Несамовитий Черч
Із газетної статті «Тримайте двері зачиненими: серійний вбивця розгулює регіоном, міліція – безсила»…, «Київщина молода», номер 33, вересень 200Х
З першого погляду помітити щось жахливе майже неможливо. Звичайне подвір’я, яких тут десятки розкидано. Доладній дерев’яний тин, чистий двір, доглянутий квітник з цілою колекцією троянд будь-яких кольорів. Якби Ви недільного ранку проходили повз – не побачили нічого б незвичайного. Але варто було б краще придивитись, щоб підмітити – вхідні двері ледь-ледь відчинені. У неділю? Та сплять люди у вихідний. І часи небезпечні минули…
Артем – той відчайдуха з гострим зором, який побачив таку дрібницю і зайшов у двір. І це було помилкою. Варто було ледь причинити двері, не дочекавшись відповіді господарів, щоб зрозуміти – тут відбулось щось жахливе.
Побачене настільки вразило хлопця, що у нього відняло дар мови. Жив він недалеко місця події, тому швидко домчав додому та викликав 02.
Саме міліцейські джерела описують страшну картину звірства – тіло молодої жінки фрагментами розкидано по всій хаті. Вбивця розчленував її і, як дикий звір в стані афекту, розтаскав її по будинку. Але найгірше – малеча, дочка загиблої. ЇЇ вдома не було.
Вже пізніше страшну знахідку віднайшли на місцевому кладовищі – тіло дівчинки акуратно лежало на найсвіжішій могилі з перерізаним горлом. Джерело в правоохоронних органах каже, що маленька зазнала сексуального насилля, але вже після смерті.
Чергове моторошне вбивство так прокоментував капітан міліції, слідчий місцевого відділку Андрій Вороний:
«Ми маємо справу з справжнім негідником. Бездушним, цинічним, жорстоким. Ми маємо цілий ряд доказів, який дає нам уявлення про злочинця, але вийти на його слід ми поки не можемо – це питання часу. Від себе та своїх колег хочу запевнити жителів, громадян, читачів – винний буде знайдений і покараний, чого б це нам і мені особисто не коштувало. Буде знайдений та покараний.»
Слідство триває, і ми всі разом сподіваємось, що міліціянти швидко натраплять на слід маньяка та піймають його.
***
Андрій біжить. Біжить так швидко, як тільки може. Але дотягнутись, вхопити втікаючого не може – не вистачає кількох сантиметрів, а пальці кожен раз ледь торкаються за рукав. Аж тут різкий поворот – Андрій врізається в стіну, падає. Збивається дихання, забилась рука. Відкрив очі – проходу вже немає. Він у бетонному саркофазі, навколо – голі стіни. Підняв вгору очі – побачив силует. Стоїть він нерухомо.
Аж раптом чоловік вгорі почав рухатись. Андрій побачив щось у нього на руках. Тіло? Дитяче? Бац – і чолов’яга кидає предмет вниз, прямо на нього.
Блюююц – впало. Андрій на автоматі розвернувся в момент приземлення, але зараз його міліцейська відповідальність не дозволяла просто сидіти осторонь проблеми. Він повернувся і оторопів.
Його улюблена донька. Його Віра. Біляве волосся, що крутиться самостійно, без жодних додаткових маніпуляцій. Легеньке літнє платтячко, замурзане землею, травою та соком звіробою – Віра ніколи не сидить на місці, вдома її втримати неможливо – дайте їй лопатку і подвір’я навколо, і через пару годин Ви не впізнаєте ні дитину, ні лопатку, ні подвір’я. Сині-сині очі. Але згасші, бліді, ніби скляні.
Аж тут Андрій звертає увагу на деталь, на яку, напевно, не хотів дивитись – перерізане горло. Не встиг він отямитись, як біля нього впало ще одне тіло. Друге. Трєтє. Четверте. Вірині очі довкола, мертві, дивляться на нього.
Тіл все більше. Немає сили навіть на крик, не вистачає повітря – ніби викачало всьо, до останньої молекули.
Вже завалює повністю – годі поворухнутись. Ще трохи – і кінець. Можна задихнутись. І ще звук. Цей набридливий, жахливий звук…..
***
- Дррииинь, дрииииинь-дрииинь. Дрииинь-дриинь—дрииинь.
Це телефон.
В холодному поту, Андрій відкрив очі. Холодно, мокро, бентежно. Важко. Дружина лежить поруч, сопе собі під носа.
Телефон дзвонити не перестає – стоїть на тумбочці і кричить на всю квартиру.
Треба вставати, бо всіх побудить.
Андрій вилазить з-під ковдри, проходить через кімнату. Бере слухавку.
- Вороний.
- Знову. Люксембург, будинок 13.
Довше говорити і не треба. Все і так зрозуміло. Чергове вбивство. Розірвана на шмаття жінка, розкидана по всій хаті. А на кладовищі їх чекає ще одне тіло – маленької дівчинки з перерізаним горлом.
Андрій протер очі – ця справа знищує його. Морально, фізично, духовно. Ще півроку тому йому в голову і не прийшла думка, що на Землі може існувати людина, яка здатна спричинити стільки горя та страждання іншим, приносити смерть найневиннішим. І це після 13 років на службі в органах, в самому розпал анархії, бандитизму і беззаконня. Але часи змінюються. Раніше боялись молодика в спортивках з палицею, а зараз – таємничого монстра, звіра чи Бог його знає кого, який наводить хаос та знищує цілими сім’ями.
Але немає чого зволікати – треба збиратися. Цю процедуру Андрій довів до автоматизму і ніколи собі не зраджував. Швидкий перехід вбиральню. 5-7 хвилин на білому троні. Перехід у ванну. Треба поміняти дзеркало – Надя вже третій місяць просить, руки не доходять. Вмитися, почистити зуби, одеколон, дезодорант. Далі – в коридор. В шафі – напрасовані сорочки, в шухляді поруч – акуратно складені шкарпетки. Сьогодні обирає синю в горошок та чорні шкарпетки – в нього вони всі чорні. Брюки висять на дверях.
Все – майже готовий. Але ні. Треба ще проробити декілька справ перед виходом. Зайшов назад у спальню. Надя перевернулась і вкуталась майже з головою – тільки тім’ячко видно. Підійшов, цмокнув і вже не вперше поклявся – знайдеться вбивця, відставка не забариться. Досить. Сім’я має бути на першому місці.
Далі – в дитячу. Віра, на відміну від матері, не мерзля, їй ковдра взагалі не потрібна. Розтянулась на все ліжко і міцно-міцно спить. Андрій підійшов до дочки та теж поцілував її на прощання. Невідомо, коли він повернеться – через пару годин чи декілька днів.
