1. Герцогиня. Дивокрай.
Холодно. Кутаюсь у оберемок тканини серед вогких стін підвалу.
Я знаю, що час вже прийшов. Що вороття вже давно немає.
Чую її важкий крок. Тоді ще один. Ще і ще, аж поки між нами не постає тільки тиша.
— Ти ж не будеш боятися і скиглити, так? — схиляє голову вбік Королева, зронивши хитру посмішку.
Я нічого не відповідаю. Йду до дальньої кімнати. Королева за мною.
Крок. Ще один. Тоді ще один. Знічев’я я рахую їх, аби зайняти голову чимось. Перед таким важко надуматися востаннє.
Аліса така красива коли спить. Її золоті кучері спадають на підлогу, але від того не стають брудними, ні. Це підлога стає чистішою від їх доторку.
— Сентименти і все таке? — питає Королева.
— Для чого? — перепитую я.
— Слушно, — киває вона.
Обертаю ключ у замку. Лишилось вже зовсім не багато часу.
Королева бере мене під руку і щось шепоче на вухо
Я вже і не чую.
Все стає надто темним, надто розпливчастим.
Все-таки обертаюсь, аби глянути на Алісу. Так, сентименти і таке інше.
2. Аліса. Дивокрай.
Місто.
Задрипане, гидке, наповнене сірими, старезними багатоповерхівками та побитим асфальтом.
Тут я провела найгірші роки свого життя. Власне не просто тут, але інколи мене виводили на вулицю, для різноманітності.
Засинала і прокидалась кільканадцять років із бажанням втекти, навіки забути цей жах.
І я змогла, я вирвалась, проте…
Чому ж тоді зараз я повертаюсь? Через похорон тієї мерзоти? Ні, це щось зовсім інше. Важко пояснити навіть самій собі.
Однак, я тут.
Кладу дві червоні троянди на її могилу. Мовчки слухаю промову священника, нашвидкоруч знайденого розпорядником, а тоді проходжу за цим дивним чоловіком у білому костюмі, із якимось кролячим прикусом, аж до невеличкої сіренької кімнатки, відділеної від основного крила його контори довгим коридором. У нього явно якась нездорова пристрасть до моркви. Стільки різноманітних картин і скрізь сама лиш морква і годинники. Або якийсь зовсім дивний сюрреалізм… Садок у якому грають в крокет, якщо я правильно зрозуміла.
Нащо я взагалі тут? Нащо я знову згадала її бліде, гидке обличчя. Вони ще й підібрали таку реалістичну світлину.
Добре, що труна була закритою. Могла б не витримати.
Ідіотка, яка ж ідіотка. Виїду звідси першим же рейсом на Київ чи ще кудись. Байдуже на все, аби не лишатися тут.
— Прошу вас, — запросив сісти чоловік.
— Ага, — без ентузіазму кивнула я, всадившись на незручний, старомодний стілець навпроти нього.
— Це займе не так і багато часу, адже ви єдина спадкоємиця, тож я практично впевнений щодо останньої волі Алевтини Павлівни.
— Так, якщо вона не заповість всі гроші кудись деінде. На корм для поросят, чи щось типу того.
— Перепрошую? — здивувався чоловік.
— Читай уже, — сказала я.
Це дурне кроленя нарешті зітхнуло та взяло до рук запечатаний конверт. Одного руху канцелярського леза вистачило, аби звільнити його скромний вміст.
Всього лиш один аркуш тексту.
Моє серце зайнялось несамовито гупати.
— Отже. Кхм-Кхм, — прочистив горло чоловік. — Моя остання остання воля.
Алісо, якщо ти зараз чуєш ці слова, сталися дві надзвичайні речі.
1. Королева таки зітнула мені голову.
2. Ти обрала правильний шлях.
Знаю, тобі буде важко, але вороття вже нема. Ти маєш віддати їм частину себе, аби претендувати на трон. Твоя сила дозволяє тобі бути Королевою. Ніколи не бійся її. Хоч ти і жалюгідна слабачка, але все-таки моя донька. Не смій зганьбитися. Не смій зганьбити свою матір. Ти та, хто ти є.
Звірі знайдуть тебе й самі, проте потрібен тільки Кіт.
Вони всі лише колода карт, Алісо.
Вбий Королеву сердець.
Важливо!
Через кілька секунд розпорядник, що читає цього листа здохне від серцевого нападу, а папір, на якому я все це написала, згорить, тож покинь його кабінет швидко і непомітно.
Герцогиня.
— Це якийсь жарт? Не зрозумів. Вона тут написала, що я помру. Що це за маячня така? У неї були проблеми з головою?— запитав чоловік, стираючи із лоба крапельки поту.
— Тупе гидке стерво. Навіть після смерті мені вказує. Здохла, то і не гавкай уже, — промовила кудись у порожнечу я, доки розпорядник кашляв, хапав ротом повітря та опускався на підлогу у болючій агонії.
— Стільки часу… В тебе було стільки часу, аби розписати адекватні вказівки! Де мені шукати того Кота? Та й нахріна я взагалі про це думаю?
Я дарма приїхала. Ну його нахрін це.
Кажеш нема вороття? Та пішла ти! Я їду додому. Нехай спробують взяти мене.
Все.
Я підвелася якраз у момент, коли розпорядник врешті припинив дихати, а папір, який він все ще судомно стискав у руках, став грудкою попелу.
Першим же потягом додому.
Огидне місто. Тупа мертва стерва.
Швидко і непомітно (на щастя, сторонніх людей всередині не було), я покинула кабінет вже цілком мертвого розпорядника та подалась на місцевий вокзал.
Як на зло, для підтримки мого пречудового настрою, пішов дощ.
Не те щоб він міг якось особливо вплинути на і так цілком депресивний пейзаж міста, проте дістатися до вокзалу мокрою і дістатися туди сухою це таки різні речі.
Тут ще й так багацько людей всередині. Це гнітить ще більше за водичку із неба.
Довелося простояти добрячу чергу перш ніж у вікні мені нарешті відповіла немолода шатенка із гордовитим поглядом та аж занадто пухлими губами. Якщо вона для цього використала гіалуронку то її косметолог відчутно перестарався.
— Квитки на Київ. На найближчий потяг, — промовила я.
— Який вагон?
— Які ще є?
— Плацкарт. Місця коло туалету. Поїзд відправляється о вісімнадцятій годині.
— Доведеться трохи погуляти тут, але нічого, — подумала я собі.
— Давайте один.
— Є також кілька місць в купе та вагонах першого класу.
— Ні, дякую, мені підійде плацкарт.
— Як же швидко ти тікаєш, — реготнув якийсь старий дід поруч зі мною.
Я обернулася, аби поглянути йому в очі, проте замість звичайних зіниць у нього були намальовані шістки. Натуральні шістки. Прямо числа.
У мене всередині все перевернулось. Треба тікати звідси, але ноги не слухаються. Мене щось тримає.
— Я думала це буде хоча б цікаво, — сказала якась жіночка із двійками на місці очей.
— І з чого ти взагалі взяла, що я тебе відпущу? — промовив маленький хлопчик з одиницями.
— Треба було сидіти вдома і не рипатись, а тепер уже все, дорогенька, —процідила касирка. Тепер у неї в очах були вісімки.
Тікай, Алісо, — сказала я сама собі, коли всі їх руки потяглися до моєї шиї.
Ноги все ще стоять на місці.
Жодного поруху.
Вони щосили душать мене своїми мерзенними пальцями.
Паморочиться в голові.
