Самогубство / само губство?

З 7-ї сатири староримського поета Ювенала:

"Царства дає він рабам, полоненим - тріумфи,

Тільки щасливців таких менше, ніж білих ворон."

“Серед тихого-ти-хохо-го (кхе-кхе) повітря, над пряним деревом липи і чашкою, ще смішніше, липового чаю щочотири секунди пролітав ледь видимий вертоліт з червоними блискітками Різдва. Реактор десь горить, горітиме точніше, чую запах. Це нульова гіпотеза безробітної, безфахової мене, і? В моменті ви стоятимете і думатимете про те, як дивно відчувати запах ядерного топлива, коли справжня ядерка в помийних ямах такої ж держави, а я з непокритою посмішкою скажу: хм, може всього лиш мій сусід-будильник виставив свою вонючую білизну, та я вже, на відміну від вас, склала тривожну валізку. 

Направду я так і зробила, поки тільки в своїй голові все ж, але це теж потребує немалих зусиль, яких в мене все менше. Сподівання на сили в собі закінчуються, а я витрачаю залишки на непевні речі, як і заведено в невпевнених людей. Напевно (ту-ту-ту) думки попливуть на мою особисту зорю …”  

На обрії полярної зірки, що, на диво всіх астрономів, падала, звели монолітно-каркасний житловий-комплекс потворного типу (намагались зробити скандинавський вайб, а вийшло німе питання “вай?”). На одному з по-модньому засклених балконів протікали струмком її миті життя і струмом ганяли між орбітами правої півкулі їдкі думки. Здалось з тих новоскладених речень плелись вірші, які ніде було записати, а зі сліз, що душили не гірше потвори, яка ховалась у кожному атомі простору, робився дощ. Його падоутворення не бачили заклопотані чоловіки з думками про броні і броніки, жінки поголівно з трендовими кольорами манікюру і загорнутим в балаклави волоссям і їх діти, що змушені пізнавати світ під ногами, бо “ДИВИСЬ КУДИ ЙДЕШ”. Для її міста дощ був звичним ділом і нікого не цікавив той факт, що він охопив всього лиш кілька метрів під її ногами, цілий світ перед синцями від ударів об меблі, і волоссям, що встигло відрости після останньої процедури до біса дорогого лазеру. 

Во́на - родова грошова одиниця Кореї, як піджартовували в школі її недруги-відмінники. Таке дивне ім’я, як і загалом весь її всесвіт. Люди невпинно плутали її з особовим займенником однини, що не тільки наштовхувало її на все потужніше бажання самотності, а й додавало значної гірчинки в стосунках. “Ай, здається я вже проживала цей час десяток разів”, думалось Воні, коли перед очима стояла якась там Галина (чи взагалі хтось з ще більш звичним ім’ям) і надокучала стандартними жартами зі збірки “від дяді Жори”. Скільки б не плакалося і не розмусолювалося, емоції нікуди не зникають, як і врешті гнів людський.

“Наш Бог - гніву чи любові? Цікаво, то була любов?” Вона допитувалась до себе щодня, повертаючись в минуле (її улюблене хобі). Тримаючи руку на пульсі, згадалась Раїса. Сучка. Якщо й ненавидіти когось, то її. Для того, щоб вирахувати зрадника довелось відвідати понад двадцять сеансів психолога, а вам Вона відкриє секрет за так. Бо може, уже може. 

Колись було так. Орієнтовно на початку сонячного затемнення від навали зграй лелек, що відлітали подалі від чорнючого міста, Райка і Вона прогулювались вздовж і поперек всім заздрісницям. З роками обидві подруги набули впевненості в собі, в своїх білолицьості і рум’яних щічках у перехожих хлопців-підлітків, які зважали лиш на налиті стегна і груди. Ці дари наносили величезний удар по запухлих від навчання очах відмінниць, які давно не користувались популярністю, кому потрібні оцінки зараз? На часі оцінювати дівочу красу, а не списувати в червоний колір щоденник своїми дванадцятками. 

Дівчата розуміли все це, а особливо заздрість до них, тож коли Раїса сказала, що їх викликали у відділок міліції за звинуваченням у крадіжці, обидві робили вигляд впевненості у своїй презумпції невинуватості і наклепі, і по-дівчачому домовились позагравати до працівників задля уникнення непоправного впливу на їх репутацію. Хіба не мрія: старший чоловік визнає тебе невинною, та ще й підморгне на прощання. Такому вчили зовсім усі навколо. Чекати чоловічого прощення і загравання. Так було від часів Анни Болейн і до Мерилін Монро. Головне - привернути увагу успішнішого. Успіх - жити за правилами патріархату.

