Кам'яна могила

– Лікарю, я маю побачити професора Данилевського!

– Він у важкому стані.

– Він може говорити? Це дуже важливо!


     Я не знав чи пустять мене у палату до мого колеги та доброго друга. Вже була восьма вечора, на вулиці було темно, а години відвідування пацієнтів у лікарні закінчились. Ще двадцять хвилин тому я тільки вийшов з потягу, одягнувши перші ліпші штани противно коричневого кольору та піджак не менш привабливого відтінку жовтого, і от вже стояв на рецепції. З потертою валізою у руках у яку вчепився, наче там були діаманти, хоча насправді там було пару папірців з музею, де ми працюємо разом з Ігорем Івановичем. А також фото. Фото тої самої Скіфської пекторалі, яку сам Ігор Іванович Данилевський розкопав ще на початку своєї кар'єри у далекому 1986 році. Це скарб, який змінив історію України, змінив погляди науковців, але зараз це не важливо. Важливо, що професор у лікарні, а я думаю то про одяг, то про папери.


Мої думки плутались від нервування. Шкіра чесалась, наче нею повзали комахи або гусінь. Руки заціпеніли у кистях на рівні грудей, у яких був портфель. І знов цей портфель. Це фото. Вона, тобто пектораль, стоїть у моїх очах, округла, лискуча, міцна. Скільки років вона пролежала у землі, щоб отак сьогодні надто схвильовано я думав лише про її фото. Але як же там Ігор Іванович, що з ним сталося.


Нарешті високий, худорлявий чоловік у білому халаті відірвав погляд від паперів, опустив окуляри на горбинку носа та подивився на мене. Очевидно це був той момент, коли хотілось кричати на відвідувачів за порушення правил лікарні, я це добре відчув, коли його вена на лобі почала жити своїм життям, у кути губ сильно піджались. Але витримавши паузу, він закрив папку, знов поправив окуляри та додав.


– Третій поверх, шістдесят шоста палата. У вас є десять хвилин.


Притиснувши валізу до грудей ще міцніше, я побіг ледве освітленим коридором до сходів. Здавалось, що він не мав кінця, я все біг та біг. Я так давно не був у лікарні, слава богу. Особливо у державній. Я не знаю, як обирають будівлі для подібних закладів, але здається, що головним критерієм має бути – величезна будівля, яку не реставрували років сто. Нарешті сходи. Лише треба відкрити ці важезні двері, які наче ридали у русі. Може вони теж не у захваті від цих обставин, чи може то від суму. Адже навколо не було ані душі. Ні медсестер, ні інших лікарів, лише скрипучі важкі двері до сходів і я.


Як на зло, ще і напав кашель. Хриплий та пронизливий звук із моїх легень і гортані луною відбивався від стін та вікон на прольотах між поверхами. Напевно це нервове, бо як це пояснити інакше, адже я повністю здоровий. Навколо усе було таке антикварне, я звичайно як археолог люблю старовину, але у цей момент мені здавалось, що вікна от-от повилітають від мого кашлю, а цього мені б не хотілося.


На третьому поверсі, майже діставшись цілі, ще бувши на сходах я зупинився, щоб перевести подих і привести себе до ладу. Нічого краще я не придумав, ніж спертися рукою на стіну, з якої злізала фарба, як потім виявилось. Я закрив очі та пробубонів ледве чутно, що я хочу сказати Ігорю Івановичу, після чого обтрусив шматки бруду з руки та потягнув ручку дверей, що вели до коридору з палатами. І от білі палатні двері шістдесят шість показались переді мною. Періодично обтрушуючи руку від фарби, яка наче в’їлась у шкіру за декілька секунд та ледве стримуючи нестерпний кашель, щоб не розбудити цю мертву тишу навкруги, я штовхнув двері.


Я обережно зайшов до майже порожньої кімнати, де мій друг лежав нерухомо з закритими очима на твердому, ще напевно радянському, ліжку. Та раптом відчув цей запах. Запах настільки нудотний, як суміш ліків та старих відволожених речей. Він мене ще зустрів на першому поверсі, але тут у кімнаті він наче народився і жив і відчував себе господарем. Я одразу відкрив кватирку, щоб почати дихати, хотілось, навіть, висунути голову у вікно і там залишитись.


