1
Пригадуючи цю історію та відтворюючи її на папері я почуваюсь дивно. Мабуть уже багато чого перемішалось у моїх спогадах, хоч минуло і не так багато часу. Коли я починаю напружувати пам'ять, то розумію, що контури справжніх людей розплились серед потоку постійних подій, які важко назвати реальними. Але ці події я пам'ятаю настільки детально, що, здається, зараз протягну руку і зможу взятися за сам край умовного полотна, на якому виткані лінії мого життя.
Смерть тоді весь час нависала у мене над плечем, дихала морозяним повітрям біля моєї шиї і весь час тягнула на своїй скрипці найнижчу ноту, ведучи і мене у підземний світ. Пропрацювши в Київському слідчому відділі майже 20 років я брав участь у багатьох розслідуваннях. Але тільки воно запам’яталось найбільше, бо змусило мене багато в чому змінити погляд на відносини між людьми. Там зібране усе: страх, цікавість, нерозуміння, повага, Божа десниця і… містика. У будь-якому разі, я б бажав, щоб усе це виявилось містикою, бо пояснити цю таємну історію як наслідок лише діянь людей вище мого права. Благо, що і це оповідання має стереотипне завершення- зло було подолане. А відповідь на запитання: “яким чином?”, дав один із фігурантів цієї справи: “Зло обов’язково буде покаране або рукою Божою, або ненавистю тих, кого це зло зачепило”.
2
Я виконав величезний об’єм роботи. Оглянув все, що тільки міг: кожен сантиметр; по кілька годин сиджу за скупими речовими доказами, а також вивчаю все, що залишилось і було в цьому домі в той день: читав газети, залишені у різних кімнатах, переглядав картини, та фотографії- одним словом, робив усе, що було в моїх силах, і те, до чого тільки міг додуматись. Справа виявилась не простою- речових доказів дуже мало. Але вона занадто мене зацікавила, щоб відмовитись від неї. Тому я систематизовував і вивчав, думав, що таким чином- звужуючи всі дані до найменшої одиниці інформації, я зможу підвести все до одного спільного ланцюжка, який одночасно міг відповісти на такі, безумовно необхідні, питання: з якою людиною я маю справу? Хто його рідні? Чи мав він хоч когось, кому в найважчі моменти міг сказати: “друже, вислухай мене і допоможи”?
Мабуть мій ланцюжок питань- відповідей виглядає дуже дивно. Але саме вони, як на мене, грають величезну роль саме у цій справі, особливо, якщо зважити, що цей чоловік жив зовсім сам у величезному будинку, один вигляд якого лишав гнітюче відчуття самотності під серцем. Я вважаю, що знаючи відповіді на такі питання, можна описати характер так само легко, як, наприклад, легко можна зробити опис людини знаючи такі її зовнішні дані як ріст, вага, колір волосся, та очей. Це схоже на те, як художник малює портрет, тільки я намагаюсь скласти внутрішнє зображення, так сказати, відобразити чорнилами ручки те, як людина виглядає із середини, так само як художник використовує фарби для того ж завдання, тільки працюючи із набагато певнішою формою.
Інколи митці на картинах залишали натяки на характер тих, кого зображали. Я часто думав, як було б чудово, якби вони це робили більш грубим тоном. Наприклад, малюючи портрет якогось багатія епохи Відродження, зобразили його руку із витягнутим вказівним пальцем, який би вказував на кут картини. А у тому куті, самі б заховали листівку із списком усіх “скелетів у шафі”, які ховав цей дворянин. Для майбутнього покоління такі художники зробили б велику послугу. Але, звісно, таке нікому не могло прийти в голову. Адже це дурниці- залишати якість листівки в рамах картин. Хоч мозком я розумів, що ця відповідь єдина правильна, проте серцем я сподівався, що, у даному випадку фотограф, все таки вирішив послухати наполегливе прохання невідомого чоловіка із майбутнього, і на задній стороні однієї із чотирьох знайдених мною фотографій, зробленій аж 20 років тому, написати хоча б кілька слів про людину на завжди зображеній на ній. Але таких слів, які б дали відповідь на найважливіше, у даному ланцюжку, питання: “хто, та чому убив цю людину?”- я, звісно ж, не виявив.
3
Після кожного нового ковтка кави я ловив себе на думці, що більше я її пити не буду. Проте, розглядаючи фотографії і зачитуючись матеріалами, які сам записав, власним кривеньким почерком, я мимоволі, не думаючи, наповнював рот новою порцією цієї гіркоти.
Сухий смак незабаром почав зникати у моєму роті, розтаючи, як морозиво спекотного літнього дня і скоро взагалі пропав. Проте, я не вловив миті, коли перестав відчувати смак кави, адже знову почав вкотре скупо перечитувати 7 сторінок, які містили короткий виклад фактів у моїй справі.
“11 березня 1994 року. 11.53. Я прибув на місце вбивства…”
Далі я помістив короткі відомості про населений пункт- село за півгодини шляху від Києва, будинок- двоповерховий особняк із балконом, горищем та підвалом.
“Жертва була виявлена у своїй спальні на ліжку. Вбивство замасковане під самогубство. Причини вбивства- невідомі. Вбивця- невідомий. Родичі вбитого- невідомі. Кількість підозрюваних- 1.
Біографія вбитого: дата народження: 28 червня 1922 року. На момент смерті йому був 71 рік. Ім’я- Олексій Володимирович Крейсман. Національність- єврей. Громадянство- Україна. Про дитинство нічого невідомо. Воював у Другій світовій війні. За словами сусідів мав погану вимову, але це через поранення, яке зазнав під час війни. Решта інформації невідома. Дата смерті: імовірно 8-9 березня 1994 року. Родичів не знайдено. Згідно з виявленими фотографіями, 1965 був у Євпаторії, 1981 в Києві, 1991 в Парижі. Перша фотографія не підписана.
Зовнішній вигляд вбитого: на момент смерті: рідке сиве волосся, невелика борода на підборідді, карі очі, тонкий грецький ніс, тонкі губи, здорові зуби. Ріст: приблизно 170 сантиметрів. Зважаючи на зовнішній вигляд ніг, у нього були із ними проблеми. Спуски і підйоми на сходах схоже давались йому важко, тому до сходів були дороблені перила.
В молодості мав чорне волосся і такі ж риси обличчя…”.
Решту сторінок займав схематично зроблений малюнок будинку, на якому я позначив кімнати, перелік сусідів, їх імен та адресів, а також перелік усіх дрібних речей, які мені вдалось виявити, і, які могли мати хоч якусь цінність у розслідуванні(газети, гроші, паспорт, фотографії, картини, мило, клаптик паперу із записаною адресою та інше).
Я важко видихнув, прочитавши усе до останньої літери. Не дивно, що моє керівництво радило просто закрити справу, дописавши на папці: “Закрито через недостатню кількість речових доказів”. Я поклав записник, і поглянув на фотографії, які я весь час тримав у лівій руці. На першій із них Олексію Володимировичу було років із 10-15. Це була, без сумніву, та ж особа, що і на інших фотографіях. Його видавав вираз обличчя.