Я судомно намагаюсь вдихнути, проте це все марно.
Треба використати Друга. Треба використати Його! Але я не можу. Я провалююсь в порожнечу.
Я не можу навіть наповнити легені, не те що покликати когось.
— Мала тупа сучка! — повторюють всі вони.
Здохни. Здохни Здохни. Здохни. Здохни!
Раптово все навколо поглинає темрява. Я бачу перед собою самі лиш очі. Тисячі очей, безкінечність. І всі вони дивляться просто на мене. Кожне око. Кожна зіниця.
Але наскільки ж легше тепер дихати. Ті виродки нарешті відпустили мене. Всередині, у цьому дивному світі, їх зовсім нема.
Тут тільки очі і маленький силует усмішки, яка стає все більшою і ширшою, аж доки переді мною не постає її власник: невисокий чоловік із милими, сіренькими й гостренькими котячими вушками.
В одну мить все навколо знову змінилось.
Я стараюсь роззирнутись навколо.
Це знайоме місце.
Надто знайоме.
Підземелля, де мати мене «вчила».
Все дитинство. День за днем. Година за годиною. Хвилина за хвилиною. Секунда за секундою.
— Тільки перший день, а ти вже встигла програти бій. Якби я розпоряджався своїми життями так само, на світі давно б не існувало такого прекрасного котика, ня! — пронявчав цей… Кіт, чи чоловік, не знаю.
— Що ти таке? — прокашлялась я.
— Ти знаєш хто я.
— Кіт?
— Він самий, ня!
— Ти служиш моїй матері?
На цих словах мій співбесідник щиро і гучно розсміявся.
— Котам не указ ні Герцогині, ні Королеви. Тим більше мертві. Я просто розважаюся, — широко посміхнувся він.
— Тоді нащо врятував?
— Просто так, — стенув плечима Кіт. — Може, завтра я тебе вб’ю, хто зна? — хижо облизався він.
— Чудово. Завтра вже буде сьогодні, тож ти явно не плануєш мене вбивати, — усміхнулась я.
— Прекрасна відповідь, — кивнув Кіт.
— Ти можеш ось так само телепортувати мене до Києва? Бажано прямо у мою квартиру. У вже наповнену гарячу ванну.
— Можу, — енергічно закивав головою Кіт.
— Але не зробиш цього?
— Ні, — так само енергічно похитав головою він.
— Срань, — я стенула плечима та вирішила пройтися коридором. Такі істоти самі все скажуть, якщо схочуть. Допитуватися немає жодного сенсу.
Стільки спогадів… В цій маленькій кімнатці вона місяць морила мене голодом, аби розвинути стійкість. А тут, в цьому кутку, я мусила відмивати підлогу від власної крові.
Від видінь і флешбеків мене всю трусить. Шалено хочеться розтрощити все, порвати і знищити, але я вчасно натикаюсь на зал для трапез, усіяний запаленими свічками. Саме зараз тут проходить вечірнє чаювання, на яке зібрались материні підлеглі. Принаймні ті, що не здохли і не втекли після її загибелі.
На кожному маска якоїсь тварини: качка, орел, миша, гусінь, заєць, папуга і таке інше. Маски немає лише на чоловіку у здоровенному капелюсі, що вирячився на мене своїми велетенськими, явно божевільними очима.
Завбачивши мене, всі тут же почали шушукатись.
— Слабачка…
— Недостойна…
— Вона точно її донька?
— Нам всім кінець…
Від їх слів жар розійшовся моїм тілом аж до самих кінчиків пальців.
Я вдарила кулаком по столу, перекинувши кілька склянок із чаєм, аби вони нарешті стулили свої пельки.
— За моїми розрахунками, ви мали прибути у суботу, міледі, — промовив чоловік у капелюсі.
— Сьогодні субота.
— А на моєму годиннику середа.
— Значить твій годинник відстає.
— Цього аж ніяк не може бути, міледі, — усміхнувся чоловік. — Але, позаяк ви все одно тут, чи можу я запропонувати вам чай?
Я роззирнулася. Всі вони дивляться на мене. Через їх маски очі не розгледіти, проте все і так зрозуміло. Всі хто тут лишились зараз думають чи не вчинили вони найбільшу помилку у своєму житті.
Що ж, я її вже скоїла, мені боятися немає чого. А от ці бідолашні тепер приречені.
— Чому ви зібрались тут? Знали, що Кіт принесе мене саме зараз?
— Ми сидимо тут від самої загибелі Герцогині. Тут її очей немає. Інакше, — Чоловік у капелюсі різко реготнув, — давно б уже всі втратили свої голови.
— Очей Королеви Сердець?
— Тсссс, — здуріла? Якщо ось так просто казати її ім’я вголос, вона знайде тебе, — перелякався Заєць.
— Я не хочу битися з нею. І не хочу ставати новою Королевою. Я хочу додому, — чесно сказала я.
Заєць і чоловік у капелюсі перезирнулись, — чому ж ви тоді тут із нами, міледі?
— Тому що Кіт мене переніс сюди, довбні, я ж сказала!
Від мого крику вони всі відсунулись трішки далі.
— Тупі, божевільні, жалюгідні ідіоти. По тому як ви сидите тут і труситесь від якихось там імен вже цілком зрозуміло, що користі з вас ніякої!
— Міледі, з усією повагою, ви зовсім не праві у своїх висновках, — заперечила Гусінь.
— Та що ти кажеш?
— Після смерті Герцогині вся наша сила зникла. У нас більше нема можливості битися із Королевою. Але ж ви тепер тут! Ми можемо провести ритуал і повернути її, — продовжила Гусінь.
— Що мені з того? З цих ваших ритуалів. Я не хочу бути тут, не хочу воювати. Не хочу ставати схожою на неї.
— Але ви мусите! — промовили звірі в унісон.
— Я не чудовисько! І я не моя мати! Не смійте вказувати мені! — закричала я. — Пішли всі геть! — додала після паузи, аби до них дійшло.
Бачу, як нехотя вони встають. Як обертають раз за разом свої голови. Як ненависть струменить із них. А особливо із чоловіка в капелюсі.
Кіт давно зник. Навіть не знаю, в який точно момент. Я одна за порожнім столом. У єдиному місці, яке зараз для мене безпечне.
Не знаю, куди йти. І не знаю, що робити.
Не знаю навіть, скільки я так проседіла на самоті. Для мене поринання у власні думки це єдиний спосіб не збожеволіти в цьому безжальному світі.
Повітряні замки, снігові вершечки гір, зелені луги. Я намагаюсь відчути себе деінде, знайти прихисток у власних фантазіях, проте замість цього все перекриває висока фігура жінки у білій, замазаній кров’ю сукні.
— Невже я все-таки виховала слабачку? — звертається до мене мати.
— Ти виховала людину, а не чудовисько. Хоча завжди хотіла аби я була ним.
— Бо ти така і є, Алісо? Ти гадаєш я не бачу? Ти думаєш, що можна просто брехати собі? Ти втекла звідти. Втекла зі світу людей.
— Це не так. Я нормально жила серед людей.
— Ти боялась із кимось зблизитись, адже одне необережне слово, один необережний рух і…
— Заціпся, — процідила я.
— Згадай той вечір. Ти ж все пригадуєш.
— Зтули свою пельку!
— Я от пам’ятаю все у найдрібніших деталях. Прекрасна музика. Радісні люди у костюмах і вечірніх сукнях.
— Будь ласка, мамо, прошу тебе, — я заплющила очі і прикрила вуха руками, проте її голос звучить не зовні, а всередині моєї голови.
