Химерніше ніж здається

Ось так живеш життям простого копірайтера на фрилансі, нікого не чіпаєш, трясешся в тролейбусах дорогою на Конячку на спародичні п’янки, розмірковуєш собі про сенс буття і його, себто сенсу, відсутність, заганяєшся, накручуєшся з приводу і без, і знову ж таки нікого не чіпаєш, а тут — бац! — у агенцію приходить (ось так спинається на свої замовленнєві ноги і ступає по тонких павутинках інтернетного сплетіння) замовлення на тестове завдання сценарію для якогось майбутнього ютуб-каналу про всілякі небилиці і жахалки для ще до пуття не сформованих умів старшокласниць (може, й старшокласників теж, але то вже тема для іншої розмови).

Ну так ось — замовлення на сценарій. Хто взагалі замовляє сценарії у копірайтингової агенції? Та ж замовляють, і то ще й як замовляють, а ти бери сиди й мізкуй, як би то його довести до пуття, щоб хоч якась копійчина капнула (на п’янки ж треба). Було б добре, якби ті ТЗ на сценарії бодай якось обмежували копірайтера, бо ж копірайтер, перефразовуючи класика, не письменник — він людина розумна, але ніяк не творча, він плекається в тих обмеженнях, черпає насолоду в чітко прописаних умовах і вимогах, від яких зась відступити, бо ж ТЗ! Та й на біса копірайтеру творчість? Маркетинг в інтернетах це насамперед про алгоритми і замилювання очей і мізків разом з ними, та аж ніяк не про тропи, сюжетні повороти й оригінальність (не плутати з унікальністю).

І навіщо тим маминим ютуберам здалося братися за таку затію, якщо самі ще не вигадали нічого? Обладнання для зйомок є, загальна ідея про оповідання всіляких цікавих і не дуже байок є, гроші на автора каналу (читай копірайтера з першої-ліпшої агенції) є, навіть всілякі прибамбаси для створення антуражу у кімнаті оповідача є, а сценарію на перший відос — нема. Нема, та й нема, якщо платять гроші — треба зробити.

Як його зробити — це вже інше питання, і менеджер тут нічим не зарадить, бо й не його це робота — чимось зарадити. Його робота — стати свахою для замовника і копірайтера, звести їх докупи, поєднати ці два серця якщо не в любові одне до одного, то бодай у приязних офіційно-ділових відносинах.

Ну так ось — сценарій. Замовник хоче щось моторошне і водночас вабливе, щось таке заплутане, але щоб не надто, бо кому хочеться читати сотні коментарів від невігласів, які так нічого й не второпали. Гаразд, це зрозуміло, але як бути із самим сюжетом? Терміни вже майже горять, а чогось путнього до голови так і не лізе. Чи може, починати писати вже, а там якось та й буде? Та певно, що буде, а як не буде, то й не буде, але краще, аби було, бо менеджер не зносить такого нахабства.

Не хочеться кривдодушити — такий сценарій написати значно важче, ніж мотиваційний ролик про якогось всіма забутого, але від того не менш обожнюваного боксера з деменцією. Та що поробиш — треба писати.

Спершу треба вигадати антураж. Де буде розгортатися оповідь? В якому часі? Однозначно — 19 століття. А чому саме 19? Ну а що такого моторошного, окрім розфарбованого у всі можливі барви волосся на головах дітлахів і підлітків, можна знайти у 21 столітті? Отож — нема. Страшного, нестерпного і жахливого — достобіса, а моторошного — як кіт наплакав. Та й хто у 21 столітті буде вірити у дитячі жахалки? Та бодай у щось! У 21 столітті немає ані часу, ані бажання, ані засобів у щось вірити.

Гаразд, а тепер треба вигадати, де саме все буде відбуватися. Залучати якесь реальне місто не дуже хочеться, бо ж про те місто треба щось та й знати. Краще його вигадати. Оскільки початок дається так важко, то можна запозичити назву міста у військових — у них є час Ч, а місто нехай називається Че.

А як назвати головних героїв такої оповідки? Глядач же не захоче співпереживати якимось безіменним ніким — треба чітко назвати того, на кого будуть спрямовані всі емоції. Нехай це буде Альберт. Гаразд, решта вигадається якось в процесі, а поки що — все, наче, готово. Можна починати.

