Круглий Мамонт
Персонажі:
ГГ (Головна героїня) — Кіра Скляр
Подружки ГГ — Поліна, Ліза
Батько ГГ — Борис Віталійович Скляр
Мати ГГ — Олена Скляр
Брат ГГ — Сергій Скляр
Бабуся ГГ — Марія Петрівна
Сестра матері ГГ — Віталіна
Чоловік Віталіни — Руслан
Водій сім’ї — …
Раз
Раз. Я заплющую очі.
Авто трусить по звивистих гірських стежках, та мене заколисує нещодавня доза заспокійливого.
Два. Задумуюсь, чому цього разу мені так спокійно в авто: через ліки, чи то я справді впоралася зі своїми проблемами?
Три. Різкий поворот, мене заносить в бік і я б’юсь головою об скло. А потім ще й підстрибую на місці. Пасок безпеки в'їдається в шию.
Я видаю зойк.
— Перепрошую. Ви як? — він дивиться на мене через дзеркало заднього виду.
— Вдарилась… — я все ще хриплю від болю. Перевіряю. Крові немає. Ну і добре.
— Цей баран вискочив! Йолоп! Перед нами! Ледве встиг загальмувати!
— Буває…
Чотири. Я засинаю під його роздратоване сопіння. Нас в машині тільки двоє.
П’ять. Мені сниться той раз. Останній, коли ми веселились в авто втрьох: я, Поля та Ліза. Їхали на безлику практику, але сама дорога була сповнена гучних веселих пісень і маленьких зупинок у затишних місцях.
Шість. Я прокинулась від холоду. Двері в авто розчинені і сире повітря безжалісно клює мою шкіру. Я накидаю кофту, що поряд.
Помічаю де водій не одразу: він копошиться навпочіпки біля переднього колеса. Я нагинаюсь вперед і гукаю до нього.
— А!? А, колесо тре замінити! Спустило, мабуть, коли вивертав руля та наїхав на щось!
Поки він копошиться між багажником та колесом, я бачу перші мокрі смужки на склі. Накрапає.
Сім. І ось, ми стоїмо під дощем разом. Він міняє колесо, я тримаю парасолю. Він щось бурчить про того “барана”, а я милуюсь дощем. Курити не хочеться: настільки я сонна.
Тепер я зможу курити скільки хочу. Потай, але скільки заманеться. Я знаю де лежатимуть сигарети і їх ніколи не буде мало. Тільки потай. Щоб ніхто не бачив. Там за будинком ліворуч, або на балконі на другому поверсі, якщо вдома нема нікого. Але чи залишать мене саму… Ну, не зовсім саму… Бабця авжеж рахується за людину, проте, якщо вона живе у своєму світі, то я з нею в домі, що сама. Ні, навряд нас залишать без нагляду.
Вісім. Ми знову в дорозі і я торкаюсь забитим лбом холодного скла. Пульсує. Я рахую, щоб заспокоїтися. Мені потрібні сили, щоб винести цей вечір.
Дев’ять.
Я згадую все. Своє дитинство. Минулорічну аварію. Обличчя Лізи, коли вона сміялась. А потім її фото в усіх новинах. Напевне, мені все ж легше саме через ліки.
Десять. Відкриваю очі вже в гаражі.
Темно і порожньо.
Тепер хочеться курити. Запалити жменю сигарет і пропахтіти мускатним тютюном як дід у кращі його роки.
Все ж запалюю одну і відчиняю ролетні ворота гаража. Вийти не наважилась, бо реальність ззовні металась під потоками дощу.
Приземлені ліхтарі обабіч доріжки м’яко прояснюють мій сімейний двір, все такий же фасадний.
Нащупую мобільний.
Вже 21:03.
Захожу в повідомлення і бачу нові від Поліни:
“Вже виїхала! Я ти?” — 18:45
А потім: “Це повідомлення видалено” — 19:37, “Це повідомлення видалено” — 19:51, “Це повідомлення видалено” — 20:13.
Була в мережі о 20:15.
Дивно. Набираю і чую, що задзвонив телефон десь поряд на вулиці.
Доводиться все ж вийти з гаража і разом з тим кинути сигарету. Йду на звук, повертаючи праворуч по стежці, що веде до хвіртки. А за нею ліс, ріка і якесь елітне будівництво від моєї родини (але якщо що, то власники не ми).
Гукаю її. Та марно. А злива вже проникла в кожен хребець.
Знов гукаю, але замість відповіді бачу поблискування її телефона на землі в міксі кущів.
Я підіймаю його, все ще телефонуючи. Де вона?
Дивлюся навколо в пошуках Поліни.
Десять. Я бачу те, що не хочу сприймати одразу. Там, далі, де світло ліхтарів обабіч під’їзної доріжки не дотягує. Там, далі, у мокрій траві. Там, далі, я бачу силует людини.
Чому б їй лежати тут? У дворі мого дому.
Я підбігаю до неї. Нічого ж не сталось?
— Поль!
Нічого не могло статися.
— …
Вона лежить до мене спиною.
Я нахиляюся.
– Поль…
Кладу її телефон поряд та торкаюсь її спини.
Тормошу її за плече.
Різко перевертаю до себе.
– Поль…
Два
Ще в коридорі чулися голоси. Гості вже на місці і ось їх взуття біля дверей: раз, два…
Я зупинила себе. Що за маячня рахувати їх взуття. Я маю дійти до них і сповістити. В кінці коридору світилося ліворуч. Значить, вони на кухні.
Який страшенно довгий коридор.
У голові паморочиться. Поль…
Я маю дійти і сповістити.
Раз. Крок.
Два. Крок.
Стіна дійсно рятує.
Три. До біса довгий.
Здається, я щось зачепила і воно розбилось.
На звук визирнула мати.
— О, Кіро! Нарешті ти з'явилася! Ми вже зачекалися, навіть подумували піти тебе розбудити. Напевно, дорога була втомлива, — її надміру піднесений, майже співучий тон різко урвався, щойно вона підійшла ближче. — Кіро, люба, що з тобою? Ти в порядку?
— Там…
— Що?
— Там Поліна задушена.
— Що-що?
— Поліна! Задушена! За нашим чортовим гаражем!
Хтось побіг туди. Хтось взвизгнув. А я прошмигнула в туалет. Спазм у животі зігнув мене над унітазом кілька разів.
Почула крики чи то через відчинену хвіртку, чи крізь двері. А потім голоси сперечання. Мене трусило і я опала на холодну підлогу ванної кімнати. Горло дерло, в роті бридкий смак. Я обійняла голову руками, щоб не чути їх голоси. Хотілося заплющити очі, але тоді я бачила її обличчя.
Її прекрасне обличчя було знівечено. Набрякле з висунутим язиком і виряченими очима. А ці кольори. Всі фарби життя зникли, але з’явилася ця мерзенно темна лінія на її шиї. І здається… Здається, всі капіляри на її обличчі луснули.
Як гидко. Як гидко. Як гидко.
Це не вона.
Я просто помилилася. Я ж тут псих.
Знову почула голоси. Вони говорили про поліцію.
Значить мені не здалося.
Ааааа!
Я затримала дихання.
Десять, дев’ять…
Видих.
Знову затримала.
Дев’ять, вісім…
Видих.
Мені терміново потрібно було змити цей смак і образ.
Хочу курити і зараз же.
Остання напівпридатна сигарета. Відірвала змоклий краєчок і підпалила. Вдих на повні груди. Видих. Вдих. Видих.
Взяла телефон і зайшла на інстаграм-сторінку Полі. Хочу пам’ятати її такою: яскравою, зухвалою, амбітною. З купою підписників, викликів до світу і мега-планів. Я пролистувала її сьогоднішні сторіс: ранкова рутина з рекламною інтеграцією; звіт про збір; публічні вибачення у свого вічно таємного хлопця, що була зробила йому трохи боляче; і авжеж анонс сьогоднішнього вечірнього стріму.
За останній місяць я вже зрозуміла, що вона працює над якимось розслідуванням.