— Вони ж просто наговорили тобі різної маячні. Всього лиш слова.
— Ну чому ти це кажеш?
— Згадай ті відчуття, Алісо. Скільки можна боятися себе? Скільки можна не помічати їх у собі?
— Я не хотіла нікого кривдити! Він сам на них поліз!
— Він частина тебе, Алісо.
Лице матері виявилось зовсім близько біля мого. Я відчула це навіть крізь заплющені повіки й заплакані очі.
— Скажи це. Скажи, що ти відчула, коли їх плоть розривали, шматували і пекли?!
— Йди геть від мене! — я закричала з усієї сили.
Так сильно, що змогла прокинутись.
3. Аліса. Місто.
Протираю втомлені очі.
Чому так важко просто поспати вночі? Вічно сняться якісь кошмари.
Чому я майже нічого не пам’ятаю про своє дитинство. Про ТЕ САМЕ місце.
Мама. Моя мама? Розчісує мої коси і ніжно пестить золотаве волосся, поки він кладе невидиму руку на її плече. Я добре бачу його в дзеркалі перед собою. Мій Друг. Шкода, що цій мамі він точно б не сподобався.
Прикушую язика.
Мамі. Просто мамі. Треба вже запам’ятати.
Сьогодні важливий день.
Перший день у новій школі.
У справжній школі.
Я йду, схиливши голову вниз, поки мама тримає мене за руку і радісно всміхається.
В школі всі на мене витріщаються. Це дратує. І його теж. Не подаю виду. Сідаю за останню парту та дивлюсь як рухаються губи вчительки. Певно, вона ще й щось цими губами говорить, проте мені не цікаво.
Знічерв’я, я обертаюся до вікна і бачу в ньому відображення свого Друга. А ще на мить, всього на одну коротку мить, спалахують очі моєї матері. Справжньої матері.
Я відвертаюсь. Важко дихати. На мене дивляться, як на дурну. Вчителька цокає і повертається до свого нудного монологу після короткої паузи.
Чому повітря на світі так мало? Добре, що він поклав свої лапи на моє плече. Це заспокоює.
Треба не забути випити свої ліки. Мама завжди каже, що ліки треба пити вчасно і ніколи не пропускати прийом. Так і милий дядько лікар сказав. Та й мама теж п’є свої пігулки кожного дня й зовсім не лінується.
Цікаво, як би він відреагував, якби я не брехала. Люди так важко сприймають правду, їм краще не вірити і не бачити нічого неприємного для себе. Це вже перевірено.
Після уроку, коли поки всі розважаються і розмовляють, сиджу і роздивляюсь кігті та тентаклі мого Друга. Сьогодні їх багато. Помічаю, як дівчинка сідає прямо навпроти мене, на те місце, що зараз займає він.
Вона просто не бачить тебе. Все гаразд, пупсику, не варто відтинати їй голову за це.
Не варто…
— Придуравашна, ти чого до нас перевелась? — питає вона якось зовсім не ввічливо.
— Я… Я не знаю. Мама відправила та й все.
— То ти мамина доця? — реготнула дівчинка.
— Думаєш? Але ж я не знаю, якої саме, — чомусь серце так сильно гупає… І мені знову не вистачає повітря. — Я не знаю, якої саме! — від спогадів так болить голова. Ненавиджу їх. Ненавиджу! Ненавиджу!
Дівчинку мої слова трохи лякають. Не варто було кричати, Алісо, ти ж сама винна. Не варто було кричати…
4. Аліса. Дивокрай.
Я прокинулась на столі для чаювань, прив’язана за руки й ноги. Поруч мене скупчились Звірі, немов зграя голодних собак над нещасною кицькою. І він. Чоловік у капелюсі, із довгим, кривим ножем у руці.
Їх маски приховують очі й роти, проте я бачу, як вони облизуються, як несамовито жадають.
— Якщо ти не зробиш цього добровільно, ми самі візьмемо твою силу, — усміхнувся чоловік у капелюсі. Довге лезо зблиснуло у тьмяному світлі свічок. Всі Звірі пустилися в танок. Безкінечний хоровод навколо мене і мого ката.
Я часто проживала таке. Занадто часто. Але тепер це буде в останнє. Кіт не врятує мене цього разу. Я іграшка, що розчарувала його. Я розчарувала усіх.
Навіть себе саму.
Я відчуваю, як чоловік повільно ріже мою руку, як починає стікати кров, як всі радісно вигукують.
— Люди не прийняли тебе, Алісо. Вони ніколи й не могли. Ти належиш до цього світу, — слова матері відлунням пронеслися в моїй голові.
Чоловік у капелюсі ріже мене ще і ще. Його божевільна посмішка стає все ширшою, а крики Звірів все більш схожі на дике ревіння.
— Ти приїхала сюди. Ти вже зробила свій вибір, — очі матері вгризаються просто в мою душу, — скажи мені, що ти відчувала тоді? Скажи, Алісо!
— Я не хочу! — кричу їй у відповідь.
— Кажи! Кажи негайно! — Все сильніше тисне мати. — Будь чесною із собою.
І тоді щось в мені нарешті ламається. Щось дуже важливе.
— Я відчувала шалений захват! — кричу їй. — Як же це було прекрасно! Ця кров, ці кишки, їх крики і біль!
Велетенські пазурі із глибин порожнечі роздирають на шматки звірів навколо мене.
Його паща палає. Всі його очі горять.
— Так, перед вами стоїть нова Королева! І я знищу всіх, хто спробує завадити мені!
Леза розрізають мої кайдани. Я нарешті підводжусь і широко посміхаюсь безумству, яке створила.
Перелякані звірі. Ті, кого не розірвали, не розітнули й не спалили збились у кутку, позаду чоловіка у капелюсі.
— На коліна перед вашою володаркою! — промовляю я.
Вони слухаються. Вони всі мене слухаються.
Я простягаю до них свою порізану руку.
Цівка крові повільно скрапує донизу. Я бачу, як чоловік у капелюсі слідкує за цієї краплею, заворожений, пожадливий.
— Беріть, поки я вам даю. Це милість Королеви.
Боязко, очікуючи на підступ, він підповзає ближче, а за ним й інші вцілілі.
Висолопивши язика, він злизує із рани мою гарячу кров.
Хороший хлопчик.
Я даю кров усім іншим, а тоді повертаюсь до столу. Моє чудовисько сите. Воно пішло.
— Сідайте, панове. Ми маємо обговорити подальші дії. Капелюшнику, подай всім чай.
— Ви згадали моє ім’я, Королево! Я такий радий! — щиро усміхнувся він.
— Що ж тут обговорювати? Відкопайте труп матері і почуєте запах її вбивці. Все ж так просто, ня! — широку усмішку кота ні з цим не сплутаєш. Цього разу в повітрі витає сама лиш його голова.
— Ведеш мене в пастку, котику? — розсміялась я.
— Ми всі в ній, дівчинко. Навіть я, — з цими словами, Кіт розчинився в повітрі, при тому останньою зникла його широка посмішка.
— Ви дослухаєтесь його поради, ваша величносте? — запитав Капелюшник.
— А хіба можна інакше? — реготнула я, — адже нам так чемно підкинули підказку. Тим більше ми й так маємо поспішати. На твоєму годиннику уже середа. А я так надовго застрягла в суботі.
— Як накажете, — вклонився Капелюшник.
— Швидше неси чай, він значно важливіше за якісь там поклони.
— Вибачась, щиро вибачаюсь, — нарешті поквапився він.
