Ритуал

Вухам своїм не вірте зовсім,

а очам – лише наполовину.

Едгар Аллан По

Колеса воза вкотре застрягли в густій багнюці, і Фінн Галлагер смачно вилаявся. Небо було застелене грозовими хмарами, дощ періщив та не припинявся з самого ранку, як тільки він виїхав з околиць міста Л. І от, посередині дороги, у полі, що було затиснутим між двома лісами, його віз очікувано та безповоротно вгруз у болоті.

Фінн зіскочив на дорогу, щоб оцінити наслідки катастрофи. Кінь, на ймення Грим, дико заіржав, та спробував потягнути воза далі.

— Та тихо! — загорлав хлопець, намагаючись перекричати вітер. — Якби тут можна було допомогти іржанням, я б й сам навкарачки встав.

Він кілька хвилин походив навколо воза, грузнучи в болоті по самі литки, але скільки б він там не топтався, було зрозуміло, що сьогодні йому звідти не виїхати. Хіба, сталося б якесь чудо, і страшенно дощовий ірландський жовтень перемінився на сонячний та сухий серпень.

Грим ще раз заіржав в унісон з розкотом грому, тупцяючи на місці, ніби намагаючись вибратися з віжків та драпанути кудись до лісу.

— Та ти впокоїшся чи ні, дурна тварюко?! — Фінн ляснув долонею по стегну, але це ще більше знервувало змучену довгою та важкою дорогою тварину.

Хлопець ненавидів цього коняку так самого, як і його власника — Ронана Кеннеді. П'ятдесятилітній опецькуватий детектив міста Л., у якого Фінн працював помічником, мав настільки роздуте его, що сам король Британії би позаздрив. А після того, як його перевели працювати в столицю, то хіба глухий та сліпий не знав про те, що містер Кеннеді перебирається з сім’єю в шикарний маєток в центрі Дубліна, а його собачка на побігеньках Фінн галопом скаче за ними, на старій шкапі містера Кеннеді, з возом, напханим його шматтям.

— Та щоб тебе! І твого коняку! І твого воза! І… — з кожною фразою хлопець лупив ногою по застряглому возі, аж раптом зупинився. Хтось прямував до нього дорогою.

Спочатку він не повірив, що хтось при здоровому глузді вийшов на вулицю в таку погоду, але чудо таки сталося. На безлюдній до того дорозі, Фінн вгледів чорну фігуру, що стрімко наближалася до нього. Наче фурія, чи то смерть, тільки коси не вистачало. Хлопець примружився, думаючи, що то від безвиході йому являються міражі. Але ж ні, хтось відходив все ближче та ближче. Фігура рухалася граційно та швидко, ніби й не йшла по такій же болотистій дорозі, в якій зараз тонув Фінн.

І чим ближче вона наближалася, тим тонкішою ставала стіна дощу, і хлопець розгледів жінку в чернечому вбрані. Років під шістдесят, п’ять з гаком футів заввишки, опасиста, обличчя суворе, на лобі залягла глибока зморшка, як у людини, що все життя підносить брови у здивуванні.

Але як тільки вона наблизилася впритул до Фінна, вираз її лиця розгладився, і вона спробувала усміхнутися, беручи його за руку, спираючись на нього, як на ціпок.

— Страшна злива, синку, чи не так? — голос її був хрипким та високим. І, хоч здавалося, що вона зовсім не напружувалася, але змогла перекричати вітер та зливу.

Фінн закляк на кілька секунд, але опанувавши себе, кивнув. Він не знав, як поводиться поряд з монахинями. Тільки раз з містером Кеннеді у них була справа в монастирі: хтось підпалив стару комірчину на території чоловічого монастиря, недалеко в їхньому місті. Але й тоді містер «Великий детектив» не дав Фінну по справжньому розслідувати справу.

Жінка ніби прочитала його думки, бо одразу ж додала:

— Можеш звати мене Матінкою Бригітою, або настоятелькою Бригітою. Я головна Сестра он того монастиря. — вона махнула рукою вперед дороги, і Фінн побачив нечіткі обриси пари будівель, яких, він міг заклястися, там не було тоді, коли він дивився раніше.

— Я якраз збиралася на вечірню зі своїми сестрами, коли завбачила твоє горе. Не могла ж я покинути у біді раба Божого…

— Фінна.

— Раба Божого Фінна, — настоятелька поплескала його по руці. — Відв’язуй свого коня, я покажу тобі стайню. У нас часто бувають подорожні, ми облаштували такий собі хлівець.

Жінка вправними рухами почала сама відв’язувати Грима, що несамовито пручався під її руками, але вона ніби й не зважала на це.

— Чекайте, — Фінн спробував зупинити її, але дужа постать настоятельки і не думала зупинятися, — я не можу залишити тут віз. Там цінні речі, до того ж не мої.

На рахунок цінності речей містера Кеннеді він сумнівався, але ж не міг він лишити весь його мотлох посеред дороги. Якщо його хтось поцупить, то він лишиться не тільки без роботи, а ще й залізе у борги.

— Та хто ж у таку непогоду тут з’явиться? — запевнила його Мати Бригіта. — Як тільки цією дорогою можна буде проїхати, ти першим сюди прийдеш.

Вона вже відв’язала Грима та тримала його за віжки, поглядом показуючи, що чекає тільки Фінна.

Хлопець ще раз перевірив, чи добре закріплений брезент на возі, та подивився на нечіткі образи монастиря.

— Як ви могли мене побачити з такої відстані та ще й під таким дощем? — поцікавився він, коли вони вже почали брести дорогою, повільно та кволо, борючись з болотом та впертим Гримом, який не хотів покидати свого воза.

— У Матінки гарний зір, синку, — тільки й відказала настоятелька, вигнувши губи в однобокій посмішці.

***

Територія монастиря була великою та недбало доглянутою. Декілька стародавніх будівель з чорного каменю тулилися одна до одної, мовби готові от-от впасти. За огорожею не було ні одної ознаки життя: певно всі монахині вже лягли спати, хоч годинник не пробив й сьомої. Але Фінн не знав, чим ще, окрім сну, можна було пояснити цю мертву тишу навкруги.

Дощ вже припинився, і настоятелька Бригіта запалила лампадку, поки вони припинали Грима в стайні. А що з конем було покінчено, вона взяла Фінна під руку, наче таку ж тварину та повела всередину найбільшої будівлі, яка, як гадав хлопець, була основною оселею монахинь.

— Я не думаю, що… Я міг би й з Гримом поспати… — лепетав він, поки жінка вела його масивними сходами у невідомому напрямку.

— Не вигадуй, — відказала, ніби гаркнула вона, — у нас постійно повно гостей, кімната для тебе вже готова.

