Тіпочок

1

Колян отримав по їбалу на п'ятій хвилині перебування у клубасі.

Кулак різко з'явився праворуч від нього і майже миттєво прилетів у щелепу. Часу ухилитися не було.

Колян похитнувся на місці, відійшов на крок назад, але швидко взяв себе у руки. Виставив блок перед обличчям та почав шукати нападника.

Ось же ж він.

Лисий хуй у сірій кепці. Тут повно таких. Але сумнівів у Коляна не було - це саме він в'їбав йому.

Нападник стояв рівно та спокійно дивився на Коляна, який вже готувався завдати удару у відповідь.

Колян спробував різким кроком підійти до тіпа у сірій кепці, але не встиг. Хтось вдарив його по потилиці.

Хлопець упав. Усі у клубі зупинилися та подивилися на нього.

Колян підняв голову та подивився на нападника, що вдарив його спочатку. Лисий хуй у сірій кепці тримав у правій руці ножа.

Якась дівчина закричала. Хтось почав бігти до виходу.

Колян різко підвівся та накинувся на нападника. Той ухилився та засадив хлопцю з ноги у печінку.

Від болю Колян скрикнув.

У цей час інші тіпи у сірих кепках також подіставали ножі зі своїх кишень. Хтось із кинувся на тих, хто бігли до виходу. Хтось почав нападати на тих, хто намагалися заховатися у туалеті, за шторами, за баром.

Колян подивився на тіпа, що напав на нього, та побачив відблиск ножа прямо перед своїм животом. Вже за мить він відчув біль та те, як щось тепле потекло по його животу. На білій футболці з'явилася червона пляма.

2

Поліцейські приїхали менш ніж за десять хвилин. Вісім машин зупинилися біля входу у клуб. Ніхто з клубу вже не вибігав. Всі, хто могли втекти вже це зробили.

Копи швидко повилітали із машин, дістали пістолети із кобур та організовано, прикриваючи один одного пішли у клуб.

Лисі хлопці та чоловіки у сірих кепках лежали на підлозі. Як і їх жертви. У когось була перерізана горлянка, у когось вени. У двох із них ніж був вштрикнутий в око. Ніхто не дихав, це і так було зрозуміло.

Крім хлопців у сірих кепках на підлозі клубу лежало ще більше десятка тіл. Чоловіки та жінки різного віку. У кожного та кожної кров йшла з живота.

Хтось із копів почав міряти пульс тим, хто лежав найближче до них.

- Сюди, ця ще жива, - сказав один коп сидячи над дівчиною років двадцяти.

- Цей теж живий, - промовив інший, що сидів над хлопцем у сірій кепці.

Почулося завивання сирени швидкої допомоги.

Два копи вибігли з клубу, аби зустріти медиків та провести їх до все ще живих. Вже за декілька секунд у клуб забігло більше десятка парамедиків.

Декілька із них миттю підбігли до тих, над ким сиділи копи та почали надавати їм першу допомогу.

Інші ж почали перевіряти пульс у решти.

Копи пішли далі, до туалетів. Кожен із них тримав зброю напоготові.

Один відкривав двері кабінок, інші направивши зброю дивилися, аби ніхто не вискочив на них.

Перша кабінка була порожня.

У другій лежав хлопець в окулярах. Як і у решти у нього з живота струменіла кров.

Третя теж була порожня.

Як тільки двері четвертої кабінки відчинилися, на копів з унітазу стрибнув чоловік у сірій кепці. У лівій руці він тримав ножа.

Копи вистрілили. Чоловік у сірій кепці упав. Кепка з нього злетіла. Ніж випав із його руки.

Тепер у клубі не було нікого, хто міг би становити загрозу.

3

Медики швидко надали першу необхідну допомогу усім, хто пережив різанину. У решти констатували смерть.

Двадцять два трупа. Четверо живих.

Один чоловік у сірій кепці вижив, хоч і не був при тямі.

Постраждалих загрузили у карети швидкої допомоги та повезли у центральну міську лікарню. Декілька копів поїхало з ними. Інші ж лишилися оглядати клуб та прилеглу до нього територію, шукаючи тих, хто зможе розповісти більше про різанину.

4

- Це вже третій подібний випадок за останні чотири місяці.

Слідчий Корольов подивився на поліцейського, що стояв поряд.

- Це мене і напрягає.

- І знову усі нападники мають одні і ті самі сірі кепки.

- Так, я це вже помітив.

- Точно якась банда, - промовив коп та завів машину.

- Вези мене у центральну міську. Допитаю усіх, хто вижив, як тільки зможу.

Поліцейський за кермом повіз Корольова.

Останнім часом у місті дійсно почали творитися дивні речі. Невеликі банди, які до цього вчиняли ледь чи не дев'яносто відсотків усіх кримінальних справ у місті кудись майже повністю зникли. На їх місце прийшли хлопаки в ідентичних сірих кепках. Щодня на вулицях міста їх ставало все більше та більше.

Майже щодня їх ловили на невеликих крадіжках у супермаркетах. Раз на тиждень ловили їх на хуліганстві чи при побитті когось посеред ночі. І вже втретє вони вчиняють масову різанину у людних місцях. І кожного разу кожен із них кінчає життя самогубством ще до приїзду копів. У будь-який спосіб.

Крім сьогодні.

Цього разу один хлопець у сірій кепці вижив, хоч і намагався суїциднутися. Нарешті у Корольова з'явився шанс дізнатися хоч щось про цю банду. Ніхто у місті не цікавиться цією справою так, як він. Усі вважають, що це чергова банда, яких у дев'яностих у місті розвелося безліч. Але Корольов знав, що тут не все так просто.

Здавалося, немов інші поліцейські, слідчі та криміналісти закривали очі на те, що діють ці хлопці та чоловіки у сірих кепках немов секта, а не звичайна банда. Вчиняють самогубство кожного разу, як можливість їх затримання стає реальною. Злодіяння у них немов мають якийсь план. І вже втретє за такий короткий час вони вчиняють масове побоїще.

Вперше подібне сталося чотири місяці тому. Вони напали на групу хлопців, що грали ввечері у футбол на стадіоні.

Друга різанина відбулася півтора місці тому. Пів десятка хлопців у сірих кепках напали на членів меншої банди. Усіх перерізали з особливою жорстокістю.

І ось втретє.

Це не може і не повинно тривати вічно. А справи такого масштабу, потрібно закривати.

Корольов рішуче налаштований дізнатися усе.

5

Усе місто зранку дізналося новини про різанину минулої ночі та жахнулося.

За останні місяці, на фоні усіх злочинів вчинених бандою у сірих кепках, із міста вже виїхало декілька тисяч людей. Батьки не випускають своїх дітей на вулиці, самі теж виходять тільки при нагальній потребі. Більшість шкіл міста вже поступово поверталися до дистанційного навчання. А дехто вже готувався до самооборони власної сім'ї та дому.

У місті поступово наростало відчуття жаху. Бездіяльність поліцейських перед загрозою такого масштабу змушувала когось об'єднуватися із сусідами та друзями, купувати зброю, навчатися нею володіти.

Якщо так триватиме і надалі, подумав Корольов, то участь армії у придушенні "кепочників" є лишень питанням часу. Але потрібно впоратися із цим всім раніше. Виловлювати "кепочників" по одному то справа гнила. Треба одразу шукати їх ватажка чи ватажків. Це і є корінь проблеми.

Звісно, окремі індивідууми і без лідера будуть продовжувати творити свої злодіяння, але більшість розбіжиться одразу. Спалить свої сірі кепки, поховається по домам і буде вдавати із себе найбільш законослухняних громадян України. Але потім все рівно також постануть перед правосуддям.

А можливо все вирішиться дещо інакше. Можливо, рано чи пізно, "кепочники" перейдуть дорогу не тим людям. Можливо хтось із старожил банд міста захоче розібратися із "конкурентами" у дуже жорстокий, але притаманний собі спосіб. Проте на це Корольов не сподівався, лишень іноді думав про це.