Важко йти з дому, але служба кличе.
Андрій взувається, накидає дубльонку і кашкета, зачиняє двері.
***
До Люксембург, будинок 13 їхати небагато. Взагалі, містечко Тихий Шлях важко назвати великим та розвиненим. Три п’ятиповерхівки на все місто – рівень о-го-го. Ще й тричі на тиждень функціонує повноцінний ринок – з палатками, металевими вагончиками та ярмаркою. Працює сільськогосподарський технікум. Смт таким можуть похвастатися?
Забобони та плітки тут – на першому місці. Не встигла баба на дальньому кутку кашлянути, як про це вже знають на протилежному, але з купою дофантазованих подробиць.
Тому, коли в Тихому Шляху та околицях з’явився серійник, боротьба з плітками вийшла на перше місце.
Взагалі, провінційний відділок міліції був до справи такого масштабу не готовим. Штат постійно скорочувався, а вмілі спеціалісти, якщо і були, то звільнялись в першу чергу – в приватній площині можна було заробити набагато більше, ніж на державній службі. Тому зі слідчих, які реально могли взятись за справу, був лише капітан Андрій Вороний.
Але, коли кількість випадків почала збільшуватись, Вороний відверто сказав своєму начальнику, керівнику тихошляхівської міліції, підполковнику Соколенку – без допомоги тут ніяк не обійтись.
І вона надійшла, але ненадовго. Спєци з обласного центру, потім Києва тижнями копались, перерили містечко догори дригом, готували облави та пастки, але мисливці з них виявились погані – вбивця не клюнув на приманку, буквально заліг на дно.
Пройшло лише два дні, як останній столичний профі покинув містечко, як на ранок знайшли нових жертв. Вбивця-тварина просто знущався з міліціянтів. Одного разу йому неймовірним чином вдалось пронести тіло вбитої ним дівчинки тоді, коли старе сільське кладовище охороняли всі місцеві патрулі. Всі!!!
Безнадійна справа….люди в паніці, а Андрій навіть на слід натрапити не може. Було неясно, як взагалі місцевій владі вдавалось тримати все під контролем. Обурення людей наростало, вони навіть вирішили, що самі піймають маньяка – організували нічні патрулювання, рейди по вулицям. Але і ця ніби блага затія закінчилась цілковитим фіаском – так звані патрульні, запанікувавши, випадкового підстрелили з мисливської гвинтівки свого ж знайомого, який пізно ввечері перелазив тин, щоб потрапити до своєї коханки. Шуму було на всю область, після цього ініціативу завернули.
Висяк – він і в Африці висяк. Андрій говорив ці слова вже не раз за останній місяць-два. Люди гинуть, а відповідей немає.
Більше всього на світі він хотів спокою. І відповідей.
***
Мигалки ніхто і не додумався вимкнути, щоб сходу не розтрубити про новий злочин. Червоно-синє сяяння проблискових маячків, скупчених в одному місці, кричало на все містечко.
Андрій зупинив авто, розлючений на підлеглих.
Вийшов з машини.
- Комашко, ану йди сюди. – крикнув Андрій.
На команду відгукнувся молодий вусань в цивільному. Справний, широкоплечий, статний. Але очі не блищать інтелектом.
- Я, товаришу капітане, тут. Місце злочину оточили. Максимович…підполковник Соколенко вже на місці, Двістіграм – теж, оглядає тіло…рештки..фрагменти… потерпілу оглядає, товаришу капітан.
- Добре, Юра. Але дивись – я тобі вже казав. Якщо в нас повторюється ця хрінь – їхати на виклик без світомузики. Нахєра нам зайва увага, коли її і так забагато? – вже майже шепотом пробурмотів слідчий
- Ой, товаришу капітан, я просто забув. Діяли за протоколом, треба було якомога швидше дістатись…
- Але ми ж не в Києві, Юра-Юра. Тут немає пробок, кришок і тянучок. Це Тихий Шлях, сержанте.
Далі говорити, пояснювати підлеглому причину обережності Андрій не бачив сенсу. Просто вимкнув в службових авто катафонію.
Пора вже заходити туди, куди не хочеться.
Це подвір’я він бачив часто, проїжджав тут майже щодня. Бетонний доладній паркан, пофарбована в червоний хвіртка. Воріт немає. Подвір’я невелике, без городу, що не дивно для садиб майже в центрі містечка. Ззовні хата доведена майже до ідеалу – навіть в темряві її вибілені стіни наче світились.
Інших місць та падла і не обирала. Не ліз він у напірозвалені обістя, не його контингент був. Тягнуло ту падаль до благополуччя, до чистоти, до порядку. І, щоб не було там чоловіка. Бажано.
Біля дверей стояв похмурий Соколенко. Блідий, як та хата. В свої п’ятдесят начальник місцевої міліції побачив немало страшного. Служака був ще той. Відбув строкову в Афганістані, далі – міліцейська школа, бездоганна служба та шанс зробити блискучу кар’єру. Але в дев’яності отримати звання службою правильною було майже нереально. Тому і залишився тут, робив все на благо міста та намагався не допустити сюди рекет та бандитів-гастролерів.
- Бляха, не звикну в житті до цього підараса. Що він з ними робить? Сука….
- Іван Максимович, Вам не обов’язково приїжджати на кожний виклик. Ми тут самі впораємось з цим, не вперше. – сказав Андрій.
- Але і не в останнє, Андрію. – різко мовив Соколенко. – Час іде, кладовища ростуть, процвітають, бо отримують в свої обійми нових, а ми нічого вдіяти не можемо. Скільки сил витрачено – а ми навіть і приблизно не знаємо, хто це зробив. Підстави, наживки, капкани, інтерв’ю твої і в газетах, і на телебаченні, капітане. Ти мені тоді ще казав – не витримають в нього нерви, зірветься, бо захоче більше слави. Але ж нє, тихенько відсидів, перепочив і на – знову вдарив… Тупі ми з тобою, капітане, недалекі, раз зрозуміти його не можемо.
- Звіра може зрозуміти мисливець. Мисливці ми з Вами непогані, але та наволоч – не звір. Вона сама – мисливець. От і проблема.
- Проблема….Двістіграм вже там порпається. Але надій не будуй – нічого нового він тобі не розкаже.
Соколенко махнув голову і пішов собі. Така розмова…безнадія тотальна. Андрій глибоко вдихнув і зайшов всередину.