Із решти фотографій на мене дивився старіючий чоловік. На кожній із них ззаду містився напис де і коли вона була зроблена. Я переписав ці дані у свій записник, проте це не давало мені абсолютно нічого. На усіх зображеннях Крейсман стояв один, без будь-кого. Мене це дуже дивувало: невже усе життя можна помістити на 4 фотографіях? Чому на кожній він один? Де хоча б хтось?
У моїй голові проскакували різні версії: Крейсман міг спеціально знищити усі інші фото, які у нього були, бо на них була якась інша людина, від згадок про яку він хотів би позбутись, або на інших світлинах можна було побачити щось таке, чого він не бажав показувати. Можливо Крейсман знищив фото не для того щоб щось приховати від когось, а щоб позбутись усього, що могло нагадувати йому про його минуле. Можливо він втікав від самого себе. Тоді моїм завданням було з’ясувати чому саме Крейсман хотів забути про своє колишнє “я”. Проте, перше фото давало мені змогу зробити точніше формулювання мого завдання. Оскільки Крейсман зберіг своє фото в молоді роки, по суті дитяче, то виходить, що він хотів викреслити в своїй пам’яті не усе своє минуле, а лише певний період із свого життя. Я уявив собі його, як немолодого чоловіка, одягнутого у художницький берет з дивним інструментом, схожим на пензель, в руках, який, сидячи у кабінеті свого великого будинку, вдивляється в повністю зафарбоване полотно, на якому містилось усе його життя. І раптом він піднімається і починає швидко замальовувати білою фарбою десь посередині полотна, між 12-ма і 43-ма роками, тобто між 1934 і 1965, аж поки в цій частині кольорової картини не залишається лише біла полоса, яка з’єднує два краї його життєвого холста. Мабуть що так. Але спогади- не фарби. У своєму житті не можна так просто орудувати пензлем, замальовуючи одні сцени, і прикрашаючи інші. За кожен наш вибір ми несемо відповідальність, у першу чергу, перед майбутнім собою. Тому я дуже сумнівався, що Крейсману вдалось викреслити щось із своїх спогадів. І я чомусь відчував, що саме із цією невдачею була пов’язана його смерть. Якби ж я тоді знав, наскільки одразу був близький до правди…
У своїх роздумах я дійшов до висновку, що у цьому розслідуванні мені потрібно зробити акцент саме на з’ясуванні минулого Крейсмана, а саме на роках, які він, чомусь, бажав забути. Для цього найкраще, що я міг зробити, це ще раз поїхати у його будинок, бо від нього аж віяло загадками, на які, я відчував, як на загадки Сфінкса- або знайдеш відповіді, або загинеш від його рук. Проте, моя теорію під’їдав великий сумнів. Якщо зараз я помилюсь і піду не туди, то вертатись буде пізно. Якщо у розслідуванні зробити акцент на чомусь одному, то часом для з’ясування інших деталей доведеться пожертвувати. Тому я відклав прийняття остаточного рішення на потім. Хоча б до того моменту, допоки не поговорю із головним підозрюваним у цій справі.
І тільки в моїй голові промайнула ця думка, я помітив саме його- немолодого чоловіка низького росту, одягнутого занадто тепло, як для сьогоднішньої погоди, який виходив із свого будинку. Я вирішив, що перед тим, як взяти його під варту, було б добре хоча б день простежити за ним, щоб, у разі чого, мати щось таке, чим можна надавити на підозрюваного під час допиту. Саме тому я із самого ранку розмістився у цьому кафе із огидною кавою, просто навпроти багатоквартирної будівлі, в якому, як я знав, мешкав цей чоловік. Я прочекав його майже годину, але зараз він вийшов і я поспішив зібрати свої речі зі столу, вийшов із кафе і, відшукавши очима вайлувату чорну шапку попереду, поспішив за ним слідом.
4
Майже півтори години чоловік бродив по вулицям міста. Він заходив в деякі продуктові магазини, проте виходив із них з пустими руками. Мені уже почало здаватись, що він відчуває те, що за ним хтось спостерігає і вирішив поводити переслідувача за носа, а сам уже вигадує план, як непомітно збити “хижака” із шляху. Але нічого подібного я не помічав, проте, на всяк випадок, вирішив йти на максимально близькій допустимій відстані. Після кількох поворотів по вулицях чоловік зайшов в один старий магазин. Заходити за ним всередину я не став. Напевно і цього разу він вийде через 5 хвилин із пустими руками. Але я помилився. Після 10 хвилин його відсутності я захвилювався. А якщо підозрюваний втік через інший вхід? Можливо він спеціально кілька разів заходив і швидко виходив в інших магазинах, щоб я подумав, що і зараз буде щось подібне і не переслідував його всередині? Якщо так, то погані в мене справи. Хоч одним із головних правил правильного переслідування є- не перебувати із ціллю в одному замкненому приміщенні, а, тим більше, не вступати з ним в контакт, нічого іншого мені не залишалось. Зараз головне було впевнитись у тому, що я не стережу примари, допоки справжній підозрюваний уже давно втік кудись, де ні я, ні будь-хто інший його не знайде.
На моє щастя, чоловік був у магазині. Він стояв далеко від входу, і вглядався у щось на вітрині. Окинувши мигцем усе приміщення, я зрозумів, що заднього ходу тут немає. Магазин був невеликим, стеля низька, а стіни подерті. Одразу перед входом, по обидві сторони стояли чотири ряди стелажів, як у бібліотеці. Проте, це не була книгарня, це був магазин із пластинками, тими самими, які потрібно було ставити на вініловий програвач, або магнітофон. Я дуже здивувався, адже навіть уявлення не мав, що щось подібне існує досі.
Довго у дверях стояти я не міг. Зал був пустим, за виключенням низенького чоловіка- цілі мого переслідування, який, зсутулившись, приглядався до нижнього ряду на останньому стелажі, обличчям він був повернутим у сторону входу, проте, коли я зайшов він навіть не зиркнув на мене. Лиш продавець здивовано і одночасно холодно оглядав мене. Я вирішив прикинутись звичайним покупцем і пішов оглядати стелажі. Усі вони були до краю заповнені пластинками. Розпакованою була лише одна на ряд- вона стояла на початку і ніби нагадувала, що усі решта пластинки, які ховались у квадратних коробочках із картону, мають таку ж круглу форму як і вона. До кожної із коробок була приклеєна назва музики, що була записана на пластинці всередині, а також виконавець. А скраю, дрібним шрифтом, ще тиснулась якась інформація про композицію, чи автора.
Найпершим чином мої очі ковзнули по ряду із класичною музикою. В ряді були симфонії Моцарта, “Пори року” Вівальді, щось від Паганіні, вальси Штрауса, Бетховен, Бах, та інше. Назви творів мені нічого не давали. Я напевно і на слух би не відрізнив “Весну” Вівальді, від першої симфонії Моцарта. Але я прийшов сюди не для покупок. Тим більше у мене немає навіть програвача. Я прийшов слідкувати, а все решта- це дрібниці.
