У темряві

Після того Бог випробував Авраама. Отож сказав до нього: "Аврааме!" Той же відповів: "Я тут!"

Бог сказав: "Візьми сина твого, твого єдиного, якого любиш, Ісаака, і піди в Морія-край та й принеси його там у всепалення на одній з гір, що її я тобі вкажу."

Встав Авраам рано-вранці, осідлав свого осла, взяв із собою двох слуг та Ісаака, сина свого, наколов дров на всепалення і пішов на місце, що призначив йому Бог.

Буття, 22

Бут дуже хотів, щоб вони опинилися шахраями. Це означало би, що світ не збожеволів, і можна продовжувати жити як жив: закривати дрібних злочинців за їхні дрібні злочини, дякувати Богові, що в Очеретах не водяться великі злочинці з великими злочинами, по п’ятницях грати у футбол на шкільному стадіоні проти команди зарічан, по суботах ходити до сауни в готель “Стефанія”.

А потім десь на задах гофрокартонного комбінату знайдуть ще один понівечений дитячий труп…

— У мене одна умова, — сказала Відьмачка. — Робимо все по-моєму, або ніяк. Заперечення?

— Що значить “по-моему”? — запитав Малиновський.

— Перше: ви розказуєте все мені. Чесно, без замовчувань. Кожен епізод, кожна смерть: де знайшли, хто, за яких обставин. Може, це й не наш випадок.

На цих словах Відьмачки хлопчина, що приїхав з нею, підняв голову. В його сірих, трохи балухатих очах блимнула надія. Йому дуже хотілося, щоб це був не їхній випадок. Але Відьмачка заговорила знову, і хлопчина сховав носа у пончо. Він кутався в цю хутряну ковдру з мексиканським візерунком, хоча було тепло.

— Друге: ми починаємо тренуватися і приділяємо тренуванням не мерше чотирьох годин на день протягом тижня. Знайдіть поляну, де можна спокійно вправлятися з дробовиками. Фінансування боєприпасів — це ваша частка роботи. Я не піду на локацію з людьми, які не можуть зробити п’ять пострілів за п’ять секунд. Третє. Ви не оспорюєте жодної моєї команди. Ніколи. Четверте. Нам потрібна ще одна людина.

Малиновський і Бут перезирнулися.

— А… ваш хлопець? — обережно спитав Бут.

— В нього інша задача, — сказала Відьмачка, поклавши хлопцеві руку на плече, від чого він зіщулився ще сильніше. — Нам потрібен ще один стрілець. Трьох замало. Знайдіть мені четвертого де хочете. Або нічого не буде.

Ох, як Бутові хотілося, щоб вони виявилися шахраями! Але Батя сказав, що допомогти можуть лише вони. Батя працював з Відьмачкою в Маріуполі, він знав…

І Бут, зітхнувши, поклав перед Відьмачкою теку.

— Четверо дітей за півтора роки. Спершу ми думали, що це маніяк, але двоє останніх дітей… Ви подивіться, що з ними зробили. Хіба людина на таке здатна? Фізично? — уточнив він, бо з війни пам’ятав: людина багато на що здатна.

— Фізично — навряд чи, — погодилась Відьмачка. — Як ви це пояснили людям?

— Кабани, — Бута пересмикнуло. — Кабанів тут у плавнях розвелось під час війни… Ніхто ж їх не відстрілював.

— Кабани роздягають жертв перед смертю? — Відьмачка припідняла брову.

Бут рипнув зубами. Звичайно, брехня була така, що всі пальці видно, але що писати у звітах? Що дітей рве на шмаття нечиста сила? Що в Глуховецькій балці завелася чупакабра? Йожин з бажин?

