Переписувачка

Щоб дійти до її кімнати, треба піднятись скрипучими дерев’яними сходами на другий поверх, штовхнути двері з розбитою шибкою, вийти на балкон внутрішнього двору, обійти ним двір по периметру, зайти в інший корпус, піднятись у мансардне приміщення, обійти кілька старих шаф, розвішану білизну, побиті горщики із засохлими вазонами, спуститись крізь завжди розчахнену ляду вузькими, схожими на драбину, сходами, пройти через стелажі з запилюженими банками та вийти в коридор.

           Плитка на його підлозі складалась у повторюваний візерунок чорно-білих кубів. Зі спільної кухні долинав запах пересмаженої цибулі. Двері обабіч лущились білою фарбою. Оляна повернула у високий прохід з тьмяними вузькими шибками. Він вивів її в приміщення, яке могло б називатись передпокоєм. Перехняблена шафа без однієї ніжки підпирала стіну, брудний килим із затертим візерунком закотився об захаращений бамбетль. На Оляну дивились трійко дверей з однаковим фігурним обрамленням. Її двері — посередині. Впізнати їх не було нескладно — двері з одвірком скріплювала клейка стрічка з печатками Переписувачів.

Оляна відрухово пройшлась по ній пальцями, перевіряючи цілісність. Віддерла. Витягла із кишені ключик, вставила у замок, прокрутила. Розчахнула двері.

Тепер це її дім.

В ніздрі одразу вдарив запах дешевого курива. Оляна наморщила носа. Обмацала пальцями стіну праворуч. Відтак — ліворуч. Знайшла вмикач. Кімнату залило жовтувате світло. Затягла в кімнату саквояж і причинила за собою двері.

Залишилась одна в напівтемряві Спробувала глибоко вдихнути для заспокоєння, проте задушливий запах курива вдарив у легені. Все гаразд. Це не перший такий її будинок. «І, можливо, не останній», — налетіла неприємна думка, та Оляна різко її відігнала.

У кімнаті було ліжко, секретер, вузька шафа і п’єц. Ото й усі пожитки.

Оляна заходилась викладати із саквояжа свої речі. Поверхню секретера захаращували якісь аркуші та книги. Оляна обережно переставила їх на підлогу. Звільнила кожнісіньку шухляду. На всьому, чого вона торкалась у цій кімнаті, лежав тонкий шар пилу. Попередній мешканець виїхав поспішно.

Слід було б набрати води й вимити секретер, проте Оляна не хотіла покидати кімнату. Витирала все долонями, дбайливо розкладала своє Переписувацьке приладдя. Секретер вона знала добре: такий же стояв у її попередній кімнаті, та й в тій, що була до неї. Здається, інших просто не виготовляли. Оляна розклала кожнісінький предмет на звичні місця і вдоволена відійшла назад. Ну от. Так, наче й не переїжджала. Ще б не гора чужих речей на підлозі.

Переклала в невелику шафу одяг.

Все, що залишилось в саквояжі — кілька дрібниць. Витягла статуетку-сувенір, яку придбала ще в дитинстві під час відвідин музею доби Хаосу. Примостила на хисткий приліжковий столик. Статуетка була у формі дерева, чия крона тяглась високо вгору. Корені дерева виступали на поверхню переплетеними зміями, символізуючи Хаос, а гілки росли рівно, чітко вгору, на кожній із них замість листя рясніли аркуші з дрібними письменами — символ доби Порядку.

Біля холодного п’єца, облицьованого кахлями кремового відтінку, лежали коробки. Їх надійно скріплювала така ж липуча стрічка, якою була опечатана її кімната: гарантія для Оляни, що ніхто, опріч Департаменту Переписувачів, коробок не займав. Дрова для печі, трохи круп, овочів, сушеного м’яса та сухофруктів — традиційний продовольчий набір Переписувача.

Слід би було пообідати, але Оляні не терпілось. У невелику полотняну торбину зібрала все необхідне для переписування та схопила якийсь перекус.

Чим швидше вона візьметься до роботи, тим швидше завершить її. Вогник надії теплими язиками затріпотів десь глибоко всередині. Оляна йшла до цього роками. В Департаменті пообіцяли, що це її остання справа із записуванням будинку. Якщо вона добре впорається, її нарешті переведуть у відділ історій. Більше жодних архітектурних планів та нудних вимірювань. Тільки спогади, дати, свідчення.

Оляна вийшла з кімнати, зачинила її й рушила будинком.

Зараз він був для неї заплутаним клубком коридорів і сходів, але мине лише кілька годин — Оляна знала це напевно — і вона розбереться. Це не перший її будинок. Коридори, виходи через балкони, проходи крученими східцями та горищами. Кімнати, що переходять в кімнати, а відтак знову в кімнати. Кухні, розташовані у найдивніших місцях. Заблоковані двері, замуровані проходи, ланцюжки внутрішніх дворів. Кожен такий будинок був унікальним та однаковим водночас.

Оляна знімала заміри, вносила їх в чорновий блокнот. Стукала до людей в кімнати. Показувала документи, пояснювала, що вона робить. Просилась зайти всередину. Дозволяли. Охоче, з прихованим обуренням, з неприхованим роздратуванням, байдуже, жваво, мляво, скептично — дозволяли. Не могли не дозволити.

Вона намагалась бути приязною. Всміхалась. Пояснювала, хто вона. Розтлумачувала, що робить. «Це дуже важливо». «В добу Хаосу нічого не фіксувалось». «Нам бракує багатьох даних. Ми не знаємо, скільки людей проживає в різних частинах міста, не знаємо площу та планування будинків, не знаємо історію кожного місця. Теперішнє потрібно записувати. Точні дані дозволяють нам швидше досягати успіхів».

Вона осікалась. Бачила погляди: здивовані, скептичні, часом — ворожі. Іноді її заносило. Вона ж знала, хто живе у подібних будинках. Біднота. Ті, на кого не вистачало часу Департаментам. Вони нерідко не розуміли, що відбувається в країні. Жили чутками, переказами та забобонами.

В будинку було багато дітей. Востаннє Оляна, мабуть, бачила стільки дітвори в одному місці ще в колегіумі. Малі гасали одне за одним довгими коридорами, будували халабуди в покинутих кімнатах, малювали шматками червоної цегли по стінах. Оляна спостерігала за ними, ховаючи в серці пекучий щем.

— Тобі не холодно? — всміхнулась до дівчинки років п’яти.

Дитина сиділа в тонкій ситцевій сукенці на встеленій плиткою підлозі. Тонкі руки із незасаканими рукавами занурила в металеву мищину із водою. Вода розхлюпувалась на брудну підлогу, утворюючи калюжки багна. Здається, дівчинка купала свою ляльку. Оляна зробила такий висновок із вирізьбленої з дерева фігурки, обгорнутої строкатою тканиною.

Дівчинка підвела широко розчахнуті очі. Заперечливо захитала головою. В кімнату ввійшло ще двійко дітей. Завмерли в одвірку. Дивились на Оляну довгими обачними поглядами. Вона спробувала їм всміхнутись.

— Привіт. Я — Оляна. Як вас зовуть?

— Марися, — відповіла дрібна дівчинка.

Хлопець біля неї, років восьми, у завеликій картатій сорочці промовчав.

Оляна заходилась копирсатись в торбині. Шукала перекус, який схопила з продовольчої коробки — мішечок засушених яблук. Знайшла, присіла біля дівчинки з лялькою. Простягла їй. Дівчинка зазирнула в мішечок. Перевела погляд на хлопця позаду. Знову зазирнула у мішечок. Витягла із миски мокру долоню і потяглась всередину. Взяла дві скибки. Повільно надкусила одну. Оляна підбадьорливо всміхнулась і випросталась. Простягла мішечок іншим двом дітям. Марися, недовго вагаючись, взяла яблука й собі. Хлопець — ні.

Вже за кілька хвилин кімнату повнили діти. Олянин мішечок мандрував по руках. Діти щебетали одне поперед одного. Говорили свої імена, показували іграшки, запитували, чи довго вона з ними житиме. Лише один хлопчик — у завеликій картатій сорочці — мовчки стояв у одвірку.

Оляні треба було поміряти кімнату, в якій вони перебували — судячи з усього, раніше вона слугувала ванною, а зараз чомусь опустіла, — але забави дітей перейняли всю її увагу. Вони й досі грали ігри з тими ж лічилками, до яких Оляна звикла в дитинстві. Невже за два десятиліття у світі дітей геть нічого не змінилось?

Дорослий в кімнату зайшов лише раз. Високий молодий чоловік із розкуйовдженим темним волоссям. Зазирнув до них мигцем, мимоволі — діти його навіть не помітили — обвів поглядом галасливу зграйку, яка обсіла Оляну, мішечок з сушеними яблуками, недомиту ляльку в металевій мищині, і пішов геть.

