Подільські примари

Звір

Що трапляється після смерті? Що відбувається після драматичного обряду поховання, коли всі люди плачуть, не важливо, дорогий ти їм був чи ні. А деякі навіть і не намагаються сховати свою неприязнь або полегшення. Просто стоять над білосніжною (або яскраво-червоною готичною) труною і розтирають до почервоніння чорною мереживною хустиною свої сухі очі, які останній раз бачили сльози ще в дитинстві, коли мати не дозволила з'їсти десяту цукерку або пройшлася рушником по спині за невиконану хатню роботу.

То що трапляється після? Над цим питанням я роздумую кожного разу, коли сиджу у кріслі з масивними дерев'яними ніжками і яке оздоблене ручним різьбленням з настільки дрібними деталями та витонченими лініями, що мені доводить розглядати їх тільки при світлі дня та з лупою, щоб насправді оцінити роботу майстра. Я пам'ятаю, як рано посивілий чолов'яга тремтячими руками робив цю різьбу, щоб отримати мізерну платню і прогодувати чотири голодних роти, які пухли від голоду вдома. Але я щедро віддячив йому, бо робота й справді бездоганна. Тож холодними сірими вечорами (хоча для мене всі дні холодні) я запалюю люльку і занурююся у думки про смерть, про її неминучість. Я можу сидіти так годинами, не кліпаючи і абсолютно нерухомо. Лише дим, який здіймається до стелі густими темно-сірими кільцями, показує, що там все ж є хтось живий (а чи живий насправді).

Мені справді цікаво, що є смерть. А втім, що є життя? Мені смертельно важливо знати те, чого я ніколи не пізнаю. Я хочу знати, через який час шкіра починає відділятися від тіла. Я хочу знати, злазить вона цілісно чи відпадає клаптями, відкриваючи внутрішній світ людини потроху, не поспішаючи, тримаючи інтригу перед невідомим. Я хочу відчути, як вітер лоскоче мої кістки, пробирається у кожну шпарину. Як черв'яки та личинки виїдають мої очі, вдосталь насолоджуючись моїми рідинами, які ще залишися у холодному задубілому тілі. Мені цікаво, який вигляд мають мої кістки. Чи у всіх вони однакові? Чи насправді вони такі мертовно білі, чи може в них є певний відтінок. Я чомусь думаю, що мій скелет має легкий бронзовий відтінок через ту кількість дорого тютюну, яку я викурив за життя та того об'єму віскі, який я продовжую вливати в себе стабільно кожен вечір. Мої кістки міцні та тверді чи вони перетворяться на пісок як тільки до них доторкнеться чиясь міцна рука? Не хотів би я бути порохом, це не цікаво. Інша справа - лежати у труні, закинувши кістляву руку за голову, і думати про безбарвність життя.

Але цієї радості я, на жаль, ніколи не пізнаю. Тому люлька, чарка, крісло і гарненька дівчина - це все, що мені залишається. Це останнє, що приносить шалене задоволення, викликає жагу, змушує скелет всередині тіла зробити подвійне сальто.

Молоді дівчата.... Такі цнотливо чисті, веселі, щасливі та такі наївні і по-дитячому дурні. Вони не можуть відрізнити справжнього джентльмена від пропитого підлого мене. Я навіть не прикладаю особливих зусиль. Мені варто лише вдягнути один з парадних смокінгів, натягнути зловісно-білосніжну посмішку, декілька разів назвати їх "міс" і все, вони вже не бачать нічого навколо, лише мої чорнильно-чорні очі, які поглинають в себе все сонце, відкривають моє єство. На щастя, до того часу, як вони щось запідозрять, їхні пружні тіла вже охолоджуються в моєму склепі. Але тут я дівчат не ображаю. Мій підземний сховок схожий на поцілунок диявола, у гарному сенсі цього слова. Гладенькі кам'яні стіни, вологі та прохолодні - те, що треба у літню пора, коли сонце випалює все, до чого може дістатися. Воно змушує кров у мозку закіпати, а мій затишний куточок дарує їм миті спокою, притуплює шум у вухах. Голови дівчат не лежать твердій кам'яній плиті. Ні, вони обережно покладені на вічнозелений мох, який служить для моїх красунь подушкою. Іноді буває важкувато тягти їх донизу сходами. Вони так само кам'яні, і з часом їх гострі краї втратили свою благородну могутність, почали стиратися і стали дуже небезпечними для моїх старих кісток. Чесно зізнаюся, я почав втрачати ті навички, які були в мене всього століття тому. Але зараз не про це. Мої дівчата. Такі бліді і німі.

Їхні худі обличчя обтягнуті шкірою, всередині них немає вже нічого - ні душі, ні життя, ні крові.

Білявих дівчат я люблю більше. Їхня кров живіша, густіша, свіжіша, ніж у чорнявих. Та і вони легкодоступні. Ті, в яких волосся чорне, як крило ворона, норовливі, маються стальний характер, до них треба знайти підхід. Моя чарівна усмішка вже не працює. Тому їх я обираю рідко, знову ж таки через мій поважний вік. Я думаю, тут мене можна зрозуміти. Я зачаровою їх своєю харизмою, тонким почуттям гумору, джентльменськими манерами (інших я просто не маю, я далекий від сучасного суспільства). Навколо мене тонкий туман, невидимий, але він окутує міцним павутинням, замотує, як мух. Єдина відмінність в тому, що муха має характер, вона борець і стоїть до кінця навіть тоді, коли павук сміється над нею і клацає своїми щелепами. Білявки ж не воїни, вони просто пливуть за течією, наче маріонетки в моїх руках. Іноді це навіть нудно, хочеться якось азарту. Хочеться полювати на них, як у старі часи, змусити їх боятися, верещати від жаху, просити про помилування, молитися Богу. Як іронічно, адже Бог - це і я. Мене охоплює такий захват, коли я чорною тінню пробираюся поміж дерев, тонкі гілки тріщать під моїми довгими пальцями. І коли білявка безсило сповзає по землі і кров тонкою цівкою витікає з її голови, омиваючи гарненьке обличчя - ось тоді наступає перший момент насолоди. Час блаженства настає тоді, коли я несу на плечі ще живе (ненадовго) тіло до свого будинку. Це навіть не будинок. Це готична споруда, зі шпилями на даху, з різкими рухами архітектора, зі статуями демонічних створінь, які шкіряться і проводжають пронизливим холодом кожного випадкового прохожого, який загубився в лісі, полюючи на зайців чи оленів. Як же солодко спостерігати із заґратованого вікна за цим дійством: славні мисливці, які хваляться своїми успіхами у барі, збираючи захоплені погляди і чоловіків, і жінок, з відкритим ротом і шаленим поглядом тікають від горгульї, які затишно вмостилася на вході до мого помістя, гублячи при цьому рушницю і самоповагу. Вже пізніше, коли вони відійдуть від шоку, будуть пускати байки про величезного ведмедя, у боротьбі з яким вони втратили зброю і заледве зберегли життя.

