Червоні стрічки

Ходити вулицями Нового Орлеану вночі було беззаперечно небезпечно. Особливо, якщо ти – жінка. Особливо, якщо темношкіра. Тьмяне світло вуличних ліхтарів відкидало довгі тіні на безлюдний провулок, коли Беатріс прискорила крок. Постійний стукіт її черевиків по бруківці супроводжувався зловісним ритмом – ще одна пара кроків відлунювала позаду неї. Вона наважилася озирнутися через плече. Темна постать з прихованим обличчям та широкими плечима наближалася до неї. На манжеті незнайомця була червона стрічка з дерев’яними бусинами на ній.

Пульс Беатріс прискорився. Вона міцно стиснула сумку, її дихання було помітно в прохолодному нічному повітрі. Її квартира була всього за два квартали звідси. Їй просто треба встигнути, відірватися від переслідувача. На вулиці їй ніхто не допоможе, всі вже були вдома, та і не стане ніхто втручатися. Чорних досі не любили.

Темп чоловіка тим часом прискорювався, це було чутно з ритмічного кроку позаду. Вже 5 хвилин шляху жінка тільки те і робила, що намагалась не обертатися і йти швидше. Жінку пронизав сплеск адреналіну. Вона кинулася через вулицю і чим дужче побігла до будинку.

Беа не наважилася озирнутися. Вона звернула в бічну вулицю, її серце шалено калатало. З'явився знайомий обрис її будинку, рідкісне світло якого було маяком безпеки. Останні 200 метрів до свого дому вона майже бігла, але що цікавіше, її переслідувач не відставав. Закривши двері багатоквартирного будинку на всі замки прямо перед обличчям зловмисника, Беа вбігла на гору до своєї кімнати. Увійшовши до малої квартирки, жінка обачливо не вмикала світла, на випадок, якщо її переслідувач ще спостерігає надворі, так він не дізнається де вона живе.

***

Ранок почався рутинно, зі зборів на роботу. Перукарня для «кольорових» пані Мареї Спенсер очікувала своїх працівників раніше, для проведення щомісячного генерального прибирання, цього місяця була черга Беатріс зайнятися цією роботою. Тож Беатріс Лавай, нашвидку поснідавши, вийшла з дому і попрямувала на роботу. Її не полишало відчуття тривоги зі вчорашньої ночі, тож вона вирішила піти трохи іншим шляхом.

Похмура погода підкреслювала не менш похмуре місто. Після громадянської війни багато будинків тут втратили свій європейський шарм і потребують відбудови. Війна кілька років тому суттєво зачепила місто, а природа довершила це руйнівними вітрами. Місто карнавалів давно не буяє фарбами та музикою.

На підході до перукарні Беатріс відразу помітила незвичну фігуру біля дверей. Чоловік, білошкірий, стояв, ніби чекаючи на когось. Його манери, випрямлена постава та суворий вираз обличчя відразу видали в ньому офіцера. Це був Марсель Мюррей, добре знайомий Беатріс. Вони зустрічалися раніше, адже він входив до групи слідчих, які розслідували серію жахливих вбивств у місті. У числі жертв цього нелюда була й сестра Беатріс – Люсіль.

Помітивши її, Марсель легенько посміхнувся. Його обличчя на мить стало м'якішим, але він швидко повернув собі офіційну стриманість. У суспільстві такі прояви емоцій вважалися недоречними, особливо між білим чоловіком та афроамериканкою.

Беатріс наблизилася до дверей швидким, рішучим кроком. Її погляд був уважним, але холодним – не тому, що вона недолюблювала офіцера, а через те, що за цією справою стояло надто багато болю.

– Доброго ранку, офіцере, – привіталася вона, трохи кивнувши. – З якими новинами сьогодні завітали?

Марсель легенько кашлянув, неначе готувався до формальної доповіді.

