Ось тобі, жінко, мова.
Стріляй із неї.
Катерина Калитко
Бардак влаштувати легше, ніж навести лад — і в житті, й удома, й у гостях. У напівтемному номері Нелі чомусь саме бардак — хіба що бюстгальтер не висить на люстрі. Та дивне інше. Просто посеред кімнати. На підлозі.
Неля кліпає.
Прибиральниця середніх літ, яка перша все побачила й покликала першу-ліпшу в коридорі — себто Нелю, що якраз поверталася з пляжу, схлипує. Охоплює себе руками. Її пробиває дрож.
Нелю теж.
— Я не відчиняла! — навіщось хрипко бурмотіла прибиральниця. — Двері були прочинені.
Напіввитягнутий ключ висів у дверному замку. Та Нелю хвилювало тіло. Чуже і водночас знайоме.
Найперше подумала: який бардак.
Але ні, найпершою думкою в цьому клятому місці була інша. Зовсім інша.
1
«Спека. Степ, — подумала Неля, вийшовши з автобуса, у якому приїхала до міста Південного. — Запах. Запах божевілля».
Навіть забула про затерплу спину і велику важку сумку, яка тепер тиснула на праве плече. Пожовкла й висока трава, яка духмяніла так, що аж паморочилось у голові, починалася відразу після автовокзалу й зовсім не нагадувала місто. Вже далі височіли хмарочоси. Їхні стіни мали пастельно-бежевий колір, що нітрохи не нагадував звичний сірий у Харкові. У центрі всієї забудови блищав низький скляно-синій купол спортивного комплексу, про цю видатну пам’ятку Неля читала в інтернеті. За будівлями вгадувалося Чорне море, чиї хвилі під сонячним промінням перетворювалися на міріади блискіток.
Вона рушила в інший бік — до готелю «Апельсин», де на неї чекав заброньований одномісний номер. За ним стояла будівля з написом «Хімічний завод». Яскравий контраст: курорт і промисловість, степ і море.
Наступним відкриттям став міський транспорт. Точніше, його цілковита відсутність. Південне було настільки малим містечком, що Неля думала обійти його за годину-дві. Воно не потребувало ні маршруток, ні тролейбусів, ні автобусів, ні автівок. Коли вона поцікавилася, де найближчий супермаркет, перехожий старий із майже чорною засмагою лише махнув рукою в бік моря:
— Туди. Там побачите відразу.
Та поки що вона мусила йти в бік протилежний — до готелю.
Містечко, яке виникло у сімдесятих роках серед степу і біля моря, не знало, що таке метушня і сморід вихлопних газів. Рай, що став в Україні реальністю? От тільки, зітхнула Неля (точніше, глибоко вдихнула ще раз запах трав, на мить заплющивши очі), навіть у цьому раю порушували закон.
Інакше б сюди не приїхала.
В «Апельсині» її зустріли прохолодно, та після спеки навіть непривітна жіночка за склом ресепшена не дратувала, бо поруч працював кондиціонер. Опинившись у своєму номері, Неля скинула сумку і впала на застелене помаранчевою ковдрою ліжко. Нарешті! Після тригодинної поїздки з Одеси нарешті можна хоч трохи розслабитись.
Запах. Він відчувався навіть у номері, просочувався крізь фіранки вікон і шпаринки стін. Здавалося, цей запах втамовував спрагу краще, ніж вода. Робив кожну клітинку тіла іншою. Неля спробувала пригадати, коли востаннє так дихала.
Настрій швидко змінився на балконі, де вона почула новий хіт «Спека», знайомі слова: «Ця спека — це пекло пекельне, це пес, гарячий, як степ, і сухий, наче степ…» долинали з тераси готелю. Наморщила чоло. Послухавши ще трохи, спустилася до тераси, людей там не було — всі або відпочивали на пляжі, або ховалися від спеки в номерах. Сівши в затінку, вона мирно чекала. Відчинилися двері готельного ресторану, до Нелі швидко підійшла офіціантка з меню й нотатником у руках.
— Вітаю в нашому закладі «Апельсин»! Що замовляєте?
— Я подивлюся меню.
Офіціантка кивнула і вже збиралася піти, та Неля затримала.
— А скажіть, будь ласка, чи має ваш заклад ліцензію на цю музику, що зараз грає?
Офіціантка закліпала очима, щиро не розуміючи, про що мова.
— Ліцензію?
— Ліцензію. Дозвіл використовувати музичний контент.
Здавалося, офіціантка навіть не знала слова «контент». Зітхнувши, Неля вийняла з кишені своє посвідчення.
— Інспекторка з авторського та суміжного права. Представляю інтереси єдиної в Україні ліги, що продає музику для барів, кафе, ресторанів, магазинів, торгових центрів. Якщо ваш заклад не має ліцензії та використовує нашу музику в піратський спосіб, без дозволу звукозаписувальних студій чи продюсерських центрів, закон передбачає штраф.
— Штраф? Але… — пролопотіла офіціантка, зрозумівши лише останнє слово. — Вибачте, я… це не в моїй компетенції. Зараз покличу директора, і він…
— Буду вдячна, якщо ви його покличете і принесете мені мохіто. Подивлюся ще меню.
Офіціантка побігла. За хвилину «Спека» перестала грати, запанувала тиша. Неля похитала головою. На що вони сподіваються? Музика і розмова з офіціанткою вже були записані на диктофон. Також музику, ймовірно, чули й інші постояльці, свідки знайдуться. Невже хтось на суді переконає, нібито на терасі нічого не було, крім тиші? Та й давно всім відомо: Україна — пірат номер один у Європі. Авторські права на музичні, літературні твори й фільми тут порушувалися всюди, ніхто не збирався за них платити, саме тому творці в Україні частіше бідували, ніж купалися в розкоші. Прокручуючи в голові всі ці аргументи «за» і «проти», Неля помітила білявку, що теж вийшла з готелю на терасу.
Ця білявка була дивовижно схожа на ляльку Барбі. Неля могла лише здогадуватися, скільки зусиль вона доклала, аби зробити свою зовнішність настільки штучною й ефектною водночас. З мимовільним сумом подумала, що понад усе такі дівчата прагнули сподобатися чоловікам, і бажано багатіям, легко стаючи іграшками в їхніх руках.
Утім, можливо, якраз ця ляля була не іграшкою, а навпаки — вміло маніпулювала чоловіками.
Вона не звернула на Нелю уваги, натомість наче виглядала когось. Зрештою, на її обличчі відобразилася досада, дівчина роздратовано зітхнула й сіла на лавку за столом, що стояв навпроти. Цієї відстані було достатньо, щоб заговорити.
— Чоловіки бувають просто нестерпні, чи не так? — подала голос Неля.
Дівчина здивовано озирнулася на неї. Непевно всміхнулася.
— Про що ви?
— Ну я чекаю на директора ресторану ось уже п’ятнадцять хвилин, але прийшли поки що тільки ви. Навіть офіціантка ще не принесла мохіто, а я його замовляла.
— О, — протягнула ця ляля і відкинула назад своє довге пряме волосся, щоб не заважало. — Впевнена, вони от-от прийдуть.
— Ви ж чули музику? — Неля знову тримала свій диктофон ввімкненим, так, щоб ляля його не помітила. — Цей хіт «Спека» був останнім.
— Так, так. Дивно, що тепер перестала грати. Зазвичай тут музика і вдень, і вночі, безперервна, але тепер… Можливо, зламався магнітофон.
Неля подумки подякувала за це свідчення. Буде що подати як доказ.
— Якби ж її раніше вимкнули, — вела далі дівчина-лялька, — можливо, тепер ми б не орендували квартиру, щоб там відіспатися. В цьому готелі постійно якась дискотека, жодного сну. Зараз чекаю на свого нареченого, він от-от має прийти, і ми поїдемо.
Чудово! Неля отримала ще один аргумент на власну користь.
— А ви звідки? — поцікавилася дівчина.
— Харків. — Неля вимкнула диктофон і сховала у сумці.
Дівчина цього не помітила. Вона мрійливо закотила очі й витягнула губи.
— О! Я сама з Миколаєва. Здається, у цьому Південному взагалі немає місцевих — усі приїжджі.
Якщо місто існувало лише років п’ятдесят, то, звісно, у ньому жили в основному приїжджі.
— Усі сюди приїхали відпочивати, — говорила дівчина, — а я — писати вірші. Це місто мене надихає. Воно таке молоде.
— Он як? Ви поетка?