***

Вечір. До ночі ще наче й далеченько, але наполегливі сутінки не залишили дню жодних шансів — зжерли його дощенту і накрили все довкола своїм сяйливим, строкато-переливчастим плащем. На вулиці навдивовижу нелюдно, особливо як на другу за значенням площу міста. Відлунюють кроки. Пара неспішно простує повз якийсь древній колодязь, що вже давно не поїть своїми поживними водами ні міщан, ні ремісників, ані панство. Все наче й гаразд, але в повітрі зависло щось неприємне; якесь таке відчуття, наче сидиш у театрі і з усіх сил намагаєшся подумки підказати акторові на сцені слова, які він, бідолаха, забув — наче й треба відкрити рота і подати голос, а наче й не можна.

— Слухай, — нарешті озивається Єва, — я дещо хотіла тебе спитати.

— Ну то питай.

— Спитаю. Скажи, а те, що мені розповіла Лада, це правда?

— Залежить від того, що саме вона тобі розповіла. Якщо від неї ти довідалася, що мене поперли з канцелярії, то так — чистісінька правда. Але біс із нею — маю на увазі канцелярію — якось дам собі раду.

— Та не про канцелярію я, Альберте. Я про Аду.

— А що там Ада?

— І про Нелю.

— Га?

— І про Риту.

— То ти знаєш...

— Та вже знаю. А ти як думав?

— Ну то й що мені з того? Знаєш — тішся. А що конкретно ти хотіла від мене почути?

— Я... а як же...?

— Аякже, хотіла, аби я впав навколішки і просив прощення. А я не буду. І що ти зробиш? Підеш? Ну то йди — ніхто тебе не тримає. Не маю я часу ні на тебе, ні на твої істерики. Додому проводжати, чи сама дійдеш? Бачу, що сама. Ну то бувай.

Єва навіть не сподівалася на таке нахабство, але що вже вдієш — Альберт і справді не мав на неї часу. На душі й без того паскудно, а тепер ще й ця довідалася про його розваги на стороні. Ну а як в такі часи не розважатися — здурів би. А з Євою аж надто не порозважаєшся — надто вона вже скута, надто цнотлива, а Альберту ніколи гаяти молодість на таких, от тільки прив’язався він аж надто сильно, то й треба було чекати, поки сама про все довідається.

Та навіть так щось його гризло — ні, не совість, ясна річ, а радше якесь відчуття поразки: чомусь йому думалося, що про чотирьох любок ніхто, а тим паче Єва, не довідається, а тут маєш тобі — довідалася. І тут невдача.

Менше з тим, нічого тримати такі дурниці в голові, а тим паче брати їх аж надто близько до серця. Минулося — то й добре. Тепер треба думати, де б то роботу знайти, бо надовго його заощаджень не вистачить — молодість голодна, а кишеня порожня. Можна буде податися в університет, розпитати старого професора Мюллера, чи не прилаштує його десь там. Та певно що прилаштує, а як ні — то, може, порадить юному таланту, де найкраще згодяться його таланти, коли вже так не поталанило у тій бісовій канцелярії.

У всякому разі, роботу шукати було би легше, якби Альберта весь час не боліла голова. А чому його боліла голова? Ні, посиденьки за келихом білого сухого тут ні до чого — і сухе, і напівсолодке закінчилося разом з грошима. Голова боліла від недосипу. А чому ж то хлопцеві було недосипляти, якщо роботи все одно немає? Це треба спитати у того, хто вже бозна яку ніч нашіптує йому уві сні лиш три слова: «я даю життя».

Що то за сон такий взагалі? Альберт, ясна річ, далеко не ентузіаст фізіології, але йому здавалося, що сон це коли і звук, і картинка одночасно — а не просто протяжне бубніння у напівмаренні. Це точно від нестачі спирту в крові, але пиячити немає за що — треба десь влаштуватися.

Знайти роботу не так вже й просто, як здавалося, і навіть освіта тут кепський помічник. Принаймні, так йому сказав Мюллер, і хоча підстаркуватий професор і пообіцяв підшукати для молодика щось пристойне, часу гаяти не можна — треба й самому щось пошукати.

«Гаразд, — подумав собі Альберт, — почну з найпростішого — пошукаю оголошення в газетах. А раптом натраплю на щось путнє».