Я оглянула всіх живих присутніх, коли мій слуга зник у тіні коридорів.
Посміхнулась, змусивши Гусінь трохи занервувати.
Тоді нахилилася ближче.
— Тож ви всі хотіли вбити мене і насититись силою? — проказала повільно, вдивляючись кожному в те місце на масці, де мали б бути очі.
— Ми не мали вибору, — сказав Заєць.
— Королева так чи інакше дістала б нас, якби ми застрягли тут, — відповів Орел.
— На світі є лише одна Королева! І це я! — одним порухом я зітнула тому нахабі палець. Він вхопився в нього і заскавчав, а мав би почати кукурікати, чи що там роблять фальшиві орли. — Не смій називати так цю узурпаторку.
— Пробачте, пробачте мене, — жалісно захекався Орел.
Закотивши очі, я уявила, як його палець повільно відростає. Так воно і сталося.
— Ви всі тут і гадки не маєте, де зараз узурпаторка, чи не так? — перепитала після довгої паузи.
Хтось ковтнув клубок у горлі. Хтось мугикнув. Всі опустили голови.
— Вона нікому не показується. Вона наче привид. Говорить лише крізь своїх слуг. Її справжнього вигляду ніхто навіть і не знає, — нарешті сказала Гусінь.
— Ти ба, а вона взагалі існує?
— Звісно, ми бачили її чари, — відповів Заєць.
— Можливо, то були не її чари. Звідки ви знаєте? Вона може як існувати, так і ні. При тому існувати де завгодно, хоч на Марсі.
— А що таке Марс? — запитав Орел.
— Це бог такий, ідіоте, — відповіла йому Гусінь.
— Та ні, це така планета, — перебила їх Вівця.
— А я в магазині бачив шоколадку яка так називалась, може, Королева її мала на увазі? — прокашлявся Пацюк.
— Так ми далеко не заїдемо, — зітхнула я.
— А куди ми їдемо? — запитали всі хором.
— Той хто скаже ще хоч одну дурницю буде самотужки прибирати всі трупи навколо і злизувати їх кров і кишки із підлоги власним язиком, — цілком серйозно відповіла я, поки Капелюшник подавав нам всім свіжий чай.
— Як убили мою матір, Капелюшнику? — я різко обернулась до нього.
— Узурпаторка знесла їй голову. В переносному сенсі, звичайно.
— Як саме це сталося? Кажи.
— Я не знаю, — стенув плечима Капелюшник. — Ніхто не знає.
— Від вас жодної користі, — я сьорбнула свій чай. На диво смачний, — ну хіба що чай ви вмієте заварювати. Не будемо втрачати час. Скоро вирушаємо. Узурпаторка може завдати нового удару будь-якої миті.
— Слушно, Королево, — відповіли усі.
— Хто останній вийде з кімнати, знесу голову, — пригрозила я. Всі одразу занервували. Хтось закашлявся. Хтось вилив на себе чай. — Та жартую, — реготнула я. — Я ж милосердна правителька. Просто руку відріжу, та й по всьому.
5. Аліса. Дивокрай.
Чую важкі кроки за дверима. Топ. Топ. Топ.
Треба прикинутись сплячою. Інколи це працює.
Відчуваю її дихання і… Там є ще хтось, кого я не знаю.
Її погляд на мені відгукується пульсуючима іскрами у тілі, але я ж сплю. Я просто сплю. Благаю, не піднімай мене, не змушуй нікуди йти.
Чую, як в замку обертається ключ. Серце гупає частіше. Зараз мене поведуть кудись. Зараз поведуть. Ні, тільки не видати себе, тільки б не видати!
Прошу…
Знову чую стукіт кроків. Вони щезають десь в далині. Невже вона пішла? Ось так просто відчинила двері і пішла?
Повільно розплющую одне око, тоді друге. В камері нікого. Добре, підводжусь. Обережно, тихо, так щоб не зринуло жодного звуку. Пересилюю себе, вдихаю глибше, ще глибше, а тоді висуваю голову та пробую роздивитись коридор. Порожній і тихий, він лякає мене своєю безкінечністю. Я багато разів бувала в різних камерах, ходила попід цими стінами і кричала від болю, але ж я не знаю де вихід. Мене виводили на вулиці тільки із зав’язаними очима. І мій дорогий Друг, звісно ж, не знає так само, як і я.
Виринувши просто зараз, він вказує кігтем вперед. Він хоче, аби я спробувала.
— Але ж мені так страшно, — кажу я йому.
Його кіготь так само вказує мені напрямок.
Гаразд. Йду.
Повільно, тримаючись коло стіни, я проходжу вперед.
Тільки б не зустріти маму.
Тільки б не зустріти маму.
Тільки б не зустріти маму.
Врешті, я виходжу до широкої зали де мене інколи змушували вправлятися із Другом. Зараз серед холодної кімнати, на одній із небагатьох старих лав сидить цілком звичайний собі кіт. Таких я інколи бачила, коли мене виводили на прогулянки. Він дивиться на мене хитрими очима і навіть не думає тікати. А зазвичай вони всі шиплять, нявчать та дуже лякаються. Який все-таки сміливий котик.
Підходжу до нього ближче. Хочу погладити, попри те що мала б йти далі, але, чесно кажучи, куди б його далі йти я й гадки не маю.
— Вітаю, ня, — промовляє Кіт. Його голос звучить прямо в моїй голові.
— Привіт, — кажу йому я.
— Зібралась тікати, ня? — хитро муркає він.
То він служка матері. Дурна, як я одразу не здогадалась. Негайно попрохати Друга про допомогу. Він розірве його, порве на шматки, знищить!
— О, ні-ні, ти дарма так подумала, я не служу твої матері, — заспокоює мене кіт своїм ніжним мурчанням, — я хочу допомогти, ня!
— Допомогти?
— Коло має робити оберт, тож твій час тут спливає. Ти ж хочеш втекти?
На коротку мить я справді замислююсь, чи хочу цього.
— Так, — киваю йому.
— Тебе дещо трястиме, може, з голови виваляться кілька спогадів. Ну або й
не кілька. Але вони повернуться. Колись.
Я хотіла ще раз все уточнити, але було пізно.
Раптово все навколо поглинула темрява. Я бачу перед собою самі лиш очі. Тисячі очей, безкінечність. І всі вони дивляться просто на мене. Кожне око. Кожна зіниця.
6. Аліса. Дивокрай.
Звірі та Капелюшник плетуться за мною аж до невеликого міського кладовища, де й похована мою матір. Люди, на диво, реагують на цих придурків в масках досить спокійно, наче для них це цілком звична справа. Я вже й забула, наскільки божевільне це місто саме по собі. Здається, осінь тут взагалі ніколи не закінчується, а прямо посеред вулиці можна когось зарізати і піти собі далі, немов нічого й не було. Але грець із ним. Зараз я маю бути обережною. Всі навколо можуть накинутись на мене в будь-який момент. І при тому й мої соратники теж. Я навіть подумувала все ж таки вбити їх усіх, але є цікаві питання, які потребують відповіді.
На кладовищі безлюдно. В цій його частині, серед високих сосен і старих могил взагалі рідко хто буває. По правді, новенька материна могила виглядає тут як щось досить незвичне. Пожаліла ж вона грошей на власну смерть. Ніби ніколи і не збиралась помирати.
Змушую недомірків копати. Серед білого дня це досить ризиковано, але яка різниця? Якщо хтось із роззяв побачить, просто скромлю його моєму Другу. Не час перейматися всіляким сміттям.