Ліза Воронько, п'ять років, та Славік Дворчак, одинадцять, виглядали як забиті насмерть. Судова медична експертиза показала, що діти вмерли від забоїв несумісних з життям. Поламані ребра, розірвана печінка, струс мозку… це хоча б скидалося на роботу людини. І вони шукали людину…

Аж поки в Глуховецькій балці не об’явилося тіло Світлани Бойчук, тринадцять років, розірване навпіл, наче хтось вхопив однією рукою за ноги, другою за плечі, і рвонув… Бутові досі робилося млосно, коли він про це думав. Він був поліцейським чотири роки, потім воював, потім повернувся до поліції, минуло ще чотири роки, і він бачив протягом тих років певне лайно. Він викопував в тій-таки Глуховецькій балці трупи тих, кого забила русня, а потім раптово виявилося, що там закопані ще й євреї та партизани, розстріляні німцями ще в ту війну… Тобто, про євреїв було відомо давно, і Бут ще школярем бачив, як ті кістки переносять на цвинтар, де викупила ділянку єврейська спільнота, і урочисто ховають.

Але виявилося, що не всі вони були тоді перезаховані, і хтось почав казати, що німці розстріляли в Глуховецькій балці ще й циганський табір у повному складі, а інші казали, що то кістки розстріляних більшовиками перед відступом. Кістки поїхали в Київ на експертизу, і загули, тож Бут не знав, за ким була правда. Може, за всіма одразу. Засипати б її к хуям, ту Глуховецьку балку…

Словом, Бут не вперше бачив наглу смерть, доводилося її і спричиняти… але про дитяче тіло, розірване навпіл і з’єднане лише однією кишкою, мов шпагатом, він не міг думати без внутрішнього здригання.

Очеретам плювати було на його внутрішні здригання. Люди прагнули визначеності. Прагнули помсти. Не те щоб у кабанів сильно повірили — але людям хотілося діяти, і очеретяни влаштували масову облаву на диких кабанів. Фото забитих тварин, звалених у купу вищу за людський зріст, облетіло інтернет. Дивно, що розголос спричинило убивство тварин, а не убивство дітей, але тепер і про убивство дітей стало відомо на всю країну. На голову Бута посипалися шишки, від нього вимагали діяти, а що тут вдієш, коли експерти розводять руками, і вся Глуховецька балка перекопана до материка, а жодних проявів, жодних прикмет убивці чи убивць не знайдено?

У відчаї Бут став шукати схожі випадки, піднімати свої старі армійські контакти — отоді Батя і розповів йому, що в Маріуполі коїлася така само херня, і ситуацію врятували Відьмачка та її син. Батя не міг пояснити, що конкретно вони зробили, але якимось чином убивці дітей вилізли на них, і команда Баті з дробовиками всіх поклала. А без Відьмачки нічого не виходило, хоч з собаками облазили всі руїни.

На питання “хто вони були”, Батя затягнувся і коротко відповів: “Я не знаю”. Трупи вони спалили дощенту. Чому спалили, а не пред’явили як доказ ліквідації злочинців? — запитав Бут. “Тому що так сказала Відьмачка”, — відповів Батя. — “Ти мені все одно не повіриш, поки сам не побачиш. Просто роби все, що вона скаже”.

І от зараз Бут дивився на приземкувату фарбовану блондинку, яка листала слідчу справу, на її вайлуватого сина в дурацькому пончо, який старанно не дивився у ту справу, і дуже хотів, щоб вони виявилися шахраями.

Але що тоді робити з невідомою потворою, яка вбиває дітей? Що робити з батьками Андрія Сидорчука, десять років, чиї руки та ноги були розвішані по деревах і кущах в радіусі двохсот метрів? Як на глум — на третій день після того як команда кінологів прочесала всю балку вздовж і впоперек?

— Дуже, дуже схоже на те, що це наш випадок, — сказала Відьмачка, і її син опустив голову і почав розгойдуватися вперед-назад.    

— Ну, Стецю, зайчику, — вона подалася до сина і обійняла його, — все буде добре. Ми впораємося. Може, це востаннє. Може, більше не буде.

— Ти завжди так кажеш, — схлипнув він.

— Ходімо до готелю. Вип’ємо чаю, повечеряємо, сходимо у сауну, подивимося кіна…

— Припини, — глухо сказав він.

— Скажи, що ти не будеш цього робити — і ми звідси поїдемо.

Бут не знав, накричати на них чи зітхнути з полегшенням. Почуття Малиновського були простіші.

— Що значить поїдемо? В смислі поїдемо? Нащо тоді було приїжджати? Що це за діла — спершу кажете, що допоможете, а потім в кущі? А як же діти? А як же… воно.. Що же ж…? Ах ви!

