Безробітна Піранья
Загадкову тишу театру розірвав крик. Голова дівчинки підірвалась із твердої, немов кам’яної, подушки. По ніжно блідій щоці дівчинки, яка нагадувала рисове тісто, котилась сльоза. Її очі намагались сфокусувати погляд на кімнаті. Доволі старій та занедбаній кімнаті. На голих стінах, які ніби вмовляли про небесно-блакитні м’які шпалери, висіли плакати, а поряд на столі невеличка воскова свічка у вигляді відьомського казанка ось-ось догорить. Масажуючи скроні подушечками пальців, Карен намагалась прийти до тями.
( Ці сни мені вже впоперек горла стали. Коли мене вже облишать ці кошмари ?... Не хочу кожної другої ночі їх знову бачити )
Кошмари Рен були не з приємних, особливо спогади, які вони навіювали по ночах. Спогади про її батьків. Про тих незрілих людей, які піддались впливу алкоголю повністю і поринули у світ приглушеної свідомості, отруєнь та залежностей. Маленька Рен днями спостерігала за цими двома, за тим як б’ється посуд, а з ним і психічний стан дівчинки. Та биття посуду, порізи від осколків – не було найгіршим ходом подій. Одного разу вечірня подія залишила непереборний каньйон у серці Карен. Її мати повісилась у неї ж на очах. Перед дитиною композиція постала жахливою. Старша жінка посиніла, її очі вилупились й ледь не випадали з орбіт, лице постало в жахливій, сталевій гримасі. А батькові то й що до того ? Сидів собі, обіймаючись із черговою пляшкою дешевого коньяку й лиш сміючись спостерігав за видовищем. Їй тільки і лишалось, що заховати очі у перехрещених ліктях, загорнутою у долоні жаху.
- Рен, ти в порядку ? Знову кошмари ?.... – почувся поблажливий тон дитячого голосу поруч.
Дівчина спрямувала свій погляд праворуч на хлопчика, який лежачи припіднявся на ліктях, спираючись об м’яке ліжко.
Очки, як маленькі чорняві гудзики, дивились на Рен із жалем. Його дитяча наївність справді була вражаючою. В цьому малому вона вбачала маленьку себе, тож рік тому покинути посеред вулиці просто не змогла. Пригадуючи картину : жахлива гроза, дерева валяться до землі від частих поривів сильного вітру, блискавка розсікає чорнюще небо, освітлюючи певні ділянки простору, і маленьких хлопчик, скрутившись у калачик під хлівом одного з помешкань лежить весь у багнюці та тремтить. Вона не розпитувала хто він та, що він там робить. Ні. Вона просто забрала його з собою. Минали години, дні, а згодом і місяці разом із хлопчам в одній кімнаті. З часом дитя стало неначе рідним для Карен.
- Так, пусте.. Лі, засинай краще. В твоєму віці сон надзвичайно важливий, - погладжуючи Чарлі за волосся, мовляла Рен.
- Гаразд.. ! – тихенько вигукнув той.
Залишки ночі дівчина проводила у супроводі настінного годинника, котрий висів неподалік їх спальні. Його тікання доносилось аж до самісінького ліжка. Тік-так, тік-так – він ніби спілкувався з нею, поглиблюючи тривогу. Його гострі старовинні вирізьблені деталі водночас і додавали шарму такому вишуканому антикварному годиннику, але і скидалось відчуття, ніби ще трохи і він забереться до них, або ж прикарманить чиюсь блукаючу душу й постане перед нею в останні моменти її життя.
Подібні кошмари й фантазії супроводжують дівчину ще від моменту поселення в театрі.
Кожної доби, в години, коли місяць сходить над горизонтом, а сонце тимчасово покидає цей світ, тіні старезного театру театру супроводжують її сновидіння та думки. Ніби нашептуючи їх Карен на вухо. Чорні, як вугіль, вони оживають, вимальовуючи різні обриси посеред темряви.
Із закритими повіками, у дівчини виникає відчуття, наче одна із тіней по кличці Він, з величезними дірами замість очей, кожної нічної пори виростає аж настільки високою, що впирається плечима в холодну, потріскану стелю й нависає над нею, чекаючи моменту «пік», аби вхопити за горло та проковтнути. Стиснути своїми гострими пазурами й закинути до такої мразотної й слизької горлянки.
Іноді, коли чорнюча тінь не навідувала кімнату, її думки наздоганяла інша. Така задушлива, як отой дим з димаря в опалювальний сезон, й химерна. А як і цієї не було – ще одна. І так по колу.
Вколисавши Чарльза, Карен дістала свої темно-червону ( яка здавалась чорною на жовтуватому папері ) гелеву ручку й записник з-під подушки.
Ну що ж, я знову не сплю. Тож, пишу сюди.
Цього разу до мене знову навідався ВІН. Так, я
Не дала йому імені чи ще або чого, гадаю... Привидам ім’я не дається. Хоча, якщо пригадувати Каспера, то той його має... Але, певно, дивно їх порівнювати. Все ж таки то просто дитячий мультик.
( Тік-так, тік-так)
Щоденнику, мені цікаво, а може мої сни мають якісь значення ?... Але, це пусте.
*переглянути довідники й путівники снами* ( замітка )
До речі, я дещо знайшла новеньке на ту тематику. Ритуали й різні жертвоприношення були раніше й справді популярними. Цікаво чи історія театру якось пов’язана з таким. Але, розповім про ці роздуми якось удень. Боюсь, Він знову навідається.