Вони дійшли до семи футових дверей вкінці коридору, певно, Фінн не встиг помітити, другого поверху. Він вже був подумав, що вона привела його до «його кімнати», але настоятелька Бригіта штовхнула двері своїм стегном, і вони опинилися на кухні.

— Тобі треба зігрітися, випити чаю, — заторохкотіла вона, запалюючи свічки та починаючи готувати напій. — Я зараз швиденько, ти поки розкажи мені, як тебе сюди занесло. І знімай свій мокрий плащ, я висушу його біля багаття.

Фінн підкорився її бажанню, хоч і не палав бажанням розповідати про себе багато, але якщо це все, що він міг запропонувати за гостину цій жінці, то так вже й бути. Він розказав про роботу помічником детектива (звісно не згадував, що справжнього детективного розслідування він ніколи не проводив, а лише бігає з дрібними дорученнями свого боса), про те, що з «доброти сердечної» допомагає йому перебратися до столиці, де і сам скоро буде жити (поки в гостьовій кімнаті містера Кеннеді).

— Ох, я й не думала, що мені так пощастило, — Мати Бригіта поставила перед ним кухоль гарячого чаю, і підсунула стілець ближче, змовницьки стишуючи голос. — Мені якраз треба детектив.

— Але я не…

— Нещодавно в мене пропала дуже важлива річ: реліквія цього монастиря, — вона ніби й не слухала його заперечень. — Чаша святої покровительки Ірландії.

— Дуже прикро, але…

— Ой, що то за річ синку, тобі й не в тямки буде. Але, щоб ти розумів, сама свята Бригіта гостювала в цьому монастирі сотні років тому. Це не казочка, ні, є записи. О так, є запис про те, як вона поїла з цієї чаші хвору сестру. Та бідолаха була вже на смертному одрі, але Свята Бригіта напоїла її з чаші, над якою молилася три дні та три ночі. І сестра одужала. Болячку як рукою зняло. То було чудо. І чаша ця була тут з того часу. Повна святої води вона стояла в місці, яке тільки я та ще три сестри знало.

За вікном прогриміло, і Фінн вийшов із заціпеніння. Настирливість настоятельки його лякала: сила з якою вона вчепилася в його руку, шалений погляд блискучих очей, близькість її тіла… Він спробував непомітно відсунутись зі своїм кухлем до стіни.

— Я не знаю, чи зможу провести повне розслідування, — його голос звучав непевно. — Я не можу лишатися тут надовго, мене чекають. І…

— Допоки не стихне буря, синку, допоможи мені, — стояла на своєму жінка. — Без цієї чаші буде біда. Монастир не витримає. Я серцем чую, не витримає. Ти ж не залишиш нас в біді, синку?

Фінн не дуже тямив у релігійних справах, то ж не розумів, про яку витримку йдеться. Але було соромно відмовляти жінці, яка так ревно його щось просить.

Він виструнчився та відпив трохи гарячого чаю.

— Поки буря не стихне, я буду тут, зроблю все можливе, щоб вам допомогти, — план почав складатися сам по собі. З’явилася впевненість у власних силах. Він знайде цю нещасну чашу. Доведе сам собі, що здатний на щось більше. Стане героєм для цієї відчайдушної жінки.

— Допитаю сестер, що знали про місце перебування часі. Огляну їхні кімнати. Місце де зниклий об’єкт перебував до цього також треба дослідити. Займуся цим завтра зранку.

— Як славно, синку, — матінка Бригіта сплеснула в долоні та підвелася. — Тоді допивай скоріше, і я покажу тобі твою кімнату.

***

Фінн ніколи не лягав спати так рано. Тож думав, що ще довго не зможе склепити очей, вертячись на твердому матраці та вслухаючись до завивань вітру за вікном його кімнатки на найвищому поверсі будівлі. Але як тільки він загасив останню свічку і впав на вологу, холодну постіль, його тіло відключилося, а свідомість полинула в тривожний сон.

Він лежав на землі. Чи то була кам’яна підлога підвалу? Задубів. Не відчував пальців на ногах. Скрутився у позі ембріона, тулячись спиною до чогось твердого. Не смів розплющувати очей, хоч знав: це всього лиш сон.

«Це сон, це сон, це сон…,» — бурмотів він собі під носа, як вчила його покійна матінка, коли в дитинстві він страждав від страшних снів.

«Просто повторюй це собі, і пам’ятай, що це не насправжки. Таких жахів у реальному житті не існує,» — казала вона, погладжуючи неслухняні кучері свого сина.

Фінну було соромно навіть думати про це, але він досі згадував ці слова своєї мами, прокидаючись інколи вночі він тривожних сновидінь.

Раптом простір навколо нього заповнив моторошний сміх. Хлопець зіщулився сильніше. Чиїсь тверді кроки наблизились до нього та спинитися біля голови.

— Може це й сон, але тільки поки що.

Настоятелька Бригіта? Хлопець підвів голову і зіштовхнувся поглядом з жінкою, яка врятувала його сьогодні. На ній не було її апостольника, а довге волосся хвилями обрамляло старече обличчя, яке у тьмяному світлі приміщення здавалося в рази старішим.

Вона присіла над скоцюрбленим тілом хлопця, і тільки тоді Фінн зрозумів, що лежав абсолютно голим. Він ще більше зіщулився, але відчував, що його видно наскрізь, як би щільно він не намагався прикритися.

Погляд настоятельки безсоромно пройшовся його тілом. Середній палець правої руки опустився на голе плече та почав рухатися рукою вниз.

— Що в-ви… робите? — голос Фінна здригнувся. А дотик жінки обпікав. Її рука спускалася ще нижче.

— Це — найменше, що я з тобою зроблю, — беземоційно відповіла жінка, не розриваючи зорового контакту.

Хлопець пронизливо закричав, намагаючись вирватися.

— Це сон, це сон, це сон! — він хотів змусити себе прокинутися та перестати відчувати такий реальний доторк до свого тіла.

Настоятельки почала сміятися. Все голосніше та ближче, голосніше та ближче, голо…

— Гей, прокинься, хлопче! — матінка Бригіта трусила Фінна за плече.

— Ааа! — він різко сів та озирнувся.

Настоятелька розгублено оглядала його з маківки до п’ят. Хлопець підтягнув ковдру до шиї, але встиг помітити, що його подорожній одяг досі був на ньому.

— Що ви тут робите? — грубо кинув він жінці.

— Ти проспав до обіду, а потім почав кричати, як несамовитий. Певно захворів. Звісно, потрапив у таку зливу, от і зліг… — вона крутнулася та п’ятах та почала прибирати старі речі, що неохайною купою лежали в кутку кімнати.