Моя свідомість повернулась після свіжого ковтка повітря і я широко відкрив очі, щоб роздивитись кімнату. Досить велике приміщення, яке по моїй оцінці може вмістити не менше десяти ліжок для хворих, але була лише одна. Убога та обшарпана. Поряд був маленький дерев’яний столик та стілець. З одної сторони це добре, що ніхто не буде заважати Ігорю Івановичу, не буде настирних сусідів з нудними історіями, біготні персоналу, а з іншої – тут було настільки моторошно і самотньо, що хотілося бігти на вулицю, де було життя.


Через хвилину я все ж таки повернувся до хворого, він мав блідий та стомлений вигляд, наче його розтерзала зграя собак і у боротьбі він поранив руки, адже вони були щільно обмотані бинтами по лікоть та попри це через пов’язки проступала червона кров, що залишала сліди на простирадлах та ковдрі. Він зробив швидкий подих та трохи відкрив очі. У цей момент яскраве світло від лампочки на стелі впало прямо йому в зіниці, від чого він почав мружитися та смикати кінцівками. Я наче сам відчув цей біль, адже лампочка била в очі навіть мені.


– Де я?

– Все добре, не хвилюйтесь. Це Валентин, ми з вами працюємо разом. А ви зараз у лікарні міста Мелітополь.


– Треба забиратись звідси.


Професор почав напружувати м’язи, щоб підвестись із ліжка, але страшенний біль охопив його тіло і розум. Він знову зустрівся поглядом із яскравою стелею, від чого його очі та рот широко розкрились, а тіло почало корчитись у судомах.


– Треба звідси забиратись. Трева, мені трева. Забитати!


Здавалось, що він остаточно втратив сили, з кожним наступним словом його язик ставав більш млявим, наче він розпухав у роті й ним було неймовірно важко керувати. А очі, як скляні кульки, що нагадали мені очі опудал у природничому музеї, дивились на цю стареньку поодиноку лампочку на стелі, яка періодично стала блимати, наче щось говорячи Ігорю Івановичу, а він уважно слухав.


Я не знав, що робити, мені хотілось рвати волосся на своїй голові, адже ось ми зараз стоїмо на порозі наукового відкриття, а головний керівник розкопок втратив розум у перший день експедиції. Та сама пектораль про яку я розповідав раніше, після багатьох років досліджень, привела нас до Кам’яної могили. Хоч вона відома ще з часів Наполеона, але ніхто досі не знав, що під кам’яними брилами є гроти та печери. Тому ми з професором організували експедицію, адже мали надію знайти не менш значущі артефакти часів скіфів.


Я сидів навпроти Ігоря Івановича вже декілька хвилин і тільки зараз помітив чималу рану на його голові, яка була зашита досить криво. Шов проходив від правої брови через лоб звертаючи за вухо. Слідів від пазурів не було видно, тому я все-таки відкинув цю ідею, що спала мені на думку на початку. Мій внутрішній дослідник-археолог на якийсь час став дослідником цієї досить не стандартної справи, тому я продовжив огляд травм Ігоря Івановича.


Я наблизився впритул до ліжка, щоб краще роздивитись рану за вухом, але у цей момент Ігор Іванович повернув голову до мене, його очі здавалось випадуть із черепної коробки, такий невимовний страх його охопив. Тремтячими губами він щось промовив. Я нахилився ще нижче, щоб розібрати слова, але ці звуки були більш схожі на маячню схибленого. Він не відводив погляду і навіть спромігся покласти свою скривавлену кінцівку мені на коліно, ніби потребуючи моєї допомоги. Я нахилився ще ближче, що відчув вухом рух губ професора. Все що я розчув, звучало як “Ой, ой, ойо рпата”, після чого професор втратив свідомість, він закрив очі, а рука на моєму коліні стала м’якою. Ця фраза “ойерпата” мені здалась напрочуд знайомою, тому я почав невпинно думати про неї. Я намагався напружити мозок, щоб згадати, де я її бачив чи чув, але усе було марно.


Раптом мою увагу привернула та сама лампочка на стелі, що стала відбивати ритм все швидше і швидше, тому я вирішив когось покликати на випадок, якщо вона згасне. Прибираючи руку Ігоря Івановича з коліна, я побачив, що за бинтом виступає край якогось малюнку, якого у професора точно раніше не було. Ми хоч з ним не настільки близькі, щоб знати такі особливості, але працюючи багато років разом у спеку і холод на різних локаціях України, досліджуючи кургани Південного Приазов’я, починаєш навіть помічати те що і не потрібно. Але тут із впевненістю на сто відсотків я знав, що у професора не було ніяких татуювань абощо.