Мій будинок просякнутий атмосферою жаху і паніки. Три століття він живився негативного енергію, криками тисяч слабких душ, яким не судилося покинути цей величний прихисток страждань. Але насправді він не має аж такої величі, як розповідають легенди, що ходять між місцевими мешканцями. Він звичайний, холодний, моторошний ззовні і всередині. Він ніколи не бачить сонячного світла, його стіни обвивають гостре гілля терену, скрізь яке не потрапляє сонячне світло і тому більшість кімнат здаються темницею, де тримають найжорстокіших вбивць. Але це правда, вони ховають в собі мене, на ціле передмістя не знайти кращого хижака, ніж мої гострі зуби та чіпкі кігті. Мені подобається проводити ними по стінах, цей тонкий скрипучий звук, який змушує більшість здригнутися, для мене служить мелодією, яка відправляє мене до раю. Чи до пекла? Втім, це не важливо, я все одно ніколи про це не дізнаюся.

І ось саме в ці стіни я приводжу дівчат, не найромантичніше місце для побачення, але найбезпечніше для мене. Я не вбиваю їх одразу, я ходжу довкола, повільно роздягаю їх, вмиваюся їхнім запахом. Він такий приємний, солодкуватий, такий живий. Я чую кожен поштовх серця, я прислухаюся до того, як кров пульсує в артеріях і венах. Я терпляче вичікую момент, коли мої жертви, - ні, жахливе слово для моїх красунь, - наречені розплющать очі і побачать мене. Я вловлюю будь-яку зміну всередині тіла. Кров одразу починає рухатися прискорено, серце б'ється із шаленою швидкістю і моє терпіння підходить до межі. Але витримка в мене є, я почекаю до того моменту, я побачу німий крик відчаю, як почую останній живий удар.

Ось тоді я починаю бенкет. Починаю я все ж тієї цівки крові на голові. Смакую її я довго, розтягую задоволення. Саме тут дівчина розкривається сповна. По-перше, колір крові. Яскраво-червона - найгірша. Витікає занадто швидко, на смак ніяка. За нею можна зрозуміти характер людини - за життя вона була легковажною, у голові - пусто. Жила вона дарма, тому і померти не шкода. Така здобич мене не насичує, тому її я роздираю одразу. Не залишаю живого місця, пробираюся до кожної клітини. У цей час жертва (так, саме жертва) ще борсається і кричить. Кров водоспадом витікає з її рота, вона захлинається, намагаючи зробити хоч що-небудь. У цей час я вже дістався її серця, стиснув його у пазурях. Саме тоді життя дівчини опинилося в моїх руках, повністю зник блиск в очах лежачої на кам'яній підлозі.

Таких дівчат я не зберігаю, від них позбавляюся одразу. Шматки тіла розкидую глибоко в лісі. Потім їх знаходять і бідкаються, який звір таке зробив. Безстрашні мисливці вирушають на пошуки ведмедя або вовка, не знаючи, що справжня тварина - це я. У такі моменти я себе ненавиджу, адже я не такий. Я ювелір, який робить свою роботу філігранно. Але, яка жертва, така і її смерть - дурна і нікому не потрібна.

Інша річ - багряна шовковиста на дотик кров, яка оксамитом повільно стікає з невеликої подряпини на голові. Це витвір мистецтва - як ззовні, так і на смак. Вона показує, що її господиня була з розумом, мала власні мрії і бажання, плани на майбутнє, щасливе життя. І мені подобається знати, що я забрав щось значуще, викрав щось настільки бездоганне. Таку дорогоцінність я просто так позбавити життя не можу. Тут я збираю всю свою силу волі в кулак і починаю цілу виставу. Я одягаю свій найкращий одяг, одягаю свою дівчину в найгарніші сукні і годинами просто спостерігаю за нею. Милуюся витонченими рисами обличчя, тонкі руки, які у своєму житті не знали важкої праці і не підіймали нічого важчого за бокал червоного як кров вина. Своїми пальцями я проводжу по її тілу, не оминаючи жодного сантиметра, намагаюся духовно насититися нею. Вона відкриває очі і я бачу в них блакить неба або зелень трав, вкритих першою росою. Ці очі ще не розуміють, куди потрапили. Ця дівчина ще не знає, що знаходиться у склепі, в лапах справжнього звіра. З темряви виблискують мої білосніжні ікла, заточені спеціально для таких випадків. Мої чорні очі переливаються багряним відтінком, показуючи, наскільки сильною є моя спрага. Тоненьке як лезо ікло продовжує розпочату мною справу. Смакувати люблю починати з найвразливішої точки на тілі - з губ. Які вони м'які, пружні та соковиті. Таке відчуття, що саме сонце доторкнулося до них, підживило невичерпною енергією, змусило зробити обличчя правильним і пропорційним. Я впиваюся в це джерело натхнення, але ні, не для поцілунку. Я жадібно намагаюся відібрати те сонце, запустити його середину мене, щоб відчути вибух почуттів та емоцій. На цьому етапі дівчина починає кричати, відбиватися, чіплятися пальцями за кам'яну підлогу, шукаючи хоч якоїсь зброї. Тоді моє терпіння підходить до краю і я залишаю дві дрібних проколи на лебединій шиї, таких акуратних, що неозброєним оком їх не помітиш. Я насолоджуюся напоєм потроху, не випиваючи все одразу (це шкідливо для мого шлунку і затьмарює розум). Я просто обожнюю дивитися на те, як відчайдушні крики затихають, рухи стають кволими, як на обличчя, а потім і на все тіло надходить блідість місяця, а солодкий та в'язкий рум'янець назавжди залишається у стінах цієї в'язниці. Я знищую все до останньої краплі, не дозволяю жодній ознаці життя залишитися в тілі. Отак і затухає свіча життя ще однієї особи, якій не пощастило народитися гарній і дурній.

