Бездарна Лахудра
Третю ніч поспіль відбувається те ж саме. Варто Джону влягтися до ліжка, щоб бодай на мить забутися, відособлюючись від цього клятого місця, як у найближче вікно починає хтось стукати.
Три удари з короткими паузами, три удари з довгими, і знов три удари з короткими паузами.
А тоді до вух долинає скрегіт, що пробирає до кісток та змушує серце мимохіть калататися мов навіжене.
Скрегіт тривав – повільний, розмірений, наче хтось проводив чимось гострим по склу. У грудях наростав страх, гнітючий і липкий, але Джон не міг відвести погляду від вікна.
Це щось новеньке.
Зазвичай, після кількох ударів, все миналося, і Джон лише мовчки зціплював зуби, лежачи під ковдрою, сподіваючись, що звук більше не повториться. Це була його ритуальна капітуляція перед нічним кошмаром: не звертати уваги, не реагувати, просто прийняти цю реальність, де щось б’ється об його вікно. Адже раціональне завжди брало верх, чи не так?
Це просто гілка, що так невдало спрямувала свої кістляві пальці просто до його вікна. Давай, Джоне. Оперуй фактами.
Сидячи, він притулився до стіни, і спрямував погляд до епіцентру того звуку. Джону навіть не довелося напружувати зір, щоб роззирнутися навколо. Сяйво місяця добряче освітлювало кімнату за благенькими, майже прозорими фіранками, що встигли скуштувати життя.
Так от. Факт перший: гілка й справді реагувала на кожен подих вітру, змушуючи вікно скрипіти і страждати, як і його нерви. Ось таке пояснення. Логічне, просте. Джон нахилився ближче до скла, щоб краще роздивитися. Гілка, худюща і суха, розгойдувалася так, ніби намагалася постукати ритмічно, але розходилася хаотичним малюнком від сильнішого пориву вітру.
Від його руху на підвіконня впала тінь, та коли Джон відсунувся назад до ліжка вона не зникла. Це не було схоже на звичайну гру світла. Тінь залишалася нерухомою, мов живий відбиток чогось, що не повинно було тут бути.
Джон застиг, руки судомно вчепилися в край ковдри. Гілка, яка щойно грюкала по склу, тепер здавалась недоречним, майже смішним поясненням того, що відбувалося. Він знову подивився на тінь.
Її контури розпливалися, ледь помітно змінювалися, але одна деталь залишалася чіткою: тонкі, довгі пальці наче шукали щось у порожньому просторі. Вони повільно ковзнули по склу, залишивши на ньому відбиток долоні.
А тоді все закінчилося так само швидко, як і з’явилося.
Вологий слід на вікні продовжував розтікатися, розгалужуючись на все тонші лінії, ніби дерево, що пускало коріння прямо в скло.
Тінь за вікном зникла, але його мозок уперто нагадував про другий факт: хтось ходив із іншого боку будівлі. І здається цей «хтось» вимазав свої руки у чомусь, що добряче нагадувало кров.
– До дідька все, – у завмерлому просторі кімнати голос Джона звучав на диво глухо, ніби сама кімната поглинала звук, ковтаючи його, як чорна безодня.
Джон кинувся до дверей, вирвав їх так, ніби вони зачиняли його в пастці, й побіг вузьким коридором старого будинку. Підлога під ногами ледь помітно хиталася, дошки скрипіли, ніби протестуючи проти його поспіху.
Вже вибігши з будівлі, йому враз дійшло, що він був беззахисним перед тим, що блукало по інший бік його кімнати. Старий двір, оточений густими деревами, здавався ще похмурішим у нічному світлі. Гілки хилилися до землі, ніби намагалися приховати щось у своїй тіні. Коли до вікна його кімнати залишилося кілька кроків, Джон враз зупинився, вирячивши здивовані очі.
Єдине, що красувалося біля його вікна, була тонка гілка, що безтурботно коливалася, ніби нічого не сталося. Жодної кривавої долоні на склі не було. Джон стояв, все ще не вірячи своїм очам, намагаючись знайти хоч якусь логіку в тому, що сталося. Здавалося, що його нерви вже остаточно здалися під впливом цього місця.
– Завтра спиляю на хрін ту гілку.
* * *
Білий халат Джона майорів серед вицвілих сірих тонів одягу пацієнтів клініки, контрастуючи з їхніми згорбленими постатями. Синю теку зі своїми записами він тримав під пахвою. Кроки лунали в тиші, немов кожен звук поглинала стара будівля. Коридор, яким рухався Джон, здавався самим втіленням занедбаності. Час тут ніби зупинився. Від стін, пофарбованих у колись світлий, а тепер потьмянілий і вкритий тріщинами зелений колір, тягнуло сирістю. Ледве вловимий запах цвілі впереміш із ароматом старого дерева лоскотав ніздрі. Джон відчував на собі погляди тих, хто саме снідав – здивовані, похмурі, і в той же час сповнені чогось невиразного, що нагадувало мольбу чи сумнів.
Його присутність тут була таким самим чужим елементом, як і білий халат серед похмурого оточення. Клініка була не просто місцем для лікування, а простором, де зіштовхувалися темні сторони людської психіки. Пацієнти відводили погляди, не спілкувалися між собою. Джон майже міг побачити їхні думки в їхніх очах, ніби ці люди були змушені витримувати щось набагато важче за будь-який фізичний біль – психічний тягар, що тримав їх у знервованому, напівсвідомому стані.
Один зі згорблених чоловіків зиркнув на нього, і, вишкіривши почорнілі зуби, мовив: «Бу», а тоді гучно зареготав. Тоді ж до вух Джона долинув спокійний голос санітара:
– Містере Доу, вам час на процедури.
Зберігаючи незворушність, Джон продовжив рухатися коридором, подумки нагадуючи собі про свою мету – дослідження. Його присутність у цій ізольованій клініці була викликана цілком раціональними причинами: він отримав запрошення від доктора Гамільтона, одного з провідних фахівців у галузі психіатрії, для вивчення складного феномена дисоціативного розладу ідентичності, більш відомого як роздвоєння особистості. Колись його мати страждала на цей стан, і Джон все дитинство спостерігав, як у неї проявляється декілька окремих «Я». Аж доки батько не відправив матір Джона до цієї клініки, у богом забутому місці. Де вона й померла.
Та зараз Джон планував використати результати дослідження для написання книги, яка, за його задумом, мала не лише висвітлити природу роздвоєння особистості, але й зруйнувати деякі стереотипи, що оточували цей феномен у популярній культурі. Він прагнув показати складність і багатогранність психіки, де межа між реальним і вигаданим, здоровим і патологічним часто була надто розмитою.
До того ж, Джон вже багато років намагався отримати визнання в академічній спільноті, а його матеріальне становище було… скрутним. Тож запрошення доктора Гамільтона стало для нього чимось на кшталт рятівного кола.
Проте зараз, у цьому темному коридорі, його раціональний підхід починав давати збій. Оточення клініки, її приглушене освітлення, відчуття ізольованості та дивний збіг подій змушували Джона сумніватися в об’єктивності власного сприйняття. Але він уперто нагадував собі: кожен факт, кожен прояв – це частина дослідження. А він дослідник як не як, тому не має права зупинятися перед труднощами чи страхом.