— Я зроблю тобі ще чаю. Має стати краще, ти хлопець дужий.

Фінн зиркнув на вікно, намагаючись ігнорувати неприємні відчуття, які в нього викликала присутність жінки в кімнаті. Половина його свідомості досі перебувала на підлозі у підвалі з його сну.

На вулиці до цих пір дощило. Стіна води була не такою непроглядною, як вчора, тому він зміг розгледіти обриси чорних полів, що горбами омивали територію монастиря. Ще далі на горизонті темною плямою розлігся ліс.

— Твого воза ще годі дістати. Сьогодні діла не буде, — ніби прочитала його думки настоятелька. — Бог лишає тебе, щоб ти допоміг мені.

Хлопець помітив, як правий кут її рота поповз вгору.

***

Протягом пари наступних годин Фінн умився, поснідав, перевірив Грима у стайні та випив гарячого чаю. Їжа була невибагливою, але він не смів скаржитися у гостях: такі вже правила монастиря. «Його мешканці живуть скромно,» — думав він, поїдаючи хліб з квасолею.

Настоятелька Бригіта весь час стояла у нього над головою, ні на секунду не покидаючи гостя. Хлопець не міг зрозуміти, чи дратує його це, чи заспокоює те, що він не мусить вештатися в цьому похмурому місці сам.

Під час своєї вилазки на кухню, вони зустріли пару сестер. Ті лише глянули на Фінна, але, здається, не здивувалися появі чоловіка. «Певно, настоятелька попередила їх про мене. Не можуть же в них так часто бувати гості,» — подумав хлопець.

Від матінки Бригіти він дізнався, що всього у монастирі тринадцять жінок. Настоятелька, три старші монахині, та дев’ять сестер, з яких одна є наставницею, а одна послушницею, що ще не дала своєї остаточної обітниці.

— Але ми хочемо провести церемонію найближчим часом. Сібіл вже прийняла рішення. Може, ти навіть залишишся, щоб подивитися на обряд. Тільки треба знайти чашу, — розказувала жінка.

Фінн не був знайомим з монастирськими правилами, але дуже сумнівався, що чужинці були допущені до такого ритуалу. Та сперечатися не став.

Настоятелька ще раз нагадала про чашу. Тому хлопець, не маючи шляхів до відступу, погодився оглянути кімнати трьох сестер, що знали про місце розташування реліквії.

— Сестри Іта та Роізін живуть тут скільки себе пам’ятаю, — змовницьки провадила настоятелька, поки проводила Фінна до кімнати останньої, оглядаючись, чи немає нікого поблизу. — Я довіряю їм як собі.

— Ну а що на рахунок третьої?

— Талія тут віднедавна. Молода дівчина, дуже скромна, дуже тиха. Навіть не знаю, навіщо їй було б таке робити.

— Може почнемо з її кімнати? — по-діловому запитав хлопець, намагаючись вдатися до логічних методів розслідування. — Ви її знаєте найменше, найменше довіряєте. А в тихому болоті…

Він прикусив язика, згадавши, до кого говорить.

— Може й так, може й так… Але я не хочу нікого виділяти, всім своїм сестрам довіряю, як собі, — не звернула на останню фразу уваги настоятелька. Хоча Фінну здалося, що жінка однобоко посміхнулася у своїй манері.

Коли вони дійшли до кімнати Роізін, що була на третьому поверсі вкінці довгого вузького коридору з одним вікном, хлопець згадав, що було б добре взяти хоча б свого записника, з тих небагатих пожитків, що він забрав з собою вчорашньої ночі.

Відправивши настоятельку вниз, відвертати увагу сестер, поки він шпортатиметься в їхніх речах, Фінн повернувся в так звану свою кімнату. Вже збираючись зачиняти за собою двері, він востаннє окинув оком помешкання та затримався поглядом на купі речей, що її сьогодні перебирала настоятелька зранку.

Він не пам’ятав, що ті речі були там вчора ввечері. Тож цікавість перемогла його, і Фінн, причинивши двері з середини кімнати, підійшов та присів навпочіпки біля тих речей.

Підняв першу, другу, третю річ. Розгорнув руками всю купу та присів, спершись боком на стіну. Перед ним була купа чоловічого одягу. Кожна одежина різного розміру: від малої куценької сорочки, яка була мов на підлітка шита, до величезних штанів, в які він міг поміститися двічі. Деякі речі були абсолютно нові, ніби їх ніхто й не одягав, а деякі брудні та потерті.

Хлопець декілька хвилин намагався збагнути доладність цих речей в жіночому монастирі, та що вони роблять у його кімнаті, але не міг знайти ніякого логічного пояснення. Настоятелька не могла принести їх для нього: більшість чи то не підходила по розміру, чи була занадто зношеною. Вона й не сказала йому нічого про це. І звідки вона їх тільки взяла?

Голова кипіла здогадками, але відгадка все ніяк не приходила. Тож він спробував скласти все на купу, як було та запитати про це пізніше. «Звісно, якщо я не заберуся звідси раніше, і це вже буде не важливо,» — подумав він, закриваючи двері своєї кімнати та прямуючи до своєї основної загадки в цьому місці.

***

Кімната Роізін була ідентичною до його власної: вузеньке дерев’яне ліжко під стіною. Маленьке вікно, світло з якого в такий похмурий день заледве дозволяло роздивитися щось всередині. Лавка застелена льняною ковдрою з правого боку від дверей. Невелика скромна шафа та столик.

Єдиною відмінністю з кімнатою Фінна було те, що тут де-не-де були особисті речі сестри Роізін. Хлопець ретельно перебрав кожний закуток в її кімнаті. А що речей було не багато. то на це в нього пішло хвилин п’ятнадцять.

Записник залишився на лавці, хлопець до нього навіть не торкався. Помічав всі важливі деталі в голові. А їх було не багато. По-перше, Роізін була великою жінкою: її одяг був у рази більший чим у матері Бригіти.

«Схоже, що хлібом з квасолею тут годують тільки гостей,» — подумки засміявся Фінн, відмахуючись від будь-яких думок про пристойність.

Друга важлива деталь — чаші тут не було. Він навіть обмацав підлогу та стіни на наявність потаємних сховків, але нічого. Реліквія точно була не тут.

Хлопець важко опустився на лавку. В нього було ще двоє підозрюваних, і він сподівався, що чаша виявиться у кімнаті однієї з них. Ще більше він сподівався, що настоятелька Бригіта щось сплутала, в силу свого не молодого розуму, вона могла забути, що переставила річ, і знайти її десь у себе.