— Так, навіть маю збірку, — вона вийняла тоненьку книжечку кишенькового формату з яскраво-жовтою обкладинкою, на якій був намальований елегантний жіночий профіль. Назва: «Мертва жива», авторка — Лариса Параманджанова. Вочевидь, самвидав. — Вийшла місяць тому.
Неля поклала на збірку свою візитку.
— Ліга «Музичне право» до ваших послуг. Якщо раптом вірші стануть піснями з музикою і ваші авторські права порушуватимуться, ви знатимете, до кого звернутися.
Очі дівчини розширилися. В них можна було прочитати подив і захват.
— Ви захищаєте авторські права?
— Права музикантів, звукозаписувальних студій, продюсерських центрів.
— А письменників?
— Гадаю, цим уже займається інша ліга.
— Шкода, — пробурмотіла поетка. — Я підозрюю… — вона замовкла, а тоді їй ніби спало на думку інше. — У нас сьогодні захід «Поезія опівночі», збираємося на вечірку читати вірші. Це буде на яхті. Нас слухатимуть море, місяць, зорі і всі-всі, хто прийде. Сюди приїхали дуже цікаві поети, буде звучати й музика. Запрошую. Вхід для вас безкоштовний. Впевнена, нам варто познайомитися ближче.
Неля хотіла відмовитися. Поезія її не цікавила, до того ж опівночі Неля віддавала перевагу сновидінням, а не музиці й віршам, які слухатиме море з небесними світилами. Проте щось у Ларисиному погляді зупинило. Поки Неля роздумувала, знову вийшла офіціантка, вже з мохіто на таці.
— Володимир Тарасович просить вас зайти до нього, — швидко промовила вона до Нелі. — Це службове приміщення…
— А цей ваш Володимир Тарасович не може вийти, бо в нього щось із ногами?
Офіціантка густо почервоніла і чомусь кинула погляд на поетку, наче вона була тут небажаною особою. Неля похвалила себе за доречний сарказм. Лариса тим часом підскочила й побігла до свого нареченого, високого хлопця в білій сорочці і білих штанах, що підходив до готелю, та Неля дивилася лише на офіціантку.
— Зараз я питиму ваш мохіто, — промовила, — а тоді, хай уже буде так, піду до Володимира Тарасовича.
Офіціантка низько схилила голову, пробурмотівши, що директор зачекає скільки треба, та мало не побігла назад. Неля відразу надіслала голові ліги Лаврентію Ярославовичу всі записи й зателефонувала.
— Ще один пірат спійманий, — повідомила вона йому, коли голова відповів. — Якщо цей Володимир Тарасович не дурень, він купить нашу ліцензію. Інакше — суд і штраф.
— Взагалі-то я посилав вас до торгового центру.
Отак. Замість похвали — чергове невдоволення. Неля мимоволі зчепила зуби. Промовила якомога спокійніше:
— Дійду й до нього.
— Дійдіть, і якомога швидше. Пам’ятайте, що ви насамперед менеджер ліги, а не інспектор.
Неля пригадала інше: як неохоче Лаврентій погодився дати їй відпустку, коли вона вирішить справи з місцевим торговим центром. Як раніше намагався все зменшити зарплату, поки Неля не довела, що може працювати краще, ніж більшість інших інспекторів цієї ліги. Її шеф був достобіса жадібним типом із блискучою сивиною та не менш блискучими зубами. Вилетівши колись з одеського шоу-бізнесу через скандальні висловлювання про феміністок і трансексуалів, він робив усе, щоб зазнайомитися з київськими продюсерами. Так і дійшов до нинішньої посади, тепер мешкаючи поруч із Межигір’ям, у якому колись жив Янукович.
Але нині Лаврентій мусив примиритися, що одним з кращих його працівників була жінка, Неля, вона ж Агнелія Когут, яка нітрохи не поступалася чоловікам. Вона не називала себе «інспектором» чи «менеджером», тільки «інспекторкою». А вже коли одного разу сказала «підприємиця», маючи на увазі власницю львівського бару, де теж грала музика без ліцензії, Лаврентій аж підскочив і довгенько втовкмачував, нібито, по-перше, правильно «підприємниця»», а по-друге — навіщо так, якщо можна казати просто «підприємець». Із шефом Неля не сперечалася, однак продовжувала вживати слово «інспекторка».
На щастя, з ним вона частіше розмовляла телефоном, ніж бачила наяву. Постійно доводилося виїжджати в різні міста, де помічали порушення авторських прав, і така дистанційна робота Нелю влаштовувала. Лаврентія теж.
Закінчивши коротку розмову з керівництвом, вона посиділа ще трохи. Коктейль мохіто виявився доволі непоганим, тож Неля смакувала кожен ковток. Погляд упав на збірку, яку Лариса залишила на столі, забравши візитку. Неля розгорнула книжку на першій-ліпшій сторінці.
Між хвиль і степу вітер завиває,
з морських глибин на місяць блудить місяць,
і там, де бреше дзеркало, немає
мені серед живих земного місця.
Блукаю тінню у чужій сорочці,
і сум бере, що в ній не народилась,
та досконало скоєно в ній злочин,
довершений, як пристрасть, наче хвиля.
Володимир Тарасович був засмаглим молодиком, трохи вищим за неї. Він подивився на нову відвідувачку свого кабінету роздратовано, а за мить уже нахабно, поглядом оцінивши її статуру. Що ж, вона й без нього знала, що має привабливу фігуру, хоч особливою вродою не вирізнялася: звичайна слов’янська зовнішність. Давалися взнаки лише численні тренування у спортзалах.
На Володимира вона дивилася незмигно, немов хотіла загіпнотизувати. Машинально закручуючи на палець русяві кучері, уточнила:
— Отже, ваша відповідь: «Ні»?
Рипнуло крісло, в якому він сидів. Хоч і коштувало, либонь, не одну тисячу гривень, а все одно рипіло. За його спиною стояла шафа з книжками. Корінець однієї книжки трохи нагадав Ларисину обкладинку. Що ж, ця ляля цілком могла подарувати готелю свою збірку.
— Ні, — повторив він твердо. Усміхнувся. — Тут море. На морі всі слухають музику. То тепер кожному для цього потрібен ваш дозвіл, ще й платити за нього?
— Так, — спокійно відповіла вона. — Власники музики продають її, а не роздають безкоштовно. Якщо вона грає у вашому ресторані без дозволу власників, це піратство й карається штрафом.
Усмішка Володимира стала поблажливою.
— Дорогенька, якби я був піратом, ви б сиділи не тут, а в каюті, зв’язана і з кляпом у роті. Ви б не балакали тут про всілякі права, та й узагалі б не мали змоги щось сказати. Ми ж анітрохи не заробляємо на цій вашій музиці, ми просто слухаємо її, так само, як мільйони людей слухають її на ютубі чи в тік-тоці.
Неля трохи нахилилася вперед.
— Дорогенький, — віддячила йому тим самим словом, не намагаючись уже бути ввічливою. Із задоволенням зауважила, як поблякла Володимирова усмішка. — Думаю, суд і адвокат вам швидко пояснять, що піратство буває різне, й не лише на кораблі. Ви не хочете платити за музику, що ж… тоді платитимете штраф тому, що ігноруєте закон і вимоги тих людей, які цю музику створюють. І я гарантую, що після цього ви швидко вилетите звідси на вулицю й шукатимете іншу роботу. Але чи візьмуть вас в інший ресторан хоча б офіціантом?
Володимир уже не усміхався.
— Власник ресторану, ваш нинішній роботодавець в усьому звинувачуватиме саме вас, — підбила підсумки Неля. — Уся провина ляже на вас, він про це потурбується. Хоча зараз, так, ви захищаєте свого роботодавця.
Володимирові щелепи, здавалося, закам’яніли, як і сам погляд. Зрештою ворухнув губами. Відкашлявся і вже голосно та чітко вимовив:
— Нам більше немає про що розмовляти.
— Що ж, — устала зі свого крісла Неля. — Мій номер телефону вам відомий, я зупинилася у вашому готелі. Якщо раптом виникнуть нові теми для розмов, ви знатимете, до кого звернутися.
Коли вона вже виходила, Володимир таки її зупинив.
— Зачекайте.
Неля озирнулася, здійнявши брову.
— Ви проживатимете в нашому номері безкоштовно, якщо вся ця розмова… справа… — він відтягнув краватку, звільняючи від неї шию. Неля чекала. — Якщо все це непорозуміння не дійде до суду.
Неля мовчала. Таких пропозицій вона ще не отримувала за весь час своєї роботи, хоч працювала в лізі вже майже рік. Зазвичай власники чи директори закладів або ламалися під тиском її аргументів, або тільки гнівалися й погрожували, що робило їхнє становище ще більш вразливим. Володимир хоч і був молодшим за неї щонайменше на п’ять років, виявився доволі спритним.