Оляна не знала, як пояснити дітям, яку роботу роблять Переписувачі, тому просто сказала, що їй потрібно вивчити їхній будиночок. Діти метеликами пурхнули показувати їй все, проте невдовзі їм набридло: Оляна вимірювала кожну стіну і занотовувала у блокнот. Кому завгодно це б набридло. Самій Оляні набридло давно.

Вона відчинила вже четверті двері. Дві дівчинки — останні, які ще сновигали за Оляною — зостались у попередній кімнаті. Діти в цьому будинку поводились так, наче все було їхнім домом, а всі — їхніми батьками. Вони могли попросити їжі в будь-якій кімнаті, залишитись гратись біля будь-якого дорослого, бігати будь-якими коридорами без жодних обмежень.

Кімната переходила в кімнату. Кожна із них була прохідною, і кожна належала іншим людям. Їм доводилось ходити через спальні інших, аби вийти з дому або просто потрапити в кухню чи вбиральню. Це, певно, колись було однією квартирою, бо навіть найбожевільніший архітектор не дійшов би до такого садистичного рішення.

У четвертій спальні жив дід. Сидів за невеликим круглим столиком, сьорбав із надщербленої миски якусь юшку. Підвів на Оляну маленькі почервонілі очі.

— Добридень. Мене звати Оляна, я Переписувачка четвертого відділу… — дівчина затарабанила завчене представлення і простягла документи.

У кімнаті були ще одні двері: ланцюжок досі не закінчився. Стіну вкривав килим, над столом висіли старі фотографії, а єдине в кімнаті вікно сором'язливо закривали пожовклі тюлі.

На документи дід навіть не глянув.

— Мені потрібно намалювати план вашої кімнати. Можна?

Дід мовчав. Дивився на неї довгим пекучим поглядом. Одне око застилала велика червона пляма.

Оляна прийняла його мовчання як згоду і взялась міряти стіну. Шкрябала в робочому блокноті заміри. Вимазувала штани об немиту підлогу, намагаючись дістатись сантиметровою стрічкою до закутків. Дід незворушно сидів за столом. Ворухнувся лише раз — коли вона полізла рукою попід шафу, аби протягти вимірювальну стрічку. Але одразу осік себе. Оляна не відреагувала. Просто зняла заміри. Під шафою громадились скриньки, переповнені якимись записами, старі ювелірні прикраси, хустки, стрічки, маленькі дзвоники, навіть щось схоже на оберемок соломи. Оляна випросталась і випадково зачепила якийсь високий закручений предмет. Геометричну прикрасу, подібну на тіару. Зацікавлено приглянулась до неї. Зазубрені кінці утворювали складний узор.

— Чого тобі?

Сипкий голос змусив Оляну стрепенутися. Вона озирнулась. Дід свердлив її почервонілими очима. Мабуть, вона надовго завмерла біля знахідки.

— Перепрошую.

Оляна швиденько взялась міряти іншу стіну, але її погляд знову зачепився за незвичний предмет. Щось, подібне на флакон, на приліжковому столику. Великий, дивної форми флакон. Вона знала що це. Пристрій для куріння ліума.

Повільно озирнулась на діда. Дивилась просто в його почервонілі очі. Лише тепер розгледіла в прожилках його білків світлі, ледь вловимі, та все ж — фіолетові відтінки.

Швидко доміряла стіну.

Подякувала.

Вийшла в наступні двері. За ними виявилась не п’ята спальня, а коридор. Схоже, ланцюжок кімнат нарешті закінчився.

Оляна дозволила собі передихнути. Слабкий спогад з дитинства — людей із фіолетовими судинами в білках очей — повільно впускав коріння в Оляниній свідомості. Вона знала, що в таких будинках живуть курці ліума. Бачила їх не раз. Чому ж цього разу це так зачепило її?

Шлунок пронизливо забурчав. Надворі був вже пізній вечір, фактично — ніч. Це ж перший її вечір у цьому домі. Нікуди поспішати. Вона продовжить завтра.

Але ще трішки розглянеться. Геть трішки. Час у неї ще є.

Двері у захаращену комірчину. Двері у щось, що колись давно слугувало кухнею. Двері, заховані за хисткою шафою. Двері, за якими виявився цегляний мур. Двері на малесенький балкон із величезним отвором в підлозі. Двері, що вели в черговий вузький прохід.

В проході пахло нафталіном, ментоловими ліками й сечею. Оляна пробиралась крізь нагромаджені коробки. Простір розширився, відкривши невелику кімнатчину. В ній не було жодного вікна, а єдине джерело світла дрібним променем падало з проходу. Оляна витягла з сумки ліхтар. Схопилась за ручку, заходилась її крутити. Від обертання прилад затріскотів, лампочка кілька разів блимнула й охопила тьмяним теплим світлом кімнату.

Щось простогнало.

Оляна стрепенулась і зупинилась. Ліхтар згас.

У кімнаті хтось був. Це також спальня? Оляна швидко закрутила ручку на ліхтарі. Він знову загорівся. Серед стосів книг та мотлоху стояло ліжко. На високих подушках хтось лежав.

— Вам потрібна допомога? Як вас зовуть?

Олянин голос розітнув ветху тишу. Дівчина повільно просунулась вперед, здіймаючи хмарки пилу. Ріденьке сиве волосся розсипалось на подушці, глибокі зморшки зорювали бліде, схоже на воскове, обличчя, схудлі щоки глибоко запали. То була стара жінка. Вона дихала хрипко, зі свистом, але так слабо, що груди ледь здіймались під ковдрою.

— Ви спите? Прокиньтесь, будь ласка.

Оляна обережно торкнулась плеча старої. Тіло попід сорочкою так вихудло, що дівчина відчувала пальцями кістки ключиці. Стара не реагувала.

— Ви тут сама? За вами хтось доглядає? Пані…

Ланцюжок спалень, які вона оглядала раніше, був далеко звідси. Поміж ними і старою житлових кімнат Оляна не бачила. Тут нікого нема. Нікого, хто б допоміг цій жінці.

Оляна озирнулась. Бачила старі статуетки, надщерблені горнята, прикраси, хустки, засушені квіти, мереживні серветки. Не бачила їжі. Не бачила ліків. Під ліжком, не накритий кришкою, стояв майже переповнений нічний горщик.

Погляд Оляни зачепився за щось яскраве і громіздке на підлозі поміж ліжком і однією з шаф. Вона забула і про стару, і про те, що їй потрібна допомога. Предмет, який був там, здався таким… знайомим?

Маска.

Велике спотворене жіноче обличчя. Гротескно горбатий ніс, червоні щоки, широко вищирені губи, товсто намальовані чорні брови. Маска мала отвір для рота та одного ока. Інше око — всуціль зафарбоване чорним. Волоссям слугували білі торочки із вплетеними в них дзвіночками та кольоровими стрічками. Оляна присіла поряд. Зафіксувала ліхтар коліньми й вільною рукою обережно торкнулась поверхні маски. Очікувала відчути легкий матеріал: картон або переклеєний папір. Проте на дотик маска виявилась холодною і твердою. Глина?

Маска дивилась на Оляну в застиглій гримасі. Запалий глибоко всередину очний отвір пронизував глибиною темряви. У широко розкритому роті було промальоване щось схоже на зуби. Маска їжачилась. Високо над чолом, під торочками-волоссям, були видряпані символи. Геометричні фігури, перекреслені гострими кутами. Такі ж виднілись і в глибині очниці. Оляна активніше закрутила ручку свого ліхтаря, хоч знала, що світити краще від того він не почне. Схилилась нижче, приглядаючись до знаків довкола єдиного очного отвору. Всередині пустої очниці щось заворушилось. Оляна зойкнула і відсахнулась. Ліхтар впав на землю та згас.

Схудлі холодні пальці торкнулись зап’ястя. Стара щось прохрипіла. Важкий кашель булькітливо підіймався у її легенях.

— Вам потрібна допомога? За вами хтось доглядає? Вам потрібна допомога.

Слабкий голос Оляни тонув у затхлій темряві кімнати. Стара не відпускала. Продовжувала щось хрипіти.

— Я приведу вам допомогу. Відпустіть мене. Я допоможу вам.

Оляна торкнулась сухих пальців старої. Спробувала їх розчепити. Звідки у неї стільки сили? Стара говорила. Важкий глибокий голос пробивався крізь булькітливий кашель. Оляна не слухала її. Вирвала свою руку, вже не намагаючись бути зі старою лагідною та обережною. Впала коліньми на підлогу, навпомацки шукала свій ліхтар.