Джон постукав у двері, і почув у відповідь приглушене:
– Заходьте.
Доктор Гамільтон виглядав як звичайний старий вчений: сиві скроні, очі, які дивилися через окуляри з товстими лінзами, ніби він постійно шукав відповіді на питання, незрозумілі для інших. Гамільтон був відомий своєю прихильністю до наукових експериментів і незвичайних випадків у психіатрії, але його методи лікування схвалювали не всі.
Окрім того, чимало чуток ходило про цю клініку. Як раціональних, так і не дуже.
Кабінет, у якому приймав Гамільтон, нічим не відрізнявся від того, який віддали Джону по прибутті три дні тому. Пошарпаний дубовий стіл, поряд шафка з теками та картками пацієнтів, старенька кушетка навпроти вікна, біля якої знаходилися зачинені двері до так званої спальні – місця, де можна було прийняти ванну та поспати.
Наразі, єдине, що відрізняло ці дві кімнати, була змарніла дівчина, що сиділа по інший бік від Гамільтона. Її довге темне волосся розсипалося по плечах, коли вона звернула погляд на Джона. Чоловік на мить відсахнувся від вигляду її карих очей, які так сильно нагадали йому про матір. Кілька разів кліпнувши, Джон відігнав від себе привидів минулого, зосереджуючись на реальній постаті перед ним. Дівчина була вдягнута в таку ж уніформу, як і всі інші пацієнти, яких він щойно промайнув. Але дещо все ж відрізняло її від інших: вона єдина дивилася йому просто в очі та сиділа струнко випроставшись на стільці. Ця дівчина не ховалася. Вона виглядала так, ніби була тут найголовнішою.
– Це Джейн, – представив її Гамільтон. – Вона… перебуває тут не так довго як інші, тому я подумав, що буде доречно, якщо ви, докторе Блеквуде, станете її головним лікарем. Вважаймо це знаком моєї глибокої прихильності та віри у вас, адже Джейн – моя улюблена пацієнтка, – у словах Гамільтона вчувалося тепло, але губи скривилися, немов той з’їв щось кисле. Він повернувся до дівчини, киваючи їй: – Можете йти.
Джейн не одразу відреагувала. Вона залишалася сидіти на місці, не роблячи жодного руху, ніби обдумуючи кожне слово, що пролунало в її бік. Лише через кілька секунд вона підвела голову і, не зводячи погляду з Джона, встала. Її рухи були повільними та плавними, немов вона насправді не поспішала. Безшумно, як тінь, вона вийшла з кімнати, не сказавши ані слова. Гамільтон спостерігав за її відходом з виразом, який Джон не зміг би однозначно трактувати. Це нагадувало суміш спокою і стурбованості.
– Візьміть її картку, Джоне, – Гамільтон кинув папери на край столу. – Думаю, мені не варто говорити вам про лікарську етику, та все ж…
– Я все розумію, докторе Гамільтон, – голос Джона пролунав холодніше, ніж він того очікував, але слова головного лікаря його неприємно вразили. Особливо враховуючи той факт, що матір Джона колись була пацієнткою цієї клініки, і її подальша доля склалася у такий самий сірий та безвиразний клаптик одягу, який носять всі душевнохворі клініки Вардена. – Я можу йти?
У відповідь Гамільтон лише коротко кивнув йому, знову втупившись у папери на столі.
Щойно двері зі скрипом захряснулись за спиною Джона, як збоку пролунало:
– То де ваш кабінет для розумових екзекуцій?
Джон на мить застиг, почувши цей голос, сповнений виклику і насмішки. Погляд Джейн залишався непохитним, і він відчував, як її очі, немов вивірки, сканують кожну його реакцію, вишукуючи слабкі місця.
– Ходімо. Я проведу вас, – Джон вказав рукою напрямок, і, не чекаючи, рушив вперед. У такому місці одразу забуваєш про те, що ти джентльмен. Потрібно взяти все під контроль, поки його не перетягне на себе ця дивна пацієнтка.
Коридор, з його затишною темрявою та тихим дзижчанням старого світла, виглядав як лабіринт, що не мав кінця. Вони минули кімнати з іменними табличками та номерними знаками. Джон намагався не думати про те, що відбувалося на світанку. Однак Джейн йшла поруч, мов тінь, що не залишала його, і це дратувало його більше, ніж він міг би визнати. Вона йшла тихо, як і належить пацієнтці, але Джон відчував, як її присутність ставала важкою, ніби повітря навколо них насичувалося невидимим напруженням. Його спина відчувала кожен її рух, кожен погляд, хоча вона, здавалося, не намагалась розглядати його.
Джон дивувався з того, як леді може безсоромно роздивлятися чоловіка, наче він був просто предметом для вивчення, а не людиною.
– Я не звик до такої пильної уваги, – сказав він, намагаючись додати в голос трохи більше холодної відстороненості. – Можливо, вам краще дивитися перед собою, поки я проводжу вас.
– Боїтеся, що я впаду, і вам доведеться торкатися мене? – невинно запитала Джейн, зупиняючись біля однієї з кімнат, на якій красувалася цифра «3», однак не було зазначено імені. – Не хвилюйтеся, я всі ці коридори знаю як свої п’ять пальців, – і, рушаючи вперед, стиха додала: – Встигла їх вивчити за все своє життя.
Не зважаючи на тривожність, що міцно охопила його, Джона продовжувала зацікавлювати ця дівчина навіть більше, ніж він очікував. Найперше, що одразу кидалося в очі та приходило йому на думку: «Вона не здається божевільною». Та все ж, слід залишатися холоднокровним, адже не дарма вона перебуває у цій клініці.
Вони зупинилися перед кабінетом з цифрою «8», де вже встигли помістити табличку з його іменем.
– Прошу, – Джон відкрив двері, запрошуючи її всередину.
Джейн увійшла, повільно роззираючись зусібіч. Її погляд блукав меблями довкола, не зупиняючись надовго ні на чому. Джон подумав, що вона шукає якісь особисті предмети, щось, що б свідчило про те, якою він є особистістю. Але жодних речей, що б мали для нього значення, він із собою не взяв. Можливо, це і говорить краще про те, якою ж саме особистістю він є.
– Сідайте, Джейн, – Джон вказав на стілець біля столу, а сам всівся навпроти неї, по інший бік. Він поклав перед собою її медичну карту, ніби проводячи невидиму лінію між ними, що так і кричала: «Я лікар, ти – пацієнтка».
Джейн зручно вмостилася на запропонований стілець, зосереджуючи свій погляд на ньому. Та хоч як вона намагалася намалювати перед ним образ незворушної та сміливої дівчини, Джон помітив, як вона заховала тремтячі руки собі під стегна.
Джон розкрив картку, вирішуючи з чого ж почати, як вона випередила його.
– Вас попереджали про те, що не слід пити воду з тамтешніх кранів? – Джейн пильно вдивлялася в нього, намагаючись вловити будь-яку зміну в ньому. «То ти вирішила почати саме так. Гаразд». Її погляд, що відзначався викликом, не зникав. Джон не знав, чи це був просто її спосіб комунікації, чи вона вже щось про нього зрозуміла, але щось в манері дівчини гідно триматися змушувало його залишатися насторожі.