— Крім того, — додав він, — безкоштовне триденне харчування в ресторані. Тільки для вас.
— І жодної музики ані вдень, ані вночі?
— Жодної.
Неля думала. Для Лаврентія важливіший був торговий центр, ніж цей готель-ресторан. Пригадала слова, нібито вона більше «менеджер», аніж «інспектор».
З іншого боку, вона не стільки працювала на Лаврентія, скільки захищала права творців. Лігу, єдину в Україні. Погодившись не доводити справу до суду, Неля дозволяла піратству залишитися безкарним. Та навіть це вже від неї не залежало, всі докази піратства мав Лаврентій, він і вирішував, чи віддавати справу на розгляд суду. Однак звідки Володимиру про це знати?
Зрештою, Південне було доволі привабливим містом, хоч Неля й не планувала в ньому відпочивати. Вона планувала поїхати в Карпати й далі, за кордон, але там витратила б майже всі заощадження.
Тож вона ухвалила своє рішення:
— Тоді я поживу у вас місяць.
Бачив би Лаврентій, яким кривим вийшов усміх у Володимира, відразу збільшив би їй зарплату. Втім, ні, виправила вона себе, вже сидячи на широких дерев’яних гойдалках, подібних до лавки, знайшла їх за терасою. Володимир був чоловіком, і Лаврентій суто з чоловічої солідарності подумки підтримував би його, а не її.
У торговому центрі «АТБ» історія повторилась майже так само. Вимога привести керівництво, пояснення, що таке піратство і як воно порушує авторські та суміжні права, записана музика з цими розмовами на диктофон, а далі, за хвилин десять, коли музику в центрі вимкнули, спроба керівництва схитрувати і заявити: «нібито нічого тут не грало». У відповідь Неля тільки показала на своєму телефоні вже надіслані Лаврентію докази.
Керівник центру — кремезний сивий Гектор Дмитрович, що колись працював ментом, — розізлився. Погрози Неля теж записала на диктофон і відразу натиснула на кнопку «відправити». Лаврентій отримав іще один доказ. Схаменувшись і зрозумівши, що Неля не з лякливих, а попереду може бути суд, Гектор на мить замовкнув. Далі він, вочевидь, роздумував, що дешевше: вбити «шахрайку з якоїсь ліги» чи таки придбати ліцензію. Врешті неохоче пристав на останній варіант. Неля назвала номер банківської картки ліги й пішла. Вся ця розмова тривала дві з половиною години, Неля встигла добряче зголодніти і почувалася такою втомленою, що вже не мала сили радіти своїй відпустці, яка нарешті почалася.
Повернувшись до ресторану, вона замовила морський салат із креветками та рис. Поївши, з усміхом кивнула на прощання офіціантці, що кидала на неї тривожні погляди, й вийшла. Вечоріло, а вона досі ще не поплавала в морі.
Спуск до пляжів починався з колон і сходинок, що нагадували античні. Панорама, яка відкривалася згори, приємно вражала: Неля на мить завмерла, насолоджуючись видовищем: море і небо. Що ще потрібно для гарної відпустки? Та спустившись, вона вже знала, що ще справді потрібно: чистий пляж. У Південному пляж був неширокий і замість піску мав землю й пилюку, що нагадувала сірий попіл. Шезлонгів на пляжі Неля не помітила — відпочивальники лежали на своїх рушниках і покривалах, дехто стояв після купання під сонцем, яке сідало за обрій. Швидко роздягнувшись, Неля в білому купальнику, не вагаючись, пірнула у хвилі. Водоростей і медуз не було, вода виявилася на диво чистою й теплою. Неля заплющила очі й попливла брасом, а потім на спині.
Цілий місяць відпустки!
Згадавши, як Володимир пропонував безкоштовне проживання і харчування, Неля всміхнулася. Якби вона щомісяця отримувала такі пропозиції, то могла би вважати свою роботу найпривабливішою у світі. І вмить викинула всі думки про роботу з голови. Було майже темно, коли вона вийшла нарешті з моря й побігла до свого рушника. Пляж знелюднів. Щасливо усміхаючись, Неля повільно одяглася, взяла маленьку сумку й попрямувала до сходинок. До міста. До готелю. До свого номера. Туди, де подумала, який бардак…
Схлипуючи, прибиральниця кудись побігла. Вочевидь, кликати на поміч і дзвонити в поліцію. Все ще перебуваючи у ступорі, Неля наважилася підійти ближче, аби роздивитися мертву дівчину, чиє довге світле волосся віялом розметалося на підлозі, і затамувала подих. Це була та сама поетка схожа на Барбі. Лариса, з якою розмовляла в ресторані. Її очі, що вдень іще блищали, тепер згасли назавжди, хоч і продовжували дивитися. Нафарбовані губи на блідому обличчі здавалися темнішими. Ідеальна лялькова зовнішність, спотворена смертю…
Чи то Нелін номер був узагалі? Вона роззирнулася. Ні, жодної помилки, номер її, ось і велика важка сумка, кимось недбало кинута під стіл. Всі речі — Неліні. Всі.
Тільки тепер до неї з жахом дійшло, що Барбі була одягнута в її, Неліну, напівпрозору сорочку.
Неля скрикнула. А потім закричала — так голосно, як ніколи в житті. Улюблена нічна довга сорочка блакитного кольору на чужій мертвій жінці стала останньою краплею. Тому що це вже була не чиясь прикра випадковість. Це стосувалося її, Нелі. Особисто. Не тямлячи нічого від жаху, штовхнула двері і ще більше заволала — вона зовсім забула, в який бік ті злощасні двері штовхати, тож замість того, щоб відчинити, вона їх зачинила. Почула, як ключ, що стирчав у замку ззовні, вилетів і дзенькнув, впавши на підлогу.
Неля опинилася у замкненому просторі з трупом. Гірше. З трупом, одягнутим, у її сорочку.
— Випустіть! — волала вона, б’ючи кулаками по дверях. — Випустіть мене!
Вона згадала, що має свій ключ, і схаменулася. Тремтячими руками витягнула його з кишені своїх джинсів, а тоді озирнулася на мертве тіло і зробила глибокий вдих. Їй дещо спало на думку. Видихнула. З іншої кишені вона витягнула телефон. Змусила свої руки не тремтіти. Зробила ще один глибокий вдих. І почала знімати місце злочину на камеру, а в тому, що стався саме злочин, не мала сумнівів. Хтось безжальний вирішив її підставити. Сорочка — як натяк. На що? На те, що наступною буде Неля? Чи це було попередження? Помста?
Чи ні?
Пролунали стривожені голоси. У двері щосили почали бити ззовні, Неля швидко сунула телефон у кишеню й поспішила відчинити. У приміщення одразу ввірвалися троє, мало не збивши її з ніг. Одного вона впізнала, це був Володимир Тарасович. Другий носив поліцейську форму, а третій виявився Ларисиним нареченим. На його руці блищав білий годинник.
Трійця заговорила майже одразу.
— Якого біса ви зачинили двері? — запитав той, що прийшов чи приїхав у поліцейській формі.
— Що сталося? — вигукнув Володимир Тарасович.
— Моя наречена тут? — запитав схвильовано чоловік із годинником.
Не добираючи слів, зі слізьми й криками, Неля розповіла про свою пригоду з дверима, про те, як її налякала сорочка, про те, що не цього вона очікувала у готельному номері в Південному й спробувала вискочити в коридор. Вона вже задихалася в цьому приміщенні. Але поліцейський схопив за руку.
— Не так швидко, дівчино. Заспокойтеся! — одразу йому довелося звертатися до чоловіка з годинником, що кинувся був до тіла. — Стійте на місці, чорт забирай! Ви затопчете всі сліди!
Чоловік безсило завмер, хапаючи повітря ротом. Пробурмотів:
— Як? Як вона опинилася тут?
— Я хочу пити! Хочу в туалет! Хочу інший номер, інший готель! — Неля замовкла. Жах трохи відступив. Вона глянула на приголомшеного Володимира.
Поліцейський знову гаркнув усім заспокоїтися. Чоловік із годинником закрив очі руками. Його плечі затремтіли. Він почав повільно осідати на підлогу. Ніби зменшився у розмірах.
Поліціянт наказав вийти всім у коридор, і вони опинилися там разом із прибиральницею та непривітною жіночкою з ресепшена. З’явилися нові поліціянти, прийшли криміналісти, прибігли дві пані поважного віку. Як з’ясувалося, то були поетки, що мали виступати на яхті опівночі. Вони теж зупинилися в «Апельсині» і знали Ларису. Неля згадала про збірку. Про вірш, який прочитала. Ця книжка досі була в її маленькій сумці, Неля брала почитати на пляж, але так і не почитала.