Хлопчина підхопився і підтюпцем вибіг назовні. Відьмачка кинулася була за ним, але в дверях зупинилася.

— Слухайте, ми переймаємося дітьми. Нам не байдуже. Якщо він зламається, я щось придумаю. Але для всіх нас краще буде, щоб він не зламався. Бо імпровізувати — то таке…

Коли вона вибігла, Малиновскький повернувся до Бута.

— Ти щось зрозумів?

***

Пацан нікуди не поїхав.

Вранці вони з Відьмачкою пішли до Глуховецької балки. Пацан залишився в готелі.

— А чого ви без зброї? — запитав Малиновський.

— А вона не потрібна, — жінка роздивлялася довкола. — Ну і місцинка. Тут були масові поховання?

— Капітан Очевидність, — усміхнувся Малиновський. — Все ж перекопане.

Іти справді було важко. Доводилося не лише спускатися схилом, а й лавірувати між розкопів.

— А з чого ви вирішили, що зброя не потрібна?

— Воно вбиває лише дітей, хіба не так? А ми дорослі.

— Я цього не розумію, — сказав Бут. — По всьому… ну, там така сила, що йому має бути байдуже, дитина чи дорослий.

— Але з якихось причин йому не байдуже. Воно не вбиває дорослих. Ніде і ніколи.

Вони спустилися майже до самого низу. Далі був струмок. Щоб він не підточував краї балки, його виток забрали у бетонну трубу. Береги поросли очеретом, який зараз, пізньої осені, висох і шелестів, немов горталася якась велика й сумна книга.

Відьмачка підійшла до отвору труби. Ввімкнула ліхтарик і зазирнула всередину.

Як завжди в цьому місці, Бут відчув млосний набридливий страх. Не такий вже сильний, не те, що відчуваєш, коли тебе криють з міномета чи над головою зудить їбаний ФПВ-дрон — але настирливий, змішаний з тугою, жвакуватий. Може, вітер в цій трубі породжує якісь такі звуки? Десь він читав, що звук, такий низький, же не чутний людському вуху, може викликати страх і навіть паніку…

Він доволі легко переборов той страх і зайшов з відьмачкою у трубу. Нічого нового він там не чекав побачити, трубу обшукали сто разів. Заболочене мулясте дно, в якому чвакали гумові чоботи, тихе сочіння джерела крізь багнюку, запах твані…

Відьмачка провела кінчиками пальців по стіні — на них залишився чорний слиз.

— Так, — прошепотіла вона. — Це наш випадок. Це воно.

— Чи просто пліснява? — всміхнувся Малиновський.

— Чи просто пліснява, — байдуже сказала Відьмачка; розвернулась і вийшла.

Похмуре осіннє небо клубочилося так низько, що величезна зграя круків, яка крутилася хурґалом над балкою, частково зникала у хмарі. Почав накрапувати дощ. Відьмачка напнула на голову каптур.

— Ви можете нарешті сказати нам, що воно таке? — запитав Бут.

— Я не знаю, що воно таке. Лише як його вбити.

— З кінцями?

— Сподіваюся.

— Сподіваєтеся? — зврвався Малиновський. — Та чи не йоб вашу мати!? Ви вже другий день їбете нам мозок, кажете, що воно в порожній трубі, а тепер щей не знаєте, лише, бляха, сподіваєтеся, що зможете його вбити?

— Слухай, ти! — Відьмачка вхопила його за комір і струсонула. — Першого ми вбили три роки тому. Відтоді воно не з’являлося. В інших місцях також. Чи з’явиться воно за п’ять років? За десять? Не знаю. Але ви принаймні знатимете, що робити!

— Стріляти? То це ми вміємо і без вас!

— Ну то стріляй! Воно зараз тут, ти відчуваєш його! Оцей мороз по шкірі, ця млість у кишках — це воно! Стріляй!

Малиновський, здається, ладний був її вдарити, але Бут встав між ними.

— Перепрошую, — сказав він. — Проте мені теж не до шмиги, що ви напускаєте туману. Ви можете сказати, з чим ми маємо справу?