– Нічого такого я не чув, – відповів Джон, пильно вдивляючись у темні очі дівчини. – Може розповіси детальніше, що ти маєш на увазі?
Джейн відкрила рота, щоб відповісти, як з глибини будівлі пролунав шалений вереск. Джон відчув, як волосся на потилиці стає дибки.
Не кажучи жодного слова, вони обоє схопилися зі своїх місць, вибираючись до коридору.
– Сюди, – Джейн взяла його за руку, ведучи за собою. Їхні кроки відбивалися від стін, а в серці Джона паніка швидко змішалася з неймовірною цікавістю.
Навіть якби Джейн не тягла його за собою, Джон би точно дістався куди треба, адже повсюди носилися санітари, а пацієнти повільно сходилися до однієї з кімнат. Ніби примари, вони сновигали повсюди, зазираючи в усі куточки, залишаючи свої тіні.
Джон зиркнув на підлогу, і побачив сліди.
Криваві сліди, які вели кудись вглиб клініки.
З розчахнутих дверей щойно вийшла одна з медсестер – Долорес, з якою Джон встиг познайомитися в день приїзду. Залишаючи позаду Джейн, він підійшов ближче.
– Що тут сталося? – запитав він, зазираючи через плече жінки.
– Хтось убив одного із санітарів – Ленні, – не зважаючи на смерть її колеги, голос Долорес звучав рівно. Видно, вона вже звиклася з такими реаліями роботи у психіатричній клініці.
Джон зробив крок вперед, зазираючи до кімнати, де холонув труп. Зі свого місця, він зміг роздивитися лише ноги Ленні, розташовані під дивним кутом. Джон пройшов далі, і тепер зміг побачити картину цілком, і, незважаючи на вже вкорінену незворушність, він відчув як всередині все похололо. Ленні лежав на підлозі, розкинувши руки. Його очі були спрямовані вгору, а з горла стирчали ножиці, покриті ще свіжою артеріальною кров’ю, що зовсім недавно струменіла фонтаном навкруги.
– Хто його знайшов? – абстрагуючись від побаченого запитав Джон у Долорес.
– Одна з ваших пацієнток. Джейн, – медсестра кивнула в бік зівак.
Джон не вірячи похитав головою.
– Але ж вона була зі мною весь цей час.
Долорес нахмурилась, але нічого не сказала.
– Прошу всіх покинути приміщення, – почувся гучний голос доктора Гамільтона.
Джон вже нічого не міг второпати. Якщо Джейн була з ним, то як вона могла повідомити про вбивство?
* * *
Залишок дня минув у хаосі. Доктор Гамільтон викликав констеблів, які, втім, затримувалися. Та це й не дивно. Віддалене селище, біля якого на околиці лісу знаходилася клініка, здавалося занадто відокремленим місцем для швидкого отримання допомоги. Гамільтон поспішно інструктував медичний персонал, але Джон відчував, що доктор явно переживає більше за свою репутацію, аніж за те, що сталося. Тіло Ленні не чіпали, лише замкнули двері кімнати на ключ.
Джон відчував, що його голова йде обертом. Намагався зосередитися на паперах, які треба було опрацювати, але перемкнути мозок на потрібну частоту не вдавалося. Він втомлено потер повіки, від чого перед очима замайоріли яскраві цятки.
По клініці човгав убивця.
Ідея того, що хтось з тих, хто перебував серед цих стін, міг вчинити вбивство невинного санітара, змусила його мимоволі здригнутися.
Джон знову подивився на папери, але слова перед очима почали розпливатися. Усі ці звіти, діагнози та рекомендації, здавалося, більше не мали жодного сенсу.
Від думок його відігнав тихий стукіт у двері.
Джон вже було хотів крикнути «увійдіть», але згадав, що перед тим замкнув двері. Зітхнувши, він встав з-за столу і повернув ключа. На порозі стояла Джейн.
– Вибачте, що відволікаю, – швидко затараторила вона, – але у вас вікно брудне, - і з цими словами Джейн пішла далі коридором.
Джон мимоволі зітхнув. Він вже почав втомлюватися від усього, що відбувалося в цій будівлі, хоча пробув тут лише чотири дні. Від ранішнього убивства Джон навіть не згадував про нічну пригоду, тому зараз вирішив, що перевірити вікно ще раз не завадить. Він минув свій кабінет, і увійшов до кімнатки, де спав минулої ночі.
Ну от. Вікно чисте, як і тоді, коли він вийшов надвір уночі. Джон вже збирався вийти з кімнати, як йому в око впало дещо, що порушувало загальну картину його особистого простору.
Тонка гілка, схожа на ту, що так невтомно билася об його вікно вночі. Вона була легкою, майже невидимою в тіні кімнати, але її присутність стала жахливо очевидною. Він відчув, як холодний піт виступив на лобі. Як ця гілка потрапила сюди? Він був певен, що закрив вікно, і не було ні найменшого шансу, аби щось таке потрапило всередину.
Його погляд повільно переміщався від гілки на ліжку до дверей, щоб переконатися, що ніхто не входив після нього. Проте коридор був порожній. Джон відчував, як серце починає битися швидше. Гілка на ліжку – це не просто збіг обставин. Хтось точно був тут.
Джон обережно підійшов до ліжка і підняв гілку. Вона була холодною, злегка вологою, немов її щойно витягли із землі. А потім він помітив, що на її загостреному кінці було щось дивне – темна пляма.
І Джон всім нутром відчував, що то була кров.
* * *
Лише четверта ніч тут, а Джон вже не міг нормально спати. Нерви були на межі, поки він, чатуючи, вдивлявся у вікно.
Гілка більше не билася об скло. Ну звісно ж. Бо хтось її зрубав і поклав йому на ліжко.
Що, чорт забирай, відбувається в цьому проклятому місці?
Він піднявся з ліжка, повільно підійшов до вікна. Притискаючи лоба до холодного скла, Джон вдивлявся у ніч, яка розтягувалася перед ним. Підіймаючи погляд, знову шукав якусь ознаку того, що в цьому місці не все в порядку.
Більше не чулося ні стукоту, ні скреготу.
Ніч була тривожно мовчазною.
Його розбудив гучний стукіт у двері, і Джон перелякано сіпнувся, усвідомлюючи, що під ранок все ж зміг якимось чином заснути.
Витираючи очі, побрів до дверей.
– Докторе Блеквуде! – на порозі стояла Долорес, що стривожено зиркала на нього. – Вибачте, що отак вриваюся, але це важливо.
– Все добре, Долорес. Що сталося? – Джон намагався зосередитися на словах жінки, але думки блукали деінде.
– Я щодо Ленні, – прошепотіла вона, занурюючи руку до кишені, з якої виглядав кутик паперу. – Перед тим, як він… загинув, Ленні приходив до мене і просив передати дещо для вас.
– Що саме? – Джон відчув як цікавість бере гору над втомою, тому чекав на відповідь, але тут їх відволік один із пацієнтів. Чоловік понуро плентався коридором, беззмістовно бурмочучи щось на ходу і намагаючись скинути сорочку. Він промайнув повз них, і цього було досить для того, щоб Долорес відволіклася.
