Жіночий вагон

♪ Clint mansell - Lux aeterna

Телеграм канал “Кримінальна хроніка України”

6:20 20 жовтня 2024 рік

Страшна знахідка

В приватному секторі Запоріжжя, знайдено тіло чоловіка без кінцівок.

Жіночий вагон у який я зайшла був напівпорожній, певно через будній день. Здавалося, залізниця знайшла найрозбитіший часом й причепила його в кінець потягу. Все дихало занедбаністю. Стіни оббиті вилинялим оксамитом, колись бордовим, а тепер збляклим та тьмяним. Вузькі вікна, прикрашені посірілими від пилу фіранками, від погляду на які кортить помити руки. Дощові краплі сочаться мутним склом повільними струмками, залишаючи тонкі сліди. В моєму купе повітря пахло мокрим листям, сирістю, й трохи чимось залізним, ніби іржею. Там розмістилося двоє пасажирок. Пані років п’ятидесяти, з довгими, червоними нігтями розкладала щось на столику біля вікна. Вона зручно вмостилася на правій нижній полиці й майже повністю зайняла її речами. Побачивши, що я заклякла у дверях купе, привітно всміхнулася, показавши ряд маленьких гострих зубів. Та вже через мить жінка, полишила свої справи, так пильно вона стала розглядати мене. Її мигдалеподібні очі не затримувались довго на чомусь конкретному, а просто блукали туди сюди по рисах обличчя. Я дістала з кишені вогкої куртки пожмаканий квиток й удала, що уважно його вивчаю. В іншій кишені міцно стиснула пластинку з таблетками, в марних спробах відігнати нав’язливу думку, що ця жінка впізнала мене. В скронях пульсувало, а в роті з’явився противний присмак жовчі. Ну, чому мені досі не дадуть спокою? Пройшло, мабуть, близько хвилини перш ніж сусідка повільно повернулась до свого заняття.

Ніколи не обираю місце внизу. Там внизу, в тісноті інших пасажирів, почуваюсь мов у закритій банці. Під моєю полицею, на широкій лавці, зіщулилась молода брюнетка. Волосся, підстрижене під каре, лежало дещо хаотично, однак їй дуже личило. Порцелянова шкіра та бурштинові очі, нагадували мені акторку зі старих французьких фільмів. Делікатну худобу підкреслював великий коричневий светр, в просторих рукавах якого вона гріла руки, хоча в купе було тепло.

Я привіталась і попросила дозволу поставити свою сумку в нішу під сидінням дівчини. Вона поспіхом підхопилась, не дістаючи рук зі свого светра. Потріскане, темно-буре сидіння застогнало іржавими петлями. Після кількох спроб, та забитого пальця на руці, вдалось таки примостити свою сумку біля валізи дівчини. Як і всі дорожні саквояжі, вони виявились близнюками, темні та громіздкі.

Щойно поїзд рушив, в купе зайшла висока, худорлява дівчина. В той момент, всю мою увагу прикувало її волосся. Дощовий, сірий день, слабко освітлене приміщення не могли применшити його краси. Блискуче, закручене в тугі, мідні кучері, воно спадало їй до ліктів. В руках незнайомка тримала паперовий стаканчик й обтріпану пачку цигарок, яку квапливо сховала в нетрях потертого пальта. Мої сусідки не зреагували на появу нової пасажирки, а позаяк багажу при ній не виявилось, то я вирішила, що вони вже знайомі.

Дівчина зняла верхній одяг й обережно повісила його на металевий крюк, на якому де-не-де виднілася облуплена позолота. Кілька разів пасажирка провела тендітними пальцями по одягу, наче перевіряла, щоб пальто випадково не впало на порепану підлогу. Вона сіла напроти мене, й відкинула за спину свої кучері. Сусідка мала невелике, серцеподібне обличчя. Якби не тонкий шрам, то воно б нічим не виділялось від тисяч інших. Загоєний надріз на лівій щоці тягнувся до самого підборіддя, проступаючи через товстий шар косметики. Дівчина піймала мій погляд, та опустила голову, уткнувшись в телефон.

За вікном дощ утворив стіну, що не пропускала жодну смужку світла. Важкими краплями він батожив по поїзду. В поєднанні з монотонним скреготом коліс, це скидалось на застосування психологічної зброї. Відлуння безперервних потоків води, та обмежений простір купе, наганяв думки, що ми четверо знаходимося в тісній капсулі, яку підхопило бурхливе море. Повітря ставало важким, наче кожен подих поглинав усе менше кисню. Кофта липла до шкіри, грудна клітка стискалася, а задуха ставала все відчутнішою — бракувало місця, та простору, аби дихати. Щоки запашіли.