Зазвичай частину вона публікувала у себе самостійно, а повна справа вже виходила на ютуб-каналі цілої команди.
Стук у двері.
— Кіро, ми викликали поліцію, — це мати. — У тебе все гаразд?
— Та-так… Я зараз.
— Кіро, не… — щось недоговорила. Ставлю на те, що хотіла сказати “не кури в домі”. — Кіро, не сиди на холодному!
— Добре!
Захотілось запалити десять сигарет, а потім спалити десять таких же міщанських будинків.
Хмари струснув грім, а за ним і нова хвиля зливи.
Допаливши, я прополоскала горло та вмилася. Глянула в дзеркало. Кофту потрібно змінити.
Зайшовши до своєї кімнати на другому поверсі, я навіть відчула невелике полегшення: всі мої речі на місці (окрім куп одягу в кутках). Скинувши кофту, я підійшла до шафи. Саме в цей момент світло в кімнаті вимкнулось. Почортихавшись, я намагалась знайти щось потрібне напомацки, але тряплялись якісь зимові ведмежі светри або літні топи. В двері постукали.
— Кіро-о-о, можна зайти!? — це тітка, Віталіна.
— Так!
— Я тобі принесла ліхтарик, раптом що, — вона зайшла в кімнату з підсвічником у руці та поклала увімкнений ліхтар на комод. Так, психам вогонь краще не довіряти. Розумію. Хоча, може вона просто залишила собі свічку, бо так виглядатиме елегантно.
— Дякую, — продовжила пошуки зручного шматка тканини тепер вже в напівтемряві. Відчуваючи її погляд на моїй оголеній спині, я благала подумки, щоб вона не коментувала мій зовнішній вигляд. Тільки не зараз. Зараз я не зможу це витримати. Тобто витримати ще й це.
— Ти як?
— М-м-м, — як відповідати на такі запитання?
— Я запитую, бо ти тільки повернулась, а тут таке… Якщо потрібно щось… Тобто я тут…
Та вона ж зара заплаче.
— Все добре. Тобто не все. Але я тримаюсь.
— Добре, — я не бачила чітко її обличчя, але носом вона шморгнула. — Я дуже хотіла тебе навідати, але твоя мати заборонила і тримала потай куди саме вони тебе відправили. І твій номер…
— Так, нам не дозволяли користуватися мобільними. І я розумію, — спочатку нам і правда не давали можливості користуватися мобільними. Десь пару місяців тому, коли я була достатньо емоційно стабільною, мені надали дозвіл на використання власного телефону. Спочатку потрохи, але врешті… Та не знаю, чому мати їй цього не сказала. Чи чому я її не набрала жодного разу. Віта справді була ніжною і доброю до мене (тітці подобалося, звертання на повне ім’я, тому так називати її я ризикувала тільки про себе). Можливо, вона занадто схожа на матір, хоча і з різницею у віці.
— Щоб ти знала і не злилась. Я тебе дуже люблю, — вона поставила підсвічник і стисла мене в обіймах. Так міцно. — Яка ж ти худенька.
Ну, от. Все ж треба оцінити моє тіло.
— А ти як? — треба перевести тему.
— Нормально-нормально.
— Все ще… — як запитати людину про намагання завести дитину? І чи вірно це робити? Але це точно її відволікло.
— Все ще. Тобто, ми обоє намагаємося, але все більше відчуття, що це потрібно тільки мені. Руслан віддаляється останнім часом… Думаю, що зараз не час для таких розмов, — зависла пауза, а потім вже вона перевела тему. — Ох, Кіро, та тебе всю трусить. Тобі холодно? Ти змерзла? Я дійсно шла дрижаками, але не помічала, поки вона не сказала.
— Та ні, може від нервів, — мені дійсно не було холодно, та вона вже вибігла з кімнати з наміром підпалити камін у вітальні на першому поверсі.
Підсвітивши собі залишеним ліхтариком, я знайшла старий запас власних ароматичних свічок. Запаливши найбільшу, вирішила відвідати бабу. Всі спальні були на другому поверсі, саме її була кутовою: одне вікно виходило на фасадну частину, а інше нависало над гаражем. Баба сиділа в кріслі і вдивлялася в темряву надворі. А там внизу, прямо навпроти, лежить тіло Поліни.
Дихай. Раз, два, три…
— Ба, це я! Ти тут зовсім сама! — я поставила свічку на стіл та присіла навпочіпки біля неї. — Ба, я вернулась… Ммм… Ти сумувала за мною?
Я дивлюсь на неї, вивчаю її обличчя так само пильно, як вона чорноту за вікном.
— Ба… — я торкнулась її рук. — Ти точно замерзла. Зара, чимось тебе вкриємо.
Знайшовши ковдри, я накинула на її ноги одну, а іншою обгорнула під шиєю.
— Ба, знаєш, за тобою я сумувала найбільше. А ти?
Я справді сумувала за нею, але більше я сумувала за тими часами, коли вона реагувала на людей навколо.
На виході з кімнати мені здалося, що щось скрипнуло позаду.
Та, озирнувшись, я побачила, що баба покірно сидить в своєму кріслі.
Так мовчазно і тьмяно.
Три
Я спустилася вниз, у вітальню. Увесь перший поверх вже був усіяний свічками і їх аромати фліртували наперебій.
В кімнаті були усі, тобто майже усі. Тітка розпалювала камін, брат у відключці на дивані. Дядько голосно розмовляв по телефону в кабінеті, що через двері. Мати роззувала свого п’яного сина.
— Може, тобі допомогти? — запитала я у Віти, у якої не виходило запалити вогонь.
— Ні-ні, я сама!
Її руки не слухались і в каміні вже виднілася купка марно спалених сірників. Один сірник, другий… Вогонь нарешті спалахнув. Так неочікувано і яскраво, що мені довелося заплющити очі. Все здалося занадто рожевим на мить. Улюблений колір Поліни. Згадалася її дитяча колекція Барбі в рожевих сукнях. Так дивно: з десяток Барбі мала вона, а булімія в мене. Рожевий, як її улюблена чашка. Рожевий як… Як що? Це було на її сережці. Рожева довга нитка, схожа на вату. Вона любила вату. Пам’ятаю її фото з рожевою солодкою ватою. По-літньому та весело. Так, не туди.
Раз — вдих. Два — видих…
Я контролюю свої думки. І зараз вони ведуть мене не туди.
І так. Раз. Рожевий колір. Два. Поліна. І потім…
Моє тіло діяло швидше за розум. Я кинулася до вогню, відпихуючи Віту.
Схвативши кочергу, що поряд, я давай дико розгрібати вже палаючі дрова. Залишився один маленький рожевий обгорілий шматочок, який я вискребла з полум’я та почала затоптувати доки він не погаснув.
Як шкода, що залишилося так мало.
Вони вже кричали щось про те, що я творю.
Від цих криків навіть мій брат розплющив очі:
— О, сістер! Зажигаєш! З кам беком, — він спробував сісти, але, напевне, це було для нього занадто велике зусилля, тому він захитався і смердюча маса зафонтанувала у нього з горла на підлогу.
Кімната вмить наповнилася пронизливим цибулевим смородом.
Знову почулися жіночі крики, але вже до нього.
Він щось бурчав про мене, знову відрубаючись.
Мати заходилася прибирати за любою дитиною.
До мого плеча доторкнулася рука. Я здригнулася. Це була Віта.
— Кіро, нащо ти... — Вона стривожено глянула на мене, а потім побачила те, що лежало переді мною на підлозі. — Що це таке?
— Це шарф, шарф Поліни.
— Що!? Але як?
— Вона була тут.
— Її тут не було! — це крикнула мати, не відриваючись від процесу відтирання блювотиння з якогось-там (і супердорогого) ковра.
— Тоді як ти поясниш це!?
Приміщення освітила яскрава блискавка.
Я знову здригнулася. Тут, в домі, за зачиненими першокласно-першокласними вікнами, не було чути ні того, як краплі розбивались об дахи, ні грому.
— Це клапоть її шарфу! Вона сьогодні зробила фото в ньому. То як він з’явився тут, якщо Поліни тут не було!?