Фінн хотів чим скоріше поїхати звідси, і будь-який з цих варіантів його б задовільнив. Але гроза не припинялася, здавалося, вона ще більше розгулялася до вечора. Тому він зі стогоном піднявся та вже збирався спуститися вниз, щоб пошукати настоятельку, як його погляд зачепився за чорну книгу на столі.

Підійшовши ближче, хлопець прочитав слова на шкіряній палітурці: «Молитовник». Чи було щось дивне у наявності такої речі в однієї із монахинь? Чи могла загублена чаша заховатися в сторінках цієї книги? Чи було таким вже важливим перевірити цю річ? Відповідь на всі ці питання була очевидно негативною. Але все ж Фінн взяв молитовник до рук.

Кілька секунд він не міг збагнути, що бентежило його в цій речі. А потім зауважив ідеальний стан палітурки. Здавалося, що цим молитовником ніхто ніколи й не користувався. Чи могла сестра Роізін бути настільки акуратною, щоб за роки в монастирі її молитовник був у такому стані?

Фінн повільно розгорнув його, і втупився у пусті жовтуваті сторінки. Ні однієї молитви, ні одного запису. Він поставив його на місце та роззирнувся кімнатою востаннє. Ні однієї ікони, ні хреста, ні чотків.

Його хребтом пройшовся холодок. Фінн знав, що люди відчували тривогу різними частинами тіла. Більшість шлунком. Але він відчував її хребтом. Одразу виструнчився, тупий біль ламав спину, і він інстинктивно розправив плечі, але болю це не полегшило.

Поспіхом покинув кімнату, не турбуючись про те, щоб не залишити слідів свого вторгнення. На сходах вже була матінка Бригіта. Нетерпляче тупала ногою, звук відлунювався кам’яними стінами коридору.

— Ну що, синку? Знайшов?

Фінн лише хитнув головою, не знаходячи в собі слів для відповіді. Він не розумів, що відбувалося в цьому проклятущому місці, але й бажання дізнатися не було. Хотілося вийти на свіже повітря, і хай би холодна дощова вода намочила його до нитки, але він не міг лишатися в цих стінах.

Настоятелька важким кроком ступала за ним сходами вниз.

— Скоро вже буде вечірня, всі сестри йдуть до себе помолитися, ти не можеш піти до кімнати сестри Талії чи Іти.

Фінн не відповів, хоч і чітко сформував відповідь у себе в голові: «Я й не планував».

— Ходімо, я напою тебе чаєм, і ти мені все розкажеш.

Настоятелька Бригіта потягнула його до кухні, де вчора о цій же порі хлопець погодився на це нещасне розслідування. Він не став пручатися з міцною хваткою жінки, хоч і найбільше у той момент бажав вибратися з тісних стін монастиря.

На кухні не було ні душі, і Фінн вкотре задумався, куди ж дівалися всі сестри протягом дня у таку негоду. Питання сильно його турбувало, позаяк з кожною секундою загадок ставало все більше, а розгадки й не думали з'являтися на горизонті.

— Ось, випий, — матінка поставила перед ним кухоль гарячого напою. — Доведеться тобі продовжити завтра, синку. Сьогодні сестри вже не покидатимуть кімнати на довго.

— Але якщо завтра перестане…

— Дощ затягнеться ще на кілька днів, — зі знанням справи перебила його жінка. — Ти не зможеш поїхати звідси поки не проясниться. Тож пий та йди до себе. Тобі треба усамітнитися, щоб попрацювати.

Хлопець не відповів на це, але жадібно припав губами до гарячого напою. Опіки, що він лишав на язиці, давали певне відчуття спокою.

 ***

Цього вечора думки не давали заснути набагато довше, аніж минулого. Фінн думав про речі, що лежали в кутку його кімнати, про які він так і не наважився запитати у настоятельки. Думав про Роізін, жінку, яку він ніколи не бачив, але яка посіяла в його думках стільки питань. Про дощ, що без перестанку лив за вікном, та грім, який час від часу розбавляв монотонність навколишніх звуків.

Не міг хлопець й заперечити, що думав також про вчорашній сон. Підсвідомо він розумів, що боявся зімкнути очі саме через: не хотів ще раз опинитися оголеним у підвалі під ногами настоятельки Бригіти.

Була вже пізня година, коли він почув метушню у коридорі. Підвівся, прислухаючись до навколишніх звуків, що, як на зло, були приглушеними через зливу, і підійшов до дверей. Прокрутив ручку, тягнучи її на себе, але двері й не думали зрушати з місця.

Він був замкнутим.

***

До самого ранку Фінну вдалося поспати кілька годин. Він, сам того не бажаючи, засинав, а потім прокидався з німим криком на вустах через деякий час. Не пам’ятав, чи снилося йому хоч щось, але коли цього ранку настоятелька Бригіта зайшла до нього в кімнату, він вже давно був на ногах.

— Якого милого ви замкнули мене тут?! — накинувся він неї. — Я ваш гість, а не в’язень! При всій повазі, але ви не маєте права…

— Заспокойся, хлопче, — здавалося, матінка була зовсім не здивована його раптовим нападом. — Це для твого ж блага. Щоб тебе ніхто не потурбував вночі.

Вона поставила на стіл чашку чаю та кілька куснів хліба.

— Що ви маєте на увазі? Хто міг би мене…

— Сьогодні всі сестри будуть зайняті прибиранням у підвалі, тож як тільки ти поїси, я покажу тобі кімнату Іти, вона на другому…

— Я не хочу дивитися на кімнату Іти! — Фінн не терпів, коли його перебивають, і збирався відповідати тим самим тоном, не зважаючи на правила ввічливості. В цьому місці на них не дуже й то зважали.

— Гаразд, — спокійно відповіла жінка, ніби хамовитість хлопця її зовсім не збентежила. — Тоді сьогодні відведу тебе до Талії. Поїж.

І з цими словами вона вийшла з кімнати, лишивши збентеженого Фінна самого.

***

Кімната Талії нічим не відрізнялася від вже тих, що він бачив до того. Всі ті ж самі меблі у похмурому помешканні з одним маленьким вікном, що виходило на іншу сторону поля. Чаші тут так само не було.

Роздратування, тривога та бажання забратися звідси вже виливалися за край. Фінн безсило плюхнувся на ліжко, не турбуючись про важливість залишати мінімум слідів. Його переповнював розпач, а звук грому та вітру за вікном причин для хвилювання. Здавалося, цьому не було кінця краю.

Він піднявся, вже збираючись піти, коли кинув останній погляд на стіл, і вмить його охопило відчуття дежавю.

На столі був чорний записник. Він лиш побіжно кинув на нього погляд при огляді кімнаті, бо в предметі такого розміру аж ніяк не могла заховатися чаша, але чомусь він привернув його увагу, як і молитовник сестри Роізін. Цього разу на ньому не було ніяких написів. Але він так само мав ідеальний вигляд, ніби й не був у використанні.

