зчинити злісна Йозефка видавалось тепер більш реальним. Якби я дійсно вірив у демонів, то саме цей зблиск в її очах я б видав за демонічний погляд, і як доказ, що вона одержима.

Йозефка впилася у рану на моїй руці, кусаючи і здавлючи, та почала висмоктувати кров. Мій крик тонув у глухоті простору і здавалося, немов камені насичувались ним і ставали щільніші, а стіни починали зсуватися.

Аж враз біля виходу я почув кроки - у склеп вбіг Адріян. Я не встиг відчути радість та полегшення, як він силою відтягнув Божену від мене і вдарив її по обличчю, а потім підняв та притис її до стіни.

Брат тримав міцно за горло свою сестру і не відпускав:

- Я стільки гартував цілий рік, тільки щоб ублажити тих хазяїв і привезти тебе сюди, дати тобі життя, зіграти вдалу партію. А ти все спаплюжила своїми дурнувати фантазіями і казками. Божена, ніяких духів не існує, ніякої сили немає. Все, що в тебе є і чим ти можеш заробити на краще життя - ось тут, - він сильно вдарив декілька разів її по лобі. - Але певно в тій голові ніц немає, окрім цвірінькання пташок і шелесту листочків, - він бризнув на неї слиною. - Ти нікчемна і дурна.

Дівчина, яка ще не встигла отямитися, влупилась у свого нападника скляними очима.

- Я зробив усе заради тебе. Хотів забрати тебе у цивілізацію. Але дивись, що ти наробила. Як стерв’ятник прилетіла та над’їла усі мої зусилля. Всі б думали, що це були нещасні випадки. А через тебе і твоїх відйом тепер усі знають про вбивства.

Йозефка позаду замахнула на Адріяна кинджал і з усіє сили ввігнала лезо йому в плече. Хлопець заревів як звір і відпустив сестру. Вона впала на коліна на землю, ковтаючи повітря. Адріян вдарив Йозефку і та відлетіла на вівтар і перевернула гарячі чаші з вогнем. Її сорочка підпалилася, вона почала верещати диким голосом, намагаючись зняти її з себе. Запах підпаленої плоті і волосся ширився склепом. Ставало невимовно жарко, мої рани почали пекти сильніше і я втрачав багато крові.

А тоді відчув, що вузли на моїх ногах починають слабнути. Тоненькі білі пальчики Ванди намагались мене звільнити. Я прошепотів до неї: «Будь ласка…» і молив її, щоб вона пришвидчилась, поки інші не помітили.

- То це ти дух лісу, що підніс нам їх тіла? - Божена вирячила очі на брата.

Адріян заревів, підбіг до Божени і підняв її на ноги:

- Сестро, ніяких духів не існує. Я просто вбив їх, щоб отримати стипендію та поїхати до Відня. Оце і все. Я просто хотів для нас із тобою кращого життя. Але ти своїми танцями все зіпсувала.

Божена в сльозах та слині впала на запорошену закривавлену підлогу, обхопила себе руками і почала колихати:

- Та хіба тобі дім Гвідзинських не гостинний, та хіба тобі мало чистих сорочок і добрих друзів. Тобі світ завжди буде замалий!

Вона розридалась. Адріян впав перед нею, вдарився головою об кам’яну плиту і заревів мов звір.

Нарешті, Ванда мене звільнила, я взяв її за руку, вхопив своє пальто і вибіг у темряву кладовища. Ми бігли та не обертались. Вона босими ногами шпорталась і падала, я її піднімав і ми бігли далі. Я чув її дихання, преривчасте, голосне, захлинаюче, але ми не мали зупинятись. Моє серце виривалось з грудей. Запах згорівшої плоті Йозефки не перебивався свіжим ранковим повітрям, а ревіння Адріяна і плач Божени ще дзвоном колотили у вухах.

Рожевий перелив перших зблисків дня торкався верхівок навколишніх церкв, які було видно з кладовища. Листопадовий холодний вітер лоскотав поранене тіло, ніби насміхаючись. Безумство цього міста буде переслідувати мене по п'ятах, як демон, куди б я не прямував. Пліч-о-пліч я буду йти із тривогою та страхом, знаючи, що за людськими обличчями - наївними, відданими, добрими чи злими, заздрістними чи дружніми, - буде ховатися він. Демонічний зблиск у очах, як доказ їх одержимості. І тільки смерть звільнить від кайданів безумства.