Коли Вона з’явилась до приміщення міліції, в неї вперше пробився нюх, напруга била у вени на голові. Хтось із Кличків мав схожий удар. Бої ж іншого брата можна порівняти з тим, що відбулось з нею протягом наступної ночі.

Райка мала прийти за годину після, тож Вона удостоїлась першою втілювати ідею дорослих дівчаток. Двоє здоровезних і направду гидких мужиків заповнювали бланк і згорда поглядували на Вонин комбінезон. З кожним незначним позирком вона значно більше впевнювалась в значенні інтуіції в житті людини, здавалось план не працюватиме. Трішки домислів чи ж навпаки аналізу, нескладною стала істина - це люди типу приматів. Вже неважливо чи вони якісь хомо совєтікус чи тупо гомики, але хіба заради таких тварюк варто оголити хоч частину тіла? Вона вирішила чітко: “Не час і не місце займатись тим, що недоцільно. Необачно буде пізнати ненависть і грубощі через особисте знайомство. Ні один гудзик не зачеплять мої руки.” І була права. За кілька хвилин їх розривали руки молодшого Аякса. Поки старший споглядав і прокручував все нові і нові ідеї знущань, а молодший, вірний віл, тягнув на собі всю гидоту і темінь, храм правосуддя перетворився на брудне болото, і Вона всю ніч терпіла звірства закидуючи очі до неба (жорстоке небо). Золота Афродіта пала переможеною.

«На все свій час і у всьому є місце невинності. Ти куди більш невинна ніж була до того. Гріхи інших очищають душу.» Так казав батько, з цим погоджувалась і Райка. Ці двоє, здавалось, не вірили їй, як і всі інші. Чи просто робили вигляд, що не вірять. Але вона принаймні не була сама. Бачила як горять очі близьких у підтримці. І це заспокоювало, давало надію, що все налагодиться, що вона бригадир свого життя, вона не хоче кари, всього лиш - відбудувати руїни себе. Збудувати новий будинок в Райчиній любові і теплі батькових обіймів.

Кажуть з цього починаються ідеї антидепресантів і вітамінів Д (для людей, що бояться сонця і його затемнення). Вона чекала від психологині направлень, а врешті та направила її на тернистий шлях згадувань і тлумачень.

Питання вилітали як лушпиння від соняшникового насіння. Хто її опорочив? За чиїми словами вона відбула те покарання у відділку? Хто на її лоні розсіяв зерно, яке пожадливо хапали степові круки? Відповідь поглинулась так само швидко як і зернятка почищеного насіння. От сучка.

Зневіра призводить до асоціального буття неандертальця серед всезнайок. Всі знали правду, Вона ж була єдиним світлом серед філістерів. І в її голові все частіше ставили пластинку «Marche funebre». Кожного вечора вона ставала навпроти дзеркала, вмикала лампу у вигляді повного місяця, ставила позаду і повільно підіймала руки. Не вистачало маски і кожуха, тоді б було б гарно побачити її бій-танець на Маланку. Та тоді вона перемагала тільки себе, дивлячись прямо повз власне худюще тіло, що просвічувалось крізь оверсайз футболку. Обриси заполоненого брехнею супутника підкреслювали кратери на її шкірі. Єдиною була стежка порізу на місці апендициту. Їй його ніколи не вирізали. Зате степові гади вдосталь різали, кромсали і добились свого. Нехай пропаде все пропадом і обвалитися під гнилу землю в катакомби повні таких же тварюк і щурів. Повні болю. Глухого болю. 

Раптово вирішивши втікти з буськового саду вона мало що встигла вхопити. Під рожеві витоки диму з сусідьої еклектостанції дівчина збібрала максимально стереотипні чоловічі речі - заточений розкладний ніж, аспірин і его (електронний годинник оригінальний). А ще дрібні монети і погляд батька, в якому не було й тіні розуміння, тільки червоні, геть багряні зіниці. Це був ендшпіль і все суще гнало її мов молоду кобилу по пасовищу, а за нею кулі. Тікати треба красиво і болісно, щоб не хотілось повернутись назад, тож Вона стерпіла всі образи і рештки кісток, якими в неї жбурляли місцеві підлітки-учасники юнацького гуртка «Ромашечка». Градом закидували колишні друзі, знайомі, скидавши з себе броню невміння протистояти всяким маньякам, які мають існувати тільки на екранах телевізора. Як добре нікого більше не звинувачувати, адже втікають винуваті, то за що ж бісова дівка очорнила двох білих і пухнастих людожерів. Дороги назад не було, плавні походжання з високо піднятою головою залишились позаду. Коли Вона казатиме «хочу додому», то ніколи не матиме на увазі конкретне місце, бо його в неї певно не буде. Вона ніколи не звернеться за утраченим до міліції чи будть-якого органу, який може повпливати на її власні - неважливо що, але серце їй ще потрібне.