– Це Чарльз, і він зараз почне влаштовувати вистави у кімнаті для відпочинку, тож маю його заспокоїти, – вона дістала з кишені якийсь флакончик та шприц.
– Так, звісно. Але як щодо Ленні? – Джон перевів погляд на Долорес, що вже рушила за пацієнтом.
– Зустрінемося після сніданку, – кинула Долорес і зникла за поворотом.
* * *
Але сніданок минув, а Долорес так і не з’явилася. Джон зазирав у всі можливі кімнати, де вона могла бути, але так і не знайшов її. Він саме підійшов до кімнати з викарбуваною цифрою «3», і спробував повернути дверну ручку, але вона не піддалася. Враз йому дійшло, що саме за цими дверима лежить тіло Ленні, а кімнату ще вчора замкнув доктор Гамільтон.
– От же дурень, – мовив Джон, зиркаючи на дверну ручку.
– Чому? – пролунало позаду нього, і від звуку її голосу він здригнувся.
Джон повернувся до Джейн, і зрозумів, що майже не здивований її появі тут. Повільно видихнув, щоб надати своєму голосу звичних інтонацій.
– Джейн, ви шукали мене для консультації? – він відверто проігнорував її запитання.
– Так, я б хотіла поспілкуватися з вами, докторе Блеквуде, – відповіла вона зазираючи йому у вічі.
І от знову вони сидять по обидва боку столу, але перед ними вже немає медичної картки Джейн. Джон всю перечитав її ще минулого вечора. Дівчина не зводила своїх темних очей з його обличчя, аж йому закортіло запитати, що ж вона там бачить. Джон знав, що їй сімнадцять років, і все своє життя вона провела тут, у клініці для душевнохворих. Але інформації про її батьків у картці не було. Це й інтригувало найбільше: як може людина все життя зростати у таких умовах? І чи залишиться вона при своєму глузді, якщо не бачитиме інакшої сторони монети?
Вкотре Джон замислився про те, що Джейн точно не видається божевільною. Він спостерігав за нею, її рухами, жестами та мімікою. І все, що він може сказати про неї, це те, що вона пристосовується. До людей, що її оточують, та місця, у якому проживає.
– То ви п’єте воду з крана? – Джейн підсунулася ближче, поклавши лікті на стіл.
– Людина помре без води, тому так. П’ю.
– А як ваше вікно? Чисте? – допитувалася вона.
Джон і собі сів ближче.
– Джейн, ви щось конкретне маєте на увазі?
– Лише те, що питаю, – похитала головою дівчина. – Всі змінюються у цьому місці.
– І ви?
– Звісно.
– Поговоримо про ваших батьків… – почав було Джон, але Джейн перебила його.
– Не хочу про них, – відмахнулася дівчина, і встала.
Не встиг Джон відреагувати, як вона всілася йому на коліна і втупилася своїми губами у його вуста. Джон оторопів, відчувши її неочікувану близькість.
– Що ви робите? – прохрипів він, відстороняючись настільки, наскільки дозволяв простір. Його руки автоматично схопили її за плечі, утримуючи на відстані.
– Просто демонструю вам, що вже було, докторе Блеквуде, – і з цими словами вона злізла з нього, і вийшла в коридор, залишаючи його зі змішаними почуттями.
Він вперше мав такий момент зі своєю пацієнткою, нахабно порушивши кордони між ними. Він відчув збудження від самої думки про неї, та вилаяв себе. Цього не має повторитися.
Його думки перервав віддалений жіночий вереск.
* * *
Долорес лежала на землі, руки та ноги розкинулися в різні сторони, від чого вона нагадувала ляльку, покинуту напризволяще. Хоча все було зрозуміло одразу, але Джон опустився на коліна, намагаючись знайти ознаки життя. Пальці на її шиї не відчували пульсу. Очі Долорес були широко розплющені, зафіксовані на сірому небі, а обличчя застигло в жаху.
– Її скинули з вікна третього поверху, – почувся збоку голос Гамільтона.
Джон лише кивнув у відповідь, вирівнюючись. Джон перевів погляд на пацієнтів, які стояли осторонь. Їхні обличчя були дивно байдужими. Жодного переляку, жодної скорботи чи здивування.
– Вже друга смерть за останню добу, – промовив Джон, нервово поправляючи манжети. Його голос лунав глухо серед моторошної тиші, яка накрила двір клініки. – Цікаво, констеблі колись сюди доберуться?
Гамільтон знизав плечима, уникаючи погляду.
– Сюди, докторе Блеквуде, добираються лише ті, хто мусить. А поліція, як правило, мусить найменше, – його голос був рівним, але в очах промайнув ледь помітний натяк на втому.
Джон згадав їхню вранішню розмову з Долорес, і, трохи озирнувшись, поглянув на її тіло. Клаптику паперу видно не було.
Це вже цікаво.
Або хтось не хоче, щоб він про щось дізнався, або ж це просто дивний збіг обставин.
Але ж він не божевільний, щоб вірити у такі збіги.
* * *
Свічка вже майже догоріла, а світло від її вогника кидало тіні на стіни. Здавалося, що все навколо перебуває у дивному танці, лише він не рухався. Джон сидів на підлозі своєї кімнати, вдивляючись у вікно. Холодний піт стікав по його скроні. Він не був боягузом, але атмосфера цього місця робила навіть найстійкішу людину вразливою.
Певний час тому знову чувся скрегіт, тому Джон вирішив озброїтися ножицями, які знайшов у запилюженій шухляді біля столу. Хтось точно намагається залякати його, але навіщо?
Скрегіт повторився. Цього разу ближче. Джон на мить затримав дихання, намагаючись второпати, чи це вітер, чи все ж таки щось (хтось?) реальне.
Він підвівся з підлоги, намагаючись не видавати жодного звуку. Вогник свічки раптом затріпотів і погас, ніби злякався того, що насувається. Джон підійшов до вікна і, затамувавши подих, обережно розсунув тонкі фіранки.
Там, у пітьмі, не було нічого – лише його власне відображення у склі. Але щось було не так. Його відображення не рухалося разом із ним. Воно стояло нерухомо, навіть коли він зробив крок назад.
А потім це «відображення» повільно підняло руку й постукало. Три удари з короткими паузами, три удари з довгими, і знов три удари з короткими паузами.
Скрегіт від гілки.
Джон витер долонею піт, що стікав чолом, і, міцніше стиснувши ножиці, рушив до вікна.
Але «відображення» вже зникло.
Начхавши на все, Джон рушив до дверей, направляючись до вхідних дверей. Взявся за ручку, і зрозумів, що ті замкнуті.
Дідько.
Та, можливо, це й на краще.
Все ще стискаючи ножиці в руках, він рушив назад до своєї кімнати. Важко дихаючи, притулився до дверей, відособлюючись від решти світу. Намагався вгамуватися, аж тут відчув як щось холодне обдало його обличчя, і серце почало калатати як навіжене.
Протяг.
У його кімнаті.
Раніше його не було.
