Liber Mortis

На вулиці йшов невеликий дощ, а місто ще досі не прокинулося до кінця, коли детектив Амбер наближався до місця злочину. Місто занурилося в густий туман, який стелився низько над бруківкою, облизуючи темні фасади будинків. Ліхтарі все ще горіли та кидали бліде, мерехтливе світло, а їхні тіні пульсували і витанцьовували на старовинних стінах.

Давно такого не було, щоб його викликали так рано. Амбер ще не встиг до кінця прокинутися, але зрозумів, куди треба йти, коли побачив біля потрібного дому чергового констебля. Той одразу відкрив двері детективу, і машинально зачинив їх за ним. Піднімаючись сходами, перед Амбером люди лише грюкали дверима, адже бачили незнайомця. Стіни в будинку були жахливо потріскані, а через дерев’яні сходи можна було з легкістю почути кожного, хто тут ходить. Але сьогодні тут всі були сполохані через дещо інше.

Детектив дійшов до четвертого поверху, де перед дверима стояв ще один черговий. Амбер зняв капелюха та провів по своїм пишним вусам перед тим як зайти в квартиру.

- Детективе Амбер, вітаю вас, - сказав його найближчий помічник Сем. – Я б побажав вам гарного ранку, якби він дійсно був гарним. Але думаю, що ви маєте все оглянути самостійно. Ходімо зі мною.

Сем повів його по вузькому коридору, і детектив помітив, що квартира зовсім малих розмірів. Окрім кухні, там була ще мала кімната, до якої вони йшли. В цьому районі Лондону жили доволі бідні люди, тому і в цих квартирах почуваєшся неначе в тюремній камері.

Серед кімнати лежала повністю гола мертва дівчина. В неї був дуже глибокий поріз на шиї, а також багато колотих ран по всьому тілу, включаючи декілька на животі. Але найбільше в очі кидалось те, що в неї було повністю спотворене обличчя. Їй викололи очі, ніс наче зовсім був відсутній, рот був закривавлений, зуби наче були не всі. В якийсь момент детектив подумав, що з неї можна було б намалювати картину і продати за великі гроші.

- Її знайшла власниця квартири, - сказав Сем. – Орендарка Енн Барроуз довго не платила за житло, тому власниця вирішила приїхати самостійно. Вона побачила труп і викликала нас.

- Це Енн? – запитав Амбер.

- Ми ще не впевнені, але скоріш за все це вона, - сказав Сем. – По обличчю неможливо впізнати.

- Є якісь сліди злому?

- За першими оцінками нашого експерта, ні, замок повністю справний і не видно, щоб хтось його шкрябав.

- Виходить, що вона впустила вбивцю, або просто відчинила йому двері, - зробив припущення Амбер. – Від чого вона померла?

Амбер підійшов ближче, присів біля тіла і почав роздивлятися його.

- Ми самі нещодавно приїхали, тому важко сказати, - розповідав Сем. – Але деякі припущення можу зробити. На шиї є глибокий поріз, зроблений зліва направо, при чому доволі обережно. Вона втратила багато крові, але думаю, навряд чи, вона дозволила різати себе живою. Ще є глибокий поріз в районі нирок, а також порізи в районі піхви.

Амбер дістав з карману пінцет, і трохи підняв голову жертви.

- На шиї багато синців, вона могла загинути від удушення, - сказав він.

Потім детектив розкрив трохи рану біля нирок, прикриваючи ніс платком, і побачив там криваве місиво з багатьох органів. Звідти просто на нього виповз великий павук, після чого його перетрусило. Амбер одразу встав і звернувся до Сема:

- Я хочу, щоб тіло доставили на розтин якомога швидше. Результат треба надати мені напряму. Де зараз власниця квартири?

- Пані Лонгдрім стало зле, тому вона зараз сидить в сусідній квартирі та приходить в себе. Не кожного дня таке побачиш.

- Розумію. Мені треба з нею поговорити.

- Думаю, зараз не кращий час, детективе. Не переживайте, вона під пильним наглядом наших констеблів.

- Знайдіть, що зможете на ім’я Енн Барроуз та допитайте в сусідів, хто до неї ходив, та ким вона працювала. Мені треба всі деталі.

- Все буде зроблено.