Врешті, Капелюшник і компанія дістались до труни. На щастя, зарита вона була не так і глибоко. Важко зізнаватися самій собі, проте від передчуття у мене трохи сильніше загупало серце. Я відмовилась дивитись на неї, коли приїхала. І була щаслива закритій труні. А тепер мені все ж доведеться поглянути у її мертві очі.
— Відчиняйте, — махаю долонею своїм довбням.
Це важливий момент. Може, хоч щось нарешті проясниться.
Коли кришка нарешті відкладена, я підходжу ближче й заглядаю вниз.
Всі Звірі мовчать, завбачивши щось страшне. Навіть Капелюшник втратив свою звичну божевільну посмішку на лиці.
Труна зовсім пуста. В ній нікого немає.
7. Аліса. Місто.
Голова дуже сильно болить.
Мені так боляче.
Так боляче!
Я жбурляю пігулки у стіну, накриваюсь подушкою і плачу, аж поки сльози не вимивають із мене всю слабкість.
Не знаю, чи це спогади так роздирають мою голову, чи це біль викликає їх.
Вирішила подихати.
Збираючись, попрощалась із мамою та спустилась на вулицю, поринувши в холод осіннього вечора.
Від пронизливого вітру в мене невеликі дрижаки, проте це ніщо порівняно із крижаною водою, якою мене обливала матір.
Мерзенна відьма.
Я ненароком глянула на своє відображення в одній із калюж.
Бачу там таку ж відьму. Тільки недостатньо навчену, як завжди казала вона.
Ненавиджу.
Ненавиджу!
Від цієї емоції прокинувся Друг. Знову доводиться стримувати лють. Скільки вже часу я примушую його заспокоїтись?
Роки? Від всього цього в мене знову розболілась голова.
Знову плетусь напівпорожніми вулицями, вдивляючись у різноманітні вітрини.
За однією із них така прекрасна червона сукня! Мама сказала б, що я просто мушу одягнути його на випускний, але нащо мені взагалі туди йти? Мене всі ненавидять. Та й вона певно що вже не встигне побачити мене у ній. Ну чому все так обернулось? Хіба я у чомусь завинила?
— Тому що ти слабачка і тікаєш від самої себе, — промовляє моя справжня матір із видива у склі.
Я не боюсь її обличчя. Вже ні. Вона просто дратує мене.
Дратує так, що зуби скрегочуть, а кров у жилах кипить.
Треба йти кудись подалі, поки я не вчудила чогось, каже голос розуму.
І я йду. Далеко, аж до пустирів, де людей зовсім немає. Тут, серед голих дерев і пожовклого листя, я чую ще більше її слів. Ще більше непроханих спогадів приходить до мене й змушує кричати на все горло.
Десь поруч лунає гавкіт собак. Я обертаюся, окинувши оком зграю псів, що оточила мене. Всі люті. З пащек скрапає слина, очі наповнені кров’ю і бажанням убити. Мене ненавидять тут усі. Всі, окрім мами.
Собаки наближаються. Їх гарчання змушує серце битися частіше, а кулаки стиснутися аж до крові. Я не боюся їх. Але ж мама казала, що мені треба бути добрішою, стриманішою.
МОЯ МАМА!
Не та божевільна потвора, від якої я втекла.
Врешті, вони кидаються на мене.
Ще мить іде на вагання.
Тоді приходить спогад, а з ним і розуміння власного бажання.
— Убий їх усіх, ЖЕРБЕЛЬКОВТЕ! — кричу на все горло.
В ту ж мить він розтинає їх всіх. Зриває їм голови і п’яніє від крові.
Мій дорогий, мій милий друг.
Я обіймаю одну з його замурзаних голів.
— Дякую, — шепочу.
— Нарешті ти згадала його ім’я, — вторить голос моєї справжньої матері десь в глибинах свідомості.
8. Аліса. Дивокрай.
— Ну і де цей довбаний труп, га!? — вигукнула я.
— Хтось явно випередив нас, — одразу відповіла Гусінь.
— Земля була утрамбована, ідіотко. Хіба що це зробили якоюсь магією, але і її слідів я не відчуваю. Скоріш за все, тіло туди взагалі не клали.
— Тобто Герцогиня може бути живою? — перепитав Капелюшник.
— І вся ця вистава могла бути лише приманкою для мене, — подумала я.
— Що ж, від порожньої труни ми інформації не отримаємо, а Кіт прийшов би й сам, якби хотів. Значить у нас знову жодної зачіпки.
— Вибачте, моя Королево, — спробувала вказати на щось Гусінь.
— Я думаю, заціпся, — я і не дивилась на цю ідіотку.
Тіло туди навіть не клали. Якщо ця Королева взагалі існує, вона могла не вбивати, а навпаки, зговоритися з моєю матір’ю, аби затягти мене сюди. Але навіщо все аж так ускладнювати? Мати ж могла просто поїхати за мною і притягти назад силою. А за всі ці роки я про неї навіть нічого не чула. Така могутня відьма взяла і ось так просто відпустила свою доньку. Хотіла, аби я мудрості набралась? Чи Кіт настільки добре вміє приховувати сліди? Його роль в цій історії мені взагалі не зрозуміла.
— Королево, ви все ж таки повинні послухати, — перелякано протараторила Гусінь.
— Якщо ці двоє зговорились, то чому у змові не може брати участь більше людей? Вони ж всі вже намагались мене вбити. Не полізли напряму, адже знали про Друга, але все ж затягнули з вбивством й помилились? Від цих ідіотів можна очікувати будь-чого і… Капелюшник.
Цей бісів Капелюшник вже знав.
— Королево, вони йдуть, Королево! — закричала Гусінь, штурхаючи мене у плече.
— Що ти хочеш!? — нарешті розвернулась я.
— По нас йдуть війська Королеви! — заволала на все горло Гусінь.
— Узурпаторки, — виправила я. — не Королеви.
До нас дійсно наближалося щось схоже на людей. Точніше карткові купи у формі людей. Одна із таких тут же метнула в мене карту і, гадаю, це точно був би смертельний кидок, якби не вчасно виставлений кіготь мого Друга.
Іншим пощастило менше. Не зважаючи на захисну магію і намагання ухилитись, кілька звірів все таки отримали свою карту в лоб і благополучно здохли.
А от Капелюшник…
Я викликала Жербельковта і дала йому дуже просто команду, як він любить.
В цьому хаосі із порубаних карт, крику й ревіння легко зловити екстаз, проте мені не до того.
— Облиш цей збрід, знайди Капелюшника! — даю нову команду моєму песику.
Ті карти вже й були цілком розбиті. Не чекаючи на залишки Звірів, які вижили після атаки, я кинулась за Жербельковтом, що вловив слід.
Він знає його запах. Встиг обнюхати всіх, коли різав цих ідіотів.
Біжу за ним, продираючись крізь гілля. Серед кладовища ще багато цих клятих карткових ляльок, тож доводиться маневрувати й розкидати в них червоний вогонь. Люблю червоне, воно легко мені уявляється.
Крок за кроком, ми наблизились до міста, а звідти пірнули у вулички й закапелки, де Жербельковту довелось стати меншим й компактнішим. Я й сама зменшилась, аби втиснутись між стінами двох будинків.
Тут, у тісному закапелку, всі стіни вкриті картами.
І Капелюшник стоїть переді мною із своєю божевільною усмішкою разом.
— Кому ти служиш? — питаю його.
— Моїй Королеві, — відповідає він.