Кілька разів я квапливо вдихнула. Ковтати таблетки при сусідках не хотілось, але це ліпше ніж те, що може статись, якщо їх не випити. Спробувала дістати їх прямо в кишені, та полірована пластинка ковзала в спітнілих долонях, а потім впала, долетівши до середини купе.

Кучерява пасажирка хутко нахилилася, та подала мені упаковку. Її погляд завмер на назві, а потім й на мені. Я густо почервоніла, та висмикнула ліки з холодних пальців дівчини.

— Дякую.

Телеграм канал “Новини ЗП”

7:10 20 жовтня 2024 рік

Стали відомими шокуючи подробиці кривавого злочину в передмісті Запоріжжя.

Сьогодні о 6:00 в селищі Горбики, в 10 км від Запоріжжя, місцевий житель К. знайшов тіло чоловіка без обох рук. К. повертався з роботи в нічну зміну, й біля свого гаража наштовхнувся на моторошну знахідку. На місці злочину працює поліція.

Жінка з червоними нігтями потягувала чай, та совалась на сидінні.

— Ой, здається ми самі на весь вагон.

Її ніхто не відповів, лише брюнетка злегка підняла кутики тонких губ.

— Мене до речі Наталя звати, можна просто Ната. Нам так довго їхати, тож ліпше познайомитись, — на цих словах кучерява дівчина закотила очі, а я пирснула.

— Так то краще, як вас звати, звідки ви?

— Поліна, — шия у вирізі пуловера почервоніла, хоч це майже не брехня.

— Я з Запоріжжя. Мабуть, вже читали новини? — Наталя, подалася всім тілом до мене. Дві інші пасажирки теж повернулися, й перестали удавати, що їх тут нема.

— Ні, а що? — на цей раз запашіли й щоки. А це точно не брехня. Я вже багато років не читала нічого окрім старих книжок.

— Аа, — Ната не ховала розчарування в голосі. — Припустила, що ви щось чули про ту справу.

— Про яку? — кучерява сусідка вперше подала голос. Він був густим та тихим. — Я Ліна.

— Та вже в усіх новинах писали про чоловіка, якого знайшли без рук. Тільки подумайте, яке звірство, у нас люди на війні гинуть, а вони таке вичворяють, — вона квапливо перехрестилась. — Варвари, мабуть, якісь сатаністи.

— А чому ви думаєте на сатаністів? — брюнетка підняла на неї свої великі очі. — Єє, я Діана.

— Ну, а хто таке міг утнути? То подібне на ритуал. Пам’ятаю, давно вже програму дивилась і там підлітки вчинили щось схоже зі своєю матір’ю. Знаєте, цікавлюсь такими темами. Люблю подкасти слухати поки займаюсь домашніми справами, особливо про гучні злочини, — Ната широко посміхнулась, оголивши свої гострі зуби.

Я поправила чубчик, що він аж почав лізти в очі, та відсунулась якомога далі від неї.

— Не знаю, це більше скидається те, що вбився хоче заплутати слідство, — протягнула Ліна, а очі Нати перетворились на дві оливки. — Маю на увазі відбитки, особливі прикмети, шрами там, чи може в людини пальця не було.

— Таке страхіття, — Наталя глибоко зітхнула, й насолодою ковтнула чаю. — Якщо ви маєте рацію, тоді це точно чоловік.

— Чому?

— Щоб таке утнути самому треба фізична сила. У жінки такої сили недостатньо, — Ната стенула плечима.

— Аби відтяти руку мертвій людині? — Діана похитала головою. Пасажирки повернулися до неї. Дівчина трохи почервоніла, й заговорила дуже швидко. — Лише уявіть жінку, що роками терпить приниження, побої та ґвалтування, — вона дістала руки зі светра, й стиснула в кулаки, вп’явшись короткими, неохайно підрізаними нігтями в білі долоні. — Кожна мить її життя проходить в страху, тривозі. Вона не знає, що таке безпека, але знає, що ніхто їй не допоможе. Має до кінця днів відчувати цей жах. І ось в неї з’являється надія, — її голос захрипів, став нижче. — Надія звільнитися, ціною смерті свого ката. — Ви думаєте, — Діана вп’ялася поглядом в почервоніле обличчя Нати, — думаєте її зупинить те, що в неї недостатньо фізичної сили? — дівчина опустила руки, але перед тим, як їх закрила тканина светра, я побачила багрові синці навколо її зап’ясть.