На диво, газета виявилася не надто інформативним джерелом для пошуку інформації про вільні вакансії. Та менше з тим, останні гроші Альберт витратив недаремно — в газеті було що почитати. Альберт навіть не сподівався, що мешканці Че живуть аж таке бурхливе життя. Чого тільки варта та повія, що викинулася сторчголов з вінка місцевого дому розпусти, ясна річ, підпільного. Та як то часто буває, про такі підпільні установи місцеві знають більше, ніж про деякі заклади в самому центрі міста. Альберт був там частим гостем. Чого б то дурепі було викидатися на смерть так ще й із якоюсь незрозумілою запискою у долоні? «75 30 14». Що за дурня? Рахувала борг якогось клієнта і вирішила перерватися на самогубство? Треба буде завітати до Ади (то була улюблена Альбертова куртизанка) і розпитати все як слід. Цікаво ж.

Гаразд, а тим часом, можна завітати до Семена. Якщо газета не допомогла, то, може, бодай він десь щось та й чув про непогану роботу. Якщо Семена чують, то і він мав би щось чути.

— Про роботу не чув, — без зайвих зволікань відповів той, — але чув дещо цікавіше. Пам’ятаєш Катрю?

— Ту кравчиню?

— Так, її.

Альберт не міг її не пам’ятати, бо, як виявилося, та Катря була не така вже й непорочна, за яку себе видавала.

— Ну то що там з тією Катрею?

— Не повіриш, — засумнівався Семен, і тут же, не даючи товаришеві шансу на здогадку, додав: — Викинулася з віна свого швейного цеху.

— Та що це вони — показилися? Чому б то раптом? А коли то було?

— Та десь тиждень тому. А що?

— Та дивно просто.

— Ще й як дивно. А ще чув, що при ній знайшли якусь записку. Подумали, що то передсмертна, а там — лиш якісь цифри. Певно, брала в когось мірку, та так і взяла з собою на той світ.

— Почекай... як то — записку? З цифрами? Ти нічого не наплутав?

— Та ніби ні. А що таке?

— Та нічого. Просто дивно.

***

Гаразд, поки досить. Персонаж наче є, сюжет — теж, хоч не надто вимудруваний, та для переказу на ютубі згодиться. Добре, можна вже й спати, завтра треба буде щось трохи дописати і завзято відзвітувати менеджерові — робота йде!

Ще один недолік копірайтерського життя полягає у тому, що регулярна багатогодинна робота перед монітором і з різноманітними масивами тексту це не зовсім те заняття, яке сприяє здоровому режиму сну. Певно, не треба було аж надто мудрувати над своїм сюжетом — не вартує воно того, аби потім самому не спати пів ночі від якогось бубоніння в голові. У копірайтерів таке буває: коли залишив текст на півдорозі, себто, недописаним (яка ще півдорога для тексту? чорнильно-паперова хіба), твій підсвідомий перфекціоніст хоче вже доробити його до кінця і підкидає тобі ідеї. Інколи, особливо коли йдеться про щось, трясця його матері, творче, це допомагає. Але не цього разу. «Шляхетний блиск сліпить». Що то за дурня? Як воно має допомогти? Людям, котрі не забувають своїх снів, можна заздрити, бо ця фрагментарність і усіченість кожного сновидіння інколи ледь не до сказу може довести.

Шляхетний блиск, може, й сліпить, та менеджеру звітувати про роботу треба — аби не нервував, бідака.

Хаотичність роботи на фрилансі — це ще один великий недолік, який спіткає кожного, хто наважився виторгувати відносно вільний графік на відсутність будь-яких гарантій. Ось так і цього разу. «Агенція скорочує штат копірайтерів на фрилансі, хочемо перебратися у більший офіс і перейти на регулярніші графіки, — пояснив менеджер. — Дописуй сценарій, розрахуємося і будемо прощатися».

Легко йому сказати «дописуй». Хай би взяв і спробував щось дописати, коли вже достеменно знаєш, що наступний тиждень (якщо не два) доведеться вбити на переважно неуспішні пошуки на сайті вакансій, відбиваючись від невгавних і впертих наскоків офісників, що лиш сплять і бачать, як би то затягнути до себе когось, хто бодай два слова докупи зв’язати вміє.

Ну та що вже зробиш — дописати треба. Якби не треба було грошей — не дописував би.

***

П’ять днів минуло, та Альбертів сон так і не налагодився. Стало навіть гірше: до постійного бубоніння — а воно не змінилося, хтось сповіщав, що дає життя, — додалося ще й постійне скрапування. Паскудство якесь. Що за катування таке? За що розум так карає свого блискучого власника?