– І вам гарного ранку, пані Лавай. Візит мого сьогоднішнього дня нічим не відрізняється від попередніх, – відповів він, уникаючи прямого погляду.

Талісмани. Нелюд, що вбив її сестру та ще десяток дівчат у місті, залишав біля своїх жертв дивні стрічки – закляті дрібнички, які використовувалися у ритуалах вуду. Щоразу різні, але такі схожі.

Беатріс, незважаючи на свою щоденну роботу у перукарні, мала ще одну, значно менш очевидну сторону свого життя. Вона була знаною відьмою в окрузі. Її сили та знання, хоча й не дотягували до рівня таких майстрів, як її наставниця Марія Лаво, були достатніми для вирішення рутинних завдань і навіть допомоги поліції в подібних справах. Хоч цього вона не любила, сторонилася своєї сили. Її мати пішла з життя протягом одного з ритуалів, тіло не витримало контакту з Лоа, і серце просто зупинилось. Дехто каже, що її мати сама захотіла віддати життя, аби у доньок було більше сили, але Беа у це не хоче вірити і всіляко намагається жити просте життя. Але магія, здається, не бажає полишати її.

Марсель дізнався про здібності Беатріс випадково, коли вона оглядала місце злочину та відразу відчула негативну енергетику, що йшла від одного з доказів. Ця інформація виявилася настільки корисною, що її почали залучати до справи як неофіційного консультанта. Хоча для Беатріс це було важко – морально важко, через ставлення до неї.

Вона була першою афроамериканкою, якій дозволили працювати з доказами у цій справі. Однак це не позбавило її від постійних образ – сексистські та расистські жарти й натяки від білих офіцерів часом змушували її стискати кулаки до болю. Беатріс зупинилася перед Марселем і ледь помітно зітхнула, перш ніж сказати.

– Давайте пройдемо всередину, якщо ви, звісно, не цураєтесь, – сказала вона, киваючи на двері. – Мені треба працювати.

Марсель, не звернувши уваги на ремарку, упевнено переступив поріг відкритих дверей. Усередині приміщення виглядало стримано, навіть трохи аскетично, але з відтінком стилю. Сірі стіни надавали простору прохолодного шарму, а розставлені вільно крісла та дзеркала створювали відчуття впорядкованості й простору. На перший погляд, інтер’єр міг здатися простим, але уважне око помічало тонкі деталі, які свідчили про те, що на облаштування цього салону витратили чималі кошти.

Не дивно, що сюди частенько заглядали клієнтки середнього та високого достатку. Їхні променисті погляди часом перетиналися у дзеркалах, які, неначе спеціально, розташували так, щоб кожна могла бачити не лише себе, але й інших відвідувачок. Тут не було жодних меж чи упереджень щодо кольору шкіри чи походження. Лише краса, гроші та бажання відчути себе особливою.

Тим часом Беатріс уже завершувала прибирання, але її думки були далеко від звичних клопотів. Її руки машинально витирали поверхні, а сама вона зосереджено вдивлялася у загадковий предмет перед собою. Це був амулет, новий доказ, який їй вдалося отримати в рамках розслідування. Його вигляд змусив її серце стиснутися від жаху.

На червоній натуральній стрічці нанизані різьблені бусини з різних видів дерева. За енергетикою, що Беатріс відчувала навіть на відстані, кожна бусина мала своє закляття, але всі вони випромінювали щось темне, лякаюче. Сама лише присутність цього предмета у кімнаті викликала тривожне відчуття, неначе тіні навколо ставали густішими.

Але це було не головне. Амулет привернув її увагу тому, що одна деталь видавалася страшно знайомою. Та сама брошка, яку вона помітила цієї ночі на переслідувачі, тепер була тут, перед нею. Її тіло пронизав холодний піт. Ця річ могла б сьогодні опинитися біля її власного тіла, якби доля не вирішила інакше. Але переслідувач, схоже, знайшов іншу жертву.

