Насилля породжує насилля

РОЗДІЛ 1 «Насилля породжує насилля»

 - Той во, гуляю я, і по лісу, біля хат Когутів, холод страшенний, хоча зараз середина літа. Раптом – крики, що пронизують до кісток! Я підійшов до хат, щоб подивитися що сталося, а живих там й нема! Понівечені та розірванні тіла всюди! Я наблизився до тіл поближче, щоб розгледіти се, аж раптом - з’являється якесь тьмяне сяйво і звідти вистрибує якась почвара, кидається на мене! В мене аж в мішковині поважчало! Я давав драла з дикими криками! Мені вже шостий десяток, але я в житті так швидко не біг! Тікав, аж поки не добрів до селища назад – витираючи піт з блідого від страху з лоба промовив бурмістр – Хати Когутів - то мало не основний дохід для селища, без їх ремесла село піде в занепад. То що, пане мисливцю, допоможете нам ?

- Інакше мене тут і не було. Якщо вже запит до церкви надіслали і його ухвалили, то доведеться розібратися. – спокійно позіхнув чоловік в чорному плащі.

Чоловік на вигляд середніх років, мав довге, неохайне темне волосся з вкрапленнями сивих локон, хвіст зав’язаний наспіх вузлом на потилиці, темно карі очі та невиразне обличчя. На собі носив подертий чорний плащ з капюшоном, під плащем на поясі в нього був ремінь з декількома невеличкими кишенями,  на одній стороні ременя висіла звичайна сокира для дров , а на іншій стороні два іржавих пістоля, невеличкий записник примотаний до ремінця, а на правій руці була біла пов’язка з емблемою сонця що показувала його приналежність до церкви Світанку.

- Бурмістре! - звернувся чоловік у плащі - Мені потрібен той, хто провів би мене до цих хат, бо я в цих краях вперше й гадки не маю куди йти.

- А, так, звісно, я покличу Гната. Молодик, у якого шило в дупі, безмозкий йолоп, хай йому грець! На місці йому ніколи не сидиться, місцевість він знає добре, думаю, стане вам в нагоді .

- Тоді скажіть, що я його чекаю біля сільської ратуші.

- Нехай світло направляє вас! - промовив бурмістр, схрестивши пальці разом. Це був жест, якій показував сонце.

Після того, як чоловік вийшов, бурмістр всівся на крісло, взявшись за голову:

 - Ох, знову щось лихе трапиться. Нащо я сказав що саме Гната пришлю на допомогу?

Через пів години до ратуші швидко, стрімголов, мало не падаючи, підбігає невисокий молодий хлопчина з мішком за плечами та кольоровим браслетом на руці.

- То ти - Гнат ? – з насупленими бровами подивися на хлопчину мисливець.

Хлопчина, задихаючись від того що біг, переводить дихання й каже:

- Так, майстре! Пан бурмістр наказав провести вас до сімейного поселення Когутів. Трохи далекувато, але по стежці за пару годин прийдемо.

- Ну тоді веди.

Мисливець та хлопчина вийшли до стін селища, дороги якого були акуратно викладені вапняком. Село було, на диво, заможним, як для прикордонного села. Посеред темного лісу, в глушині, на дерев’яних високих воротах, майорів довгий білосніжний лляний стяг церкви. Одразу за стінами селища простягався густий ліс на десятки кілометрів. Молодик вів мисливця по стежкам та хащам дуже впевнено, так як хлопчина все життя в цих лісах жив, з малечку гулявши по хащам. Ліс густий та темний настільки, що ледь один-два промінчики світла проникають крізь густе гілля дерев. Малому Гнату завжди забороняли ходити далеко від села, проте, він часто не слухався через свою непосидючість, тому нишком тікав від хатніх справ, щоб погуляти по темним лісовим хащам, за що часто отримував догану від батька.

        Всю дорогу, яку він йшов, із заплічного мішка хлопчина діставав записник, оббитий оленячою шкірою і записував свої спостереження або думки.

- То що, малий, ти ерудований? – з цікавістю запитав мисливець.

- А то ж! Вмію писати читати, та робити невеличкі обчислювання! – гордівливо задер носа Гнат.

- Хто ж тебе навчав? Простому селянину не по кишені найняти писаря для навчання. Можливо, бурмістр?