Наштовхувалась долонями на брудний килим, на поверхню нічного горщика, на ніжки ліжка. Відшукала пристрій. Схопила.

Кинулась із кімнати, не озираючись на стару.

Дорогою звалила кілька коробок.

В освітленому коридорі кинула в сумку свій ліхтар. Йшла — майже бігла — до дверей, через які вона сюди потрапила: до спальні діда. Натисла на клямку, але двері не піддались. Серце пропустило удар. Гримнула кулаком.

— Відчиніть. Це Оляна. Переписувачка. Відчиніть!

Заплющила очі. Змусила себе глибоко вдихнути. Прислухалась. В кімнаті чулось шурхотіння. Дід не спав.

Оляна знала цю маску. Звідки вона знала цю маску? Копирсалась у своїх спогадах, але вони вислизали піском поміж пальців.

— Відчиніть, будь ласка! Я не турбуватиму вас більше так пізно.

Гримнула сильніше. Зазирнула в замкову шпарину. Кімнатою хтось ходив. Він там! Він може їй відчинити.

Звідси не було іншого виходу, лише цей. Старий про це знав. Тут, у цій частині дому, лише вона. І стара. І та маска.

— Я мушу відзвітувати!

Погроза владою.

Вона вдалась до погрози владою! А потім дивується, чому ці люди ненавидять таких, як вона.

Рух у кімнаті припинився. Хтось завмер. Оляна затримала подих. Ну давай, ти відчиниш мені. Мусиш відчинити!

Щось заворушилось у замковій шпарині. Почувся звук обертання ключа. Двері прочинились повільно, на невелику відстань. Оляна проштовхнулась всередину. Старий тримався за клямку, як за рятівне коло. Прожилки в його очах набули яскравого фіолетового кольору. Він курив, поки вона досліджувала ті кімнати.

Оляна мала сказати щось про стару, яка потребує допомоги, але слова застрягли їй у горлі. Вона просто кинулась далі, до виходу з цього ланцюжка кімнат.

Моторошна маска й очі старого переплітались міцним вузликом у голові Оляни, поки вона швидко крокувала вперед. Рухалась будинком, навіть не задумуючись, куди саме йде. Ноги самі вели її до виходу.

Її подруги часто скаржились на роботу в таких будинках. Ненавиділи їх, всю цю численність дверей, переходів, заплутаних планувань. Оляна десятки разів чула, що вони почуваються у цих будинках замкненими. Їм постійно здається: вони зайдуть в закуток, з якого більше не зможуть вийти. Заблукають і ніколи не виблукають. Оляна ніколи так не почувалась. Попри все своє химерне планування, такі будинки завжди будувались чотирикутником довкола внутрішніх дворів. Вона тримала в голові напрям руху й орієнтувалась на нього. Вона не могла застрягнути в такому будинку. Вона просто знала, як ним рухатись.

Іноді Оляні здавалось, що в дитинстві вона жила в такому домі. Навіть кімнатка, у яку вона зараз поселилась, чимось нагадувала її дитячу спальню. Ще до колегіуму, ще коли вона жила з батьками. Оляна мало пам’ятала ті часи, але щоразу, коли потрапляла в подібне місце, все наче поступово оживало. Ота чорно-біла плитка, така однакова у всіх цих будинках, ланцюжок внутрішніх дворів, захаращені мансарди, замуровані двері. Оті очі… Ота маска.

Коридори ставали ширшими, повітря — свіжішим.

Оляна розчахнула важкі великі двері.

Глибоко вдихнула.

Вулиця. Бруківка. Вуличні ліхтарі. Стара затрухнявіла лавка.

Витягла з торбини свій старий пошарпаний годинник — подарунок від колег на річницю роботи у Департаменті. За п’ять дванадцята. Вона майже спізнилась.

Швидко перейшла дорогу і побігла вперед, до найближчої телефонної будки. Подзвонила у свій Департамент. Вона мусила звітувати їм щовечора: звичайнісінькі заходи безпеки. Якщо до півночі Переписувач не звітував, в будинок відправлялась мобільна група. У таких будинках могло трапитись різне. Проте за всі роки Оляниної роботи допомога Департаменту не потрібна була їй ніколи. Та що тут казати: ніколи вона й не дзвонила до них так пізно. Відповідала на питання диспетчера — судячи з голосу, то був Савка, — запевняла, що все гаразд. Вимкнула зв’язок. Замислилась на кілька митей, відтак набрала ще один номер. Департамент Опіки. Заява про перебування у будинку старшої немічної особи без необхідного догляду. Вони реагують швидко. Зазвичай — дуже швидко. Вже завтра ту стару заберуть у притулок.

Оляні вдалось надати голосу чіткості та впевненості. Не назвала свого імені. Просто анонімна заява.

Коли поверталася назад, з неба полив дощ. Важкі краплі стікали обличчям. Оляна заховала сумку під одяг, побігла мокрою слизькою бруківкою. Біля будинку на хвильку зупинилась. Він височів усіма своїми чотирма поверхами над нею. Дивився звисока, спогорда, так, як суворий вчитель дивиться на немудру дитину. Оляна витримала його погляд. Подивилась в кожнісіньке темне і світле вікно. Знала, що бачить лише фасад, лише обличчя, яке дивиться сюди, на бруковану вулицю, на місто. Все інше ховалось глибше. Безкінеччя коридорів, балконів, заплутаний ланцюжок внутрішніх дворів. Оляна вперше відчула те, про що так часто говорили її подруги. Це лабіринт. Ти стоїш на вулиці міста, і тобі здається, що ти просто заходиш в будинок. Але його нутрощі легко поглинуть тебе. І не відпустять більше.

Оляна вдруге штовхнула великі важкі двері будинку.

***

Тієї ночі вона так і не заснула.

Накривалась тонкою ковдрою по самі вуха. Намагалась глибоко вдихнути, але не могла: повітря в кімнаті було таким задушливим, таким важким. Голод, який вона так і не втамувала, боляче стискав шлунок. За стінами чулись голоси.

Дім не спав.

У сусідній кімнаті хтось увімкнув платівку із мінорною композицією. В іншій кімнаті хтось гучно розмовляв. Десь внизу — Оляна готова була закластись, що їй це не здається, — співали. Довгу протяжну ритмічну пісню.

Дім не спав.

Хоч надворі стояла глупа ніч.

Оляна підвелась із ліжка. Мерзлякувато накинула ковдру на плечі. Заходилась розводити вогонь у п’єці. Запалила олійну лампу і свічку. Потребувала більше світла. Більше тепла.

Витягла на секретер всі свої сьогоднішні записи й почала робити велику замальовку будинку. Позначала кожну недосліджену зону і заховані двері. Відтворювала дім у своїй уяві, крутила ним, блукала подумки довкола двох внутрішніх дворів, і третього — який на папері належав іншому будинку, а фактично сполучав обидва.

Оляна малювала будинок, але думки її блукали не тут. Вони крутились довкола всього, що вона побачила сьогодні. Довкола тієї зграйки дітей. Оляна ніколи не бачила так багато дітлашні в інших будинках. Зазвичай Департамент Опіки забирав їх. Батьки таких дітей не доглядали за ними. Малі не здобували жодної освіти: дехто навіть читати не вмів. Нерідко траплялись нещасні випадки: діти виливали на себе окріп, падали з відчинених вікон, ранились ріжучими предметами. Звісно, не всім, кого забирав Департамент, щастило потрапити в колегіум. Декого відправляли в інтернат. Оляна була в інтернаті одного разу. Добре пам’ятала поставлені впритул ліжка, кілька дерев’яних ляльок на десяток дітей, синці на дитячих руках, а ще — довгі важкі погляди. Діти не мали дивитись такими поглядами. Але дивились.

Оляна малювала будинок, але думки її блукали не тут. Вони крутились довкола всього, що вона побачила сьогодні. Довкола очей того старого. Очі з фіолетовими прожилками. Вона бачила такі очі давно, у своєму дитинстві. Ще коли жила з батьками. Оляна добре пам’ятала їх, бо вони були в її батьків. У її мами. Справжньої мами, не тієї жінки, яка привезла її в колегіум. То була перша брехня, яку Оляна закарбувала в собі так глибоко, що іноді сама у неї вірила. Та жінка — твоя матір. Та жінка — чужа, незнайома жінка — приведе тебе в колегіум. Та жінка навідуватиметься до тебе час від часу. А потім зникне. Оляна хотіла знайти правду про своїх справжніх батьків, але не могла. Можливо, якби вона потрапила в архіви, відшукала б дані тієї жінки, яка грала роль її матері, вийшла б на справжніх батьків. Можливо… Але в архів їй було поки що зась. Може, якби вона займала якусь вищу посаду… Наприклад, у відділі історії. Якби Олянина матір не знайшла їй «фальшивої» матері, Оляна потрапила б в інтернат. Не в колегіум. Оляна була б тією дитиною з синцями на руках і важким поглядом. Якби вони дізнались, що її батьки ліум-залежні…

Оляна малювала будинок, але думки її блукали не тут. Вони крутились довкола всього, що вона побачила сьогодні. Довкола маски. Символи на ній були подібні на геометричну прикрасу старого. Оляна не могла знати напевно, але їй здавалось, що маска ритуальна. Колись, в епоху Хаосу, люди вірили у… надприродні сили? Оляна не знала, як то правильно називалось. Дехто зберіг ту віру. Департаменти називали їх старовірами. Схоже, і та стара, і той дід — старовіри. Оляна не знала про старовірів майже нічого. Про них потрібно було звітувати Департаменту — ото й усі її знання. Департамент викорінював старовірів.