У мене не піднімається рука знищити такі трофеї. Занадто чисто я робив свою справу, щоб ось так просто списати смерть на якогось брудного ведмедя, який не розрізняє мистецтво і дешеву підробку, яка від дівчини має лише назву.

Ні, ці дівчата, схожі на керамічні ляльки, спочивають з миром у моїх покоях, серед інших щасливиць, кожна з яких схожа на попередню, кожна з яких вдягнена у вечірню сукню, на яку не впала жодна крапля бурої крові, та прикрашена рубіновими намистами та перснями. Цей червоний колір має прекрасний контраст із сірими стінами та зеленою подушкою моху.

Але тут зібрані далеко не всі. Через декілька десятиліть милувань один і той самий пейзаж набридає, опускає завісу суму та депресії на і так посивілий будинок.

Недарма ж кажуть, що і у стін є вуха. І не дарма запеклі мисливці з маскою жаху тікають назад до цивілізації, коли дивляться прямо в очі моїм нерухомим статуям. А втім невідомо, чи живе в цьому граніті хоч краплинка живої енергетики.

*****

Його остання здобич

Мертва тиша. У цьому темному непроглядному лісі не чутно абсолютно нічого. Це дивно. Ні шарудіння листя від подиху прохолодного нічного вітру, ні ледве чутного хрускоту гілок, які ламаються надвоє від непевних кроків їжака або стрімкого бігу лисиці, яка, тікаючи до своєї нори, ненароком зачепилася об сухі колючі лози дикої троянди. Німа тиша, гнітюча, вона давить своєю темрявою і змушує здригнутися, незважаючи на духоту, яка є передвісником гарячого літнього дощу, який ось-ось почне поливати вже давно посохлу городину. Люди сховаються до хат і будуть дякувати Богу за таку милість, цілувати ікону пресвятої Богородиці і запалювати свічки на покутті. Все помешкання буде пропитане в'язким солодкуватим запахом ладану, яким люди звикли насичуватися кожної неділі у старенькій білій церкві з дерев'яним хрестом вгорі.

Ось такої глупої ночі десь вдалині жевріє золотавий вогник. Тільки я починаю йти в його сторону, він швидко змінює своє розташування, неначе глузуючи з мене. Я можу перед Богом присягнути, що бачила лукаву посмішку в тому диявольському вогні. Але вибору в мене небагато, тому продовжую пробиратися в слід за ним, моя вишивана сорочка зачіпається за хміль та сухі гілки терену і я вже уявляю, яким поглядом зранку зустріне мене мати. Їй не треба нічого говорити, її очі гірше будь-яких слів, вони пропікають моє серце та змушують почуватися присоромленою, ніби я скоїла найтяжчий гріх. Останнім часом мати постійно дивиться на мене якось дивно, з осудом. Іноді мені здається, що я бачу, як її обличчя перекошується од страху, але я не розумію, чого вона боїться - за мене, чи мене.

Через години такого блукання, коли я вже готова впасти прямо там, серед дерев, у густій траві, сяйво зупиняється і виявляється, що я підійшла до нього зовсім близько - рукою подати. Але чомусь я не відчуваю жару. Хіба не має бути тепла від такого яскравого полум'я. Але ж ні, воно морозно холодне, від нього віє смертю та свіжо виритою могилою, яка чекає, як з першою росою у неї покладуть захололе тіло.

Найдивніше те, що я не відчуваю страху, на душі легко і прозоро, мій розум ясний як ніколи. Я точно знаю, що маю робити, моїм тілом керує якесь невидима сила. Вона все життя була зі мною, але почала проявляти себе тільки зараз. Підійшовши ближче до вогню, я помічаю, що вийшла на простору галявину, але вкрита вона аж ніяк не квітами. Вона червона, просочена кров'ю, яка хлюпає під моїми босими ногами. Трава та дерево навколо галявини випалені чітко по колу. Посеред неї я бачу незнайому тінь. Одразу не скажеш, хто це або що. У ньому проглядаються риси молодого чоловіка, але ліва половина його обличчя викривлена, шкіра там злазить смугами, одне око повисло нижче рівня щелепи і невідомо, як воно ще там тримається. Такий самий вигляд має і ліва половина його тіла. Шкіра на ній зогнила, я відчуваю цей запах тіла, яке розкладається і мене починає нудити. Я хочу відвернутися, тікати, бігти куди очі дивляться, але я не можу. Якась сила гвізлками прибила мої ноги на землі і не дозволяє поворухнутися. Тому я просто спостерігаю за незнайомцем, бачу його жовтуваті ребра, серце, яке наче б'ється, але кров не перекачує. Він махає мені рукою і я бачу повністю оголоні пальці та кисті, на яких ще й досі пульсують судини і нервові закінчення. Але крові від нього немає, то чому ж ґрунт має такий насичений червоний колір. І тут я помічаю щось у правій руці чоловіка. Придивляюся і застигаю від німого жаху - це я, це моя голова у його руках. Вона вся в глибоких порізах від кігтів, краї наче припечені залізними щіпцями, якими ковалі дістаються підкови з печі. А місця, де мають бути очі, чорні - видно лише багато жовтих цяток від волохатих павуків, які вилазять звідти, там немає нічого живого, крім них. Раптом мої губи починають розтягуватися, мій рот відкривається і я бачу два карі ока, які зручно вмостилися на язику. Очі закочуються, відкриваючи білу пелену, рот наповнюється біло-червоною піною. Інша рука чоловіка також починає гнити, від впускає череп, у якому заледве проглядаються риси мого обличчя, і він котися просто до моїх ніг.