Треба трохи розслабитися, може, тоді попустить. А де краще можна розслабитися, як не з Адою? Вона знає, що йому треба — а треба йому не так вже й багато.

Однак, запал і завзяття Альберта розвіялися майже одразу, як він переступив за поріг дому, який для нього став ледь не храмом, куди він, мов той ревний парафіянин, навідувався із постійним відчуттям трепету десь між животом і грудьми (і трохи нижче теж). Цього разу було так само, от тільки остаточно розслабитися так і не вдалося, бо, як виявилося, повією, котра майже тиждень тому викинулася з вікна, була саме Ада. Хто б подумав! Мав собі чотири любки, а потім раз — і за два тижні дві з них вже успішно дісталися до паруючого джакузі, чи як його називають зануди — киплячого казана десь у другому колі пекла.

Дивно все це, але й доволі цікаво. А ще й ті числа... Семен каже, що Катря, певно, брала мірки у якоїсь панянки, але ж як воно так співпало, що і одна, і друга надумали зробити крок у безодню, тримаючи при собі клаптик аркуша із виведеними на ньому чорнилами найвдалішими винаходами арабів?

Та до біса тих дівок і їхні циферки, треба щось робити з роботою (так, саме робити і саме з роботою, байдуже, що її ще нема). Може б то до Нелі навідатися? Він вже якось прислужився цій юній донечці місцевого пана (а що вдієш, коли юнці закортіло бюргерської екзотики), то може, й вона попросить у батечка, аби прилаштував блискучого молодика десь у своїх маєтностях.

Отже, вирішив — на вихідних навідається на панську. Це, певно, чи не єдина нагода зустріти Нелю в місті — ну полюбляє юнка на вихідних посьорбувати хорошу каву у місцевій кав’ярні, ну не виправиш ти її.

Неділя. Альберт неспішно простує сам не знає куди (поки ще не на панську), та все ж не покидає відчуття, наче він достеменно знає кінцеву точку свого пішого походу. Темно, Альберт майже нічого не бачить, та він і наосліп туди дістався б (хоч поки й не знає куди). Всюди розляглася невиправна тиша, чутно лиш відлуння Альбертових кроків по мокрій бруківці.

З голови не йдуть ті три слова — «я даю життя». Що б то вони означали і чому вони вже два тижні тривожать кожен його сон? Ще й те дурнувате скрапування — воно вчувається навіть тепер, і то лунає доволі чітко, так що постійно хочеться озиратися на всі боки.

Та все ж — куди він зараз іде? Вечір неділі — погожий час для прогулянок, але аж ніяк не наодинці. Та Альбертові не здається, що він наодинці. Голос, що нашіптує ті два кляті слова, зараз наступає йому на п’яти, закрадається до вух, немов пальці кучера, що хапаються за віжки і смикають їх куди заманеться. Слова наче й переслідують його, а наче й ведуть. Альберт знає, куди він іде, і знає, що там теж можна почути те бісове скрапування.

Ось він там. І недаремно туди дійшов — там ті три слова лунають ще виразніше, скрапування розхлюпується ще чіткіше. От тільки знати б, як те все припинити. Він бачить джерело природне, та джерела мар не бачить. А воно десь близько. Він відчуває.

Схилив голову. Заглядає всередину. Ноги наче й не відривалися від землі, та опора під ними вже не відчувається. Падає. Летить. А ніби й не летить. Руки й ноги немовби ватяні, немовби загрузли десь у намулі, у липкій смолі, з якої й сам дідько їх не дістане. Політ довгий — спершу таким не здавався. Німіє. Дзеркальна поверхня вже близько. Вже ось-ось. Стрімголов. Чи буде хлюп? Зараз... так...

Прокидається. Сон? От зараза, вже думав — все, кінець. Давно вже Альберт не снив таких снів, та й не надто він заскучив за ними. Це все через ту бісову роботу (якої нема): то роздуми про неї давлять йому на голову і провокують мозок на чудернацькі химери, від яких на ранок обливає холодним потом.

Та, варто віддати належне, мозок не такий вже й ошуканець — на календарі справді неділя, от тільки ранок, до вечора ще далеко.