( Тік-так, тік-так )
Дякую що вислухав, як завжди.
Написавши декілька, майже, беззмістовних речень, Рен поклала того на місце. Ще трохи, а там і схід сонця, сніданок ( шкода, що знову та прісна їжа, яку їм подавали ). А то і, можливо, поталанить потрапити на репетицію вистави або ж поговорити зі сторожем. Сторож вже відбуває своє, це видно по його зовнішньому вигляду, але іноді він цікавий співбесідник.
Проте, не дочекавшись ранку, театр оповив шум. Повна метушня. Благання працівників закрити театр на карантин. Звуки биття чогось скляного та галасу акторів. Усе скидалось на ось ту сцену зі ,,Сам вдома», коли повна родина метушилась й галасувала, збираючись до поїздки.
Веліючи Чарлі залишатись в кімнаті, Карен вийшла дізнатись, що передувало такому хаосу.
Картина й справді як з різдвяного фільму, тільки от скидалась вона більше на початок якогось жахастика. Й зовсім не смішного.
Коридори заповнені людьми. По самотніх кутках розкидані різноманітні речі. Стіни, ледве витримуючи такий гамір, обсипали білу штукатурку до долу. Стара, покладена ще десятки років тому, підлога трусилась від численних панічних кроків.
- Слухайте, ну це абсурд якийсь ! Мені потрібно навідатись до дітей. Де той клятий директор Ларн ?!!, - чулись крики однієї з працівниць. Піднявши вирвану з газети сторінку, котру, певно, впустив хтось із персоналу, Карен поглянула на її вміст. Заголовком виднівся друкований текст.
17 ЛИСТОПАДА
УВАГА УВАГА
В селищі поблизу містечка було виявлено пропажу дитини. Дівчинці 5 років, блакитноока та світловолоса. Була вдягнута в червоний кожушок та чорні черевички в момент, як її востаннє бачили. Причина зникнення – невідомо.
ХОЧЕМО ЗАЗНАЧИТИ, ЩО ФАКТ БЕЗПІДСТАВНОГО ЗНИКНЕННЯ ДИТИНИ ЗАФІКСОВАНО ВЖЕ ВДЕСЯТЕ.
При виявленні підозрілих осіб, угрупувань чи зниклих дітей просимо повідомити в відділ міської варти.
ОГОЛОШУЄМО ОГЛЯД ПОМІЩЕНЬ ТА ГРОМАДСЬКИХ УСТАНОВ, ОПИТУВАННЯ ДЕТЕКТИВОМ.
- Дивно.. знову якесь угрупування поселилось в Гринвінді. Не подобається це мені.. – склавши газетний папірець, Карен попрямувала до виходу з метушливого театру, бурмочучи собі під ніс.
Вона втомлено виходить з театру, потрапляючи у живий гамір, але тут він вчувався від жителів містечка.
( І тут усі на нервах.. )
Вікна сусідніх трьохповерхових будиночків горіли оранжевим світлом. Виникало відчуття, ніби котрась із квартир ось-ось займеться полум’ям.
Холодний вітерець, грубо обіймаючи, пронісся вулицею. Поглянувши на вхідні ворота до театру, Рен помітила сторожа.
( Таа... Поговорити піти, чи що.. можливо він що знає )
Дівчина непевним кроком наблизилась до вартового театру.
- Ранку, дівчинко. Що так рано вулицею шаришся, не спиться ?
- Та.. не спиться, такий гамір здійнявся всередині.
- Ох леле, воно й очевидно. Гамір не тільки в театрі. Он люди як тільки побачили газети, то й шум здійнявся усім Гринвіндом. Бачив я якось ту зниклу дівчинку... Не пам’ятаю, як звали. Така мила була, світленька, шкода, що з нею ось так.
- Та, і справді. Дивні речі кояться. Можливо ви що чули, поки тут стоїте на стражі ? Як-не-як, стільки років вже працюєте, досвід розвішувати вуха, певно що, маєте.
- Ой люба. Що ж я міг чути ? Я вже в роках. Ото як ти сказала. Вже сорок четвертий рік моєї роботи пішов.
- Давненько ви вже знаєте цей театр... Колись бували всередині ?
- Та якось бував на виставі, як не таким старим був. А зараз то що, вже не по віку на вистави ходити.
- Ой, що ви говорите. Театр – задоволення необмежене віком. Ось я у свої п’ятнадцять зацікавилась старовинними ритуалами... – трішки обміркувавши, Рен продовжила, на її думку спала одна незвична ідея, - слухайте, а може, дітей на ритуали викрадають ? Десь я читала, що дівчаток віком 2-6 років у жертви приносили в обмін на просьбу до якогось там бога. А може, і досі такі поціновувачі лишились ?... Як гадаєте ?
- Цікава думка, дівчинко. Та я все ж вважаю, що це звичний природний відбір.
Спиною Карен виступили сироти від почутого. Цей його «природний відбір» спантеличив. Насправді, сторож – дивний старий, та все ж, в якихось аспектах з ним приємніше говорити, ніж з іншими.
- Який такий природний відбір...?
- Ну знаєш, нині людей родиться все більше й більше, от хтось з світу над нами й вирішив трохи зачистити землі. Хто зна, та не з такою малечею, як ти, про то говорити. Але якщо тебе цікавить тема ритуалів, гадаю, театральний бібліотекар тобі яку книгу про це та й підкаже. Якось розмовляв із ним роки з три, певно, тому. Цікавий чоловік, теж щось про старезні книги плів.