Поки я неспішно бродив по рядах, чоловік так і не зрушив із місця. Мене почала долати цікавість- на що ж він там дивиться? Так як на весь магазин ми були одні, не рахуючи продавця, я подумав, що уже пізно грати в анонімність- чоловік, якби хотів, уже б міг роздивитись мене з ніг до голови, і підійшов ближче, прямо до нього. На цьому стелажі гордо висіла золотиста табличка: “Колекційні видання”. “Колекційні видання”…- подумав я. Чим же вони особливі? А особливі вони були цінами. Я одразу це помітив. Кількість цифр на цінниках різко збільшилась у порівнянні із попереднім стелажем. Деякі пластинки коштували і по 20 000 і навіть по 40 000 карбованців. А під тою коробочкою у яку з запоєм вдивлявся чоловік висів цінник- 100 000. Я дуже здивувався. Хто ж у здоровому глузді купить пластинку за таку ціну? Хіба цей чоловічок настільки багатий, що зможе собі дозволити таку забаганку? Попри тимчасову розгубленість, мій мозок, звиклий до роботи попри все, зумів чітко запам’ятати образ підозрюваного. Я уже бачив його, але тільки із далека. Зараз же нас розділяли 4 кроки. Обличчя витягнуте, ніс різко подається вперед, прикриваючи губи, щелепи, навпаки, подавались назад. У його профілі я різко помічав так звані “щурячі” риси. Вигляд збоку, напевно, був його не найкращою стороною.
Поки я скоса поглядав на нього, роблячи вигляд, що також зацікавився якоюсь із колекційних пластинок, чоловік різко взяв у руки найдорожчу із них, ту, на яку так довго заглядався і пішов на касу. Я розгубився, проте, прийшовши в себе, взяв перше, що потрапило під руки, але із сусіднього стелажа і теж повільно пішов до каси.
На касі ми завели невелику розмову з його ініціативи. Чоловік, глянувши на мій вибір, запитав “Любите скрипку?”. Я зам’явся. Тоді глянув на те місце на моїй руці, де містилась квадратна коробочка із пластинкою. У поспіху, в моїх руках опинився Паганіні, збірка його найвідоміших творів.
-Так,- відповів я чоловіку. Хоча самому ніколи не доводилось уважно слухати класики.
Ми обмінялись ще кількома словами, проте мене весь час засмучував той факт, що пластинка, яка потрапила мені в руки коштувала аж 10 000 карбованців. Він розрахувався за свою “9 симфонію”, діставши з кишені свого коричневого тонкого сукняного пальта, кольору весняної самотності, купу змотаних купюр. Почекав поки те ж зроблю і я, неначе не довіряв тому, що на весь Київ знайшовся ще хтось, хто готовий платити за розгравійовані шматки чорного кольору, із яких дивовижним чином можна видобути музику. Тоді сановито махнув рукою у напрямку виходу, і ми разом вийшли. Він ще кілька разів ставив мені подібні незручні питання, на які мені було важко швидко знаходити потрібну брехню. Потім ми розійшлись, кожен своєю дорогою, побажавши один одному гарного дня. Я простежив за ним увесь день, але нічого особливого не помітив. Він бачив мене, запам’ятав моє обличчя, проте я не знаю, чи міг він якимось чином запідозрити мене у спостереженні, судячи з кількох обривків фраз, якими ми перекинулись. Тому я вирішив, що завтра крайній термін його затримання і обов’язкового допиту. Найважливішими питаннями у якому стане: “Ким ви приходились убитому?”.
Тієї ночі, перед сном, я згадав невеликого чоловічка із дивакуватим головним убором і подумав: “А ми ж навіть не запитали імен один одного”.
5
“Підозрюваного звати Михайло Леонідович Гройсмер. На усі питання допитуваний відповідав на запитання чітко і без будь-яких додаткових слів, які часто можна почути від людей в такому ж становищі, що несвідомо виправдовують, як їм здається, їхні дії і ставлять їх, в такому випадку, в стан жерти несправедливого наклепу. На усі питання, які стверджували незаперечно відомі факти про нього, по типу імені, місця проживання, громадянства та іншого, відповів правдиво. Наступні репліки подаються без змін.
-Чи знаєте ви чоловіка на ім’я Олексій Крейсман?
-Так
-Ким ви йому приходитесь?
-Давнім другом.
-Наскільки давнім?
-Ми знайомі приблизно від 1960-х, точно не пригадаю дати. Познайомились в Євпаторії, на відпочинку.
-Він і ви тоді відпочивали одні, чи із сім’ями, друзями?
-Обидва відпочивали самими.
-Наскільки ви були близькими?
-Ніколи не зустрічались частіше чотирьох разів на рік. Наша дружба була зав’язана швидше на спільних інтересах ніж на особистих якостях один одного.
-Що ви маєте на увазі?
-Ні я, ні він не заходили на особисті кордони. Якщо ми і зустрічались, то не у будинках один одного, а десь на “нейтральній території”: кафе, парках. Про особисте життя не розпитували. Тому мені невідомо нічого про його сім’ю, кар’єру.
-Що ж підтримувало ваші відносини?
-Спільні історії з минулого і зацікавлення.
-Історії і зацікавлення?
-Ми обидва воювали в Другій світовій війні, в певний період одночасно перебували в Києві під час розстрілів мирних жителів і любили класичну музику.
-Під час війни ви перетинались коли-небудь?
-Ні, ми служили на різних фронтах.
-Отже, вам нічого не відомо про будинок Олексія Крейсмана і його життя?
-Все що можу сказати, це тільки мої здогадки. Олексій був досить заможний, щодо родини, то маю сумнів, що він був одружений хоча б один раз. Про відсутність, чи наявність дітей загадувати не берусь…
-Коли і як ви дізнались про його смерть?
-Сьогодні, від вас. …
Після ще кількох уточнюючих запитань, допит був завершений. Доказів, які б могли якось спростувати слова Михайла Гройсмера не було. Сусіди вбитого Крейсмана під час опитування не згадували про будь кого, хто б навідувався коли- небудь до будинку убитого”.
Так я написав у звіті по допиту. Проте, були ще одна фраза, сказана Гройсмером, яку я не записав. “Кожна людина хотіла б сховати дещо із свого життя або у підвалі, або на горищі власної свідомості”. Такі слова не навели мене на якісь підозри, адже це була відповідь на уточнююче запитання, про те, якими спогадами вони ділились, коли згадували про війну. Але я згадав про них одразу, коли почав записувати поданий вище звіт по допиту. “Горище і підвал… Це ж саме ті місця, які я не перевірив під час дослідження місця злочину”- склався пазл у мене в голові. Чому ж я пропустив їх? Бо повважав, що хворі ноги Крейсмана не могли б дозволити йому піднятись на горище, або спуститись у підвал, до яких вели лиш драбина і пологі сходи.