— Я не зовсім те мала на увазі, — роздратовано промовила Наталя. — Ситуація, що ви сказали явно перебільшена, там важко щось довести. Ну, от що означає роками терпіла? Чого ж просто не піти від нього? — Діана збиралась заговорити, та Ната продовжила, з її обличчя сповзла усмішка, а очі звузились. — Подібне трапилось з моїм сином. Дружина, після трьох років шлюбу звинуватила його в жорстокому поводженні. Наклеп, просто брехня. Вона не мала жодних доказів, лише пара синців, дурепа. А син через неї втратив роботу, повагу колег, — жінка так різко поставила стакан на стіл, що чай з нього виплеснувся багряною калюжею. — Я точно знаю, що син її й пальцем не торкнувся, не така він людина.

— А хіба є певний тип людей, які здатні до насилля, чи навіть вбивства? — Ліна сумно посміхнулась, а її пальці торкнулись шраму на обличчі. — Такі істоти — не монстри, це люди. І саме це найстрашніше в них (1). Їх неможливо розпізнати на вулиці, можна роками жити поряд з такою особою, й навіть не здогадуватись про приховані нахили.

— Не скажіть, хтось дійсно має більшу схильність. Пияки й наркомани, якісь психопати на таблетках, ви новини то гляньте, — Наталя ображено підібгала губи. — Нормальні чоловіки ніколи такого не чинять. А деякі дівчата просто перебільшують, та придумують жахливі, брехливі історії, щоб привернути до себе увагу.

— Як стрілка компаса завжди вказує на північ, так і чоловічий палець звинувачення завжди знаходить жінку. Завжди, — прошепотіла Діана (2). А іноді й жіночий.

Перша зупинка, в Кам’янському тривала пару хвилин. Мої сусідки вийшли подихати повітрям. Я хотіла, дістати книжку з дорожньої сумки, а потім трохи розім’яти ноги, якщо встигну. У ніші під сидінням стояло дві чорні сумки. Я кліпнула. Де ж моя? Силувала себе згадати, в який саме куток поставила свою, та все марно. В той момент через погляд Нати, я машинально запхала свої речі, а думала лише про те чи впізнала вона мене. Трясця. Побіжний огляд нічого не дав, тож я смикнула змійку тієї, що стояла ближче. Зразу стало ясно, що це не чужа валіза. Зверху, нашвидкуруч замотане в харчову плівку лежало щось довгасте. Кілька шарів прозорої плівки давали змогу розгледіти предмет. Я глибоко вдихнула повітря, й міцніше вхопилась за сидіння зі шкірозамінника. У валізі лежала людська рука. Відрізана вище ліктя.

Купе наче стиснулось, а з легень забрали все повітря. Нудота підступала. Тремтячими пальцями, аби як закрила сумку. Сидіння з м'яким гупанням опустилось на місце. Я притисла долоні до голови й розтерла скроні. Тупий біль в області очей пульсував в такт дощу. Мертва, відтята кимось рука, мов висіла переді мною в повітрі. Погляд блукав по тісному, сірому купе в пошуках простого пояснення. Жарт? Хтось з пасажирок готується до Хелловіну, таке ж можливо? Так, але навіщо тоді замотувати іграшки в харчову плівку? Маячня якась.

А що як пасажирка навіть не знає, що везе? Припустимо, їй це підкинули, до того ж знахідка лежить на самому верху.

Шкіра на скронях стала гарячою, а я все тепла їх. Може ця сумка взагалі не належить нікому з моїх сусідок? Міг же її хтось тут залишити, а сам покинути поїзд? Звісно, певно так й трапилося. Варто покликати провідницю, вона зателефонує в поліцію і тоді … Серце набухло, наче губка, яку опустили у воду. Трясця. Ніхто не стане розбиратися, що тут сталося. Все повісять на мене. Мерзенний холодок пробіг вздовж хребта. Як того разу.

Поїзд рушив. Двері купе відчинилися, й запахло мокрим одягом.

— Ви така бліда, вам погано? — Ната прискіпливо оглядала мене. В слабкому світлі дощового дня по її обличчю блукали химерні тіні.

Я спробувала сфокусувати погляд й похитала головою. Протислась повз сусідку, та кинулася до вбиральні. Її встигли відчинити, хоч провідника я наче не бачила.