Тепер Неля поезію майже ненавиділа. Вона згадала останнє Ларисине прохання, щоб прийшла на «Поезію опівночі».
— Який жах! — одна з поеток схопилася за серце. Як згодом з’ясувалося, її звали Тетяною. — Бідолашна Лара!
— Світла пам’ять, — промовила її зблідла колежанка. Її звали Глорією. — Треба повідомити іншим.
— Так, так, Віталіні. Треба піти до неї. Вона…
До них наблизилася повнотіла поліціянтка з текою і попросила дати свідчення.
Біля ресепшена до Нелі підійшов Володимир із пледом. Тільки тепер Неля збагнула, що вона тремтить, ніби від холоду, хоч насправді було досить тепло. Кондиціонер у коридорі не працював.
Вона закуталась у плед.
— Зараз принесуть заспокійливий чай, — сказав Володимир. — Якщо потрібне щось іще, кажіть. Весь готель у вашому розпорядженні.
— Ви мали запасний ключ від мого номеру, — сказала Неля. — Як так сталося, що цим ключем відчинили мій номер?
— Це вже з’ясовує поліція, з ключа візьмуть відбитки пальців.
«І знайдуть на ньому тільки ваші», — промайнула думка.
— Отже, хтось потай узяв ключ і влаштував… усе це?
Володимир винувато потупився.
— Ключ лежав на столі в моєму кабінеті. Я не вішав його на стіну в ресепшені, бо вам номер дав по бартеру, і треба було ще узгодити певні формальності з керівником. Але мене відволікли. Я… виходив з кабінету.
Забув про ключ.
— Тепер обов’язково придбаємо сейф для ключів, — промовив Володимир.
У них не було навіть сейфа. Будь-хто міг зняти будь-який запасний ключ зі стіни на ресепшені.
Неля промовчала, перетравлюючи почуте, дедалі менше почуваючись у безпеці. Вже зручно вмістившись у помаранчевому кріслі біля ресепшена на першому поверсі і п’ючи чай з турецької м’яти, вона могла сказати, що більш-менш оговталася від потрясіння. Її облягли думки, цілий рій хаотичних думок. Вона так-сяк спробувала виокремити якусь одну, розкласти все для себе по поличках, але марно. У голові панував бардак.
На сусіднє крісло впав і закрив обличчя згорьований Ларисин наречений. Неля скоса глянула на нього. Промовила:
— Співчуваю.
Нуль реакції.
До них наблизилися нові поліціянти, з теками й ручками. Неля зробила ще один ковток чаю. Чи розповідати їм усе? А що, власне, вона могла розповісти? Вона фактично лише один раз бачила ту Ларису живою і гадки не мала про неї раніше. Чи показувати диктофон? А Ларисину збірку? Поліція забере все як доказ. Неля ще навіть до пуття не переглянула книгу. Той єдиний вірш, який вона прочитала, тепер непокоїв. Про що там говорилося узагалі?
Найголовніше, Неля це точно пам’ятала, там згадувалася сорочка. Щось наче «блукаю тінню у чужій сорочці».
Невже справді вірш виявився пророчим? Як ця Лариса могла передбачити власну смерть?
Майже фізично Неля відчула потребу перечитати вірш. Вона коротко привіталася з правоохоронцями. Поки ті розпитували нареченого померлої, остаточно ухвалила для себе рішення.
2
Їй надали інший номер, більш просторий, світлий, за широким вікном можна було побачити море, а ще яхту. Схоже, то був найгарніший номер в усьому готелі. Володимир особисто провів і відчинив перед Нелею двері.
— Чому мій номер? — вихопилося у Нелі. — Чому моя сорочка? Чому обрали саме моє? Ця Лариса і я взагалі не перетиналися раніше. Тільки сьогодні.
Володимир опустив очі і стенув плечима.
— Що Лариса взагалі робила в моєму номері? — розпачливо вигукнула Неля. — Навіщо всі ці розкидані речі?! Вона жила в цьому номері до мого приїзду?
— Вона з нареченим проживала у зовсім іншому крилі готелю. Аж ніяк не могла переплутати номери чи поверхи. — Володимир помовчав. Потім ніби наважився. — Якщо хочете знати мою думку, всі поети трохи божевільні. Можуть втнути будь-що. Лариса нічим не відрізнялася від них, вона могла прокрастися у ваш номер і там померти у вашій сорочці, щоб про неї заговорили у ЗМІ. Могла мати бажання прославитися… як той Герострат. Навряд чи це була чиясь зла воля. Я переконаний, що то не вбивство, інакше ми б уже знали про це. Крові там не було, зброї теж. Можливо, їй стало так погано, що вона ввійшла у перший-ліпший номер, тобто у ваш, бо схопила перший-ліпший ключ з мого стола, поки я був відсутній, хапалася за будь-які речі… ну як хапається людина, що помирає. Тому все так розкидано.
— Ключ випав із замку, — сказала Неля. — Погано тримався. Хтось дуже поспішав.
Або помирав.
Просто перший-ліпший номер. Просто гонитва за славою. Просто трохи божевільна поетка, яка писала вірші і вчепилась у сорочку.
— У вашому поясненні є раціональне зерно, — промовила Неля. — Але…
Володимир покивав пальцем:
— Жодних «але». Впевнений, так і було: нещасна сама наклала на себе руки, з якоїсь химерної причини обравши ваш номер. Забудьте про цей прикрий випадок. Принаймні спробуйте заснути.
Неля побажала йому доброї ночі й зачинила двері. Годинник показував 23:03. Неля витягнула збірку, швидко погортала. Засунула назад у сумку і взяла телефон. Як добре, що поліціянти не знали ні про книгу, ні про те, що вона зробила фотографії на місці злочину. Неля вже розуміла, що не заспокоїться, доки не з’ясує все сама. Вона ще раз переглянула на фото місце злочину.
В інтернеті вона розшукала поетичну сторінку Лариси на сайті «Укрпоезія» і її інстаграм. Біографія була досить проста: народилася в Миколаєві, дитинство пройшло серед кранів, що будували гігантські судна, перші вірші почала писати ще у першому класі. Брала участь у декількох поетичних конкурсах. Два роки тому страждала на депресію. В інстаграмі під її фотографіями встигли з’явитися коментарі зі співчуттям. Отже, про смерть поетки дізналися. Неля переглянула новини на ЗМІ. Ті поки що лише повідомили сам факт смерті Лариси. Жодних подробиць.
Після біографії на «Укрпоезії» Неля побачила Ларисин верлібр:
Стежка вузька, мов зміїна шкіра,
вплітається в густі трави.
Тінь моря поглинає світло.
Анічичирк.
Тільки серце говорить своє…
і здається, хтось стежить.
Вона тихо вийшла з номера. У коридорі панувала темрява, на ресепшені самотньо світив нічник. Незабаром позаду залишився й готель. Поліція поїхала, тіло забрали. Нелю ніхто не помітив.
Опинившись на вулиці, серед степових трав, вона непевно пішла по стежці, що вела до моря. Ліхтарі тут не світили, море попереду здавалося ще одним степом, таким самим темним, хіба що трохи відсвічувало синім. Голосно сюрчали цвіркуни.
«…і здається, хтось стежить».
Вийшовши на освітлену вулицю, Неля полегшено зітхнула. Вона звикла до сирен і тривог, могла спокійно проігнорувати дзижчання дрона чи вибух удалечині. Але їй бракувало роботи вуличних ліхтарів, того освітлення вночі, що було однією з ознак цивілізації.
Побачивши невелику яхту попереду, пришвидшила ходу й оминула ще один хмарочос. Вона помітила Тетяну і Глорію, що піднімалися на ледь-ледь освітлену палубу яхти. Подивувалася, чому поети обрали саме яхту в такий неспокійний час, коли росіяни могли вдарити ракетою чи дроном по будь-якому судну? Певно, організатори якось змогли домовитися, щоб яхту відкрили для цивільних. Помітила трьох чоловіків на кокпіті, де стояв штурвал. Екіпаж.
Біля трапу Нелю зупинив кремезний бородань у просторих світлих шортах і білій футболці:
— Ви хто?
— Ем… — Неля дістала збірку і тицьнула йому, щоб той прочитав ім’я та прізвище на обкладинці. — Мене сюди запросили.
Бородань, вочевидь, іще не чув про смерть Лариси. Він витягнув з кишені папірець зі списком прізвищ і перевірив. Кивнув Нелі.