— Та що ти?
— Чому ви побігли за мною? Я в чомусь провинився?
— Цю фішку з узурпаторкою я придумала поки тебе не було в кімнаті. А ти так одразу все підхопив, немов чув мої слова. Або тобі їх передали.
— Королева не пожаліла для мене хорошого слуху, міледі.
— Але пожаліла розуму.
— Вірному слузі великий розум ні до чого, — цілком щиро відповів Капелюшник.
— Досить маячні, розкажи мені що знаєш, або помреш, — я клацнула пальцями, змусивши свого пса приготувати зуби й кігті.
— Знаю я мало чого. Лише те, що знаю. Мене створили для служби і подання чаю у вечірні години. І я вже виконав свою невеличку роль.
— Хто створив? Моя мати? Королева Сердець? Вона взагалі існує?
— Вона чекає на вас.
— Хто саме?
— Подумайте, з чого все почалось. Ви розумна і дійдете до правильного висновку.
— Ти знову говориш своїми бісовими загадками, виродку!
— Хіба ж ви так уже не любите мої загадки, міледі, — усміхнувся в останнє Капелюшник, розпадаючись на карти.
— Де вона? Де її шукати?! — я схопила його за комір і струсила, але він вже втратив іскру життя. Це все. Він просто груда карт, що впала на землю і розлетілася в усібіч. Наче його ніколи і не існувало.
9. Аліса. Місто.
В квартирі стало зовсім порожньо, відтоді як мама померла від раку. Вона кричала й стогнала від жахливого болю, а з її виразок сочився гній, перемішаний із кров’ю протягом усіх тих жахливих кількох місяців, коли у неї вже дах поїхав від болю й страждань.
А я таки йду на випускний. Ні, не тому що мені хочеться. Мама завжди хотіла, аби я на нього пішла. І перш за все мені потрібна та червона сукня.
Сама не пам’ятаю, як отримала її. Можливо, я просто вдерлась в магазин, розлякавши там усіх. Ну або й повбивала… Сподіваюсь, що ні, адже матері б це не сподобалось. Я ж маю бути доброю. Бути стриманою. Любити ближніх. Вчасно пити свої пігулки і ніколи не пропускати прийоми. Так вона завжди казала. Принаймні, коли ще не вмирала прямо на своєму ліжку, розпластавшись у гною й власних екскрементах. Врешті, сукня все одно у мене. Я одягаю її перед дзеркалом, розчісуючи свої золоті кучері у тьмяному світлі настільної лампи.
Як же в мене болить голова. Болить і болить. А ще мати в дзеркалі дивиться на мене і каже, що я досі слабачка і досі не слухаю саму себе.
Я трощу дзеркало на друзки і вона нарешті змовкає.
Хочеться розтрощити іще щось, та й взагалі лишитись вдома.
Проте йду. Байдуже на все, я мушу виконати її останнє прохання.
Крок.
Крок.
Крок.
Я заходжу до широкої зали де проходить все це мерзенне дійство. Вона чудова. Прикрашена різними святковими дурницями, світла й різнобарвна, від чого в очах аж трохи паморочиться. Здається, на мене ніхто й не дивиться. Незнайомці просто відводять погляд чи закочують очі. А от однокласники поглядають і неприкрито сміються з мене.
Вони завжди сміялися з мене. Сміялися і зневажали. Адже я дурна божевільна дівчинка, яка чомусь ходила в одну школу із нормальними дітьми.
З НОРМАЛЬНИМИ ДІТЬМИ.
Лунає гучна музика. Їх танець не спиняється ні на мить.
Крутяться і круться, як ті блохи на собаці. Хотілось би мені відтяти їм усім голови, аби вони нарешті всі зупинились. Бачу, як над ними нависає Жербельковт. Він гнівається значно сильніше за мене.
— Агов, це ж та прибацнута, — вказала на мене пальцем одна з дівчат. Вона щойно мене помітила і тепер підзиває своїх подруг, аби разом посміятися з придурковатої відлюдниці.
— Ти диви, вкрала в когось сукню? — посміхнулась вона, наблизившись.
— Ти псуєш її своїм смородом, — вдавано затулила носа її подружка.
— І нащо ти взагалі приперлась? Без тебе було так добре, — вторить їй головна.
Жербельковт дивиться на цих трьох голодними очима. Він опустив свої голови і розкрив пащеки, готовий проковтнути їх цілком, навіть не пережувавши. Всіма силами прошу його не робити цього. Заради моєї мами. Заради тієї, хто дійсно був моєю мамою всі ці роки.
— Іди геть звідси, чувирло, — штовхає мене одна з дівчат.
Я не втрачаю рівноваги, проте відходжу від них, стримуючи власний гнів. Жербельковт пускає слину. Він так хоче вбивати.
— Правильно, вали, вали звідси! — кричать мені дівчата. До них вже доєдналися ще й інші мої однокласники. Всі ті, хто знущався з мене усі ці роки приперлися, аби виразити своє невдоволення моєю присутністю.
Кров кипить. Рука стискається у кулак. З останніх своїх сил я лиш розвертаюсь і йду, стараючись дихати.
Крок. Ще один. Я виходжу із цієї зали і йду в ніч, переможена й зневажена.
Я, людина що може розітнути їх помахом руки.
Знали б вони, наскільки я милосердна.
Але Жербельковт не такий. Я занадто пізно помітила його відсутність поряд. Він лишився там. Лишився з цілком зрозумілою метою. Я кричу йому, кричу в своїх думках, аби він зупинився, проте в школі вже розгорілось полум’я.
Я біжу. Тікаю подалі, аби не бачити цього, але все одно обертаю голову і дивлюсь, як язики полум’я розгортаються в усю свою силу. Він нікого звідти не випустить. Марно намагаючись зупинити Жербельковта, я дивлюсь на все його ж очима і бачу кров, крики й безлад.
Мене огортає дивне відчуття, таке приємне і…
Я відкидаю його.
Що я накоїла? Я не змогла втримати Друга.
Це кінець? Куди йти? Мене шукатимуть?
В безвиході, я просто пошкандибала додому. Жербельковт ще довго показував мені картини смерті школярів, проте я вже не зважала на це.
Не зважала і на почуття вдоволення, яке так і просилось на волю, придушене моїм зусиллям.
Тут, серед сірості під’їзду, у світлі єдиної лампочки, яка ще лишилась, я побачила невеличкого листа, недбало просунутого під двері моєї квартири.
Щось потягнуло мене його відкрити і це, звичайно ж, було запрошення.
Я відчула, що це має бути саме воно.
Запрошення на похорон моєї власної матері.
Моєї справжньої матері.
10. Королева. Дивокрай.
— Ти будеш гарною донею, — шепочу на вухо Герцогині, яка все зменшується, перетворююсь на ту саму малу дівчинку Алісу, на яку не так давно дивилась востаннє.
Коли вона нарешті засинає, виснажена перетворенням, я несу її на руках, продираючись крізь коридори, аж до сонячного світла.
Тут так рідко можна його побачити. Зазвичай у нас тільки зливи, невеликий дощ, ну або хоча б мрячка. Але не сьогодні.
Я вкладаю Алісу коло себе, примостившись під гіллям високого дерева.
Коли вона прокинеться, ми з нею зіграємо в крокет.
Кращого часу для нього нам не знайти.
Торкаюсь її золотавого пасма волосся, від чого дівчинка невдоволено мугикає уві сні. Таке миле дитя. І ще таке слабке.
11. Аліса. Дивокрай.