В голові шуміла кров та злива, що шмагала по вагону. Весь світ стиснувся до крихітного приміщення просякнутого хлоркою. Липка, колюча паніка проштрикувала тіло. Видиво відтятої руки стояло перед очима. Шлунок скрутило, й мене знудило.

Що як у вагоні досі їде вбивця? Я оглядала пошарпані стіни, поблякле дзеркало, так ретельно, мов вони могли підказати, що робити. Але замість підказок уява малювала картини сповнені криків, крові та болю.

Не знаю скільки часу я провела в туалеті, поки оглушливий стукіт не звалився на мене.

Телеграм канал “Україна зараз”

12:15 20 жовтня 2024 рік

Встановлено особу жертви.

Поліція дізналася, що тіло чоловіка, без рук, яке знайшли зранку під Запоріжжям належить Трубай Степану Івановичу. Його впізнали місцеві жителі. Степан Іванович вчитель історії в місцевій школі. Мешкав з сестрою. Станом на зараз її знайти не можуть.

— Поліна, ви як там? Все в порядку?

За дверима стояла Ліна. Вона швидко заблокувала телефон, та спантеличено оглянула мене.

— В чому справа? — не знаю де я відшукала сили, однак голос звучав спокійно, навіть трохи здивовано.

— Наталя сказала, що вам наче зле. Ми шукали вас по всьому вагону, — дівчина ніяково посміхнулась. — Схоже вона перебільшила.

Я силувано знизила плечима.

— Голова розболілась.

Стояв день, проте сірість повністю проковтнула наш вагон. Світло не вмикали, потріскані плафони ламп споглядали нас своїми згаслими, неживими очима. Величезні, тяжкі краплі невпинно стікали по мутному склу. По дорозі в наше купе, жоден пасажир не потрапив мені на очі. Відчинені навстіж двері купе зяяли пустотою, так само як плацкартні місця.

Маленький, подряпаний столик вщент заставили. Ната клопотала біля канапок з ковбасою, та огорнутими парою стаканами. Щойно ми з Ліною зайшли, вона тицьнула нам в руки по одному.

— Пригощайтесь, дівчата, чайком, тут так холодно, — її крихітні зубки поблискували в сутінках.

— Де ви взяли стакани? Бачили провідника? — Ліна охоче гріла руки об філіжанку, та пити не поспішала.

— Так, мила дівчинка, — Ната відпила зі свого, й аж замружилась від насолоди. — Але така заклопотана, каже у них не вистачає працівників.

— А чому світло не вмикають? — гаряча рідина виявилась каркаде. Її червоний, насичений колір нагадав мені про руку, що лежить в сумці однієї з пасажирок, я прибрала стакан від рота.

— Економлять. Ви пригощайтесь канапками, — жінка вп’ялася зубами в їжу.

Телеграм канал “Говорить Запоріжжя”

14:57 20 жовтня 2024 рік

Руки жертви криваво злочину в передмісті так поки не знайдено. Проводяться пошуки. Поліція виявила причину, чому вбивця пішов на такий крок. На правій руці Степана була родима пляма, що скидалась на серп.

Неприємне хвилювання знов з’явилось в шлунку. Варто випити ліки, поки не трапилось поганого. Однак в куртці таблеток не опинилось. Я кілька разів обшукала всі кишені, та рятівний блискучий блістер зник. На лобі виступили огидні намистини поту.

— Вам допомогти? — Діана зацікавлено споглядала мої пошуки. Вона не обідала, а так й сиділа в кутку біля вікна, заховавши руки в глибинах светра.

— Ні, дякую. Таблетки шукаю.

Ната випустила з рук свій бутерброд, й ковбаса м’яко впала на стіл.

— Ви загубили таблетки? — її голос тремтів, хоч до цього відрізнявся впевненістю. Я проковтнула слину, вона мене впізнала. Трясця.

— Так, проте нічого страшного, — рука потягнулась до лоба, що витерти піт, а щоки пашіли.

Сусідка натягнуто посміхнулась й підірвалась на ноги.

— Єє, я певно схожу до провідниці, — вона квапливо озирнулась по купе, — за білизною. — Допоможете мені? — Наталя поклала руку на плече Ліни. Та кивнула, й вони розчинилися в коридорній темряві.

— Діана, — коли я звернулась до неї, дівчина сіпнулась, наче її шокером вдарило. — Ой, вибачте. А на якій станції ви сіли?

Вона пильно глянула на мене, й з хвилину мовчала. А я для впевненості додала.

— Просто вагон майже порожній, тому цікаво. Хочу спланувати майбутні поїздки.

— В Запоріжжі.