— Проходьте на палубу, там побачите рубку. В ній салон, де всі збираються. Взуття не слизьке?
Неля запевнила, що її кросівки точно не слизькі й поспішила на палубу. Тільки там змогла видихнути. Ледь не розсміялася, хоч насправді смішно не було. Було страшенно ніяково і незручно. Та, що захищала авторські права, тепер вдавала з себе поетку, привласнивши чужі вірші.
Салон яхти виявився доволі просторим і затишним. Великі панорамні вікна закривали важкі сині штори з оксамиту. У центрі стояв великий овальний стіл, на ньому розклали різні книги — поетичні збірки тих авторів, що тепер зручно розташувалися в кріслах та на дивані біля стін. Усього було двадцять осіб. За невеликим роялем у кутку хтось уже грав, лунала тужлива музика. Щойно Неля ввійшла, усі встали. Немолода жінка з модними окулярами на самому кінчику носа, одягнута у блискучу темно-червону сукню, промовила у мікрофон:
— Хвилина мовчання.
Неля тихенько зачинила за собою двері. Всі присутні були одягнуті так, наче зібралися на якийсь бенкет, а не просто почитати вірші. Лише вона у своїх джинсах і футболці порушувала тутешній дрескод. Офіціант, що роздавав бокали з шампанським, підійшов і кивнув на топсайдери, які стояли біля входу. Тут треба було перевзуватися, що Неля і зробила поспіхом, поки тривала хвилина мовчання. Всі інші, вочевидь, принесли запасне взуття з собою: босоніжки, кросівки чи мокасини. Коли присутні сіли, Неля вмостилася на високому стільці біля бару, поряд із низенькою дівчиною, яка мала довге волосся темно-шоколадного кольору і ніс із горбинкою.
— Сьогодні ми вшановуємо пам’ять не лише тих, хто загинув на війні, — промовила жінка в мікрофон. — Сьогодні нас усіх приголомшила страшна звістка про смерть Лариси Параманджанової. Це була обдарована лірична поетка, яка чуттєво передавала у своїх віршах яскраві картини. Ритміка і мелодійність її віршів…
Неля не сказала би, що Ларисині вірші заворожували. Правду кажучи, якби не нагла смерть цієї нещасної поетки, Неля давно б забула про її існування. Це була не найсильніша поетка, Неля раніше в Харкові чула і Сергія Жадана, і Катерину Калитко, і Галину Крук. Їхні твори були набагато потужнішими.
— Я би хотіла зараз прочитати один з останніх віршів Лариси, — вела далі жінка. Вона ввімкнула свій телефон і прочитала вголос той самий верлібр, який бачила на поетичному сайті Неля. Коли пролунав останній рядок: «…і здається, хтось стежить», — Неля мимоволі зіщулилася. Вона ще раз роззирнулася й тільки тепер зауважила присутність Ларисиного нареченого. Той сидів у кріслі, втупившись у підлогу порожнім поглядом. Здавалося, він спав, однак час від часу він починав похитуватися, тоді спустошував келих, знову кликав офіціанта і, отримавши нову порцію алкоголю, завмирав із тим самим порожнім поглядом. Неля навіть не була певна, що він помітив її.
— Євгене Максимовичу, — покликала його тим часом ведуча. — Можливо, ви б хотіли щось сказати про Ларису наостанок, поки ми не почали читати свої вірші?
Він поставив порожній келих на скляний столик і, похитуючись, ніби під час шторму на кораблі, підійшов до неї. Взяв мікрофон. Довго мовчав, розгойдувався. Врешті-решт, вимовив:
— Лариса була моєю нареченою. За тиждень ми мали одружитися. Ми кохали одне одного. Я ніколи не розумівся на поезії. Я звичайний айтішник, мені ближчі фізика і математика, а не лірика. Але ви, — він обвів усіх присутніх поглядом, — ви ніяк не причетні до її життя. Ви ніяк не допомогли їй видати першу збірку. Ви хотіли, щоб вона заткнулася, а не читала свої вірші. Вам не подобаються молоді. Ви всі тут тепер так добре про неї говорите, бо радієте, що однією вашою конкуренткою стало менше. Сподіваюся…
— Та що він таке говорить, — долинуло до Нелі.
— Він п’яний.
— Заберіть у нього мікрофон.
— Він паплюжить пам'ять про Ларису…
— Ви! — вигукнув той, не дозволивши ведучій забрати в нього мікрофон. — Це ви паплюжите! Це ви доводили Ларису до депресії своєю критикою! Це ви вбили в ній творчу натуру! Ба більше, ви, — він тицьнув у високу дівчину, що сиділа поряд з Нелею, — вкрали в неї ідеї! А вона вірила, що ви справжня подруга! Нехай вам усім буде соромно! І так, ви мене звідси не виженете. Хай правда коле вам очі. Хай вам усім читається і пишеться так добре, як їй…
— Віддайте мікрофон! — уже мало не закричала ведуча.
Він жбурнув його на підлогу й демонстративно повернувся на своє крісло. Офіціант знову поспішив до нього. Тим часом інші почали вимагати, щоб Євген пішов, скандал розростався, хтось сам вийшов з рубки на палубу, не маючи вже змоги перебувати в задушливому приміщенні.
Неля затамувала подих, вона стала свідком скандалу, на який стрімко перетворилася ця поетична вечірка. Не сумнівалася, що прийшла недаремно.
Низенька дівчина встала і стрімко підійшла до ведучої, яка все намагалася заспокоїти інших, та попросила мікрофон собі. Ведуча розгублено подивилася на неї і здалася. Тільки приречено вимовила:
— Своє слово тепер скаже Віталіна Цимбал.
Віталіна кахикнула і заговорила добре поставленим голосом, твердо і чітко, звертаючись до нього:
— Чи бачили ви, щоб я хоч раз десь писала плагіат?
Він тільки спустошив келих.
— Якщо ви звинувачуєте когось, мають бути докази. Вони у вас є?
Він лише махнув офіціанту, щоб той подавав новий келих. Наче й не чув запитання.
— Чудово, — зробила висновок Віталіна. — А я вам скажу те, про що вам Лариса, вочевидь, не розповідала, зате казала мені. Вона писала свої вірші за допомогою штучного інтелекту.
Всі наче охнули. Велике спільне зітхання від подиву промайнуло в салоні.
— Ну то й що? — викрикнув він. — Це звичайна технологія!
— Технологія, яка використовує чужі слова, фрази й ідеї. Піратські джерела, порушуючи авторські права, бо автори не отримали жодної компенсації за свій внесок. ШІ копіює тексти в програмне забезпечення і відтворює їх знову і знову. Мені шкода, але якщо говорити справедливо, Лариса, світла їй пам'ять, більше писала плагіат, аніж усі ми, і використала більше чужих ідей, аніж я.
Він підскочив з крісла.
— ШІ підвищує продуктивність! Полегшує перевірку і редагування! Генерує креативний контент! Це ніякий не плагіат! Лариса вміла користуватися ШІ, на відміну від вас! ШІ допоміг їй подолати творчу кризу і депресію, яка в неї сталася через вас. Поки ви сахаєтеся від новітніх технологій, вона йшла вперед, вона була єдиною грамотною тут поеткою!
— Графоманкою вона була, а не поеткою! — крикнула зі свого крісла спересердя одна товста стара, вона тримала під рукою ціпок.
— Може, це через вас у неї була депресія! — крикнула Євгену Тетяна.
І знову всі заговорили, загомоніли. Він несподівано тицьнув у Нелю:
— Серед нас є людина, яка знається в авторських правах, тож прошу! Розкажіть нам, що таке плагіат. Лариса дуже хотіла це почути.
Заскочена зненацька, Неля першої миті завмерла. Вона зовсім не планувала втручатися у скандал і ставати третейським суддею. Та на неї дивилися, вона не могла далі сидіти й спостерігати. Довелося звестися на ноги і взяти протягнутий мікрофон.
— Ем… Мене звати Неля, я працюю в лізі «Музичне право». Мертву Ларису знайшли в моєму номері. Не знаю, з якого дива вона там опинилася. Її останнє прохання було, щоб я прийшла на цей захід. Вочевидь, вона мала якісь сумніви щодо авторських прав… — Неля глянула на Віоліну. — Одразу зазначу, що я працюю саме з правами музикантів, а не літераторів. Та наскільки мені відомо, ідея не може бути об’єктом авторського права. Ідея — це ще не об’єкт, не твір. Стилістика як ідея теж не захищається, ніхто не забороняє писати у стилі Жадана або співати у стилі Мадонни. Авторські права порушуються, коли готовий контент копіюється, це вже можна вважати плагіатом. Наприклад, чимало музичних лейблів подали до суду на стартапи, що розробляли ШІ, який копіював відомі пісні. Але музична індустрія співпрацює з відповідальними розробниками ШІ. Ще триває глобальна дискусія, чи є взагалі порушення авторського права, коли твори використовуються для навчання моделей ШІ, оскільки ми не маємо таких законів, які чітко регулюють увесь цей технологічний процес. Тому… я б не називала плагіатором тут нікого, якщо тільки немає доказів. Це серйозне звинувачення насправді.