- Та ні, він мене недолюблює. Всього цього мене навчив священник церкви Світанку, коли приїжджав по справах до бурмістра. Я тоді прибирав стайні біля ратуші і кінь священника, який стояв поруч, зарядив мені копитами по щелепі, зламавши її. Священник, побачивши це, підійшов до мене, посипав якимось травами до місця удару, тихо пробурмотів якісь незрозумілі слова, тоді щелепа встала на своє місце і біль зник! Потім ми з ним розговорилися, він запропонував мені допомогти з моїм навчанням. Священник часто їздив до бурмістра, кожного разу як в нього був вільний час він вчив мене основам правопису, математики ну і приносив літературу, в основному це були церковні томи «Праведний Світанок» та «Природа проклять».

- Цікаво ... – пробурмотів мисливець чухаючи носа. - Рідко можна зустріти священника церкви Світанку, який допоміг хлопчині з села просто так, задарма. Ці вилупки скоріше будуть ноги витирати об простих селян, а тих, хто впав до них в немилість, клеймлять єретиками та висилають по них мисливців як я, або ж інквізиторів, якщо ти якийсь заможний шляхтич.

Молодик обурено гаркнув :

- Як так можна казати !? Це ви несете єресь ! Пан Кріг мені стільки допоміг, навчив мене всьому, навіть замовив за мене слово у сільській ратуші! Хоча згодом, коли я був там нотарієм та зробив помилку, підраховуючи прибутки селища від торгівлі, через це міцно влетіло бурмістру від пана наших земель.

- Аааа… пан Кріг… – награно показав здивування мисливець – Той Кріг, що я знаю, буде проколювати тобі ножем печінку та заганяти голки під нігті, щоб потім тебе зціливши, повторювати це до тих пір, поки ти з глузду не з’їдеш. Він інквізитор, катує політиків, торговців, всіх, хто перейде дорогу церкві. Вся релігія Світанку - не більше ніж устрій влади, спосіб керування людом, який сліпо вірить в Світло і його пророка.

- Маячня! Світло - єдине спасіння нашого роду від смерті та негараздів!

- Ага... Гаразд малий, ти не схожий на дурня. Просто згодом ти розшириш свій світогляд і зрозумієш мої слова. Менше з тим, розкажи мені про сім’ю Когутів подробиці.

Хлопчина трохи охолонув, хоч йому не подобався цей мисливець, він знає що якщо його не проведе та не допоможе, бурмістр з нього шкуру спустить.

- Сім’я Когутів займається мисливською справою, якою вони заробляють на життя вже декілька поколінь. Їхні хати далеко від селища стоять, проте, там місцевість хороша для полювання на дичину, до того ж, завдяки мисливській промисловості, наше селище має непоганий дохід. Мій батько коваль і часто купляє в них шкіру, кістки та тваринний жир для роботи.

Вже на підході до хат Когутів сонце потрохи заходило і в лісовій хащі ставало геть темно, аж носа власного не видно. Мисливець з гілок та смоли зробив імпровізований факел, підпаливши його іскрою від каміння, які лежали під ногами. Поміж дерев виднілися дерев’яні високі хати, не дійшовши до них мисливець відчув незвичний холод. Він наче проникає через тебе наскрізь і висмоктує повітря з легень. Таке відчуття, що в легенях от-от з’являться бурульки. Мисливець насторожився і в обличчі став значно серйознішим. Діставши з кишені на ремені маленьку дерев’яну фігурку, яка символізувала якесь божество. Простягнувши фігурку до хлопця, в наказовому тоні він сказав;

- Тримай це в кишені і диви не загуби, в мене тільки один такий. Повернеш, як тільки ми звідси підемо. Йди поруч зі мною - я дивлюся вперед, а ти назад. Побачиш щось - говори мені і не галасуй, бо буде тільки гірше. Зрозумів?

Хлопець кивнув головою, відкрив рота, збиравшись сказати «так», але через цей холод в повітрі він так і не зміг нічого вимовити.

Обережно, маленькими кроками, мисливець з хлопцем підходили до трьох будинків, які стояли один біля одного огородженні дерев’яним парканом, посеред якого був колодязь. У дворі лежали понівечені трупи.

 Мисливець підійшов до трупу жінки, яка лежала біля колодязя з обійнятим трупом дитини років семи. Почав їх оглядати, описуючи деталі в голос, проте тихо, зі сторони це виглядало, як бубоніння під ніс якогось божевільного. Гната в той час ледь не знудило, коли він побачив тіла.