Я обережно відігнув край бинта та побачив пантеру із широко роззявленою щелепою, що оголила свої гострі ікла. Я одразу впізнав цей символ. На розкопках я часто зустрічаю подібні зображення, але мене збентежив не стільки сам цей малюнок на передпліччі Ігоря Івановича, як його походження. Воно мало вигляд тавра розпеченим залізом, де запечена кров власне і створювала контур малюнку. Ще декілька секунд я роздивлявся і не міг повірити у те що бачу, адже це не вкладалося у здоровий глузд. За легендою скіфський цар Іданфірс у шостому сторіччі до нашої ери таврував таким чином полонених під час війни з перським царем Дарієм Першим. Але яким чином і чому це тавро з’явилось на руці мого друга. Я напружено водив очима по контуру то в одну сторону то в іншу, протирав очі руками, але ніяк не міг збагнути цю загадку.


Та несподівано мої очі поринули у повну темряву. Злощасна лампочка все-таки вирішила звести з розуму і мене. Я хотів навпомацки вийти з палати, тому обережно піднявся зі стільця, поклав руку професора йому на груди, принаймні я на це сподіваюся, адже було настільки темно, що треба було залучити усі свої відчуття. Особливо тактильні. Я обмацав стілець, щоб обійти його та направився у праву сторону тримаючись краю ліжка у напрямку дверей. Я нічого не бачив навіть приблизно. Як раптом попереду з’явився обрис тої самої пантери та завис у повітрі. У мене почала кружляти голова і палати скроня, тому я закрив очі. Здавалося, що я сходжу з розуму, та на щастя за декілька секунд кінчики моїх пальців торкнулись стіни, це була точно стіна, адже колюча фарба моментально встромилася мені у пальці. Але цього разу мене це не дратувало, а навпаки заспокоїло. Я почав мацати стіну ніби з любов’ю, наче ми не бачились багато років і від суму мені хотілось її обійняти. Я пестив її у різні боки, щоб знайти двері. І от нарешті. Холодна ручка потрапила у мою долоню. Я схопив її так міцно, як рятувальний жилет, як свіжий чистий ковток повітря та саме в цей момент почув тріск та запах смаженого пилу після чого світло заповнило кімнату, наче нічого і не було. Я вистрибнув із палати диким звіром, пантерою, яка не виходила у мене з голови та нарешті перевів подих. Напевно, я перенервував через останні події.


Я намацав пачку сигарет у кишені, почав її жмакати, але все одно не наважився закурити у лікарні, хоч нікого і не було. Нарешті опустив руки і поставив портфель на підвіконня. Знов намацав пачку сигарет, як несподівано позаду почувся голос, спокійний та самотній як і ця будівля.


– Я б вам не радив туди їхати.


Це був лікар, він підійшов безгучною ходою, наче плив по воді, так тихо і спокійно. Як привид, високий та тонкий і здається аж на голову вище за мене, як я цього не помітив одразу, а я наче не малого росту. Він поліз своєю блідою рукою у кишеню та дістав сигарету, запалив вогонь там димнув клубні диму у сторону кватирки. Без сумнівів я повторив за лікарем, нічого не запитуючи і теж закурив.


– Тим паче, що збирається на дощ.


Він дивився через паруючий дим у вікно, хоч там було темно, але говорив настільки впевнено, що не було сумніву, що на небі дійсно збираються хмари на негоду. Я не знав, що конкретно він знає про нашу експедицію і не хотів дарма балакати. Тому сконцентрувався на горбинці його носу та зробив затяжку. Але він все не зупинявся, монотонно та трохи гнидаво вів далі.


– Сім людей. Окрім професора Данилевсього, ще сім людей сьогодні прибуло. Посічені, погризені верхні кінцівки та хворий стан розуму. Не дарма цей курган називають могилою. Кажуть його охороняють духи скіфів.