Не роздумуючи довго, Беатріс одразу ж поділилася своїми ідеями з офіцером, сподіваючись, що інформація про можливе місцезнаходження злочинця хоч трохи допоможе цим "телепням", як вона їх про себе називала, зрозуміти, куди слід направляти пошуки.

Вперше за весь час розслідування Беатріс дозволила собі попросити залишити доказ на день для детального дослідження. Її голос звучав переконливо, і вона розуміла, що має шанс.

Ввечері, після закриття салону, вона акуратно загорнула амулет у темно-зелений з вишитими символами мішечок і сховала його у внутрішню кишеню. Коли місто почало занурюватися у нічний морок, Беатріс вийшла на вулицю, але замість звичного маршруту до дому, вирушила в протилежний бік.

Її кроки були швидкими, але впевненими. Вона знала, куди йде. Їй була необхідна допомога, і вона знала, де її знайти.

***

Будинок Марії Лаво розташовувався на краю старого кварталу, де вузькі вулиці здавалося, були наповнені тінями минулого. Високий фасад із темного дерева та вікна, прикриті важкими шторами, створювали атмосферу загадковості. Всередині простір нагадував гігантський кабінет курйозів, який міг би стати мрією будь-якого колекціонера. На стінах висіли дивні амулети, розписані черепи тварин, старовинні карти та фігурки, які, здавалося, спостерігали за кожним кроком. Важкі готичні люстри з різьбленням у вигляді переплетених змій та кажанів розсіювали м’яке, приглушене світло.

Аромат ладану змішувався із запахом сушених трав і якоїсь гіркуватої настоянки, яка стояла на масивному столі. Полички були заставлені банками з травами, порошками та іншими інгредієнтами, які Беатріс легко згадувала з періоду свого навчання. Її увагу привернув легкий рух у верхній частині кімнати. На одній із підвісних балок повільно звивався великий пітон.

Зомбі, знаменитий улюбленець Марії Лаво, розкинув свої кільця і, здавалося, відпочивав. Його луска поблискувала в світлі свічок, а очі, темні й загадкові, ледь рухалися, стежачи за гостею. Беатріс знала: якщо змій тут, значить, і його господиня десь поруч.

Вона зробила ще кілька кроків, намагаючись не зачепити численні предмети, що звисали зі стелі та лежали на столах. У кутку щось ледь чутно дзенькнуло – старий маятник годинника, який, мабуть, давно перестав ходити.

– З чим ти до мене завітала, дитя Лоа? – голос Марії зламав крихку тишу, що нависала над будинком. Він був низьким і водночас проникливим, ніби линув із самої суті кімнати.

Марія стояла біля підніжжя сходів. Її фігура була оповита темно-бордовим халатом із золотими вишивками, а густе кучеряве волосся прикрашала вінкоподібна пов’язка з пір’ям. Для свого віку відьма виглядала дуже добре.

– Доброго вечора, пані Марія. Ті офіцери, що розслідують убивство Люсіль та інших дівчат, знову принесли мені артефакт на розгляд. Я вмовила їх лишити його мені на день для детальнішого дослідження.

Вона обережно дістала з кишені мішечок і витягла амулет, обережно поклавши його на найближчий стіл. Легкий подих вітерцю, що пройшов кімнатою, змусив свічки затремтіти.

– Чи можу я у вас попросити допомоги в одному обряді, який допоможе розгадати все? – продовжила Беатріс, намагаючись не зводити погляду з господині будинку.

Марія нахилилася, уважно розглядаючи амулет. Її пальці, тонкі й сильні, обережно провели над артефактом, не торкаючись його.

– Звичайно, ти ж знаєш, мої учениці можуть просити про що завгодно в мене, – її голос звучав рівно, але в ньому відчувалася прихована глибина. – Особливо для такої цілі. Той нелюд забрав у нас трьох прекрасних відьом, разом із твоєю сестрою. Який обряд ти хочеш провести, і що тобі для нього треба?