В будинку – гарно. Відразу видно – люди нещодавно закінчили ремонт. Шпалери ще не відклеюються зверху і на стиках, стеля не пожовтіла, а на підлозі немає килимів – покладений ламінат. На стінах висять рамки з кольоровими фото. На них люди посміхаються. Андрію уявляється цей лункий дитячий сміх. Але тут його вже ніхто не почує.
На підлозі лежить рука. Права. Акуратно відтята. Прямо посередині коридору. Чудово.
Андрію було достатньо одного погляду на правицю, що зрозуміти – клієнт повернувся.
Слідчий пройшов далі в будинок. Центральна кімната – епіцентр злочину. Кров всюди – на меблях, стінах, підлозі, новенькому шкіряному дивані. Фрагменти певно жіночого тіла – повсюди. І Двістіграм з папкою – стоїть, закусує губу і старанно занотовує.
- Опа-ча, капітан, а я думав, ти сьогодні і не приїдеш до нас! – радісним голосом крикнув експерт слідчому.
Двістіграм – справжній геній. Золота медаль, червоний диплом, позахмарний IQ. Майстер на всі руки – і з людським тілом на «ти», і з технікою. Універсал. Але одне горе – народився в руках зі стаканом та пляшкою. Побачити Двістіграм тверезим – екзотика. Та й така, що і на ім’я його майже ніхто і не знає, бо немає сенсу – Двістіграм вже як мінімум випив двістіграм.
Але Андрій завжди називав його на ім’я, бо людина має нею залишатись.
- Сірьог, збав кількість позитиву. Розумію, що бак повний, але побійся Бога!
- Бог мені не наливає, тому боятися мені його не треба. – відповів Двістіграм. – А от щодо баків ти, Андрюша, помиляєшся – я залив вже…оп-оп…аж до кришки.
Його не можна виправити.
- Отже, офіцере. Ситуація наступна. Попрацював наш клієнт. Схема класична – відімкнув вхідні двері, спокійно зайшов, витягнув подругу з ліжка, порубав. Навіть не поздоровався, походу. Дитина була в ліжку, як він її приструнив – я не знаю. Але боротьби в кімнаті, де мала спала – немає. Можеш сам поглянути. Дівчинки в хаті я не знайшов. Тож треба шукати десь на цвинтарях – всьо по класиці. Але, знаєш, в мене тут єсть одна маленька теорія…
- І яка ж? – вдав, що зацікавився, Андрій.
- Я був на всіх минулих виїздах. Пам’ятаю, наче сьогодні то всьо відбувалося. І там хлопчина діяв емоційно – прям занадто. Тотальний хаос всюди. Кров по всій хаті. Тут – тільки рука на вході. Все місиво – в одній кімнаті. Дитяча взагалі стерильна. Чудак змінив почерк, діяв більш виважено, не сумбурно. Витратив менше сил. Ось це мене…оп…лякає – закінчив Двістіграм, дістав з карману фляжку і перехилив.
- Будеш? – запропонував капітану. – Не коньяк, звичайно, дідова самогонка, але вставляє ж…Во!! - показав великий палець догори.
Андрій махнув рукою – не треба йому допінг. Мовчки ще раз обійшов будинок. Двістіграм був правий – зміни очевидні. Хата немаленька – 4 кімнати, кухня, коридор. Але складається враження, що він нікуди і не заходив. Жінка сама вийшла з власної кімнати на шум. Побачила невідомого у залі, а далі шансів у неї вже не було. Тим більше, що будинок побудований таким чином, що з коридору перейти можна лише до зали, а з зали – у кухню та інші кімнати. От і виходить, що вбивці і не треба було заходити в інші приміщення. Але раніше його це не зупиняло.
- Гей, капітане – почув Андрій крик Двістіграм. – Ану, ходь сюди! Здається, наш товариш нам листа залишив.
Слідчий хутко перейшов у коридор – експерт якраз спаковував правицю в мішок для речових доказів.
- Диви, що було в руці. Він ще й писати вміє. Руками не чіпай – я тобі розгорну, прочитаєш. Бо я знаю я вас, професіоналів.
Сергій обережно вирівняв записочку. На звичайному аркуші, вирваному з зошита в клітинку, красувались лише два слова, написаних каліграфічним почерком – «Кінець скоро».
- Що, вбивати перестане? Чи суїцидниться вже нарешті? Що думаєш, капітане?
Думаю, що до кінця ще ой як далеко.
***
Тихошляхівський відділок міліції – масивна двоповерхова споруда, яка кидає тінь на місцевий футбольний стадіон з одного боку та міський ринок з іншого. Бабки на лавочках скажуть, що колись будівля була маєтком чи то графа, чи то дворянина. Але насправді все було набагато простіше. До революції тут збирались ділки та купці з усієї округи, щоб обговорити партнерські умови, ціни та підписати нові договори. Тихий Шлях був єврейським містом, тому не дивиною були часті збори крамарів. Після приходу комуняк в домі «спілкувались» з ворогами революції, потім – з куркулями, нетямущими, неблагонадійними, далі – знамениті сталінські репресії. В часи окупації просторі кабінети зайняла німецька комендатура, а після війни естафетну палицю прийняла доблесна міліція.
Тому й зрозуміло, що затишком тут і не пахло. Холодні, завжди мокрі кути. Штукатурка на стелі не трималась і півроку, лущилась і спадала. Чи то крали матеріали, чи то дійсно якась аура була непідходяща. А в дальньому крилі, де розташувались камери, міліціонери часто чули страшний гул та виття… Кожен намагався придумати щось моторошніше, але Андрій в байки не вірив, бо знав – то просто дуло з старих дерев’яних вікон.
Почало світати, коли слідчий заїхав у службові ворота. Йому браво козирнув черговий на проході, сержант Губайнич. Тямущий і перспективний, хлопчина ніяк не міг відірватись від мамкиної спідниці, тому і виїхати з провінції не наважувався.
Біля дверей всередині Андрій став і закурив. Не те, що б він досвідчений курець – так, балується цибареткою-другою. Завжди носить з собою пачку, на всяк випадок, як потягне – все, що треба, під рукою. Бува, не закурить тижнями, але інколи і десятка на день буде замало.
А зараз не зміг собі відмовити. Дивне передчуття чогось визначного та особливого вертілось у душі, муляло Андрія. Не виходила з голови записка, залишена вбивцею у долоні загиблої. І поведінка серійника змінилась. Не кардинально, але ж тільки сліпий та дурний відкине відмінності.
- Думи мої думи, лихо мені з Вами… - прошепотів Андрій. І зайшов у будівлю.
***
В коридорах відділку може здатись, що лампочки всі повикручували. Така була особливість цих проходів – жодного вікна, а освітлення, куплене за бюджетний кошт, не відрізнялись визначною яскравістю. Бувалі працівники звикли вже до цих сутінків і вдень, і вночі, а Андрій міг запросто зорієнтуватись тут навіть без світла – скільки років служби пройшло.