– Я вам вдячний за турботу, але я науковець і не вірю у подібну маячню про духів. Завтра зранку я збираюсь навідатися до місця експедиції біля селища Мирне. Кам’яна могила це неоціненне джерело знань та знахідок для істориків та антропологів. Ви знаєте, що понад десять мільйонів років тому на цій території було море, саме тоді й почав утворюватися цей пагорб, який потім тисячоліттями слугував людям вівтарем для відправлення язичницьких обрядів та на цю мить містить декілька тисяч унікальних стародавніх наскельних зображень. Найбільше мене цікавлять скіфські петрогліфи та…


– Та їхні скарби. Чи не так? – лікар обірвав мене на слові та подивився так наче розрізав мене навпіл. Він затушив опалок та кинув на дерев’яну підлогу після чого продовжив. – Не раз я бачив, таких як ви, що полюють за стародавніми коштовностями. Ви просто приходите, турбуєте спокій гробниць або курганів та крадете усе майно, що вам не належить, чи не так, я вас запитую? У будь-якому випадку, раджу вам бути обережним і не недооцінювати стародавні перекази, що застерігають непроханих гостей.


Після своєї досить емоційної промови лікар наполегливо провів мене до виходу та завірив, що з моїм другом буде усе добре. Але усю ніч у готелі я не міг стулити очей, тому я намагався відтворити хід подій. Отже, цього ранку двадцять шостого жовтня Ігор Іванович Данилевський прибув до міста Мелітополь потягом разом із командою семи археологів, серед яких власне мав бути і я. Але моя кішка перекинула будильник, через що я і запізнився на потяг і довелося їхати наступним. За моїми даними вони вийшли з вагона о сьомій тридцять п’ять і направились до тутешнього готелю “Зірка”. Рівно о дванадцятій годині дня професор сповістив мене телефоном, що він з експедицією прибув до селища Мирне, що за двадцять кілометрів від Мелітополя і де власне знаходиться Кам’яна могила, що є природним та історичним пам’ятником, а також цінним джерелом досліджень для скіфологів. О шістнадцятій двадцять три Ігор Іванович надіслав мені фото грота, який розкопали, після чого я довго не отримував повідомлень, аж допоки не подзвонили з лікарні.


Також я згадав цю фразу “оерпата”. В мене було невимовне відчуття, що десь я бачив її. І оскільки я все ще не міг заснути о першій ночі, почав копирсатися у паперах та книжках, якими користуються скіфологи. Я відкрив словник скіфо-сарматських слів і ретельно перебрав слова. На жаль до нас дійшли не більше двохсот слів і переважно імена та назви, отже шансів знайти це слово було не багато. Потім я відкрив науковий посібник зі скіфської мови. От що я знайшов. “Геродот розповідав, що зі скіфської мови «ойор» – людина, «пата» – вбивати. Зі словника Гесигія οἱ ἀνδροκτόνοι. Σκύθαι (Hdt. 4, 110,1) – вбивці людей, чоловіків”. Я перечитав багато сторінок дослідження, і вже під ранок виключився із книжкою на грудях. Але головне, що мені стало зрозуміло зміст цієї фрази, який повідомив вам вище. Та що хотів мені сказати цією фразою Ігор Іванович. Про яких вбивць людей він говорив та який зв’язок вона має до розкопок.


Зранку я відкрив очі та одразу не зрозумів, де я. Сонячні промені падали на моє ліжко, засліплюючи все навколо. Прийшовши до тями, я схопився і не гаючи часу викликав таксі. Дорога від міста Мелітополь до селища Мирне зайняла не більше тридцяти хвилин. Водій за весь час не сказав і слова, тому я навіть не запам’ятав, як він виглядав, але я звернув увагу на його кремезні руки, що тримали кермо. Він мав величезні пальці, від чого під'їжджаючи до кургану, я відчув якийсь страх. У вухах почало дзвонити та гупати, що я почав уривчасто дихати. Трохи вгамувавши біль я вийшов із машини та пішов у напрямку кам’яного стоунхенджу. Він вже виднівся на обрії, як по дорозі я наткнувся на медальйон. Я одразу впізнав “щасливий” медальйон професора Данилевського, який він завжди носив під час розкопок. Він ніколи з ним не розставався, тому мене збентежила ця знахідка. Я поклав медальйон до кишені і пішов далі. Через триста метрів від медальйона і знайшов портфель з якого були випотрошені папери. Що в біса тут відбулось? У мене знов почала боліти голова, але я продовжив бродити навколо Кам’яної могили, оглядаючи десятки особистих речей археологів, що були розкидані по периметру. Шматки одягу і документів, лопатки й сита, та інші речі валялись навкруги, перетворюючи скарб на смітник.