Ні музика в сусідній кімнаті, ні спів десь унизу так і не припинились. Оляні захотілось відчинити двері й піти подивитись, що ж там відбувається, проте вона не наважилась. Домалювала план будинку і взялась розглядати папери попереднього власника, які так і лежали купою на підлозі: заснути, однак, не вдалося б.

Старі платіжки, чеки, грубо перешиті аркуші із розв’язками рівнянь та відмінюваннями слів — дитячі зошити. Оляна всміхнулась. Пригадались роки, проведені в колегіумі. Математика їй завжди вдавалась найгірше. Один із зошитів привернув увагу дівчини. Великого формату, з картонною обкладинкою і чорним корінцем. На обкладинці красивим широким почерком було виведено «Щоденник». Єдиний серед усіх тут, не зшитий вручну, а придбаний у магазині канцелярських товарів. Оляна знала цей зошит. В неї в дитинстві також був такий. Давно, ще до колегіуму. Мабуть, найдешевший у канцтоварах. Єдиний, доступний бідноті. Синє чорнило. Міцний відбиток кожної літери — сталеве перо. І воно було колись в Оляни. Вона згадала свою дитячу скляну чорнильницю, те, як завжди неакуратно виймала перо, як воно ставило ляпки, як кілька разів проливала чорнило на аркуші. Згадала, як завжди з цього насміхалась мама. Вже в колегіумі Оляна вперше отримала керамічну чорнильницю-непроливайку. Вдома, з батьками, було інакше.

Дівчина струснула головою. Цей будинок, ця кімната змушували її згадувати про батьків. Вона ніколи так багато про них не думала, як зараз. Розгорнула зошит. Корінець неприємно хруснув. Тонкі жовті сторінки були промальовані різноманітними дитячими каракулями. Кішка. Якийсь хлопчик. Сонце. Хмаринка. Будиночок на чотири поверхи з невисоким дахом. Подекуди автор щоденника, мабуть, щось писав, але, фактично все було закреслене. Деякі сторінки — видерті. Кілька написів Оляна таки розібрала, але вони були геть буденні, на кшталт «Ненавиджу алгебру» або «Не буду більше дружити з Іваном!» Почерк той самий, акуратний, широкий. Писаний дитиною, яка ще звикла виводити кожну букву, і якій не бив у спину невпинний маятник життя, змушуючи поспішати навіть на папері.

Оляна прогорнула ще кілька сторінок і завмерла.

«Мої батьки скоро загинуть».

Так розпочинався запис. Кожне слово було виведене твердою рукою, жодна літера не здригнулась.

«Так потрібно. Я це знаю. Мені не страшно. Ми робимо велику роботу. Ми запечатуємо минуле. Збираємо його, зберігаємо, передаємо далі. Служимо Дому. І Дім вимагає служби. Без нас наступні покоління не знатимуть правду. Але чому ми?»

Під написом був великий малюнок. Сонце. І хмара. У квадраті. Оляна знала, що намагалась зобразити ця дитина. Саме так було видно небо з тісного внутрішнього двора.

Сторінка праворуч була видерта. Всі наступні — пусті.

Оляна гарячково ще раз прогорнула зошит. Нічого більше. Жодних деталей. Хто це писав? Коли? Кинулась перечитувати всі інші документи та зошити, шукаючи бодай якихось підказок.

Музика в сусідній кімнаті нарешті замовкла. Внизу хтось і далі виводив спів у декілька голосів. Оляна завмерла серед гори паперів, зшитків і зошитів.

У цьому будинку є дитина, яка потребує її допомоги.

Оляна різким рухом прибрала всі свої речі із секретера, витягла новий папір і взялась швидко писати. Звіт про виявлення старовірів. З тими деталями, які вона знала. Небагатьма, так. Але бодай щось. Згорнула. Запхнула в конверт. Запечатала. Кинула у свою сумку.

Оляна лягла в ліжко з одночасним спокоєм про написаний звіт та чітким усвідомленням — вона його не відправить.

Якщо сюди приїдуть Департаменти на пошук старовірів, їй не вдасться дописати будинок. Омріяний відділ історій знову посунеться. Ба більше — дід знав, хто вона. Що, якщо за ніч він встигне «почистити» усі докази? Що, якщо Департамент нічого не знайде? Що станеться тоді із її мрією?

Оляна вкрилась ковдрою. Кімната чомусь так і не нагрілась. Вона довго крутилась з боку в бік, але врешті їй вдалось заснути.

Проте дім не спав.

***

Зранку першим ділом Оляна вийшла у передпокій із перехнябленою шафою та бамбетлем і постукала в сусідні двері ліворуч. Саме звідти вчора вночі лунала музика. У відповідь — тиша. Постукала ще раз. Приклала вухо до замкової шпарини. Нічого. Зробила те ж з дверима праворуч. Також безрезультатно.

Того дня Оляна досліджувала будинок повільно й обережно. Дітей раптом стало менше. Схоже, вони намагались не потрапляти Оляні на очі. А якщо й зустрічались з нею, то поводились відчужено, ніяким чином не демонстрували, що з Оляною вони вже знайомі.

Лише одного разу дівчина побачила дітей однією зграйкою. У кімнаті, яку прийшла міряти, але вражено завмерла в одвірку.

Там було цілих три письмових столи. Навіть не секретери, а повноцінні столи. З кількома стільцями з усіх сторін. За столами сиділи діти. Щось писали у своїх зошитах. Оляна подивилась уважно — чорнило у всіх було фіолетове. Перед дітьми стояла опецькувата жінка. Її солом’яне волосся куцими кучерявими баранцями всіювало голову, вибиваючись з-під хустини. Всі завмерли на кілька довгих секунд.

Черговий несподіваний спогад різкою хвилею вдарив у Олянину голову.

Колись і вона так вчилась.

Ці діти не без освіти. Вони просто на домашньому навчанні. Вчаться тут, у цій кімнатчині. В дитинстві, коли Оляна ще була з батьками, вона вчилась так само. У подібній на цю кімнаті.

Тремтячими неслухняними пальцями витягла зшиток з математичними задачами. Дивилась в очі вчительки, але ловила кожен рух дітей. Кількаро підняло погляди. Дівчина спробувала запам’ятати кожного.

— Знайшла у своїй кімнаті. Може, хтось із ваших загубив? — всміхнулась.

— Можливо, — жінка потяглась по зошит.

Оляна віддала. Запам’ятовувала дітей. Хлопець у завеликій картатій сорочці — той, який вчора так і не взяв її яблук, — затримав погляд на зошиті найдовше.

Оляна досліджувала будинок повільно й обережно. Намагалась заговорити з дітьми — марно. Пробувала розговорити дорослих — дарма. Час від часу її погляд наштовхувався на аркуші з дивними символами, на різнобарвні фарби, пір’я, солому, проте з кожною годиною цього ставало все менше. Жителі будинку ховали кожен доказ свого старовірства. Не дід і хвора стара, ні. Їх тут було значно, значно більше.

Проте найгірший жарт із Оляною грав сам будинок. Все, що вона замалювала вчора, руйнувалось просто на очах. Двері, які ще напередодні вели у кімнати, зникали, вікна з’являлись у несподіваних місцях, деякі коридори вели не туди. Навіть шлях у її кімнату змінився: більше не треба було йти через мансарду. Оляна пояснювала це все просто: жителі граються з нею. Завішують килимами одні двері, прочиняють інші. Відчиняють давно закриті проходи. В таких будинках це було легко. Але хіба ж можна було за ніч зробити стільки змін? Дім більше не був тим домом, яким він був учора.

Надвечір Оляна ледь спромоглась знайти вихід надвір. Подзвонила у Департамент. Поверталась до будинку повільно, замислено. Зупинилась неподалік, на тротуарі навпроти.