Її руки завмерли, ніби хтось поставив на паузу вилизування смердючого рідкого місива посеред кімнати.
Цей запах перемішаний з ароматами свічок. Мене почало нудити.
— Не знаю, що то за непотріб ти розшукала, — її очі свердлили мене, а кожне слово злітало з вуст із отруйним сичанням. — Можливо, то залишила прибиральниця. Можливо, випадково пристало до дров. Або ще якась дрібнота. Чи ти гадаєш, я настільки сліпа, що не помітила б, якби вона переступила поріг мого дому? Я вже сказала: її тут не було. А якщо сказала — значить, її тут не було!
— Дівчатка, давайте заспокоїмося! Ви чого? Я, напевне, відкрию вікно, щоб провітрити кімнату та зроблю нам чаю. Що скажете? — не дочекавшись відповіді, вона відчинила вікно і театрально гучно вдихнула.
Почулося шаленство природи, відчулася освіжаюча прохолода.
— Це її шарф. Вона була в ньому сьогодні. Ось… — я почала ощупувати свої кишені в пошуку мобільного, щоб показати сьогоднішнє фото. Але знайшовши власний гаджет, дещо згадала. Її телефон лежав все ще там…
— Які ж виродки! — гаркнув дядько, розчинивши двері кабінету. Лице червоне, аж всі жилки на його лисій голові тіпаються. — Вся їхня адвокатська шарашкіна контора — збіговисько тупої свиноти! То дорогу розмило, то перекрито, чорт забирай! Вони навіть не знають, як сюди доїхати! Вонючі шмаття! Кажу, адвокат потрібен, і зараз же! Добре, хоч із поліцією домовився, ті теж запізняться. — Він шумно шморгнув носом, метнув очима по нас, ніби шукав, на кого зірватися далі. — Ну, шо тут у вас? Олено, хоч шось випити знайдеться?
…біля неї самої. Не хочу туди. Не хочу. Нехочунехочунехочу…
— Русланчику, я ж тебе просила… Не пий багато… Диви, в тебе і поранення на голові.
Десь за вухом у нього справді білів великий пластир.
— Віта! Це просто невелика подряпина на будівництві. Не починай!
…Я зажмурилася і навіть дихати перестала. Дорахувала до десяти і рванула на вулицю, прихопивши ліхтарик.
— Кіро! Куди вона? — я чула розгублений голос дядька.
Злива щедро хлиснула мені в обличчя, як тільки я відчинила двері.
Я обігнула гараж, далі по стежці і ось я тут. Тут все ще лежить її телефон. (Підняла його.) І тут мало лежати її тіло.
— Кіро, золотце! Куди ж ти так!? — це була Віта з парасолею і кофтиною для мене.
— Її тут нема… Що ви з нею зробили!?
— Що? Ми накрили її тентом і все… — на цих словах вона поглянула туди, де мало бути тіло. — Кіро, це-це… Пішли в дім, добре? От так…
Під її м’які дотики та руки я поволоклась додому.
Чотири
Голова гуділа. Навіть тут, за звуконепроникними стінами, я відчувала як краплі грохочуть зсередини макітри.
Хтось порадив мені теплий душ і я почвалала наверх.
Під душем я стояла довго та мовчки. Щось згадувалось, але так коротко і незрозуміло. Так швидко і віддалено. Допоки я не відчула це.
Щось важливе і таке незрозуміле.
Я заплакала.
От чорт.
Я заридала як?... Давно.
З відчаєм та криком.
Я до такого не була готова.
Я трясла головою.
Била долонями по кахельній стіні в душі.
Поки не відчула апатію.
Який сенс в гніві?
Який сенс?
Це ніби якийсь сон.
Ааааа!
Може, в мене просто галюцинації? Або це сон?
Так просто люди не помирають!
Так просто тіла не зникають!
Щоб зупинитись, я затримала дихання.
Не дихаємо до 20, але в мене ніколи не виходило дорахувати до 20. Краще два рази по 10 чи по 15. Не можу до 20.
Потім випускаємо все повітря. Набираємо нового і знову раз, два…
І так допоки не почнеш думати про щось інше, помічати щось навколо і реагувати на наявну реальність. Наприклад, я тільки зараз помітила, що я не зовсім роздягнута, хоча і під душем.
А потім я почала помічати звуки. Окрім дзюрчання води та моїх схлипів, було ще дещо. Ніби шепіт. Чи це шипіння. Мешкаючи в домі з самого дитинства, ти дізнаєшся про будівлю і її цікавинки. Тому після першого шоку я зрозуміла, що варто перевірити вентиляцію.
Ставши на унітаз під душником, я зрозуміла, що це голос дядька, але все ще не могла розібрати чітко. Тому, включивши диктофон на телефоні, протягнула гаджет на витягнутій руці майже на половину через шпарину у решітці, що перекривала вентиляційний отвір.
От така — мокра і ще трохи плаксива — я простояла, поки дядьків голос не стих.
Тоді я включила воду в крані та душі на повну та, прикрившись кількома великими рушниками з головою, присіла в протилежному від вентиляції кутку. Притиснула динамік до вуха і збільшувала гучність потрохи, щоб ніхто точно не почув запис.
Він точно розмовляв з батьком. Цей богобоязливий тон і це підтакування.
Щось казали про будівництво, але я не могла зрозуміти:
— … так, сьогодні був… Так-так! Там охорона… Так-так! Ні, якщо світла нема, то світла нема… Ні, там камери ж ніяк не… Так-так, завтра виберемо генератор… А тут теж у містечка генератор не запрацював… Так, ага… То вони обхід там мають робити кілька разів на годину, я думаю… Так, тобто раз на тридцять хвилин… Добре, нікого не випускаємо… Та, вона сама як рвонула в дощ! Я тільки Віті встиг сказати: вертай її! Так-так, вже зачинили двері… Так, їй треба спокій, а не це…
П’ять
Переодягнувшись, я спустилася донизу.
Застала всіх на тьмяно освітленій кухні. Перешіптувалися.
— О! Ось і ти! — мама підбігла і міцно мене обійняла. Як давно? Як давно вона мене востаннє обіймала?
Я заплющила очі і вдихнула її запах. Мої легені не встигли увібрати в себе її аромат на повну, як я почула її слова, сказані, так би мовити, на вушко. — Я приготувала тобі ліки, вип’єш, як повечеряєш.
Я припинила дихати, здалося, ніби, що навіть мої легені хочуть виблювати.
Якби ж так можна було: вичистити себе від усього зайвого: болю, гною, прикростей, емоцій та спогадів.
Треба триматись, бо я відчула, що мій шлунок натякає: він точно пам’ятає як очищатися.
Вона відсторонилася від мене:
— Ти сьогодні пережила забагато, — сказала мама, її голос був м’яким, але втомленим. — Мені шкода, що після всього тобі довелося ще й це… Я справді вірила, що ми просто посидимо у вузькому сімейному колі.
Вона відвела погляд, і я непомітно зазирнула через її плече. Скляні двері вітальні були зачинені, але крізь них я чітко бачила, як мій брат, п’яний (і не лише), досі валяється в повній відключці.
— “Її” не варто було запрошувати, просто не варто, — додала вона.
— Хочеш сказати, що це моя провина? — різко обірвала її я.
— Я не… — вона замкнулась швидко, як завжди. — Кіро, я казала не це, але її запрошення було зайвим. Після всього… і до того ж, як вона ставилася до твоєї сім’ї? Її тодішні звинувачення щодо твого брата. А тепер і твій батько підпав під її роздачу. Чому б мені бути радою її поверненню в наш дім?
— Так, вона дорікає нашій сім’ї, а хіба не має на це причин? Чи твій чоловік та син безгрішні? — знаю-знаю, що її чоловік та син — це мій батько та брат, але тут було доречніше так. Вона нарешті перестала посміхатися та аж витягнулася підборіддям до самої стелі.
— Вечеря на столі, — на цьому вона повернулася до кухні.