Думки огортають мов святий славний океан, бо безхатькам її типу подобаються хриплі діапазони в межах баритону (все ж їм, низьким, важко). Що їм, приборканим цеглою й каменем, обрати? Всього лиш потрібен комфорт, спокій, відчуття непотрібності нікому окрім себе і обмеженість власними думками (звісно, якщо наявний пристрій для їх створення).

Таким чином маршрутка, незнайоме досі кафе, цвинтар з

розстріляними ілюзіоністами, лавиця біля пологового, ліс

сміттєзвалища - все це було її домом. Він визначається циклами:

спадання місяця, «народилась дівчинкою», РН «» - 3. А згодом ще

й іншими громадянами, які хочуть аби ти «пішов на …

(кладовище виводити бородавки)».

Тож після кожного іншоротового послання вона впевнювалась в одній

єдиній істині. «Мій дім там де я, бо насіння моє давно втратило

першокоріння і воду небесну». Звинувачувати у цьому розвитку подій було кого і колись вони отримають своє. «Якби ж я вміла проклинати».

Вона старанно висьорбувала воду з свого липового чаю, додала туди відвару з клену і тепер в неї було вдвічі більше метушні з листям, що чіплялось до піднебіння. Паскудне відчуття. По краях виднілись яскраво-салатові розводи, що робило цей напій ще більш мерзотним. Але закинути в себе купку жовтих кружечків і запити гранатовим соком видавалось ще більш шаленою ідеєю. Треба відволіктись.

Під її будинком стирчали малюки-склади і різноробочі любили сваритись на різні теми праці. А після треба було миритись за чашкою кави і пропозиціями доброго радіо, де зараз крутили класику «… ти ждеш іще народження для себе смерть ввійшла в тебе давно…». Колись музична платформа визначила цей трек найбльш прослуховуваним в її плейлисті. Навіть якщо це похибка, її - гуманітарія, більше цікавили винятки. І музика теж. Вона любила танцювати або принаймі колихати головою, так ніби ти знаєш, що тобі увімкнули. Тут вона знала, в такі моменти в неї починало пульсувати серце в такт. Такт-такт-такт. Але зараз вона чула музику, гул, крики, тишу, будь-що крім органу всередині зліва біля легень там де любив притулятись Він. Спалах. У пам’яті виринуло:

За секунду до самоліквідації

ти береш щось із чужим запахом

і розмішуєш його зі своїм криком,

покритим купою грізних спалахів,

розпнутим мов хрест на труні долі,

яку закопуєш у щось потворне:

наприклад серце своє, гниляче.

Або у щось іще, із шухляд своїх.

Там де містяться сотні зрубаних

із дерев папірчиків мудрості,

що, пророслі різанням плоті,

відбивають такт похоронний.

Тож за хвилину до ліквідації

ти береш цю колишню акацію,

надсилаєш цілому світу.

І чекаєш..

..поки він зникне.

Десь далеко взлетіли вверх частки світу і опромінило кожну молекулу за кілометри від Вони. І ось довгоочікуване осяяння темної ночі - Вона на невизначений час затиснута там між світами зі своїм портсигаром і вічним головокружінням від цигарки - кента (єдиним другом, що призначений був ним стати, бо не дарма така його марка). Здавалось фольклористика з першого курсу не мала б знадобитись людині, яка цілодобово сидить вдома, очікуючі непотрібні посилки з країни комунізму і дешевої робочої сили (приймаються жарти про запізнілу доставку з СРСР). 