Сем думав іти, але оглянувся і сказав:

- Думаєте, що він повернувся, детективе?

- Я поки нічого не думаю.

Амбер оглянув кімнату. Старі пошарпані стіни, невеличкий камін, а також маленьке ліжко в кутку. Шафа, комод, трюмо. Маленьке вікно, через яке ледь доходить світло. Детектив переступив через труп і дійшов до комоду. Відкривши його, він побачив багато білизни різної форми та різного кольору. Між ліжком і комодом на підлозі лежав пошарпаний килимок. Поглянувши на трюмо, він побачив тонкий дамський мундштук зі слідами помади, а поруч з ним недопита пляшка віскі, яка губилася серед багатьох пляшечок для догляду за собою.

Через пару хвилин детектив все ж постукав до сусідньої квартири. Відкрила жінка середнього віку.

- Доброго ранку, мене звати Річард Амбер, - сказав він. – Я хотів би поговорити з пані Лонгдрім.

- Вітаю вас, але зараз не час, пане Амбер, - відповіла жінка. – Пані Лонгдрім почувається недобре.

- Це займе не дуже багато часу, - наполягав Амбер.

Жінка завагалась, але врешті решт впустила його. Ця квартира виглядала новішою, більшою та гарнішою. Але дещо все одно не давало покою – тіснота.

Пані Лонгдрім сиділа за столиком на кухні і не рухалася. З її чашки чаю йшла густа пара. Виглядала вона вже зрілою жінкою за шістдесят років.

- Пані Лонгдрім, я розслідую діло щодо вашої квартири, - представився ще раз детектив.

Вона подивилась на нього байдужим поглядом та майже одразу відвернулась.

- Пані Лонгдрім, я все розумію, але хочу задати лише декілька запитань. Як давно у вас знімає кімнату Енн Барроуз?

Вона трохи помовчала, але все ж відповіла, не переводячи погляд на детектива.

- Приблизно півроку.

- Чому ви вирішили навідати її сьогодні так рано?

- Вона затримувала виплату за квартиру вже п’ять днів.

- Ви знали, ким працює ваша орендарка?

- Здогадувалась, але не лізла. Мені важливо було, що вона платить гроші і робить це вчасно.

- Дякую за ваші відповіді, вибачте, що потурбував.

Амбер пішов до дверей, але його зупинила сусідка, що відкрила йому двері.

- Детективе, я вибачаюсь, але я трохи підслухала вашу розмову, - сказала вона пошепки. – У нас будинок з дуже тонкими стінами, тому зазвичай сусіди тут чують все, що відбувається навколо. Я можу точно сказати, що Енн кожного вечора водила до себе чоловіків. Виглядала вона дуже гарно, але чоловіки були завжди різні. Більшість з наших сусідів кажуть, що вона повія, так вона і заробляла на життя.

- До неї хтось приходив вчора?

- Приходив. Я не бачила обличчя, але вона привела його за собою. Вони обоє були в гарному настрої. Але я нічого не чула, окрім їхніх голосів. Він вийшов через декілька годин, зачинив за собою двері і пішов.

- Ви не чули крики, сварку, чи щось таке?

- Ні, детективе, лише тихий діалог, але і він був недовго.

- Дякую.

- Сподіваюсь, що я вам допомогла.

На виході з дому стояв Сем. Він допитував ще одного сусіда, який вийшов з будинку. Амбер підійшов до нього, і Сем закінчив розмову.

- Детективе Амбер, ми допитали кількох сусідів, вони помічали, що до Енн досить часто навідуються гості. Саме вчора не помітили нічого дивного, але до цього помічали, що один чоловік ходив туди доволі часто. За описом у нього завжди були округлі окуляри, рідка борода від вуха до вуха, але без вус. У нього був костюм середнього класу і капелюх схожий на ваш. Один сусід бачив, що цей чоловік був тут позавчора і з квартири лунала сварка і було чутно крики.

- Хтось бачив людину, що приходила вчора?

- Так, одна сусідка помітила, що вночі хтось спускався доволі швидко сходами. На ньому був довгий чорний плащ, а на голові високий циліндр. Не думаю, що це одна й та сама людина, але все може бути.

- Дякую, Сем, зараз нам треба поїхати в одне цікаве місце в цьому районі.