— Я ж вам сказала: я не знаю. У мене лише здогадки, але я уже один раз ледь не зіпсувала справу, поділившися ними заздалегідь. Ми зараз у порівняній безпеці, бо ми дорослі нудні люди, яких дуже важко чимось уразити, але одне моє слово може кинути нас до пекла. Тому забираємося. Я побачила все, що треба. Нам потрібні червоні начільні ліхтарі, чотири дробовики, по сотні патронів на ствол, каністрабензинулітрів на сто і четвертий стрілець. Тиждень тренувань, і ми повертаємося сюди.

***

Четвертим стрільцем пішла мама Світлани Бойчук, худорлява жінка з запалими очима. Вона зовсім не вміла поводитися зі зброєю, але Відьмачка її терпляче вчила.

Сама Відьмачка поводилася з дробовиком як чортова Сара Коннор. В неї був Моссберг 500, і тарілки, які запускав з машинки її син, вона била вльот, майже не цілячись. У Бута вийшло влучити в тарілку лише тричі, хоча він вважав себе непоганим стрільцем. Малтновський влучив у летючу тарілку лише один раз. Гелена, мама Світлани, не влучила ні разу, але досить пристойно навчилася бити по гарбузах, які розгойдували на гілці. Відьмачка втішала її тим, що досконалості ніхто не потребуватиме: достатьо буде автоматизму.

Вона також вчила їх рухатись у правильній формації — перекошений ромб, у якому ніхто не перекриватиме нікому сектор обстрілу. Всередині ромба знаходився Стецько з сумкою патронів, і перезаряджав дробовики. Він виявився напрочуд спритним у цій справі, особливо вважаючи на те, що всі дробовики були різних моделей.

— Чому ми маємо мінятися ружбайками? — запитав якось Малиновський.

— Повірте, ви не захочете чекати з порожніми руками, поки я передзаряжу саме вашу ружбайку, — відповів замість Відьмачки Стецько.

— А ти чого не стріляєш? — посміхнувся до нього Малиновський. — Годен лише заряджати?

— У мене інша суперсила, — хлопчина посміхнувся до Малиновського, і в його посміху було щось таке, ніби він плюнув Малиновському в обличчя.

Що з цим хлопцем? — думав Бут, дивлячись на нього. Він виглядав подеколи нормальним, а подеколи — наче втік із дурки. Навіть зараз, похмурими листопадовими днями, він носив на вулиці темні окуляри. Замість нормальної куртки чи пальта завжди вдягав це дурацьке пончо, під яким носив три-чотири в’язані светри, а ще носив бомжацькі рукавички з обрізаними пальцями і чорну шляпу. Високий був та широкий в плечах, але весь час ходив скоцюблений, кутався в оте своє недолуге пончо, наче мерз і намагався зберегти залишки тепла між грудьми і животом. Якщо ти весь час мерзнеш, думав Бут, то вдягни вже щось тепліше, а не оцю ганчірку. Але він не знав, як це сказати, тому одного дня просто приніс свою стару, але теплу дублянку і дав хлопцеві.

Той погладив дублянку, мов собаку, але не взяв.

— Дякую, — сказав він. — Але ні, дякую.

— Чому? — не зрозумів Бут.

— Це моє щасливе серапе, — відповів хлопець.

Отже, серапе, а не пончо. Хто б підказав, у чому різниця.

У Гелени також виникали питання. Навіть вона, що вперше взяла в руки дробовика тиждень тому, не розуміла, нащо потрібний цей вайлуватий хлопчина.

— Через власні ноги перечепиться і впаде, — сказала вона, коли Бут віз її додому. — Мати в нього теж якась дивна. Бойовита баба, але дивна. Нахіба такого з собою тягати? Перезаряджати будь-яка обізяна зможе. Ох, ми з ним наплачемося.

І як у воду гледіла.

Настав день. Точніше, настала ніч. Та сама, до якої готувалися.

Тобто, вона майже минула, коли вони висунулися. До світанку залишалося близько двох годин. Вони провели вечір і решту ночі за останньою підготовкою і підгонкою зброї та обладнання, і вже тоді було видно, що пацану все гіршає і гіршає. Руки в нього почали труситись, голова начебто ще сильніше пішла в плечі, дихав він часто, аж засапувався. І весь часто дудлив чай, то бігав пісяти.