— А тут вже були інші пасажири?

— Та наче так, я останньою зайшла. Ледве не спізнилась, замок на сумці зламався.

При згадці про сумку перед очима все закрутилося, й для вірності я схопилась за край шорсткого сидіння. Як же дізнатись де її багаж? Не можна ж запитати, чи не везе вона з собою відтяту руку? Нервовий сміх лячним відлунням пролетів в сутінках купе, та відбився здивуванням на обличчі Діани. Вона встала, й обережно протиснулась повз мене.

— Є, я вийду, — її нервова посмішка нагадала мені щось.

Щойно вона пішла я підняла сидіння. Набрала в груди повітря, та почала відкривати кишені сумки, що стояла ближче до входу. Руки тремтіли, а я постійно прислухалася, чи не чути кроків в коридорі. В бічних кишенях нічого суттєвого. Вологі серветки, роман Еліс Сіболд, корінець якого ледве тримався купи. Поспіхом я потрусила книжку, в тупій надії, що з неї випаде паспорт власниці. Звісно, марно, серед сторінок не ховались таємничі підказки. Лише на пожовклому форзаці червоною ручкою написані ініціали Т.К.

Телеграм канал “Стрічка”

15:40 20 жовтня 2024 рік

Новини по страві в Запоріжжі.

Є перший підозрюваний. Спираючись на спосіб вбивства (жертву отруїли, а потім відтяли руки), та раптове зникнення сестри вбитого, оголошено в розшук Трубай Катерину. Катерина працювала в сільській бібліотеці, й вела замкнений спосіб життя. Зі слів колег, жінка мала близькі стосунки з братом.

Ледве я встигла повернути речі на місце, почулись голоси сусідок. Вони говорили тихо, та через відкриті двері до мене долітали їх фрази, хоча дощ добряче заважав.

— Не розумію, чому вони не хочуть нічого робити? — шипіла Ната.

— А що можна зробити? — втомлено кинула Ліна.

— Та будь-що. Подібні люди, просто небезпечні. Мені й спати страшно тут, а що як все повториться? Раптом вона… — слова Нати потонули в розкоті грому, що пролунав надворі.

В скронях знов запульсувало. Павутинка пам’яті закручувалась навколо мене. Нажахане обличчя мами, байдужість та нерозуміння в поглядах поліціянтів. Я потрусила головою, однак страшні спогади не бажали зникати. Поїзд розтинав мокрі сутінки, однак він не сприяв моїй втечі.

Навантажені клунками білизни, сусідки повільно повернулись в купе. Приміщення наповнилось сумішшю застояного повітря та хімічних засобів. Навіть в напівтемряві було видно, як червоні плями вкривали шкіру Наталі. Вона обережно поклала білизну на полицю, уникаючи мого погляду, й швидко вислизнула з купе. Ліна сіла напроти, та прикипіла очима до телефону.

— А на якій станції ви сіли в потяг? — я вклала всі зусилля, щоб звучати невимушено.

Вона неохоче відірвалась від стрічки, яку гортала.

— Запоріжжя, зайшла останньою, майже перед відправленням, — вона кивнула, й хвиля кучерів впав їй на обличчя, запахло цигарками.

Трясця, й ця останньою, як зручно.

Майже годину сусідки не повертались, й ми з Ліною сиділи самі. Раз по раз я ловила на собі тривожні погляди. Світло її екрана трохи розганяло темряву, та водночас відтіняло її неспокій. Щоб уникнути компанії Ліни, я вийшла. Промінь телефонного ліхтарика тонув в темряві коридору. Відчинені двері купе стояли, наче роззявлені роти. В туалеті світло також не горіло. Заощаджують вони, бляха. Хоч би лампочку якусь залишили. Дощові краплі роздратовано бухали по поверхні потяга. Я аби як прилаштувала телефон на раковині, й роздивилась себе в дзеркалі. Запалі очі з темними колами, потріскані губи. Крижана вода ледве стікала, та я все ж таки вмилась. Коли викидала використані паперові рушники у смітник, на його дні щось блиснуло.

Пустий блістер таблеток. Моїх таблеток. Я присіла на холодну кришку унітаза, та роздивилась порожню упаковку. Коли заходила в поїзд, там залишалось шість капсул. Тож хтось їх витягнув з моєї куртки й викинув. Але який в цьому сенс?

У вбиральні тхнуло хлоркою, та ліпше залишатися тут, заспокоїтись. Заховала пусту пластинку в кишеню, не знаю навіщо. Машинально розблокувала телефон, навіть ловив інтернет. Комусь написати? Розповісте все, попросити допомоги? Сумний смішок вирвався з грудей. І я занурилася в стрічку новин.