Я там, де все почалось. Але це не кладовище. Це будинок, у якому Кролик зачитав мені заповіт матері. Той самий папірець, проклятий магією Королеви Сердець. Чи матері, я вже й сама не знаю, проте він помер просто в мене на очах і…
Я проходжу до кабінету, де сиділа в той самий момент. Двері будинку були відчинені. Людей тут і зовсім немає. Не те щоб вони були того разу, проте його наче ніхто ніколи й не шукав. Людина просто померла і все. Ніхто не викликав поліцію, ніхто не заметушився. Невже це справді так? Тоді тут все ще лежатиме його задубілий труп.
Звичайно ж, його там немає. Кролика давно прибрали. Все це був лише фарс, аби заманити мене сюди. Пастка, яка спрацювала. На його місці не лишилось навіть карт, хоча він же точно був маріонеткою!
Але жодного сліду магії. Отже, ні тоді, ні зараз, в цій кімнаті ніхто у відкриту не чаклував.
Принаймні, я того не відчуваю.
Та й навіщо проклинати власну маріонетку?
Це все була просто вистава.
Скоріше за все, Кролик собі встав і пішов, театрально здохнувши переді мною від серцевого нападу. Поза моментом розпаду чи створення відрізнити маріонетку від людини по магічному сліду практично неможливо, адже Капелюшника я до останнього вважала живим.
І тепер у мене немає жодної зачепки.
Чому ж тоді на мене досі не напали?
Капелюшник сказав, що на мене чекають.
В цій будівлі має бути ще щось, щось важливе.
Стоп. Заповіт.
Я раптово згадала. Папірець із текстом став попелом. Адже просто так, без жодної магії цього б ніколи не відбулось. І ця магія явно належала авторці маріонеток, ким би вона не виявилась.
Я обшукала кімнату в пошуках того попелу, а тоді опустилась прямо до нього, коли нарешті знайшла все те, що лишилось.
Зовсім мало, сама лиш краплинка, проте на ній є ледь вловима магія, яку я не відчула до цього. Тепер треба пустити Жербельковта по сліду. Весь процес виявився набагато коротшим, ніж я гадала. Обнюхавши залишки, він в один крок опинився коло однієї з картин у коридорі. «Гра в крокет у саду». Я потягнулася до неї, торкнулася фарби і нарешті відчула добре замасковану магію, що струменіла з неї тонким, ледь помітним вітерцем. В ту ж мить, невидима рука потягла мене всередину картини і я навіть і здивуватись не встигла, як опинилась всередині.
Прямо в цьому садку.
12. Королева. Дивокрай.
Під час цих безкінечних днів, мене розважають хіба що карти. Їх битви, їх турніри, їх жарти. Капелюшник і Заєць, з їх чаюванням. Ох, як би мені хотілось вічно грати в крокет з ними всіма. Але так не буває. Я завжди знаю, коли скоро з’явиться Кіт. Він прийде. Відчуваю це всім своїм єством. Як відчуваю і те, що нова Аліса вже тут. Ще зовсім розгублена, але вона є тим, ким вона є, і я та, хто я є. І Кіт, що посміхається мені своє широкою посмішкою завжди буде Котом, яким він і є.
— Ти готова? — питає мене ця хитра звіряча морда.
— А хіба ти не знаєш відповіді? Звичайно що ні, — відповідаю без тіні брехні.
— Тож будемо починати?
Друге дурне запитання за цей вечір.
— Звичайно ж будемо, — сухо промовляю я.
Його посмішка навіть не здригнулась.
13. Аліса. Дивокрай.
Я в прекрасному фруктовому садку, під призахідним сонцем, чиї вогненні промені розійшлися чистим, вільним від хмар небом.
Гарне місце, аби битися на смерть із іншою відьмою, явно сильнішою, або, принаймні, більш досвідченішою, ніж я.
Не те щоб я коли-небудь чесно боялася смерті, але все ж такий момент змушує тіло тремтіти, а серце калатати в несамовитому ритмі.
Вона сидить на троні, ставна й велична. Королева, що виглядає зовсім як я. Немов дивлюсь на власне відображення у дзеркалі. Не знаю, навіщо їй цей трюк, але яка різниця? Її маріонеток навіть не видно довкола, хіба що переді мною сидить одна із них. Жербельковт готовий. Я готова.
Спиняюсь просто перед троном і витримую її зверхній, зневажливий погляд на собі.
— Ти довго йшла, Алісо, — закинула Королева.
— Так можна було просто одразу розповісти про це місце і все. Було бзначно швидше.
— Ну і хто так взагалі робить? Ти ж мала проявити свої сили спочатку, інакше це було б зовсім нудно. Знаєш, у нас аби кудись дістатися, треба дуже швидко бігти.
— Та й щоб лишатися на місці треба бігти з не набагато меншою швидкістю, — відповіла я.
— Жорстокий закон буття, — кивнула Королева. — Всі ми біжимо. При тому навіть без якоїсь кінцевої мети. Безкінечне тасування карт.
— Про що ти взагалі? Знову якісь дурні загадки?
— Які ще загадки? — пирхнула Королева. — Я тобі кажу все як воно є.
— Ти кажеш? Чи маріонетка, якою ти керуєш десь здалеку?
Я приготувала Жербельковта, думкою змусивши його розізлитись. Скоро цей балаган закінчиться і настане вирішальна мить. Не дарма ж вона мені тут баки забиває.
— Маріонетка?! — розсміялась Королева. — Ти ще досі нічого не зрозуміла, так? Бачу-бачу, підготувала Жербельковта до удару, думаєш що це все пастка і я зараз натравлю на тебе купу своїх маріонеток. Я права, Алісо?
— Якщо й так, не треба бути генієм, аби здогадатись, — парирувала я.
— Число. Подумай про будь-яке число від нуля до безкінечності. Можна й дробове, чи з мінусом.
— Ти думки мої читатимеш? Якщо вмієш, я вірю.
— Ні, мені справді цікаво, чи не змінилося хоч щось.
— Нуль, — подумала я.
Королева ледь помітно усміхнулась.
— Нуль.
— Втішена? Гадаєш, ти так продемонструвала мені різницю в силах? Я просто не думатиму, за мене все зробить мій Друг.
— Ну то давай, покажи його мені, — просичала Королева.
— Двічі просити не треба, — всміхнулась я, звільняючи своє чудовисько.
Десятки ротів, сотні крил, тисячі рук, мільйони очей. Вся сила Жербельковта навіть не вміщається в цьому маленькому вимірі. Він у всій своїй красі. Вбивчий і лютий, як я і хотіла.
— Взяти! — кричу, — знеси їй голову!
Жербельковт вагається.
— Що таке? Знеси їй голову, я наказую!
Він не нападає.
— Ну ж бо, чого ти застив?
Врешті, Королева підводиться і сама йде до нього, а я все намагаюсь змусити Друга коритись, аж поки її долоня не лягає на одну з його голів.
— Він же служить Алісі. І тільки їй. Він не стане кривдити свою господиню.
— Що? — шокована, я лише тупо дивлюсь на них обох, не розуміючи взагалі нічого.
— Моя сила вже почала згасати, але я та, хто я є. Принаймні, поки що я достатньо добре це пам’ятаю.
— Ти?
— Я Аліса. Я це ти. На певному етапі цього проклятого кола… І мені вже час іти. Адже Герцогиня вже скоро стане моєю милою малою донечкою. А я займу її місце.
— А я? Я займу твоє?
— Дійшло. Розумниця. Чого й варто було очікувати від самої себе.