Мене пронизує щось наскільки пекельне, що я кричу від болю і у вухах дзвенить лише одна фраза: "гори у пькълъ дияволовъ дѣтиште".

Яскрава блискавка освітила мою кімнату і гучний рев грому змусив мене кинутися у власному ліжку. Я прокинулася в холодному поту, серце шалено стукало об ребра, здавалося, що ще один такий удар і грудна клітка вибухне осколками кісток. Але ось я розумію, що все добре, я у своєму ліжку, навколо немає ні лісу, ні дивного чоловіка, ні диявольського вогню. Це був просто сон, просто кошмар. Зараз вони часто мені сняться, але я ніколи не пам'ятаю їх. Але цей закарбувався в пам'яті яскравими кадрами, від яких і досі стине кров у жилах.

Мереживна штора легенько розвивається від подиху холодного вітру. Я хочу підійти та зачинити вікно, але щось не дає мені цього зробити. Якась частинка мене не бажає вставати зі свого місця, вона прикувала мої ноги та руки до постелі. Я не маю сил пручатися, тому майже одразу поринаю у глибокий тривожний сон без сновидінь. З нього мене виривають гучні повчання матері та її гострі зауваження.

- Де чорти носять Олексу? Відправила на свою голову по молоко, а він знову десь завіявся. От як я дізнаюся, що він з хлопцями поза клубом цигарки палив, я йому такої прочуханки влаштую, що він цю цигарку не те що до рота не візьме, а пальцем боятиметься торкнутися.

Христю, де Соломія, чому білизна досі брудна і свині не годовані?

Я не чую відповіді молодшої сестри, вибігаю з кімнати і мчуся прямо у двір. Мати, зачувши звук відкривання дверей, обертається і її роль перекошується від жаху.

- Що з тобою стало? - вона викрикує і в її голосі вчувається гнів разом зі сльозами.

Я мимоволі оглядаю себе і помічаю роздерту сорочку і руки по лікті в чомусь яскраво-червоному, у той час, як ноги мої чорніше ночі, неначе мене обваляли у вугіллі. Я злякалася самої себе, не розуміючи, що це все може означати, як це взагалі могло статися. Чи може людина гуляти всю ніч лісом і не знати цього. Сновидою я ніколи не була, то що в біса зі мною коїться. І поки безкінечний потік думок боїться в моїй голові, я відчуваю удар різкою по спині від батька і плач Христі. Всі у дворі застигли, не наважуючись поглянути в наш бік. Гарячі сльози обпекли моє бліде обличчя і почали скрапати долі.

- Йди вмийся і щоб через десять хвилин ти вже працювала, засукавши рукави. Всі справи мають бути зроблені до обіду, опісля приготуєш вечерю і будеш жати пшеницю, аж поки не стане настільки темно, що ти не зможеш побачити серпа в руках. Ти мене зрозуміла? - грізно запитав батько. Я не підіймаю до нього очей, але достеменно знаю, який вигляд він зараз має. Густе коротко стрижене волосся, у якому, незважаючи на доволі молодий вік, з'являється сивина. Густі чорні брови заходять аж на переносицю, карі очі виблискують злістю і дають зрозуміти, що цей чоловік ніколи не жартує. Він ніколи не носив вусів, що дивно для нашої місцевості. Батько завжди говорить спокійним голосом, не кричить, але цей голос дає зрозуміти, що ослухатися його наказу прирівнюється до смертної кари. - Ще раз своє запитання я повторювати не буду.

- Так, батьку, все буде зроблено.

- Якщо ти принесеш нам байстрюка - Бог тобі свідок - задушу і тебе, і його власними руками, не побоюся взяти гріх на душу. Наступним стане Орест, будете виховувати свого недоноска разом на тім світі.

Я стою, як вкопана аж поки не почую стукіт хвіртки, який вказує на те, що батько пішов запрягати волів для роботи на полі.

- Ти чула батька, дитино, краще йди роби, як він сказав, не зли його ще більше. Він і так не в гуморі, врожай цього року поганий, а тут ще й це... Ой, не доведуть ці нічні гулянки до добра, ой не доведуть.

І я пішла виконувати всі доручення. Робила я це, як завжди, моторна, руки мої звикли до праці. Але робила я це все автоматично, тіло й розум в мене були в різних місцях. Цілий день мене не покидали думки про той сон. Аж занадто живим він був, занадто добре я відчувала запах вогнища та смак крові в роті, занадто чітко я бачила образ того чоловіка, який махав мені кістлявою рукою.

Ззаду я чую несподіваний кашель, а тому моя рука вважається і я врізаю руку серпом.

- Ти взагалі дурень, Оресте, а якби я пальця відрубала?!

Він густо червоніє і опускає очі додолу. Довго злитися я не вмію, особливо на нього, тому м'яко беру його за руку і ніжно дивлюся в очі. Орест має високий зріст і сильні руки, загартовані важкою працею. Біляві кучері відливають золотом у світлі призахідного сонця. Блакитні очі схожі на вранішню росу, таку чисту і світло, але в них чітко проглядається мужність та рання зрілість. Їх у сім'ї шестеро і старенька мати. Тато згинув десь у полі ще років з п'ять тому. Його тіло так і не знайшли, тому просто поставили хрест поза хатою у яблуневому саду. З тих самих пір хлопець став головою сім'ї, на його плечах лежить все господарство. Він кожного дня має думати, як прогодувати себе, матір та малих дітей, яких ще треба й до школи зібрати. Орест має всього сімнадцять літ, але іноді у мене таке відчуття, що душа його вже тридцятилітня.

- Вибач, не хотів лякати. Я тут, ось... Квітів назбирав та хотів тобі принести. Вони трохи прив'яли на цьому палкому сонці, але сподіваюся, що все такі ж гарні.

Я беру до рук цей букетик і мої очі вкотре за день наповнюються слізьми, але на цей раз - це сльози щастя.