Слідчий сидів у коридорі лікарні, чекаючи, поки лікар із палати вийде до нього та скаже, чи вдалося врятувати тому "кепочнику" життя. На телефон Корольову постійно приходили повідомлення від колег. Хтось знайшов свідків, які були у клубі у цей вечір та готові дати показання. Але прості свідки його не цікавили, їх допитати зможуть і без нього. А от хлопець у сірій кепці.. Це вже риба по-важливіше.

Двері хірургічної відчинилися. Звідти вийшов лікар середніх років у закривавленому халаті.

Корольов миттю піднявся.

- Жити буде. У кому не впав. Отямиться десь під ранок, - втомлено та лаконічно мовив лікар.

- Гаразд, я дочекаюся ранку.

- Він усю ніч буде під наглядом, можете не перейматися.

- Я і не переймаюся, просто хочу прийти до нього одразу.

- Гаразд, мушу йти.

Лікар повернувся назад у палату, а Корольов знову впав на диван у коридорі.

Ця ніч буде довго. Ця ніч вже довга.

Але найважливіше вже відбулося - "кепочник" вижив.

6

Зранку Корольова розбудила медсестра. Вона повідомила, що "кепочник" отямився, але його стан все ще не дуже стабільний. Корольов одразу подзвонив колегам у відділок та попросив пригнати до нього пару поліцейських. Вже за десять хвилин, коли два поліцейських були біля нього, Корольов зайшов у палату поверхом вище, сказавши двом не пускати туди нікого, навіть лікарів. І, звісно, чекати його подальших вказівок.

"Кепочник" смиренно лежав на ліжку. Його руки та ноги були прив'язані до ліжка, унеможливуючи його шанси вибратися.

Нападник подивився на Корольова поглядом сповненим ненависті, презирства та… страху. Слідчому не здалося, "кепочник" дійсно був наляканий. Але боявся він не Корольова, це було видно навіть у його погляді. Лякало його щось інше.

Слідчий взяв стільчик, поставив його біля ліжка та сів.

- Що ж, ти - мій квиток до розв'язання всіх цих справ. Раджу тобі бути зі мною відвертим, говорити тільки правду і нічого крім правди.

Корольов замовк. "Кепочник" мовчки дивився на нього.

- І не варто грати у мовчанку, це не приведе до чогось хорошого, повір мені.

- А що як збрешу тобі? - тихо спитав "кепочник" з іронією у голосі.

- Я про це дізнаюся. І твої шанси вийти живим звідси дуже стрімко підуть униз.

- А що як це саме те, що мені і потрібно?

- Тоді я тобі цього не подарую. Як одужаєш, то одразу відправишся в одиночну камеру у СІЗО, де будеш сидіти прив'язаним доти, доки не почнеш говорити.

- Я уже мрець.

- Мені все рівно, ти будеш говорити. Я у твоїх очах бачу страх. Чого ти боїшся? Точно не мене.

- Сенсу мені тебе боятися, мусор?

- Тоді що тебе лякає?

"Кепочник" замовк. Він перевів погляд із слідчого на вікно.

- Тіпочок, - тихо промимрив він.

- Що? - спитав Корольов не розчувши.

- Тіпочок, - дещо голосніше відповів "кепочник".

- Який нахуй Тіпочок? - спитав Корольов з відвертим нерозумінням у голосі.

"Кепочник" знову повернувся до Корольова. Його очі намокли.

- Хто такий Тіпочок, я тебе питаю.

"Кепочник" напружив праву руку та спробував різко вирвати її із мотузки. Не вийшло, лише ліжко заскрипіло.

- Тебе не відв'яжуть, доки я не скажу. Хто такий у біса цей Тіпочок?

Хлопець мовчав. Сльоза покотилася униз із його ока.

- Я вже і так сказав більше, ніж міг. Я мав померти у тому клубі! - закричав він.

Одразу після крику у двері постукав один із копів, що стояв біля них.

- Не заходити! - крикнув Корольов.

Корольов дивився "кепочнику" прямо в очі. Ти знаєш, що облажався, думав слідчий, ти знаєш, що тепер у мене є зачіпка.

- Розкажеш мені про цього Тіпочка? - спокійно спитав Корольов намагаючись змінити тон розмови.

"Кепочник" знову відвернув погляд від слідчого та втупився у стелю. Корольов відчував, як у голові хлопця вирує ціла буря думок, переживань та страхів. Лишень по одному погляду в його очах, слідчий бачив те, наскільки наляканий хлопець. Невже цей Тіпочок чимось його залякав? Це ж навіть не обговорюється. Події останніх місяців показують, що всі ці кляті "кепочники" вірні своїй справі та своєму… Лідеру? Так, думав Корольов, судячи по діям "кепочників" Тіпочок не є звичайним "старшим" чи головою банди. Він є кимось іншим.

- Якщо я розповім, - тихо озвався хлопець вирвавши Корольова із його думок, - то що я отримаю взамін.

Корольов нахилився поближче до "кепочника", аби копи під дверима не почули його слів. Порушувати закон Корольов звик ще давно, задовго до вступу у тоді ще міліцейську академію. Але зараз потрібно бути обережним. Більш обережним, ніж будь-коли до цього.

- Якщо ти розповіси мені трохи більше, то я, можливо, зможу зробити із тебе не злочинця, а жертву, якою маніпулювали. Тоді ти не поїдеш на зону, доганяєш?

Хлопець знову глянув на Корольова. На мить у його очах з'явилася надія, але одразу ж і погасла.

- Я все рівно вже труп.

- З чого ти взяв?

- Він прийде по мене.  

- Хто він?

- Тіпочок.

- Ось там, - Корольов показав пальцем на двері, - стоять двоє поліцейських, які будуть чергувати тут і вдень і вночі. Вони не пустять сюди нікого крім медперсоналу.

- Ти не розумієш, він пройде сюди у будь-якому випадку.

- То ти розповіси мені ще хоч щось корисне? - Корольов різко повернувся до старого питання. Це його турбувало дещо більше за параноїдальні думки майбутнього зека. Якщо доживе, звісно.

- Ні.

- Ну і йди нахуй.

Корольов встав зі стільчика, глянув на купу речей, що лежали на порожньому ліжку праворуч від нього. Над всією цією купою лежала сіра кепка, без жодних символів чи малюнків.

Слідчий підійшов до неї та взяв у руки.

- Нахуй ти її трогаєш, мусор? - знову з гнівом озвався хлопець.

- О, то я вже знову мусор, ага?

 Корольов повернувся до "кепочника".

- Ви ж блядська секта, чи не так? Усі носите однакові сірі кепки, усі однаково вибриті прям під нуль, ні волосини не лишаєте. І усі випилюєтеся, як тільки завершуєте свою брудну справу. Не дуже схоже на банду. У мої часи ми таким не маялися.

- Іди нахуй.

- Завались.

З очей "кепочника" вже повністю зник страх, лишилася там тільки ненависть.

- Знаєш, - сказав Корольов знову підійшовши до хлопця, але тепер вже з іншого боку, - я давно навчився читати емоції людини по її очам. Двадцять років у мусарні роблять свої справи. Тож від мене ти нічого не приховаєш.

Корольов покрутив перед хлопцем його сіру кепку. Той, у свою чергу, знову спробував різким рухом вирватися із мотузок, але знову не зміг. Корольов зіжмакав кепку та поклав собі її у внутрішню кишеню плаща.

- Я дізнаюся, хто такий цей твій Тіпочок. І спіймаю кожного із вашої блядської банди.

- Нас багато. Нас більше, ніж ти можеш собі уявити.

Корольов посміхнувся та пішов до дверей.

- А ще ймення вам легіон. Все ж швидко ти змінив свої емоції.

Слідчий вийшов з палати голосно стукнувши дверима.

7

Сказавши копам біля дверей чергувати "кепочника" до свого повернення, слідчий Корольов вийшов з лікарні.

Ця розмова, якщо прибрати із неї раптовий перепад настрою хлопця дала для розслідування всіх цих справ більше, ніж попередні місяці разом узяті. Корольов ще більше переконався, що це ніяка не банда, а секта. А Тіпочок, ким би він там не був, є доволі вмілим маніпулятором.