- Треба роздивитись детальніше тіло. – промовив вголос мисливець.- Тіло дитини та жінки пошматоване, м’язові ткані розірвані, печінка та частина нутрощів з’їдена. Скоріше за все, це були дикі тварини, але померли вони не від них. Потилиця в жінки пробита, чимось важким та тупим. Жінка скорчилась в момент смерті, але не від болю, скоріше за все, намагалася захистити дитину від нападника. У обох рогівки помутніли, тіла починають розкладатися, отже лежать вони тут вже кілька днів.- мисливець підійшов до тіл двох чоловіків які лежали неподалік.- Хмм... Ці вмерли схожим чином, удар важким предметом в потилицю, але схоже що вони не пручались, можливо нападник завдав удару зненацька.

Мисливець підійшов до тіла жінки і дитини та помітив невеличкий кривавий слід на кам’яному бортику колодязя, він почав крутити важіль на якому був канат для відра, проте він не піддавався. Заглянувши у колодязь, він побачив лиш темряву. Тоді мисливець взяв суху гілку, яка лежала поруч та підпалив її від смолоскипа, що був у нього в руках. Кинувши гілку в колодязь він побачив що вода в ньому замерзла а відро на половину застрягло в льоді. Мисливець дав смолоскип хлопчині а сам обома руками взявся за канат і почав його смикати та тягнути на себе. Крихкий лід зламався і тепер можна було дістати відро, піднявши його на поверхню. Мисливець дістав з нього закривавлений ковальський молот, одразу заховавши його під плащ.

- Там щось є ? – спитав Гнат.

- Нічого. Краще пильнуй тил. - Відповів чоловік, та повернувшись до тіла жінки з дитиною, знову почавши в голос бубоніти.

- Треба обдивитися дитину, його матір прикрила його собою але він також мертвий. Може, був смертельно поранений ? - відламавши крижані закляклі, мертві руки жінки, що мертвою хваткою тримали холодне тіло дитини, чоловік почав його оглядати. – Дивно… Слідів насилля не видно, але в нього широко розплющені очі а рот широко відкритий , наче перед смертю він відчував сильний біль.

В той момент, як мисливець оглядав тіло, з рота та очей трупу пішов густий дим з іскрами. Мисливець швидко відскочив назад, а по його спині пішли сироти.

Гнат закляк затинаючись та дивлячись не на те, як з мертвого тіла неприродньо йшов дим, а за спину мисливця . Чоловік різко розвернувся назад. Перед ним стояв, оточений слабким зеленуватим сяйвом, дух дитини, що лежав з мертвою жінкою поруч, проте вигляд в нього був значно гірший за труп біля колодязя. Тіло духа було висушене, гниле, залишки сухої шкіри наче відпадали а очі були висушені, через що очниці були чорними від порожнечі. Дух подивився на мисливця і почав говорити нелюдським голосом, одночасно і дитячим і низьким, який більше був схожий на рик.

- Матінко! Навіщо ти хотів скривдити мою матінку? – після цих слів дух почав несамовито кричати, беручись за голову, почав рухатися швидкими, різкими та рваними рухами, наче куля накинувся на мисливця – Я пок... Покараю ! Вибив... Вбивця!!!

В останній момент коли, обличчя духа та мисливця були на відстані кількох пальців, він одразу вихопив іржавий пістоль, що висів на ремені, та натиснув на спусковий гачок. Куля полетіла духу в голову, після чого він миттєво з писанням та криками розчинився у повітрі.

- Курва, срібну кулю витратив. Вона ж коштує до біса! Треба було ще один оберіг робити. – обурився мисливець. – Малий, ти цілий?

- Тттт... Так! – затинаючись протремтів Гнат.

- Проклятий дух не пропав, малий, треба звідси вшиватись, доки він знову не напав!

Що духу хлопчина та чоловік  помчались подалі від хат. Відійшовши на безпечну відстань, Гнат, задихаючись, почав розпитувати чоловіка, простягнувши йому оберіг який вин просив повернути.

- Що то було?

- Дух. Мстивий дух, але не звичайний. По-перше: такого холоду навколо хат від звичайного духа бути не могло. По-друге: той дим, який виходив з тіла дитини, та сам вигляд духа, це явно прокляття, але зняти я його не зможу поки не дізнаюсь слова прокляття, які були накладені.

- То що робити?