Біля будинку стояло велике авто Департаменту Опіки. На ношах виносили хвору стару. Вона хрипко дихала і час од часу кашляла. Чоловіки із Департаменту про щось перемовлялись, махали один одному руками. Ніхто більше з будинку не виходив. Ніхто не супроводжував стару. Інші старовіри не встигли її заховати. Або не зуміли. Все ж, вона була хвора, її тяжко було зрушити з місця. Дрібна мжичка сіялась на бруківку. Сіре важке небо заполоняли сутінки.

Різкий запах тютюнового диму вдарив у ніздрі. Оляна вражено оглянулась. Кількома метрами від неї, опершись на стіну, стояв молодий чоловік у чорному пальті. Курив. Дивився перед собою. Оляна знала того чоловіка. Вчора він зазирав до неї й дітей.

— Матей, — раптом промовив він і подивився на Оляну. — Департамент Містобудівництва.

Чоловік простягнув руку. Оляна невпевнено потисла її. Департамент? Він держслужбовець?

— Оляна. Департамент Переписувачів.

Брови Матея вигнулись дугою.

— А я й не знав, що у нас є Переписувачка. Що ж, радий познайомитись, подруго Оляно.

«Подруга»... Традиційне звертання до колег у Департаментах.

— Я лиш вчора заселилась, друже Матею.

— Як я підозрюю, це ваша робота? — чоловік кивнув на авто, у задній відділ якого вже переносили ноші зі старою. — Ви молодець. Я рідко буваю тут, постійно в Департаменті, не маю часу виконувати свої, так би мовити, громадянські обов’язки.

Оляна нічого не відповіла. Скоса спостерігала за чоловіком. Був юним, мабуть, не надто старшим за неї. Дивився перед собою, на вулицю, яку все більше заливало мжичкою.

— Смерть від сухот. Жахаюче. Повільно. Болісно. Прикро, — якось дивно констатував Матей.

— Тепер вона під опікою Департаменту, — промовила Оляна.

— Сподіваймось, ваші громадянські обов’язки на цьому не закінчаться, і ви знайдете опіку всім, хто цього потребує, — сліпуче всміхнувся Матей.

— Схоже, всі інші достатньо доглянуті.

Серце Оляни стислось. На що він натякав? На дітей? До них не можна викликати Департамент. Більшість із них потрапить в інтернат. Якщо не всі.

— Давно ви тут живете? — спробувала змінити тему.

— Майже рік, — наморщився Матей. — Департамент ревно обіцяв знайти мені кращу кімнату, але, схоже, ревна обіцянка забулася. Я працюю над зведенням міського скверу тут неподалік, — чоловік махнув рукою кудись вбік. — Як тільки закінчу, нарешті виберусь звідси. Сподіваюсь, — кисла посмішка.

Оляна дивилась на те, як від’їжджає авто Департаменту Опіки. Світло ліхтарів вигравало на мокрому бруці. Вкотре пригадала батьків. Маму. Тата Оляна майже не пам’ятала. Вони сиділи в старому авто, на порепаному задньому сидінні. Їхали майже такою ж дощовою забрукованою вулицею, попри майже такі ж будинки. Мама обіймала її за плечі. «Будь розумничкою. Вчись гарно. Знайди собі друзів. Завжди шукай світло. Бережи, що зумієш вберегти. Нікому не говори про мене. За жодних обставин. Пам’ятай — тепер у тебе інша матір». Вона дивилась на неї своїми фіолетовими очима. Очима ліума.

— Дозволите провести вас додому, подруго? Вечір може бути небезпечним.

Оляна натягла на обличчя подобу ввічливої усмішки. Вони попрямували вперед. Будинок дрімав. Більшість кімнат були зачиненими. Оляна крокувала до своєї спальні — оновленим маршрутом, без горища — занурена у свої думки.

Зупинилась лише у передпокої біля перехнябленої шафи. Вперше озирнулась на Матея і помітила його здивований вираз обличчя.

— То ви ось тут живете?

— Так.

— Гадаю, сусіди ми ближчі, ніж я думав, — чоловік з посмішкою запхнув ключ у двері ліворуч від Оляниних.

— То це ви пів ночі платівку слухали? — ляпнула перш, ніж подумала.

— Перепрошую?

— Я… Вибачте, друже Матею. Просто… не могла заснути. Постійно хтось шумів, — Оляна зашарілась.

— Я повернувся у кімнату пізно, довго був у Департаменті, а на світанку знову вирушив на роботу. Вночі, наче, не шумів, музику, у всіх разах, не слухав. Та й іншого шуму не чув. Але якщо й чулись якісь звуки, то щиро перепрошую. Звик, що поряд ніхто не живе, — підкреслено ввічливо відповів Матей.

— Ніхто не живе? — Оляна знову не дуже замислилась над питанням. — До мене у цій кімнаті ніхто не жив?

— Нею користувались час від часу для зберігання речей, але я ніколи не помічав, щоб там хтось ночував.

— Дуже перепрошую. Дякую вам.

Вона вже переступала поріг своєї кімнати, як раптом Матей зробив несподіване — наблизився до неї, м’яко торкнувся зап’ястя. Оляна вражено підвела погляд вгору.

— Зачиняйтесь на ніч і краще не блукайте темними коридорами, — прошепотів чоловік. — Тут живуть різні люди. Бережіть себе. Іноді громадянські обов’язки краще недовиконати, ніж перестаратись. Риба, знаєте, гниє з голови. Завжди краще встигнути відрізати голову, — він якось дивно підморгнув і зник за дверима своєї кімнати.

Оляна зачинила свої двері й опустилась на підлогу в абсолютній темряві. Серце калатало десь аж у горлі. Вона прокручувала розмову з Матеєм знову і знову, шукаючи якийсь сенс у його туманних фразах. Знайти усім опіку… Риба гниє з голови. Що, якщо він знає, що в будинку живуть старовіри? Натякав їй, щоб не лізла не у свої справи? Голова… Йому потрібно спочатку ліквідувати їхнього лідера, а вона, Оляна, лише заважатиме? Він не був із Департаменту Містобудівництва, не міг бути. Ох…

Відрухово, не задумуючись, взяла посуд. Треба повечеряти. Навіть не роздяглась. Вийшла в передпокій. Завмерла. Треті двері. Двері інших її сусідів. Вони були привідчиненими. Позаду, з кухні, чулись голоси. Ті сусіди вечеряли.

Оляна тихо поставила свої речі на поверхню бамбетля. Повільно прочиняла двері, благаючи всі сили світу, аби вони не скрипнули. З кухні все ще доносився гомін.

А що, як у кімнаті хтось є? Чим ти виправдаєшся? Що прийшла записувати план? Не постукавши?

Кімната тонула в темряві. Вікна, як і в Оляниному помешканні, не було. Дівчина витягла з сумки — хвала небу, що їй було лінь ту навіть скинути — свій ліхтар. Крутнула ручкою, знаючи, що вона тріщатиме на всі заставки. Добре, що в кухні доволі шумно: може, не почують. Або не звернуть увагу. М’яке світло охопило два ліжка: одне більше, друге — менше. Безлад на прямокутному столі. Два комоди. І маску.

Вона була іншою. Червоне тваринне обличчя вищирилось в широкій посмішці, оголюючи фігурні білі зуби. Глибоко впалі очні отвори затуляли масивні чорні брови. Кручені баранячі роги над чолом тонули в жужмах сіна, що мали б імітувати волосся.

Оляна лаяла сама себе, але вперто йшла до маски.

Присіла поряд. Наважилась подивитись на її червону морду зблизька. Затисла ліхтар коліньми, аби звільнити одну руку. Обережно підняла маску. Солом’яне волосся захрустіло. Позаду, на звороті, все було списане символами, які Оляна бачила на масці старої. А ще — у заглибині для носа була якась ємність. Туди щось запихали.

Раптом стало тихо. На кухні змовкли голоси.

Оляна схопила свій ліхтар і кинулась до першої ліпшої схованки — під велике ліжко.

В кімнату зайшло троє. Перемовлялись м’яко, тихо. Розводили п’єц. Жінка наливала щось запашне по металевих горнятках. Схоже, трав’яний чай. Чоловік допомагав дитині складати одяг у якусь велику торбину. Оляна бачила їх лише частково, але дитину впізнала — хлопчик у завеликій картатій сорочці. Жінка зашамкотіла підлогою у великих капцях. Підійшла до дверей. Почувся звук повертання ключа. Із цим звуком щось повернулось глибоко в нутрі Оляни.

— Це вже завтра, так? — голос хлопчика раптом став якимось іншим: плинним, тихим, покірним. — Я чув, як Настка говорила.

— Так, милий. Завтра.