- Чому ти плачеш, Соломійко? Не гарні, то зачекай, я інші зараз назбираю, знайду для тебе найкращі... - він розгублено дивиться на мене.

- Ні, ти що, вони прекрасні. Дякую, - я ніжно цілую його в щоку і одразу засоромливо відвертаюся. - Батько не хоче, щоб я бачилася з тобою...

- Чому? Це через те, що я бідняк? Через те, що не маю достатньо грошей для сватання? Так я знайду, я піду у людей найматися, буду хапатися за будь-яку роботу, я не буду ні їсти, ні спати, щоб ти лише була щаслива і батько згодився на весілля.

- Я знаю, знаю. Саме тому і кохаю тебе. Ти чудово знаєш, що я не хочу твоїх грошей, мені не важливо, що ти маєш або чого не маєш. Це все дрібниці порівняно з тим, яка ти людина.

- Соломіє, вже ніч на дворі, стіл не накритий, де тебе носить, диявольська ти дитино!? - батьків голос громом лунає над садибою. Я майже втрачаю свідомість, але не через його гнів, а через сказані слова. Десь я вже їх чула, але де саме, пригадати не можу.

- Все, біжи, Оресте, поки батько не прознав, бо буде нам лихо, - я з молитвою в очах дивлюся на нього.

Хлопець розвертається, але перед тим, як він пішов, я встигаю вкласти шматочок паперу в його кишеню.

- Подивишся потім, а зараз, будь ласка, йди.

На тому папірці було написано кілька слів моїм рівним охайним почерком, всі літери були просочені коханням, бо то не слова, то шматочок мого молодого гарячого серця.

Кохай так сильно, аж до хрускоту кісток.

Кохай так сильно, щоб зламати ребра.

І це кохання піднеси аж до зірок,

Щоб показати всю просторість свого серця.

Забудь про все, звільни пекельне серце з клітки,

Дістань його із крижаних путів.

Ти пам'ятай: всі припускаються помилки.

Не поховай блаженних почуттів.

Коли прийде невпинний час,

Де місяць пожирає сонце,

В думках зостанеться лиш кілька фраз,

Що шепотілись тихо у віконце.

Тож ти кохай,

Хоч важко, болісно чи щиро.

Бо в світі лише те важливо,

Що чашу серця переповнює за край.

- Знову хвостом крутила біля того.... Слів не вистачає, як його назвати. Дівко, я ж заборонив тобі, - лунає тихий, але лякаючий голос батька, як тільки я переступаю поріг хати.

- Ні, тату, - говорю стишеним голосом.

- Скільки разів тобі повторювати, - він стукає кулаком по столу, - говори голосніше, я ненавиджу, коли ти говориш пошепки!

- Ні, тату, - повторюю я непевним, але набагато гучнішим голосом, - я пшеницю жала, аж руку серпом врізала у темряві, - показую йому закривавлену руку.

Його обличчя трохи посвітлішало.

- Ну добре, але якщо я дізнаюся, що цей Орест знову ошивається біля нашої хвіртки, - замкну в хаті і ти більше ніколи не побачиш денного світла.

- Так, батьку, - голос мій впевнений.

- Молодчинка, - він підходить і міцно обіймає мене, - ти завжди була розумною дівчиною. Тепер йди вечеряй і лягай спати, завтра вставати досвіта на поле.

Тривога... Слово, яке викликає змішані емоції, почуття, які часто неможливо передати словами, а лише відчути. Слово, яке змушує відчути себе слабким, вразливим, надзвичайно малим та самотнім. Слово, яке ти зариваєш глибоко всередині, не проговорюєш його вголос, не ділишся ним з іншими людьми, адже боїшся бути зацькованим суспільством і своєю гордістю. Слово, яке ранить, вбиває найменший вогник надії, задуває останню свічку в душі, не даючи їй горіти повільно і поступово, освітлюючи тебе зсередини. Воно ніколи не втрачає нагоди врізатися в мене гострими кігтями, відірвати від мене частинку мене, моєї особистості. Ці рани не видно іншим людям, вони ніколи не дізнаються про сутність, яка знаходиться біля мене, яка вже є моєю не викоріненною частиною, бо потроху поглинає мене у своє чорне провалля, у якому не має ні початку, ні кінця.

Воно переслідує. Воно сміється з того, як я боюся. Воно живиться моїми сльозами, моєю розірваною душею, моїми страхами. Воно насолоджується моїми стражданнями. Воно обожнює дивитися на те, як поступово вбиває мене, хоч і не у фізичному плані. Воно з посмішкою спостерігає за тим, як я намагаюся здаватися сильною, незалежною від думки оточуючих, як намагаюся не захлинутися у чорному озері відчаю.

Воно знаходиться біля мене завжди. Воно ніде і повсюди водночас. Воно прокидається зі мною, зі мною і засинає. Зі мною працює і відпочиває. Іноді, коли воно відходить на декілька кроків назад, то здається навіть непоганим. Але це відчуття виникає ненадовго. У найбільш неочікуваний момент воно надходить гігантською хвилею паніки та відчаю. Воно змушує забути, як потрібно дихати, не дає зробити навіть невеликий вдих, необхідний для заспокоєння. Воно змушує руки тремтіти, а серце битися у шаленій швидкості. Воно змушує ноги підкоситися, впасти на підлогу і ридати. Воно не дає сказати жодного слова, не дозволяє розповісти комусь про себе. Воно зжирає мене.

Потім воно жаліє тебе, пригортається до тебе, гладить по волоссю, шепоче заспокійливі слова. Все це для того, щоб запустити в і так ослаблену душу своє єство, свою гнилизну, заповнити собою весь простір. І поки ти лежиш у своїх сльозах, не взмозі навіть підняти голову, не те що говорити, воно посміхається, посміхається своєю найгіршою кривою посмішкою, наче гадюка, яка здається малою та слабкою, але різко кидається, коли ти втрачаєш пильність.