- Не певен, але є один спосіб. Є вірогідність, що якщо провести обряд зробивши, магічне коло з тим, хто зробив йому зло, то він заспокоїться, але факт того, що на ньому висить прокляття, не дасть йому знайти спокій доки воно діє.

- Зрозуміло… Тобто, все одно треба знати слова прокляття та відати злочинця духу. - задумливо промовив молодик, потираючи підборіддя. – До речі, я так і не спитав як вас звати, а то весь час говорити «пане мисливцю» не зручно.

- Мисливцям та інквізиторам церква не дає імен, лише порядковий номер. Вони відбирають дітей з церковного сиротинцю, навчаючи їх як вбивати та полювати. На людей в першу чергу,  але знімати прокляття та виганяти духів теж вчать. Імен нам не дають через те, що вважають, буцімто їх заслуговує тільки віруюча в Світло та безгрішна людина, а нас навчають користуватися язичницькими оберегами, чарами та заклинаннями, які проговорюються строю мовою. Але для публічності ми собі самі придумуємо ім’я. Наприклад, собі я вигадав ім’я -  Світомир.

- Грішно назватись тим, хто несе Світло, коли ви так зневажливо ставитеся до церкви. Мені й досі не віриться, що церква Світанку може бути такою. – наступивши брови пробурмотів Гнат.

- А, і ще одне! – гучно сказав Світомир, переходячи на загрозливий тихий тон.- Якщо розпатякуєш про все, що я говорив про церкву, та себе, то тебе повісять а на мене натравлять інквізиторів.

Хлопець одразу зблід, але замовчав. Він досі вважав все сказане мисливцем - нісенітницею, проте, випробовувати долю не став.

Коли Гнат і Світомир повернулися до села, вони пішли до ратуші, мисливець наказав хлопчині почекати на дворі, поки він щось обговорює з бурмістром. Через пів години мисливець вийшов та запитав у Гната:

- Твій батько зможе відполірувати пістолі, а то вони надто заіржавіли?

- Так, звісно, він був зброярем у битві при Вірні, тому має досвід з вогнепальною зброєю.

Підійшовши до майстерні батька, яка знаходилася за хатою, в якій хлопець з батьком жили, Гнат та Мисливець побачили за роботою коваля, який безупинно працює, роблячи підкови та петлі для дверей, схоже, для якогось замовлення. Коваль, побачивши Гната, почав на нього кричати:

- Гнате! Де тебе світло носило? Я весь день працював в кузні як віл, а тебе десь носить!

- Пробач батьку, мені наказав бурмістр провести пана Світомира до поселення Когутів.

Коваль зупинив роботу піднявши очі на чоловіка в чорному плащі.

- То ви, пан, мисливець? Ласкаво просимо! Моє ім’я – Лад. Потрібні послуги коваля? – різко змінившись у настрої з усмішкою промовив коваль.

- Мені потрібно почистити та відполірувати від іржі два пістолі, а також наточити сокиру. Впораєтесь? І скажіть - скільки це буде коштувати?

- Для служителів церкви - безкоштовно. Так, Гнате, піди, поки, віднеси це замовлення до тітки Терези!

- Файно, тоді я тут посиджу. Не проти?- сівши на стілець поруч з ковальським приладдям, пробурмотів мисливець.

- А чого ж ні, цікавій компанії працювати веселіше!

Коваль почав роздмухувати ковальські хутра, розпалювати піч. Він заходився розбирати пістолі, беручи іржаві запчастини ковальськими кліщами та обпалюючи їх в печі для того, щоб іржа розм’якла. Коваль брав металеву щетину та відчищав іржу вже у оброблених деталях.

- Ви доволі майстерно справляєтесь. – зауважив Світомир.

- Та, це рядова справа - чистити метал від іржі. Он селянам завжди треба наточити коси, вила, сокири, від іржі почистити, зробити підкови для волів, коней, справжньої роботи я не бачив ще з часів війни, там і мав весь час справу з різною вогнепальною зброєю.

Мисливець пильно стежив за роботою коваля, розпитуючи його про особисте життя.

- Ви з Гнатом в двох живете? – поцікавився Світомир.

- Так удвох, дружина пару років назад померла. З того часу роботи та клопотів тільки додалось. – промовив коваль, відвівши очі від печі, з обличчям, сповненим сумом та злістю одночасно. – Та думаю, скоро все буде на краще. Гнат розумний хлопець, скоро досягне повноліття, і я чув, що бурмістр хоче його відправити в столицю до університету. А я втомився від цією клятої глушини, напевно, піду подорожувати.