- Йой.. зачекайте, у нас що, бібліотека є ?
- Леле, дівчино, років з сім вже тут живеш й не знаєш. Хоча, воно й не дивно, той закрився ото в чотирьох стінах зі своїми книгами й світу не бачить, - зітхнувши, продовжив той, - Бібліотека десь на другому поверсі, неподалік від виходу до театральної зали, якщо мене пам’ять не підводить.
- Красне дякую !
Відвівши погляд від старого, Карен помітила, як одиноке сонце почало заміняти ще більш самотнього місяця. Ворони розлітались подвір’ям, а ріжуче ранкове світло розповсюджувалось вулицями.
Вже йдучи у напрямку входу в театр, вона щось почула з-за спини. Голос пролунав не дуже чітко, ледь чутно.
- Бережись там, дівчино. Деякі знання можуть бути небезпечними.
Вона кивнула, з надією, що їй не здалось, й забігла до середини.
( Надіюсь, Лі спить і я матиму змогу забігти до бібліотеки )
А той все таки спав, що порадувало Карен. Тож дівчинка спрямувала курс на другий поверх.
Йдучи коридорами й сходами, Рен почувалась моторошно. Під стелею на кожному повороті виднілась павутина. Вона вже уявляла, як один із восьмилапих забереться до їхньої спальні й обмотає павутиною, душачи до посиніння. А ще гірше – як не її, то Чарльза.
Вона проходила повз старезні, крихкі, але водночас такі витривалі двері, шукаючи ту єдину з невеличким написом поряд «БІБЛІОТЕКА».
- Нарешті знайшла, - прошепотіла Рен.
( Деякі знання можуть бути небезпечними )
Спогади пронеслись її думками. А що як, це засторога ?
Вона практично надумала прямувати назад до Чарлі. Щось і справді застерігало її, носячи, сказане сторожем, її головою, але якесь інше «щось» втримало на місці. Чи то цікавість, чи жага до знань – Рен не знала.
Потягнувши дверну ручку на себе, дівчина потрапила до невеличкої затемненої кімнати. Та повністю була заставлена стелажами й шафами, заповненими книгами. Деякі здавались такими тонкими, ніби ще трохи, і тріснуть під тиском. Рядами доносився ледь відчутний запах цвілі. Воно й не дивно.. стільки років вже цьому приміщенню.
Випадково зачепивши поличку плечем, на голову Карен звалилась, старезна по вигляду, книга. Палітурка чорнява й подерта, роблена зі шкіри. Штучної – надіялась вона. Посередині виднілась затерта назва:
КУЛІНАРНІ РЕЦЕПТИ
Та книга не виглядала як кульнарна. Скоріше скидалась на якусь історичну.
Рен здивовано розгорнула книгу. Очі пробіглись по побаченому. На першій сторінці замість звичних рецептів – дивні символи, які нагадували більше заклинання, аніж списки страв. Під символами був дрібний почерк, написаний якимось незрозумілим шрифтом. Дівчина нахилилася ближче, намагаючись розібрати хоча б кілька слів.
- Це ж не може бути правдою, - прошепотіла вона.
Раптом, почувся скрип дверей. Рен підскочила і сховала книгу за спину. До кімнати зайшов високий чоловік у довгому чорному плащі. Його обличчя було приховане тінями, але в очах світився холодний блиск.
- Ти що тут шукаєш, дівчинко? – запитав він низьким, хрипливим голосом.
- Я... я просто хотіла подивитися книги.
( Певне.. це той бібліотекар )
Чоловік повільно підійшов до неї, не відриваючи погляду.
- Ці книги не для всіх, дівчинко. Особливо ця.
Він вихопив книгу з рук Рен і почав швидко перегортати сторінки.
- Ти знайшла те, що шукала? – запитав він, не відриваючи погляду від книги.
Рен хитнула головою з ліва на право, даючи чоловікові знати, що поки ні.
- То ж, що тебе сюди привело ?
- Сторож... Сказав, ви можете порадити якісь книги по ритуалах чи обрядах.
Чоловік усміхнувся, але в його очах не було жодної теплоти.
- Ритуали, кажеш? Цікаво... А що саме тебе цікавить у ритуалах? – його голос звучав як шепіт, що проникав під шкіру.
Рен зніяковіла.
- Ну... я просто цікавлюся, що відбувається в цьому театрі. Так багато зникнень... Та і сама тема мені здається доволі цікавою для вивчення.
Чоловік кивнув, ніби це було цілком природно.
- Так, зникнення... Цей театр має і справді довгу історію, повну таємниць. І ця книга – одна з них. Він знову поглянув на Рен.
- Ти розумієш, що деякі знання можуть бути небезпечними?
Рен відчула, як по спині пробіг холодок.
( Знову ці слова. Ці застереження )
- Я розумію... – ледь чутно промовила вона.
- Тоді тобі краще забути про все, що ти тут побачила. Інакше..., - чоловік зробив паузу, його погляд став ще більш холодним, - ... ти можеш пошкодувати.
Він повернув книгу на місце й повільно пішов до свого столу. Перед тим, як зникнути за стопками паперів він обернувся і кинув останнє попередження.
- Пам’ятай, дівчинко, деякі книги не слід дітям читати.
- Та все ж.. мені цікаво яким був цей театр. Його історія й тому подібне. Якщо ви не хочете давати мені цю книгу, то як щодо іншої ?