Це слово я запросила сама. Я щиро і свідомо відчинила йому двері, зустріла, як давнього друга. Воно було єдиним, хто розумів мене, вислуховував, підтримував, давав поради у найскладніших моментах життя. Воно потроху закрадалося всередину, незначними, непомітними кроками. Я була занадто наївною, занадто самотньою, тому не звернула уваги на те, що залишаюся в одному й тому самому стані вже багато років.

Воно змусило мене надіти маску, зробити вигляд, що вже добре, що все залишилося в минулому. Та маска впилася в моє обличчя шипами, які зруйнували мою справжню особистість, моє сприйняття себе. Воно зі мною назавжди, виходу немає. Залишається тільки змиритися і жити далі, бути життєрадісною та комфортною для інших.

Це почуття зі мною давно, нікому в хаті немає до мене діла, у всіх є купа своїх турбот. Але сьогодні вночі стало найгірше. Майже до самого світанку я лежала мерво на підлозі, і сльози мої розтікалися підлогою, зникаючи у щілинах між дерев'яними дошками.

Все перетворилося на червоне, ніби хтось застелив мої очі кров'ю. Я знову в тому самому лісі, але тепер навколо не тиша, там здійнявся буревій, листя вихрем крутися навколо мене, заганяючи все далі в чорноту. Мій слух прорізує сміх, дуже страшний сміх, він такий дзвінкий, що змушує мене кричати, я відчуваю, що ось-ось луснуть мої барабанні перетинки, але я не можу розімкнути губ. Але в той час мені здається, що якась темна, чорна частина мене намагається вирватися з грудей. Тепер все стало на свої місця. Та тривога - насправді не вона, це сутність, яка з дитинства живе в мені та яку я придушила своєю старанністю, терпимістю та покладистим характером.

Але що змусило її ожити та набратися аж такої немислимої сили? Наче зламана лялька падаю і боляче вдаряюся головою об землю, і коли на очі сповзає білий щільний туман, я помічаю чорний силует, який потроху наближається до мене. І знову ті самі незрозумілі слова: " гори у пькълъ дияволовъ дѣтиште ".

Знаходять мене вранці на подвір'ї: голова розбита, з вух тонкої цівкою витікає кров, очі шалені, мова незв'язна, чіпкі руки хапаються за Марка, мого старшого брата, який підіймає мене та та щось швидко говорить батькам. Далі я відключилася, всі події пам'ятаю кадрами - бричка, запряжена старим конем Сизим, дрібні сльози матері на обличчі, тоненькі холодні рученята Христі, яка гладить мене по голові, суворий голос батька, який швидко жене коня в невідомому для мене напрямку, темрява, потім яскраве світло, знову темрява.

Розплющую очі у незнайомій крихітній кімнатці. Стіни, підлога та меблі виготовлені з дуба, на перший погляд здається, що ти лежиш у труні. Світла немає, так само як і вікон, тому не зрозуміло, зараз день чи ніч. У кімнаті вловлюю запах, дивний, але приємний - водночас важкий і свіжий, віддає квітами, які мені часто приносить Орест. Я пригадую це і на душі одразу стає тепло. Також тонкою нотою пропливає в повітрі запах свічок, такий самий, як у моїй хаті, особливо на великі свята. Оглянувши цю місцину, починаю розуміти, звідки взявся цей запах - по всіх стінах і на стелі підвішано вінки та сухі букети. Там і м'ята, і барвінок, чистотіл, ромашки, звіробій, мати-і-мачуха, та ще багато всякого зілля, якого я ніколи не бачила.

Намагаюся встати, але тіло не піддається, у роті пересохло, але води ніде немає. Тож я продовжую отак лежати і намагаюся згадати, як опинилася тут. Не знаю, скільки часу минуло, декілька хвилин чи годин, але у щілині під дверима помічаю легенький вогник від свічки та намагаюся розчути тихі швидкі слова. Розмовляють троє: мати, батько та ще якась жінка. Я звідкись знаю її, але згадати не можу, голова тріщить і не дає думкам зібратися в купу.

- Що з нею? Чому це відбувається? - чую надломлений материн голос, - а потім схлипування.

Інші слова я не розчула, як би не намагалася нашорошити вуха. Від їхнього буріння у мене ще сильніше розболілася голова, на очі налягає туман. Яскравий проблиск світла прояснив мою свідомість і засвітила очі, викликавши ріжучий біль. Човгаючим кроком до кімнати заходить невисока постать із свічкою в руках.

- Пити хочеш, серденько? - ніжно запитує вона і присідає коло мене на ліжко.

Не можу вимовити ні слова, тому просто киваю. Бабуся підносить до моїх пересохлих губ ковшик свіжої холодної води. Я жадібно п'ю і відчуваю, що сили потроху повертається до мене.

- Бабусе Павло, - пригадую теплі риси на давно постарілому обличчі, - а я Вас одразу і не пізнала.

Бабуся Павла - знахарка з нашого села. Вона лікує будь-які хвороби, проганяє напасті, викатує переляк і багато всього іншого. Я знаю її з дитинства, коли батьки приводили до неї, коли намагалися зрозуміти, чому кожного ранку знаходять мене в дворі, в лісі або у курнику. Цей факт я пригадала тільки зараз, він дуже чітко сплив у мене в пам'яті. І я зрозуміла, що події повторилися знову.

- Бабусю, що відбувається, де мати з батьком, у мене вже голова пухне від кількості запитань, - благаючим голосом звертаюся до неї.

- Всього свій час, дитино, - якось дивно говорить вона та відвертається від мене, - а зараз ходімо зі мною, треба тебе очистити. Виходимо до іншої, трохи світлішої кімнати. Посередині стоїть корито з такою гарячою водою, що вся кімната наповнюється ріденьким паром.

- Роздягайся і залазь, - скеровує Павла.

Я мовчки слухаюся її та роблю все, що вона скаже. Потім починає відбуватися щось магічне. Бабуся кидає у воду різні трави, шепоче закляття, проводить руками над моєю головою. Її очі стають коричнево-чорними, обличчя наче аж помолоділо. У кімнаті незрозуміло звідки підіймається вітер, з'являється голос, саме той, який я вже чула в лісі. Я підіймаюся над коритом, моє тіло ламається, руки та ноги викручуються в незрозумілій формі. Я кричу, але цей голос не мій, він якийсь грубий, жахаючий.