Коваль зібрав пістолі назад і віддав їх Світомиру, та почав гострити сокиру біля точильного каменю. При натисканні ногою важіль знизу, камінь починав крутитися а іскри летіли в різні боки при дотику заліза об камінь.

- Гаразд, не буду затягувати. – сказав мисливець різко діставши з плаща молот. – Впізнаєш? Мені цікаво нащо ти вбив Когутів, перед цим наклавши прокляття?

Коваль в перші секунди зробив вигляд що не почув, але через мить він різко взявся обома руками за загострену сокиру та кинувся на мисливця. Світомир очікував нападу, тому швидко зреагувавши ухилився від удару, зламавши руку коваля. Вихопивши в нього сокиру, причепив назад її до свого ременю.

- Аааа! Курррва! Боляче! – закричав коваль зі спітнілим чолом, чи то від болю чи від жару печі.

Гнат прибіг на крики, не розуміючи що відбувається, у той час до майстерні підійшов бурмістр з парою міцних молодиків.

- Тримайте малого! Щоб не наробив дурниць. – викрикнув мисливець. Молодики швидко схопили хлопця

- Батьку! Світомир! Що, в дідька, коїться ? – розгублено запитав хлопець.

Світомир дістав міцну мотузку, що лежала поруч біля ковадла, та міцно зв’язав коваля.

- Я його забираю до поселення Когутів, пильнуйте хлопця.

Мисливець повів коваля Лада до стайнь, кинувши його на коня ззаду і самому всівшись, галопом помчав через ворота селища в ліс.

Хлопчина з криками, в паніці, намагався вирватись з рук молодиків, які тримали. Трохи заспокоївшись, почав розгублено розпитувати бурмістра:

- Бурмістре! Що трапилось? Чому мисливець забрав батька ?

- Твій батько вчинив страшний злочин, на нього чекає кара. Це Лад вбив Когутів та наклав на них прокляття. – відповів бурмістр.

- Не може бути ! Не вірю! – пручаючись кричить Гнат.

- Але це правда, хлопче. Після того, як мені мисливець пред’явив докази, я одразу зрозумів, що це був твій батько...

- Це ось цей молот? Хіба цього було достатньо, щоб звинуватити батька ?

З сумними очами бурмістр подивився на розлюченого Гната запитавши:

- Чи ти знаєш як померла твоя мати?

- На неї напали дикі звірі. Мені батько сам говорив!

- Ні, це не так! Кілька років тому до мене приїхав інквізитор Кріг, який шукав купця, що розповсюджував анти-церковні книги, і сказав, що він може переховуватись в своїх родичів, Когутів. Він попросив провести його до них, якраз в цей час твій батько та матір йшли до них для закупівлі сировини, тому інквізитор пішов з ними. Я всього не бачив, проте, кажу з слів інквізитора – купець, якого переслідував Кріг, вистрілив в нього з пістоля коли той не очікував, проте, твоя мати встигла встати між ними, прийнявши кулю замість Кріга. Твій батько був в несамовитій люті на купця та Когутів, які після цього випадку веди себе як зазвичай, проте завдяки моїм вмовлянням, його вдалося заспокоїти. Наглядали, щоб він нічого не утнув, бо нам була потрібна мисливська справа Когутів та ковальське ремесло твого батька, так як без них село пішло б в занепад. Він змирився з долею, принаймні, я так думав. Тобі ж він збрехав, бо не хотів щоб вже ти щось утнув на гарячу голову.

- Ви весь час все знали і не сказали мені?!? - істерично прокричав юнак.

- Ти взагалі мене слухав?!? Хлопче, є речі важливіші, ніж чиясь помста! Я відповідаю не тільки за тебе, а і за все селище. Якби я все пустив би на самоплив -  ми давно померли б з голоду, а решту володар наших земель продав би у рабство через те, що наше селище не приносить прибуток. Краще жити щасливо у невіданні, ніж помирати з правдою в голові. Твій батько вирішив піти іншим шляхом і через це зробив тільки гірше нам всім і тобі також. Мисливець зараз їде знімати прокляття, яке твій батько наклав, в нього вибору немає. Навіть, якщо б він втік, то інквізиція або мисливці його знайдуть та влаштують показову страту.