Чоловік подивився на Рен із поєднанням здивування та розчарування. Він, мабуть, не очікував такої наполегливості від юної дівчини. На мить у його очах спалахнула іскра інтересу.
– Добре, – промовив він нарешті, – раз ти така наполеглива, то я тобі щось покажу. Але пам’ятай, це не для дитячих очей.
Чоловік підвівся зі свого місця і підійшов до величезної шафи, оббитої шкірою. Повозившись з ключами, він відчинив її, відкриваючи погляд на цілу бібліотеку старих, пожовклих книг.
– Ось, – промовив він, витягуючи одну з них, – ця книга розповідає історію театру з самого початку. Вона містить багато цікавих фактів та легенд. Можливо, тут не зовсім усі деталі, проте, думаю, ти розберешся. Але будь обережна – деякі речі краще залишати в минулому.
Рен з трепетом взяла книгу до рук. Обкладинка була потерта, а сторінки пожовклі від часу. Вона почала перегортати її, намагаючись розібратися в химерному почерку. І раптом, серед безлічі історичних фактів та описів вистав, вона натрапила на стару карту театру.
Карта була намальована тушшю на пергаменті. Крім основних приміщень театру, на ній були зображені таємні ходи, підвали і навіть підземні тунелі, які вели за межі будівлі. Особливу увагу Рен привернув один підвал, позначений хрестиком.
– Що це за підвал? – запитала вона чоловіка.
– Це... це місце, про яке краще забути, – відповів він, його голос став напруженим. – Там зберігаються речі, які не призначені для чужих очей.
Незважаючи на застороги, Рен з цікавістю вивчала пергамент. Її пальці ковзали по старому друку, простежуючи таємні ходи театру. Вона уявляла собі, які секрети можуть ховатися в тих підземеллях. Але раптом, її думки перервав голос.
– Рен, ти тут? – почувся голос Чарлі. Дівчина підскочила від несподіванки і сховала карту під книгу.
– Нарешті знайшов, - ледь не хнюпаючи, промовляв хлопчик, - приїхав детектив, хоче поговорити з усіма.
– Зараз буду, – відповіла вона, намагаючись приховати хвилювання.
Чарлі пішов, а Рен залишилася наодинці зі своїми думками. Вона знала, що не може розповісти детективу про все, що дізналася. Хто повірить дівчині, яка знайшла таємну карту в старій книзі?
Тим часом, детектив обходив кімнати театру, розпитуючи всіх про зникнення. Він поговорив з молодими актрисами, які злякано розповіли про дивні події, що відбуваються в театрі: « Вже не знаємо кому вірити. Бідні діти, хотіли б ми їх допомогти. Але, якщо вас таки щось цікавить, то підвал. Ми там не були, але гадаю, туди варто заглянути».
Потім поспілкувався зі сторожем, який підтвердив, що чув дивні звуки з підвалу, нарешті, він підійшов до Карен.
– Міс, ми маємо деякі питання щодо останніх зникнень, – сказав детектив.
Вона розповіла все, що знала, але не згадала про таємну карту й підвал. Дівчина боялася, що їй не повірять. Звичайній дитині, котру і так підібрав містер Ларн, як ото вона – Чарлі.
Після розмови з Карен, детектив вирішив поговорити з власником театру. Той, здався досить спокійним і запевнив детектива, що нічого не знає про зникнення.
– Я думаю, що перевірили всіх, – сказав детектив, збираючись йти. – Якщо з’явиться нова інформація, я обов’язково вас поінформую.
Той вже накидав своє пальто, збираючись якомога швидше покинути театр. Саме в цей момент Рен перестріла детектива в одному з самотніх, сірих коридорів.
– Вибачте, містере, – звернулася вона до нього, – але мені здається, що в цьому театрі щось не так.
Детектив подивився на неї з недовірою.
– Дівчинко, я вже обійшов весь театр, поговорив з усіма, окрім, хіба що, того хлопчака, що з тобою вештається. Від нього толку, гадаю, не було би.
Рен хотіла щось заперечити, але той лише махнув рукою і пішов далі. Вона зрозуміла, що покладатися на міського детектива не варто.
Дівчина вирішила, що мусить розібратися з цією загадкою самостійно. Розчарування Карен було настільки сильним, що вона відчула, як у грудях утворюється вакуум. Здавалося, ніхто не вірить їй, крім, можливо, Чарлі. Вона повернулася до їхньої спільної кімнати, немов до останнього притулку. Там, серед книг та особистих речей, вона відчувала себе хоч трохи захищеною.
Зі столу вона взяла стару, потерту книгу з таємничою картою, яку перед зустріччю з детективом, заховала під поличку. Її пальці ковзали по пергаменту, наче шукаючи підтримки. Рен більше не буде покладатися на інших. Вона сама розкриє цю загадку, нехай навіть ціна буде високою.
Пригадуючи миттєве прощання з бібліотекарем, Карен відчула, як на неї дивились з підозрою. Можливо, він знав більше, ніж говорив. Але зараз це було неважливо. Головне – знайти відповіді на свої питання.
......
Спускаючись у підвал, Карен відчувала, як серце її стискається від страху. Темрява, що панувала в підземеллях, здавалася ще густішою, ніж в темний період доби. Кожен крок відлунював, посилюючи відчуття ізоляції. Перед очима поставали кошмари. Різноманітні силуети та звуки здавались реальністю.
Сходячи з останньої сходинки, котра вела до підвального приміщення, Рен з жахом дивилась поперед себе.