Фінн взяв його до рук, та очікував побачити такі ж пусті сторінки, як і вчора, але цього разу він знайшов там дещо цікавіше.

Сестра Талія мала маленький секрет. Як для монахині, він був досить таким брудним. Так думав хлопець, гортаючи сторінки, на яких було зображено сила-силенна чоловічих портретів. Це не було зображення однієї людини. Їх було безліч: від молодих до старих, вусатих та з абсолютно гладкою шкірою, худих, чи трохи пухкіших, похмурих та з посмішкою на обличчі. Деякі були у повний зріст, деякі мали лише обличчя.

Під кожним портретом було ім’я, і Фінну стало цікаво, чи дійсно сестра Талія знала всіх цих чоловіків. Були вони її родичами чи знайомими з минулого життя? Настоятелька згадувала, що дівчина з’явилася тут лише нещодавно. Чи могла вона таким чином тамувати свій сум за рідними, чи це була лише її фантазія? І чому вона не малювала жінок?

Хлопець вкотре зітхнув, позаяк питань ставало все більше, а відповідей так і не було. Але навряд цей монаший непослух якось стосувався його справи. Чи ці речі все ж були пов’язані?

Раптом Фінн закляк. На останній змальованій сторінці записника був дуже незвичний малюнок. Людина на ньому не стояла в повний зріст і обличчя її не дивилося на хлопця зі сторінки, як у всіх тих портретах, що він бачив. Не був він й акуратним, як і всі зображення до цього, а намальований ніби поспіхом. Плями від грифеля бруднили всю сторінку.

Чоловік лежав скоцюрбленим на підлозі, абсолютно голий, лице його не можливо було роздивитися, бо було воно опущеним до підлоги та схованим у руках.

Але ще до того, як Фінн прочитав власне ім’я внизу сторінки, він знав, що на малюнку був зображений саме він.

***

Фінн не став перейматися парою речей, що залишилися в його кімнаті нагорі. Плащ дійсно став би у пригоді у таку погоду, але він краще десяток разів змокне, аніж буде витрачати дорогоцінні хвилини на вештання монастирем.

Його поспішні кроки голосно відлунювалися кам’яними стінами, але поблизу не було й духу когось з мешканців, тож хлопець не став сповільнюватися. Він згадав слова настоятельки: сьогодні всі були зайняті прибиранням у підвалі.

Здавалося, чи не вперше в житті удача була на його боці. Він навіть зміг посміхнутися цій думці, поки долав останні сходинки, попри абсурдність ситуації, в якій опинився.

Фінн добре пам’ятав розташування вхідних дверей, хоч проходив крізь них лиш раз. У світлі дня вони не здавалися такими великими та міцними, хоч, якщо вони виявляться зачиненими, з цим доведеться погратися. Та переживання хлопця були марними: вдруге поспіль фортуна йому посміхнулася, і двері зі скрипом відчинилися під його тиском.

— Ой!

Не встиг Фінн ступити кроку за поріг, як перед ним вигулькнула дівчина. Одягнута у поношене монаше вбрання, вона здивовано дивилася на нього своїми великими блакитними очима. Схоже, вона аж ніяк не очікувала побачити незнайомця на своєму шляху. Він також не пригадував цього миловидного лиця серед тих, що бачив мигцем у цих стінах.

— Ой, — ще раз повторила вона, але тихіше. — Ви містер Галлагер, чи не так?

— Так.

— Я послушниця Сібіл, — дівчина простягнула йому свою руку, і він механічно її потис.

Вони досі стояли на порозі. Позаду Сібіл стояла стіна води, але вона була сухою, ніби не виходила далі за навіс. Фінн пригадав слова настоятельки про цю дівчину, яка найближчими днями мала офіційно прийняти обітницю. Схоже, без чаші це станеться ще не скоро, але його це вже мало хвилювало. Він вже не був певним, що хоч щось з того, що казала Бригіта, було правдою.

— Куди ви зібралися? Тут такий дощ, — голос Сібіл був дуже ніжним, майже чутним на фоні зливи.

— Я… Я до Грима. Подивлюся, як він там, — щось підказувало Фінну, що казати правду було не доречним.

— Я тільки що у нього була, — запевнила дівчина. — З ним все добре, я доглядаю за ним.

Фінн мигцем глянув на ноги послушниці: взуття було абсолютно сухим, як і весь одяг. Але він не став перечити. Та здалося, дівчина прослідкувала за його поглядом та ходом думок.

— Я все одно хочу піти до нього. Скучив.

Сібіл кивнула, та відійшла трохи вбік, здаючись та пропускаючи Фінна на вулицю. Він востаннє обернувся, щоб глянути на неї. Дівчина не заходила всередину. Тримала двері трохи прочиненими, погляд опущений, задуманий.

Та хлопець не став цим забивати собі голову. Він пірнув під потік дощу, намагаючись розгледіти стежку до конюшні. Холод та вода пробирали до кісток, він кілька разів ледь не гепнувся на слизьку землю, а поки дійшов до заповітних дверей, був геть мокрим. Зуби цокотіли, а руки трусилися, поки він намагався справитися з замком.

Всередині було не тепліше, аніж на вулиці, але відсутність важких крапель води значно полегшувала його перебування тут. Грим залишався на тому ж місці, де він залишив його з настоятелькою Бригітою два дні тому. Сібіл не збрехала, кажучи, що з конем все було гаразд. У нього була їжа та вода, і він здавався цілком задоволеним.

— Привіт, друже, — Фінн підійшов до тварини, та торкнувся його чорного носа.

Попри всю нелюбов до коня свого боса, зараз Грим здавався єдиною рідною душею на милі навкруги. Він ніжно обійняв його та став розв’язувати віжки.

— Зараз ми з тобою заберемося звідси. Навіть якщо доведеться лишити все те шмаття, ми заберемося звідси, я не збираюся…

Він обернувся до виходу зі стайні, ведучи на диво слухняного Грима за собою, як вмить закляк.

Перед ним знову стояла Сібіл. Дівчина була геть мокра, шовковисте до того біляве волосся недбало спадало її обличчям. Погляд був рішучим та холодним.

— Що…

— Не так швидко, — її руки підійнялися вгору, і важкий вологий валун з силою опустився на голову Фінна.

***

— Сібіл так файно справилася, я й не думала, що вона його так довбане!

— Як там він казав… У тихому болоті… Ха!

— Та він ледь не відкинувся там, добряче ти його шарахнула, могла б хоч менший камінь взяти, чи що…

— Та годі тобі, Орло, це її перший раз на сторожі, вона запанікувала. Головне, що не дозволила йому дати драла.