В один з таких забігів у туалет Бут сказав Відьмачці:

— Слухайте, так не можна. Хлопчина розвалюється на ходу. Пожалійте його.

— Пам’ятаєте, я сказала з самого початку: по-моєму, або ніяк?

— Так, але…

— Жодних але. Або він їде з нами, або не їде ніхто.

— Тоді, може, ніхто? — подав голос Малиновський. — Бо я не розумію цієї алхімії. Як ми подолаємо… оте, коли…

З туалету донеслися звуки блювання.

— Коли, власне, оце, — Маліновський зробив жеста в бік туалету.

— Ну, то тримайтеся від нього в парі метрів, бережіть чоботи, — сказала Відьмачка.

— Бігме боже, ви мати, чи хто? — не витримала Гелена. — Він же зараз на шмаття розлізеться!

— Я мати, — хрипко відказала Відьмачка. — А ви?

Гелену наче під дих вдарили. Вона сіла і заплакала.

— Слухайте, ну ввімкніть же голову! — гримнув Малиновський. — Який з нього боєць? Що б там на нас не вилізло, воно рве людей як тузік грєлку! Толку з вашого слюнтяя? З ним там жодного толку не буде!

— Це без мене вам толку не буде, — просипів від дверей хлопчина. — Без мене ви просто погуляєте по болоту, тай по всьому.

Блідий був, мов квашня, і щоки обвисли, а очі були червоні та напухлі від сліз.

Він начепив свої чорні окуляри, і очей не стало видно.

— Поїхали, мамо, — сказав він. — Терпіти вже несила. Краще поїдемо, і хай все скінчиться.

Відьмачка кілька секунд мовчала, потім кивнула.

— Добре. Добре.

***

В машині хлопчина якось тримався, але щойно вона заїхала у балку і далі требабуло йти пішки — зовсім розкис. Він знову блювонув, ледве вийшовши з джипа, не міг знайти в ліхтаря кнопку, і ліхтар йому ввімкнула Відьмачка. Після цього їй довелося вести пацана за руку, а він тихо скиглив, як дитина, яку ведуть до дантиста. Бут відчував приходжений сором через це видовище, і так само, мабуть, почувалися всі вони.

— Зброю напоготов! — сказала раптом Відьмачка, і підняла свого дробовика у позицію High Ready. — Кожен криє свій сектор, як тренувалися.

Вона очолювала “ромб”, і тепер пацан тримався за її плече. Гелена встала зліва від нього. Малиновський — справа. Бут прикривав. Срака його матері, як у двадцять третьому, коли вони штурмували траншеї під Роботіним, тільки тоді з ними не було жодного мамчиного скиглія.

Відьмачка поставила Бута замикаючим, бо в нього був військовий досвід. Бут також тримав дробака у позиції High Ready. Він знав, що робити: кожні п’ять кроків озиратися назад, контролюючи тил, і бути готовим прикрити сектор Гелени або Малиновського, якщо хтось із них схибить.

Вони спустилися всамий низ балки, до струмка, береги якого вже почали братися льодом. Очерети давно викосили, щоб провести детальний обшук, тому зараз на двадцять метрів довкола було порожньо. У світлі червоних ліхтарів крижинки виблискували як вугілля, а пара з ротів вихоплювалась полум’ям.

Пацан вже не скиглив — стогнав і ридав уголос.

Попереду зяяла чорна діра — труба.

— Зараз підемо швидко. Дуже швидко, — сказала Відьмачка. — Пане Бут, якщо Стецько почне комизитись, копніть його в сраку. Вперед!

Пацан не комизився, але вив так, наче його вели на смертну страту.

— Та затулися вже, сцикло! — закричав Малиновський. — Сил нема!

Це тривало якихось двадцять секунд, але то були дуже довгі двадцять секунд. На загальне щастя, це були не перші такі довгі с кунди в житті Бута, і він знав, як скористатися з їх довжини.