Чоловік підійшов до маски біля дзеркала. Опустився біля неї навколішки. Виконував якісь дії — Оляна не бачила, які саме.

— Злате… — жіночий голос. — Ти ж розумієш, чому ми це робимо, так?

— Я знаю, мамусю. Але мені буде так сумно, — його голос зірвався.

— Ти не залишишся сам. З тобою буде Немира. Будуть інші діти. Те, що ми робимо — важливо. Ми так багато років служили цьому Дому і накопичували історію. Ми мусимо зафіксувати її, щоб передати далі.

— Я знаю. Я все це знаю.

Чоловік — тато Злата — нарешті відійшов від маски. В кімнаті витав стійкий запах ліума.

— Просто… Чому жереб випав вам? Чому разом? — схлипнув малий.

— Отже, ми вже відслужили Дому своє. Наша черга вдягти маски й зафіксувати історію. Це — головне завдання. І ти у свій час також його виконаєш.

— А якщо я не впораюсь?

— Звісно, ти впораєшся, любий. Ти ж наш син, чи не так?

— Ми завжди з тобою, — голос тата опустився до шепоту. — Навіть якщо нас не буде, ти носитимеш нас у своєму серці. Ти берегтимеш пам’ять про нас. У тебе будуть наші листи. Книги, які ми тобі читали. Фото. І маска. Ми будемо у ній. А ти передаси нас наступним поколінням. Ми — тонкі гілочки, з яких виплететься великий прекрасний світ.

— Я знаю, я це все знаю. Немира постійно каже про це, але… Мені так страшно. Що, якщо ми програємо? Тоді все це марне. Ви марні. Я марний.

— Так, Злате. Якщо ми програємо, тоді все це марне. Нам не можна програвати.

— Я боюсь тієї жінки. Переписувачки. Вона віддала їм бабцю Килину. Її жереб нарешті випав. Вона чекала цього так довго. Щороку про це всім говорила. Що тепер з нею буде? Чому ми просто не… не зробимо щось… ну… з тією Переписувачкою?

— Якщо вона не відзвітує, по нас прийдуть. Хай робить собі свою роботу. А ми зробимо свою. Не хвилюйся.

— Можна я сьогодні спатиму з вами?

— Звісно, Злате.

Перед сном вони всі підійшли до маски. Опустились навколішки. Співали довгу протяжну пісню. Звідкись з-за стіни Оляна знову почула музику, яку чула вчора. Якісь голоси лунали знизу. Дім не спав. Дім ворушився шпарким вуликом. Запах ліума посилився.

Сім’я підвелась. Маска — Оляна ледь стримала зойкіт — маска світилася. Її очі палахкотіли пурпуровими вогнями.

Ноги зашамкотіли кімнатою. Сім’я опустилась на велике ліжко. Пружини над Оляною зігнулись. Дівчина перекинулась на спину, щоб займати менше місця. Повернула голову вбік. Хтось згасив світло. В темряві батько розповідав казку. «Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!»

Маска продовжувала палахкотіти. Запах ліума вривався в Олянині легені. Їй здавалось, наче підлога під нею крутиться. Наче весь Дім крутиться. Піднімає свої нутрощі, викручує їх, змінює. Забирає двері й будує нові. Ставить вікна там, де їх не було. Змінює положення мансард і коридорів. Оляна раптом зрозуміла — Матей не здивувався, що маршрут до їхніх кімнат змінився. Може, він не змінився? А може… Може, змінився так, що ніхто не мав би цього й помітити.

Оляна лежала, притиснута пружинами матраца, не в змозі поворухнутись. Над нею лежала сім’я з трьох. Хлопчик, на очах якого завтра помруть його батьки. Маска пронизувала її своїм невидющим поглядом. Лунали музика і спів.

Дім не спав.

***

Жінка ходила кімнатою знервовано, час від часу рвучко торкаючись рукою обличчя. Говорила щось довго, глибоко вдихаючи поміж словами. Оляна не розбирала. У вухах чувся дзвінкий шум.

Чоловік сидів за вкритим цератою столом. Прикривав обличчя руками. Кивав. Час од часу щось відповідав. Оляна не розбирала. У вухах чувся дзвінкий шум.

Вона сиділа на своєму ліжку, вкрита кусючим покривалом. Спостерігала за цими двома. За своїми батьками. Знала, про що вони говорять, але намагалась про це не думати. Вперто витісняла це з голови.

— Ти справді хочеш, щоб вона так жила? Щоб закінчила, як і ми?

— Краще так, ніж у брехні.

— Діти не мають відповідати за вчинки своїх батьків. Ми можемо жертвувати собою, бо це наше рішення. Ми знаємо, на що ми йдемо і чому. Але ми не можемо жертвувати своїми дітьми. Не маємо права приймати це рішення за них.

— Зараз ти приймаєш рішення за неї!

— Я просто бажаю їй спокою. Хоча б їй.

— Це егоїстично.

— Це моя дитина!

Вони сварились. У сусідній кімнаті хтось співав. Оляна знала, що на вулиці йде дощ, хоч у кімнаті цього не було видно. Закуталась в покривало щільніше. Зі столу на неї вогненними очима дивилась маска. Маска спотвореного жіночого обличчя.

***

Оляна вибралась із кімнати рано, коли сім’я пішла снідати. На бамбетлі досі стояв її незайманий посуд. Тіло затерпло від нічного лежання на підлозі. Дурний сон не виходив із голови. Від запаху ліума й досі трохи нудило. Їй здалось, що орнамент над дверима передпокою змінився.

Двері ліворуч відчинились.

— Подруго Оляно? Ви взагалі спите уночі?

Вона дивилась на широку посмішку Матея. Сиділа, як дурепа, на тому бамбетлі біля свого ронделика, все ще вдягнена у вчорашній одяг, з торбою, яку так і не скинула.

— Я… — глитнула. — Вирішила розпочати якомога раніше, щоб виміряти кімнати до того, як люди підуть на роботу.

— Ох. Тоді прошу, — Матей зробив крок убік.

— Що?

— Моя кімната. Ви не будете її міряти?

— Ем… Так. Так, буду.

Оляна зробила крок вперед. У голові жахливо туманилось. Як це трапилось? Що відбувається? Вона мала вислизнути з тієї спальні й зачинитись у своїй. Якась одна хвилина затримки й ось вона у кімнаті іншого держслужбовця. Він підозрює, що вона не ночувала у своїй спальні? Бачить її розгублення? Що він думає?

— Дозволите? — Матей запропонував їй скинути сумку.

При вході стояла невелика лавка, на яку він і поставив сумку. Взуття — виставлене в рядок попід стіною. У кімнаті великий прямокутний стіл встеляла скатертина, стіну підпирали два заповнені книгою стелажі, п’єц палахкотів теплом. Було підметено й охайно.

Оляна ватяними від хвилювання ногами йшла вперед. Побачила двері, що вели в іншу кімнату. За ними — ліжко.

— Як спалось сьогодні? Нічого не шуміло?

— Ні. Все було добре, — збрехала Оляна.

— Чудово. Замок зачиняється автоматично, тому просто вийдете і прикриєте двері.

Овва. Автоматичний замок. Департамент Містобудівництва, авжеж… У нього найкращі апартаменти з усіх, які вона бачила в цьому домі. У нього є книги. І жодної мапи міста, до речі… Він з Департаменту Правди. Ці всі вчорашні натяки… Він знає, хто живе у цьому будинку. І зараз просто грає з нею в дурну гру.

Він стояв у одвірку, всміхався до неї. Оляна стояла посеред кімнати, розгублено дивилась на нього.

— Вам необхідно щось у місті? Купити, віднести, зайти в Департамент?

Оляна глипнула на свою сумку на лавці. Звіт у Департамент… Її звіт про старовірів…

— Подруго?

— Ні-ні, дякую, нічого не треба.

Вона зиркнула собі на долоні. Вони тремтіли. Поспіхом заховала їх за спину. Матей відчинив двері.

— Тоді до вечора!

— Ви… Ви… ем.. Будете тут ввечері?

— О так. Сьогодні ввечері я точно буду тут.

— До вечора… — прошепотіла Оляна.

Залишилась сама у кімнаті.

Осіла на стілець. Намагалась впорядкувати думки.

Матей знає, що ввечері старовіри виконуватимуть ритуал. Він приведе сюди Департамент. Оляна знала, як працює Департамент Правди. Вони знищували. Знищували безслідно. Дітей можуть помилувати, але їх чекають інтернати.

Оляна бачила перед собою Злата, Марисю, інших дітлахів дому. Оляна бачила перед собою погляди дітей, яких вона колись зустріла в інтернаті. Вона мусить врятувати Злата та інших. Заховає. А потім якось влаштує їх у колегіуми. Щось вигадає.