— Та я ж нічого не кажу, вже як є так є. Тільки він трохи крові втратив…

— Вистачить на всіх. Підійміть його сюди. Ось так, Мейв, Кейло, в’яжіть.

Голоси долинали до свідомості Фінна через якусь пелену. Всі звуки були приглушеними та глухими. Голова важко лежала на грудях, але він почав приходити до тями.

Пара рук підняла його тіло з підлоги та посадовила на щось тверде та холодне. На кінцівках відчувся доторк мотузки, і Фінн тихо застогнав, намагаючись звільнитися.

— О, прокинувся! Куди зібрався, детективчик? — високий голос над вухом засміявся. До нього доєдналося ще кілька віддалених смішків.

Ще пара секунд, і його руки та ноги були міцно прив’язаними до залізного стільця. Голову, що досі безвольно звисала на грудях, за волосся потягнули вгору та відкинули назад.

— Прокидайся, сонько, а то пропустиш всі веселощіііі.

— Мейв, вже трохи запізно, щоб гратися з ним.

— Я досі відчуваю його страх та відчай, це так збуджує! Не псуй мені задоволення, Бригіто.

Передня частина голови Фінна пульсувала гострим болем. Він спробував розплющити очі, але тільки одне відкрилося хоч трохи, інше, здавалося, заплило кров’ю. Над головою височіла кам’яна стіна. Збоку миготіли свічки та тіні худих постатей, що хаотично переміщалися кімнатою.

Зненацька його голову знову шарпнути, цього разу вперед, змушуючи дивитися розфокусованим поглядом перед собою. Фінн глухо скрикнув: біль від удару каменюкою розповсюдився тілом.

Щось холодне торкнулося його обличчя. Раз, другий, він повільно розплющив очі та зрозумів, що хтось витер кров з його лиця. Чорноволоса висока жінка нахилилася ближче, ніби намагаючись переконатися, що точно потрапляє у поле його зору.

— Пам’ятаєш мене? — вона вишкірилася. — Це я. Матінка Бригіта.

Приміщенням розійшлася хвиля сміху.

— Матінка Бригіта, — перекривив хтось писклявим голосом.

Зір Фінна досі не повернувся до нього повною мірою, але він добре бачив, що обличчя перед ним було як мінімум на років тридцять молодшим, за обличчя настоятельки Бригіти. Тільки вернувшись назад в часі, могла вона так виглядати. Молодо, без тієї глибокої зморшки на лобі. Але однобока посмішка була все та сама…

Фінн кліпнув кілька разів. Це був якийсь страшний сон, і йому конче треба було прокинутися. «Це сон, це сон, це сон…» — як мантру почав повторювати він собі.

— Ти впізнаєш мене, Фінне?

Хлопець зажмурив очі.

— Це сон, це сон, це сон… — вголос почав повторювати він.

Кімнатою знову пролунав гучний сміх.

— Він знову мимрить цю дурню, як тоді коли ти дала йому того галюциногенного чаю, Бригіто! Він такий кумедний. Йому що, десять років? — знову цей писклявий голос.

— Це сон, це сон… — він підвищив голос.

— Досить! — тверда рука вчепилася в його горло, перекриваючи потік повітря.

— Морін, пусти його!

— Я хочу, щоб він замовк!

Фінн послухався. Зрозумів, що чим більше буде пручатися, тим сильніше його візьмуть за горло. А він ще хотів жити. Якщо це ще було можливо.

Рука повільно розтиснулася, і його голова знову впала на груди. На деякий час ніхто не звертав на нього уваги, були зайняті своїми справами. Хлопець спробував непомітно оглянути кімнату, в якій знаходився.

Тут не було вікон, і тільки поодинокі свічки на стінах освітлювали приміщення. «Підвал,» — зробив висновок Фінн. Чорні кам’яні стіни були знайомими хлопцю. Кілька жінок, що ходили туди-сюди, також. Він бачив їх мигцем у свій другий день в монастирі. Цього разу вони були без своїх апостольників, рукава засукані, волосся в більшості вільно спадало на плечі.

Перед очима знову з’явилася та жінка, що назвалася Бригітою. Кілька секунд вона стояла біля столу, що був прямо перед хлопцем, а коли відійшла, він побачив велику, золоту, оздоблену дорогоцінними каменями чашу.

— Вона… — глухо прохрипів він, намагаючись вказати рукою на стіл, але та була міцно прив’язана до стільця.

Чорнява жінка обернулася на його голос. Губи вигнулися у подобу посмішки.

— О, так, це ж її ти так відчайдушно шукав. Поки вона була у мене в кімнаті весь цей час, — вона засміялася. Кілька голів обернулося до неї й також посміхнулися.

— Ти… — спробував сказати Фінн.

— Я? — жінка підійшла до нього та присіла навпочіпки.

— Що… тобі… від мене… треба?

— Твоя кров, — просто відповіла вона.

— Ти… упир?

— Упир? — жінка знову засміялася. Схоже, Фінн добряче її веселив своїми припущеннями. — Ні, любчику, я щось набагато, набагато гірше.

Вона піднялася на ноги та підійшла до чаші.

— Я не збрехала, коли сказала, що я і є Бригіта.

Кілька секунд вона стояла до нього спиною, а тоді повільно обернулася. Фінн скрикнув, але голос його був глухим. Перед ним знову було зморщене лице жінки шістдесяти років. Таке, яке він вперше побачив того дощового дня на дорозі.

— Ти допоможеш мені знайти чашу, синку? — голос став грубшим та хрипкішим. — Мені так треба твоя допомога. Бідна стара жінка не зможе впоратися без тебе.

Вона повільно підходила до нього, а коли присіла на коліна, Фінн замружився, боячись глянути на це старече лице ще хоч раз.

— Подивись на мене, — голос знову був звичайним. Молодшим.

Фінн розплющив повіки. Обличчя змінилося.

— Хто ти? — видушив він з себе.

— Я набагато старша, аніж можу здаватися, Фінне. Як і більшість тут. Я була простою жінкою. Я хотіла жити своє просте, нудне та коротке життя. Я ніколи не хотіла бути тут. Не до того, що зі мною сталося.

Вмить, всі в кімнаті притихли. Хлопцеві подумалося, що вони не вперше чули цю історію, але щоразу віддавали їй належну шану.

— Мені було п’ятнадцять, коли мої батьки зібралися видати мене заміж. Я була щасливою, дізнавшись про це, можеш повірити? — вона схилила голову, намагаючись зловити погляд Фінна, але хлопець не міг сфокусуватися. Він слухав її, але не міг зрозуміти.