Тому, дописавши звіт, я негайно відправився до будинку Крейсмана. Холодний вітер ранньої весни освіжив мої, замулені від малої кількості сну, очі. Я сів в своє стареньке службове авто і поспішив в село. На дворі була 18.00, близький день весняного рівнодення означав, що захід сонця варто очікувати не пізніше 21.00, саме тоді, коли я досліджуватиму горище особняка чоловіка, чиє вбивство хотіли зробити схожим на самогубство, перерізавши йому вени на руках в його ж ліжку. Він тоді ще, напевно, спав. А навіть якщо ні, то крик, чи спротив старого могла почути лише пустота в будинку, яка як відомо, глуха та байдужа до будь-яких людських діянь.
6
Я під’їхав до особняка померлого Крейсмана приблизно через пів години. Високий паркан, як і раніше не давав змоги заглянути на подвір’я. Брама була скріплена міцною та великою колодкою, яку залишила міліція. Я відкрив її і в’їхав автомобілем на подвір’я. Від мого усвідомлення його пустоти, вид будинка здавався ще більш самотнім, ніж був, коли я вперше його побачив. Я стояв і вглядався в затворені вікна, наче намагаючись зазирнути всередину. Половина вікон були зсередини прикриті шторами, деякі ні. Міліція не надто хвилювалась зовнішнім виглядом будинку під час обшуку, тому, як я знав, всередині був повний безлад. Я задумався над тим, що відчувала маленька людина, яка жила у такому великому просторі. Чи він чогось боявся? Може йому було відомо, що хтось полює за ним і він щоночі засинав із усвідомленням, що може не прокинутись. Якщо так, то, на жаль для нього, так і сталось.
У мене перед очима сплив вид, який я побачив, коли зайшов у спальню Крейсмана 11 березня. Двомісне ліжко, пофарбоване у багряний колір висохлим за кілька днів, розлитим потоком крові і чоловік, який лежав на ньому. Його руки, розкинуті по бокам, долонями вверх, мали на собі по одній чіткій темно- червоній лінії, які вели від самого зап’ястя, ледь не до ліктів. Цей вид нагадав мені картину “Мертвий Христос” Ганса Гольбейна. Тіло чоловіка почало уже розкладатись. Воно було синювате. Біля правої руки лежала довга бритва, із закривавленим лезом, неначе терновий вінок біля пошкодженого тіла Воскреслого. Попри усі рани і кров, на обличчі в Крейсмана застиг спокійний вираз. Біль не перекошував його впалі щоки- це було вже не лице, а воскова посмертна маска. Якби не очевидні докази вбивства, які тут простежувались, то я б подумав, що цей чоловік і справді вчинив самогубство, і відходив в інший світ із спокоєм…
Що могло дати йому цей спокій? Праведне життя? Але хіба праведники закінчують життя перерізаючи собі вени? Ні, тут, швидше, навпаки- смерть принесла йому полегшення. Якась душевна мука не давала йому спокійно спати вночі. Вона турбувала його настільки, що холодне лезо коси безжальної смерті здавалось йому лиш інструментом для полегшення. Що ж у його минулому видавалось гіршим ніж смерть? Це я і повинен дізнатись.
Сонце було вже близько до заходу- протилежна частина неба уже фарбувалась у рожево- фіолетовий відтінок. Я довго міркував, спершись на дверцята автомобіля і дивлячись на особняк. Раптовий штиль вітру заніс пилюку мені в очі. А десь далеко вже почали гавкати собаки. Ніч, чомусь, наближалась швидше ніж я очікував, і вже давила своїми передвісниками темряви на скроні. Я, протерши очі, знову заглянув у пусті вікна. Легка тінь, що падала від кутів будинку на зелену траву, ілюзорно зробила його темнішим. Ще кілька митей я стояв непорушно, наче боячись заходити всередину, і порушувати спокій тамтешнього всесвіту, але незабаром мені почало здаватись, що вікна будинку, імітуючи мою поведінку, самі почали заглядати всередину мене. Від цієї думки по моїй спині пробігли мурашки і я, нарешті, зайшов.
***
Це місце і справді мало змінилось від того моменту, коли я востаннє його побачив. Різнився лиш час доби, який, входячи через вікна, змінював довжину тіней. Для початку, я ще раз повільно обійшов увесь перший та другий поверх, щоб впевнитись, що попереднього разу нічого не пропустив. (А ще щоб впевнитись, що я у цьому домі один?). Так, свідомо я відчував той самий тиск великого будинку, коли ти у ньому один. Здається, що такий простір неможливо заповнити лише однією людською душею- надто вже її мало, щоб вміститись в кожному кутку приміщення такої величини. А якщо в будинку є вільне місце, то чи не може у ньому поселитись якийсь паразит, як селяться, наприклад, миші в тих кутках, до яких рідко дістається кіт?
Хоч я і не тривожна людина, проте кожна секунда перебування в цьому домі викликала у мене все більш погане відчуття.
Всі кімнати виявились пустими. Спальня, в якій раніше лежав померлий, також. Почало темніти, я спробував включати в кімнатах світло, проте це вдавалось не у кожній. Щоб не вертатись по кілька разів, я вийшов з будинку і взяв свій ручний ліхтарик в багажнику авто, а тоді повернувся назад. Я вирішив спочатку оглянути горище, а тоді підвал. Коли я стояв надворі і оглядав будинок, то проводив очима уявні лінії стелі кожного поверху по стінах особняка. І за моїми даними виходило, що горище мало мати майже таку ж площу як і попередні два поверхи- настільки багато місця залишалось між уявною лінією стелі другого поверху(наскільки я запам’ятав їх приблизну висоту при першому огляді) і вершком полого даху.
Дерев’яна драбина хрустіла під моєю вагою, коли я підіймався вверх. Ліхтарик я поклав у ліву кишеню свого плаща. Дерев’яний люк- вихід на горище, мав неприємний колір старої деревини, я думав, що він уже струхлявів, проте, коли я намагався його підняти, то відчув велику вагу, наче зверху було покладено важкий вантаж.
У світлі пасмурних сумерків горище виглядало самотнім і непривітним. Своїм візитом я порушив спокійну важкість цього місця, яка і давила на люк із своєї сторони, коли я намагався його підняти. Я почав оглядати усе приміщення. Ніякого вмикача електрики я не помітив, тому доводилось просвічувати напівтемряву лінією світла з ліхтаря. Горище мало форму прямокутника, стелею слугував пологий дах, який з’їжджав униз із центру на боки. Саме по собі горище було пустим, проте його стіни були завішані шторами, які закривали усі боки із верху до самого низу. За шторами я виявив цілу галерею картин. Більшість із них були у рамі, але деякі висіли самі по собі. Запилені штори і рами картин вказували, що їх власник давно уже не мав змоги заглянути сюди.