Гаразд, треба збиратися і йти на панську шукати Нелю. Якщо вже недосипляти, то краще робити це від утоми і з повною кишенею грошей, а не через те, що звиклий до роботи розум, втративши її, сам вигадує собі якісь видовище, аби аж надто не нудитися у стінах свого молодого черепа. Так, з роботою все налагодиться, варто лиш тільки гарно защебетати до Нелі, а вже батечко любій донечці у послузі не відмовить. Та й навіщо б йому відмовлятися взяти до себе колишнього канцеляриста? Так, все буде добре, все неодмінно буде добре.

Альберт поспішає — рух допомагає відволіктися від нав’язливих роздумів, що цього погожого недільного ранку просто-таки не дають йому спокою. Панська вже за наступним рогом — треба лиш собор минути і ось буде й та кав’ярня. Лиш би Неля теж була там, бо рух це, звісно, корисно і приємно, але не хочеться без діла сновигати по вулиці весь вихідний.

Сновигати не довелося. Цього разу Альберт поспів саме вчасно — чорна бруківка ще й досі багряна від крові. Видно, сьогодні її доведеться не тільки підмітати, а якщо й підмітати — то не одними лиш квітами. А як так? Дивно, але дивуватися вже немає сил. На вулиці нема веж, а вона все одно знайшла собі куди вилізти. Полетіти стрімголов це не така вже й наука — тут дала собі раду доволі швидко.

Вартує Альберту наступної неділі йти шукати Риту? Певно, ні. І не варто, певно, йти у швейний цех розпитувати, які ж «мірки» два тижні тому зняла Катря, що їх знайшли у її фартушку. Він вже знає їх від Адиної колежанки, і він бачить їх тут. Не у блідій тендітній руці юнки — що теж дивно — а просто на серветці у кав’ярні. Треба ж таке — 75 30 14. 7 5 3 0 1 4.

***

Творцю цієї не надто вимудруваної загадки було б набагато легше дати їй раду, якби він від самого початку підшукав їй у пару ще й розгадку. Та нехай, якось саме вигадається — так навіть трохи цікавіше, наче й сам ще до пуття не розумієш, чим то все закінчиться.

Писалося б воно, звісно, завзятіше, якби не аж так тягнуло в сон. Ну тоді треба вже лягати, а на ранок, може, щось свіжіше прийде в голову.

Шляхетний блиск сліпить, правда? Чистісінька правда, але тієї ночі то було не просто недоладне бубоніння в голові, а справжнісіньке тобі марево із наочним взірцем: лик якогось незнайомця (уві сні всі здаються або столітніми друзями, або незнайомцями, яких бачиш вперше), що так і сяяло блискучим ореолом, від якого аж очі мружились, хоча їх сильно й не примружиш уві сні. Юнак нічого не казав, а просто дивився наперед себе, в нікуди, витріщався синіми, як небо, очима, що білілися з без того блідого обличчя, наганяючи якийсь чи то приємний трепет, чи то недолуге зніяковіння. Обличчя він мав приємне — дивився б і дивився на нього, якби не отой ореол, від якого білки очей немов плавилися в орбітах, але від того видиво не зникало, очі не сліпли і не впадали в темряву, а далі собі чудувалися тому блискові, аж поки він геть не розвіявся разом із дзенькотливим звуком будильника.

Чи можна аж так захопитися своєю недолугою писаниною, аби вона не давало тобі спати вже добрих три дні? Безсоння — страшна річ, а особливо тоді, коли на душі висить тягар недоробленої роботи. Ну то немає чого баритися. Доробиться робота — відновиться й нормальний, прости господи, сон. Треба дописати.

***

Альберт явно не з тих, хто вірить у щось з-поза світу сього, але й збіг обставин такий аж надто чудний. Тепер він не буде спати не тільки через ті надокучливі сни, а ще й тому, що конче треба буде з’ясувати значення тих бісових (тьху-тьху-тьху через ліве плече) чисел.

Гаразд, треба починати з найпершого — 75? Що 75? Що це? Номер будинку? Протяжність вулички, на розі якої треба буде спалити змочену у кров молодого теляти курячу лапку із примотаним до неї пасмом незайманої дівчини, що тричі виголосила овіяну димом старої воскової свічки мантру до пречистих і не надто духів? Кількість сторінок у сатанинській брошурі? Вік відьми, яка наклала на нього те бісове закляття і прирекла бідолашного на безсоння, яке тягнеться ось уже кілька тижнів? Альберт не хоче сконати у муках роз’ятреного дурнуватою загадкою розуму. Конче треба дати раду бодай цьому 75, а далі, може, все якось само зрушиться, головне — до того часу остаточно не поїхати дахом.