Відьмачка на тренуваннях сказала їм стріляти в усе, що рухається, але ніщо, крім вітру, не рухалося серед дерев на схилах балки. Коли вони зайшли в трубу, пацан нарешті не витримав і впав на коліна. Він навіть не тремтів — тіпався, мов під током, притискаючи до живота сумку з патронами, і примовляючи:

— За що, за що, за що, за що…

Бут міг на нього вже не дивитися. Він мав крити вихід з труби. Гелена тепер стала його правим флангом.

Минуло з хвилину.

Нічого не відбувалося.

Бут не знав, що в ньому перемагає: страх, обурення чи фінський сором.

Малиновський голосно харкнув і сплюнув у болото.

— Ну що, фініта ля комедія? Погралися, поїхали додому?

І тут Бут побачив у промені ліхтаря постать, що наближалася перевальцем.

— Пильнуй! — крикнув він, прицілюючись. Тіло само зайняло позицію для стрільби, як пам’ятало. Вдих, видих, затримка дихання…

Від подиву він би промазав, якби не вистрілив раніше, ніж встиг здивуватися.

Бо на нього сунув російський солдат. В броніку й касці, добряче екіпований, в захисних окулярах і насунутому на ніс бафі, з калашем у руках. Як в недобрі і не старі часи в Бахмуті, коли вагнерівські зеки сунули на їхні позиції, а товариші ззаду підбадьорювали їх криками: “Умри как мужик!”

Кацап, отримавши заряд шроту в живіт, беркицьнувся, в за ним сунув уже другий. В того вистрілила Гелена. Трохи не влучила, кацап сіпонувся лівим плечем назад, бо шрот йому в руку трафив, але другий заряд Гелена засадила вже в голову. Той звалився, але перший завовтузився у багнюці і почав зі чваканням підводитись. Бут дав йому встати, і пригостившротом у мордяку вже зблизька.  

Малиновський з голосними матюками розпочав стрілянину. В порожнечі труби постріли відлунювали навіть не у вухах, а десь у нутрощах, хоча всі п’ятеро мали на собі навушники. В кого вони там стріляють? — подумав Бут. Це бувуже не подив, а щось за межами подиву. Труба глуха з того кінця, вона впирається в схил, хто міг на них вилізти?

Нема було часу дивуватися, нема було часу навіть озирнутися: кацапи сунули й сунули. Розстрілявши всі патрони, Бут сягнув рукою назад, як на тренуванні, і раптом з млосним холодом в животі усвідомив, що малий же розкис і навряд чи перезаряджає…

Він озирнувся і зустрівся поглядомз опухлими від сліз червоними очима. Стецько тицьнув йому заряджений магазин і прийняв у нього порожній.

Щоб реальність вже зовсім схибнулася, невідомо звідки залунала дурацька дитяча пісенька.

От улыбки хмурый день светлей.

От улыбки в небе радуга проснется!

Поделись улыбкою своей,

И она к тебе не раз еще вернется.

— Блядь! — загорлав Малиновський. Стецько заволав кишковим моторошним криком, і Відьмачка, перекриваючи постріли, на дуже високій ноті прогорлала, майже провищала:

— Я крию, синку! Я крию! Зосередься на патронах! Скільки патронів входить в магазин “Сафарі”?

—Де.. де… Десять!

— Молодець! Зосередься на них! Заряджай, у тебе все виходить, заряджай!

И тогда, наверняка, вдруг запляшут облака,

И кузнечик запиликает на скрипке…

— Йобана матрьошка! — ревнув Малиновський і вгатив когось прикладом. І ще раз. І ще.

БАБАХ! — Відьмачка вистрілила просто йому під ноги.

— Не захоплюйся!

С голубого ручейка начинается река,

Ну а дружба начинается с улыбки.

Кацапи сунули й сунули. Як зомбі у комп’ютерній грі. І було з ними щось не так. По-перше, вони не стріляли… і слава Богу, радій, дебіл, що вони не стріляють! По-друге, вони були якісь… наче їх намалював ШІ. Наче на них був не добре знайомий Бутові огидний кацапський піксель, і не мультикам, і не “хижак”, а якась мішанка. По-третє, вони й рухалися так, наче їх намалював ШІ, наче вони не йшли нормально по землі, а зникали й появлялися ближче.