Тіпочок…

Щось у цьому слові було до болю знайоме.

Корольов прокручував його у голові останні декілька хвилин, тихо шепотів його собі під носа, немов намагаючись відчути його на смак.

Тіпочок…

Від цього слова так і віяло буремними дев'яностими. Тими часами, коли банди дійсно були небезпечними, а не зібранням дванадцятирічних хлопчиків, які дрочать на тюремну романтику.

Тіпочок…

Щось нагадувало Корольову ті часи, коли раз чи двічі на тиждень представники різних банд вирішували свої проблеми з пістолетами. У ті часи декілька трупів на місяць із простріляними черепами були нормою для цього міста.

У ті часи це місто жило.

Тоді воно не зіткнулося із стагнацією та деградацією. Навіть попри проблеми з криміналом місто жило. Не те, що зараз.

Проблеми почалися ще задовго до появи "кепочників". Перспективна молодь виїжджала із міста все більшими та більшими темпами, лишалися тільки майбутні зеки та алкоголіки. Сім'ї переїжджали у більші міста, а пенсіонери… А що пенсіонери, від них вже жодної користі. Заводи та підприємства закривалися, а ті, що ще якось трималися на плаву, вже давно втратили свою потужність.

Місто помирало, і Корольов це чудово розумів.

Якщо нічого не зміниться у найближчі пару років, то колись мальовничому місту троянд прийде кінець.

Дружина почала просити про переїзд у більше місто майже одразу після появи "кепочників". Корольова ці розмови дратували. Він хотів, аби його майбутні діти, шанс на появу яких щороку все більше та більше падав, навчалися саме у цьому місті.

- А хто, як не ми будемо розвивати місто? - питав слідчий у дружини тієї ж миті, як вона знову починала говорити про переїзд.

- Подивись навколо, невже ти не розумієш, що ще трохи часу і нічого тут буде розвивати!

Але він розумів. І розумів це краще за будь-кого.

Проте у його серці все ще жевріла малесенька надія, що все зміниться. І зі свого боку, він готовий зробити для цього усе.

Навіть якщо доведеться самостійно воювати проти цілого війська сектантів у сірих кепках.

8

Корольов дістав із кишені телефон. Зайшов у контакти та майже одразу побачив той, якого потребував.

Андрюха Сивий.

Останні років п'ять вони вже ніяк не контактували, але у старі добрі дев'яності були найкращими друзями. Тими самими пацанами, які тримали у страху пів району. А з іншою кєнтувалися.

Спогади про ті дні хоч і змушували Корольова ностальгічно посміхатися, проте містили у собі стільки бруду, скільки і за життя слідчому не відмити. Про деякі справи знав тільки він та Андрюха. Якщо про це дізнався б хтось ще, то все його життя пішло б коту під хвіст.

Тож Корольов тримав цей шматочок власної історії у секреті, зізнаючись про нього лише Богу.

Палець слідчого застиг над контактом Андрюхи.

Колись вони були немов брати, яких ніколи не мали, але зараз…

П'ять років тому Корольов судив Андрюху за пограбування. Загримів Сивий на зону аж на три роки. З того моменту їхня дружба остаточно вмерла. Вона і до цього була не у найкращій формі, після того, як Корольов зав'язав із "вуличним життям", а зараз і поготів.

Але якщо і є хтось, хто досі вариться у "вуличному житті", то це Андрюха. Ні дорослішання, ні пиздюлі, ні зона його не змінили. Та і могила навряд чи зможе хоч щось зробити.

Корольов натиснув на клавішу виклику та підніс телефон до вуха.

Перший гудок.

Другий.

Третій.

Невже таки не візьме? А може номер змінив? Е ні, Андрюха не із тих людей, які готові хоча б щось змінювати у житті.

Четвертий.

П'ятий.

Шостий

- Га, алло?

Корольов посміхнувся. Таки взяв.

- Алло, Андрюха, це я, впізнаєш?

Мовчання. Воно тривало секунди чотири, але за відчуттями минула ціла вічність.

- Впізнаю бля. Нахуй ти мені дзвониш?

Це все ще той самий Андрюха, подумав Корольов. За останні роки у його голові, певно, нічого не змінилося.

- Слухай, Андрюха…

- Давай рєщє, мусор, - перебив слідчого колишній друг.

- Слухай, зараз від мене і дещо від тебе залежить доля багатьох ще живих людей.

- І якого ж хуя?

- Ти знаєш щось про Тіпочка?

Знову запала тиша. Андрюха мовчав, і цього разу дійсно цілу вічність. Корольов стояв попереду лікарні укутавшись у свій довгий плащ, але вітер все рівно пробивався всередину, аж до його тіла, змушуючи терміти від холоду.

- Андрюха, ти тут? - спитав слідчий через пів хвилини тиші.

- А для чого цікавишся? - пролунало тихо у відповідь.

Щось знає, подумав Корольов.

- Послухай, від того, як швидко ми зловимо цього Тіпочка залежить дуже і дуже багато життів. Ти ж точно щось чув про вчорашню різанину у клубі на вулиці Коновальця.

- Так, чув.

- То що, допоможеш, Андрюха? Не за просте дякую, звісно.

- Хуй з тобою, добре. Ти знаєш де я живу. Чекатиму на тебе. Але дивись, щоб за тобою нікого не було, базар?

- Базар, - відповів Корольов. - Буду за двадцять хвилин.

Андрюха скинув слухавку, а Корольов замовив таксі. Машина його наразі була у дружини

Та й їхати не далеко. Андрюха жив у тій же ж квартирі де і попередні років сорок.

9

Їхати довелося у найбільш депресивний район міста. Хоча останні декілька місяців, а може і років, для Корольова решта районів мало чим відрізнялися.

Суцільне нагромадження панельок, якими комуністи засрали тут майже все, кидало у депресію. Корольови дивився на всі ці однакові сірі та жахливі споруди і зловив себе на думці, а чи варто ловити цього Тіпочка? Можливо він зараз і не є найбільшою проблемою міста? Можливо спочатку треба намагатися утримати тут перспективну молодь? Але чи захоче хоч хтось жити у місті, де тебе кожного вечора можуть зарізати напів божевільні сектанти у сірих кепках.

По вулиці ходили здебільшого пенсіонери. Хтось тягнув за собою кравчучку з сумками, хтось просто тримав у руці старий, потертий, але ще цілий пакет, а хтось просто сидів на лавці під під'їздом пропилюючи поглядом кожного та кожну, хто тільки осмілиться повз них пройти.

- Якщо так і далі піде, то за декілька років вони будуть єдиними мешканцями цього довбаного міста. - Прошепотів собі під носа Корольов.

- Що? - спитав його таксист.

- Ні, нічого, просто думки вголос.

Решту дороги вони їхали мовчки.

За вісім хвилин Корольов вийшов з машини лишень кивнувши водієві на прощання.

Андрюха все своє життя прожив в одній і тій самій панельці. Спочатку з батьками, а потім сам, як їх не стало. Ніколи не одружувався, дітей не мав. Стабільної роботи теж. Підробляв то там на складі біля дому, то на заводі в іншому кінці міста. Але у Корольова він ніколи не просив грошей у борг. Не тому, що не хотів чи не мусив, просто знав, що не зможе їх віддати.

Двері під'їзду були відкриті, магніт зламався. Корольов зайшов усередину та пішов пішки на шостий поверх. Навіть попри втому у ногах та загальне виснаження він нізащо не зайде у ліфт. У панельках вони вже роками не обслуговувалися. Шанс застрягти десь між поверхами чи взагалі упасти вниз у шахту був значно більшим, ніж доїхати туди, куди треба.

Хекаючи, спиняючись на короткий відпочинок, але Корольов таки дійшов до шостого поверху.

Андрюхині двері кидалися в око одразу. Старі, дерев'яні, побиті, в одному місці зі слідом від спроби підпалу. Дзвоника, звісно що не було, тож Корольов постукав по дверях.

У квартирі почулися кроки. Андрюха повільно підійшов до дверей, глянув у вічко, проте таки спитав:

- Хто там?

- Це я, Андрюха, відкривай.