На перше був цибулевий крем-суп. На друге — щось запашне в горщиках, всі це уминали за обиві щоки і нахвалювали без зупину. Мені вистачило супу та десерту. Перша страва сприйнялася мною легко і з насолодою, а ось для чізкейку з карамелізованою грушею я мала знайти для себе причини для поїдання. Сьогодні складний вечір, тому мені потрібні сили — перший шматочок. Сьогодні я перенервувала, тому мені потрібен цукор, щоб відчути себе краще — другий шматочок. Сьогодні я блювала, тому мені життєво важливі нові калорії — ще один. І так повільно, методично, я торгувалася з собою, щоб подолати звичайну для решти вечерю. Горло все ще поболювало від блювання і ридання; а я мала контролювати всю себе, щоб не зірватись на такі нові епізоди. Так, пігулки мені сьогодні конче потрібні.
За всіма прикладеними зусиллями на поїдання я і не відчула смаку десерту.
Хоча єдина чеснота моєї матері — це кулінарія.
Закінчивши гіперфокусуватися на завданні, я почула це. Легкий скрип на другому поверсі.
— Що це? — всі замовкли і поглянули на мене. Здається, вони казали щось про адвоката, якого обговорювали з презирством та впевненістю в його професіоналізмі. — Там хтось ходить.
— Не хвилюйся, це Марія Петрівна, — сказала мама з показною буденністю. Так вона завжди називала бабусю. — Вдень вона сама ні їсти, ні вийти до вбиральні не здатна, а вночі — чи як тільки впевнена, що ніхто її не бачить — бродить, наче сновида.
— Але ж вона раніше…
— Раніше було інакше, а тепер ось так, — мати важко зітхнула, її погляд сповнився втомою. — З нею стало нелегко. А ще… ці інциденти. Вони трапляються дедалі частіше.
Під “тими інцидентами” вона мала на увазі приступи гніву у бабці. Вони ставалися рідко, але причинно: завжди був певний фактор. Як-от хтось горлав чи то її намагались відтягнути від улюбленого місця біля вікна або коли вона просто перезбуджувалася. У гніві вона накидалася і одразу душила. Якщо людина висока та сильна, то нічого страшного. Проте, я пам’ятаю як одного разу її відтягували від мене. Навіть не пам’ятаю, що я тоді зробила не так.
Шість
— Якщо всі закінчили вечерю, то давайте перейдемо до справи, — серйозним тоном сказав дядько. Йому було за тридцять і чесно кажучи, пояснити його рід зайнятості в двух словах я не здатна. Керував у кількох напрямках кількома бізнесами. Знався з деякими людьми в деяких інститутах. Щось заробляв, щось втрачав. Загалом робив те, що наказував батько: швидко і чітко. Таблоїди ним не цікавилися, журналісти-розслідувачі — навпаки. Тому вони були не раді Поліні. Так сильно не раді, щоб…
Глибокий вдих.
Якщо так подумати, то всі вони мали причину. Я окинула всіх поглядом.
Мати мала захистити свого синочка-п’янчугу від нової уваги преси. Або від страшнішого — чесного зізнання.
А можливо, Сергій вже достатньо дорослий для самозахисту і другого вбивства?
Руслан мав захиститися від нової (судячи з її останніх результатів, доволі талановитої) нишпорки.
А Віта? Віта доволі нестабільна, хоча і мила. Я б сказала, занадто мила, як для нашої сім’ї. І це підозріло. Та і це саме вона запалила вогонь в каміні, де був той шарф.
Кухню освітила блискавка.
І той пластир на голові Руслана… Та і де до біса батько?
А що, якщо всі вони разом…
Це було б логічно. І тоді ніхто б їх не зупинив.
— Я зара, — з цими словами я зайшла у вітальню, щоб глянути на вихоплений з полум’я рожевий шмат. Та його не було, як і відповіді на запитання, куди його поділи, як повернулася до кухні.
Сім
— То де батько? — я звернулася до Руслана.
— Він затримався на діловій зустрічі.
— Ось як… — я поглянула у вікно, на якому блискавки підсвічували швидкоплинні краплі. — Але як же він добереться в таку погоду, ще й без світла?
— Борис Віталійович знайде вихід, як завжди. Що ж, до справи, — він шумно шморгнув носом та почав зачитувати вже записане ним на листочку в слабкій плямі світла — Тобто виходить так: я приїхав першим — о 20:20 десь, в мене був діловий дзвінок у цей час, тому можу помилятися лише в кілька хвилин. Олена попередила охорону котеджного містечка про наше прибуття, тому вони пропускали нас автоматично. Я лише подзвонив у домофон на воротах, щоб вона мені відчинила. Потім поставив машину в гараж, там було місце. Так, а тоді в мене і був діловий дзвінок, тому я і затримався в гаражі на кілька хвилин. І з гаража я зайшов в дім через внутрішні двері між гаражем та коридором. Потім приїхала Віталіна о 20:30, ми впевнені в цьому, бо по приїзді ти зауважила, що приїхала якраз як домовлялись, і Олена відмітила це також. Ти, моя люба, приїхала на таксі і теж на прохідній тебе не затримували, але через дощ сестра зустріла тебе з парасолею біля воріт. Так, я все так і записав, — він ще раз переглянув листок із текстом перед собою та поглянув на безсоромно блискучий і масивний годинник на своїй руці. — Копи мають прибути після адвоката. Не думаю, що це буде скоро, але краще підготуватися вже зараз. Якщо все вірно, то перейдемо до тебе. Кіро, — він поглянув на мене, напевне справді помітив мене вперше за вечір. — розкажи коли ти виїхала?
— Але спершу випий це, — мати вже тримала переді мною якусь чарку з темного скла, наповнену різними пігулками. Ніби якщо дати пігулки в чомусь такому, то це все (моя хвороба і її участь в ній) стане менш помітним та не таким огидним. Проте я випила. Тільки приходячи до тями, я почала цінувати наявність ліків і розуміти їх потребу. А ще я визнала той факт, що поки я потребую їх. — От і молодець.
Під час паузи з ліками я помітила, що дядько в котрий раз тягнеться рукою до заклеєного місця за вухом. Чи то йому боліло, чи то нервове. Та я запитала, чи сильно болить і якщо це свіжий поріз, то краще змінити пов’язку та обробити. На що він сказав, що це трапилося вчора і все добре.
Моя історія була короткою. Виїхала о третій. Мене привіз на сімейному авто наш водій. Запізнились через спущене колесо. Вночі погано спалося, тому вирубилася в авто і побачила тіло, бо подзвонила на її телефон. А потім тіло зникло. Я міцно заплющила очі. Раз, я вдома. Два, я на кухні. Три, кухня має кілька зон, я в обідній. Чотири, я за столом. П’ять, тут…
— Вона тобі нічого не казала? Про те, що хоче приїхати раніше чи як?
— Ні, вона мала мала приїхати на 20:30. Ми з нею так і домовилися.
— Ага, так і запишемо. Прийнято. Але копи запитають, тому і я теж: може вона дивно поводилась останнім часом? І також запитають: чи маєш здогади, чому вона приїхала раніше?
Я замотала головою.
— Прийнято. Так, тоді ще ти залишилась. То розкажеш про свої справи ввечері?
Мати як раз прибрала все зайве після вечері зі столу і подавала другий чай усім. Коли чай був розданий, вона присіла і сама.
— Так, авжеж. Я десь о п’ятій закінчила всі приготування. Потім дзвонила Сергію кілька разів, оскільки він не ночував вдома, — вона тяжко видихнула і почала складати тканинну серветку, що біля неї, по прямих лініях знову і знову. — Та він не відповідав. Допоки мені не зателефонувала охорона з прохідної. Його привезли на таксі у відключці. Ну, ви і самі бачите. Це було десь до шостої. Що я ще робила? Приводила себе до ладу, мала кілька справ дрібних, нагодувала Марію Петрівну і десь біля сьомої мала дзвінок. Що ще… Прибиральниця пішла десь о шостій.
Руслан все записував і в такт, погоджуючись, мугикав.
— Щось підозріле?