В той час мисливець, не доїхавши до мисливського поселення, зупинився для допиту коваля. Світомир зняв його з коня та поклав, підперши об дерево, дав ляпаса, щоб невільник прийшов до тями та почав розпитувати :

- Воно того вартувало ? Заради помсти ти зрадив всіх селян та свого сина в першу чергу.

- Пішов в сраку ! Ти нічого не знаєш, ти навіть не уявляєш як це кожен день жити з виродками, через яких померла моя дружина! Які дивилися весь час на мене зверхньо та після постійних образ робили вигляд, наче нічого, бляха не трапилось! В гузно таке життя!

- Розкажи, що трапилось в той день в усіх подробицях, я чув тільки уривки зі слів бурмістра і хочу почути все з твоїх вуст.

Коваль трохи заспокоївся, проте з таким же обличчям, сповненим злості, почав розповідати свій болісний та неприємний уривок з  пам’яті.

- День був дощовий, я досі пам’ятаю цей запах дощу, я з дружиною взяли воза, щоб закупити сировини у цих вилупків Когутів. Вони завжди до нас ставилися зверхньо та не привітно, але працювати з ними треба було. Коли ми покидали селище, до нас підійшов служитель Світла в білій робі, попросивши провести нас до Когутів, сказавши, що він розслідує важливу справу. Ми були раді допомогти служителю церкви, тому вирушили разом. Коли ми прийшли до хат, служитель казав не говорити про його присутність та вести себе невимушено. Вони, як зазвичай, з презирством до нас поставилися, мовляв, «знову копаєшся в цих рештках тварин… не дивно, що не можеш забезпечити свою сім’ю ». Я проігнорував ці безглузді слова, просто заплатив та хотів вже йти з дружиною назад. З ними був якийсь їх родич – товстий, як хряк, я його тут не бачив ніколи. А ж тут виходить цей священик, відрекомендувавшись представившись інквізитором церкви Світла. Не пам’ятаю, що він точно сказав, але він дістав з-під одягу виписаний пошуковий лист з печаткою кардинала, та почав зачитувати обвинувачення проти того хряка, кажучи, що він розповсюджує книжки і листівки, що дискредитують церкву, і що він поїде з ним на допит. Коли інквізитор нахилив голову щоб покласти лист назад до роби, той товстун дістав пістоль з кишені та вистрелив в інквізитора. Все сталося швидко, я не встиг нічого зрозуміти. Я бачив тільки дим з пістолю та дружину, яка лежала на землі. Далі вже мало пам’ятаю, мене охопила лють, я взяв сокиру яка була в возі та кинувся на того вилупка. Але інквізитор почав щось бурмотіти на старій мові і мене наче якась сила зупинила, я й поворухнутись не міг. Інквізитор продовжив щось бурмотіти і в того вилупка почали з вух та очей текти кров. Він впав без свідомості і інквізитор сказав, що забере його на допит, а та сімейка впала до його колін благала не чіпати того хряка. Але тут він зняв капюшон. О Світло ! Я цього ніколи не забуду. Він зняв капюшон і звідти показалось лице зі шрамом на все обличчя і зеленими очима, в нього пика була злісна, як у вбивці. Він сказав «Геть від мене сміття, в мене наказ тільки забрати цю свиню, будь на те моя воля, вся сім’я потрапила б до моєї кімнати допиту».

- Зрозуміло, і знов ж таки твоя мотивація для вбивства та прокльону цілої сім’ї, ця неприязнь до них… можливо, вони і вилупки, та вони не вбивали твоєї дружини.

- Та я терпіти їх не міг! Я погодився на солова бурмістра далі клеїти дурня та жити як жив ! Та вони весь час мене звинувачували у смерті моєї дружини та в тому, що їх родича забрала інквізиція. Кожен раз... День за днем... Вони повторювали, що я винний у всьому, потім робили вигляд перед усіма селянами наче нічого і не сталося. Раз за разом. Я за ці роки мало не збожеволів!

- Розкажи, чому ти їх вбив власноруч, хоч ти і наклав прокляття, до того ж ти не схожий на відьму чи чаклуна.