- За тобою ніхто не йшов?

- Ні.

- Впевнений?

- Так.

Андрюха прокрутив ключем у замку та двері відкрилися.

- Заходь, швидко.

Корольов зайшов у квартиру. Андрюха оглянув під'їзд не виходячи з дому, переконався, що нікого там більше немає і закрив двері.

Слідчий дивився на свого колишнього найкращого друга і вже не бачив у ньому тієї людини, якою Андрюха був раніше. Худорлявий, з мішками під очима, з залисиною, яку поодинокі волосини вже не могли приховати, з нездорово блідою шкірою та з синіми губами, немов він провів у холодній воді декілька годин. Це вже не той Андрюха.

Корольов простягнув колишньому другу руку. Той з недовірою та нерозумінням глянув на неї, перевів погляд в очі слідчому і знову на руку. Потиснув.

Андрюха пішов у вітальню та покликав Корольова за собою рукою.

- Можеш не роззуватися. Тут все рівно срач.

Хто б бляха сумнівався, подумав Корольов. Після смерті батьків у цій квартирі вже ніхто дуже багато років не прибирався. Та навіть банально вікна не провітрював. Вдома у Андрюхи штиняло сигаретами, бухлом та сечею. Але Корольов бував і менш запашних місцях.

Опинившись у залі Андрюха сів за диван та поклав руки на стіл, що стояв поряд. Корольов сів за стільчик навпроти.

Обоє мовчали. Андрюха дивився на Корольова, а слідчий намагався уникати погляду колишнього друга. На пальцях та кистях Сивого були набиті татуювання, яких Корольов не бачив раніше, до того, як Андрюха відправився у в'язницю.

- Розказуй, що треба. - Холодно та сердито мовив Андрюха. - Але як будеш йти, то ще раз перевір, чи ніхто не прослідував. Не наражай мене на небезпеку.

- На яку, нахрін, небезпеку, Андрюха? - Корольов знову подивився на обличчя друга.

- Тіпочок, точніше, його люди, слідкують за усіма, хто знає про існування Тіпочка.

- То вони вже майже як годину повинні були почати слідкувати за мною.

- Як не почали, то обов'язково почнуть. Вони не будуть носити свої сірі кепки, але ти їх точно впізнаєш.

- Ось такі кепки? - Корольов дістав із внутрішньої кишені плаща кепку та кинув її на стіл.

- Звідки вона у тебе?

- Забрав у одного із них.

- Тобто?

- Вночі після різанини у клубі один "кепочник" вижив. Наніс сам собі з десяток ударів ножових у пузо, але дивом вижив. Медики його зашили, залатали. Жити буде. Перший "кепочник", який потрапив нам у руки.

- Тобі у руки, слідак.

- Так, мені.

- Шугають мене ці кепки, прибери її нахуй з очей моїх.

Корольов знову поклав сіру кепку собі у внутрішню кишеню. Андрюха знову замовк.

- То що тобі відомо про Тіпочка? - спитав слідчий. - Як і звідки ти про нього дізнався?

- Слухай, я можу розповісти тобі зараз все, що знаю. Але не буду. Якщо скажу забагато, то завтра мене вже не буде. Якщо скажу замало, то понту тобі сюди приїжджати не було. Але щось таки розповім. За послугу, звісно.

- За яку ж?

Корольов чекав цього моменту. Що він може запропонувати Андрюсі? Гроші? Їжа? Можливо. Але цей чортяка точно захоче чогось іншого.

- Я хочу, аби під під'їздом, доки ти не зловиш Тіпочка, чергувала машина мусорів.

Неочікувано.

Корольов здивовано поглянув на Андрюху. Той відкинувся на дивані, закинув руки на спинку та запитально глянув на слідчого піднявши праву брову вгору.

- Це… До біса неочікувано, Андрюха…

- Але ж ти зробиш це, так? Інакше я не буду підставляти своє життя небезпеці.

Вибору не було. Або Андрюха розповідає хоч щось, або Корольов йде з цього клоповника із порожніми руками. Звісно, у начальства будуть питання щодо того, чому поліцейські повинні чергувати цілодобово під якимось під'їздом, доки місто поступово рухається до хаосу, але що ж.. Корольов щось їм наплете, якось викрутиться. Тим паче, якщо Андрюха розповість важливу та необхідну інформацію, то чергувати поліції тут не доведеться довго. Якщо все складеться якнайкращим чином, то вже за тиждень максимум усе наблизиться до фіналу. Або почне наближатися.

- Гаразд, Андрюха, по рукам.

- Охуєнно.

Андрюха взяв зі столу пачку сигарет та запальничку. Дістав цигарку, підкурив її, поклав усе назад. Взяв попільничку наповнену бичками та постав її біля себе на дивані.

- Пригощайся, - сказав він Корольову кивнувши у бік пачки.

- Та ні, дякую, я кинув.

- І як давно?

- Років п'ять тому.

- Якраз коли я…

- Так, - перебив його слідчий, - якраз коли ти.

- Не суть. - Андрюха затягнувся.

- То ти щось мені розкажеш?

- Думаю з чого почати.

Обоє замовкли. Довго знаходитися у цій квартирі Корольов не міг. Мав ще багато нагальних справ, та і просто не хотів. Не хотів, аби її запах перенісся на нього. Не хотів довго знаходитися з Андрюхою в одному приміщенні. Але мусив.

- Вперше з "кепочниками" я сам на сам стрівся десь місяці два тому. Йшов додому з магазу і побачив, як четверо хуярили битами машини у сусідньому дворі. Підійшов до них дізнатися, а що за хуйня взагалі і відбувається. Вони зупинилися, подивилися на мене, переглянулися і знову кинули поглядом у мою сторону. Вони про щось переговорили поглядом і тоді один із них сказав мені на наступний день прийти на закинуту футбольну площадку поблизу аеропорту. Сказав, що вони там кожної неділі збираються, але у різний час. На питання нахуя вони не відповіли, мов про все сам дізнаюся. Зранку почув по новинах, що їх чотирьох знайшли мертвими під центральним мостом.

Андрюха пам'ятав про це. І про розбиті машини і про чотири трупа під мостом. Моторошно вони суїциднулися. Двоє впали спочатку, інші двоє завалилися на них зверху. І так декілька разів, доки вже ніхто не дихав. Ці "кепочники" захотіли вмерти, певно, епічно. Це у них і вийшло.

- І от, - продовжив далі Андрюха. - Почала цікавість мене гризти. Той хуй у кепці про час не сказав, просто головне прийти. Ну я і пішов. Взяв ножа, раптом що. Якби напали на мене то зарізав би когось. Ти ж мене знаєш, слідачок.

Андрюха дещо подобрішав, помітив Корольов.

- Прийшов я туди, а там пусто. Вирішив почекати. Десь хвилин за десять почали з'являтися інші люди. Усі були у цих сірих, блядських кепках. І за пів години їх там було реально дохуя. Чоловік двісті-триста, не менше. Був серед них і той Тіпочок. Він прийшов останнім. Усі розійшлися перед ним, давши йому вийти у центр.

- Як він виглядав? - перебив Андрюху Корольов.

- Кардинально протилежне тому, як виглядали усі ті хуї у кепках. Не лисий, а з коротким чорним волосся, зачесаним назад. Без кепки. Не у спортивках, а у чорних джинсах та чорній сорочці. Та і взагалі охайний вигляд мав. Був би я молодше і дурніше, то сприйняв би його за педіка, доганяєш?

Та ти і зараз не взірець розуму, подумав Корольов.

- Ми ж таких у дев'яностих з тобою хуярили на вулицях, пам'ятаєш?

Ні, тільки не спогади про кляті дев'яності.

- Давай не про це, Андрюха. У мене не надто багато часу.

- Тобто ти прийшов до мене вперше за п'ять блядських років, три з яких я просидів на зоні через тебе, мусор, і не даєш мені згадати наші добрі старі врємєна?

Андрюха за мить знову став злим та настороженим.

- Я не хочу згадувати ті часи.

- Як скажете, начальнику.

- Продовжуй.