Сказати легко, а зробити — зась. Кожного ранку одне й те саме: Альберт прокидається у холодному поті, і від того марення, в якому він сторч головою летить у якусь ополонку, видається йому ще більше справжнім. Кожного ранку таке відчуття, наче його виволокли із тієї ополонки і просто кинули мокрого на ліжко.

Альберт обійшов вже всі будинки з номером 75 у Че, які тільки знайшов, але нічого путнього це йому не дало. Він міг би кинути це все до біса і піти напитися десь як чіп, але вже край як не хочеться в неділю почути, що ще одна його любка теж викинулася з вікна або й самому втопитися у тому незрозумілому джерелі із власного марення. Може, все якось має крутитися довкола тих клятих двох слів? Даю життя. Кого б вони могли стосуватися? І чому Альберт ніяк не впізнає те місце, в яке щоночі пірнає у власному сні.

Треба йти до Семена. Так, точно, Семен розумний, він здогадається, до чого тут 75. Може, й з рештою чисел теж підкаже, от тільки треба не обмовитися про свій сон, бо товариш ще прийме Альберта за божевільного. А він же не божевільний. Ні. Він просто хоче звільнитися від божого веління відібрати у нього нормальний сон. Хіба це божевілля?

— Здоров, Семене, як сам? Як життя?

— О, здоров, старий, та якось воно... — не встиг Семен як слід поділитися своїми клопотами, як Альберт, ледве не зі знавіснілими очима кинувся засипати друга незв’язними, здавалося б (бо тільки той, хто не бачив його снів, повважає їх за незв’язні), запитанням:

— А не знаєш, що такого важливого може бути на 75-й вулиці? Може, чув щось, га? Я би був дуже тобі вдячний, якби ти сказав мені, яким боком 75 стосується Че, не скажеш? Ні-ні, не сприйми мене за божевільного, мені просто муляє одна загадка, а ось уже другий день ношуся з нею і не можу дати собі ради. Щось стосується 75. 75, не чув щось про 75? Чи може, це не про 75 і зовсім? Га, що скажеш, що думаєш, ти ж щось кумекаєш, ну?

— Та заспокойся ти... з чого ти взяв, що я взагалі вмію розгадувати загадки? Гм-м-м, дай подумати. А підказка якась є?

— Це щось про Че. А може, й не про Че. Але я собі думаю, що про Че. Бо якби не про Че, то нащо воно взагалі б здалося.

— Гм-м-м ну якщо про Че, то на думку спадають хіба турки.

— Які турки?

— Ну а ти ніби в школу не ходив і з дідом не балакав. Звичайні турки, які забралися звідси у 75-му. А що таке? Я вгадав? Бо більше нічого не знаю.

— Ні, не вгадав. Бувай здоровий.

— Та чекай, я ж навіть не налив...

Не встиг Семен як слід висловити своє незбориме бажання почастувати друга добрим білим сухим вином, що йому недавно привезли з-за кордону, як Альберт вже що мав сил вибіг на вулицю і швидким кроком подався додому.

Якщо Семен все правильно витлумачив, то Альберт тепер наче розуміє, куди йому йти і що шукати, але йому не хочеться туди йти і не хочеться нічого шукати. Тепер 75 і 30 склалися в досконалий пазл, але по бруківці того пазлу Альберт вже гуляв трохи більше двох тижнів тому, і з того часу життям він не надто тішиться. Але ж не може то бути саме та місцина. А якщо може? Але тоді до чого тут 14?

Вже п’ятниця, до неділі затягувати не варто, бо саме у ніч на неділю його голову уві сні знову перемикає на якесь нове недоладне марево, після якого він дізнається про ще один труп. Ні, не буде баритися, піде туди одразу в суботу і вже на місці, може, з’ясує, як зарадити своєму лиху, як остаточно не поїхати дахом і перестати топитися у власному поті. Завтра. Завтра все вже буде добре. Неодмінно.

***

Здоровий глузд — цікава штуковина. Сьогодні всі наче вже освічені, всі знають, що той здоровий глузд таке і як він працює, та разом з тим ось ці «всі» силкуються правильно оцінити його здоровість тоді, коли треба дивитися не на якогось панка з розмальованими у фіолетовий колір патлами, а — у дзеркало.