От улыбки солнечной одной

Перестанет плакать самый грустный дождик,

Добрый лес простится с тишиной,

И захлопает в зеленые ладоши.

Малиновський став підспівувати. Якби в Бута була секунда на те, щоб розвернутися і дати тому в пику, щоб стулився — він би дав.

Гелена стріляла зосереджено, мовчки, закусивши губу. Стецько, дарма що трусився і плакав, доволі справно перезаряджав патрони. На вході в трубу утворилася вже нормальна така барикада з кострубатих трупів, а сідори все лізли й лізли, невідомо звідки, наче народжувалися от просто тут, в багнюці. Пісенька розпирала череп зсередини.

От улыбки станет всем теплей.

И слону, и даже маленькой улитке…

Бут не знав, скільки це тривало. Не знав, скільки разів повторилася пісенька. Він застряг у дурній нескінченності, і лише думав: у нас чотириста патронів, і кожному з сідорів треба два-три заряди, щоб заспокоїтись. Нам патронів хвате? І що буде, як ні? Будем гасити прикладами? В сумці, яку ніс хлопчина, були ще й чотири мачете, але після всього побаченого Бут на них не дуже покладався.

І тут раптом все скінчилося. В якийсь момент сідори просто перестали поступати. І дурацьку пісеньку вимкнуло на півслові. Десь із хвилину вони стояли, тримаючи стволи напоготові, очікуючи — але жоден сідор у незрозумілому камуфляжі більше не показувався.

— Все? — тремтячим голосом запитав Стець.

— Все, сонечко, все, — проговорила Відьмачка, — дихай квадратом, дихай, раз-два-три-чотири-п’ять… Раз-два-три…Гелено, Гелено, приєднуйтеся до нас. Дихайте. На п’ять — вдих. П’ять секунд затримка, не дихайте. На п’ять - видих… І знов затримка…

Бут зміг нарешті роздивитися, що було всередині труби. Власне, теж саме, що й біля входу: навала трупів. Він нагнувся і пошарпав один. Спробував стягти з носа баф — той не знімався. Окуляри теж не знімалися. Він шарпонув сильніше — і побачив, що окуляри, баф і каска складають одне ціле. Це не була людина у військовій формі — то була якась маса, яа прийняла подобу людини у військовій формі.

З іншого боку таке саме відкриття зробив Малиновський.

— Що воно таке? Ви можете нарешті пояснити, що воно, в біса,таке?!

— Можу, — втомлено проказала Відьмачка. — Але спершу треба закінчити роботу. Спалити все це к бісовій матері.

— Яволь, майн фюрер, — тепер в голосі Малиновського була непідробна повага. — Пішов за бензином.   

— Я з вами, — раптом виголосився Стецько. Він начебто прибадьорився і навіть розпрямився.

Важили “трупи” приблизно вдвічі легше за справжні тіла, і стягти їх на одну купу виявилося не так вже й важко. Ті, що лежали нижче, трохи сплющилися під вагою верхніх. І кісток в них не було, просто як ганчір’яні ляльки.

Коли він стягуава на купу останніх, помітив, що чорний слиз починає проступати крізь “одяг” і “шкіру”, наче вони тануть…

— Швидше, швидше, — підганяла Відьмачка. — Їх треба спалити, бо просочаться в землю, і все спочатку.

Бутові не хотілося починати все спочатку. Він прийняв у Стецька одну з двадцятилитрових каністр, і, розкрутивши кришку, почав поливати купу фальшивих “сідорів” бензином.

Коли спалахнуло полум’я, він уперше за весь час побачив, як Стецько сміється. Не посміхається гірко та єхидно — а сміється щирим дитячим сміхом.

***

— Я не знаю достеменно, що воно таке, — сказала Відьмачка після другого келишка.

— Ну от, знов за рибу гроші, — закотив очі Малиновський.

— Цить, — Відьмачка стукнула порожнім келишком об стіл, і Гелена налила їй з графіна. — Я не знаю, що воно, але знаю його властвості. Воно матеріальне, але розосереджене всередовищі. З’являється там, де багатьох людей мучили і вбили. Воно якась материальна форма страху, тоскного смутку, що всотався у землю з кров’ю забитих. Воно не має форми, але може приймати подобу... Я не знаю, чи воно розумне. Але воно хитре.