— Це ж все просто якась маячня.
— А все інше не маячня, Алісо? Чому ти виділила лише цей маленький епізодик із буття нашого світу? Він увесь такий. Кіт підтвердить.
— Це ще дуже м’яко сказано, ня, — показався вічно усміхнений Кіт.
— Ви зговорились? — обернулась я.
— Я ж казав, ня, я нікому не служу. Хай би і десять Аліс намагались мене поневолити, ми коти свободолюбиві істоти, так і знайте, — гордо заявив він.
— Мені тут було так добре. Можна з картами гратись, відпочивати… Але все тече і змінюється, тож нічого не поробиш, — стенула плечима Королева.
— І все? Все ось так просто? Це якийсь жарт чи обман? Магія ілюзій? А Кіт не маріонетка? Хто чи що він таке?
— Питання, питання, питання. Всі ви задаєте стільки питань. Хоч би хтось поцікавився, як я почуваюсь, чи їв щось на сніданок, ня. Не виховані Аліси.
— Позадовбуй котика. Може щось та й скаже, — зітхнула Королева.
— Сумувати за тобою я не буду, ня!
На те Королева лишень розсміялася, зникнувши із світу по короткому помаху лапи Кота.
— Телепортував її.
— Ну не другу ж голову їй виростив, — стенув плечима Кіт.
Навіть Жербельковт сховався, завбачивши його. Значить жодних шансів. Це істота не того рівня.
— Хто ти такий?
— Ти дурна? Я Кіт. Скільки ще повторювати?
Я закотила очі. Він на це не відповідатиме, гаразд.
— Що тут відбувається? Куди ти її відправив? В що я взагалі вляпалась? Ми в реальності зараз? — я на мить замислилась. — Ми реальні взагалі?
— Як знати? Можна бути впевненим хіба що в реальності самого себе, якщо ти вже мислиш і сприймаєш себе, а от про все інше однозначної відповіді тобі ніхто не дасть.
На цих словах Кіт значно збільшився й розширився. Його посмішка тепер була катастрофічно величезною і займала половину неба.
— Королева стане новою Герцогинею, а минула Герцогиня її малою Алісою, при тому що попередня мала Аліса втече з цього світу завдяки мені. Герцогиня намагатиметься бути гарною матір’ю, але у неї не вийде, бо така вона вже є. Тоді вона стане новою маленькою Алісою, коли вся її сила вичерпається, а от стара мала Аліса виросте і повернеться, аби стати новою Королевою, яка зрештою стане Герцогинею. І так далі, далі й далі.
— І що? І в чому сенс? Чому це взагалі відбувається? Як стикується час в іншому світі і тут?
— Сенсу нема ні в чому, а час стикую особисто я, — Кіт перетворився на маленького милого пухнастика.
— Я все одно не розумію. Це ж просто маячня.
— Так, це маячня, Алісо, — знову став високим котохлопчиком Кіт, — як гадаєш, навіщо все це відбувається? Для чого? Чому саме так? Може це все лише твій сон і зараз ти прокинешся у своєму ліжечку, а мати буде заспокоювати тебе, гладити по голівці і розкаже казочку? Може, ти божевільна і зараз лежиш у психлікарні посеред таких же знедолених, вдивляючись у білу стелю над собою. Або ж ти давно померла і перебуваєш у чистилищі, де злий демон-кіт змушує тебе повторювати один і той самий сценарій, раз за разом, безкінечні тисячоліття, в якості покарання за чаклунство? Адже ти любиш губити людські душі, чи не так, — хижо всміхнувся Кіт, наблизившись впритул.
— Обожнюю, — відповіла я. — Обожнюю нищити їх.
— Не сумнівався, але… Є ще варіант. Ми з тобою, ти і я, дві єдині свідомі істоти серед безкінечної порожнечі. Ніхто не придумав для нас назв чи імен, тому у нас є лише самоназви. Життя в порожнечі, хай і з кимось, таке нудне і порожнє, що хочеться вити, допоки не вигадаєш собі хоча б якусь гру. Гра з картами, чи гра у кості, чи створення різних світів однією лиш уявою. Головне забути, ким ти насправді є, аби гра стала цікавішою. А там вибираєте, чия черга бути гравцем і крутите це коло, поки не набридне. Вжух-вжух. Таке вже існування.
— І що із цього всього правда, котику? — нарешті спромоглася запитати я.
— Те, що тобі більше до вподоби. Невже серед цих версій тобі не сподобалась жодна? Тоді вигадай свою. У тебе зараз є на те сила.
Промайнув легкий вітерець.
Я вже досить довго не відповідаю йому. Все думаю, що ж мені робити далі.
Чи є якесь далі? І чи було воно хоч колись?
— Я не мінятиму правил. Але хочу тебе попросити, котику.
— Про що?
— Дай Королеві насолодитися цим садом у спокої. Поки в мене є така можливість.
Я пошкандибала до свого трону, що так манить своєю красою. Байдуже, прокинусь я, чи ні. Хочу бути Королевою. Собою.
— Тоді не заважатиму тобі, Алісо, — вклонився на прощання Кіт. Його тіло зникло поступово і, звичайно ж, останньою зникла його сліпуча посмішка.
Я ж тим часом зручно всілася, оглядаючи свої володіння.
Гарне місце, — подумалось мені. — Просто чудове.
14. Герцогиня. Дивокрай.
Шалено болить голова. Я ненавиджу це, ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!
Льодяна вода виливається просто на малу Алісу. Вона кричить. Думає, їй важче, ніж мені. Дурне мале дитя. Дурне і слабке.
Я даю їй ляпаса, а тоді готую нове відро.
Нехай знає, нехай готується, нехай відчує все!
Моє мале і дурне дитя…
Я хапаюсь за голову, в марній і безглуздій спробі втамувати біль.
Ні, вона ж іде звідкись зсередини.
Піднімаю над собою відро.
Мала Аліса дивиться переляканими очима, проте не кричить і не каже жодного слова.
Гарна дівчинка. Якщо не пискнеш, сьогодні зможеш поїсти.
Можливо.
15. Аліса. Місто.
Я прокинулась в холодному поту. Так страшно і темно, а кінцівки заклякли і не слухаються, хоч як їх не силуй. Крізь судоми й біль, вичавлюю із себе слабенький крик, на який, на щастя, прибігає моя мати, вмикаючи таке жадане мною світло.
— Що сталося? Доню, що з тобою? Знову кошмар? — вона торкається мого лоба, перевіряючи температуру. Тоді гладить маківку і притуляє до себе, як щось найдорожче і найсокровенніше.
— Поганий сон, мамо, — кажу їй. Дуже поганий.
— Що ж там такого було, доню?
— Я погано пам’ятаю. Щось таке…
— Ну то й не згадуй, — махнула рукою мати. — Куди ніч, туди й сон, — заспокоює вона.
Це й справді допомагає. Стало так легко на душі від її тепла.
— Все гаразд, — киваю я.
Спогади про сон, такий страшний і злий, вже випарувались, лишаючи по собі неприємну порожнечу в голові.
— Побути з тобою? Чи заснеш сама? — лагідно запитує мама.
— Побудь, — трохи соромливо відповідаю я.
— Моя ти велика, доросла дівчинка, — усміхається мама. — І казочку розказати?
— Так, — ще більш засоромлено відповідаю я. — Розкажи, будь ласка.
— Моє ти солодке, — всідається поруч мама, — слухай тоді, — розпочинає свою історію. — Жила-була собі на світі дівчинка Аліса…