Було видно, наскільки непереконливо для інших прозвучали її слова. Хтось закотив очі, хтось відмахнувся, хтось щось зашепотів іншому, хтось узяв зі стола чиюсь збірку. Євген почав цитувати Віталінин вірш, доводячи, що він був написаний лише після того, як написала його кохана. Зрештою. вигукнув:
— Що б ви не казали, технології — потужний інструмент, а творцем завжди буде людина, яка цим інструментом користується вміло або невміло…
— Пропоную зосередитися на віршах, — заговорила в мікрофон, відібраний у Нелі, ведуча. — Оскільки в нас сьогодні поетична вечірка, а не дискусія про ШІ й авторські права. Якщо ніхто не проти, почну зі свого вірша, присвяченого цьому чудовому місту Південному. І ні, я не крала ідею у Лариси, мене надихнуло саме місто.
Поети схвально закивали. Неля повернулася на свій стілець, підійшла Віталіна.
— Дякую. Я теж не раз казала, що ідея не може охоронятися авторським правом, бо це ще не твір.
Неля кивнула. Ведуча закінчила читати свій вірш і передала мікрофон наступній поетці — Глорії. Віталіна нахилилася до Нелі.
— Ларису справді знайшли мертвою у вашому номері?
— Так.
— Це… жахливо.
Неля тільки зітхнула. Що вона ще могла додати? Це дійсно було жахливо.
— Як… як вона померла?
Неля глянула на Віталіну і розповіла їй все, що бачила. Ні крові, ні слідів насильства. Але померла ця ляля в блакитній сорочці, яку чомусь одягнула. Віталіна вражено ахнула:
— У вашій сорочці?!
— Мені здається, про цю сорочку ваша подруга писала у своєму вірші, він опублікований тут, — Неля показала збірку «Мертва жива». Розгорнула на потрібній сторінці. — Гадки не маю, що про це думати.
Віталіна швидко прочитала той вірш і повернула збірку Нелі, наче то була не книга, а якась вибухонебезпечна речовина.
— Вона його писала за допомогою ШІ. Тут усе написано так.
— Ви впевнені?
— Звичайно, я в цьому впевнена. І в тому, що справжньому поетові ШІ потрібен, як собаці п’ята нога.
— Ви особисто бачили, як вона використовувала ШІ й писала цей вірш?
— Ні, як писала цей вірш, не бачила, — визнала Віталіна. — Але вона мені постійно показувала різні програми, в яких писала і… спілкувалася, якщо так можна сказати.
— Чат-боти?
— Так, так, чат-боти на основі штучного інтелекту. Вона ставила в чаті завдання: написати вірш без плагіату на тему моря, наприклад. Або підказати новий задум. Причому вона могла потім цей вірш переробити на свій лад. Тобто ніхто й не здогадався би, що вірш писався за допомогою ШІ. Я нікому не розповідала про це. Але тепер Лариса померла і приховувати це означає обманювати читачів її збірки. Чи не так?
Лариса сховала книгу в сумку. Промовила:
— Існує таке поняття, як етика. Ідеї, як свої, так і чужі, теж треба вміти використовувати правильно. Це як хороші манери.
— До чого ви хилите?
— Припустимо, Лариса використовувала чат-бот, щоб написати вірш. Припустимо, ви брали ідею в неї. Це означає, що опосередковано ви теж використовували чат-бот, нехай несвідомо. Це як красти вкрадене. Чи вистачить сміливості визнати це за свого життя і не обманювати читачів, залежить тільки від вас. У цьому етика питання.
Віталіна не відповіла.
— Я не засуджую вас, — додала Неля. — Гадаю, читачі насправді люблять, коли їх обманюють. Я лише хотіла би з’ясувати, що Лариса робила в моєму номері.
— Перепрошую, — Віталіна встала й усміхнулась. — Мушу йти читати свій вірш.
Нелін погляд зупинився на Євгенові. Той іще тримався, але було видно, що незабаром засне. Вона підійшла до нього.
— Я можу допомогти вам дійти додому.
— Дякую, ви мені вже дуже допомогли, — із сарказмом сказав він. — Сам впораюсь.
Неля присіла на підлокітник його крісла.
— Я згодна, що ШІ — потужний інструмент. І що використовувати чужі ідеї — не дуже гарно.
— Що ж ви цього не сказали раніше, коли було так потрібно?
— Бо одна річ — мораль і етика, зовсім інша — авторське право й закон.
Він заплющив очі та пробурмотів:
— Як я втомився…
Ніхто, крім Нелі, не захотів супроводжувати п’яного скандаліста. Вийшовши на палубу, вона викликала таксі. У такому маленькому містечку, як Південне, таксі, вочевидь, не мало великого попиту, однак під’їхало без запізнення. Язиком, що заплітався, Євген ледве зміг вимовити, що не пам’ятає адреси орендованої квартири, і дав хропака просто на задньому сидінні. Таксист — немолодий чолов’яга з широкими сивими вусами — співчутливо подивився на Нелю.
— Готель «Апельсин», — вирішила вона.
Таксист кивнув. Біля готелю вона попросила допомогти дотягнути важкого Євгена до її номера, той погодився. Коли вони нарешті поклали Євгена на диван у вітальні і таксист пішов, годинник показував четверту ранку. Неля обережно помацала Євгенові кишені. Так і є. Телефон. Вона витягнула його, однак відразу наштовхнулася на перешкоду: система вимагала ввести пароль. Неля натиснула ще кілька разів, перш ніж на екрані виникло запитання-пункт: «Забули пароль?» Заповнила дані власної електронної пошти, ввела свій пароль. Телефон розблокувався.
Фейсбук, Інстаграм, Телеграм, Гугл, галерея з фотографіями — усе, як зазвичай у звичайних телефонах. Неля швидко переглянула фото й листування. Не знайшовши нічого, крім активної підготовки до весілля Євгена з Ларисою, звернула увагу на останню іконку, яка зображала чат-бота. Той самий ШІ, про який так сперечалися на поетичній вечірці. Як там казала Віталіна? Достатньо дати завдання написати вірш…
Неля спробувала й отримала у відповідь примітивні римовані рядки про сонечко за віконечком. Задумливо закусила нижню губу. Що, власне, шукати? Якщо Євген позбувся нареченої, вочевидь, він не залишив цифрових слідів. Врешті-решт, це ж був айтішник.
Неля спробувала зробити інакше. Написала в чат-боті:
«Ти пам’ятаєш наші попередні розмови?»
Затамувала подих.
«Я не маю довготривалої пам’яті через величезний обсяг даних, з якими працюю. Крім того, це могло б порушити вашу приватність. Моя мета — відповідати на поточні запитання, а не посилатися на минулі розмови».
Неля видихнула.
«Згадай, будь ласка, хоча б останні запитання, що ставив раніше. Ті, що не в довготривалій пам’яті».
На екрані з’явився короткий перелік. В основному Євген запитував про якісь HTML-коди для сайтів, цікавився дизайном сайтів, працював із рекламою. Останній сайт, який він, вочевидь, розробляв, розповідав про американську військову техніку. Неля закрила екран долонею і подивилася на Євгена. Військова техніка США?
У що вони всі вляпалися?
Вона порилась в інших кишенях цього сплячого красеня, та знайшла тільки гаманець із кількома банківськими картками і незначною готівкою.
Подивилася перелік запитів у гуглі. Рецепт заправки з олії й часника. Рими онлайн. Поезія Петрарки. Пророчі вірші. Поети-пророки. Вочевидь, цим телефоном користувався не лише Євген, а й Лариса.
П’ята година ранку. Не роздягаючись, Неля впала на ліжко у спальні, вимкнула гаджет, сховала його під подушкою та провалилася в сонне царство.
Уставши, кинула погляд на Євгена. Той спав, хоч уже й не хропів. Глянула на годинник: 09:14. Поспішила у вбиральню. Вийшовши, ще раз глянула на Євгена і зупинилася перед ним. Будити чи ні?