Поруч тремтів у мертвечому танку синьогуб, рослина, що дивом не змогла відцвісти поруч з нею. Але він, єдине живе поруч, якого виростила в тепличних умовах кашпо, натякав на неминучість. Вона взагалі любила натяки і сарказм, а ще іронію і пост. Постом ще й стало її місце дислокації, її балкон. Існують легенди про самогубців, існують побоювання, що їх існування не закінчується мотузкою поперек шиї чи пачкою ніфедипіну. Ті, хто втратив тіло, мусять добути свій час на землі у оболонці душі. Кажуть кожен має талант і призначення, місія заложних мерців - стати охоронцем усталеного порядку духовного світу. Вона була Бетменом, Суперменом, цілим Капітаном Америкою, вона з висоти воронячого польоту охороняла все місто, обрамлене світлом ліхтарів, фар і блондинів. “Якби ж ще вміти пускати блискавиці і здіймати бурі, якби ж я вміла проклинати, якби ж…”

Крізь відкрите вікно заходив непрошений гість - мокрий сніг, а повз пролітали єдині, хто бачив на висоті десятого поверху, - ворони кольору графіту з міцними горішками в клювах. Вона ніколи не бачила цей фільм, не знала де ще грав актор головної ролі, та звідкись згадала, що у нього деменція. Іронічно, що, на відміну від нього, Вона памʼятає. 

Ще в шкільні роки, до появи страхів, Вона любила гуляти рідним містом, яке згодом сталом суцільним адом. До того її забавляли менші діти, що годували голубів на центральній площі, поруч сиділи древні і грали в шахи. Вона знала гру в шахи, вона взагалі багато чого знала. Найсумнішими днями були зимові, тоді єдині кого вона бачила, це ковзани і кров на снігу, на льоді і на людях, які не вміли їздити на ковзанах. Її мати була однією з людей, точніше, через нещасний випадок на катку її мами вже давно не стало. Ця жахлива згадка жила з нею завжди, немов безгоміння не небі і шум здвигу тектонічних плит, одкровення яких доступне тільки шахтарям. В той день вчинились для неї вогонь і град страшний, впали вони на її руки перемішані з кров’ю матері. Шкода, що бути жертвами - це сімейне.

А в цю ж секунду лихого минулого, що прокручувалось на спіралях приторно-солодкої пам’яті, замість негоди нагодився до її рук білий ворон. Спершу вона сплутала його з буськом - такий вже він птах був великий. Його величність вчасно оголила погляд - червоні очі ненависті. Прокляте створіння. З усіх сил згадувала молитви, намагаючись відлякати нечисть в долонях. І врешті склала свою:

“Я просякнута вітром стою над рікою

і під музику ліри прощаюсь,

розвернувшись з порогу до Бога спиною,

я каюсь.

Аполлона рука простяглася.

Я відтяла, я взяла прикраси,

завернула на шиї й повз неї

потекла кривава алея.

Аполлона сльоза розтеклася.

Та молитва мені не здалася.

Я літала думками у часі

і спинитись не було причини.

І хто ж винен? Хто мусить пропасти?

Ті, що з трас вимикали асфальти

і жбурляли сухим магістралям,

щоб котилось у далі

подалі

від мене, стрункої

падалі

і від неї, нездари,

долі,

що надалі не має броні.”

Нечиста сила чує усе і більше. Найгірші думки втілює в реальність. Всіх тих чортів, бездушників і падаль вчили завдавати страждання, що логічно - вони так і робили. Хоча у Вони виникали сумніви: хто з них більше, з падалі і людей, змушує викручуватись на ліжку в німих конвульсіях, аби сусіди не чули і сльозинки.

Біла ворона все ще сиділа на руках з підсіченим крилом. Її як і всіх нетаких підбили свої? “Ти чия? Посейдонова?”. Нечисть у всій красі.

Ворона видивлялась риси обличчя втомленої Вони і тихо скреготала. “Якщо ти мертва - тобі нічого боятись”.

І ось Вона почала боялась. Вона жива? Вона стала кимось із легенд її країни? Шкода, що це геть не про її досягнення, а про темні кола під такими ж чорнючими очима на обличчі кольору графіту. Дамоклів меч більше не був легендою, хоч його обриси не видно за хмарами. Але відчуття присутності заливало тривогою аж до рота, і вона задихалась. ЦЕ була не просто ворона, це була не просто випадковість чи щось трохи глибше. Це був Маріанський жолоб. І з нього вибратись ставало дедалі складніше, паскудно затягував клятий трикутник страху. До неба тягнула свої руки, зі слідами від обручки на безіменному. Кричала: “ЗЖАЛЬСЯ, ЗАБЕРИ”. І навіть Всевишній не знав думки її, що забрати? Життя чи страждання. Ох ці правильні формулювання бажань до Всесвіту, ох ці недописані до краю мрії. На краю стояла поки тільки Вона.