Дійшовши до дверей власного кабінету, дістав ключ і вставив його у замочну шпарину. «Довіряй своїм, але й остерігайся западлянки» - слова викладача з академії Андрій ніколи не забував, тому завжди замикав службове приміщення. Навіть якщо з цінного там – годинник на стіні, гігантське грошове дерево у керамічного горщику та портрет Президента.
Сів за стіл, посовався за стільцем, паралельно вмикаючи комп’ютер. Розкинути косинку чи павука – вже традиція. Двадцятихвиленне перезавантаження мозку, щоб знову взятися до справ. Хотілось би пограти в щось краще, але обладнання в провінції – технічна хвойда, якою скористались десятки людей, і якимсь дивовижним чином напівживий апарат дістався Андрійового кабінету.
Кляц на іконку – загорається рамка гри. Андрій починає розкладати пасьянс, але думками взагалі не перед комп’ютером знаходиться. Знову в нього перед очима та довбана записка – що вона означає? Який в ній сенс? І чому саме зараз вбивця її залишив?
Гра у Андрія зовсім не клеїться. Аж тут задзвонив службовий телефон.
- Слухаю, черговий.
- Товаришу капітане, Вас внизу чекає товариш підполковник. Хоче поговорити.
- Спускаюсь.
Соколенко ніколи не приїжджав на роботу раніше, навіть, якщо півночі пробув на місці злочину, а сенсу їхати додому не було. Десь пересиджував в машині або їздив в ліс, а тут прям така несподіванка. Андрія чекає розмова.
***
Підполковник чекав капітана прям біля віконця чергового. На обличчі – тривога, жодного натяку на спокій.
- Андрію, ти ж знаєш, що Двістіграм знайшов в руці вбитої?
- Так, першим побачив, товаришу підполковнику. – відповів слідчий. – Вважаю, що вбивця хоче збити нас з пантелику, заплутати. Або хоче, що ми розслабились і вже чекає, як він до нас прийде. Глузує, падла.
Аж тут двоє чоловіків чують, як рипнули вхідні двері. Андрій розвернувся, щоб глянути, хто ж прийшов. Напевно, перезмінка – самий час. Але ні. На порозі тихошляхівського відділку міліції стояв середніх років чоловік. Наголо виголений та вибритий, з гострими, соколиними рисами обличчя та пронизливим поглядом. Середнього зросту, тендітної навіть статури. Могло скластись враження, що голова опинилась на цьому тілі якось випадково. Наче дитина розібрала ляльок, а потім, збираючи, вкрутила голову не в те латексне тільце.
Мужчина був вдягнений в теплий зимовий пуховик та джинси. На ногах – шкіряні ботинки. Але це все була така дрібниця, бо на руках у нього лежало тіло маленької дівчинки. На вигляд – років восьми. Каштанове волосся розлетілось у всі боки. Видніється бліда шкіра. І горло. Перерізане від вуха до вуха горло.
З кабінки вийшов нажаханий до смерті черговий. Підполковник Соколенко не міг навіть поворухнутись, тільки налякані очі дивились чи то на незнайомця, чи то в пустоту.
Лише Андрій холоднокровним поглядом дивився на прибульця. Різким рухом капітан висмикує з кобури пістолет і наводить на чоловіка.
- Ану стій, і без зайвих рухів! Опускаєш дівчинку на підлогу, спокійно підводишся і піднімаєш руки!
Почувши команду, незнайомець посміхається на всі тридцять два рівнесеньких зуба та кидає тіло дитини на підлогу. Гучною луною воно падає, розносячи геп по всій будівлі.
- Кінець уже близько, хах…Чи не так???
***
Далі все неслось, як у голлівудських фільмах. Метушня, біганина по коридорах. Весь склад тихошляхівської міліції прибув у відділок за п’ятнадцять-двадцять хвилин. Капітан сам впорався із затриманням та першим надягнув на підозрюваного наручники, але долучитись до справи хотіли всі та кожен.
Втримати інформацію в стінах теж не вийшло – дуже вже хотілось поділитись сенсацією. Вбивця в руках правоохоронних органів! І йому вже не відвернутися – він прийшов з тілом вбитої ним дитини на руках. Це ж справжнісінька явка з повинною.
Не встиг Двістіграм зняти у затриманого відбитки пальців, як перші місцеві вже стовбичили перед вікнами відділку. Всі хотіли побачити цього невловимого звіра на власні очі.
Всіх у свої теплі обійми захопила впевненість в тому, що нарешті настав кінець кривавим злочинам і можна видихнути спокійно.
Лише у Андрія не було такого стійкого переконання. Він сидів на стільці поруч з дверима, за якими сидів той, якого він шукав вже скільки місяців. Під час та після затримання він вів себе максимально тихо та культурно – без спротиву дав себе затримати, співпрацює з міліціянтами, але мовчить. Мовчить, гадюка. Після фрази на вході не промовив жодного слова.
Андрій нічого не розумів. Чому він прийшов саме зараз? Яка на це причина? Йому набридло? Він втомився, хоче покаятись? Чи це просто ще одна частина гри?
Біля Андрія присів Соколенко. Втомлені, натерті очі. Скуйовджена чуприна.
- Телефонували з Києва. Спеціальна слідча група вже їде сюди. Справу в нас забирають, як ти розумієш.
- Ага, тобто, коли самі обісрались і його не знайшли, то Ви, місцеві, саме у власному лайні колупайтесь? А, як прийшов сам і здався, то віддайте нам? Так виходить? – схопився на ноги капітан.
- Ти цей, Андріє, сядь. – спробував заспокоїти його Соколенко. – Видихни трохи. Тут немає чого кричати і бунтувати. Наказ є наказ. Ми з тобою гвинтики системи, втрату яких вона навіть не відчує. Тому просто чекаємо і насолоджуємось Все ж закінчилось.
Андрій не міг повірити вухам – його начальник, який завжди відрізнявся раціональним розумом, теж піддався цій спокусі.
- Ви мене вибачте, товаришу підполковнику, але я не можу просто так сісти і чекати, поки наші столичні колеги заберуть у нас проблему. Невже Вас не турбує весь цей прецедент? Невже не здається Вам дивним, штучним? Ну не буває так. Настільки майстерно він ухилявся від наших пасток, грався з нашим розумом. Щоб що? Прийти в лігво лягавих і здатись без бою?