Підвал був заповнений химерними, як здавалось, живими статуями. Той, хто це зробив, посадив їх в ряди, їхні порожні очі дивилися на неї з мовчазним докором. Від них віяв легкий запах ванілі, який раніше здавався таким приємним, а тепер викликав огиду. Карен здогадувалась, що цей солодкий аромат маскує набагато страшніший запах. Запах смерті.
Кожна лялька була унікальним творінням жаху. Їхні обличчя, немов маски смерті, викривлялися в бездушних посмішках. Деякі були понівечені, з виколотими очима та розірваними ротами, ніби їх мучили до останнього подиху. В їхніх порожнинах темніли плями засохлої крові, що нагадували про насильницьку смерть. Карен відчувала, що дивиться на якусь збочену виставку, на плоди хворого розуму.
З кожним кроком жах охоплював її все сильніше. Ляльки здавалися живими, їхні очні яблука, вишиті нитками, рухалися, стежачи за нею. Вона відчувала їхні холодні погляди, що пронизували її наскрізь. Серце молотило в грудях, як загнанний звір.
- Хто ж це з вами вчинив таке ?.. – прошепотіла вона, відчуваючи, як горло пересихає від страху.
Проходячи повз ряди ляльок, Карен помітила вузьку щілину в стіні. Вона припала до неї, і в промінні ліхтарика побачила темний, вологий коридор, що зникав у непроглядній темряві. Це був той самий таємний хід, який вона шукала. Повітря було наповнене запахом гнилі та вогкості, а в глибині коридору чулися якісь дивні звуки, що нагадували шепіт.
Подих Карен завмер. Вона зрозуміла, що наближається до розгадки цієї жахливої таємниці. Але чи готова вона до того, що може там побачити? А що як, це тільки початок ?..
З глибоким вдихом вона ступила в темний коридор. Дівчинка відчула, як земля під ногами починає рухатися. Серце вибивалося з грудей, ніби хотіло вирватися назовні. Вона не могла більше перебувати в тому жахливому місці. Зі страхом, що ЦЕЙ ХТОСЬ побачить її прямо ТУТ, вона кинулася з підвалу, вибираючись сходами до верху, ніби за нею гналось стадо вовків.
Панічно шукаючи дорогу до виходу, її ноги вели самі. Морозне осіннє повітря нічого не могло вдіяти зі страхом, що охопив її. Карен хапалась за кожен вдих, що відлунювався пекучим болем у горлі й легенях.
Вона шукала поглядом детектива, сподіваючись, що він зможе допомогти їй. Але місто вже готувалося до сну, і від детектива не було й сліду. З розпачем Карен повернулася до театру. Сонце вже сідало, забарвлюючи небо в багряні тони. Такі прекрасні та одночасно жаскі, нагадучи кроваві розводи.
У кімнаті її чекала тиша. Вона лягла на ліжко, але сон не йшов. Картина з підвалу не виходила з голови. «Він» цього разу не прийшов. Їй снилися речі химерніші від тіней – ляльки, які оживали й шепотіли страшні слова. Вони обіймали її, душили, а їхні очі світилися з надзвичайною яскравістю. Прокинувшись у холодному поту, Карен відчула, що надалі засинати вона боїться.
Наступного дня, зібравши всю свою волю в кулак, вона вирішила повернутися до театру. Вона знову не сказала Чарлі куди йде, скинувши усе на візит до бібліотеки з просьбою не відволікати. «Йому краще не знати», - так Рен собі думала. Її тягнуло до підвалу, незважаючи на жах, який вона там відчувала.
Спустившись у підвал, дівчина озирнулася. Все було так само, як і вчора. Але і водночас щось було не так. Повітря здалося їй важчим, а тіні на стінах рухалися швидше. Раптом, вона почула крок. Хтось ішов по коридору. Притулившись до стіни, дівчина затаїла подих.
Кремезний чоловік ніс на плечах невелику труну, оббиту чорним оксамитом. Визираючи з-за східної стіни, її наздоганяло бажання довідатись більше. Зачекавши трохи часу, поки той собі піде, вона послідувала по п’ятах гробаря. Його напрямок вів прямісінько крізь той самий потаємний прохід, який вона виявила вчора. Тунель був довгим і вузьким, стіни його були вологі і холодні. Підлоги не було – була суцільний грунт. Весь тунель був виритим, ніби величезною лопатою, крізь шмат сирої землі. Йдучи метр десятий, Рен відчула, як «дорога» почала звертати догори. Ноги дівчини зайнялись жаром, повідомляючи про це. Трохи далі заледве вбачались, крізь непроникну підземельну темряву, невеличкі сходинки, витесані з тієї самої землі, яка скидалась на сипучі піски. Ніби ще трохи – і та розійдеться, засмокчуючи Карен в себе. З осторогою й невимовною важкістю, як на ту, котра ніколи не була схильна до спорту, Рен пересовувала ногу за ногою на підйомі.
Перед лицем дівчини постало кладовище. Було тихо та безлюдно. Між могилами стояли хрести, на яких були видряпані чимось гострим імена дітей. Карен оглянулася навколо. Всі могили ( якщо їх так можна було назвати ) були однакові, і відрізнити їх одну від одної було майже неможливо.
Раптом, вона помітила одну нову. Хрест ще не стояв у землі, ніби примушений. На ньому було видерто ім’я однієї зі зниклих дівчат. Карен підійшла ближче і придивилася. Поруч з нею стояла інша могила, а потім іще одна. Всі вони були свіжими, і на всіх хрестах були імена зниклих дітей, про яких писали у газетах.