- І короче почав цей Тіпочок задвигати щось тим хуям про важкість життя, про те, що у їх проблемах винні інші люди та це місто. І говорив він хвилин двадцять. Усі мовчки його слухали, немов у трансі. Таке враження, що я там був єдиною адекватною людиною. І тоді він підійшов до мене. Спитав моє ім'я та чому я тут. Я спиздів. Він попросив сказати правду, мов ніхто тут не бреше, бо вони усі одна велика сім'я, а я вже її член. Ну, я і відповів йому, що і до чого. І тут почалося. Почав цей Тіпочок питати у мене і про зону, і про сім'ю мою, про друзів, про ставлення до міста. І знаєш, начальник, говорив він так красиво та убєдітєльно, що я і сам вже готовий був повірити у те, що у моєму пройобаному житті винен батя мій покойний, царство небесне, - Андрюха перехрестився, - всі ті жінки, які мені відмовили, та це блядське місто. Місто, понімаєш? Він задвигав ідею того, що місто має свою душу, своє нутро, і що воно настільки гниле, що його і потрібно знищити, бо це корінь усіх моїх проблем. Не я винен у тому, що привів своє життя на це їбане дно, а мої батьки за те, що народили мене у місті, де я не міг вирости хоч кимось, доганяєш? І я ж тобі кажу, що задвигав він мені про це так убєдітєльно і красиво, що я готовий був вже прямо там віддати йому усі свої сто сорок три гривні та ключі від хати. Але не цього він хотів.

Андрюха погасив сигарету та поклав бичок у попільничку.

- Але не цього він хотів. Він сказав, що йому нахуй не треба щось матеріальне, і що він тут переслідує іншу мету. Сказав Тіпочок, що йому потрібна наша агресія та ненависть. Сказав, що ми всі повинні виплеснути її на це місто, але робити це поступово, аби наприкінці привести місто до того, що воно не зможе опиратися нам і тоді усім натовпом вирвати його душу. Щось типу того. Я так до кінця і не зрозумів, що він хотів, але не схоже це було на всі банди та угруповування, у яких коли-небудь був. Секту мені це нагадало, доганяєш?

І тоді Тіпочок спитав у мене, чи готовий я долучити до них. Я ж почав давати задню, щось його базар мене насторожив. І я пішов. Просто пішов, вони мене випустили, хоч і дивилися мені у слід довго. З того моменту я майже не сплю та майже не виходжу з дому. Хуї у сірих кепках переслідують мене, де б я не був. Одного разу навіть у під'їзді, на сьомому поверсі, дивився один на мене. Ось для чого мені потрібна охорона.

Закинутий футбольний майданчик за аеропортом... То ось де вони збираються. Треба ще раз поговорити із "кепочником" у лікарні, вибити із нього якомога більше інформації, подумав Корольов.

- Це все? - спитав він у Андрюхи.

- Так. Але розумієш, переслідують вони мене тепер. Боюся за продуктами вийти ввечері, чи за сигаретами із пивом, бо раптом заріжуть. Прошу сусіда, що б купив, він то хлопець молодий. Але страшно мені, братан, страшно.

Корольов встав з-за столу.

- Я розумію твій страх, Андрюха. Я поставлю машину на чергування під твій під'їзд.

- Від душі.

Андрюха теж встав з дивану і провів Корольова у коридор. Біля дверей чоловіки потисли руки.

- Ти цей, заходь, як час буде, треба ж якось знову настраювать отношенія дружеські. Ех, скучаю за старими часами, коли ми з тобою були правителями цього міста. Нас поважали і боялися, а хто ні, то… Ну, ти ж помниш, як ми пиздили хуїв А того смазливого пам'ятаєш? Того, якого ми заху…

- Андрюха, харе! - різко та голосно перебив його Корольов. - Все те вже дуже давно позаду. Я за ці роки змінився, став кращою людино. Що і тобі треба зробити.

- Думаєш, я цього не доганяю? Думаєш я і сам не хочу краще жити? Я просто не можу. Все моє життя усі навколо робили усе, аби я опинився у цій ямі!

- Все це є виключно твоєю провиною.

Корольов прокрутив ключами у замку, відкрив двері та вийшов у під'їзд.

- Але знаєш що, Андрюха, попри те, куди ти завів своє життя, попри наші різні шляхи, які розійшлися вже давно, я все рівно готовий тобі допомогти. Я не хочу, аби ти вмер у цій квартирі у п'ятдесят один від сирозу печінки та алкогольного отруєння. Тож так, я зайду до тебе ще не раз, як тільки зловлю Тіпочка.

Андрюха посміхнувся.

- Дякую. І не забудь про патрульних під падіком.

- Не забуду. Дякую за допомогу.

- Приходь.

Андрюха закрив двері. Корольов дочекався, доки пролунає звук закривання замка та почав спускатися униз.

10

Вийшовши з під'їзду, Корольов переконався, що ніхто на нього не чекав на вулиці. Жодного "кепочника", лише діти на майданчику та їх батьки поряд. У цьому місті лишилося так мало дітей, тож почути їх крики, верески, сміх було для Корольова більш ніж просто достатньою мотивацією рухатися у справі далі. Лише коли небезпека мине, лише тоді, можливо, хтось та і повернеться до міста. До цього колись прекрасного та квітучого міста.

Можливо після вдалого завершення справи податися у політику, подумав Корольов.

Смішно. Ні, політика це точно не для нього. Навіть попри всі його пройоби у молодості, попри всі погані, неправильні та жахливі речі, які він колись вчиняв, Корольов хотів лишатися гарною людиною. А політика… Вона гарних людей не приймає. А ті гарні люди, які все ж пробиваються у неї дуже і дуже швидко гниють.

Його місце тут, у поліції. І зараз єдине, що повинно його турбувати - пошуки цього клятого Тіпочка.

Корольов дістав телефон із кишені та набрав Віктору Миколайовичу. Верхівка поліції в області. Миколайович відповідав за стільки речей, що і пальців рук не вистачить, аби всі перерахувати. Корольов дзвонив йому лише у рідкісних моментах. Але якщо хтось і міг дати добро на те, аби залишити декількох патрульних змінами чергувати під під'їздом якогось зека, так це лише він.

Миколайович взяв слухавку після першого дзвінка.

- Так, Корольов, слухаю.

- Доброго дня, Вікторе Миколайовичу. Мені потрібно, аби декілька патрульних позмінно чергували під одним під'їздом та перевіряли усіх, хто у нього заходить.

- А чи можу я поцікавитися, для чого саме? - після короткої паузи спитав Миколайович.

- Я розслідую справу "кепочників" і за сьогодні дізнався більше, ніж за попередні декілька місяців. У цьому під'їзді живе дехто, хто надав мені важливу інформацію. Але ця людина… Він боїться за власне життя. Тож і попросив про допомогу.

- І хто ж цей "він"?

- Друг.

- О, друг… Гаразд, пару поліцейських виділю. Кажи адресу.

Розмова закінчилася швидко і Корольов одразу викликав таксі назад до міської центральної.

Приїхав той самий таксист, який привіз його сюди, до Андрюхи.

Перед тим, як залізти у машину, Корольов глянув на вікна квартири Андрюхи. Хех, друг.

Друг, з яким він вперше спробував курити. Друг, з яким вперше випив пива та горілки. Друг, з яким він крав із магазину алкоголь та сухарі. Друг, яким він збивав із лохів на районі гроші. Друг, з яким він чіплявся до дівчат. Друг, з яким він пиздив тих, хто мав дещо інакший від них вигляд. Друг, з яким він вбив людину. Друг, якого він посадив у в'язницю через багато років, коли дружба між ними була лише колекцією приємних та поганих спогадів.

Лише спогадів.

Тепер їх нічого вже не пов'язувало.

11

Їдучи в таксі Корольов знову набрав Андрюху. Цього разу Сивий взяв слухавку доволі швидко.

- Слухай, - Корольов одразу перейшов до суті, - опиши мені цього Тіпочка ще раз.