* * *

Ранок в Лондоні пробуджується повільно, мов після глибокого, похмурого сну. Місто наче застигло в туманній дрімоті, коли перші промені сонця лише пробиваються крізь свинцеве небо. Туман тягнеться над Темзою, клубочиться між вузькими провулками, обвиваючи кам'яні стіни й високі шпилі соборів, як примарна вуаль.

Бордель «Червона завіса» знаходився через п’ять кварталів звідси. Річард разом із Семом викликали кеб, який довіз їх доволі швидко.

- Поки ми не увійшли, я хотів запитати, чому ви обрали саме це місце? – запитав Сем.

- Це єдиний бордель в цьому районі, при цьому найближчий. Якщо Енн справді працювала повією, то тут будуть знати.

Будинок був не дуже великий, а вхід до нього не був таким примітним, як ти очікуєш від назви. Зайшовши, Амбер побачив багато молодих жінок. Вдягнені вони були доволі розкуто, не по погоді, і курили цигарки в мундштуках.

Детективи зняли свої капелюхи, привітавшись з жінками.

- Вітаємо в «Червоній завісі», - сказала одна з них. – Допомогти вам з вибором?

- Вітаю, ми хотіли б поговорити з вашою директоркою, - сказав Амбер. – Покличте її сюди, будь ласка.

Дівчина одразу змінила вираз обличчя і невдоволена пішла кудись. Через декілька хвилин до них увійшла повнотіла жінка з грубими виразами обличчя, але все в такій ж сукні, як і інші, і з гарним макіяжем. Волосся її було заплетено у величезну гулю.

- Доброго ранку, джентльмени, мене звати Кетрін Елдрідж, я володію цим закладом. Чим я можу вам допомогти? – запитала вона ввічливо.

- Доброго ранку, пані Елдрідж, - відповів детектив. – Мене звати Річард Амбер, зі мною мій помічник Семюел Колтрейн. Скажіть, будь ласка, чи знайоме вам ім’я – Енн Барроуз?

- Так, а що?

- Коли ви бачили її востаннє? – запитав детектив, ігноруючи питання директорки.

- Позавчора, вона працює у нас.

- А де вона була вчора?

- Без поняття, вона взяла вихідний. А чого ви питаєте, з нею щось сталося?

Амбер оглянув дівчат довкола, які вже перешіптувалися щодо того, що почули в розмові.

- Її сьогодні знайшли мертвою в квартирі, яку вона знімала.

Обличчя пані Елдрідж одразу змінилося, а усі навколо почали перешіптуватись ще гучніше. Директорка запросила їх до свого кабінету, щоб вони могли поговорили наодинці. В кабінеті було багато місця, стіни прикрашали картини різних жінок, деякі обличчя здалися детективу знайомими, наче він їх побачив наживо, коли тільки зайшов сюди. Вони обидва присіли перед столом, а директорка одразу налила всім трохи бренді.

- Це дуже прикра новина, детективи, - сказала директорка. – Водночас дуже страшна для моїх дівчат. Лондон досі не може до кінця оговтатись від страшних убивств, що відбулися декілька років тому у Вайтчепелі. Джек Різник, так його назвали журналісти. Він робив такі страшні речі, що лише читаючи про це, сироти йдуть шкірою. Якщо це виявиться не єдине вбивство, то всі ми багато чого втратимо.

- Не хвилюйтесь, ми постараємось все владнати якомога скоріше, - сказав Амбер. – Пані Елдрідж, як давно пані Барроуз працювала у вас?

- Вже більше трьох років, - сказала Елдрідж. – Вона прийшла до мене зовсім юною, але настільки гарною, що я просто не могла їй відмовити в наданні роботи. Бідна дівчина лишилась домівки дуже рано, тому якийсь час я їй надавала житло. Пізніше вона заробила, і почала вже сама орендувати квартиру. Он можете поглянути на неї, хоча ви, напевно вже її впізнали.