Дівчина оглянулася навколо, аби впевнитись, що гробара більше тут немає. Вона була одна на цьому кладовищі, оточена смертями невинних дітей. Страх заполонив її серце з новою силою.
( Там зберігаються речі, які не призначені для чужих очей )
Голос бібліотекаря пронісся всередині неї. А за ним – сторожа.
( Деякі знання можуть бути небезпечними )
Жасні здогадки затуманили розум Рен. Ще трохи, і дівчина втратила би свідомість. Аж раптом, вона побачила її. Останню зниклу дівчинку. Вона лежала в тій самій труні, яку ніс той чоловік. Її оченята були зашиті неоново рожевими нитками, а на обличчі проглядався вираз мертвого покою. Від дівчинки в дерев’яній в’язниці досі доносився легкий ванільний запах, від якого кривилось обличчя.
Карен знала, що повинна повідомити про це у міський відділ варти, але, в той же час, пригадувала поведінку детектива. Її знову відмахнуть, ніби непотрібну пилинку під час генерального прибирання.
Вона оглянулася на останню зниклу дівчинку. Та лежала в труні, як лялька, красива і мертва. Біла, ніби фарфорова статуетка. Дівчина відчула, як її нудить від цього видовища. Нещодавно з’їджена каша наближалась до місця, крізь яке раніше потрапила до шлунку. Зараз Рен зрозуміла засторогу бібліотекара, вона її гостро відчувала, дивлячись поперед себе.
Час швидко плинув в цьому покійному місці. Годинника на кладовищі не було, але вухами Карен все ж проносився той звук: тік-так.. тік-так... Звук, котрий все дужче посилювався в її голові. Відлуння відчайдушного страху та безвиході посіло глибоко у серці.
Дівчина пригадала про Чарлі, який, напевно, вже турбується про неї.
( Час забиратись звідси. І то негайно. Поки не стала компанією цим бездушним дітям )
Тільки ось, оглянувшись вкотре на ряди могил, В голові Карен пролунало : «А Чарлі ж їхнього віку...»
Намагаючись прогнати цю думку, котра засіла серед тисячі інших десь у куточку підсвідомості, дівчина зібрала весь страх до купи, замінюючи його критичним мисленням.
Карен вийшла з кладовища. Дорогою назад, тим же тунелем, вона намагалась ступати слідами, які виднілися великими вм’ятинами в вогкій, вимоченій в крові тих дітей, землі. Рен сподівалась, що її слідів поверх вже існуючих гробар не помітить.
( Тік-так тік-так )
Ступаючи останній крок, який виводив у підвал, вона різко завмерла. Підземною кімнатою доносився звук... Голос ? Ні. Він не один. Два грубі й хрипучі чоловічі голоси вели діалог між собою. Вони були подібними, але такими різними. Перший відлунював дивним відчуттям, опісля якого лишався справді тривожний осадок. Ніби його власник чекатиме на тебе опівночі в темному проспекті не з найкращою метою. Інший же – черствий, ніби висохлий хліб, котрий починає покриватись пліснявою. Але враз дискусія припинилась. Заглянувши в дірочку, яка виходила крізь таємничі двері в підвал, з іншої сторони сторони яких стояла дівчина, вона помітила два погляди, котрі втупились в неї. Не в двері, не в стіни і навіть не в ту малесеньку дірочку. Гробар та лялькар дивились на неї. Ніби пожираючи її очима... Ніби встромили погляд крізь її плоть, в її душу.
Холодна пітливість виступила на лобі. Серце колотилося в грудях, наче пташка у клітці. Її тіло ніби дерев’яніло, а розум відмовлявся мислити раціонально. Що ж робити далі ?... Але довго думати не довелось.
– Здається, ми маємо несподіваного гостя, – промовив один з них.
Двері перед нею раптово розійшлись, вона постала перед кремезним, але згорбленим чоловіком. Від цих слів хотілось запити свіжою водою, настільки вже вони відлунювали сухістю.
– Ну що ж, – продовжив гробар хрипким голосом, – Ми тебе чекали, не вперше ти вже тут.
Схопивши Карен за волосся, той потягнув її на середину підвалу. Мотузка врізалася в ніжну шкіру, залишаючи червоні сліди. Її руки, скуті за спиною, безсило звисали. Дівчина намагалася вирватися, але кожна спроба була марною. Лялькар, цей вроджений творець смерті, кружляв навколо неї, як хижий птах над безпорадною здобиччю. Його погляд, холодний та пронизливий, ковзав по її тілу, оцінюючи, як предмет мистецтва.
– Гарна дівчинка, – промурмолав він, його голос був схожий на скрип старої двері, який виспівував свої історії від протягів ночами. – Ідеальна модель для моєї нової роботи.
Лялькар підняв догори довгу, блискучу голку, на кінці якої мерехтіла засохла крапля крові. Карен закрила очі, відчуваючи, як її серце вистрибує з грудей. Вона уявляла, як голка пронизує її шкіру, як холодний метал торкається її очей.
Тим часом, гробар зайнявся своєю справою. Стукіт молотка по дереву відбивався в стінах підземелля, створюючи моторошну симфонію смерті. Карен відчула, як її тіло починає дерев’яніти, ніби вона вже стала частиною цієї жахливої колекції.
– Глибоко вдихай, красуне, – прошепотів лялькар, нахиляючись над нею. – Зараз ти відчуєш справжнє мистецтво.