- Ну, - почав Андрюха, - волосся темне та зачесане назад, наче він лаком його побризкав. Очі чи то сірі, чи то зелені, не помню. Над губою щось схоже на шрам. Вдітий у все чорне, джинси, рубаху. Не високий, десь метр шийсят, не больше. І підбород у нього чіткий, гострий. А їбало чимось нагадує змію. От не знаю чим.

Когось це Корольову нагадувало. Але от кого, точно він сказати поки не міг.

- А років скільки йому?

- Ну, на вид десь до тридцятки.

- Дякую.

Корольов скинув слухавку.

Він знає, де Тіпочок збирає свою секту. Але треба дізнатися ще.

Тепер він міг уявити собі цього Тіпочка.

Не схожий він на звичайну міську гопоту.

12

Корольов зайшов у палату до "кепочника", взяв стільчик та сів поряд із нападником. Той і досі був прив'язаний усіма кінцівками до ліжка.

- Повернувся, виблядок. - З заплющеними очима сказав "кепочник".

- Все ще лежиш так само, які тоді, коли пішов.

- Іди нахуй.

Корольов подивився на ті частини тіла "кепочника", які не були закриті ковдрою. Ні татуювань, ні шрамів. Чистий як аркуш паперу.

- Чи порушував закон раніше?

- Ні.

- То що змусило тебе зробити це вперше?

Тиша.

- Слухай, я знаю, де ви збираєтеся для зустрічей з Тіпочком. Я знаю, який вигляд він має. Я можу прямо зараз відправити туди усю поліцію міста і просто поперестрілювати усіх йобаних "кепочників", яких ми там побачимо. Ти не уявляєш, як ви мене заїбали. А потім ми схопимо Тіпочка і відправимо його на довічне на зону. Але довго він там не просидить. Я з кимось із зеків домовлюся, аби там його прикінчили. А ти поїдеш на зону одразу за своїм лідером.

"Кепочник" посміхнувся. Корольов стиснув праву руку у кулак.

- Чому смієшся?

- Ти, мусор, вже напланував собі, як ви всією своєю бандою налітаєте на нас, усіх перестрілюєте, а Тіпочка героїчно забираєте. Не здивуюся, якщо ти ще хотів везти його по місту так, аби усі бачили. Але у тебе нічого не вийде.

- Це чому ж? - тепер посмішка з'явилася і на лиці Корольова.

- Бо нас багато.

- Нас ще більше.

- У нас є мета.

- У нас теж.

- І ми вже дуже близько до того, аби її втілити.

- І що ж це за мета?

"Кепочник" подивився Корольову прямо в очі таким поглядом, від якого у слідчого холод пробіг спиною.

- Помста.

- Місту та людям?

- Так.

- А що це місто зробило саме тобі?

Такого питання "кепочник", певно, не очікував. Він миттєво знову відвернувся від Корольова та продовжив дивитися у білу стелю. Слідчий дістав із внутрішньої кишені плаща сіру пом'яту кепку, почав розглядати її та нахилився поближче до хлопця на ліжку. Говорив він тихо, аби ніхто за дверима його не почув.

- Знаєш, у мене теж у житті було багато всього. І у твоєму віці, хлопче, я вважав, що винні у моїх проблемах усі крім мене. Дійсно усі. Батьки, яких я ненавидів тоді, дівчата, які мені відмовили, друзі, що тягнули моє життя на дно. Вчителі, сусіди, просто знайомі. Всі, але не я. І я, як і ти, був злий за них на все це. І на це місто, певно, також. Але я виріс. Я зумів прожити цей етап не зробивши нічого поганого. Майже. Я переріс свою ненависть. Так, мені було простіше, бо ніхто не підживлював її у мені своїми пафосними промовами. Так, я розумію, що якби цей Тіпочок прийшов до мене у твоєму віці, то усе б моє життя пішло кудись не туди. Але цього не сталося, на щастя. Я попрощався із поганими друзями, відкрив для себе своїх батьків як окремих, цікавих особистостей. І, щонайважливіше, я зав'язав із вуличним життям. Це, звісно, не все, що я зробив для самого себе на цьому шляху, але це початок. Я змінився, дійсно. І мені, насправді, дуже і дуже боляче бачити, як ти та багато інших молодих перспективних хлопців впали у прірву ненависті. Я хочу допомогти іншим не повторити ваших і деяких своїх помилок. Тож розкажи мені все, що ти знаєш про цього Тіпочка і я постараюся зробити усе, аби пом'якшити для тебе вирок. Я добрий коп, пам'ятай про це.

- Що найгірше ти вчинив у своєму житті?

Несподіване запитання від того, хто цієї ночі зарізав декілька людей у клубі.

- Я… - Корольов проковтнув слину та вдихнув багато повітря. - Я хочу, аби ти був чесним зі мною, тож буду відвертим з тобою, хоч би чого мені це не коштувало. Я з другом вбив людину. Випадково, ми цього не планували. Але вбивство таки сталося.

- Хто ж це був?

- Якийсь хлопець з інтернату. У нього не було навіть далеких родичів, тож ця справа зараз похована глибоко в архіві.

- І чи шкодував ти про це?

- Постійно. Кожного дня.

- І як ти хочеш відмити свою провину?

- Я хочу уберегти життя великій кількості людей, якій загрожує твій Тіпочок.

- Не вийде, вже надто пізно.

- Це чому ж? - спитав Корольов поклавши сіру кепку назад у кишеню.

- Бо наша помста вже почалася. І нас - легіон.

13

"Кепочник" не розповів нічого цікавого. Дарма Корольов розказав йому про вбивство. Але нічого, якщо цей хлопець комусь про це розпатякає, то навряд чи йому повірять. Злочинець намагається потягнути із собою на дно поліцейського, що розслідував його справу. Корольов бачив таке вже не раз. Тож, він у безпеці. Принаймні хотів у це вірити.

Вийшовши з лікарні та зробивши декілька дзвінків як і в відділок, так і тим, хто досі працював над різаниною у клубі саме на місці злочину, слідчий почув все те, про що думав.

Опитали свідків.

Нічого корисного не дізналися.

Відправили ще з два десятка машин патрулювати місто.

Нічого це не дасть, Корольов знав це більш ніж точно. Лишень він добився хоча б чогось за всі ці місяці. Лише він може дійти до розкриття цієї справи. Але треба дізнатися більше.

"Кепочник" у лікарні не сказав нічого.

Андрюха розповів про все, що знав.

Корольов мимовільно згадував ненавмисне вбивство того чорноволосого хлопця.

Слідчий втомився. Цей день розбудив у ньому надто багато привидів минулого, які ніколи не мали вилізти назовні знову. Треба прогулятися додому. Подумати про все, про що дізнався за сьогодні, скласти всі пазли до купи і завтра починати діяти. Самотужки дізнатися про все вже безпосередньо від самого Тіпочка.

Вдома Корольов перевірив наявність пістолета та патронів, повечеряв, посварився з дружиною, яка тільки повернулася додому із гостин у мами та ліг спати думаючи про Тіпочка.

14

Корольов прокинувся з першими променями осіннього сонця. Довго ходив по квартирі, збирався з думками. Але тихо, аби дружину не розбудити. Ще раз перевірив наявність зброї. Поснідав, випив кави, якої ненавидів та подзвонив Андрюсі. Той не взяв слухавку ні під час першого дзвінка, ні під час другого. Мабуть нажрався і спить, подумав Корольов, але вирішив заїхати до нього, треба ще трішки дізнатися.

Втретє перевірив пістолет, взяв його з собою, а також мобільник, ключі від квартири, ключі від машини. Сьогодні вона потрібна йому більше, ніж дружині.

Корольов вийшов з квартири, тихо закрив двері, аби не розбудити жінку, перехрестився та пішов униз.

Їхати до Андрюхиного дому було хвилин п'ятнадцять, не більше.

Корольов сів у машину, завів її та поїхав.

Ранок. Неділя. На вулиці майже ні душі. Тиша та спокій.

Корольов знову згадав ненавмисне вбивство того хлопця.