- Одного дня я помітив у Гната книгу наче називалася «Природа проклять» де йшлося про прокляття, яке вбиває всіх кровних родичів того, кого прокляли. Я думав що це ідеально, накласти прокляття. Когути всі передохнуть і руки мої будуть чистими. Проте, воно не спрацювало! Можливо я погано вимовив його на старій мові або це книжка була неправильна. Чекати я більше не міг, вирішив все взяти в свої руки. Я прокрався вночі та прибив падлюк. Але дитину... Я так і не наважився вбити. Я тоді усвідомив що накоїв, малий який ревів та був наляканий, раптом почав кричати та тіло його почало вигнатися в різні сторони а з нього самого пішов густий дим. Різко стало дуже холодно, а мене відкинуло на декілька локтів. Я переляканий втік звідти, попутно молячись Світлу, щоб воно простило мої гріхи.

- Родове прокляття? Вони бувають різних типів, скажи всі слова які ти вимовляв та як проводив обряд.

- Я взяв волосину, яка належала Марті Когут, та зробив солом’яну ляльку де і вплів волосину. А слова ... Як же там було в тій книжці ? «Аз внеже безщасний ато хоч лішеник непріязні. Аз ведаю яко яті ато яті. Ато нав аманат них».

- Кепська справа ... – розлючено пробурмотів мисливець . Ти хоч знаєш що ти сказав? «Я той, хто щастя втратив та бажаю нещастя ворогу. Я віддаю все, що мав та буду мати, нехай смерть полонить всіх». Це значить, що прокляття перекидається і на тебе і на всю твою родину. Але досі не зрозуміло, як воно мого причепитися до гнівного духа.

- Гнат! – коваль, скриплячи зубами від болю через зламану руку, намагається звільнитися від мотузок. – Я повинен йти до нього!

- Вгамуйся. Поки що ти нічого зробити не можеш. А я зможу, щоб зняти прокляття треба провести інший обряд, проте ціною буде твоє життя , тим самим ми вгамуємо гнівного духа яким керує прокляття.

- Я багато лайна наробив і готовий прийняти свою долю, тільки б з сином все було гаразд. Роби що треба.

- Для початку... – сказав мисливець, діставши сокиру та відрубавши шмат дерева. - Треба зробити ще один оберіг, він робить нас невидимим для духа. Звісно, для цього потрібен хороший чаклун, але в нас немає часу мені вистачить якщо він і на пів години мене заховає, тобі ж я дам нормальний оберіг, який повністю зітре твою присутність від духа. Так як ти винний у його появі, він одразу накинеться на тебе, але не знаю як він буде себе вести під прокляттям. Перший раз з таким маю справу.

Світомир сидів вирізав оберіг з дубу та проговорюючи слова старою мовою. Фігурка була схожа на старця, який спав у своєму кріслі а в руках у нього був посох. Закінчивши роботу оберіг засвітився синім сяйвом і мисливець поклав її в кишеню а інший дав в руку ковалю .

- Готово. Підходимо до хат і не галасуй поки я буду проводити обряд.

Знову повернувшись до зловісного та пронизаного холодом та темрявою посилення, Світомир почав малювати коло з дивними символами. В лісі піднявся вітер, ворони в темряві кричали, відблискуючи очима від світла факела. Мисливець наказав ковалеві встати у центрі кола, а сам підійшов до колодязя та підняв холодне тіло дитини, яке припинило розкладатися через холод навколо. Він поклав тіло в коло біля коваля, що спостерігав очима, наповненими страхом.

Мисливець почав зачитувати із записника на ремені заклинання. На половині закляття вітер почав гудіти ще сильніше а ворони здійнялась в повітря з криками. Біля колодязя з’явилось зелене сяйво і з нього з’явився висушений та гнилий дух хлопчика.

- Як це? Оберіг повинен... – діставши фігурку з кишені вона розсипалась одразу як мисливець її дістав.

- Що це за почвара ? – перелякано заїкнувся коваль.

- Проклятий дух. Не заходь з місця, він тебе не бачить я сам впораюсь – Світомир дістав посріблену сокиру та став у бойову стійку. – Дивно, він ігнорує мене.

Дух рвано переглядаючись у різні сторони повернув голову до намальованого кола і висохлими губами почав шкірити зуби, утворюючи щось схоже на посмішку і басистим демонічним голосом промовив:

- Ато нав аманат них ...

Після цих слів він розчинився у повітрі і за хатами роздався крик.

- Дідько! Малий ! – викрикнув мисливець, кинувшись за хати.

Коваль одразу побіг за ним. Біля хат лежало висушене тіло з розкритим ротом руки якого тягнулися в гору та замерли в момент смерті.