Все вирішили замість неї — у двері постукали. Відчинивши, побачила Володимира з тацею, на якій парував сніданок. Омлет із салатом, чай і два круасани. Живіт одразу нагадав про те, що зголоднів.
— Доброго ранку, — привітався Володимир. — Як і обіцяв, безкоштовне харчування для вас.
Вона пропустила його й помітила, що Євген уже очуняв та дещо ошелешено роззирався. Якщо Володимир і здивувався, побачивши його в номері Нелі, то не виказав. Натомість промовив:
— На жаль, безкоштовний сніданок вам не запропоную, він призначений для нашої гості. Але ви завжди можете замовити собі що забажаєте.
— Де я? — пробурмотів Євген. Схопився за кишені. — Де мій телефон?
Неля стенула плечима.
— Ви в моєму номері. З яхти вас могли кинути за борт, а свою адресу ви так і не згадали.
Він схопився за голову. Застогнав. Неля і Володимир перезирнулися.
— Принесу чай і ліки від похмілля, — промовив він.
— Я б хотіла подивитися збірку, яку вам дала Лариса, — сказала йому Неля. — Здається, вона у вашому кабінеті, чи не так?
Володимир здивовано глипнув на неї, хотів був щось сказати, та зрештою кивнув і вийшов.
— У цього типа ще й її книга, — пробурмотів Євген.
Неля, нічого не відповівши, сіла снідати. Євген поплентався у вбиральню. Не встигли вони закінчити свої справи, як прибіг Володимир зі знайомою книжкою та чашкою чаю. Залишивши це на столі, він витягнув з кишені пігулки. Аспірин.
— Від похмілля.
Євген одразу проковтнув три пігулки. Неля розгорнула примірник. Погортала. Зі сторінок раптом випав невеликий аркуш у клітинку, де акуратним почерком було написано:
РЕЦЕПТ ЧАСНИКОВОЇ ОЛІЇ
Очистити і подрібнити кілька зубчиків часнику. Залити олією (оливковою). Настоювати в кімнатній температурі протягом тижня, потім процідити, перелити в чисту пляшку і поставити в холодне темне місце. Зберігати можна кілька тижнів.
— Це писала Лариса, — сказав Євген за плечем Нелі. — Вічно записувала якісь рецепти з чат-боту.
Вона повернулася до Володимира.
— Як цей папірець потрапив у книгу?
— Гадки не маю.
— Ви не розгортали книгу?
— Не мав на це часу. Я отримав її і поставив на поличку.
— Ви навіть не відкривали? — вигукнув Євген. — Навіщо тоді брали?
— Послухайте, Лариса була така люб’язна, що ще у перший день свого перебування в нашому готелі запропонувала мені свій примірник у подарунок. Я не міг їй відмовити.
Неля скоса глянула на Євгена, який дедалі більше хмурнішав. Володимир примирливо здійняв руки.
— Це була звичайна мила розмова з талановитою дівчиною. Я не міг їй відмовити через люб’язність, от і все.
— Коли вона вас просила вимкнути музику, що грала цілу добу й заважала спати, ви чогось відмовити змогли, — буркнув Євген.
Володимир здивовано кліпнув.
— Просила?
— Так, ходила до вас серед ночі просити. Ми навіть уже орендували іншу квартиру через цю кляту музику, тому вчора з’їхали з вашого готелю.
Володимир мовчки втупився у підлогу.
— Боюся, нічим не можу допомогти. Мушу йти.
— Зачекайте, — попросила його Неля. Вона звернулася до Євгена. — Скільки часу була відсутня Лариса вночі? Коли це сталося?
— Буквально позавчора. Ларису дістали ці жахливі звуки, вона одягнула халат і вийшла. Близько півгодини не було.
— А чому ви не ходили з нею?
— Я працював за ноутбуком. Було термінове онлайн-замовлення від клієнта.
«Американські військові технології».
— Але ви кажете, — звернулася до Володимира, — що Лариса до вас не приходила.
— Нічим не можу допомогти, — повторив він.
— Що це, чорт забирай, означає? — вибухнув Євген. — «Нічим не можу допомогти» — це не відповідь!
— Ви бачили Ларису позавчора вночі? — запитала Неля.
Володимир повернувся, щоб вийти, та Євген шарпонув його за плече.
— Відповідайте на запитання!
Володимир відповів. Але не словами, а поштовхом-ударом. Розмахуючи руками, Євген упав, дивом не зачепивши скляний журнальний столик.
— Припиніть бійку, інакше викличу поліцію! — заволала Неля. Ще однієї смерті їй тільки бракувало через цих двох бовдурів.
Володимир глянув на неї.
— Добре, я вам скажу, і хай він чує. Лариса і я давно знайомі. Ми навчалися в одному класі. Кохали одне одного. Але закінчивши школу, Лариса не змогла вступити до вишу і з якогось дива вирішила змінити свою зовнішність. Їй хотілося бути схожою на Барбі, вона постійно оточувала себе гарними речами й обожнювала говорити про красу, про вірші… — у голосі промайнув сум. — Стала занадто дивною для мене. Я знайшов роботу тут. Ми розлучилися. У мене почалося нове життя. В неї — депресія.
Неля дивилася незмигно.
— Коли ви приїхали сюди вже вдруге, — глянув на Євгена Володимир, — я зробив усе, щоб ви орендували квартиру, а не номер у нашому готелі. Не вимикав навіть музику. Лариса мене переслідувала. Вона хотіла таємно відновити наші стосунки. Вона подарувала мені свою збірку. Її збуджувала інтрига. Не здивуюся, якщо вона вклала цей папірець із цим вбивчим рецептом у мій примірник навмисно, але я працюю насамперед в ресторані. Я знаюся на рецептах і ніколи б не використав той часник в олії.
— Що ви маєте на увазі? — запитала Неля.
— Часник в оливковій олії — поширений спосіб вирощувати ботулотоксини, які викликають ботулізм. Бактерії, які можуть призвести до летальних наслідків. Якщо ви бачите роздуту кришку консервації, там ці бактерії. І щоб ви знали, ботокс — теж ботулотоксин, але цей препарат має безпечну дозу.
— Ось тобі й вірші… — промовила Неля.
— Вона не могла тобі бажати смерті! — крикнув Євген.
— І, власне, вона померла сама, — додала Неля. Психи Євгена починали вже набридати. — Від чого?
Через отруєння ботулотоксином?
Володимир кивнув.
— У поліції підозрюють, що вона померла через велику дозу ботулотоксину.
3
Чоловіки пішли, а Неля сиділа й дивилася у вікно, на степ, на море, на будинки. Вона гадки не мала, що їй тепер робити. Вона дізналася так багато… і водночас не могла скласти все це докупи. У голові панував бардак. Вкотре погортала збірку, яку дав Володимир. Ларисині вірші викликали здебільшого відторгнення.
Неля зайшла в інтернет. Чат-бот миттєво відгукнувся й запропонував три варіанти віршів на тему моря. Гугл люб’язно надав новину, що експеримент вчених показав: люди не здатні відрізнити створену штучним інтелектом поезію від творів Шекспіра та інших класиків. Створені ШІ твори здавалися навіть кращими за твори класиків.
Ще одне люб’язне повідомлення від Гугла: «ШІ може надавати неперевірену інформацію. Якщо ви маєте запитання, краще звертайтеся до фахівців».
Лариса глянула на Володимирів телефон. Рецепт отрути в гуглі шукали відносно нещодавно. Але сама отрута, судячи з рецепту, мала бути створена щонайменше місяць тому.
Раптом на екрані Євгенового телефона висвітлився номер Віталіни. Неля, подумавши, натиснула на зелену кнопку.
— Євгене? — почула вона голос Віталіни. — Алло!
Лариса вже хотіла відповісти, та Віталіна не стала чекати. В ній, вочевидь, накипіло. Вона видихнула:
— Слухай. Вчора ти був нестерпний, тому я тебе не супроводила. Терпіти не можу п’яних.
Неля затамувала подих.
— Так, Лариса тебе не кохала. Можеш мені не відповідати, я все розумію, нам усім боляче. Але я готова зустрітися. Гадаю, нам є про що поговорити. Як відійдеш від похмілля, подзвони.
— Це Неля, Віталіно.
— Ви?! — вона зойкнула.
— Євген забув телефон у моєму номері.
— Ох. На нього це не схоже.
— Гадаю, багато хто тепер не схожий на самого себе, — сказала Неля. В неї назріло запитання. — Скажіть мені, будь ласка, Лариса ділилася з вами рецептами?
— Рецептами? — Віталіна гмикнула. — Ще б пак. Вона постійно вишукувала із ШІ якісь рецепти, експериментувала.