Тоді, багато років тому він здався і йому і Андрюсі "педіком". Вони не хотіли вбивати його, лише побити та, якщо пощастить, забрати гроші і мобілку. Нічого нового, вони таке провертали неодноразово. Але цього разу щось пішло не так. Хтось із них вдарив хлопця занадто сильно. Він впав і не рухався, але дихав. Проте це їх не спинило. Вони гамселили його руками, ногами, не могли спинитися. Андрюха першим побачив, що "педік" посинів.

Грошей у нього не було.

Але вбивство відбулося.

Тіло вони скинули у річку, проколовши хлопцю легені та пішли додому, домовившись більше ніколи не згадувати цієї історії.

Проте вчора Корольов думав про неї так самого багато, як і про самого Тіпочка.

15

Патрулька під під'їздом Андрюхи таки була. Корольов кивнув копу, що сидів у ній та зайшов у завжди відкрити під'їзд та пішов пішки на шостий поверх.

Гамселив у двері він довго. Жодної відповів з квартири. Ні бухого Андрюхиного крику, ні його кроків. Слідчий відчув, як його серце почало битися швидше.

- Андрюха? - мовив у пів голосу Корольов.

Жодної відповіді.

- Я вибиваю двері! - крикнув слідчий на увесь під'їзд, але знову тиша.

У думках Корольов порахував до трьох та з усієї сили налетів плечем на двері. Затремтіли, але не відкрилися. Ще раз. І ще раз. Двері з тріском відкрилися.

Корольов дістав пістолет та виставив його перед собою.

Сморід у квартирі став ще гіршим, ніж був учора.

Корольов повільно покрокував у до кімнати, де вчора сидів із Андрюхою обговорюючи Тіпочка.

Серце нестримно калатало, руки тремтіли попри усі зусилля тримати пістолет рівно. Ь

Зайшовши у кімнату Корольов побачив Андрюху, що лежав на дивані. Його груди не угору при вдихові.

Слідчий повільно підійшов до колишнього найкращого друга, прекрасно усвідомлюючи, що чекає на нього попереду.

Андрюха помер.

16

На його тілі не було жодних пошкоджень. У кімнаті не було слідів боротьби чи присутності когось ще. Здавалося, немов серце Андрюхи просто зупинилося вночі, без жодної на те причини. Але остаточне рішення скаже судово-медична експертиза.

Проте Корольов точно знав причину смерті, хоч і не міг нікому про неї сказати. Усі б прийняли його за божевільного.

І той "кепочник" у лікарні теж помер. Теж без жодних видимих слідів насильства. Про це Корольова повідомили по телефону лікарні.

Треба їхати до того клятого Тіпочка.

17

Це була найдовша поїздка у його житті. Дорога немов тягнулася годинами, хоч і їхати до того майданчика було зовсім не далеко.

Іноді Корольов ловив себе на тому, що не слідкує за дорогою, а літає у своїх думках.

Машину він залишив подалі від майданчика, заховавши її за деревами. Перевіривши наявність пістолета та патронів у ньому, Корольов пішов до "кепочників".

На майданчику їх вже було багато. Усі в цих однакових довбаних сірих кепках. Ніхто із ним, здавалося б, не помітив Корольова. Він повільно пройшовся до середини майданчика та став чекати.

"Кепочники" все збиралися і збиралися. І ось їх було так багато, що у Корольова не вистачило б усіх патронів, аби їх перебити.

У центр стадіону вийшов Тіпочок. Вигляд він мав ідентичний тому, як його описував Андрюха, от тільки…

- Друзі мої! - крик Тіпочка перервав думки Корольова. - Сьогодні воїстину видатний день для вас, для вашої місії. Сьогодні ваша багаторічна ненависть матиме можливість вийти у цей бридкий та жахливий світ.

"Кепочники" зааплодували, засвистіли, почали вигукувати: "Тіпочок!"

Корольов рукою нащупав пістолет.

- Тож я не буду багатослівним, ми з вами, друзі мої, і так багато говорили. Я закликаю вас не жаліти це трикляте місто, не жаліти тих, через кого у вас не вийшло досягти вершин Помстіться усім! Помстіться цьому місту! Ваш час настав!

Тіпочок демонстративно підняв дві руки догори та повільно почав крутитися, оглядаючи натовп навколо себе.

- Тіпочок! Тіпочок! Тіпочок! - кричав натовп.

Пора, подумав Корольов, дістав пістолет та направив його на Тіпочка.

- Вас заарештовано за організацію небезпечного угруповування та за здійснення заходів які несуть пряму небезпеку життю та здоров'ю громадян!

Тіпочок здивовано втупився у Корольов. Натовп замовк. Усі дивилися на слідчого. Тіпочок повільно опустив руки та посміхнувся.

- Йдіть, друзі мої, не бійтеся нічого. За мене не переймайтеся, ми ще зустрінемося.

І натовп "кепочників" почав розходитися. Корольов почав крутити головою по сторонам, але пістолет все ще був направлений на Тіпочка. Наказувати "кепочникам" зупинитися не було сенсу, вони б все рівно не послухалися. Та і куль би на них усіх не вистачило. Треба хапати Тіпочка, з рештою розберуться інші копи.

- Ти майже мене спіймав, слідчий Корольов, але нам потрібно серйозно поговорити, - спокійно мовив Тіпочок.

Корольов знову повернув голову до нього.

- І про що мені з тобою говорити?

- Про себе. І про мене. Є про що, друже.

- Поговоримо у відділку.

- Ні. Ні, я так не думаю.

Тіпочок зробив повільний крок до Корольова. Слідчий сильно напружив свої руки, аби вони менше трусилися.

- Опусти пістолет, Корольов. Не створюй собі зайвих проблем.

Ще крок.

- Зупинись, інакше вистрілю.

- Не вистрілиш.

- Я б не був на твоєму місці таким самовпевненим. Все ж не ти тут тримаєш зброю у руках.

- Моя зброя пішла чинити помсту.

Тіпочок зробив ще один крок. Тепер він був на відстані витягнутої руки від слідчого.

- Я стріляю.

- Не зможеш.

Він не такий, як звичайна гопота, подумав Корольов. Щось було у Тіпочку до болю знайоме. Вони точно пересікалися десь раніше, але де?

Тіпочок дуже повільно підняв руку та взявся за пістолет Корольова. Руки слідчого почали тремтіти ще більше, тож Тіпочок без жодних проблем забрав зброю з його рук.

- А я ж казав, що не вистрілиш.

- Хто ти? - спитав Корольов та відчув, як з ока, по щоці почала текти сльоза.

Тіпочок знову легенько посміхнувся та подивився слідчому прямо у саме нутро.

- Я - твоя кара. Я - твоє минуле. Я - твоя помста.

18

Корольов і Тіпочок дивилися один на одного. Руки слідчого продовжували тремтіти.

- Я пришов, аби помститися цьому місту, Корольов. Хіба ти раніше ніколи не думав про те, що якби ти народився деінде, то твоє життя склалося якомога б краще?

- Мене цілком.. влаштовує. Моє життя мене цілком влаштовує. - Невпевнено відповів слідчий.

- Не бреши хоча б собі, друже мій. Невже тобі подобається твоя робота?

- Я відданий своїй праці, - Корольов спробував контролювати тремтіння у голосі.

- Ще скажи що пішов у поліцію, аби людей захищати.

- Так.

- Брешеш. Ти пішов у поліцію, бо вважав, що це допоможе гріхи твої спокутати, друже мій. Ти, як і усі люди у цьому світі, звичайний егоїст. І це нормально. Але подумай, можливо, якби не це місто, то і гріхів, аби їх спокутувати, у тебе не було б.

- Про що ти?

Корольов подивився на свій пістолет у руці Тіпочка. Можливо варто спробувати одним рухом вдарити його, а іншим забрати зброю? Але що як Тіпочок виявиться швидшим? Що як Корольов і зреагувати не встигне, а куля вже пройде його наскрізь? Ні, так ризикувати не можна, треба дочекатися моменту. Але якого?

- Ти і сам усе чудово розумієш, друже мій. Ми ж обоє знаємо про те, що ти чудив по молодості. Ти у поліції, аби спокутати свої гріхи. У першу чергу перед самим собою.