Я підняв одну із штор, і зайшов усередину- неначе потрапив у заячу нору. Картинами, проте, це було важко назвати, адже загалом усі зображення, які я побачив, були афіші- більшість з яких анонсували концерти в філармонії. Я проходив ряд за рядом, тримаючи ліхтар у лівій руці, і відпихаючи штори правою. Наймасштабнішою афішою, яка, до того ж була оправлена в найкращу раму, була, афіша “Берлінського святкового концерту” Віденської філармонії. Я оглядав це зображення детальніше ніж попередні, адже, як мені здавалось, раніше я зустрічав щось із цим пов’язане. Знизу афіші я прочитав програму, а також зустрів знайоме ім’я. І тут мене осінило. “9 симфонія”; “Леонард Берснстайн”. Це ж анонс того концерту, запис якого на пластинці купив Михайло Гройсмер за божевільну суму.
“Невже це випадковість?”. Я не міг в таке повірити.
Пилюка із просякнутої старістю тканини потрапила мені в рот, що спричинило сильний кашель. Я намагався підняти штори, щоб вибратись із “задзеркалля”, проте навпомацки заплутався і впав, потягнувши за собою тканину, яка розірвалась і покрила мене. Ще якісь миті я борсався по підлозі покритий шторою і давлячись пилюкою. Дивний страх підповзав мені аж до горла. Я злякався своєї безпорадності і думав лише про те, як мені врятуватись із цієї пастки. Кожну спробу вдихнути чисте повітря атакувала усюдисуща пилюка. Паніка наростала і я вже не міг думати логічно, я борсався у спробах вибратись з-під штори, а по відчуттях неначе боровся за своє життя із диким звіром. Мені здавалось, що ззовні стоїть якась істота і спеціально перешкоджає моїм спробам намацати вихід. Ось-ось вона мала вчепитись в мене своїми холодними руками, а тоді схопити кінці тканини, і скрутити мішок, всередині якого мав опинитись я. Що ж я тоді робитиму? Доки ж буду там копирсатись, і чи знайду коли- небуть вихід? А може, залишусь тут до кінця своїх днів- це буде мені покарання, за те, що я порушив важку самотність приміщення у якому був вчинений злочин; вдихнув його повітря. Я взяв щось у нього, і тепер повинен був стати його частиною. Так я і мав померти?
Але вихід зрештою знайшовся. Я вхопив одну частину штори правою рукою і, щосили, широким рухом, скинув із себе її всю. Я вибрався. Тепер мене ніщо не утримувало. Усі уявні монстри ще досі кружляли над головою, проте з кожним вільним вдихом вони ставали вже більш прозорими. Мене вперше в житті охопила паніка. І хоч розум повертався стрімкими темпами, проте серце продовжувало битись в дикому ритмі. Темрява, яка оточила мене не сприяла заспокоєнню і я почав намацувати свій ліхтарик серед складок тканини. Він був включений, проте світло не могло пробитись через цупкий матеріал. Врешті він знайшовся. Я вхопив його одразу, як помітив легкий промінець, що пробився через складки і гарячково, широким рухом, освітив усю кімнату. Темрява, яка досі так мене сковувала, розвіялись. Я почав заспокоювати себе. “Вдих- видих”. Дихання почало нормалізовуватись. Я піднявся на ноги і вирішив злізти із горища- від гріха подалі. Але тут помітив, що люк виявився закритим. Невже це я його закрив за собою? Ні. Звісно ж, ні. Нащо? В мене перед очима сплив образ мертвого Крейсмана. Насправді я бачив лише засохлі відбитки крові по усьому ліжку. Але це була лише тінь того що відбулось…
Все навколо мене поплило, в очах почало темніти. Я втрачав свідомість. Мабуть через те, що до мозку деякий час не надходило достатньо кисню.
…Момент його смерті. Я не бачив його, не міг бачити. Проте зараз, уявна реконструкція почала чітко спливати у мене перед очима. Я наче був там. Ось на ліжку лежить старий чоловік. Я бачу його сонне обличчя, чую хрипляче посапування. Він спить міцно, як на його вік. Сон наче обвиває весь його вид, і я почуваюсь винним у тому, що мій погляд може змусити його прокинутись. Але тут, десь збоку, із тіні, випливає примарна фігура, настільки темна, що виділяється навіть серед сумерків безмісячної ночі, які потрапляють у спальну кімнату через вікно. Вона викликає у мене тривогу, може тому, що я підсвідомо розумію, для чого вона тут з'явилась. Вона наближається до ліжка, безшумними кроками, ніби пливе, як риба, яка рухається біля самого дна океану, там, куди не потрапляє навіть сонячне світло. Все ближче і ближче. У руці примари вже блиснуло лезо. Я мав би зупинити це дійство, але не міг. Чи просто не хотів. Я не відчував себе учасником, я дивився на все немов глядач, який спостерігає за п'єсою і знає її сценарій. Тінь виглядала сильною і наполегливою. Від цієї безформної сутності віяло впевненістю: вона точно знала що і для чого робить, жодного сумніву у рухах. Цей дух передався і мені. Глянувши на Крейсмана я почав відчувати неприязнь. Усе в ньому почало мене відштовхувати. Старече тіло, впале обличчя. На моїх очах його бліда шкіра починала синіти. Він уже виглядав як мертвий, хоч тінь із блискучою бритвою ще майже не зрушила із свого місця. І тут мені здалось, що тінь і не збиралась вбивати. Вона, як і я, стояла в кутку кімнати і лише спостерігала. А тіло Крейсмана продовжувала ставати все більш огидним. В мені починала зароджуватись ненависть до нього. Вона все росла і росла, з тією мірою, із якою все гіршим ставало тіло на ліжку. Вкінці я навіть ловив себе на думці, що був би радий, якби саме зараз по синім венам на руках цього мертвецького тіла пройшлось смертедійне лезо. Моя ненависть дедалі більше зростала. Від цієї людини віяло гірким присмаком старості. Надто довго ці ноги топтати землю. Врешті-решт на руках Крейсмана- уже блідих із відблиском мертвотного слизу, почали з’являтись прямі синюваті лінії. Від зап’ястя до згину ліктя проходила чітка пряма, своїм видом наче закликаючи провести по ній лезом. І тінь в куті, яка досі спостерігала за видозмінами тіла на ліжку, не вагаючись, відкликнулась на заклик, плавно підійшла, і ювелірним махом руки провела лінію між життям та смертю, наче вчитель крейдою по дошці, навчаючи принципам добра і зла. В мені не було емоцій. Обличчя Крейсмана не змінило свого виразу під час вбивства, бо, до порізів на руках, він уже був мертвим. Отже тінь не вбивала старого: вона лише провела лезом по його руках. Він був уже мертвим, а бордова кров на простирадлах- лише символ мертвого тіла, яке надто довго тримало в собі мертву душу.