Тим часом ранкове сонце затягнуло хмарами та звідкись піднявся вітер. Але я пішов далі, допоки побачив грот, що був неакуратно закиданий камінням. Саме це грот професор з командою розкопали вчора. Мене це дуже здивувало, адже навіщо це було робити. Дослідження на цій ділянці є офіційним. Навіщо комусь приходити сюди, щоб закривати грот назад, адже навряд чи це зробив хтось з експедиції.


Я все ще оглядав грот, як раптом почув якийсь звук, наче дихання, позаду мене. Важке та глибоке. Я повільно повернув голову, але нікого не було. Напевно то був вітер, принаймні я намагався себе переконати у цьому. Я ще раз оглянув грот. Підійшов ще ближче і побачив сліди крові у вигляді відбитків, наче хтось скривавленими руками хапався за кам’яні виступи. Зробив ще крок, обережно ступаючи на пісок, як раптом почув голос по іншу сторону грота, наче хтось кликав на допомогу. Це був стогін раненого створіння, тому я почав розкидувати каміння, що розчистити вихід. Звук ставав все голосніше, а я все швидше жбурляв каміння допоки не побачив отвір. Я почав кликати людину чи що б то не було, але вже нічого не чув, як раптом хтось дуже сильно штовхнув мене у спину і я впав прямісінько у темряву.


Коли я відкрив очі, то відчув сильний біль у попереку. Спробував встати, але не вийшло. Навколо було темно, тому я дістав запальничку. Маленький вогник освітив печеру. Там було холодно і вогко. І знов я почув цей звук, але цього разу дуже голосно. Я почав кричати у відповідь, благаючи на допомогу, але через кілька секунд пожалкував про це. Через п’ять метрів біля стінки печери у темряві я побачив силует. Високий, метра два не менше, з широкими плечима, що були повернуті у мою сторону. Я навів на нього вогонь, щоб роздивитись. Але у мене настільки тремтіли руки, що я випустив запальничку. Я почав мацати кам’яну підлогу, щоб знайти її, і коли нарешті знайшов і знов запалив вогонь, вже нікого не було.


Я почав повзти до стінки, щоб спертися, але раптом переді мною з’явились ноги. Голі та брудні. Я повільно підняв очі та побачив жінку, на вигляд років сорока, з засаленим довгим волоссям в обідраному одязі. Вона була велетенського зросту та з великими руками. Вона дивилася мені прямо в очі, після чого нахилилася, та схопила за волосся і кудись потягла. Я кричав та пручався як міг. Спина нестерпно боліла, а я вже прощався із життя у думках. Вона притягла мене в іншу кімнату у печері та кинула у центр як шматок м’ясо на стіл. Там було ще три істоти як раптом вони почали кричати “оерпата”. Один із них тримав розпечену залізяку, він повільно підійшов та відкрив свій рот з гнилими зубами, крикнув щось, а потім обпік мене залізякою. Я пручався, моє тіло страждало і нило від болю. Після чого я втратив свідомість.


Коли я відкрив очі, було темно. Я стояв і спина зовсім не боліла. Я приклав руку до серця, щоб вгамувати його та відчув сильний біль у скроні, яка почала нестерпно пульсувати. Я почав жадібно хапати повітря, наче воно закінчилось, після чого знов закрив очі, щоб зосередити свій розум. Я вирішив, що треба йти вперед і зробив різкий крок, але раптом відчув твердив предмет до якого доторкнувся мій великий палець ноги. Я штовхнув праву ногу ще раз уперед, але той самий супротив очікував на мене. Моє серце вилітало з грудей ще більше. Я простягнув руки уперед і нічого не відчув, після чого спробував ступити лівою ногою і нарешті просунувся далі. Потім підняв праву ногу вище і так само обережно та повільно з простягнутими руками уперед пішов далі. Тільки зараз після успішного та більш впевненого кроку я наважився відкрити очі хоч суттєво це нічого не змінювало, адже було дуже темно. Через декілька секунд мої руки уперлись у щось холодне, а пальці щось вкололо. Коли я нарешті відкрив очі, то побачив фарбу, що врізалась мені у шкіру. У повітрі був запах смаженого пилу, а я все ще був у палаті Ігоря Івановича. Я обернувся і побачив на підлозі балку, що виступала аж на десять сантиметрів, через яку я власне і не міг йти. Ігор Іванович лежав не рухомо. А я обережно взявся за дверну ручку та вийшов з палати. Повільно, ледве переступаючи ватними ногами. Як раз прийшов лікар і сказав мені фразу, яку я вже чув.


– Добре. Добре. Я нікуди не поїду.