Корольов подивився Тіпочку в очі. Було у ньому щось до біса знайоме. Десь вони точно колись пересікалися. Але де? І коли?

- Ти багато поганого вчинив у своєму житті, друже мій. А все через це кляте місто. От лише уяви, як би склалося твоє життя, якби ти народився деінде? Чи не хотів би ти змінити помилки минулого?

- Мене…

- Що?

- Мене… Мене, - продовжив Корольов проковтнувши слину, - цілком влаштовує моє життя.

- Не бреши мені. Ти живеш із жінкою, яку ненавидиш, ходиш на роботу, яка остогидла, живеш у домі, який готовий спалити. Ти нічого не досягнув у своєму житті. Чи поважає тебе твоя дружина? Чи кохає вона тебе?

- Так, кохає.

- Ти дуриш самого себе.

Нижня губа слідчого затремтіла.

- І я її кохаю.

- Хіба?

- Так.

- Це місто змушує тебе дурити самого себе. Воно змушує вважати тебе, що все добре, що все чудово. А твоя дружина - один із його безлічі інструментів.

- Чому ти так ненавидиш це місто?

- Бо воно мене і вбило, - не думаючи мовив Тіпочок.

- Що ти маєш на увазі?

Тіпочок посміхнувся. Корольов побачив його ідеально рівні білосніжні зуби. Такі здебільшого належать знаменитостям.

- Те і маю. Вбило. Твоїми руками.

Корольов усе зрозумів умить.

Це волосся.

Ці руки.

Ці губи.

Ці очі.

Давно він бачив їх. Дуже давно.

Корольов захитав головою з боку в бік.

- Так, друже мій, так. Можеш навіть не заперечувати.

Багато років тому, разом з Андрюхою вони хотіли лишень побити того, хто на їх думку нагадував педика. Проте вони зайшли занадто далеко.

- Що ти хочеш від мене? - пошепки спитав слідчий.

- Я хочу, аби ти вивільнив свою ненависть. Подумай про свою роботу. Подумай про начальство. Подумай про дружину. Подумай про це місто, яке ти так і не зумів покинути. І не треба мені брехати, що тобі тут усе подобається. У першу чергу ти брехатимеш самому собі, друже мій.

- Що я мушу зробити?

Тіпочок простягнув Корольову пістолет.

Його очі засвітилися червоним.

19

Корольов йшов до автомобіля немов у трансі. Ноги просто вели його у потрібному напрямку, але слідчий їх майже не відчував. Дерева навколо здавалися неприродно високими та тонкими, їх гілки нагадували руки, а залишки листя були очима, що невпинно слідкували за слідчим.

Дійшовши до машини, слідчий уважно подивився навколо. Нікого. Тільки він та його машина посеред порожньої траси. Дивно, зазвичай тут ніколи не буває порожньо. Нічого, подумав слідчий, треба робити справи.

Слідчий дістав із внутрішньої кишені сіру пом'яту кепку. Струснув нею. Покрутив у руках. Звичайна сіра кепка. Без логотипів, без малюнків, навіть без бірки. Корольов закинув волосся назад та вдягнув цю кепку собі на голову.

Слідчий сів у машину. Завів її та почав дуже повільно та обережно їхати у сторону міста. Він відчував кожен камінчик та кожну яму на дорозі усім своїм тілом. Руками міцно схопився за кермо, ноги напружив аж до болю.

Проїжджаючи вулицями міста він і не помічав того, що відбувалося за межами його автомобіля.

"Кепочники" налітали на перехожих, били та палили автомобілі, кидали коктейлі молотова у вікна багатоповерхівок.   Місто починало горіти. Місто кричало. Корольову здавалося, немов він чув його крик, немов відчував на собі увесь біль міста.

Копи, звісно, намагалися зупинити "кепочників" різними способами. Хтось словами, хтось фізичною силою, а хтось стріляв вже без попередження. Але поліцейських було занадто мало, аби зупинити сектантів, що вже увійшли у кураж, що вже відчули себе богами у місті.

Місто горіло все сильніше і сильніше.

Місто кричало все гучніше і гучніше.

Місто не могло дати відсіч "кепочникам".

Місто не могло зупинити усю цю ненависть та лють.

А Корольов збирається стати частиною помсти місту.

20

- От скажи мені, друже мій, чому ти намагаєшся брехати самому собі? Невже ти дійсно вважаєш, що ця робота і те життя є тим, що ти заслуговуєш? Хіба ти досі кохаєш свою дружину? А чи кохав її взагалі? А чим тобі подобається це місто, друже мій?

Панельками, що немов сіра пляма посеред зеленого океану?

Чи може тобі подобаються містяни, які проклинають одне одного просто за факт існування?

А може тебе із цим містом поєднують приємні спогади із дитинства та юності?

Пам'ятаєш, як ти бив мене ногами?

Пам'ятаєш, як ти вкрав у сусіда його останні гроші?

Пам'ятаєш, як ти змусив мене лизати твоє взуття?

Пам'ятаєш, як ти бив власну матір?

Пам'ятаєш, як ти убив мене?

Невже це і є ті самі приємні спогади?

Не говори мені, що ти змінився. Ні, такі, як ти не змінюються, друже мій. Ти просто заховав себе справжнього дуже і дуже глибоко, у найтемніші нетрі свого єства. І ось прийшов час звільнити його, друже мій. І цього разу скеруй усю свою тваринну лють на це місто, яке і зробило із тебе спочатку монстра, а потім безхребетного хробака.

21

Корольов почав їхати дещо швидше. Руки розслабилися, ноги теж. Він на мить подивився у дзеркало заднього виду та побачив свої очі. Червоні, немов сон у його житті зник вже давно.

Корольов відчув, як крик повільно підіймався по його горлу вгору, аж до язика. Сил його стримувати у слідчого не було.

Він вдарив кулаком по керму автомобіля та голосно і пронизливо заволав. "Кепочник", що був недалеко, відволікся від стрибання на даху чийогось автомобіля та подивився у сторону слідчого, що проїхав повз.

Після крику Корольов почав сміятися.

22

- Мені не довелося збирати їх усіх дуже довго. Ці хлопчики та чоловіки самі йшли до мене. Вони розчарувалися у собі, розчарувалися у житті. А я ж просто показав їм, що їх провини у цьому немає. І тоді вони немов воскресали. У їх очах загорявся вогонь. Вони дякували мені. Говорили, що тепер їхнє життя зміниться на краще. Так воно і сталося. Я мав би зустрітися із кожним із них на їхньому життєвому шляху. Я мусив показати їм правду про це місто та про людей, які не давали їм бути собою, реалізувати себе. Я мусив відкрити у них приховану ненависть.

Щось послало мене сюди для цього. Щось обрало мене для цього, друже мій.

А далі все вже просто завертілося. Цих хлопців ставало дедалі більше та більше, як і їх ненависті та люті. Я ж просто скерував їх у потрібне русло. І тепер вони всі щасливі. І ти будеш щасливим, от побачиш.

23

Шлях Корольова палаючим містом продовжувався.

Ось "кепочники" кидали когось із моста.

Ось один із них битою забивав звичайного перехожого.

А ось з півтора десятка сектантів кидають каміння у вітрини найбільшого торгівельного центру міста.

Місто кричало ще голосніше.

Корольов чув цей крик.

Вогнів ставало все більше та більше.

24

- Я не диявол. Не говори такої дурні. Я не несу вогонь помсти, я лише запалюю його усередині тих, кому він потрібен. Тобі він теж потрібен, друже мій, саме тому ти тут. А я хочу і покарати тебе і направити у правильному руслі.

Усе, що ти робив у своєму житті вело тебе до цього моменту.

25

Корольов повернув у сторону найбільшого поліцейського відділку міста. Звідти йому на зустріч їхало більше десятка поліцейських машин. Нарешті хтось також зацікавився "кепочниками", подумав Корольов і знову засміявся.

Він зупинив машину біля воріт. Перевірив пістолет у кобурі, вийшов з автомобіля та зайшов на територію відділку. Поправив свою сіру кепку.

Місто кричало.

Корольов хотів, аби воно замовкло.