Боже, як же боляче, коли це скінчиться?

Чорнота.... Знову ліс навколо, знову те саме вогнище, те саме зогниле тіло, той самий сморід та чоловік...

*****

Звір

Я побачив її якось у селі, в яке прибув у "відпустку". Міські дівчата мені остогидли, тому я вирішив пошукати щось новеньке. Тільки-но я вийшов на головну вулицю, переді мною постала вона. Надзвичайно гарна, чорнява, постава рівна, горда, руки сильні та водночас ніжні та здаються м'якими. Зелені очі так і виблискують на сонці, ніби заграють до мене. І я знову відчуваю той азарт, те бажання гарячої крові, моє тіло наповнюється енергією, чого не було все десятки років. Я знаю - вона моя наступна красуня.

Дівчина не помічає свою майбутню смерть, не бачить, як по-хижацьки я на неї дивлюся, як тремтять мої руки у передчутті. Подумки я вже підібрав сукню для неї та обрав найкраще місце у моєму підвалі. Так, ці смарагдові очі будь вершиною моєї колекції. Але що відбувається? Що за хлопак крутиться коло неї? Як мило вона йому всміхається.

Ні, ця красуня моя. Я аж б'ю ногою об землю і мій погляд шаленіє. Ну нічого, як місяць буде у повні, ці голубки у мене щезнуть назавжди. Всі інші в селі подумають, що закохана пара кинула все та втекла разом до кращого життя. Що ж, це позбавляє мене від багатьох проблем.

Кожного сто двадцятого повного місяця я перероджуюся. Моє гниле тіло злазить з кісток і вкривається новою шкірою. Зовнішній вигляд у мене залишається незмінним, просто додаються нові сили, тобто я стаю тим самим чоловіком, яким і був декілька століть тому. Цей процес болючий, вимагає неабиякої витримки, саме тому я заходжу глибоко в хащі, щоб моїх криків не було чутно. Цього спекотного літа прийшов саме такий час. За старою звичкою я відправився в свій "похід", не прихопивши з собою нічого, крім сірника для того, щоб розпалити багаття. З ним мені легше переносити біль.

Все йшло за планом, поки на галявину не вийшла вона – моя чарівна дівчинка. Я бачив її обличчя, сповнене жаху. Але вбивати її я не хотів (або не міг), ще не час.

Вона не мала бачити, як з мене злазить шкіра, це немислимо, це неприпустимо. Ще ніколи я не припускався такої помилки, ніхто ніколи не бачив цього процесу. То що привело її сюди? Як вона знайшла це місце? Де вона зникла? Я ж відвернувся буквально на хвилинку. Ще нічого ніколи мене так не лякало, я навіть не знав, що вмію відчувати страх, я не знав, що можу відчувати щось, окрім жаги.

*****

Його остання здобич

Прокидаюся я знову у лісі. Це вже дежавю. Дорогу до "того" місця я можу знайти із заплющеними очима. Не розумію чому, але кроки мої стали впевнішими, погляд твердий, готовий кидати блискавки в того, хто перший попаде під гарячу руку. Раптом чую шурхіт з боку, готуюся зустрітися в обличчя з тим, хто вже стільки часу не дає мені жити. Я наче кам'яна статуя, стою, не видаючи жодного звуку. Але бачу те, чого я аж ніяк не очікувала.

- Оресте, як ти тут опинився!? - нажахано кричу на нього

- Вогник, - просто, по-дитячому відповідає він і опускає додолу очі, повні невимної журби.

Беру його за руку і відчуваю, що ми об'єднані невидимими ланцюгами, ми зв'язані до кінця життя. Також розумію, що в Оресте такі самі відчуття.

- Ходімо, разом назавжди?

- Разом назавжди.

Ми пробираємося лісовими заростями, аж поки не приходимо на ту саму галявину. Вона така ж яскраво освічена на противагу згорілій землі. Але чоловіка ніде немає. Я не бачу його, але відчуваю цей сморід, його очі неначе ріжуть мене по серцю. Ноги підкошуються, якщо б не міцна рука хлопця, я який вже раз за декілька днів опинилася на ґрунті. Він для мене вже рідний батько, такий само твердий, але приймає в свої обійми легко, притуляє до себе, шепоче щось на вухо. Хоч він холодний, наче покритий тоненьким шаром льоду, але я знаю, що все ж таки в глибині любить мене.

Білосніжна блискавка розриває небо навпіл, засліплює мої очі. Вона вдарила в старезний дуб і він спалахнув, наче сірник. Отруйні червоно-оранжеві язики пожирали його і я можу присягнути, що чула його крики, бачила сльози поміж кронами. Птахи кружляли навколо, співали свою останню пісню, намагалися пробратися крізь вогнище, врятувати свої гнізда... Але все марно, полум'я згасло так само швидко, як і запалало. Дуб більше не кричав, тільки птахи оплакували свої житла та потомства та проклинали ту силу, яка зробила це, яка зруйнувала їхні життя, вбили їхнього найкращого друга та мудрого наставника. Із цих думок мене вирвав іронічний сміх, він радів цим подіям. Я не здивуюся, що саме він їх і накликав.

Останній бій настав. Я зустрінуся з незнайомцем сам на сам. Ми ще дізнаємося, хто тут сильніший, хто головний і хто вистоїть у цій війні. Сама не знаю як, але моя душа душа розділилася надвоє. Одна половина вийшла назовні та стала рука об руку зі мною. Я бачу її, вона така прекрасна, дуже схожа на мене, але темна, ввібрала в себе всі нічні барви. Ми - одне ціле, у нас захована сила. Вона потоком вирує в наших жилах, переповнюючи тіло. Нам треба кудись її діти.

- Моя красуня, - шепотом говорить до мене низький оксамитовий голос, - як довго я видивлявся тебе, як довго боровся із жахою. Ти - перлина моєї колекції. Давай скінчимо все швидко, тобі не буде боляче. Ти назавжди залишишся молодою на вродливою, тільки трохи блідуватою.