— Не знаю… Напевне, коли я розмовляла, то почула дивний звук. Ніби хтось стукає у двері. Я визирнула, щоб перевірити. Але нікого не було.
— Прийнято, теж записав. А як тоді думаєш вона тут очутилася? Ти попереджала про неї охорону як і про нас?
— Так, я попередила про її приїзд теж. Але як вона сюди зайшла? — вона розгублено поглянула на Руслана, ніби він мав знати відповідь.
— Оленко, а як того разу! Пам’ятаєш, десь місяць тому? — це вже Віта, схвильовано подавшись вперед, надає підказку обом. — Ну, той п'янчуга. Він нізвідки з’явився і налякав тебе. Жах якийсь.
— Що!? Ти мені не розповідала, — я сама від себе не очікувала, але в моєму голосі чулася схвильованість за матір.
— Ти лікувалася, я не бажала тебе тривожити, — вона м’яко посміхнулася і стисла мою руку. Здається, вона теж почула тривогу в моєму тоні.
Згори знову щось почулося, тепер не тільки мені.
— Я, напевне, перевірю, добре? — Віта, авжеж, запитала старшу сестру і рушила нагору, тільки отримавши кивок згоди.
— Щодо того інциденту, місяць тому. Як потім з’ясувалося, той незнайомець був другом охоронця нового. Напилися разом і охоронець заснув, а той почав блукати котеджним містечком. До нас, найімовірніше, він потрапив, бо прибиральниця не зачинила хвіртку. Хоча вона цього і не визнала. Охоронця того звільнили одразу, але прибиральницю я залишила, все ж, охайна робітниця. Але що ж. Цього разу потрібно буде з нею суворіше переговорити.
— А як ти зачинилась, після приїзду Руслана? — це питання виникло у мене одразу і здалося доволі природнім.
— Не пам’ятаю детально. Таксі в'їхало крізь ворота. Водій кричав, бо під час поїздки стався інцидент, після якого салон вимагав приведення до ладу. Він навіть не хотів допомогти мені з твоїм братом. Тож я мала підкликати прибиральницю і ми разом допомогли йому дістатися до будинку, — під кінець обурення взяло гору в її голосі. — А хто закрив ворота після нього не пам’ятаю.
— А коли приїхав Сергій, ворота були зачинені?
— Так, вони на магніті. Потрібно захлопнути їх і вони вже не відчиняються. А ось щоб відкрити, потрібно скористатися домофоном і тоді вони розсунуться. Виключення тільки при відключенні електроенергії, як зараз: щоб їх розкрити, потребується мати магнітний ключ і розсувати їх руками, хоча саме магнітний замок має заряд на певний час.
— Ну ти у нас геній допитів, чого ж раніше мовчала? — це дядько саркастично оцінив мою роботу.
— А ти, що скажеш? — я не відреагувала і задала йому запитання натомість.
— Про що?
— Про ворота. Вони були прочинені чи зачинені, коли ти приїхав?
— Не пам’ятаю, пане слідчий. Проте все сказане твоєю матір’ю вже записав.
В цей момент ми всі почули страшенний гуркіт нагорі, а потім звуки, які складно чітко ідентифікувати. Кинулись на другий поверх всі разом.
Єдина скупа пляма світла була в бабиній кімнаті і освічувала їх. Баба сиділа на поваленій тітці і руки баби дубовим гіллям зчепилися на шиї жертви. Баба шипіла, вдавлюючи Віту в підлогу. Розтоптати, знищити, стерти. Я відчула її злобу і від страху того почуття завмерла, як тільки увійшла до кімнати. Моя баба не була моєю бабою. Я спостерігала, як дядько відтягує її, як заломлює їй руки і утримує її голову, щоб вона не намагалася вкусити його у відповідь. Як цей дужий чоловік не утримується і падає разом з нею на підлогу. А вона вибивалася та ричала. Все ж, з усилям здужавши її, він притис її до землі і навалився зверху. Я спостерігала, як мати оперативно із точними рухами знайшла шприц, наповнила його і встромила бабі в швидко оголену руку. Баба ще трохи і почала затихати, а я згадувала її ранішу. Першу — лагідну і веселу; потім другу — спокійну і усамітнену все більше і більше. А тепер таку, третю.
Мене почало нудити від однієї думки, що це та ж сама баба.
Рики стихали, проте вона почала плюватися та шипіти: “Тиииии!”. І дядько, схопивши її за щелепу, міцно притис до підлоги. Допоки рухи її не уповільнились, а очі не заплющились.
Вісім
І тоді на мить кімнату наповнили звуки лише нашого збитого дихання. А потім ледве чутним риплячим голосом моя тітка благально прошепотіла:
— Я не знаю, що зробила не так… — вона зверталась до моєї матері і з кожним словом очі її наповнювалися сльозами. — Оленко, я просто розмовляла з нею. Запитала, чи рада вона, що Кіра вдома? Чи слідкує вона за Борисом по телевізору?… Запитала-запитала, як у неї день… чи не страшно ось так перед вікном у таку бурю сидіти? А вона… — далі хлинули сльози і, тримаючись за горло, вона заревіла майже як баба хвилину тому.
Дядько, підскочивши до неї, пригорнув її до себе. Він шепотів їй незграбні заспокійливі слова та називав красунею.
А я побачила це. Відірваний під час боротьби пластир показав, що насправді приховував. Так, у мене нестабільна психіка. І через булімію маю інші негаразди. А через кількість викурених цигарок навіть уявити боюся, що чекає в майбутньому, але одне вже ясно — моя дихалка нікудишня. І це ще я не згадала, як спаскудилася моя пам’ять та здатність фокусуватися на чомусь довго.
Проте. Мій зір був як у яструба. В лікарні він допомагав мені вбачати найменші відблиски на дзеркальних поверхнях відображень карт інших гравців, коли ми грали на сигарети. А тепер, навіть при такому паскудному світлі кількох свічок та ліхтарів, я побачила, що за вухом його сліди зубів.
Одразу як я помітила це, можливо, відчувши мій погляд, він схопився за те місце і глянув на мене. Та я розфокусованим поглядом вже була прикована до тіла баби. Її груди повільно здіймалися і опадали. І я намагалася прив'язати своє дихання до її темпу. Раз… два… І в тому заспокоїтися. Раз… два… Моя бідна баба, моя бідна Поля. Раз… два… Тільки не втратити зв’язок з реальністю. Тільки не втратити контроль. Раз… два…
На фоні дядько стурбовано-гидливо спитався у матері, чи я справді в порядку. А потім, виводячи тітку з кімнати, спитався про бабцю. У відповідь почув, що мати вже це все не в силах терпіти, а тому переговорить з чоловіком, щоб все ж відправити її туди, де про неї зможуть подбати краще.
— То, може, набрати Бориса Віталійовича? Типу після такого… — непевно запитав дядько.
— Ні-ні. Не варто йому заважати. Знаю, він і так поспішає, — активно запротестувала мати.
Залишившись з бабою удвох, я підповзла до неї і притиснулася в позі загубленого цуценя.
Раз… два…
Я заплющила очі, і переді мною замерехтіли сцени з дитячих років.
Як це буває: дорослі не кажуть прямо і чесно, та діти розуміють інтуїтивно і за контекстом. Особливо, якщо це про зрозумілі всім почуття: любов, ненависть, заздрість… Я розуміла, що у баби з мамою були натягнуті відносини: в тому, як вони зверталися одна до одної, як дивилися. Проте дивувалася: вони ж так схожі. У ранньому дитинстві я взагалі думала, що вона, баба, — мати обох батьків. А потім, випаливши це на якомусь застіллі, не розуміла, чому це всіх так розсмішило. Отримавши наганяй за такі слова, а опісля пояснення від матері; до мене дійшло, що баба — мати тільки батька. Та я так і не розуміла, чому мати схожа на неї більше. І чому мати та баба не сподобають так одна одну. Коли я запитала бабу, вона сказала, що я зарозумна для свою віку, та занадто балакуча для свого розуму. А потім, помовчавши, почала повчати мене про те, що жінка має робити все для сім’ї і моя мати справляється з цим занадто добре; так добре, що кращої невістки страшно й бажати. А потім чомусь зареготала.