- А ти не підвищуй на мене голос, капітане Вороний. Втомився я - вишукувати, винюхувати правду. Ця справа скільки в мене нервів вимотала, що не повернеш. І тобі теж. Тому й кажу – сиди і насолоджуйся.
Андрій послухав і сів. Але так залишити все він не мав права.
- Підполковнику, Іване Максимовичу…. Прошу, дозвольте мені його допитати! Я спробую з ним поговорити…
- Але ж він мовчить, як риба…
- А якщо заговорить? Товаришу підполковнику, я не можу пояснити, але для мене це дуже важливо.
- Я отримав з центру чітку вказівку – не чіпати підозрюваного до приїзду слідчої групи. Не говорити з ним, не лапати, не налагоджувати контакт. Просто чекати. І я не збираюсь порушувати наказ. І тобі, Андрію, теж наказую – сядь і сиди.
- А якщо я порушу наказ? – несподівано запитав капітан. – Що вони мені зроблять?
- Зі служби запросто можуть поперти, Андрію – тут і до бабки не ходи. І мене разом з тобою. Я на пенсію хочу – на ставочок, карасиків потягати. Внуків поняньчити. Але не зараз. А тобі ще служити. Тому відставити, кругом марш готувати справу до передачі. Все, розмова закінчена.
Підполковник піднявся і пішов коридором. Силуету вже не видно, тільки чути кроки. Андрій залишився на місці. Боротьба у ньому точилась не на жарт. Залишитись без улюбленої роботи – неприпустимо. Не поговорити з твариною, яка занапастила стільки життів та не давала жити людям спокійно – неможливо.
Рішення прийшло само собою.
***
Андрій стояв перед дверима в кімнату допитів та докурював сигарету. Йому з незрозумілих причин здавалось, що вона може стати останньою. Страх, який не можна пояснити, бурлив у нього всередині.
Все в житті відбувається вперше. До того Андрію ніколи не було моторошно перед обличчям бандита чи вбивці.
Капітан зробив останню тягу, до самого фільтру. Видихнув клуб диму.
Легше не стало.
Бичок полетів в сторону, під лаву – нічого страшного, ніхто і не помітить. Не один десяток недопалків там валяється.
Все, вже нічого не заважає зайти всередину. Ключ – в правій руці, папка з документами по справі – лівій. Достатньо просто відімкнути замок і переступити через поріг. Але страшенна сила не пускає, тримає до останнього, а внутрішній голос кричить – «кращеееее не треееба».
- Фууууууууух, чого ж так тяжко… - пробурмотів Андрій. І вставив ключа в замок.
***
Кімната для допитів у тихошляхівському відділку міліції була не місцем для розваг, а за комфортом їй було далеко навіть для кімнати очікувань на провінційному вокзалі.
Посередині – прикручений до підлоги металевий стіл з резиновими заглушками по кутах. По обидва боки від нього – стільці з спинками, теж міцно закріплені. Маленьке віконце не дає повноцінно проникати сюди сонячним променям в незалежності від пори року, тому в приміщенні і холодно, і душно.
Стіни, фарбуй чи не фарбуй, тут лущились, наче за розкладом. А в кутах пліснява відчувала себе господаркою – накопичена волога сприяла її володарюванню.
Бліда лампочка висіла на тоненькому проводі, ледь-ледь освітляючи навіть таке невелике приміщення.
А тепер, посеред цього прекрасного, сидів той самий вбивця. Сидів нерухомо, прямо, не горблячись. Впевнено, без страху. Очі закриті. Руки в кайданках, заведених в кільце, лежать непорушні. Він ніби випромінював глибоке переконання в тому, що знаходиться там, де треба, все тримає під контролем і впевнений в подальшому. Оптиміст. А головне – нуль реакції на людину в кімнаті. Повний. Жодна частинка тіла потенційного серійника не поворухнулась.
Андрій точно себе так не почував. Від побаченого йому вперше за роки перебування на службі стало млосно і жарко. Він вже відчував, як на лобі готові виступати краплинки поту.
Нарешті слідчий зміг роздивитися опонента краще. Не старше сорока років, доглянутий. В провінції знайдеться мінімум чоловіків, які так доглядали б за власним зовнішнім виглядом. Відманікюрені довгі пальці виглядали чимось позаземним на пошарпаному столі.
Стояти перед ворогом – важко. Стояти перед ворогом, який, перемагаючи, здається – ще важче.
Андрій випадково човгнув і подивився на противника.
Нічого. Полонений був схожий на ляльку, яку просто всадили за столик.
- Я – слідчий місцевого відділку міліції, капітан Во… Андрій, можеш називати мене Андрієм. Я хочу задати тобі декілька уточнюючих запитань, на які хочу почути чіткі та правдиві відповіді.
Реакції немає. Підозрюваний продовжив сидіти, як камінь.
- Мені досі незрозуміло, чому Ви зробили саме так – просто прийшли прямо до нас в руки, так легко й невимушено.
У відповідь – тиша.
- Я розумію, зробити перший крок до зізнання – справа важка і відповідальна. Але почати варто вже зараз, раз Ви прийняли таке рішення. Тим більше, часу в нас з Вами небагато, а я хочу дізнатись правду.
Надворі загавкала собака. Від затриманого жодного слова. Не сіпнулась жодна клітинка його тіла.
Андрій відчув, що всередині нього починає бурлити жерло вулкану. Ця наволоч по плечі у крові, досі почуває себе головним у ситуації, що склалась. Гречність та повагу краще залишити.
- Слухай, ти…..та як ти смієш, після всього того, що ти зробиш, ось так просто з’явитись і просто мовчати? Сука…та ти лишив життя купу невинних людей - жінок, діток! Малі ще не встигли насолодитись цим даром - життям. А ти просто сидиш і мовчиш? Та якби була моя воля, я б тебе тут, на цьому самому місці порішив би… Давай, скажи хоть слово, твою…
Андрій, не витримавши, вскочив на ноги та з усієї сили гепнув кулаком по столу.
Нормальна людина відреагувала б у будь-якому випадку, але цей кадр - ні. Жодного руху.
Андрій був не просто розлючений і розчарований. За цю хвилину він перетворився на вижатого лимона і голий нерв в одному обличчі.
- Мовчиш, так? Ну нічого, мало тобі залишилось. Скоро ти потрапиш в руки справжніх митців допиту - розколешся, нікуди не дінешся.
Все, Андрію було досить. Він встав з-за столу і вже був готовий покинути кімнату для допитів, коли відчув ще один рух. Спочатку він подумав, що йому просто здалося. Але ні, він не міг помилятися - пролунав брязкіт кайданок по металевій поверхні столу.