— Чому… чому діти? — Гелена вже була достатньо п’яною, щоб не плакати.

— Бо в дітей жива уява. Вони надають йому матеріальної форми. Ми дорослі люди, і наші страхи нудні. Ми боїмося безробіття, бідності, війни, самотньості… Як воно могло би прийняти форму самотньості?

— Я боюся гусіні, — сказав Малиновський і ригнув.

Бута пересмикнуло. Він уявив, що сталося б, якби на них ринула жива хвиля з мільйонів гусениць.

— Динозавр! — Гелена болісно вдарила себе в груди, і Малиновський хутко підсунув їй келишок горілки. Але вона пожбурила тим келишком у стіну. На щастя, келишок був пластиковий, а прибиральниця займалася своїми справами на другому поверсі.

— Динозаааври! —Гелена вчепилася собі в волосся. — Грьобана книга, грьобані фільми, донечко, рідна, хіба ж я знала…! Прости! Прости!

— Пий! — Відьмачка вхопила її за комір, струсонула і сунула графін до рук. — Пий,ти ні в чому не винна, пий!

Коли Гелена вирубилася на кутовому дивані, Відьмачка повернуласядо столу і теж випила.

— То ваш син…

Стецько спав зараз у номері, наковтавшись якихось пігулок.

— Він був у полоні. Майже три роки. Коли повернувся, важив п’ятьдесят два килограми. Руки понівечені й досі. Вигнути плечі назад так, щоб надягнути куртку чи пальто, він не може. І очі… лікарі кажуть, що згодом він звикне до світла.

— І ви берете його… на оцю справу? — вихопилося в Бута.

— Ви не розумієте. Він зголошується. Якби він не зголосився, його б тут не було. Я б відправила його додому одразу. Я ні разу його не змушувалаі навіть не вмовляла. Просто він розуміє, що гинуть діти, і не може стояти осторонь.

— Су… — Малиновський гикнув. — Суперсила.

— Так. Ми не знали, що вона є. Він зголосився взяти участь у облаві в Маріуполі, бо Батя попрохав мене, а він не міг мене залишити… І тут виявилось, що його страх… найбільший страх… має дуже зручну для убивства форму. Погодьтеся, з динозавром ми могли б і не впоратися.

— А якби він зламався… — Бут радів, що вже достатньо п’яний, щоб не боятися заднім числом. — Ви б нас… покинули?

— Ну… у мене є на прикметі доброволець із фобією на змій…

— Та хай йому срака! — замахав руками Малиновський. — Краще вже русня.

Якась думка терзала Бута, не даючи впіймати себе. Але після останнього келишка вона нарешті почала рухатись із п’яною повільністю, і Бут її зловив.

— Але ж… такі місця, де вбивали й мучили людей… Їх має бути багато. Биковня якась… Бухенвальд… Бабин Яр… Чому там нічого не з’являлося?

— Хто тобі сказав? — неочікувано тверезим голосом запитав Малиновський. — Хто сказав, що не з’являлося? Ще й як з’являлося! Ти що, тупий? Воно набирало форму… щурів! Або фашистів! Його вбивали. Або воно вбивало.

— А динозаврів? Воно могло набрати форму динозаврів? — Бут показав пальцем на Гелену, що похрапувала на дивані.

— А що б ти написав у звіті, якби ми завалили динозавра? Що? Ага, просцяв? Хуй би ти написав. І зараз ми нічого не напишемо. Бо ти нормальна людина і в дурку не хочеш. І я не хочу. Тому буде в нас іще один висяк. Але ми будемо знати, ми будемо знати, що більше ніяка потвора не заб’є в тій балці дитину. Правда? — Малиновський повернувся до Відьмачки, але вона теж спала, умостившися щокою на передпліччя. Щоки та губи в неї кумедно зібгалися.

Бут згадав, як Стець, засинаючи після своїх пігулок, попросив її:

— Збреши мені, мамо. Скажи, що такого більше не буде.

— Не буде, — сказала вона найчеснішим і найвпевненішим голосом, який Бут чув у житті. — Більше ніколи знов.