- Що там коїться ? Ні! Нііііііі! – коваль припав на коліна до тіла і почав кричати у все горло, ливши сльози та слину від помутніння розуму, горя та розпачу. - Мій синок ... Це я у всьому винний ! Кляті Когути! Клятий Інквізитор! Клята книга! І це селище, я казав дружині - давно що треба звідси їхати. Не хай всі ці виродки пропад... – мисливець вдарив коваля в обличчя що той аж знепритомнів на пару секунд.

- Обережно. Слова у гніві мають силу, особливо у проклятих місцях. Опануй себе, ти ще можеш зняти прокляття і спокутувати свій гріх.

- А який сенс ? Я втратив все, через власну тупість. Мені немає діла до селян. Але й жити я вже хочу.

- Хай там як, а прокляття треба зняти. – Світомир вхопив  коваля за комір та потяг до кола.

Коваль не пручався, адже був морально виснажений, йому вже не хотілося горювати або жити. Він вже не думав, що він вчинив і які наслідки отримав. Він просто хотів прокинутися від цього жахіття. «Поганий сон» - подумав він. «Зараз прокинусь, Гнат мені допоможе з замовленням, скоро хлопець геть стане дорослим і поїде в місто навчатись».

Притягнувши коваля у коло бля нього знову з’явився дух, який був незадоволений появою мисливця.

- Ну, давай, потойбічна курво. Спробуй!

Дух кинувся на мисливця з гучним виттям. Світомир ухилився від атаки і з розвороту рубанув духа по спині. Дух зникнув, але звісно не надовго. Тому мисливець почав завершувати читати заклинання. Але дух з’явився знову. Читаючи заклинання та одночасно відмахуючись від примари, мисливець закінчує обряд. Коло миттєво спалахнуло синім вогнем.  Духа почало засмоктувати в коло. Навколо духа летіли іскри та дим, а його крики були гучними настільки що в мисливця пішла кров з вух. Але він почув слова коваля, який сидів в колі та нерухомо, з порожніми очами чекав свою долю.

- Агов мисливцю ! Поховай Гната на квітковому полі за селом біля його матері. Я розумію, я не в праві щось просити але будь твоя ласка!

Всередині кола з’явився синій полум’яний вихор, дух поступово, з криками розчинявся, але схоже, в цей раз назавжди. Через декілька секунд полум’я згасло, а тіло коваля намертво впало. Холод навколо поселення поступово почав зникати і з темного лісу почало пробиватися ранкове сонце.

- Про всяк випадок, треба всі тіла спалити. – сказав в голос мисливець.

Притягнувши всі тіла до купи окрім Гната, Світомир притяг дрова до мерців та розпалив багаття, після чого обернув висохле тіло Гната у ганчір’я, яке лежало поруч та вирушив до села. Біля воріт села його чекав бурмістр.

- Пане мисливцю, хлопчина, Гнат, втік він вислизнув і...

Старигань одразу замовк як побачив що мисливець дістає з коня замотане в ганчір’я тіло, з якого звисає почорнівша рука з кольоровим браслетом на зап’ясті. Мисливець повернувся до бурмістра з тілом на руках.

- Прокляття зняте. І мені потрібна лопата.

Селяни з жахом дивилися, як чоловік в чорному плащі, повільним кроком ніс тіло через все село. Пройшовши далі за село, мисливець побачив красиве квіткове поле. Різнокольорові барви хиталися під сонцем від вітру. Посеред поля стояв дерев’яний надгробок з дошок у вигляді сонця. Світомир зробив такий самий на скору руку та поховав тіло поруч з могилою.

- «У час жалю та час скорботи,

Світло буде сяяти навпроти,

І осяє воно наш шлях буття,

Бо світло навіть там, де нема життя ». Нехай світло направляє тебе! – зробивши пальцями символ сонця мисливець закінчив молитву.

Світомир, осідлавши коня, поїхав назад до церкви. По дорозі він зупинився, щоб відпочити та дістав свій щоденник :

«Я не вірю у Світло і тим паче, в церкву. Але, тоді мені здалося це доречним. Я не знаю, чи потрібні молитви загиблим, які знайшли спокій, бо маю справу тільки з тими хто його не знає. Тим не менш, виною всьому насилля, яке, як доміно, спричиняє тільки більше конфліктів, і це коло не можна розірвати в силу людського єства».