Телеграм канал “Портал інформації”

17:20 20 жовтня 2024 рік

Оновлення по кривавій страві в Запоріжжі.

В редакцію одного з каналів новин надійшло анонімне повідомлення. Є підозри, що у вбивстві Степана Трубая замішана Ангеліна Лоза. Сумнозвісна історія цієї дівчини вразила всю країну сім років назад. Джерело повідомляє, що Ангеліну бачили біля будинку Степана ввечері 19 жовтня. До цього дівчина проходила реабілітацію в закладі в околицях Запоріжжя. Зв’язок між новою підозрюваною та жертвою поки встановлюється.

Шкіру почало поколювати, я коли дійшла до останнього повідомлення. Як вони дізналися? Що в біса відбувається? Я заметалась в мізерному просторі, як павук в коробці. Невже все повторюється? Короткими нігтями роздирала суху шкіру долонь. Я давно полишила цю звичку, але схоже не до кінця. Пам’ятаю, кілька разів забилася об раковину, та все одно продовжувала бігати.

Металевий шум заповнив простір, у двері постукали. Телефон бахнувся на підлогу й світло ліхтарика застрибало по сірій стелі. Я притиснулась до дверей, жодного звуку, окрім дощової лавини, що сходила на цей клятий потяг.

Нехай котяться в пекло, зійду на найближчій станції, й це все припиниться. Якщо розклад не бреше, наступна зупинка Олександрія 19:45, треба потерпіти дві години. В крихітному вікні туалету важко було щось розгледіти. Вологу темряву де-не-де роздирали плями ліхтарного світла. Як приїду, майже ніч настане. Я квапливо гортала варіанти готелів чи хостелів, матюкаючись коли зникав інтернет. Значок зарядки показував, що лишилось лише двадцять відсотків. Курва. Моєму смартфону вісім років, тож надії, що він протримається хоча б годину нема. Глибоко вдихнувши, я повернула замок вбиральні, та ступила в густу темряву.

Навпомацки, присвічуючи лише екраном телефона, я добиралась до свого місця. Пришвидшувалась, коли проходила повз розчахнуті двері порожніх купе, які скрипіли в такт руху поїзда.

Телеграм канал “Кримінальний вісник”

18:10 20 жовтня 2024 рік

Ангеліна Лоза — вбивця, що відрізає руки своїм жертвам?

Наша редакція підняла справу цієї дівчини. Зимою, майже сім років тому Лілія Лоза, п’ятирічна сестра Ангеліни пропала з власного ліжечка. В ту ніч в приватному будинку перебувала вся родина. Батьки, Ліля, та сімнадцятирічні близнюки Ангеліна й Марк. Зникнення молодшої дитини виявили на ранок наступного дня. Сім’я повідомила поліції, що після опівночі бачили машину, що хвилин десять стояла біля їх будинку. В той час вони дивилися кіно на першому поверсі у вітальні. Однак, на наступний день Ангеліна змінила свої свідчення, повідомивши, що ніякої машини не було.

Понівечене тіло Лілії знайшли через три дні після зникнення на місцевому цвинтарі. Дівчинці відрізали руки вище ліктя. Через дивну поведінку, та зміну свідчень з Ангеліною хотіли повторно поговорити слідчі. Однак батьки дівчини не дали дозволу на це, аргументуючи нестабільністю психіки доньки. В той час це викликало обурення в суспільстві. Дівчину відправили на лікування в приватний закритий заклад. Ні представники слідчої групи, ні журналісти не змогли з нею поспілкуватися.

19 жовтня Ангеліна Лоза закінчила реабілітацію та покинула заклад, де безперервно перебувала останні сім років. У справі Степана Трубая на неї звернули увагу не лише через схожі деталі вбивств, а й через те що Ангеліна та жертва були знайомі. В рамках освітніх програм, Степан, як вчитель історії, відвідував заклад в якому лікувалася дівчина.

Коли я штовхнула двері свого купе, вони зі рипінням піддалися. Його по вінця заповнила щільна темрява. Нижні полиці пусті.

За залитим водою вікном, почувся гуркіт грому. Через мить вдарила блискавка, в її швидкоплинному сяйві я побачила, на столику між полицями щось лежить. Телефон ходив ходором в руках, та коли ліхтарик нарешті загорівся, то освітив собою одну з найхимерніших картин, що я бачила у своєму житті.