Джон міцніше обхопив ножиці і рушив вперед.
Хтось відчинив його вікно.
Джон затамував подих, переводячи погляд на підлогу на якій красувалися вологі сліди.
Хтось хотів увійти чи вийти?
Звідки взялася волога, якщо сьогодні не було дощу?
Відчуваючи, що нерви на межі, Джон рушив геть зі свого кабінету, намагаючись оминати сліди, але, направду, не сильно переймаючись цим. Вибігши в коридор, він помітив, що сліди ведуть до кімнати з цифрою «3».
– Ось тобі факт, Джоне, – тихо мовив він сам до себе. – За цими дверима тіло Ленні, кімната замкнена на ключ. Вперед.
Але коли він натиснув на ручку, то відчув, як вона піддається його вазі. І ось він стоїть у покинутій кімнаті, де ніхто не живе.
Джон застиг на місці, намагаючись зрозуміти, чи це жарт, чи щось набагато гірше. На підлозі засохлі плями крові досі утворювали зловісний малюнок, що вів до центру кімнати. Але тіло зникло. Наче його ніколи й не було.
Він пройшовся до того місця, де лежав Ленні, намагаючись знайти хоч якусь підказку. Пил на підлозі навколо був порушений – сліди від того, як тягли тіло, чіткі й свіжі. Джон опустився на коліна, проводячи рукою по підлозі. Сліди вели до стіни.
«Що за чортівня?» – пробурмотів він, піднімаючись і оглядаючи стіну.
Стіна виглядала як зазвичай: облуплена фарба, старий дерев'яний плінтус. Але коли Джон постукав по ній, звук був порожнім. Ніби за нею щось ховалося. Він повернувся до дверей і намагався оцінити ситуацію. Невже це робота Гамільтона? Або хтось із персоналу вирішив приховати тіло?
Джон стиснув долоню, перевіряючи чи досі в змозі тримати ножиці. Обережно підчепив край плінтуса, який легко відійшов. За ним на стіні розповзлася вузька щілина – темна і лячна.
В цей момент він почув слабкий звук позаду. Повернувшись, Джон побачив лише тіні, що грали на стінах, але йому здалося, що хтось тільки-но зазирнув у кімнату і швидко зник.
– Гаразд, розберемося по черзі, – пробурмотів Джон собі під носа, і рушив вузьким проходом далі.
Він йшов насторожі, тримаючи ножиці напоготові. Повітря тут було застояне, з легким присмаком цвілі. Джон відчував, як серце гупає в грудях, а кожен крок луною віддається в тісному просторі.
Прохід різко закінчився, відкриваючи невелике приміщення. Джон вийшов у кімнату, яку раніше явно використовували для зберігання медичних карток та купи непотрібного мотлоху. Полиця з книгами була зламаною, шматки дерева розкидані по підлозі. Посеред кімнати стояв старий стіл, на якому догорала запалена свічка. Хтось був тут, перед самим його приходом.
На столі лежав предмет, що одразу привернув увагу Джона. Клаптик паперу одразу нагадав той, що він бачив у Долорес перед смертю. Піднісши його ближче до свічки, він помітив кілька слів, написаних кривим почерком, на диво знайомим:
«Казка для божевільних вже почалася, тож коли не хочеш приєднатися до матері, краще покинь це місце, поки можеш. Якщо ще не пізно. Я от вже запізнився»
Джон запхав папірець до кишені, розуміючи, що час забиратися звідси. Загасив свічку на столі, і навпомацки рушив до проходу.
Вже біля дверей свого кабінету усвідомив, що залишив ножиці на столі у таємному проході.
* * *
Сонце, що лише почало прокидатися, своїми м’якими променями пробивалося крізь фіранки, кидаючи світло на розкидані документи та старі книги. Але Джон не відчував жодного полегшення. Він продовжував сидіти на стільці, не зводячи очей з письмового столу. Вся ніч пройшла у напрузі, і, незважаючи на те, що світло наповнювало кімнату, відчуття темряви не полишало його.
Раз у раз він перечитував слова на клаптику паперу, але розгадки не знаходив. Його тривожила згадка про матір, але вона померла майже десять років тому. Вона спокійно відійшла уві сні, як йому повідомив доктор Гамільтон.
То може все було не так, як йому озвучили?
Джон обхватив голову руками, приглушено закричавши.
«Я божеволію», – думалося йому. Джон відчував, що це місце зведе його в могилу, але цікавість все ж таки переважала над здоровим глуздом. Зрештою, якби не допитливість людства, то світ не розкрив би так багато таємниць.
Кинувши погляд на годинника, що тихенько вистукував собі під носа, Джон вирішив ще раз зазирнути до кімнати номер «3».
Він очікував, що двері знову будуть замкнені, але ручка спокійно піддалася. У кімнаті все було так само, як і вночі. Лише відкритий прохід тепер кидався в очі. Джон рушив прямо в нього, пробираючись знайомим шляхом із павутиння.
От тільки тепер він був тут не сам.
– Ленні? – шоковано запитав Джон. – Як… як це можливо?
Чоловік обернувся до нього, і Джон відчув, як холодний піт покриває чоло. Він не міг відвести погляду від ножиць, які Ленні тримав у руках. Лезо блищало в туманному світлі, ніби насміхаючись над його страхом. Він зробив крок назад, але кімната здавалася меншою, ніби стіни стискались навколо нього.
Ленні замахнувся рукою, і в наступну мить лезо пробило простір між ними. Джон відчув різкий біль у плечі – тепло крові залило його руку, і саме це стало тим моментом, який вирвав його з глибокого шоку. Кров виступала на шкірі, та цей біль не змусив його втратити свідомість. Навпаки, щось прокинулося всередині нього, адже на кону було його життя. Він не мав часу для слабкості. Поціливши кулаком в око Ленні, Джон скористався моментом і вихопив ножиці з руки санітара.
А тоді, ніби хтось керував ним за ниточки згори, з усіх сил застромив ножиці в горло Ленні.
Очі санітара вирячилися від шоку, життя витікало з глибокої рани, струменіючи разом із фонтаном крові.
Джон доторкнувся до свого обличчя, бажаючи переконатися, чи це все відбувається насправді.
На жаль, так.
Він щойно вбив людину.
– Докторе Блеквуде, – почулося збоку.
Джон хутко повернувся, вирячивши очі на Джейн, що спокійно стояла в проході.
– Що ти… це не те, що… – почав було він, але дівчина перебила його.
– Треба витягнути його назовні. До кімнати. Тоді я покличу на допомогу, – впевнено мовила Джейн. – Не треба нічого змінювати.
* * *
Було ще надто рано, тому вони змогли непоміченими дістатися до його кабінету. Джон зайшов до маленької ванної кімнатки. Хотілося плескати на себе гарячою водою, аж поки він би не змив весь бруд із себе. Обробивши поранене плече, Джон змусив себе вгамуватися. Не можна, щоб його бачили у такому стані.
Нарешті він вийшов до Джейн, яка спокійно сиділа у нього на ліжку. Дідько, вона навіть нічого не запитала про те, що сталося.
– Ви в порядку, докторе Блекфорде? – вона підняла на нього свої темні очі, і, здавалося, заглядала під його шкіру.