Його п'янкий голос огортає мене, я так хочу піддатися йому, впасти в обійми. Але щось виводить мене з цього стану. Це рішучий крик Ореста. Як дивно, я навіть забула про його присутність.

- Оресте, йди! - я обертаюся до нього

- Ні, Соломіє, ніколи, ми назавжди разом, пам'ятаєш? - зі сльозами він промовляє до мене.

- Я наказала тобі йти! - моя мова стала чіткою та грубою, так, що бідний хлопець закляк від здивування, - йди, ти не маєш померти, ти маєш розповісти всім, де я і що зі мною сталося. Благаю, врятуй пам'ять про мене.

- Я повернуся, тільки дочекайся, я приведу когось, тільки чекай.

Востаннє кидаю погляд на нього, розуміючи, що це наша остання зустріч. Не наважуюся сказати вголос, тому промовляю це подумки: "Я кохаю тебе".

Тим часом чоловік уже за метр від мене, це я розумію з нудотного запаху з лівого боку.

- Яка ніжна картина, я зараз заплачу, - говорить він саркастично, - але досить! Твій хлопак тебе кинув, залишив на призволяще, тепер ти - моя власність. Я - хижак, а ти - моя здобич.

Тепер я кристалічно чітко знаю, що маю робити. Різким рухом опиняюся біля вогнища. Моя половинка слідує за мною по п'ятам. Дивлюся на неї, вона киває мені й остання дуель починається. Я піднімаю руки догори і починаю читати замовляння. Не розумію, звідки знаю його, але говорю впевнено.

Те, що встало із могили,

Що чорніше ночі,

Те, що відібрало світло

Та життя дівочі.

Те, яке живе роками,

Те, що править лісом,

Те, що мариться віками,

Те загине з тріском.

На цей те помилилося

З вибором дівиці.

Тож помолимось ми разом:

Хай постане літавиця!

Та не вродою самою

Славиться дівчина.

Зорі силу їй надали,

Щоб була зваблива.

Попливу я небом легко,

Закручю поганця,

Хто диявольська дитина?

Ти тепер дізнайся.

Курява піднялася навколо мене, я повисла над вогнищем, жар став моїм помічником. Я продовжувала повторювати ці слова, кожного разу гучніше і наполегливіше. Моє тіло відділилося від душі, воно стало невагомим, я більше не відчувала нічого, окрім жахи помсти. Поки я промовляла закляття, перед моїм обличчям поставали образи замордованих дівчат, всі вони мовчки дякували мені за те, що знайшла в собі силу знищити на шматки цю потвору. Тисячі жіночих душ вилетіло з багаття, всі вони бліді, мстиві. Ці духи оточили упира, а я продовжувала читати, я не зупинялася ні на хвилину. Мої очі були налиті кров'ю, руки почали чорніти від кінчиків пальців. Волосся з чорного перетворилося на золотаве, воно горіло у мене на голові, але болю я не відчувала.

Все майже повністю гнилий чоловік внизу бігав по колу, він не міг вийти за його межі, моя сила не пускала його, він із жахом шалено озирався навколо,намагався зробити хоч щось.

Я опустилася вниз. Я знала, що маю робити. Знайшла поблизу гострий камінь та розрізаоа собі зап'ястки. Кривавими руками схопила кістляву руку та омила його обличчя своєю кров'ю.

- Тобі все ще хочеться її випити? То пий, захлинися нею, випий все до краплини. Помри, тварюко!

Все. Все потемніло, вогнища наче й не було, так само як і упира. Від нього залишилися самі кістки. Я була безсила, не могла підняти руки та перебирати ногами. Але ритуал ще не скінчився. Я з останньої енергії підійшла до місця, де навіки залишився звір. Його кістки я зібрала до купи, руками вирила невелику яму, прочитала замовляння.

Сира земля візьми кістки,

Не випусти зі свої кігтів.

Туди іде, прийшов він звідки.

Нехай не знайде він лазівки.

Я запечатала його, знала, що мені не жити, але все одно поповзла до лісу, в надії на... На що? У темряві наткнулася на щось, щось тепле та рідне. Орест! Ні, тільки не він, він не мав померти. Торсаю його на плече.

- Оресте, вставай, все добре. Ти, мабуть, втомився від довгої дороги. Ходімо, зайдемо до бабусі Павли, вона допоможе, як завжди. Тільки встань, рідненький.

Але я знаю, що він не встане, знаю, що бабуся вже нічим не зарадить.

Ми зустрілись якось пізньої весни,

Коли навколо оживало і раділо

Усе живе, усі поля, луги, степи.

Коли холодну землю сонце прогрівало

Й самотній промінь у волоссі вигравав.

Ми зустрілися з тобою випадково

І я це пам'ятаю, наче сон.

Як ти мене торкнувся гарячково

І вже не бачив жодних перепон.

Я досі пам'ятаю твої очі,

Які так глибоко засіли у душі

Я часто прокидаюсь серед ночі

І згадую, що ми усе ж чужі.

Я пам'ятаю кожне твоє слово,

Твою турботу, щирість і тепло

І лагідну усмішку пам'ятаю,

Яку забути й досі не бажаю.

Я пам'ятаю, як ти мене слухав,

А я розповідала про усе.

З тобою почувалась я малою,

З тобою я жила, не існувала

Тобою своє серце лікувала...

Ми розійшлись з тобою рано восени,

Коли ще жовте листя не опало.

Коли все людство готувалось до зими,

А сонце швидко Землю покидало.

І ти пішов так легко, невагомо,

Забув про все, що в нас колись було.

Забув про мене, як про літню втому

І снігом твоє серце замело.

У ту осінню пору я померла,

Роздерла свою шкіру об асфальт.

Але із пам'яті тебе так і стерла,

Не розуміючи, чому все стало саме так.

- Разом назавжди, мій милий.

Вставляю гострий камінь собі в серце.

*****

Звір

Що ж, мабуть, я все ж дізнаюся, що трапляється після смерті.