Щоденник Ангеліни Лози

20 грудня 2017 рік

Після зникнення Лілі всі просто збожеволіли. Але не бажають цього визнавати. Я точно пам'ятаю, що того разу у нас були довгі посиденьки з батьками, ніч кіно. Та жодна машина не під'їжджала до нашого двору. Не розумію, чому всі вони торочать про це. Навіть Марк, хоча він пішов спати ще о десятій, в нього ж режим перед змаганнями. Вони наче не розуміють, що так лише заважають пошукам

Бідна Ліля, сподіваюся її знайдуть.

На столику лежала відрізана людська рука. Цього разу її ніхто не прикривав харчовою плівкою. Відрубок не намагалися сховати, його виставили, наче експонат в музеї людської жорстокості. Її похитувало в такт руху поїзда, й там в напівтемряві здавалося, що пальці рухаються. Я відступила кілька кроків, та боляче вгатилася об зачинені двері. Серце калатало, а крик рвався з пересохлого горла. Двері не піддалися моїм спробам. Щось заклинило? Не можна ж їх заблокувати ззовні?

Я гупала, била ногами, та штовхала, уникаючи дивитися на руку позаду. Відсапуючись, прислухалась, й зрозуміла, що дощ нарешті припинився. На зміну йому прийшли інші звуки — скрипи підлоги, наче в коридорі хтось поспіхом ходив туди назад. Пляма ліхтарного світла потрапила на тьмяне дзеркало, що висіло на дверях. Я зиркнула на своє спотворене страхом обличчя, витріщені очі, пряма лінія губ. А за лівим плечем обриси руки на столі. Весь тісний простір купе, наче обертався навколо неї. В який куток не глянь, як не поверни голову всюди вона.

Телефон показував п'ять відсотків батареї, й загрозливо блимав. Зарядка лежала в моєму рюкзаку, який хтось прилаштував в кутку нижньої полиці. Прям біля столу з рукою. Не можна гаяти час, якщо батарея сяде, то залишуся тут в темряві. До болю закусивши губу, я швидко забрала рюкзак. Сіла прямо на підлогу, спершись спиною до дверей. Блискавка легко ковзнула вниз, і я ковзнула всередину, в пошуках шнура. Мої холодні пальці перескакували з пляшки води гребінець, з гребінця на упаковку вологих серветок, поки не намацали чиїсь холодні пальці.

Щоденник Ангеліни Лози

21 грудня 2017 рік

Малу досі не знайшли. Мама наче зомбі, ледве вдається вмовити її поїсти. За ці дні вона, здається навіть не вмивалася. Коли я сказала їй, що рутина допомагає, то побачила відразу в запалих очах. Тато не ходить на роботу, а Марк не вилазить зі своєї кімнати, забив на тренування, хоча змагання вже в січні. Ніхто не говорить, будинок сповнений гнітючою тишею та привидами тих днів, коли Ліля бігала по дому. Чесно, якщо можна було я б вже поїхала в гуртожиток.

Пронизливий вереск вдарився об стінки купе, та повернувся до мене, щоб охопити лещатами паніки. Жбурнувши рюкзак, я підірвалась на ватні ноги, й почала нищити двері. Звуки ударів та мої крики змішалася в лиховісній какофонії. Долоні пекли, але я продовжувала бити. Тісне приміщення в затишному та безпечному жіночому вагоні, перетворилося на затхлий склеп, в якому починають розкладатися людські рештки.

Щоденник Ангеліни Лози

23 грудня 2017 рік

Не знаю, що робити. Щоб згаяти час, вирішила винести непотрібні речі зі своєї кімнати в гараж. Так є комірчина куди ми скидаємо подібне. Щоб там не казала мама, ця тісна кімнатка без вікон, від самого початку була приречена стати сховищем непотребу, який ніколи не отримає другого життя. Мерехтливе світло тім'яної лампочки, охоплювало завали зі старого одягу, розваленого взуття. Дешеві, вицвілі картини та надтріснуті вази, підпирали криві стоси коробок. Барахло, яке батьки не дозволяли викидати.

В темному кутку притулилася подряпана книжкова шафа, бічну стінку якою ми з Марком прикрасили наліпками з гумок. Я поспіхом ткнула свій клунок на переповнену полицю, притискаючи обома руками. В озерце світла потрапив недбало звернутий вузол блискучої зеленої тканини. В цьому сезоні команда Марка носить форму цього кольору. Машинально я потягнула за край. На підлогу впало дві руки.