– Джейн, те, що сталося…
– Мені байдуже, – вона встала з ліжка, підходячи ближче. – Це вже минуле. Мене більше цікавить майбутнє.
Можливо, справа була в тому, як вона це сказала. Або ж важило те, що саме малося на увазі. Але Джон обхватив долонями її обличчя, і поцілував, скеровуючи до ліжка. Руки Джейн блукали його тілом, а з горла дівчини виривалися тихі стогони, що підбадьорило його піти далі.
Набагато далі, ніж коли-небудь планував.
Ось тепер він точно перейшов усі дозволені межі.
* * *
Як і було спочатку, про тіло Ленні у кімнаті з номером «3» повідомила Джейн. Джон вже майже точно був переконаний у тому, що божеволіє. Він вбив людину. Звабив свою пацієнтку. А тепер з часом відбувається якась чортівня, яку, хоч як не намагайся, але неможливо пояснити раціонально.
То наступною знову буде Долорес?
А тоді хто? Гамільтон або ж сам Джон?
Дідько.
Джон розтер втомлені повіки, що так і просили його дати очам відпочити. Скільки ж він не спав? Добу? Дві? Він навіть не міг згадати точної дати свого прибуття в це місце. Могло минути як декілька днів, так і цілий місяць.
Його погляд знову прикипів до того папірця. «Я от вже запізнився».
Хто саме запізнився? Ленні?
Судячи з його смерті, так.
Невже це саме Ленні стукав у його вікно ночами?
Джон втомлено зітхнув, розуміючи, що навряд чи отримає відповіді на всі свої питання.
Зненацька в його голові промайнула думка, якій він не надав змоги втекти кудись в глибини підсвідомості: «Треба вибиратися з цього місця».
Але спершу слід врятувати Долорес, якщо це можливо.
* * *
«Мій білий халат серед вицвілих сірих тонів пацієнтів виглядає дуже недоречно», – подумав Джон, і відчув певне дежавю. Він ловив на собі погляди пацієнтів – здивовані, похмурі, але сповнені чогось іще… Було щось тваринне у їх поведінці.
Пацієнти відводили погляди, не спілкувалися між собою. Один зі згорблених чоловіків зиркнув на нього, і, вишкіривши почорнілі зуби, беззвучно мовив: «Бу», а тоді гучно зареготав. Тоді ж до вух Джона долинув спокійний голос санітара:
– Містере Доу, вам час на процедури.
Джон вражено зупинився, відчуваючи як колотиться його серце. «Я вже переживав цей момент», – Джон точно упевнився в цьому.
– Клята клініка, – пробурмотів собі під носа, рушаючи вогким коридором далі. «Куди ж поділась Долорес?»
Зупинившись біля сходів, що вели на горішній поверх, Джон затримався, вдивляючись у тіні, що ковзали у мертвій тиші. Насправді, він не знав достеменно, чому прийшов саме сюди, здавалося, ноги самі несли його. Звук крапель, падаючи десь із труби, ще більше створював гнітючу атмосферу. Джон ще раз озирнувся, ніби очікуючи, що хтось ось-ось кинеться на нього. Але позаду нікого не було.
Сходи під його ногами поскрипували, ніби протестуючи проти кожного кроку. Здавалося, будівля сама намагалася втримати його від підйому. Та все ж, ось він вже на третьому поверсі. Повітря тут здавалося важчим, пронизаним запахом пилу і чогось іще – старого і гнилого.
Слабке світло з маленького вікна ледь пробивалося крізь шар бруду на склі, створюючи тьмяний ореол у кінці коридору. Двері тут були схожі одна на одну, за винятком того, що деякі мали на собі подряпини, ніби хтось намагався вирватися зсередини.
Джон озирнувся. Щось у цьому видовищі змушувало його залишатися напруженим, кожен м'яз був натягнутий, як струна. Він зробив кілька обережних кроків вперед, вдивляючись у тіні. Погляд його привернули двері наприкінці коридору. Вони були напіввідчинені, і звідти ледь чутно долинали уривки розмови. Два голоси. Обидва жіночі.
– Я маю доповісти про те, що він скоїв, – голос Долорес звучав пригнічено, здавалося, що вона на межі. – Твій батько…
– Його тут немає, – відповіла Джейн. – І він не буде в захваті від того, що ти нишпорила в його паперах.
Джон став на порозі, намагаючись намалювати собі всю картину того, що тут відбувається.
– Джоне! – плечі Долорес розправилися від полегшення. – Ми маємо поговорити. Ленні…
– Він мертвий, чи не так? – у голосі Джейн прозвучали нові нотки. Це був гнів? Джону здалося, що вона повністю контролює ситуацію, і не допустить того, щоб щось пішло не за планом. – А мертві не говорять.
Та Долорес відмахнулася від неї, повертаючись у тісній кімнатці до Джона. Вона занурила руку до кишені, і витягла списаний папірець. Та не встигла Долорес зреагувати, як Джейн штовхнула її до вікна, на ходу вихоплюючи листа.
– Ні! – Джон кинувся вперед, але Долорес вже полетіла вниз.
Її тіло скрючене лежало на землі, просто під розбитим вікном. Голова налетіла на камінь, з-під якого виднілася темна пляма крові.
Джон обернувся до Джейн, вхопивши її за плечі.
– Що ти накоїла?!
– Вона знала про нас! Хотіла розповісти про все Гамільтону! – очі Джейн наповнилися сльозами. – Я лише захищала тебе, захищала нас…
– Та ж немає жодних нас, Джейн! – Джон схопився за потилицю. – Що тут коїться? Це якесь божевілля!
Джейн притулилася до нього.
– Все добре, Джоне…
– Ти справді не розумієш? – Джон вирячився на неї. – Ми з тобою – вбивці!
Джейн притулила пальця до його вуст.
– Краще про таке не кричати, справді. Ходімо, її тіло зараз знайдуть.
І справді. Вже коли вони спускалися сходами, то з двору почувся шалений крик.
Це якась божевільня.
Як би це не звучало.
* * *
Після того, як Гамільтон вкотре викликав уявних констеблів, Джон забарикадувався у своїй кімнаті. Він не реагував на стукіт у двері, просто спостерігав, як горить свічка. Його пальці нервово барабанили по краю столу, поки він дивився, як полум'я тремтить від найменшого руху повітря.
Шалено хотілося пити, але Джон боявся торкатися до місцевої води. Дідько. І коли він став параноїком? Та після всього, що він побачив у цьому місці, навіть цей базовий інстинкт тепер здавався небезпечним.
До його вух долітав знайомий стукіт об скло. Джон схопився з місця і рушив до своєї кімнати, вперто бажаючи дізнатися, хто ж безперестанку тероризує його вікно.
Пусто.
Нікого не було видно.
А тоді Джон голосно засміявся, чим здивував навіть сам себе.
Об його вікно стукала вже знайома гілка.
Він підійшов ближче. І справді. Це ж та сама гілка від старого дерева, що зручно росло собі на подвір’ї клініки.
– Настав час тебе зламати, – мовив він, вибігаючи з кімнати.