– Я подумала, що для розкриття таємниць було б добре викликати Хранителя ключів і душ. Барон Самеді ще жодного разу не відмовляв мені у проханні, – злегка хриплувато відповіла Беатріс, зібравшись із думками. – Якщо це можливо, я б хотіла використати вашу ритуальну залу для цього. Також мені знадобляться деякі інгредієнти з вашого погребу, що я лишила тут минулого разу.

Марія на мить замислилася. Її погляд на амулеті став пильнішим.

– Барон Самеді, – тихо повторила вона, немов оцінюючи ризики. – Ти справді впевнена, дитя? Це нелегка справа. Але хто, як не Смерть, знає все про вбивства...

Беатріс кивнула, ледь помітно, але рішуче. В її очах палала відвага змішана зі смутком.

– Гаразд. Ритуальна зала вільна. А я подбаю, щоб у тебе було все необхідне.

***

Ритуальна зала у будинку Марії Лаво була ідеальним місцем для серйозних обрядів. Велике приміщення з високими стелями, стіни якого прикрашали символи, знайомі кожному, хто хоч трохи розуміється на вуду, здавалося, дихало енергією інших світів. Посередині стояв масивний стіл із чорного дерева, на якому вже чекали підготовлені інгредієнти: ром, кістяні намиста, жмут пекельно-червоного перцю та кілька портсигар.

Свічки, розставлені по периметру кімнати, горіли рівним, наче живим полум’ям. Їхнє світло осявало кожну деталь і відкидало химерні тіні на підлогу та стіни. Аромат перцю, що змішувався з солодкуватим запахом рому, наповнював простір, нагадуючи про присутність незримого.

Беатріс стояла біля столу, тримаючи в руках амулет. Вона не могла ігнорувати його силу – талісман, полишений біля місця вбивств, був мовчазним свідком зла. Їй потрібна була допомога, щоб розгадати таємницю цього об’єкта, і вона знала, що кращого помічника за Барона Самеді годі й шукати.

Вона розташувала стрічку по центру, поруч із сигарами й ромом. Ретельно перевірила, чи всі предмети лежать на своїх місцях і почала малювати крейдою символ Барона Самеді на підлозі. Кожна лінія лягала чітко, а замовляння було давно вивчене і не потребувало повторень. Обряд йшов помірно, як за підручником.

Беа запалила сигару й повільно поклала її на вівтар, де дим здіймався вгору, закручуючись у повітрі химерними візерунками. Потім налила ром у кришталеву склянку, досипала туди молотого перцю і, виставивши її перед символом, обережно нахилила голову, виявляючи повагу.

Кімнатою пройшовся вітер. Повітря стало важким, заповненим присутністю чогось, що неможливо було пояснити словами.

– Ти викликала мене, дитино Лоа? – голос, глибокий і водночас жартівливий, заповнив кімнату.

Перед вівтарем постав високий чоловік у чорному костюмі й циліндрі. Його шкіра була білою, наче попіл, а очі – темними, як ніч. На губах грала легка, майже саркастична усмішка.

– Я твій гість. Що ти хочеш від мене, прекрасна Тріксі? – запитав він, повільно розглядаючи кімнату. Беатріс відчула, як її горло пересохло, але вона змусила себе триматися впевнено.

– Бароне, – почала вона, злегка вклоняючись. – Мені потрібна твоя допомога, щоб розкрити таємницю цього амулета. Він належить людині, що позбавила життя мою сестру й багатьох інших. Ти знаєш, що сталося. Ти бачив. Прошу, допоможи знайти істину.

Барон Самеді нахилився до амулета й покрутив його в руках. На його обличчі заграла ще ширша усмішка. Він обережно підняв амулет, крутнувши його між пальцями. Його рухи були неквапливими, але в них читалася сила, здатна зупинити будь-який порив. Усмішка на його обличчі здавалася одночасно веселою і зловісною.