— Я навіть не знала, хто це мав бути, але була щасливою. Та дурною. Коли він приїхав на оглядини зі своїми друзями, то сказав, що я йому не підходжу. Занадто худорлява, недосвідчена, незграбна…

— Батьки були в розпачі. Я також. Хто б міг подумати: вперше у своєму житті я могла зробити щось корисне, й тут провалилася… Батько так кричав, що я вибігла з дому й побігла до лісу. Не хотіла нікого бачити чи чути.

— Я сиділа під деревом, плакала так, ніби все моє буття зайшло на нівець, і я ніколи не зможу зажити своєю мрією. Тоді я ще не розуміла, що насправді, ця доля мене ще не спіткала, але зовсім скоро так і станеться.

Її руки повільно опустилися на коліна Фінна.

— Вони знайшли мене через пів години. П’яні, як чіпи, навіть не знаю, як вони так швидко налигалися... Їх було четверо разом з моїм горе-нареченим. Я погано пам’ятаю, що саме вони мені казали. Але я добре пам’ятаю, що вони зі мною зробили… — її руки стиснути його коліна. — Я кричала, намагалася вирватися, ударити їх, вкусити. Я просила, благала мене відпустити! Та чи послухали вони мене?

— Вони взяли мене силою всі по черзі. Для них це була гра, вистава. Мої сльози — оплесками. Вони цим насолоджувалися. О так, вони насолоджувалися. І не так моїм тілом, як моїм страхом. Моєю беззахисністю, своїм всевладдям… Їм було весело. Вони живилися відчуттям своєї сили та контролю. Чому ви, чоловіки, завжди насолоджуєтеся своєю владою? Чому ви завжди хочете мати владу над нами, над жінками?!

Останнє речення закричала і скочила на ноги. Фінн тремтів. Місце, яке вона стиснула своїми руками пульсувало.

— Я ніколи не хотіла знати як це! Я ніколи й мухи не скривдила б! — вона кричала, стоячи в нього над головою. Її голос відлунювався від кам’яних стін. Всі присутні в кімнаті перестали займатися своїми справами, уважно слухаючи.

— Бебхайонн знайшла мене в тому лісі вночі. Я… Я б не вижила, якби не вона. Вона забрала мене. Навчила всього, що знала. А знала вона багато… Ох, як же багато вона знала, ця жінка, — її голос злагіднів при згадці людини, що її врятувала.

— А потім ми вбили їх усіх по черзі. Довго та терпляче я вичікувала. Доводила їх до сказу. Бебхайонн навчила мене, що чим більше вони бояться, тим кращою для мене стає їхня кров. Тим більше сили дає. Ритуал, що ми проводили, робив мене сильнішою. Мудрішою. Могутнішою. Владнішою.

Вона знову опустилася на коліна перед Фінном та взяла його тремтяче обличчя в долоні, змушуючи подивитися на себе.

— Тож ні, я не упир. Я просто жінка, яку скривдили, і яка мусила навчитися, як постояти за себе. І я навчила їх того ж. Коли Бебхайонн відійшла в інший світ, я стала нею для них.

— Щ-що… щ-що я т-тобі зробив? Я н-ніколи н-нікого не…

— Так, ніколи, нікого, ми це знаємо. Це не має значення. Ти тут, і це все, що важить.

— Ч–чому ви об-брали м-мене? — він безбожно затинався, а сльози невпинно текли з очей.

— Обрали тебе? Ми не обирали тебе, ти сам сюди прийшов. — здивовано відповіла жінка.

— Я б-бачив малюнок…

— О, Талія. Так, Талія бачить те, що станеться, але ніяк на це не впливає. Це всього лиш бачення. Бачення того, що вирішено наперед. І ти побачив цей малюнок тільки тому, що ми так захотіли. Малюнок, одяг, молитовник, двері, сни, дощ… Нічого з цього не було б, якби ми так не вирішили. Ти мусиш це затямити. Тут є влада тільки у нас, і ні в кого більше.

— Чому ти не вбила мене одразу? — його голос став твердішим. Гнів почав заміняти страх та тривогу. — Навіщо гратися?! Монастир, чаша, розслідування… Якого біса?!

Бригіта повільно відійшла від хлопця. На її обличчі посмішка. Всі інші жінки полишили свою роботу та підійшли ближче до своєї наставниці.

— Страх — це те, чим ми живимося. Твій переляк, тривожні думки, відчуття безвиході… Це те, що дає нам сили: живить тіло та насичує наші здібності. Звісно, без твоєї крові це було б марним. Це лише початок. Початок Ритуалу.

Бригіта замовкла, і в підвалі запанувала жаска тиша. Фінн перестав дихати. Він не міг повірити тому, що чув. Це збіговисько ненормальних, хворих на голову, божевільних психопаток!

— Сібіл! Зайди-но сюди, дівчинко!

Їхні голови обернулися до великих дерев’яних дверей. Кілька секунд вони не рухалися, здавалося, що там нікого не було. Але вмить вони почали повільно прочинятися, і маленька фігура Сібіл повагом зайшла всередину.

На обличчі дівчини застиг переляк. Схоже, вона вперше бачила щось подібне. Її невпевнені рухи та широко розкритті очі видавали недосвідченість та страх перед всім, що відбувалося в підвалі.

Висока худорлява дівчина, що стояла найближче до дверей, простягнула свою руку до Сібіл та притягнула її до себе одним впевненим рухом.

— Не бійся, він нічого тобі не зробить, — прошепотіла вона.

Фінн здивувався. Дівчина боялася його, а не цю зграю навіжених, що змушували її брати участь у своїх збочених ритуалах? Але, схоже, що це дійсно було так, адже Сібіл повільно кивнула на ці слова та притислася до жінки ближче.

— Я вже не боюся його. Скоро він виконає своє призначення, і я отримаю силу, якою володію за правом.

Після цього все почало відбуватися занадто швидко. Жінки ніби вийшли з трансу, що його в них увела історія Бригіти, та розійшлися кімнатою, закінчуючи свої справи. Одна з них, Морін, здається було її ім’я, підійшла до Фінна та розірвала його брудну сорочку. Вона клаптями звисала тілом, виставляючи його на показ.

Сібіл же тим часом переодягли у чорне довге плаття. На фоні пошарпаного вбрання, що його носили всі інші жінки, цей одяг здавався урочистим. Насичено чорного кольору, поділ сукні був розшитим дорогоцінним камінням. Голову дівчини вкривав масивний каптур, що повністю закривав її волосся, лишаючи на видноті сині перелякані очі.