Думки ще лунали в моїй голові слабким ехом, коли сцена смерті Крейсмана продовжилась: бліде, синювате тіло почало темніти та розкладатись. Повіки все зсихались, аж поки з-під них не почали викочуватись жовті очі. Я уже помічав перші білі кольори кісток. Череп Крейсмана вже майже скинув із себе шкіру, залишивши на огляд тільки темнуваті залишки м’яса. Ще через мить, на ліжку залишився лежати тільки голий скелет. І мені здалось, що голий череп зробив легке зусилля повернутись в мою сторону. Я обімлів, льодяний мороз прокотився шкірою, але я почав приходити до тями.
Це все було наче видіння переплетене з реальністю. Я почав знову розрізняти контури горища вже після того як видіння розвіялось. Я лежав на підлозі. В голові гуділо. Люк був відчинений. Що ж сталося? Першим ж логічним поясненням було те, що я втратив свідомість через занадто різке серцебиття і переляк, який я пережив заплутавшись в складках штори. Можливо. Але це було найбільш очевидно- я ж лежав на підлозі, отже впав.
Як би там не було, я поспішив покинути цей будинок якнайшвидше. Вже біля автомобіля я згадав, що не заглядав у підвал. В мені довго боролись між собою дві протилежності- покинути все на волю долі, а також повернутись, та, хоча б, заглянути вниз. Все таки я підкорився своєму обов’язку детектива і повернувся до будинку. Весь шлях із коридора до дверей, які вели в підвал, я спостерігав за своїм диханням та серцебиттям. Хмурні стіни особняка відштовхували мене, я відчував себе зайвим у цьому світі темряви. На щастя для мене, нічого цікавого в підвалі я не знайшов. Там було майже пусто, а розбавляли пустоту гнилі меблі, якісь банки та різний мотлох.
Я різко вдихнув, коли нарешті вийшов на свіже повітря. Нарешті все. Тепер треба буде обдумати все це, але точно не тут і не зараз. Їдучи назад до Києва, в потемках застиглої ночі я міркував над своїм видінням, яке мав нещастя побачити. Що ж воно могло означати? У будь-якому разі, моя наступна зупинка у цій справі- це нова зустріч із Гройсмером. Тепер без допиту і протоколу. Я мав намір поговорити з ним про музику. А саме про те, як їх із Крейсманом пов’язувала “9 симфонія” Бетховена.
7
Якщо судити по загальноприйнятим правилам розслідування, то до розкриття справи я не наблизився ні на йоту. Але я відчував, що вже близький до відповіді. І у цьому мало допомогти містичне видіння. Мені залишалось зробити лише деякі зусилля і результат не змусить себе чекати, немов заблудлому в темному закутку бродязі, лишається зробити лише кілька кроків, щоб вкінці вулиці побачити перший промінь світла. Я хотів знати відповідь, якою вона не була б.
Я вже підходив до будинку Гройсмера. Цей візит мав би збити його з пантелику. Оскільки ми уже зустрічались не за найсприятливіших для відвертих розмов умов, то, наскільки я міг передбачити, він насторожиться через мій візит. Тому саме зараз, по дорозі, я розмірковував над тим, який тон розмови із моєї сторони буде найефективнішим. Чи варто мені входити у ролі слідчого, чи як простого гостя? Кожен варіант мав свої позитивні сторони і до самого кінця я не міг вирішити. Тому нехай Гройсмер сам зробить перший крок, а я уже підлаштуюсь під нього.
Я постукав. Двері почали повільно відкриватись- їх штовхала невпевнена рука. З-за дверей виглянула приплюснута голова, хоча з самого початку показався його “щурячий” ніс. Було схоже, що Гройсмер зовсім не здивувався, коли побачив мене. Він привітався і запросив мене в дім. Я спантеличився. Схоже він вибрав дружній тон, тому я вирішив продовжити грати на цій дошці.
Після кількох ввічливих фраз і розмов про погоду Гройсмер запропонував мені чай. Я погодився і ми стали мовчки чекати, коли закипить його чайник. Квартира була чиста і прибрана, стіни приємного зеленуватого відтінку. Із третього поверху, на якому знаходилась ця квартира, було прекрасно видно сусідній парк.
Чайник почав китіпи, вибиваючи із глухим свистом пару, яка зволожила повітря і утворювала між мною і Гройсмером невидимий прозорий бар'єр.
-Чому саме ви завітали?- почав розмову чоловік.
-Я думаю ви знаєте чому.
Гройсмер звів плечима:
-Я все вам розказав…
-Чомусь мені здається, що не все,- перебив я,- ви детально не розповіли про те, яким чином вас і Крейсмана зачепив, наприклад, Голокост під час Другої світової і як це могло на нього вплинути(я згадав про пробіл біографії Крейсмана, що припадав саме на ці роки), а також я хотів би дізнатись деталі ваших останніх розмов. Можливо для вас якась відома вам інформація, здається дрібною та нікчемною, але у моїй справі це може стати вагомим доказом.
Гройсмер мовчав і дивився мені просто в очі. Мені здавалось, що він вагається, хоча таке відчуття і могло бути лиш плодом моєї фантазії.
-Тим більше, що моє розслідування зайшло в глухий кут. Можливо те, що ви знаєте допоможе знайти вбивцю вашого друга.
Кутики губ Гройсмера на якусь мить піднялись у посмішці. Але швидко знову опустилась.
-Наскільки я знав Олексія…-Він запнувся.-Ні. Мені здається, що в цьому, як ви кажете, вбивстві, в жертви було набагато більше бажання померти ніж у вбивці його убити. То хіба це не можна вважати самогубством?
-Ніхто крім самої людини не може знати її внутрішні почуття. Тому будувати справу оглядаючись на умовний психологічний стан абсолютно не логічно,- заперечив я.
-Ви цілком праві…
Він знову замовк. І у тиші, яка повисла між нами, можна було почути як випаровується волога з повітря, яку підігрівали ще невпевнені промені весняного сонця.
Тоді Гройсмер підвівся і налив чай. Клуби приємного запаху залили все навколо.
-Що саме змусило вас повернутись до мене?- запитав Гройсмер якось відчуджено, ставлячи переді мною чашку.
-Тобто?- перепитав я, трохи дратуючись тому, що чоловік двічі питає те саме.
-У вас повинна була бути якась причина. Можливо ви не до кінця повірили моїм словам, чи знайшли ще якусь зачіпку, яка змусила вас засумніватись у чомусь із того, що я розповів.
-Як я вже вам сказав, моє розслідування зайшло в глухий кут, тому я вирішив повернутись до того з чого починав.
Чоловік мені не повірив. Та й мій голос звучав невпевнено- він по-зрадницьки затремтів. Тому я вирішив розповісти Гройсмеру про свій новий візит до будинку Крейсмана, змовчавши, звісно, про своє видіння. Він уважно мене слухав потягуючи час від часу свій пахучий напій.
-Так, він любив Бетховена,- задумливо сказав чоловік одразу після того як я закінчив.
А далі знову нічого. Я уже почав думати, що він і справді нічого не зможе мені сказати. Але тут Гройсмер перервав тишу:
-Якщо ви не заперечуєте, то я поставлю пластинку. Мені подобається слухати музику, особливо, коли важко на душі.