– Цікава річ… – почав він, обережно кладучи амулет назад на стіл. Його голос лунав у приміщенні так, ніби він був скрізь і ніде водночас. – Я розповім тобі, що знаю, але все не так просто, як здається.

Барон замовк, уважно спостерігаючи за Беатріс, і зробив театральну паузу. Він знав, як утримати увагу слухачів.

– Річ у тім, дитя, – продовжив він, ледь схилившись до амулета, – що душі тих, кого вбили, до мене не приходили. У моєму приході недостає вже чимало людей, і це жахливо, скажи!

Беатріс відчула, як холод пробіг по спині. Барон примружився, його погляд став серйознішим.

– І все через ці мерзотні талісмани. Подивись уважніше, ти ж пов’язана зі мною, ти можеш побачити ці плетива магії. Ці артефакти – це замки на клітках, у яких закриті душі. Це давній і мерзенний обряд. Його використовують ті, хто сумнівається у власних силах, але все одно прагне взаємодіяти з нами, Лоа. Але ти так не робила, дитя. Ти сильна. А от та жінка, що створила ці артефакти, має лише трохи сили, але величезне бажання помститися. Тож скажи мені, що ти думаєш про це, Беатріс?

Вона розгублено дивилася на амулет, і її голос звучав майже пошепки, коли вона відповіла:

– Невже хтось, а тим більше жінка, може так жорстоко вбивати інших дівчат? Ви сказали про помсту й силу для виклику Лоа… Невже це про Марінетт-Буа-Шеш? Пані Марінетт зла, коли її викликають таким чином. Жодна помста не варта стількох смертей. – Вона замовкла, обдумуючи свої слова. – Але ця вбивця… – Беатріс стисло стиснула кулаки. – Вона повинна бути зовсім божевільною, якщо не розуміє цього. Або ж її просто ніхто не вчив. Але це можливо лише якщо вона не нашої крові. Усі наші діти з дитинства знають, що Марінетт із сухих кісток любить справедливість у стилі «око за око». Як я зрозуміла, Бароне, та жінка вже майже мертва. Але що тоді робити з душами?

Барон засміявся. Його сміх лунав низько, ніби гуркіт далекого грому.

– Все просто, Беатріс. Та відьма, як ти сказала, була без належного навчання. При створенні в’язниці для душ вона оступилася. Через це всі замки пов’язані між собою. Знищення одного з них зруйнує всі. Помилка новачка, проблема для неї, але величезна перевага для нас. Я знаю, що тобі гидко навіть торкатися цієї речі, але заради всіх душ прошу: візьми це й зламай. Спали його в моєму вогні, і в обмін я дам тобі те, чого ти так бажаєш. Я дозволю тобі побачитися з духом твоєї сестри. Впевнений, Люсіль за тобою сумує.

Беатріс застигла. Вона знала, що їй потрібно зробити, але вагалася. Якщо вона відкриє магічну суть цієї речі й знищить її, вороття не буде. Її життя остаточно стане шляхом вуду. Однак у неї не залишилося нічого. Весь цей час вона бігала від магії лише заради Люсіль, її єдиної рідної душі, але її тепер не було, вона була мертва і не потребувала її опіки. Беатріс заплющила очі й глибоко вдихнула.

З цими думками Беа надрізала свою долоню одним з ритуальних ножів та змішала виступивші краплини з залишком рому у склянці, після чого вилила всю субстанцію на талісман. Слова на стародавньому діалекті відлунювали від стін ритуальної зали і суміш поступово загорялася фіолетовим полум’ям, з’їдаючи і стрічку і дерев’яні бусини, проте не зачіпавши столу. В якийсь момент у жінки перед очима пронеслось видіння, вона бачила багатий квартал, ошатний будинок та під ним вівтар.