Фінн гадки не мав, що буде далі. Єдине, що він знав — це те, що свої останні вдихи він зробить сьогодні у цьому підвалі. Не було й шансу на те, щоб вибратися. У кімнаті повній жінок, він був прив’язаним до стільця, а його голова пульсувала тупим болем. Сльози беззвучно текли щоками та скапували на ноги. Ніхто не зважав на відчайдушність його безсилля. Лиш за кілька хвилин мовчазного схлипування до нього підійшла жінка, закинула його голову вгору та влила якусь теплу рідину до горла.

— Це щоб не пручався, — беземоційно пояснила вона.

Час зупинився. Фінн не знав, скільки хвилин чи годин пройшло, допоки він побачив перед собою Бригіту. Жінка тримала в руці срібний клинок. Позаду неї півколом стояли всі інші. Обличчя жорстокі, погляди впевнені.

— Страх, що в тобі, нас зміцнить, хай всіх нас твій жах живить, — Бригіта підійшла до хлопця та одним впевненим рухом провела своїм ножем по його щоці. Тепла кров цівкою потекла вниз шиєю.

— Ай! — Фінн зіщулився, свіжа рана запекла, приводячи його туманний розум до тями.

Тим часом у руках Бригіти з’явилася золота чаша. Вона простягнула її до хлопця, та притисла холодний метал до щоки, збираючи краплі крові всередину.

— Кров із плоті — сила з болю, покірно служи нашій волі, — жінка піднесла чашу до своїх губ. Тепла кров Фінна торкнулася її язика.

Хлопець затамував дихання, чекаючи якоїсь неймовірної зміни, але нічого не відбулося. Бригіта впивалася губами в чашу кілька секунд, поки останні каплі не потекли вниз її горлом, а тоді мовчки розвернулася та передала речі зі своїх рук наступній жінці, що ступила їй назустріч з напівкола.

Все повторилося. Клинок. Слова. Надріз на плечі. Пекучий біль. Чаша. Слова. Ковток. Інша жінка.

Фінн тремтів. Він не думав, що втратив багато крові. Хоч щохвилини надрізів по тілу ставало все більше, але вони були не глибокими. Пекучі, принизливі, брудні, але не глибокі. Він не міг втратити багато крові. Якби ж все закінчилося, якби ж він зміг втекти, якби ж він знайшов Грима… У нього було б достатньо сил для того, щоб скочити на нього, та забратися звідси до біса. Якби ж…

Страх, що в тобі, нас зміцнить,

Хай всіх нас твій жах живить.

Кров із плоті — сила з болю,

Покірно служи нашій волі.

Фінн несвідомо прокручував ці слова у своїй голові кожного разу, як їх промовляла одна з жінок. Він збився з ліку. Скільки їх вже підходило? Скільки залишилося? Він не міг дати відповіді на ці запитання. Допоки він не побачив перед собою обличчя Сібіл.

Клинок та чаша тремтіли в її руках. Здавалося, дівчина не знала, що робить, хоча й бачила, як дванадцять жінок зробила те, що слід зараз зробити їй.

Вона несміливо підійшла до нього, оглянулася назад, Бригіта кивнула, і враз всі почали говорити в один голос.

Кров'ю святиться нове життя,

Сила із крові — в руках майбуття.

Випий, сестро, і стань, як ми,

З нами єдиною будеш завжди.

Тілом Фінна пройшло легке тремтіння. Чому вони говорили це? Чому Сібіл так повільно підходила до нього, здіймаючи клинок так високо над головою? Чому вони робили щось інше? Чому…

Враз тремтяча рука дівчини сіпнулася, і з міццю, що її ховали кволі руки, опустилася Фінну в груди.

Він закричав. Сам не знав, звідки в нього з’явилися ці сили. На його пошматованому тілі розквітнула нова кривава рана. Сібіл потягнула ніж вниз та розпанахала його живіт.

Кров'ю святиться нове життя,

Сила із крові — в руках майбуття.

Тіло Фінна неконтрольовано сіпалося. Йому здавалося, що всі його нутрощі палали вогнем, викочуючись з його живота.

Випий, сестро, і стань, як ми,

З нами єдиною будеш завжди.

Голова впала на груди, і він побачив рану, що її зробила Сібіл. Кривава лінія розділила його навпіл, але була не також страшною, як відчувалася. Тепла червона рідина, пульсуючими рухами витікала з його тіла, забираючи з собою останні сподівання Фінна на порятунок. З такою раною він не втече звідси.

Голоси жінок ставали все голоснішими, вони крок за кроком підходили ближче до Фінна та Сібіл. Остання заклякла над своєю жертвою, розгублена, не знаючи, що робити далі. Або ж вона знала це занадто добре, тому вагалася.

Кров'ю святиться нове життя,

Вона піднесла чашу, що виблискувала кров’ю Фінна, до найбільшої рани на його тілі.

Сила із крові — в руках майбуття.

Рідина почала маленькою цівкою текти в середину.

Випий, сестро, і стань, як ми,

Сібіл піднесла чашу до губ та одним рухом перехилила її. Кілька секунд знадобилося на те, щоб випити вміст до дна.

З нами єдиною будеш завжди.

Фінн відчував, як останні життєві сили покидають його разом з кров’ю, що продовжувала текти його ногами та скапувати незліченними потьоками на підлогу. В цей момент багато думок роїлося в його голові, але всі вони були туманні та повільні, але одна з них була дуже ясною. «Я помираю.»

Фінн зібрав всю свою силу, щоб ще раз глянути на жінку, що від її рани він конав. Вона возвеличувалася над його зіщуленим тілом чорною хмарою. Більше не тремтіла та не боялася. Останнє, що він побачив перед тим, як зробити останній подих, це її червоні очі, що рубінами світилися в поглинаючій його пітьмі…

***

— Що будемо робити з його конем? — Роізін припала губами до своєї люльки.

— Ще не вирішила, — коротко відповіла Бригіта.

Жінки стояли на пагорбі, дивлячись як унизу кілька дівчат тягли болотом загорнуте в мішковину тіло. Дощ вже закінчився, й небо було безхмарним. Ніщо не вказувало на те, що кілька днів підряд у цих краях панувала страшна, безперервна гроза. Тільки грязюка, що бруднила ноги тих, хто вийшов на вулицю у цю погожу днину.

— Можемо лишити його і з’їздити в місто. Знаєш, скільки бравих чоловіків кинуться на допомогу безпомічній дівчині, що не годна дати раду зі своїм конем?

Бригіта всміхнулася та глибоко вдихнула чисте, холодне повітря.

— Твоя фантазія завжди була краща моєї, сестро.

Вони обоє захихотіли, і кілька дівчат, що поралися з викопуванням могили внизу, підняли свої погляди до них та махнули рукою в знак вітання.

Яка ж це все-таки була гарна днина.