Я кивнув, мовляв “не заперечую” і він з ювелірною точністю виконав кілька простих рухів біля вінілового програвача, після чого приміщення із зеленуватими стінами, в межах яких ми були, залила музика.
-Це Бетховен. Саме та “9 симфонія”, про яку ви згадали. Пластинку я купив тоді, коли ми перестрілись у магазині. У вашій справі цей твір відіграє просто містичну роль, можливо тільки йому суджено стати ключем до розв’язки.
Я став прислухатись. Коли Гройсмер сказав останнє слово, зі сторони програвача долинули впевнені ноти і в мені прокинулось дивне відчуття, що досі саме цієї музики не вистачало, щоб повністю описати ту атмосферу, яку я відчував у будинку Крейсмана. Саме той драматизм, який стискає серце- тільки так, мені здавалось, я крізь роки згадуватиму події, які зі мною нещодавно відбулись.
-Бетховен написав її, коли був уже глухим,- сказав Гройсмер.- Неймовірно, правда? Відчувати звук не чуючи. Мабуть він уже так натренував свій мозок, що той відігравав усі ноти, які потрапляли композитору на очі. Під час свого бурного життя Бетховен дуже рідко, майже ніколи, не чув справжньої тиші, аж поки не настав час і до цього його не змусила природа...
Чоловік замовк і замість нього продовжила говорити музика. Через кілька хвилин після драматичного початку, симфонія переросла в спокійну мелодію казки- каламбур, який справді відтворював життя у всіх його тонах: від болю, розчарувань, страху, до надії, любові, та справедливої нагороди.
-Щось схоже із тим,- продовжив Гройсмер,- як наближення смерті змушує тих, хто раніше не знав милосердя відчути каяття, а після нього Божу кару.
Я здивовано глянув на чоловіка, а він дивився на мене. Схоже він думав, що я зможу вловити його натяк, але усю мою увагу займала музика. Чоловік зрозумів це і дав мені час побути із нею наодинці, відвівши від мене погляд.
Симфонія уже майже закінчилась. Хор наполегливо брав найвищі тони “Оди до радості”, і я нарешті почав повертатись в реальний світ.
-Чудова мелодія,- сказав я, глянувши на Гройсмера, який непорушно сидів на своєму місці весь час.
-Погоджуюсь.
-То, що ви порадите мені?- запитав я з надією і довірою. Чоловік тепер здавався мені всезнаючим богом, який відає усе, але, граючи з моєю долею, говорить лиш натяками.
-Я думаю, що в будинку Олексія містяться усі відповіді, проте, ви дивились не туди і пропустили їх. Вам потрібно повернутись і ще раз все оглянути.
Від однієї думки про повернення туди в мене пройшов холодний піт по спині.
-Ви… впевнені?- перепитав я бога.
Він тільки посміхнувся у відповідь.
Робити було нічого. Я вірив йому. Треба вертатись у будинок смерті.
-Коли я оглядав підвал після горища,- сказав я ніби сам собі,- мене не покидало відчуття, що за моїм плечем постійно йде смерть і тільки чекає, що я повернусь до неї лицем.
-Немов на “Автопортреті” Арнольда Бекліна?
Я кивнув, хоч не вловив суті запитання.
-Що ж, якщо ви так радите, то я ще раз обстежу будинок…
-Я впевнений, що це допоможе вам зрозуміти ким Олексій був насправді,- блискуча посмішка на мить вхопила губи Гройсмера.
-Але,- не помітивши його слів продовжив я,- ви підете зі мною.
-Я?- здається вперше за весь час, що я тут, чоловік здивувався через мої слова.
-Я наполягаю.
Він трохи подумав.
-Якщо ви вважаєте, що я можу бути корисним, то без проблем. Думаю, що я зможу допомогти вам знайти відповіді на ті питання, які ви недавно мені задали. Ви дізнаєтесь і про зміст наших останніх розмов і про те, що Олексій робив під час Другої світової війни.
8
Лиш тільки ми обоє прибули до будинку і я знову побачив його, то перед моїми очима проплили окремі фрагменти із страшного вчорашнього вечора. Але цього разу я був не один, поряд із Гройсмером я почував себе спокійніше.
Ще не сутеніло, але я весь час поглядав на годинник і поспішав зробити все заплановане якнайшвидше, щоб знову не залишитись тут до темряви.
Гройсмера анітрохи не здивував вид будинку. Поки ми не ввійшли в середину він не промовив і слова, і слідкував за усім понурим поглядом, але тільки переступили поріг дому, чоловік розговорився і весь час майже не замовкав:
-А знаєте, дарма ви приходили учора сюди один. У мене таке враження, що цей будинок мов недавно приручений звір- підкоряється лиш своєму господарю, а усіх інших готовий роздерти. Хоча може справа і не у будинку. Атмосфера живих людей дуже повільно вивітрюється з приміщень, навіть після їхньої смерті, чи, скажемо, переїзду. Тому особливо обережним потрібно бути там, де “аромат” господаря тільки почав танути…
Ми піднялись на другий поверх. Голос чоловіка розливався немов хвилі в прозорому басейні- вдарявся об стіни і повертався у вигляді м’якого ехо.
-Одного разу Олексій зізнався мені, що дуже шкодує про свої вчинки на війні. Я поцікавився, що саме його хвилює, а він відповів: “я вбивав невинних”. Тоді я заспокоїв його словами:” ми усі були невинні”, але тепер я б сказав зовсім інше. “Кров тих, кому ми нашкодили назавжди залишиться на наших руках”. І тільки нашій совісті залишається розсудити, чи воно було того варте…
В кімнатах я так і не помітив нічого нового. Але Гройсмера я слухав з великою увагою. За весь сьогоднішній день це було найбільше слів, що я чув від нього.
-Це як в грецьких міфах. Ви читали? Є чудове видання Миколи Куна. Від історії про Агамемнона і його сина Ореста ми можемо дізнатись, що навіть боги не можуть сказати, що справедливо, а що ні. Є сили помсти, які не зупинити навіть богам. Їх називали по різному. Мені подобається означення “душі невинно вбитих”. Розумієте чому? Бо саме невинна кров обпікає руки вбивць найпекучіше. Як би там не було, я не жалію за тими, кого вбив під час війни, а у тому, що Олексій жалів, можливо заслуга його совісті…
-Нічого нового я не помітив у кімнатах, можливо час дослідити горище,- перебив я, знайшовши вдалий момент, коли Михайло переводив подих.
-Звісно,- сказав він. А коли ми піднялись, продовжив, ходячи туди-сюди вздовж приміщення.- Я знаю одну єврейську приказку, може і ви чули, хоч на івриті вона звучить точніше: “Коли чиниться правосуддя, Бог відвертає обличчя”. Переклад виглядає так, ніби Богові не подобається правосуддя, але істинне значення таке, що Бог дозволяє правосуддю діятись, навіть якщо воно суперечить його законам милосердя…
В усіх словах, які говорив Гройсмер я вловлював схожий сенс: вони виправдовували самосуд, хоч не усе було так просто.