Підійшла до своєї сумки. Розгорнула щоденник дитини. Торкнулась пальцями виведених букв. Злат був її сусідом. Він міг користуватись її кімнатою для зберігання речей. Міг, звісно.

Оляна почекала ще кілька хвилин, щоб Матей точно встиг піти геть, і вислизнула в коридор. Пішла у свою третю — мабуть, останню — вилазку домом.

Дім знову змінився. Оляна вже навіть не відкривала своїх старих планів, знала, що це безглуздо. Писала нові. Креслила швидко, міряла приблизно, абияк. Позначала всі тупики, в які її приводили коридори. Не витрачала час на спілкування з людьми. Не намагалась розговорити дітей. Просто методично працювала.

Але все ж не могла стриматись, щоб не шукати поглядом маску. Маску спотвореного жіночого обличчя. Оляна не була дурною: сон, який снився їй цієї ночі, був лише сном. Вона не могла так чітко пам’ятати батьків. І вже точно в її батьків не могло бути тієї маски, яку вона побачила в перший вечір тут, у кімнаті хворої старої. То були просто її враження і страхи, переплетені з уривками спогадів із минулого. Та все ж. Та все ж щось кричало в Оляні й ніяк не вмовкало.

Вона не могла знайти не лише маску, а й кімнату тієї старої. Оляна навіть не могла знайти ланцюжок спалень, які записувала в перший вечір. Той коридор, який вів до них, тепер переривався десь на половині. Вони ж не могли ховати за килимами чи шафами аж так багато дверей. Вони не могли всю ніч змінювати дім до невпізнаваності. Перетягати меблі, ховати книги й одяг, переселятись в інші спальні. Не могли… Дім сам це робив.

Кімнати старої не було. Маски не було. Оляна прокручувала в голові вчорашню розмову тієї сім’ї й свій сон. У масках старовіри зберігають минуле. Що, якщо в масці спотвореного жіночого обличчя зберігаються спогади про її батьків? Що, якщо сон був не просто сном?

Оляна не їла. Не поверталась у свою кімнату. Облаштувала собі робоче місце на горищі й носила туди все нові й нові записи. Креслила схему будинку довго. Годинна стрілка вперто рухалась вперед. Вона мусила встигнути забрати дітей до приходу Матея і Департаменту. Проблема була в тім, що вона не знала, коли прийде Матей. Оляна працювала довго, поки нарешті не склала повну картинку. Цілий корпус будинку на другому поверсі весь день залишався для неї сліпою зоною. Старовіри заблокували його від неї. Вони там. Ритуал буде там.

Оляна спустилась в дім. Старі сходи рипіли під її взуттям. Довгі коридори з облущеною штукатуркою зяяли пустотою. Високі, до стелі, двері стояли навстіж розчахнутими. Надщерблена чорно-біла геометрична плитка під ногами була ще бруднішою, ніж зазвичай.

Дім дзвенів пустотою.

Оляна ходила коридорами спочатку трохи скрадливо, відтак — сміливіше. Заглядала в опустілі кімнати. Шафи все ще повнились непотребом, в коридорах і досі стояли старі меблі, перехняблені ліжка самотою вкривались перинами, але все це дихало нежиттям. Не було жодного справді важливого пожитку. Не було жодної людини. Одягу. Їжі. Посуду.

Дім опустів.

Оляна закрокувала швидше. Потріскані шиби скрадливо спостерігали за нею. Перетяг рипів широкими пащами високих облущених дверей. Тьмяні жарівки блимкотіли довгими коридорами, погрожуючи затопити все темрявою.

Дім кричав безлюддям.

Оляна вслухалась у громіздку тишу будинку. Заглядала у свій план. Бігла вперед. Обмацувала стіни. Шукала лазівку.

Знайшла.

Чиясь спальня. Ліжко. За ним — килим. За килимом — пустота. Там ховались двері. Оляна вилізла на ліжко. Зняла килим. Вперше за вечір почула звук. Ту саму пісню, яку вона чула тут щовечора. Вони готувались до ритуалу. Або вже виконували його. Натисла на клямку дверей, штовхнула їх. Проте щось не дало їй їх відчинити. З іншого боку двері були приперті якимось громіздким предметом. Штовхнула сильніше. Нічого не вийшло.

Побігла далі. Знайшла ще двійко дверей. З обома нічого не вийшло. Пісня посилювалась, наростала. Оляна намагалась не дивитись на годинник. Їй потрібно потрапити у той корпус. Потрібно! Тримала в голові уявну модель будинку, крутила ним навсібіч, шукала хоч один вільний вхід, думала, як зайти з інших поверхів. Думала.

Побігла на третій поверх. Розчахнула двері. Холодне вологе повітря ввірвалось у легені. Внизу тіснився невеликий квадрат внутрішнього двору. Вгорі — важке темне небо.

Балкон. Посеред нього — отвір. Вона вже тут була. У перший свій вечір. Ритмічна пісня чомусь лунала гучніше. Оляна зиркнула вниз. Там — ще один балкон. На нього лилося світло. Ось він. Корпус, у якому проводиться ритуал. Що ж. Вони заблокували для неї всі двері, а вона впаде на них буквально зі стелі. Оляна ледь стримала нервовий регіт. Що буде, якщо вони побачать її? Вони ж не вб’ють її, чи не так? Їм потрібно, аби вона вчасно подзвонила у свій Департамент. У який вона, між іншим, навряд встигне вчасно подзвонити.

Оляна зробила обережний крок на поверхню балкона. З середини й до лівого краю бетонна підлога надщербилась, оголюючи арматуру. Отвір був широким, хоч і перетинався сталевими риштунками. Сіла на краєчок. Звісила вниз ноги. Просунула вслід за ними свою важку сумку. Схопилась долонями за арматуру. Зсунулась нижче. Долоні легко зіслизнули з ребристої арматури, Оляна вдарилась чолом об бетонний край отвору і гепнулась на нижній балкон всією вагою тіла.

Лежала, затамувавши дихання. Чекала, що по неї вийдуть. Не вийшли. Не почули.

Обережно сіла, долаючи біль у забитій голові. З усіх дверей, які виходили на балкон, лилось світло.

Оляна повільно наблизилась до перших і наважилась глипнути у надтріснуту шибку.

Швидко заховалась вниз.

У просторій кімнаті колом стояли люди. Вони тримались за руки, співали, хитались у химерному танку. Ритм приспіву, який вони виводили кількома голосами, відлунював від стін. На кожному була маска. Намальовані обличчя і морди вищирялись одне до одного. Солом’яне волосся спадало людям на плечі. Барвисті хустки та пір’їни обліплювали тіла.

В кімнаті було багато свічок. Інші люди — без масок — запалювали більше світла, приносили посуд із рідинами, фарбу, якою домальовували щось на тілах і масках. Кімната курилась від диму ліума.

Оляна зібрала волю в кулак і змусила себе рухатись далі балконом. Зазирала в кожні наступні двері, йшла швидко, її однаково б не почули: бісова пісня заполоняла простір все більше й більше. За останніми дверима були ті, кого вона так шукала. Оляна зайшла всередину.

Вузьку кімнату заповнювали діти. Зграйка, яку вона зустріла у перший вечір. Усі — у верхньому одязі. Майже в кожного — невеликий ранець за спиною. Вони підвели голови. Очі розширились від здивування.

— Сюди йде Департамент Правди, — тремтливим голосом промовила Оляна. — Вони заберуть вас від батьків і віддадуть в інтернати. Ходіть зі мною. Я потурбуюсь про вас.

Діти сиділи нерухомо. Перезирались. Шукали погляд одного із них. Злата. Він був їхнім лідером. Маленьким, але лідером.

— Я розумію, як це звучить. Але, прошу, послухайте мене. Нам краще звідси втекти. Ми можемо заховатись десь неподалік, ви будете біля свого дому, але… Треба забрати вас, поки не прийшов Департамент.

Злат дивився на неї твердо. Випнув підборіддя. Його обличчя було почервонілим, заплаканим. Його батьки у тих масках… У тій кімнаті. За кількома стінами. Співають ту пісню. Готуються до того, аби вбити себе.

— Злате, я знайшла твій щоденник.

Оляна тремтячою рукою витягла зошит із сумки. Простягла його вперед. Бульбашка надії повільно повнила її серце.

Хлопець ковзнув поглядом по щоденнику.

— Це не мій. Це ж якийсь старий зошит.

Бульбашка надії різко тріснула.

На балконі почувся шум. Хтось ішов сюди. Оляна кинулась до кімнатних дверей.

Втікала.