Я не знала про що вона говорила, та запитувати не стала.
І тільки тоді, коли мені виповнилось вісім. Тоді я збагнула наскільки жахаюча моя матір.
Дев’ять
Раз, два, три, чотири, п'ять –
Я йду тебе шукать.
Ми були в гостях і було свято.
Була вистава, конкурси, торти, а потім були ті самі хованки в домі тільки для дітей.
Шість, сім, вісім, дев'ять, десять –
Щось за дверима чекає на місці.
Матері ж залишились на дворі і насолоджувались вільним від нас товариством.
Лічилку кричала ведуча, якою була старша дівчинка, і тематикою свята були казки.
Одинадцять, дванадцять –
Скрипнули дошки і хтось відгукнувся.
Тому діти були вбрані в позитивних персонажів.
А от аніматори мали різне вбрання.
Тринадцять, чотирнадцять –
Темрява кличе і час зупинився.
Пам’ятаю, як весело мені було. Якою схвильованою я була.
Розчервоніла і розвеселена. Такою можна бути тільки у дитинстві.
І такою я була востаннє.
П’ятнадцять, шістнадцять –
Тіні вже поруч, і страх підікрався.
Я енергійно бігла в милій пишній сукні.
Спочатку від ведучої довгим коридором першого поверху.
Сімнадцять, вісімнадцять –
Твій подих стихає і щось уже близько!
Потім сходами на другий. Потім я випробувала ручки дверей.
І коли знайшла відчинену, то забігла в неї.
Дев’ятнадцять, двадцять –
Стук у стіні і кімната здригається.
Це була якась спальня і я побачила величезний туалетний столик біля вікна. Заховавшись за ним, я чекала.
Двадцять один, двадцять два –
Щось у вікні, ти озираєшся.
А потім я глянула у вікно.
Там не мало бути нікого.
Але там був хлопчик і вона.
Відьма.
Вона дала йому великого червоного льодяника.
Скуштувавши його, він схопився за горло.
Раз, два.
І він впав на землю.
Раз, два.
І він завмер.
Здається, тоді я ще не знала, що таке смерть.
Мені стало страшно.
Але я очікувала, що колись йому стане краще і ми пограємося знов.
Минуло доволі багато часу, коли я збагнула, що я більше не зустрінусь з тим хлопчиком.
Тільки тоді я зрозуміла концепцію смерті.
А потім пройшов ще час. Мій дитячий розум наповнився брутальними даними жорстокої дорослої реальності. І тільки тоді я дійсно зрозуміла, що за злочин стався.
Чому я все не сказала одразу?
Чому не заволала?
Чому не вказала на відьму?
Я ж бо знала. Я точно знала, хто це була.
Я не знала всього і не розуміла деталей. Але страх паралізував мене і я могла просто дивитися. Дивитися і не розуміти.
Але поки я вірила в Миколая, я вірила і в те, що моя мати відьма, яка скидає свою відьмацьку шкіру та зберігає її на дні крайньої шафи в гардеробній.
Бо, граючись у хованки напередодні, я випадково натрапила на неї.
Опісля я не заходила в ту кімнату і не відчиняла жодну з шухляд матері.
Бо хто зна, на яке ще з її облич я могла наштовхнутися?
Раз, два.
Коли я прокинулася, баба лежала поряд і її дихання було таким же спокійним і глибоким.
Я накинула на неї якусь ковдру та обережно підклала подушку під голову.
Провела рукою по її сивому волоссю.
Десять
Так, спочатку пройшло багато часу, щоб я зрозуміла, що саме я побачила; а потім пройшло ще більше часу, коли я почала шукати інформацію, що саме сталося.
Тоді я дізналася, хто був той хлопчик і що того разу ми знаходились у будинку таткового конкурента. Хлопчик був сином найбільшого і найзлішого спонсора виборчої кампанії таткового конкурента. Після смерті сина цей бандит-спонсор зробив усе, щоб розтоптати сім’ю, що не догледіла і допустила таку трагедію з його сином. Тому на знак відплати профінансував мого батечка.
Так мій батько почав свій шлях шановного члена цього гнилого суспільства.
Одинадцять
Якщо розібратися, ще тоді їжа почала перетворюватися в проблему для мене. Благо, я їла в школі. Але вдома, де готувала мати і подавала все власноруч, їжа почала втрачати смак і створювати тягар всередині мене.
Іноді, після вечері, це було відчуття ніби всередині мого шлунку булижник. Якщо не їсти вдома зовсім, то тоді починали запитувати “чому?”. Якщо їсти, а потім приймати таблетки, які мало з цим допомагали, то знову сипались питання.
З часом я почала сама очищати шлунок через блювання. Спочатку після вечері, а потім і якщо мала стрес поза домом. А потім втрата ваги стала очевидною проблемою.
Дванадцять
Після минулорічної автокатастрофи навіть дихати було складно. Напевне, Полі було все ясно, а я… я не хотіла дивитись правді у вічі. Якби я визнала все таким, яким є, я б мала прийняти рішення і щось з тим зробити. Та я не могла, просто була не спроможна на це.
Тоді моя булімія повернулася. Місцями здавалося, що мене закачує від цієї паскудної реальності.
Як тільки все справді налагодилося, та автотроща все спаскудила.
Я тільки почала все впорядковувати у своєму житті: вступила у ВНЗ, почала їсти аж два рази на день (і без “очищень”), завела друзів.
І коли після аварії все зруйнувалося, я сиділа, підперши стіну моргу, і не знала як вдихнути на повні груди.
Поліна присіла поряд:
— В мене теж таке буває. Тоді я роблю це, — її голос був лагідний, але натягнутий. Вона робила великі зусилля просто для цього діалогу. — розкриваю долоню однієї руки і на ній малюю пальцем іншої квадрат.
Раз — неспішно вдихаю і рахую до чотирьох — горизонтальна лінія. Два — пауза і рахую до чотирьох — вертикальна лінія вниз. Три — видихаю, теж рахуючи — знову горизонтальна лінія. Чотири — пауза — лінія вгору, і от квадрат завершений. Ми там, з чого почали. І так повторюємо по колу, поки… не відчуємо, що можемо без цього.
Потім вона пішла. Ми довго не спілкувались, аж поки в лікарні мені не стало краще і дозволили використовувати мобільний. Тоді якось сконтактувались знову. Вона вже мала свій блог і з запалом починала свою кар’єру журналістки-розслідувачки із зухвалістю та цілеспрямованістю.
Ми списувалися і зідзвонювалися. Але вона згадувала, що використовує цей прийом знову і знову. Іноді малює пальцем по руці, інколи пальцем по столу, інколи по дзеркалу… Це те, що справді допомагало їй прочистити мізки.
Я знову взяла її телефон до рук і клацнула кілька разів по темному екрану. Він все ще працював. Я накреслила ключ розблокування — квадрат.
Тринадцять
Телефон розблокувався.
Хто головний винуватець я знала ще з самого початку, проте докази цього вечора підтвердили все. Але все ще намагалася знайти хоч якесь заперечення моїх здогадів.
В улюбленому месенджері Полі не було чогось підозрілого в останніх діалогах. А от в історії її дзвінків, окрім з десятка неідентифікованих номерів, я побачила ранковий вхідний від моєї матері. Розмова кілька хвилин. Але нащо їм розмовляти, якщо вони зневажають одна одну.
А потім я зайшла в інший додаток — її улюблене таксі, яке вона рекламувала в інстаграмі ледь не щотижня.
І все стало на місця. В історії поїздок зазначався шлях і час останньої подорожі. Вона точно мала приїхати до нашого будинку на 30 хв раніше домовленого часу.
Без деталей. Але картинка вечора склалася.
Під якимось приводом мати запросила її раніше.