Через півгодини, які ми обоє провели на горищі, слова чоловіка уже починали зливатись для мене в один потік, серед якого я не міг розрізнити нічого. Час від часу я ловив якийсь вираз, який неначе промовляв в моїй голові: “чи не зарано ти викреслив його із списку підозрюваних?”. Але такі думки я вирішив поки відкласти.
За цей час я зняв усі штори, які закривали афіші і тепер переді мною була справжня галерея зображень. Кожна із них мала спільні ознаки: оркестр і диригента. Гройсмер пояснив таку дивну знахідку тим, що Олексію подобалась класична музика, і він, також, колекціонував афіші до них.
Досі, зайнятий роботою і чуючи лиш монотонний голос колеги по дослідженню, я не відчував нічого з того, що очікував відчути повернувшись на це горище. Але тепер, коли я оглядав афіші, то щось дивне почало відбуватись у моїй голові. Я почув дзвін у вухах, голос Гройсмера розвівався немов дим біля землі навесні. Усе навколо опустилось у напівтемряву, я закрив очі і не бажав їх відкривати. Холодний піт виступив по усьому тілу. Я відчув страх і відкривши очі зрозумів, що недарма.
Гіркий присмак у роті не давав мені проковтнути слину. Випльовувати я боявся, та й ні один м’яз на моєму обличчі не підкорився б моєму бажанню. Пасмурний день враз перетворився на ніч. Ніякими словами я б не міг передати те що відбувалось- очі бачили, а розум наче прилип до задньої частини черепа і не бажав відділятись. В голові роїлися безліч думок, неначе зграя мух над пов’ялими фруктами спекотного літнього дня, а по моїй спині тік холодний, мов зимовий лід, піт. Сухий череп норовливо обтягнутий чорними затверділими смоляними відходами, які, очевидно, колись були живою плоттю, вдивлявся своїми пустими залишками очей в мою душу, нагадуючи давно запустілий будинок на краю міста, із чиїх запилених вікон на щасливі вулиці журливо виглядає навічно закрита там пустота. В цьому черепі я впізнав Крейсмана, але це мене зовсім не заспокоїло.
Десятки десятків картин, які обліплювали стіни навколо, неначе мох старе дерево із північної сторони, зливалися в моїх очах у єдиний потік. Я бачив їх не окремо, вони плили переді мною, як плівка на старих програвачах у кіно- кадр за кадром, протяжність часу між якими була занадто невелика для того, щоб розгледіти кожен із них окремо. Цей фільм розповідав огидну та страшну історію. В короткому хронометражі помістились різні почуття, звились, мов вужі осінньої пори у своєму кублі, життя людей, та, головне, музичних інструментів. Фільм був, по суті, документальним, і зображав гру одного оркестру. Але не звичайним було саме дійство. Диригентом був блідий чоловік із сніжно- пролісковим відтінком обличчя- саме таким я вперше побачив Крейсмана. Із його пошкоджених, неначе обрізаних тупою пилою, обрубків рук, постійно йшла кров і він метушився по усіх частинах сцени корчачись від болю. Але жоден із членів оркестру не помічав нічого з цього. Вони були так зосереджені на своїх нотних зошитах, що не відчували крові, яка то й діло потрапляла на їх шкіру. Божевільний фільм крутився перед моїми очима, але він був абсолютно німий. Я не чув ні крику бідного диригента, ані гри педантичного оркестру, проте я знав, який саме твір вони грають. І тільки я усвідомив своє знання, в моїх вухах зазвучали перші горді ноти “9 симфонії” Бетховена. Усі символи і метафори, які мої очі досі пропускали, зараз заразом сплили і завертілись круговертю в моїй голові. Можливо саме це мав на увазі Гройсмер, коли казав, що я щось пропустив, досліджуючи цей будинок… А пусті, разючі очні впадини досі заглядали крізь фільм і мою свідомість, яка починала втрачати свою ясність, прямо мені в душу. Хоч гнилі щелепи не рухались, а голосові зв’язки давно повинні були б зачахнути на тонкій частині хребта, що колись були шиєю, я чітко чув слова із тієї сторони у якій перебував череп. Це був той же афоризм, який я чув Гройсмера і який тільки тепер, після того, як я усвідомив правду, склав увесь пазл розслідування: “Зло обов’язково буде покаране або рукою Божою, або ненавистю тих, кого це зло зачепило”.
Коли оркестр з фільму догравав останні ноти “Оди до радості”, я, здається, уже лежав. Первинний хаос заспокоювався у голові і останніми моїми спогадами, перед тим як я знепритомнів, були перемішані слова Гройсмера, які уже перетворювались лиш на окремі букви, що зливались із нотами, та кольорами- таким був мій світ, в останній момент притомності. Коли ж я прокинувся, то дивним чином опинився на звичайному горищі великого особняка. І тільки моє знеможене тіло на холодній підлозі було доказом того, що тут відбувалось минулої ночі.
Біля мене нікого не було. Гройсмер також розчинився у пам’яті. Але його останні почуті мною слова нарешті відкрили для мене усю правду. Пазл склався. Хоч вчора я ще того не усвідомив.
Крейман насправді не той за кого себе видавав. Насправді він був не євреєм, а німцем. Під час Другої світової він воював за Третій Рейх і розстрілював невинних в Києві. Саме про це він жалів. Погана вимова про яку згадували сусіди- це не наслідок рани, а погано прихований акцент. Коли Червона армія почала контрнаступ цей чоловік чомусь залишився в Києві, або окрузі, спалив усі свої речі, документи, фотографії і прикинувся євреєм. Після війни йому якось вдалось розбагатіти, тому прикривати своє минуле не було значною проблемою. З тієї ж причини він не завів сім’ю.
Поки я думав над цим, опершись на руки, сонце все більше заливало приміщення через невелике вікно. Я глянув на афіші. На найбільшій із них був зображений Леонард Бернстайн, який вказував своєю паличкою на верхній кут рами. Прослідкувавши очима у тому напрямку я помітив якусь фотографію. Я піднявся з підлоги, підійшов і зірвав її звідти. Із фотографії на мене дивився, тим самим поглядом, що і на інших фотографіях, які я раніше бачив, Олексій Крейсман одягнутий в німецьку форму.
“Ось і все”- прийшло мені на думку. А коли я перевернув зображення, то побачив напис івритом, який потім переклав приблизно так: “Коли чиниться правосуддя, Бог відвертає обличчя”. Читаючи ці слова я остаточно вирішив, що повинен був зробити і, закривши папку із справою, поставив печатку “Закрито”, а у примітках додав “причина: недостатньо речових доказів”. А вкінці закреслив самотню цифру «1» у блоці «Підозрювані». Так було правильно, адже «душі невинно вбитих, які мстяться», не зараховуються як фігуранти справ.