Он як?
— Хочете сказати, чат-бот писав їй рецепти?
— Це в неї була друга пристрасть після віршів. Їй треба було не збірку писати, а книгу ШІ-рецептів. Більше заробила би.
— Лариса часом не розповідала про рецепт часникової олії?
— Не пригадую. Хоча зачекайте… щось таке вона казала кілька тижнів тому. Що хотіла би салат з часниковою олією. Я тоді ще пожартувала, чи бува це не ШІ підказав. Вона сказала, це прикольно — їсти те, що радить ШІ. Мовляв, вона близька зовнішністю до Барбі, а тепер і до роботів. Чи якось так. Вона й поезію хотіла створити роботизовану, механічну, навіть із Євгеном почала зустрічатися, але… не виходило.
Відкриття було настільки неочікуваним, настільки подібним до удару, що деякий час Неля не могла дихати. Господи…
— Будь ласка, не кажіть Євгенові, що я наговорила, — змінила тон на благальний Віталіна. — Краще я сама йому все скажу, коли побачу.
— Сьогодні о п’ятій вечора, — промовила Неля, — я б хотіла бачити вас. Приходьте, запрошую. Євген теж буде.
Віталіна погодилася. Неля поклала слухавку. Заплющила очі. ШІ вбив Ларису. Звичайна порада від експериментальної технології виявилася несумісною з людським життям. Поетка скористалася часниковою заправкою для салату, отруїлася і померла.
Але не ШІ привів її у Нелін номер. І не ШІ одягнув у Неліну сорочку.
Вони зібралися за столом у вітальні номера: Неля, Віталіна, Євген, Володимир, Тетяна і Глорія. Неля поклала на стіл два примірники Ларисиної збірки: свій і Володимира. Розгорнула свій так, щоб усі могли бачити пророчий вірш. Телефон Євгена вона повернула власнику, збрехавши, нібито той упав під диван.
— Не розумію, навіщо ми тут зібралися, — пробуркотів Володимир. — Поліція рано чи пізно все з’ясує.
— Я запросила вас усіх, оскільки в моєму номері знайшли тіло Лариси. Мене вже знову допитували в поліції, що Лариса могла робити в моєму номері. Мені теж цікаво. Також не дає спокою думка, що хтось міг використати вірш, написаний за допомогою ШІ, як пророчий. І використати за допомогою моєю сорочки. Я хочу з’ясувати сама, що взагалі відбулося, поки я плавала в морі. Насамперед я запитаю у вас, Віталіно, бо ви були її подругою і, схоже, знали її найкраще. Чи могла Лариса написати пророчий вірш, передбачивши власну смерть?
— Звісно, ні, — вона нервово смикнула плечем. Перезирнулася з Тетяною і Глорією. — Ніхто не може передбачити власну смерть. Але, знаєте, ми притягуємо те, про що пишемо. Оце може бути. Якщо пишеш про смерть, будь готовий, що вона постукає у твої двері.
— Гаразд, — Неля зробила паузу. — «Ми притягуємо те, про що пишемо». Закарбую це для себе. А тепер ближче до справи. Отже, Лариса з Євгеном їдуть в орендовану квартиру. Я йду до вас, Володимире, і попереджаю про штраф. Ви пропонуєте мені номер по бартеру, якщо цього штрафу не буде. Я погоджуюся, заселяюся в номер. Починається моя відпустка, я йду на море. Ваші дії? Що робили ви, Володимире?
— Працював у своєму кабінеті. Складав звіт.
— А що робили ви, Євгене?
— Ми їхали в машині. Лариса раптом згадала, що забула зарядку від телефона і захотіла повернутися в готель, — промовив Євген, уникаючи дивитися на Володимира. — Я сказав їй, що місто маленьке, хай іде пішки. Вона пішла, я поїхав до квартири.
— Вона прийшла до готелю, — кивнула Неля. — Вона могла піти на терасу, до вашого кабінету, Володимире?
Той стиснув губи так, що вони побілішали.
— Під час мого візиту… я бачила, як ви тоді на мене дивилися, — Неля не зводила з нього очей. — Я впевнена, що ви були роздратовані, якщо не злі. А з’являється знову Лариса, яка нібито забула зарядку. Я б могла запитати у офіціантки і на ресепшені, чи не бачили вони Ларису, але впевнена, що правди не почую. Вони захищатимуть своє керівництво, тобто вас, Володимире. Так само, як ви захищали своє керівництво від мене.
— Відвів Лару до номера, збоченець! — вскочив на ноги Євген. — Так подобалося трахати в чужому одязі?
Володимир відгризнувся.
— Стули пельку. Між нами нічого не було.
— Звісно, не було, — погодилася Неля, — бо їй раптом стало настільки погано, що вона померла просто у вас на руках.
Тетяна і Глорія ахнули.
— Ви запанікували. Ви не знали, що думати. Не знали, що робити. Можливо, ваша перша реакція була — покликати когось на поміч. А на столі у вас тим часом лежав ключ від мого номера.
У вітальні запанувала тиша. Всі, крім Володимира, дивилися на Нелю.
— Коли я дізналася, що Ларисина смерть — прикра випадковість через рецепт, наданий ШІ, то запитала себе: невже це ШІ відніс Ларису до мого номера й одягнув її у мою сорочку? — вона похитала головою. — Це зробив той, хто знав, як вона пише і що пише. Той, хто дав Ларисі цей рецепт, бо дивився в гуглі, аби переконатися, що це дійсно отрута. І перевіряв нещодавно. І той, хто має необмежену уяву, на відміну від простих смертних, бо теж пише вірші.
— Що ви таке мелете? — вигукнула Віталіна.
— Що за маячня, — сказав Євген. — Я не дивився у своєму телефоні той рецепт. Можливо, це робила сама Лариса.
— Або Віталіна.
Вони перезирнулися.
— У вас обох був мотив. Ви, Євгене, почали підозрювати кохану у зраді. Вам, Віталіно, важливо було забрати Євгена у своєї суперниці, яку ви називали подругою. Вочевидь, коли Володимир вискочив зі свого кабінету і побіг, ви вдерлися у його кабінет. Ви знали, що Лариса вже отруєна. Побачили тіло. Підозра в отруєнні першою чергою впала б на Володимира, але ви хотіли ще зганьбити її. Ви схопили перший-ліпший ключ від номера, який лежав на столі у Володимира, і понесли труп. Вам пощастило, ніхто не помітив. Володимир радився за дверима ресепшену з колегами. Ви, Володимире, дуже не хотіли скандалу і звільнення. Припускаю, коли ви все ж повернулися до кабінету, то не побачили Ларису. Вона вже була в моєму номері, але ви цього не знали. Ви були настільки шоковані, що забули про ключ, який лежав на столі.
Він закрив обличчя руками.
— Цинічний боягуз і покидьок! — рявкнула Неля. — Матері вам ковінька! На ваших очах померла дівчина, а ви думали про крісло під своїми натренованими сідницями і радилися з помічниками, наказали їм закрити рота! Ви передумали дзвонити у швидку допомогу!
Його плечі опустилися.
— Я навіть гадала, що це була помста мені, — вела далі розгнівана Неля. — Що ви хотіли налякати мене. Принизити мене. Вигнати мене з готелю. Але зараз…
Вона звернула свій полум’яний погляд на Євгена і Віталіну, які вже встали з наміром піти:
— Попереджаю: за дверима поліція.
— Ми нічого з цього не робили, — заявила Віталіна. — Це все маячня. Ми не вбивці. Доведіть.
— Легко. Євген суперечив сам собі. Він заявляв, що не розуміється на поезії, але в салоні яхти цитував ваш вірш, Віталіно, порівнюючи з Ларисиним. Звідки він знав ваш вірш, ще й так запам’ятав, і це коли наречена померла?
Вони завмерли.
— Крім того… — Неля глянула на Тетяну. — Коли ви побачили тіло, першим ділом сказали Глорії дзвонити Віталіні. Не тільки тому, що вона була подругою. Ви її бачили незадовго до цього. Чи не так?
— Віталіна підбігла до мене зі слізьми, — пролопотіла Таня. — Сказала, що до неї чіпляється Євген, може зґвалтувати. Я сховала її у своєму номері. Вона просила нікому не казати.
Витримка покинула Віталіну. Страшно закричавши, вона спробувала накинутися на Тетяну, проте їй не дав Володимир. Євген ударив Володимира, але отримав від Нелі електрошокером.
— Так, — промовила вона здивованому Володимиру, поки в номер вбігали поліціянти, а Тетяна ридала. — У моїй сумці не лише диктофон.
І усміхнулася.