Вона це вміє: ласкавим тоном озвучити непідозрілий привід, щоб Поля прийшла раніше. Потім вона запропонувала чаю абощо. Можливо, від її тіла потрібно було позбавитися саме через те, що наостанок вона з’їла материну їжу. Або на тілі збереглися сліди ДНК матері через обійми при зустрічі чи їх боротьбу. Варіантів багато, але чомусь саме тіло є таким страшним доказом, що від нього мали позбавитися.
І я знала лише одне місце, де його могли заховати.
Знизу почувся звук відчинення вхідних дверей, а потім басовий голос батька. Двері в кімнату були все ще розчинені. Тож я обережно навшпиньки підійшла до них і почула голоси внизу чіткіше. Мати просила батька не шуміти, оскільки я та бабця опочиваємо нагорі. Думаю, якийсь час вони нас точно не потурбують. За їх припущенням бабка після уколу, а я після прийому вечірніх таблеток, маємо тихо проспати до ранку. Після довгого прийому цих ліків я звикла до них, хоч і відчувала сонливість. Та і як я можу спати, коли серце моє розривається.
Тож, вийнявши ключа, що стирчав по той бік дверей, я повільно зачинила їх зсередини. Благо, завіси були доглянуті і не видали жодного звуку.
Потім я знайшла в шафі бабин темно-бордовий дощовик. Авжеж, більший мого розміру, але не спадав з мене. Бабине взуття теж було на старому місці. Врешті я була одягнена та взута майже по погоді. По телефону в задніх кишенях і з ліхтарем в зубах. Ось так я вирішила скористатись єдиним непомітним виходом з цієї кімнати — через вікно. Воно було одразу над гаражем. Відчинивши його, присвітила ліхтарем на дах. Купа бруду, принесеного вітром з лісу поряд: гілки, листя, частинки кори. Загалом поверхня була не дуже похилою. Потрібно зробити кілька кроків того боку гаража, де ростуть кущі, щоб посадка була малотравматичною.
Що ж, раз-два-три - і я пірнула в бурю. Кроки перетворились в ковзанку, а м’яка посадка в кучеряві кущі — в забиття власного центру тяжіння, тобто дупи. Ліхтар, хоч і відлетів по приземленню, але на щастя витримав політ успішно. Перед тим, як попрямувати до хвіртки, я вирішила заглянути в гараж та взяти хоч щось на всяк випадок. Не знаючи, що саме знадобиться та про який такий випадок може йтися, я вийшла з гаража з молотком в одній руці та ліхтарем в іншій. Хоч я розуміла всю картину подій, та все ж не хотіла змальовувати деталі.
Хвіртка була на замку, який відчинявся зсередини. А далі напівзабута всіма стежка в темряві. Принаймні в лісі не було такого пронизливого вітру. Головне — це триматись в темряві стежки, яку ледве помітно в день.
Було холодно та паскудно. Хотілося повернутися назад. В тепло і… що ще? Затишок? Ні. Я згадала наш відео-кол з Полею. Це було десь місяць тому. Все ще відчувалася натягнутість, але ми спілкувалися. Ми згадували Лізу, згадували якою веселою вона була. І раптом Поля затихла, опустила погляд, а потім видала:
— Я не забула, Кіро. Не можу забути і зробити вигляд, що все нормально. Та автокатастрофа вбила її.
— …
— Я-я… Я не можу… Таке не має сходити з рук будь-кому…
— …
— Я дещо придумала, але не знаю, що ти на те скажеш… Я дещо спланувала і це сюрприз. Але ти мені потрібна. Кіро, ти підтримаєш мене? Заради Лізи…
— Так…
Чотирнадцять
Дійшовши до річки, я видихнула. Отже, я на вірному шляху.
Гірська ріка була швидка як завжди і сповнена водою як ніколи. Та, пройшовши трохи в бік, я скористалась старим, скрипучим, але все ще надійним мостом. Не сумнівалась я в ньому настільки, що поклала молоток у глибокий карман дощовика, щоб хоча б однією рукою міцно триматися за поручні.
П’ятнадцять
Тоді я запитала, щоб вона розповіла, що задумала, та вона сказала, що це секретний план.
— … але, в цей раз ти маєш відреагувати. Кіро, розумієш?
Врешті-решт, вона знала.
Того разу, коли ми гралися в хованки і я побачила у вікно усе. Того разу вона була перша, кого я зустріла, вийшовши з кімнати. А за мить розірвався крик. Знайшли тіло того хлопчика. Вона знала, вона все знала. По тому з якої кімнати я вийшла і який переляк був на моєму обличчі.
— Так… Я на твоїй стороні!
Те, що я не казала нікому, але справді легше мені почало ставати не від лікарів-таблеток-терапій. А тільки тоді, коли я почала приймати правду та ідею, що я маю діяти. Обов’язково. Разом з Поліною. З нею це відчувалось легше, ніж зараз.
Бо зараз я блукала сама в темному лісі.
Після річки знову стежка. А там будівництво. Як пройду на нього я не знала. Та я точно прямувала до нього. Саме про це місце запитував мій татусь Руслана. Саме сюди веде стежка. І саме тут можна заховати тіло.
Шістнадцять
Дякуючи усюдисущій рекламі, про будівництво тут знали всі; а дякуючи команді Полі, всі знали, що воно не зовсім законне. Та і нащо запитувати про одне з твоїх будівництв майже вночі, коли ти затримуєшся на “діловій зустрічі”?
Підходячи ближче, я почала все ж перейматися, а чи вірно я обрала: молоток, а не плоскогубці?
Та щось підказувало, що він точно не проходив би через “парадні двері”. Він мав би прошмигнути десь, де ніхто не побачить.
Підійшовши до території будівництва, я побачила, що огорожа це типова сітка.
З радістю усвідомивши, що на самій території немає світла як і вдома, я почала шастати по периметру, шукаючи ту саму шпарину.
Та як тільки я знайшла її, то побачила, як з-за кутка будинку наближається пляма світла. Тому я сховалася за найближчого дуба, щоб перечекати. Та чекати довго не було потреби: охоронець майже біг і тускло світив собі під ноги. Одразу після того, як він пробіг мою сторону, я використала ту саму шпарину, що і мій татко.
Саме цим шляхом він і ніс її.
Найперша будівля на території мала вид недобудованого двоповерхового котеджу. Забігши в неї, я глянула через діру в стіні, яка мала колись стати вікном. На цьому клапті огородженої території було всього три котеджі і ще два мали вид ближчий до готовності. Та і відстань між будинками була значна. Охоронець, якого я тільки-но бачила, якраз змійкою оббігав їх, а потім забіг до своєї кибитки. Темно-не-темно, але тягти тіло далі було б ризиковано.
Я вирішила зосередитися на недодомі, в якому перебувала. Проводячи світлом ліхтаря по стінах, стелі та підлозі, я шукала сліди, ознаки, хоча б щось, що підказало б мені куди рухатися.
Пил та будівельний бруд лише вказували, що ця індустрія зовсім не моє. А намагання використати одну з тих вправ на глибоке дихання, щоб зосередитися, лише викликає чхання. Останнє змусило мене зігнутися так, що голова майже торкнулася колін. Я глянула вниз і зрозуміла куди прямувати далі.
На підлозі чітко виднілись мої вологі сліди і чиїсь ще. Більші. Другі вели в підвал.
Я пішла за ними.
Сімнадцять
У підвалі, у протилежній від входу стіні, було дві ніші, а між ними - закрита третя. Саме біля неї на підлозі були краплі цементу. Провівши рукою, я відчула вологий цемент. Щойно зроблена кладка.
Вологі крупинки обпалювали мої пальці.
Як не подивись, та за цим я і прийшла.
Як не подивись, та я не можу покладатися більше на Поліну.
Я зняла плащ, залишила на ньому включений ліхтар і, міцно стиснувши молоток, вдарила.
Раз. Я пам’ятаю, як вона посміхалась.
Два. Я пам’ятаю, як вона протестувала.
Три. Я пам’ятаю, як вона жила.
Я била знов і знов. І сльози розчиняли і так тьмяну картинку реальності.
Я згадувала і злилась. І це надавало мені сил.