Цікаво, а чи досліджував якийсь мозкоправ із чудернацьким іменем визволителя рабів власних сірих звивин, як сильно може постраждати здоровий глузд людини, котра заробляє собі на хліб писанням, від того, як сильно вона поринає у свої тексти? По правді цікаво, чи мучать рекламників їхні слогани так само терпко, як поетів мучать невідомі нікому ліричні панянки, чиї образи так вправно вимальовуються у римованих рядках у товстунцях із синіми обкладинками? Механіка ж однакова.

Ну та менше з тим, треба вже дописати історію того осяйно-блискучого Альберта, здати все в охайному онлайн-файлі зі спільним доступом для огляду і редагування і разом з тим Альбертом і його любками віддатися химернішій ніж видається вічності.

***

В ніч на суботу Альберт не бачив жодного сновидіння, але не тому, що голова його прояснилася, а лиш через те, що тієї ночі він зовсім не стулив очей. Поки йшов тією вулицею, у пошуках свого місця призначення, що на всіх картах планування міста так зручно позначається пузатою тридцяткою, з голови не йшла одна думка: це все не просто так. І 14 — не просто так. Бо саме чотирнадцятий день місяця був на календарі, коли Альберт бував тут востаннє. Тут — коло старого міського колодязя.

Ось він знову стоїть біля джерела, ясний образ якого вже майже тиждень приходить до нього уві сні. Кортить підійти ближче і зазирнути у те бездонне провалля, але страх сковує рухи, стискає горло, вивертає навиворіт шлунок, підгинає коліна, туманить зір.

— Краще тобі не ошиватися тут, любчику. Нечисте це місце, — лунає чийсь підстаркуватий голос десь з-за спини.

— Га? Що? Я? — спантеличено обертається на нього Альберт.

— Кажу — нечисте те місце, — повторює літня пані, що мирно сидить на лавочці і почитує свіжий випуск газети. — Вже одна швендяла тут тижні два чи три тому — та й так і пішла на дно, ну точнісінько як у тій байці про турка. Кортить за нею, га?

— Я... ні... а...

— Ні, я ж не відганяю тебе, просто май собі на увазі — нечисте це місце. Гай добре, нема коли сидіти ляси з тобою точити. Просто май собі на увазі.

Стара встала й пішла. Спантеличений Альберт ще якусь хвильку постовбичив собі там, де востаннє бачив ту, котра давала йому життя, а потім, не придумавши нічого ліпшого, розвернувся й подався додому. Не буде йому добра, ні.

Ніч на неділю. Альберт неспішно простує, але в цьому маренні він вже добре знає куди — недавно звідти вернувся. Темно, Альберт майже нічого не бачить, та він і наосліп туди дістався б (бо цього разу вже точно знає куди). Всюди знову розляглася невиправна тиша, знову чутно лиш відлуння Альбертових кроків по мокрій бруківці.

З голови, як і кожної ночі перед тим, не йдуть ті три слова — «я даю життя». Тепер він вже знає, що вони означають і чому вони вже три тижні тривожать кожен його сон.

Альбертові вкотре не здається, що він наодинці. Голос, що нашіптує ті три кляті слова, став навдивовижу знайомим, він вже вкотре наступає йому на п’яти, закрадається до вух.

Ось він знову там, де ті два слова лунають ще виразніше, скрапування розхлюпується ще чіткіше. Він знає, як то все припинити. Він вже робив так не один раз. Не один раз йому здавалося, що то не сон, і не один раз то був таки сон. Так буде й цього разу.

Схилив голову. Заглядає всередину. Ноги наче й не відривалися від землі, та опора під ними вже не відчувається. Падає. Летить. Та цього разу летить спокійно, без остраху. Політ довгий — як завжди. Дзеркальна поверхня вже близько. Вже ось-ось. Стрімголов. Він зараз прокинеться. Зараз. Точно. Прокинеться. Чи... Хлюп.

***

Який текст можна вважати цілком дописаним до пуття? Той, у якого є фінал? А якщо нема? Та і як взагалі визначити, чи є у тексту фінал? Вирішувати, напевно, слід автору. Та що як творець злився зі своїм творінням у єдиній плоті? Чи може такий текст мати фінал, якщо сам автор до свого фіналу не дійшов? Напевно — ні. А як це виправити?

Просто. Як Альберт — крок у безодню. Підвівся. Відкрив вікно. Став на підвіконня. Зробив крок. І все — тепер вже фінал.

Шляхетний блиск сліпить.

Ось так.