Хотіла б як та ворона зістрибнути і полетіти, але ланцюги саморобної в’язниці формували цілий шар озону, повз який не міг (тай не хотів) пройти жоден непересічний житель чужого їй міста. Єдиному вона довіряла всі секрети і аптечку. Шкода він не розумівся на ліках. Та й врешті їй як завжди не щастило, за покликом честі він був там, де всі її жахи-кошмари-потвори перетворювались у всього-на-всього надокучливих літніх комарів (та й хіба вони бувають осінні?). 

Згадавши про дзижчання, Вона поринула у спогади літа, де замість моря і золотого піску, її вічно настигала буря по повісельниках. Відволікшись на мить згадок, не встигла побачити зарваного таргана, що вже повз до її бездоганного педикюру. Британські вчені визначили, що американський тарган живе тільки в тропічних широтах, з любові до жари. Напевно його б зацікавили нічні дискотеки довоєнності. Наразі цей вид нечисті бачив перед собою всього лиш шлях до їжі, бо вже вдосталь мер з голоду (хоча може й просто мер, ви взагалі знали, що є припущення про походження слова “тарган” від тюркського “чиновник”?). Цілих чотири сантиметри червонувато-коричневого сплющеного Усейна Болта бігли до мети і застрибували вище світових рекордів. На своїх ніжках ці комахи переносять сальмонелу і інші звороботворні бактерії. Але ще частіше вони роблять неможливе - загоюють рани.

Коли від незнання цього факту, але явного неспрйняття такого концентрату гидоти, Вона виплювала і виблювала всі залишки самогубства, стало добре. За останні багато років нарешті на секунду її тіло не випихувало саме себе у прірву. Вона змогла вдихнути і віднайти в соби частки живої людини. Жити означає боротись.

Це все-таки був не сон і не потойбіччя, то ворушились мов могильні черв’яки її тривожні думки. Тіло, після викиду дофаміну і ще й невідповідних до її типу організму речовин, сплющилось і намагалось знову і знову видихнути. Вкотре закурила. Здавалось, що з кожним видихом вилітають частинки захопленої нечистю душі, звільняючи місце для неї справжньої, тож Вона боялась, коли не бачила диму, парувала ретельніше, бо ж “я-людина”. 

У той час знизу люди не могли знайти свого дому, сновигаючи Марсовими гаями. За вікном навис густий туман, “Бог намагається сховати пороки байдужості”, подумалось. За десять метрів їх направду невидно. За всіма безглуздими переживаннями вона втратила вісь сторожування. Звісно за уявленнями їй того й не потрібно, вона ж жива. Та зима, що насувалась, так не думала. Вона наважилась зачинити вікно і перед тим, повернувши голову на дев’яносто градусів, глянути мов у люстро. Я й досі не знаю чи встигла Вона побачити своє обпечено-графітне обличчя.

Сусід-будильник не виставляв того ранку білизну, а ворони залишали на стінах будинку свої швидкі тіні. Найвища будівля міста заблокувала ліфти, повстання ракет. Грибники вражались останньому урожаю - незбагненно здорового і сатирично хворобливого для всіх і кожного. До тих, хто заслужив, прийшла помста, для тих, хто служив чесно і віддано, налетіла зграя ангелів - надія на мирне життя. Чи як в загробному світі називається існування. Це все через тебе Раїска, сучка. Настала ядерна зима. Belle vue.

Пост скриптум. У моїй голові живе тисяча різних комах і двадцять сім сіро-буро-малинових тарганів. Я казала їм вкотре: “Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене”. Та вони примітивні їдці. В пітьмі зеленоватій стискався їх будинок винувато. І це тільки більше наштовхнуло мене на думку - їх стало настільки двадцять сім, що у моїй голові немає інших цифр, зате є крейдочка проти тарганів, приманка для тарганів, спрей від тарганів, електронний відлякувач тарганів і гель (не плутати з тим, що для обличчя). 

Загалом, Я втратила значення слова тарган тоді, коли назвала двадцять сьомий спосіб вбити тарганів і застосувала один з них. Я отруїла одного таргана і він лежав, трішки плакав. Тоді вже я не змогла зупинитись: тарган за тарганом потрапляли в мої руки. Хтось ридма ридав, але загалом суспільство тарганів не показувало свого болю і відчаю, хоч я і знала: всі двадцять сім тарганів ображені більше , ніж була принижена я. 

Всі двадцять сім повимирали від своїх же інтриг і страшних снів. Смітник їм пухом.