Ще не затверділий цемент піддався одразу. Та я била і била. Не дивлячись. Допоки молоток не випав у мене з рук і я не заридала, дивлячись у підлогу.
Я згадувала її слова:
— Кіро, якщо ти будеш на моїй стороні, то ми точно всіх здолаємо. Це буде незабутнє шоу. Та, Кіро… Це буде боляче.
Пил, що димував у світлі ліхтаря, потрохи опадав.
І я, набравшись удаваної хоробрості, різко повернула голову та глянула на розламану стіну на рахунок раз.
Там, обгорнуте тінню та пилом, я побачила її обличчя.
Тіло в прозорому поліетилені.
Тіло, заховане у стіну.
Тіло Поліни.
Вісімнадцять
Я знала, за чим прийшла. Та я не знала, що з цим робити.
Відчула як завібрував її телефон. Взяла його, розблокувала.
І побачила, що це повідомлення в її інстаграмі.
Хтось обурювався, що вона обіцяла прямий ефір, але не дотримала слова і тепер мовчить.
Врешті-решт шоу буде.
І буде боляче.
Глибоко втягнувши соплі, я почала пряму трансляцію з її сторінки.
Камера була повернута на мене, та перші секунди я не знала, що сказати.
Очі сльозилися знову і знову.
Спробувала представитися на ім’я, вийшло.
Люди почали збиратись на ефір.
Потроху.
— Ви напевне очікували побачити Полю, але…
Слова ніби хтось казав за мене, а я просто фокусувалась на диханні. На більше мене не вистачало.
Мої вуста назвали ім’я матері. Батька. Адресу, де ми знаходимося.
Мої вуста описали ситуацію.
А потім я показала їм Полю.
— Не знаю, що з цим робити. Але вона тут. Мої батьки можуть назвати мене божевільною, та все це правда. Вони можуть підкупити поліцію, та тепер ви точно все бачили.
Я почула кроки і сховала телефон в задній карман.
До мене з ліхтарем в руках спускалась вона.
— Маам…
— Кіро? Що ти робиш?
— Чому? Чому!?
Світло її ліхтаря все ще блукало по кімнаті, допоки не надибало обличчя Полі.
— Ось де вона.
— Тільки не кажи, що ти не знала.
— Де саме не знала і тобі не варто було.
— Що…
— Не варто було запрошувати цю дівку до нашого дому. Не варто було бігати як навіжена весь вечір. І зараз. Що ти робиш зараз!? Пробігти весь ліс, в таку погоду, щоб що!?
— Тобі її зовсім не шкода?
— Кого! Її!? Ти хоч знаєш, що вона задумала? Хотіла знову підняти ту жахливу справу проти твого брата…
— Бо він вбивця!
— Та дівчина…
— Її звати Ліза! І він вбив її, сівши за кермо п’яним! Хоч раз наберись хоробрості назвати все як є. Через його пияцтво сталась та аварія, через його пияцтво я зрозуміла, що це ти. Як? Через його чортову блювоту! Він виблював той самий суп, яким ти і нас вгощала. І я подумала: як він міг їсти, якщо ноги його не несли за твоїми словами і при нас він все ще був у п’яному сні. Відповідь одна: він вирвав у таксі — як ти там сказала? Стався інцидент в таксі — потім протверезів в домі і ти його пригостила алкоголем та супом. Та нащо тобі його буквально вирубати таким чином!? Тільки хіба щоб він не бачив, що сталось.
— А ти не дурна, — спокійно промовила вона на мою тираду. Напевне, це її перший комплімент мені за довгий час. — Можливо, з тебе щось і вийде.
— Через це ти її вбила?
— Не тільки це! Вона планувала звинуватити твого батька! А твій дядько? До нього вона теж дісталася! Ця… підстилка шантажувала його: або він допомагає їй з усім, або вона покаже фотографії твоїй тітці. Я хотіла владнати ситуацію, запросила її раніше за всіх — просто поговорити. Та де там! Вона була впертою курицею. Все кудкудакала: у мене є докази всього, у мене є докази всього, — її настрій змінювався з кожною фразою, але зараз я відчула її збудження від усвідомлення того, що вона закрила рота цій “курці” назавжди. І від того стало так морозно. Холодніше, ніж було бігти крізь нічну бурю. Зробивши все ж паузу, вона продовжила. — Ти знаєш, що ця паскуда сказала, коли я попросила почекати і не чіпати Руслана і Віталіну? Ти ж знаєш, яка твоя тітка тендітна особа і в якій вона ситуації. Твоя Поліна засміялась і сказала, що сліди на його тілі, які вона залишила під час останнього сексу, довго не триматимуться, а вони і є доказом того, що у них справді роман. Більшим доказом ніж фото. А потім запитала мене, чи не прошу я про паузу, щоб вона продовжила спати з Русланом довше? І знов засміялась. Ти уявляєш, як це принизливо, коли з тебе сміються у твоєму ж домі?
— І ти вбила її, бо тобі не сподобалось, що вона сміялась тобі в обличчя?
— Кіро!
— Вона хотіла розповісти правду про нашу сім’ю! Правду, якої ти боїшся! Твій син сів п’яним за кермо і врізався в дерево. Він вбив власну дівчину! А твій чоловік та зять просто відмазали його! А тепер ти охаєш і ахаєш над ним, ніби свята над мучеником. Та Ліза мертва, а Сергій не просихає, бо не має сил прийняти те, що скоїв.
— От як ти все бачиш! Я намагалася врятувати цю сім’ю, а твоя Поля лізла в усі діри, тільки і намагалась знайти наші слабкості. Зруйнувати сім’ю легше, ніж збудувати те, що ми маємо! Чому ти просто не можеш забути це? І залишити в минулому?
— Як тоді? Як я забула те, що сталося, коли мені було вісім?
Вона нарешті замовкла, щось у ній змінилося і далі був уже безбарвний голос:
— Я хочу, щоб ти зрозуміла: я випробувала безліч інших варіантів, перед тим як зважитися на це. Я шукала інший вихід, намагалася владнати все інакше. Але… нічого не вийшло. Тому мені довелося вчинити так радикально.
— Ти вбила дитину.
— Ми всі чиїсь діти, — відповідь була надана мені поблажливим тоном.
Дев’ятнадцять
— Ну чому ти так на мене не схожа?
— Як Сергій? Він вбивця і ти теж. У вас багато спільного, можливо, тому ви такі і близькі?
В цей момент Полін телефон завібрував. Я взяла його в руку, щоб вимкнути, і відчула як він нагрівся. На екрані висвітився незнайомий номер та на мої дотики гаджет вже не реагував. Все ж, проведений під дощем час дав про себе знати.
— Що це?
— Це Полін телефон, — спокійно відповіла я, а потім зухвало поглянула на неї, смакуючи продовження. — До речі, я включила пряму трансляцію з її акаунта в інстаграм ще до того, як ти зайшла. Спершу я вже все всім розповіла, а потім люди почули і твою тираду.
Це було того варте: її маска впала. А наступної миті я була збита з ніг і її руки впивались в мою шию. Все ж вони дуже схожі з бабцею навіть в цьому: моя мати ричала звіром.
Можливо, я була занадто рада моменту тріумфу над цією відьмою.
Або через сильний удар головою об підлогу.
Я не знала як реагувати в перші миті.
Двадцять
Але щойно я зрозуміла, куди все це веде, жодна частинка мене не була готова здатися. Рука мимоволі почала шарити по підлозі.
Десь тут, десь точно тут.
Це має бути поряд.
У горлі пече. У тілі почалась паніка. А в очах все заблимало, готуючись стухнути.
Нарешті. Рука надибала потрібне. Міцно схопивши молоток, я вдарила її з усієї спромоги по голові.
Вона впала знерухомлена поряд.
Я кашляла, майже задихаючись, знову і знову.
Мені не потрібні були вправи чи чиясь допомога.
Мій розум був тверезий як ніколи.
Сфокусована і зібрана, я дивилася на Поліну.
І хоча очі її залишалися заплющені, я відчувала: вона спостерігає за мною.
Здається, чиїсь голоси наближаються до нас.