Щойно він вийшов крізь надвір, як йому в обличчя вдарило холодне повітря, у якому вчувалися нотки дощу. Після затхлості клініки навіть прохолодний запах вологи здавався йому приємним.
Неподалік виднівся сарай зі всіляким мотлохом, і Джону залишалося лише сподіватися на те, що там знайдеться пилка. Земля під ногами була м’якою від недавнього дощу, і з кожним кроком він чув, як черевики вгрузають у ґрунт. Сарай виглядав занедбаним: двері перекосилися, фарба давно облупилася, а через тріщини в стінах проглядало темне нутро приміщення.
Джон обережно потягнув двері на себе, і вони з жалібним скрипом піддалися. Усередині запах старого дерева й іржі змішався із солодкуватим ароматом цвілі. Джон ковзнув поглядом по стелажах і купах мотлоху. Поламані інструменти, старі відра, залишки канатів – усе здавалося безладно розкиданим, наче хтось шукав тут щось раніше.
Нарешті його очі натрапили на те, що виглядало як стара пилка. Вона лежала в кутку на підлозі, наполовину прихована купою тирси й уламками дерева. Її металеве полотно було вкрите іржею, але вона все ще виглядала придатною для роботи. Джон ледве стримував нетерпіння, і, стискаючи пилку в руках, поспішив на вихід із сараю.
Джон стояв на сирій землі, вдивляючись у велетенську гілку, яка, немов жива, тягнулася до його вікна. Холодне повітря пронизувало шкіру, але він не зважав. Джон зачепив зубці іржавої пилки за деревину, і почав спилювати гілку. Кожен рух пилки створював хрипкий звук, схожий на стогін, і деревина сипалася на землю, утворюючи крихітні купки тирси. Пилка щоразу застрягала, і Джону доводився докладати більше зусиль, аніж думалося спочатку. Його серце калатало, а м'язи напружувались від кожного руху.
Аж тут до його вух долинув шурхіт опалого листя. Джон нашорошив вуха.
Кроки. Хтось наближався.
– Агов! – з горла Джона пролунав крик. Вже набридло ходити переляканим.
Але замість відповіді, до вух долинув сильніший шурхіт листя, і Джон помітив чоловічу постать, що швидко втікала від нього подалі.
– Трясця! – Джон відчув різкий біль у долоні, і усвідомив, що порізався об пилку, поки спостерігав за втікачем. Він зробив різкий рух, щоб розламати кляту гілку, але через слизьку землю втратив рівновагу, і ледь не гепнувся об своє вікно.
Цієї ж миті він відчув як витанцьовує у вухах пульс.
Джон міцно стискав спиляну гілку в лівій руці, а інша ж, стікаючи кров’ю від порізу, міцно притискалася до скла.
Ось вам і кривавий слід на вікні.
* * *
Туго перев’язавши долоню, Джон вирішив сьогодні ж повідомити доктору Гамільтону про своє рішення покинути клініку. З нього вже досить. Нехай це непрофесійно з його боку, але те, що відбувалося з ним тут, зовсім не нормально.
Божевілля якесь.
Він швидко забіг до своєї кімнати, кинув спиляну гілку на ліжку, і, перев’язавши долоню, пішов до головного лікаря.
– Докторе Гамільтоне, мені треба поговорити з вами… – почав було Джон, наткнувшись на чоловіка у коридорі. Але побачивши вираз обличчя Гамільтона, зупинився. Його бліде обличчя було більш змарнілим, ніж зазвичай, а очі шалено бігали по сторонах, ніби він не міг зосередитися на чомусь одному. Або ж вся справа в іншому.
Джону дійшло, що Гамільтон намагається стримати сльози.
– Не зараз, докторе Блекфорде, – тихо мовив він, проходячи повз.
– Що сталося? – Джон рушив за ним, оминаючи пацієнтів, що вишикувалися, ніби перед виставою.
Гамільтон на мить зупинився, послаблюючи вузол краватки. Здавалося, що йому не було чим дихати.
– Джейн, вона…
Джон знову відчув, як у вухах гудить від поганого передчуття.
– Що з нею?
Нарешті Гамільтон спромігся відповісти.
– Її знайшли на задньому дворі зі шматком гілки в очниці. Вона мертва. Моя маленька донечка – мертва…
* * *
Все, про що міг думати Джон після всіх подій, так це той факт, що він бачив убивцю тоді. Аби він не порізався об пилку, то можливо, наздогнав би незнайомця, і Джейн була б жива.
Та вже нічого не зміниш.
Перед його очима досі майоріло тіло Джейн, напівзаховане в купу брудного листя. Її око дивилося прямо в небо, а з іншого ж стирчав кінець гілки. Та її обличчя не виражало жаху. Здавалося, що вона змирилася зі своїм кінцем.
Джон сидів у приймальні доктора Гамільтона як враз його пройняла жахлива думка.
Її вбили гілкою.
Дідько!
Клята гілка зараз валялася на його ліжку. Та ще й забарвлена кров’ю. Це була не кров Джейн, та все ж.
Треба забрати її, поки хтось не побачив.
Діставшись до дверей своєї кімнати, Джон озирнувся, перевіряючи, чи нікого немає поблизу. Потім обережно відчинив двері й увійшов усередину.
Його ліжко аж блищало від своєї білизни та невинності. Джон схопився за голову, і гірко засміявся.
– Хто грається зі мною?! – закричав він, шалено роззираючись зусібіч. Та йому відповіли лиш тіні, що спокійно перешіптувалися у темних кутках кімнати. Сонце вже майже зайшло, і несподівано Джон подумав: «У цьому місці не буває дня». Є лише ніч та ранок, що змушує тебе почуватися вичавленим та, на біса, божевільним.
Не відаючи, що робить і чому, Джон підійшов до вікна і потягнув угору. Виліз назовні, і побіг територією туди, де, як він пам’ятав, знаходилися ворота. Оббіг ще з одного боку.
І ще.
Нічого.
Джон вражено зупинився. Вся ситуація починала здаватися не просто абсурдною, а жахливою пасткою.
Тепер він стояв серед густого туману, що, розповзаючись від лісу, повільно поглинав все навколо. Лише гілки дерев химерно вирізнялися на тлі похмурого неба, нагадуючи темні, викривлені пальці.
Джон розвернувся, намагаючись зорієнтуватися, але клініка, яка повинна була бути позаду, виглядала зовсім не так, як кілька хвилин тому. Її стіни немов наближувалися до нього, схоплюючи у міцні лещата.
Все, пізно.
Він вже запізнився.
* * *
Джон прокинувся від відчуття того, що хтось встромляє шприц у його руку. Від пекучого болю він охнув, а тоді відчув як тіло поволі обм’якає. У голові шуміло. Попереду майоріли цятки у білих халатах.
– Де… де я? – у горлі пересохло, тож голос прозвучав приглушено та хрипло.
– Ну що за питання? – почувся знайомий голос. На краєчок ліжка біля нього всівся чоловік, якого Джон точно знав.
– Докторе Гамільтон?
– Ну звісно ж, – обличчям лікаря розплилася посмішка, хоча у голосі її не було чутно. – Що ви пам’ятаєте про останні двадцять чотири години?