Голка наближалася до її ока. Карен заплющила повіки ще міцніше, молячись, щоб все це скоріше закінчилося. Але замість очікуваного болю, лялькар відступив. Хвилину простоявши, той мовив:
- Гаре, у мене є краща ідея, - його кутики рота розтягнулись у широкій посмішці, як в чиширського кота, переростаючи у моторошний сміх, - приведи хлопця. Нас чекає поповнення чоловічої колекції.
( О ні. Тільки не Чарлі. Ні ні ні, будь ласочка... )
Чекати довго не довелось. Чи то так Рен здалось... Вона загубила лік часу, гублячись у безодні страху. Вкритий м’язами чоловік сунув маленького хлопчака за шиворіт.
- Від..ст..ть йо..о, - намагалась прохрепіти Карен, - ..арлі б..жи зв..дси.
- Лялечко, замовкни і споглядай за видовищем. Не кожному випадає шанс спостерігати над моєю витонченою роботою. Тобі краще бути слухняною.
Чоловік, вже як здогадалась Рен, на ім’я Гарвід, кинув малого Чарлі посеред підвалу, закриваючи важкі двері на замок.
- Ще одну могилу ? – мовив той.
- Ти знаєш, що робити. Але притримай конів, це буде довга вистава.
Худий, як отой скелет, та високий чоловік схопив нитки сірого кольору. Чарлі ошелешено поглядав то на Рен, то на лялькаря, який наближався сміючись.
- Хлопче, вітаю ! Тобі випала можливість стати членом моєї колекції. Ти нарешті пригодишся комусь у цьому житті, такому швидкоплинному та непотрібному, - ведучи балачки, кружляв лялькар поряд із Чарлі.
- Що ви збираєтесь робити, Рен ?... Що коїт, - та не даючи договорити Чарльзу, Клар постав перед ним.
Не так вже і довго церемонячись, лиш підбираючи відтінок сірого, котрий відображав би максимальну безкорисність хлопчика, лялькар натягував сині медичні рукавички.
- Люба моя, насолоджуйся. Це твоє покарання за твої ж знання, - зв’язуючи рота дитині, той спрямовував ці слова прямісінько Карен, хоча і стояв до неї боком. Тужливий хрип вирвався з Чарлі, перш ніж його перервав гострий металевий блиск леза. Яскраво червона кров фонтаном вихлюпнулась з його очних впадин, бризнувши на обличчя Карен теплою, слизькою масою. Хлопчик, ще недавно живий і веселий, тепер був лише безладою понівеченого тіла. Рен відчула, як її шлунок стискається від огиди, а серце завмирає від жаху. Вона намагалася закричати, але мотузка, що стискала її горло, не дозволяла їй видавити й звуку. Сльози котились по її обличчю, застигаючи на віях крижаними сльозинками. Картина, що розгорталася перед її очима, була настільки жахливою, що здавалося, ніби світ навколо згортається в одну велику, криваву пляму.
Світ Рен поділився на до та після. Тіні підвалу ковзали перед очима, кроваве місиво розходилось землею, всмоктуючи рідину в себе. Спершу одне очне яблуко Чарлі покотилось до неї, а за ним й інше. Дівчина бачила, як чоловік з неймовірною точністю вишиває нові лялькові очі Чарлі. Її любому Лі. Голка пронизала повіки, ніби шовк. Сірі довгі шви виднілися на очах хлопчика. Рен розуміла, що він мертвий, але не просто мертвий. Нині він – бездуховне створіння, створене лялькарем. Це не було звичайним вбивством, як у фільмах. Його рот перестав ловити повітря, а тіло постало в химерно покірному вигляді. Перед очима Рен усе попливло, її думки змішались в одну густу, нестерпну масу, яка заповнювала її мозок. «Він» знову споглядав з тіней. Це моторошне відчуття, ніби хтось спостерігає з тіні. Він знову прийшов. Вона не могла повірити у те, що бачила перед собою. Саме через неї він помер, саме через неї він став маріонеткою цього божевільного чоловіка. Дівчина зайшлася тужливим, ледь чутним стогоном. Безвихідним та болючим.
Лялькар, дороблюючи свою роботу над хлопчиком, обернувся до Рен.
- Ти наступна, - він посадовив мертвого хлопчика, який годинами тому був живим, біля Карен, - а поки, він зіставить тобі компанію. Не шуми, адже це безглуздо, лялечко.
Театральний лялькар зник в тінях підземелля. Тепер Рен зосталась сам на сам із Чарлі. Лиш вона та його бездушне тіло.
Цей час, до приходу Клара назад, буде нестерпним. І дівчина це знала.
Тіні налазили на хлопчачу ляльку із сіруватими нитками замість очей, нитками, котрі відлунювали грязно теплим кольором. Ніби вселялись в Чарльза ( ну чи того, ким він був). Зглажені стіни, ніби звужувались, викликаючи приступ клаустрофобії. Усе вело до одного.
В темних кутках Карен днями бачила душу хлопчика. Він ніби наближався до неї, але ніколи не виходив з темних ділянок. Ночами він шепотів страшні історії, а днями зникав. Хоча період, коли ніч, а коли день, дедалі важче було розібрати. Усе злилось в одну нестерпно довгу добу. Понівечене тіло виглядало неспокійно, ніби ось-ось оживе. Часом, він ніби ворушився, говорив, благаючи про пощаду. Кричучи, що винний в цьому не він, а Карен. Свідомість дівчини по трохи покидала цей світ. Її розум затьмарився страхами й видіннями. Кошмарами, коли вдавалось подрімати. Ни гробар, ни лялькар більше не являлись. Рен була заперта в смердючому, вологому, просякнутому смертями дітей, приміщенні. На підлозі виднілись обрізки ниток, вимочених в крові. З кожним плином часу, хвилиною, годиною, днем, дівчину все більше покидав її ж розум. Їй вбачались трупи – ляльки, розкидані підлогою. Густа червона консистенція стікала стінами й ніби по трохи затоплювала підвал. Її огидний запах змішувався із смородом землі.