І слідчий почув:
- Мені не дуже цікаво спілкуватись зі столичними вискочками, які вважатимуть, що знають про мене все…А ось ти, капітане Вороний, мені цікавий. Тільки здається дуже швидко – з витримкою проблеми. І з субординацією. Але так, я поговорю з тобою.
***
- Андрій, Андрій, Андрій….та ти сідай, не стій. В ногах, як то кажуть, правди немає.
Слідчий не міг відійти від несподіваного повороту. Виявляється, він може говорити. Він здатний розповісти правду.
- Ну давай, Андрію. Скільки мені тебе чекати? В нас дуже і дуже мало часу. Скоро ж спєци приїдуть, пам’ятаєш? Та й взагалі - скоро нам з тобою буде не до розмов. Кінець вже скоро, пам’ятаєш? - вбивця сплюнув на підлогу.
Андрій послухав і сів. Така поведінка чоловіка навпроти його збентежила. Злість та впевненість у власній правоті зникла. Десь в глибині душі Андрій сподівався, що він так і не заговорить. Але сталося чудо - і тепер міліціянту треба зробити все правильно.
- Чому?
- Що - чому? Андрій. Ти зберись і добре подумай. На таких питаннях ми з тобою далеко не заїдемо. Скажу навіть більше - нікуди не приїдемо. Хочу почути конкретні запитання. - посміхнувся вбивця.
- Ти ще питання обирати хочеш? Наволоч…
- Називай мене краще Стасом. Мені так…. звичніше. Не люблю, коли мене називають, як попало. А тепер давай, начальнику - тут йому стало нестерпно смішно, і секунд 10-15 Андрій чув нестримний регіт. - хуууух. Андрію, насмішив, ой насмішив ти мене, і я себе. Я для себе, до речі - найкращий гуморист. Значить, чекаю від тебе коректних запитань.
Гнів та ненависть повертались в душу Андрію з нестримною енергією.
- Стасе, чому ти їх всіх вбивав? Невже ці люди заслужили такої жорстокої смерті?
- А невже вони заслужили довгого та щасливого життя? - відповів Стас. - Взагалі, запам’ятай. Щастя - річ максимально інертна. Як гелій. Вдихнув - і в тебе такий смішний голос. Але ж ненадовго, правда? Пару секунд і все… От так і з щастям - бац і нема. А про жорстокість - вбивця почухав голову. - Що таке жорстокість? Як її можна виміряти? Кожен вкладає в це поняття щось своє. Наприклад, для однієї моєї колишньої знайомої жорстокістю був той факт, що її чоловік на роботі їв солодощі, а додому не приносив. Це було для неї жорстоко, боляче. Для мене жорсткості не існує. І ще раз, Андрію, ти мене не зрозумів - я хочу коректних та конкретних запитань.
Андрій кипів. Він ніколи не відчував себе на допиті настільки безпомічних. Це він завжди вів розмову, був головним в ній. Це він свідомо маніпулював крадіями, побутовими вбивцями та горекоханцями і якісно, бо зізнання отримувались без затримок. А тут – повне фіаско. Цей Стас сидить і відкрито глузує з нього, почуваючись повністю безкарним.
- Хочеш конкретних запитань? А я хочу такі ж відповіді. Добре…. Слюсарі – твої перші жертви. Чому саме вони?
- Оу, це мої первістки. Дякую, що нагадав за них. Це просто неймовірна пригода. Перший штрих моєї геніальної картини смерті. Жіночка була нічого, пам’ятаю. Здається, я розділив її на 6 частин. Так, на шість. А її дочку…оу, а з її дочкою в нас був неймовірний акт кохання. Таааак, але вже після того, як я перерізав їй горло. – гигикнув Стас.
- Ми говоримо про людей. Живих людей, яких ти позбавив найціннішого.
- Андрію, ти не правий. Я позбавив їх мук і страждань майбутнього. Просто подумай, що би їх чекало далі. Мамку – самотність після того, як вона вкладе всі життєві сили та натхнення у доньку. Дівчинку – складне доросле життя, до якого важко адаптуватися. Не всі стягують проблеми. Далеко не всі. А я зробив шляхетно – позбавив їх складнощів.
- Стасе, ти зізнаєшся в тому, що вбив Слюсарів, Ханенків, Борзових, Латуненків, Лехвіїв, Ахтанових, Малюковичів?
- Ще раз, Андрію. Я їх не вбивав. Я їх врятував від жахливої муки – життя. Знаєш, в дитинстві всі мріяли бути міліціонерами, космонавтами, футболістами, а я – рятувальником. Я уявляв себе відважним вогнеборцем, який мчить по пожежній драбині угору, до палаючої квартири. Або накачаним альфонсом на пляжі, готовим витягнути з воду чергову потопельницю-красуну. Хах, чи бабку сухеньку. – Він шморгнув, аж луна піднялась. – Але бач, не склалось в мене з мрією дитячою, я трансформував її на власний лад і тепер можу відверто сказати – я задоволений своєю роботою. Кар’єра в мене видалась нічогенька.
- Ага, тільки шкода, що кар’єрі твоїй гаплик. – твердо відповів Андрій.
- Помиляєшся – усміхнувся вбивця. – Справа моя ще не закінчена. Апогей моєї роботи стане відомий трошки пізніше. Почекай, ще недовго залишилось.
***
Запис розмови чергового тихошляхівського відділку міліції з абонентом 3804566*****
Черговий: Тихошляхівський відділок міліції, черговий сержант Губайнич.
Абонент: Здрастє….. Коля, ти? Тут ета, в хаті Вороних чося свєт досі горить. А чого йому горіти, як вже день? Я ото..ета переживаю, бо щось за ці года ні разу такого за ними не наблюдала. А тут ета….горить свєт, а.
Черговий: Тьоть Люд, я Вам вже скільки раз казав – не дзвонити на робочий номер. Ще й по таким пустякам.
Абонент: Я ж ета….добропорядний громадянин, а Коль? А за Вороними я такого разточітєльства не наблюдала, там у чоловіка, колєги твого, завжди порядок, а тут свєт і цілий день горить. Від ранку горить. А, може, й з ночі.
Черговий: Вороних хата? Капітана Вороного? Хмммм… то може б Ви пішли та провірили? Бо зараз нема свободних людей, що провірить. І товариша капітана дьоргати не хочу. Чесно.
Абонент: Нє, Коля, чуствую я, що щось там нечисте. Ну хай хлопці приїдуть та глянуть. Богом прошу.
Черговий: Ладно, щас будуть.
***
- Добре…Стасе, мені треба, як ти кажеш конкретні свідчення? Як натрапляв на жертв? Як довго слідкував? Як обирав?