Джон почав повільно роззиратися кімнатою. Вона була йому знайома, але це точно не та кімната, якою він користувався з часу свого прибуття до клініки. Він пам’ятав ці вицвілі шпалери у ледь помітну смужку, а ось там, понад плінтусом, Джон нещодавно відкрив двері до таємного проходу, де зустрів Ленні.
Від раптового усвідомлення, Джон вражено потягнувся на ліжку, бажаючи встати, і лише зараз зрозумів, що не може. Він спробував поворушити кистями рук, але не вдалося. Тоді перевів погляд вниз і помітив на собі те огидне сіре вбрання. У такому ж одязі ходили пацієнти цієї клініки.
– Що за чортівня?! – закричав Джон. – Звільніть мене!
– Спокійно, не треба кричати, – лагідно звучав голос Гамільтона. – Ліки скоро подіють, і ви зможете заснути.
– Що? Як ще ліки? Я не хворий! – Джон досі намагався звільнити руки, але їх міцно прив’язали до узголів’я ліжка, не залишаючи жодного шансу на порятунок.
– Ви не вийдете зі своєї палати. Не після того, що накоїли, – у голосі Гамільтона вже не було співчуття. Він здавався агресивним.
Джон тихо зітхнув, приймаючи свою поразку.
– Якщо ви про Ленні, то…
Гамільтон насупився.
– А що не так з Ленні? – а тоді мовив кудись собі за плече. – Долорес, покличте Ленні. будь ласка.
Джон відчув як до горла пробирається нудота.
– До… Долорес? Це справді ти? І Ленні теж тут? – тихо запитав він.
– Ну звісно, всі наші санітари на місці. Ви перебуваєте у серйозній клініці, а ми не якісь там аматори.
Джон ковтнув слину, щоб змочити сухе горло.
– А Джейн?
– Ви про мою доньку? Вона за стіною, читає собі казочки.
– Що?
– «Казки для божевільних» Вардена. Може чули про такого – він засновник цієї клініки, – спокійно відповів Гамільтон. – Завдяки його книзі пацієнти краще сплять. Вам також слід спробувати. Я попрошу Джейн…
– Ні! Не треба!
– Добре, але не нервуйте, – Гамільтон обернувся до Долорес, і стиха мовив: – Ще дозу оксикодону.
– Що?! Не смійте вводити мені наркотики! – Джон панічно засовався на ліжку, та вже за мить змучено зупинився. А тоді засміявся. «Оце так влип».
– Я радий, що до вас повертається гарний настрій, – Гамільтон взявся за купу паперу, що нагадала Джону про медичну картку. – То що змусило вас бігти територією клініки та бити зламаними гілками у вікна пацієнтів?
– Що-о? – Джон знову нервово засміявся. Схоже ліки починають діяти.
– Окрім того ви полюбляли залишати поцуплені свічки запаленими та писати дивні листи. А опісля стукали по вікні азбукою Морзе, прохаючи про порятунок. Від кого ви рятувалися? Ви тут у безпеці, ми це вже проходили минулого разу.
– Минулого разу?
– Так. Коли померла ваша мати.
– Моя мати?
– Невже ви забули? – у голосі Гамільтона прозвучали нотки стурбованості. От актор гівняний.
– Ні, я пам’ятаю про смерть моєї матері, – Джон вже був відверто роздратованим. – Ви сказали, що вона померла уві сні.
– Справді? Я таке казав?
Джон зібрав усі свої сили, щоб знову не закричати. Як же бісить, коли з тобою розмовляють як із божевільним.
– Саме так ви і сказали.
– Але ж її вбили, – байдуже відповів Гамільтон.
Джон затамував подих, боячись навіть поворухнутись. У голові шуміло все більше, але він хотів отримати всі відповіді.
– Що з нею сталося?
– Хтось проткнув око вашої матері гілкою. Її знайшла ваша сестра.
– Моя… хто? – хоч Джон і здогадався, але бажав почути відповідь. Впродовж усієї розмови його нудило, і він був би не проти кашлянути вмістом свого шлунка в морду цьому зарозумілому стариганю.
– Джейн. Ваша молодша сестра.
Все. Кінець.
Джон закрив очі.
Він спав зі своєю сестрою.
Спав. Зі. Своєю. Сестрою.
Вбив Ленні, став свідком смерті Долорес, не вберіг Джейн від… чого? Вона ж за стіною читає казки.
Якщо всі ці люди живі, то можливо, вони з Джейн і не дійшли до гріха.
Принаймні, він на це сподівався.
Але як бути зі всім іншим? Джон не божевільний. Точно. Можливо, він єдиний тут при своєму глузді. Всі інші просто душевнохворі, котрі насолоджуються зараз його муками.
Зненацька він згадав одну фразу Гамільтона.
– Ви казали, що я писав листи?
– Більше схоже на дивні послання, незрозуміло кому.
«Собі», – зрозумів Джон.
Він писав ці листи собі.
Як попередження. Або ж прохання тікати поки не пізно.
Остання його думка перед тим, як остаточно провалитися в сон, стосувалася того, що він, бляха, запізнився. Джон не покинув це місце.
Не зміг.
* * *
– То як ти запишеш ім’я нашого гостя з третьої палати? – запитала Джейн, відриваючись від книжки.
– Нам же не потрібно зайвих запитань від нащадків? – Гамільтон посміхнувся до неї.
Джейн похитала головою, знову зосереджуючись на своїх казках. Кинувши погляд через її плече, Гамільтон помітив, що вона читає про молодого та колись перспективного психіатра, який, на жаль, загубився серед божевілля своїх пацієнтів. Зокрема, однієї значно молодшої за нього пацієнтки.
– Джон Доу, – мовив Гамільтон. – Він забуде, хто він, і для решти світу так і залишиться невпізнанним, – і подумки додав: «Як і ти, моя Джейн Доу».
* * *
Він стояв у коридорі, який, здавалося, жив власним, млявим життям: тут і там чувся тихий стукіт крапель, що падали з невидимих джерел у якісь глибокі калюжі, шепіт протягів, що гуляли між тріщинами у вікнах і дверях, приглушений скрип дверних петель, ніби хтось чи щось за ними рухалося. А надворі щось точно ходило ночами, він був певен. Чи не так? Хоча… може він і помиляється.
Недоварене пшоно, що давали сьогодні на сніданок застрягло в зубах. Він клацнув зубами. Щось дрібне і тверде розкришилося під тиском, залишаючи в роті кислуватий присмак. Це пшоно? Кістка? Його зуб?
Довкола сновигали оці кляті божевільні. Але він не був таким. Чи був?
Раптом до його вух долинули впевнені кроки, і перед очима постав чоловік у білому лікарняному халаті, з синьою текою під пахвою, що так вигідно виділявся серед вицвілого одягу пацієнтів. І той малий думає, що він тут найкращий? Особливий? Він стиха засміявся про себе, а тоді вишкіривши почорнілі зуби, мовив до нового лікаря:
– Бу, – і гучно зареготав.
Той аж сіпнувся від несподіванки, але, на жаль, вдосталь насолодитися моментом не було можливості, адже санітар саме гукнув:
– Містере Доу, вам час на процедури.