Коли все закінчилося, Беатріс відчула, як тягар спадає з її плечей, але водночас новий шлях відкривається перед нею.

– Ти зробила правильний вибір, дитя. – Голос Барона лунав позаду. Його присутність була майже відчутною: легкий аромат тютюну, солодкуваті нотки рому. Вона повернула голову й побачила його, задоволеного та дещо тріумфального. – Твоя мати б тобою пишалася, – додав він, схиливши голову. Його усмішка була одночасно доброзичливою і лукавою. З цими словами він зник, залишивши по собі лише легкий туман.

Беатріс видихнула й вийшла з ритуальної зали. Вона не озиралася назад – минуле вже не мало значення. Їй потрібно було відвідати пані Марію, попросити у неї стрічки та бусини, щоб створити копію амулета. Вона не мала ніякого бажання слухати звинувачення поліції в руйнуванні доказів.

***

На наступний ранок Беа повернула офіцеру доказ та сказала, що вони знайдуть вбивцю за кілька днів, повідомивши також, що шукати вони мають білу жінку та вказала на карті приблизне місце її проживання, яке вона опізнала з видіння. За деякий час вона звільнялася з перукарні, щоб мати більше часу на магію. Також доводилося прощатися з сірими стінами квартирки, але це не було приводом для суму. Пані Марія давно кликала її жити до себе, тепер не було причин відмовлятися.

Наприкінці тижня Марсель Мюррей знову постукав у двері вже майже не її квартири. Його вигляд був дещо збудженим, а в руках він тримав великий мішок.

– Ми знайшли її! – сказав він майже з полегшенням. – Але цю тварюку вже не посадити. Вона загинула від внутрішньої кровотечі, яка, як сказали медики, розпочалася з незрозумілих причин.

Його голос звучав спокійно, але в очах був відтінок жалю.

– Ми спізнилися лише на кілька годин. Це була Софі Розмет, вдова. Її чоловіка, Джона, п’ять років тому вбили під час фестивалю, останнього перед війною. Кажуть, перепив, нарвався на бійку й не пережив. Ходили чутки, що це сталося через жінку, але доказів не було, а винуватець загинув на початку війни. Софі тоді втратила розум, почала вбивати... і чаклунством цим вашим займатися.

Він опустив мішок на підлогу.

– Власне, чому я прийшов. Ми конфіскували багато її речей, серед них були й книги. Для нас це непотріб, а вам, можливо, знадобляться. Вважайте це платою за допомогу слідству. І на все добре, пані Лавай, – додав він після короткої паузи. – Сподіваюся, якщо ми зустрінемося ще раз, то за кращих обставин.

Беатріс подякувала йому, коротко, але щиро. Вона відчувала нотки романтичного інтересу в його словах і навіть легку наївність у його погляді. Проте тепер її думки були зайняті зовсім іншим.

Цього вечора офіцер святкував своє підвищення з колегами. У плині вечора і тостів він на диво швидко забув про відьму, яка допомогла розкрити справу. За тиждень він ледве міг згадати її ім’я, а за кілька місяців навіть не пам’ятав, як вона виглядала.

Тим часом у просторому кабінеті старовинного будинку Марії Лаво дві жінки схилилися над столом, на якому були розгорнуті книги в темних палітурках. Тексти на сторінках були написані давньою мовою, яку не кожен міг зрозуміти, але для них це було знайомим викликом.

– Ось це може стати в пригоді, – сказала Марія, торкнувшись пальцем сторінки з незвичним символом.

– Так, ми можемо використати це для одного ритуалів, – кивнула Беатріс, вдивляючись у загадковий текст.

Коридорами будинку тихо кружляли звільнені духи. Їхні шепоти іноді зливалися з шелестом старих шпалер, створюючи враження, що весь будинок живе своїм власним життям. Для Беатріс це місце стало домом, а нові знання – першим кроком у майбутнє, хай і не надто бажане, але обране нею.