- Воу, начальник, не засипай мене аж такою кількістю питаннячок. Я то готовий тобі все розказати, але давай не так поспішати. – маньяк посовався на стільчику. – Вибирав я довго і нудно. Ідеальні для мене – одинокі жіночки. До них легко можна знайти підхід. Головне – розвідати територію та обстановку. А, так як робота в мене така – з людьми спілкуватись – то зайди до них в двір не було для мене великою проблемою. В пріоритеті в мене були розлучені – мужика немає, дочечка є. Ідеально. Пізніше ти знаєш – я перейшов на замужніх. Чоловік їде у відрядження чи ще кудась – я вже тут, як тут.
- Як довго слідкував за ними? – повторив Андрій. Йому б нотувати все, що каже вбивця, але увага була занадто прикута до слів.
- Достатньо, що вивчити їх розпорядок дня. Неуважний ти, Андріє. Навіть не запитав, ким я працюю. Хах, а я тобі не і не скажу. Отож, коли бачив реальний шанс зробити все тихо і правильно – користався можливістю. Взагалі – не люблю відкладати роботу на потім. Зробив справу – гуляй, Вася. Знаєш таке?
Андрій знав. Завжди діяв саме за таким принципом. Зробити свою справу якісно. А зараз в нього ну ніяк це не виходило. Зуби буквально цокотіли, наче на тридцятиградусному морозі. Нутром Андрій все чіткіше відчував – щось тут не так. Дивно. Щось цей гад підготував, недаремно він тут душу виливає. Він викине якийсь фортель – треба бути до нього готовим.
Рукою Андрій перевірив пістолет у кобурі.
***
Олег Ворожба не любив свою роботу. Ще в школі між хлопців вважалось, що бути міліціонером – це зашквар. Але в дорослому віці Олег зрозумів – не хочеш багато працювати, іди в «пепси» - і буде тобі добре. Так Олежка і процвітав, бродив собі по місту з дубінкою та схожим на неї напарником, і горя не знав.
Але лафа пройшла – настали сірі будні. Начальство десь зверху вирішили, що в маленькому провінційному містечку «пепси» не потрібні, і посади були ліквідовані. Але Олег зміг втриматися за погони – залишився у відділку «пожарним». В свою зміну він виїжджав на виклики «другорядного пріоритету». Тому транспортом йому слугувало не авто, а службовий велосипед.
Олег ненавидів нову посаду, начальників та крутити педалі, але й впахувати на звичайній роботі не горів бажання. Тому мусив і зараз крутити педачі до хати капітана Вороного – людини, яку йому на службі всі ставили в приклад. Кваліфікований офіцер, вміє та знає власне ремесло.
Чоловік так не вважав. Його судження були простими, як два плюс два чотири – якби був дійсно розумним та кмітливим, то у Тихому Шляху не засидівся. Точно пішов би вище. А так – слабак, як і всі довкола.
Задачу від чергового Гупайнича ніби банальну отримав – все перевірити, поговорити, навіть дав добро на проведення профілактичної бесіди «чому треба вимикати світло, щоб не лякати сусідів». Запевнив сержант, що від капітана не отримає Олег наганяй – скоріше подяку. Але все одно Олегу було не по собі.
Він, як і усі, знав, що нічний вбивця прийшов у відділок з беззаперечними доказами винуватості – тілом вбитої дівчинки. І логічними були твердження колег – найстрашніше позаду, тепер все закінчиться, можна знову бути спокійними.
Але зараз, в моменті, Олег себе так не почував. Черв’ячок в животі покручував від нервів, посмикував його тілом. Так вже одного разу, коли він натикнувся на діда Пилипа, який вже п’ять днів, як вмер, і побачене та внюхане було не дуже приємним.
Олег зупинився. Дім капітана – перед ним. І так, вірно – горить світло у вікнах. Не набрехала сусідка. Доведеться йти.
Олег зліз з вєліка, припер його на тин. Посадив залізного коня на «тросік», бо знав – малишня, проходячи повз, не впустить момента, щоб свиснути велосипед. Вже не раз він ловився на таку хрінь, досить.
Закінчивши з двохколісним, Олег прочинив фіртку і зайшов у двір. Оглянувся довкола. Надворі нічого підозрілого не побачив. Підмітив, що за охайністю подвір’я капітаного Вороного могло позмагатися з будь-яким обійстям в містечку.
Пройшов трохи далі. І, хоча ніколи не відрізнявся особливою кмітливістю, але підмітив – двері в будинок ледь-ледь відчинені.
- Ось це, сука, хєрня повна – пробурмотів Олег і машинально дістав з кобури табельний пістолет.
Затряслись колінки. Його кинуло в піт. Вмить з’явилось бажання просто кинути все і втекти. Просто побігти додому і все, закінчити з цією грьобаною міліцією. І не так лякало Олега невиконання наказу, як насмішки, жарти та знущання з-боку колег – це ж обов’язково буде.
Сціпивши зуби, міліціонер прочинив двері.
***
Андрій мовчав вже хвилину. Просто дивився на Стаса, який посміхався та відчував себе королем, переможцем.
- А знаєш, що найгірше у всій ситуації, капітане Вороний? А це те, що ти анічогісінького не знаєш. Навіть не здогадуєшся, що тебе чекатиме далі.
- Я знаю, що буде далі. – відповів слідчий. - Я буду на свободі, а ти гнитимеш у в’язниці. Вічно. У повній ізоляції від світу, ти сходитимеш з розуму, не спілкуватимешся з людьми, поступово згаснеш, як свічка. І нічого від тебе не залишиться. І пам’ять про тебе зітреться. І нахєр нікого не буде нікого цікавити доля тварини, яка вбивала людей.
- Ех, капітане – зітхнув Стас. – Мені не хочеться тебе розчаровувати, але доведеться. Особисто я планую до отих твоїх горе-часів не дожити. В моїх розкладах я зовсім скоро, як баба моя казала, дам гиги. – сказав вбивця і посміхнувся на тридцять два.
- Думаєш, тобі вдасться накласти на себе руки? – запитав опонента Андрій. – Ти реально вважаєш, що ми, а потім київські дозволять тобі це зробити? Ну тоді ти точно не з повна розуму. Та за тобою будуть слідкувати день та ніч. Жодних сторонніх предметів у камері, передачок з волі, якщо в тебе є кому їх робити. В тебе немає жодних шансів – тобі доведеться з цим жити, думати про вбитих тобою людей до останнього твого подиху. Ідеально було б, якби у камері твоїй висіли їх фотографії – навіть пекло тоді здасться раєм в порівнянні з невинними очима, які дивитимуться на тебе вдень та вночі.