Над тілом Чарлі вже літали мухи, позначаючи, що те почало розкладатись. Різні комахи залітали під нитки до порожнечі його очей й відкладали там своїх нащадків – огидні, маленькі яйця, які з часом виривались із клітки.
Карен, сидячи зв’язаною, вже не відчувала своїх кінцівок. Вони ніби відмовились від неї, перестали функціонувати. В вухах дзвенів білий шум, який супроводжував те ж тікання настінного годинника, котрий висить десь поблизу її кімнати. Здається, людям з театру і справді начхати на неї... Або ж, та паскуда розповіла їм якусь байку, а йому повірили. Навіть сторож. Голова Рен схилилась до грудей годинами раніше, а її тіло обвисло на стільці. Живіт та щоки набули вигляду неглибоких озер через відсутність їжі та води.
Тупіт чобіт полинув зі сходів. Хтось йшов. У невеличкому освітленні постала постать, ніби смерть перед вироком.
- Ну що ж, тебе слід вимити. Не годиться тобі бути моєю коханою лялечкою, доки ти так тхнеш.
Він підійшов ближче, послабивши мотузку, здійняв Карен на руках, й поніс у невідомому напрямку. Коли посиніла шкіра торкнулась холоднющого кафелю, Карен, зібравши залишки своїх сил, прирозплющила повіки. Яскраве біле світло прорізало очі, ніби хірургічний скальпель. Вона лежала у ванній, а над нею стояв чоловік. Її одяг розходився під пальцями лялькаря. Карен намагалась зібратись та завадити йому роздягати її, але все було марно. Оголивши тіло дівчини до кінця, чоловік навис над безпорадним, п’ятнадцятирічним, схудлим силуетом. Як в тих кошмарах із Ним, як в тих нічних фантазіях, які супроводжували Карен у спальні. Життя більше не мало сенсу. Вона його втратила ще в момент смерті Чарлі. Рен відтоді піддалась темряві своєї свідомості.
Гарячі грубі руки почали торкатись дівчини. Прохолодна вода лилась струмочком по вигинах її тіла. В куточках очей промайнула солона краплинка, розчинившись у прозорій речовині, яка наповнювала холодну, білющу, як шкіра похованих ляльок, ванну.
- Гадаю винний колір все ж буде більше тобі пасувати, - промовляв лялькар, обмиваючи згини Рен. Він насолоджувався молодістю її тіла, шкіри, вигляду. Її худобою, - істинна кохана. Ти будеш неймовірним доповненням колекції.
Стукіт в залізні двері перебив звуки води. Клар відсторонився від дівчини й підійшов, аби відчинити. Це був старий чоловік. Сторож цього театру.
- Кларку, чи як тебе в біса там, довго ти будеш розправлятись із нею ? Мені надоїло слухати безглузді балачки про її зникнення.
Знайомий голос линув до вух Карен.
( Деякі знання можуть бути небезпечними )
Вона побачила на своєму досвіді, наскільки небезпечними можуть вони бути. До її залишків свідомості нарешті дійшло – сторож. Він був тим, хто направив її до бібліотеки та застеріг. Тим, хто відвів розмову від теми зникнень. Це життя більше не належало їй, і він це знав.
- Чекай, старий. Я зроблю все найкращим чином. Вона більше не зі своєю свідомістю. Ця дівчина вже в напів обіймах смерті. Здається, її розум відмовився співпрацювати. Але ж ти лише поглянь на неї, таку прекрасну молоду дівчинку. Мої руки мене не підведуть у роботі з нею.
- Як знаєш. Мені всерівно. Проте, юначе, не затягуй.
- Звісно. Згодом ти зможеш навідатись знову, аби побачити мій діамантик посеред, вже гнилої, колекції. Герінд змайструє труну, найгарнішу з-поміж усіх, котрі колись були загублені у цій землі.
Ще трохи балачок і сторож пішов. Лялькар знову наблизився до Карен. Цей чоловік вкотре проводив своїми гарячими руками по її ніжному, холодному тілу. Взявши до рук лезо, почав лагідно збривати її тоненьке волосся, котре проступало на ногах. Кожен десятий помах бритвою залишав невеличкі порізи, що вже не робило її такою бездоганною, але дівчина вже не відчувала нічого, крім тупого оніміння. Вона була просто тілом, яким можна маніпулювати. Рен лежала нерухомо, дивлячись затуманеним поглядом на стелю. Вона була знесилена фізично і емоційно. Вона більше не відчувала нічого, крім порожнечі. Ще трохи, і її тіло буде спотворене, а душа – зламана, навік блукаючи у стінах цього старезного театру, похованого в таємницях, котрі буде знати лиш її привид.
( Нехай таким буде мій кінець )
Схопивши за лезо, котре рухалось у напрямку до її живота, червоні краплинки почали стікати долонею. Рен, безсоромно лежачи, розіп’ята долею, прошепотіла :
«Зроби мене однією зі своїх ляльок. Досить цих прилюдій».