Перші двері, які вона знайшла, були заблоковані надто громіздкою шафою, вона не змогла її відсунути. З другими пощастило більше: лише комод. Вона вирвалась із цього ритуального корпусу. За нею ніхто не біг.

Вона летіла пустими коридорами дому.

Важка хвиля усвідомлення забивала памороки. Бігла бездумно, віддаючись пам’яті тіла.

Пам’яті…

Вона ж ще зранку зрозуміла, чий це щоденник. Після того сну. Зрозуміла, але відмовлялась вірити собі. То був її щоденник. Маска спотвореного жіночого обличчя була маскою її батьків. Оляна ввігнала у себе брехню різким ударом і жила у ній все свідоме життя. Чужа тітка — її матір. Вона мусила повірити в це так міцно, що заховала всі реальні спогади. Її батьки були старовірами. Вона — дитина старовірів.

Матей… Він із Департаменту Правди, так, але Оляна неправильно зрозуміла його сьогоднішнє питання. Чи потрібно щось у місті? Так! Їй потрібно було щось у місті. Вона мала сказати, що їй потрібно надіслати звіт. Він мав зрозуміти, що вона за нього, проти старовірів. Її Департамент відправив її у цей будинок не просто так. Вони пообіцяли, що якщо вона добре справиться з завданням, її переведуть у відділ історії. Завданням був не план будинку. Завданням було перевірити, чи вона не сповідує ідеалів старовірів. Чи вона не пам’ятає того, чого вчили її батьки. Якимось чином вони дізнались… Дізнались, що чужа тітка — не її матір.

Оляна розчахнула чергові двері. Холодне повітря вдарило в обличчя. З неба сіялась мжичка. Важкі чорні хмари затягли небо. Дівчина підвела погляд. Її оточували чотири стіни й згаслі темні вікна будинку. Вона у внутрішньому дворі. В якому? Першому, другому? Дівчина заплющила очі й спробувала відтворити уявну модель будинку. Модель вперто не відтворювалась. Оляна кинулась вперед, до дверей. Вони виявились зачиненими. Побігла до інших. Відтак — до третіх. Четвертих… Повернулась до тих, із яких вийшла.

Зачинені.

Важке небо ставало ще важчим. Оляні здавалось, що вона й досі чує обридливу пісню, але це було майже неможливо — вона відбігла далеко. Чи це не так?

Чому всі двері зачинені? Вона ж з якихось вийшла. Вони не могли бути зачиненими. Або їх хтось зачинив, як тільки вона зайшла у двір…

Оляна дивилась на вікна, рахувала поверхи й балкони, відтворювала в голові кляту модель будинку. Він крутився, він заливався дощем, він трощився звуками тієї обридливої пісні.

Вона не знала.

Не знала, на якому вона дворі, де яка сторона світу, які двері куди ведуть, де її спальня, вона не знала нічого.

Оляна бігала поміж дверей, стукала в кожні. У вухах відлунювала пісня. Серце гупало десь аж у горлі.

Вона застрягла тут. Вперше у житті вона відчула те, про що казали її подруги. Вона більше не розуміла дім. Не знала, як звідси втекти.

Небо розітнула блискавка.

Пішов дощ.

Одні двері відчинились. В одвірку стояла постать. За постаттю — великий арковий прохід. Під’їзд. Головний під’їзд. Там — вихід у місто. Оляна в першому ж внутрішньому дворі. Все так просто, все так на поверхні. Вона біля виходу.

Матей.

— Це не те, що ви подумали… — вона наближалась до нього під важкими краплями. — Я не хотіла ховати старовірів. Я… Я написала звіт про них, клянусь. Мені просто стало шкода дітей. Я мала надіслати звіт, я просто… — Оляна сновигала руками у своїй сумці, шукаючи конверт.

Щоденник… її щоденник, не Злата… впав на землю. Вона навіть не звернула на нього увагу. Конверт. Його не було.

Матей мовчав. Він повільними кроками наближався до Оляни. Дощ падав на його довгий плащ, стікав скуйовдженим волоссям. Оляна дивилась на нього поглядом загнаної лані.

— Звіту нема?

— Я писала його. Клянусь.

Матей обходив її. Оляна змушувала себе рухатись. Вона відступала. Вона опинялась ближче до брами. До міста. До виходу.

— Але не надіслала.

— Я не була впевнена. Я мала зібрати більше інформації. Я мала надіслати той звіт. Я не знаю, де він! Він був тут.

— Його надіслав я.

— Що?

Оляна завмерла. Матей підняв із мокрого потрісканого асфальту старий щоденник. Лише зараз дівчина помітила, що у нього за плечима був великий рюкзак. Чоловік неквапом скинув його. Розстебнув. Запхнув усередину щоденник.

— Я нічого не розумію… — прошепотіла Оляна.

— Ти й справді нічого не розумієш, Оляно. Коли ти сказала тоді, на вулиці, що всі інші в Домі достатньо доглянуті, я гадав, що якимось чином… Якимось дивовижним чином… У тобі збереглось щось від нас.

Він наближався. Тримав у руках свій рюкзак. Йшов просто на неї. Вихід був за її спиною. Але вона дивилась на нього. Ловила кожне слово і намагалась збагнути бодай якийсь сенс.

— Все, що відбувається з тобою — це помилка твоїх батьків. Ти в ній навіть не винна. І це насправді прикра, трагічна історія. Ти віддала їм Килину. Вона народила стількох дітей, які народили стількох внуків і правнуків. Вона служила болем і працею. І лише цього року Дім нарешті обрав її життя. Лише цього року вона нарешті мала виконати останню, найважливішу службу Дому. Але ти віддала її владі. Килина загине в самотності й болю. Без своїх рідних. Без свого Дому. І навіть це я готовий був пробачити, Оляно. Готовий був, клянусь. Поки не побачив твій звіт. Ти готова була здати нас. А я не міг цього допустити. Я захищаю їх. Це моя жертва Дому.

— Але ж… Я… Я була однією з вас. Мої батьки були одними з вас. Це мій будинок, це моя кімната, це мій щоденник! — Оляна закричала. — Я не надіслала цей звіт! Я намагалась захистити цих дітей.

— Це не твій щоденник, дурепо, — чоловік наблизився майже впритул. — Це мій щоденник. Мої батьки віддали себе Дому в той же рік, що й твої. Тільки жертва моїх батьків стала марною. Їхню маску знищили. Нас накрив у той рік Департамент. Загинуло багато наших. Багато праці було втрачено. Через тебе. Через твою матір. Вона думала, що відправила тебе в колегіум безпечно, але привела за собою хвіст. Ти колись думала про свою професію? Ти Переписувачка, а не Записувачка, Оляно. Ви все переписуєте. А ми — фіксуємо правду, історію. Тут, у масках. Ми обживаємось у будинку, він стає нашим Домом. Відчиняє свої таємниці, дозволяє зазирнути глибше. Ми накопичуємо, служимо. Тоді Дім вимагає жеребу. Ми віддаємо себе йому. Продовжуємо життя масок. І шукаємо новий будинок. Новий Дім. Але маска моїх батьків згинула. Сьогодні згине маска твоїх батьків. І пам’ять про них.

Матей витяг щось із рюкзака. Оляна знала, що це, ще до того, як побачила. Маска спотвореного жіночого обличчя. Матей притулив маску до її обличчя. Вона навіть не опиралась. Там — спогади про її батьків. Історія… Справжня історія. Не переписана такими, як вона. Хотілось сказати Матею, що вона повірила. Що вона з ними. Що вона не винна у вчинку матері. Так багато всього хотілось йому сказати.

Матей запалив сірник. Оляна несподівано відчула знайомий запах. Закашлялась. Ліум. Ось, що вони напихали в заглибину для носа маски. Вони курили його так часто, бо він фіксував їхню… магію?

Оляна дозволила собі вдихнути. Світ втратив свої обриси. Вона впала навколішки. Вчепилась долонями у мокрий асфальт.

Зараз вона дізнається все, що ховала маска. Спогади про батьків. Справжню історію. Те, для чого старовіри віддавали життя.

Не трапилось нічого. Вона нічого не дізналась.

Все що було — запаморочення від наркотику, світляні мушки перед очима, розфокусований світ.

Старовіри вдягали маски, жертвували життям, щоб побачити справжню історію і зафіксувати її.

Вони просто вдихали наркотик і гинули. Безглуздо.

Чи усвідомлювали вони перед смертю всю безглуздість?

Крізь очні отвори маски Оляна побачила чиїсь постаті. Департамент Правди. У їхніх руках були вогнемети. Оляна хотіла щось закричати, але ліум накривав паморокою і нудотою.

Із темного носика вогнемета вирвався яскравий пломінь вогню. Оляні вдалось закричати.