- Твоя наївність, Андрюш, мене вражає. Ти дійсно думаєш, що все це я не врахував? Нє, може в паралельному вимірі я і просиджу десятки років в одиночці, кидаючись на стіні, молячись Богу та просячи прощення, вибачення та спасіння. Але не сьогодні. Не дочекаєтесь. Я сьогодні потраплю туди, де мені місце – в розжарені до червоного пекельні казани. – підвищує голос Стас. - І рватимуть мене на частини цербери Люцифери, і отримаю я ті муки і страждання, які заробив стараннями та потом. І все це блаженство подаруєш мені ти, Андрію. Цей жаданний квиток. Бо саме ти мене і позбавиш життя.
***
Підполковник Соколенко вийшов з власного кабінету і неквапно рушив до чергового. Тепер він міг вдихнути повітря на повні груди – занесена над його шиєю сокира ганебної відставки ніколи на неї не впаде.
Все закінчилось так легко, наче в казці. Він прийшов сам. Всі пошуки та сили, кинуті на розслідування, виявились марними – сволота сама прийшла у його володіння, віддалась в руки правоохоронних органів.
Свято. Сьогодні дійсно визначний день і в житті міста, і в його професійній кар’єрі. Ось тепер можна спокійно довести всі відкрити справи до кінця і подумати про солодку та безтурботну пенсію.
Єдине непокоїло підполковника – капітан. Аж надто сильно прикипів він до справи і зовсім не був готовий її віддавати столичним. Сприймав її, як особисту вендету. А зараз, коли відповіді на питання сидять прикуті кайданками в закритій кімнаті, неабияка сила волі необхідна, щоб втриматись і не нарубати дров.
Але Соколенко вірив – Вороний його не ослухається. Не підведе. Зробить так, як наказано, та продовжить буденну службу. І Бог його знає – можливо скоро відповідальність за безпеку в містечку та районі полковник перекине саме на його плечі.
Начальник відділку пройшов по коридору та зайшов у кабінет чергового.
- Вороного не бачив, сержанте?
- Ні, товаришу підполковнику, не бачив. Заходив він до мене сьогодні, вже після затримання, але нічого серйозного. Так, по ручку заскочив.
- Ага. Щось ще є?
- Тьотя Люда, сусідка товариша капітана, дзвонила. Щось там з хатою капітана сталось – вікна горять вдень чи що… я Олега відправив перевірити – може мала прихворіла чи ще щось. Скоро повернутись має.
- Андрій знає? – запитав підлеглого полковник.
- Ні, я йому в кабінет не набирав. Не хотів турбувати. Нічого ж серйозного не трапилось – розвів руками Губайнич.
- Ану дай внутрішній, я сам капітана запитаю. – Соколенко простягнув руку, а сержант, протягуючи йому трубку, вже накручував на апараті потрібні цифри.
Гудки. Гудки. Гудки. Капітан слухавки не брав. Нічого екстраординарного, але у полковника побігли по спині мурашки.
- Де ж це він подівався, той чортовий капітан? Може, вийшов?
- Так я б побачив, Іване Максимовичу – не міг товариш Вороний повз мене прошмигнути. Він же не чоловік-неведимка. – винним тоном проказав сержант.
- А що, як він… от зараза – грюкнув по столу підполковник і вже розвертався до виходу, коли і він, і сержант поруч почули, як зі страшною силою розчахнулись двері у відділок. Ручка так вдарила по стіні, що просипалась фарба.
Голосні кроки у коридорі. Момент – і у кабінет залітає Олег Ворожба. Блідий, як камінь.
- Товариишу полковнику….товаришу…Іване Максимовичу…там таке…хата…Вороного….дружина….дочка..
Соколенко і Губайнич переглянулись між собою. В очах було одне – страх.
***
- І чого ж мені це робити?
- Оу, Андріє, в тебе є прямий мотив. Ти ще просто про нього не знаєш. Але повір – я зробив все для того, щоб відправити мене в незабутню подорож зміг саме ти.
- Ти помилився в мені, Стасе. Я не готовий переступати через закон. Я – не правосуддя, і не готовий його вершити самостійно. Слідство буде проведено якісно та в рамках закону. Справа потрапить в суд і там ти отримаєш гарячу путівку на довічне.
- Нєєєєє – засміявся Стас. – Такого не буде. Хай плачуть за мною київські слідчі. Хай кусають нігті на руках вельмишановні судді. Нехай вертухаї з колоній суворого режиму сточують резинові дубинки об інших – мені це точно не світить. Вже зараз настане момент, коли мої здобутки та успіхи будуть достойно оцінені. – Вбивця уважно подивився на Андрія. – Ти ще досі не здогадався?
- Здогадався про що? – запитав Андрій. Його почало нудити. Щось недобре відбувається.
- Я прочитав ту статтю днів через два після мого чергового акту милосердя. Твоє фото на третину розвороту. Бравий міліціонер, слідчий. І оті слова….як ти там казав – «вбивця буде знайдений і покараний, чого б це мені не коштувало». Пам’ятаєш? Було ж таке? І не знайшов би ти мене ніколи…але я цього сам захотів. А тепер до тебе я маю питання..
Нудота підпирала Андрія все більше. Він вже не міг сидіти, автоматично почав підніматись, не зводячи очей з Стаса.
- А ти ніколи не думав – продовжив маньяк, - що ціна може бути аж занадто високою??
Капітан почув шум в коридорі. Хтось біг ним з несамовитим криком. Стас теж почув звуки ззовні і почав повільно вставати, посміхаючись.
- Вісточка вже близько. Біжать божественні гінці, щоб повідомити товаришу капітану благу новину. Моя поїздка от-от розпочнеться.
Рука Андрія вже була на кобурі, пальці самі розстібали застібку. Голова працювала погано, але думками він перенісся додому до дружини та доньки.
- Надя, Віра….
- Ооо, перше справді виважене судження. Ціна, Андрію. Словами не можна розкидатися. Гучними, на всі люди. Бо доведеться платити. От я і взяв плату – звільнив тебе від Надії та Віри. – Стас посміхнувся. – І від Любові теж – сьогодні акція, три за ціною двох, ти вже вибач. Без цієї трансакції мені додому не потрапити.
В руках у Андрія вже був пістолет. Від почутого сльози самі покотились по щоках – капітан вже відчував на губах металевий солоний смак. Він повільно підняв табельник та навів приціл на вбивцю. Він ненавидів його. Він був готовий його вбити. Дати вбивці те, що він бажає.
Розчинились двері. В кімнату залетів розпашілий Соколенко, Двістіграм та Губайнич
- Давай, Андрію, завалідуй мій квиток.