Лампочка в останній раз блимнула, і залишила мене сам на сам з просторою футболкою з білим написом Марк Лоза, та двома дитячими ручками серед мотлоху.

Мої крики та дряпання дверей, тонули в дощі, що знов сочився за вікном. Розряджений телефон валявся на десь підлозі. Зібравшись з силами я копнула ногою по дверях, й забила палець.

— Та сука! — Сльози покотилися по розпашілому обличчю, й затікали за комір кофти. Я мішком впала на підлогу, й розтерла скроні.

Поїзд стрімко розрізав темряву, наближаючись до Олександрії. Чи прийде провідниця перевірити вагон? Я бачила її лише коли сідала в поїзд. Чи повірить вона мені? Купе заблоковано ззовні, таку можливість використовують в крайніх випадках, тож те, що мене замкнули не випадковість. Скоріш за все якщо провідниця й прийде, то разом з поліцією, щоб затримати мене. Психопатку, яка відрізає людям руки. Якщо я піддамся, нічого не зроблю, все повториться.

— Сука!

Силует відтятої руки на столі, наче насміхався наді мною. Над наївною дурепою, яка розраховувала, що зможе почати нове життя. Погляд блукав по моїй рухомій в’язниці, та хоч я й звикла до темряви, деталі ховалися в тінях.

Затамувавши подих, я повільно намацала телефон. Наче цілий. Напружившись всім тілом, що здавалося ніколи ще так не боліло, потягнулася за рюкзаком. Одним рухом висипала все з нього в кутку полиці. Зарядка, заплуталась об відтяту руку. Стримуючи порив нудоти, я різко смикнула за неї. Схопила павербанк й відскочила до дверей.

Щойно телефон трохи зарядився я почала діяти. Мої сусідки забрали ручну поклажу з собою, а от валізи залишили в купе. Саквояж, в якому лежала моя знахідка хазяйка забила одягом, косметикою. Кілька закруток з малиновим варенням дбайливо огорнули ковдрами, та притулили серед светрів.

З рипінням піднялась полиця напроти, де сиділи Ната й Ліна. Невелика чорна сумка містила кілька недбало зім’ятих кофтин, білизну в прозорому пакеті, косметику в пластиковій сумці. В пошарпаній паперовій теці на зав’язках лежали папери. Неслухняними пальцями, я перебирала метрики чужого життя. Диплом магістра філології, медична карта, водійські права. На всіх документах стояло одне ім’я Трубай Катерина Іванівна. З водійських прав на мене дивилась Ліна.

О 19:45 спалахнуло світло, та двері відчинились. За ними стояло четверо озброєних поліціянтів.

Телеграм канал “Кримінальна хроніка України”

10:27 15 листопада 2024 рік

Поліція дала коментар по справі Степана Трубая. Заарештовано сестру Степана — Катерину. За словами Катерини вона десятки років терпіла насилля зі сторони Степана. Після однієї з таких ситуацій дівчина вбила брата, отруївши його чай. Зі слів Катерини, руки вона відрізала, щоб приховати особу жертви. Тікаючи від правосуддя дівчина поїздом планувала дібратися до Львова. Поліція не розголошує події, які сталися в поїзді, однак наш кореспондент зміг поспілкуватися з пасажиркою жіночого вагона в якому подорожувала Катерина.

Наталя, яка їхала до сина, впізнала в одній сусідок Ангеліну Лозу, справу якої вона бачила в новинах, й добре запам’ятала через жорстокість з якою вбили дитину. Дівчина щойно успішно закінчила реабілітацію. Проте Наталя вважала, що та становить небезпеку для пасажирів, й поділилась спостереженнями з Катериною, яка сусідкам назвалась Ліною. Разом вони повідомили це провідниці. Провідниця від коментаря відмовився, та від Катерини ми дізналися, що вона вирішила скористатися нестабільністю Ангеліни, та звинуватити у злочині саме її. З Ангеліною Лозою поговорити ми не змогли.

Стрічка новин аж лускала від подібних заміток. Понад два тижні я крутила в голові події того дня. Вчора повідомили, що я маю давати свідчення на суді. Але, що казати, не знаю. Натомість я згадую тонкий шрам на обличчі молодої дівчини.

1. “Милі кістки” Еліс Сіболд “Murderers are not monsters, they're men. And that's the most frightening thing about them.”, 2002 рік.

2. “Тисяча сяйних сонць” Халед Хоссейні “Remember this, Mariam: that a man's accusing finger always finds a woman. Always.”, 2007 рік.