Детективи глянули на одну з картин, на яку вказала Елдрідж. Там була зображена приголомшливо гарна дівчина з яскравим, вогняно-рудим волоссям, що спадало м’якими хвилями на її оголені плечі. Її маленькі блакитні очі притягали з неймовірною силою: вони спокушали, та водночас зберігали холодний, загадковий погляд, який ніби приховував таємницю, що живе всередині. Ледь помітне ластовиння грало на її щоках, додаючи їй особливого шарму. Тонкі губи, трохи зведені в легку посмішку, підсилювали ефект неприступності її образу. Її тіло, починаючи від грудей і вниз, було недбало прикрите білим шовковим простирадлом, що обгортало її фігуру.

- Вона дуже гарна, - сказав Сем.

- Всі дівчата, зображені тут – найкращі, - сказала Елдрідж. – Хоч ми і знаходимось не в найкращому районі Лондону, ми все одно стараємось бути на висоті і піклуємось одне про одного.

- Це дуже приємно чути, пані Елдрідж, - сказав детектив, трохи випивши бренді і одразу відчувши, наскільки він неприємний. – Скажіть, будь ласка, чи було в поведінці Енн щось дивне останнім часом? Можливо, вона бачилась з кимось поза роботою?

Елдрідж подумала трохи і відповіла:

- Мені здається, що інколи вона була роздратованою або схвильованою. Точної причини я не знаю, але клієнти все одно залишались задоволені. Який би настрій не був, а роботу вона виконувала. Така була Енн. А щодо того, з ким вона бачилась, то можете дівчат попитати, вони можуть знати більше. Я знаю, що вона також любила проводити час в таверні «Старий дуб». Це тут недалеко.

Сем тим часом записував усі деталі, які могли знадобитися для розслідування.

- Ще дещо хотів запитати, а сюди до вас ніколи не заходив чоловік з бородою від вуха до вуха в округлих окулярах? – запитав детектив.

- Якщо ви про Джона Пірсона, то так, він сюди часто заходив, - відповіла директорка. – Він був постійним клієнтом з тих пір, як одного разу побув з Енн. Я його не згадала, бо якось і в голову не приходило, що він якось може їй нашкодити.

- Ви сказали, що він «був» постійним клієнтом.

- Саме так, в якийсь момент він перестав сюди ходити. Думаю, що я вже його десь місяць не бачила. Він трохи дивний, але ввічливий.

- Велике дякую, пані Елдрідж, - сказав Амбер, піднімаючись.

- І вам дякую, - відповіла вона. – Сподіваюсь, ви знайдете того, хто міг таке зробити і покараєте. Бідна дівчинка Енн, це просто жах.

Амбер разом з Семом вийшли в головну залу та ще трохи затримались, знайшовши найближчих подруг Енн, та допитавши їх. Одна сказала, що Енн дійсно була перелякана останнім часом, і одного разу вона зовсім розплакалась, розповідаючи, що в неї відчуття, наче хтось її переслідує. У неї було багато боргів та роботи останнім часом, тому вона часто була втомленою і виглядала дуже блідою. Щодо згадки про Джона Пірсона, то дівчата підтвердили, що Енн жалілася на нього, як на «надокучливого чолов’ягу», що приходить до неї в квартиру і не дає спокою. Ще вони розповіли, що в барі «Старий дуб» Енн любила знайти чоловіка на вечір і заробити трохи лишніх грошей.

Вийшовши з борделю, детективи зловили кеб і направились до моргу. За часом мав скоро бути розтин, тож вони сподівались встигнути, щоб все почути.

- Знайди всю інформацію про цього Джона Пірсона, - сказав Амбер вже у кебі. – Він поки що наш підозрюваний номер один.

- Буде зроблено, - сказав Сем. – А що ви думаєте щодо цього бару і чоловіків, яких вона там знаходила?

- Треба буде навідатись туди, - відповів Амбер. – Я знаю цей бар, спробую щось звідти витягти.

* * *

В моргу стояла тиша, коли Річард і Сем стояли над тілом Енн в білих халатах і розглядали його. «Вона жила на самоті і померла на самоті», - подумав детектив. «Невже саме так виглядає мистецтво, яким його бачить вбивця?»

- Панове, бачу, ви тут, - сказав лікар, натягуючи рукавички. – Невже вам настільки цікаво дізнатись, що всередині бідної дівчини?

- Настільки цікаво, що готові хоч весь день тут очікувати, - сказав Сем.

- Добре, зараз все буде в найкращому вигляді, - сказав лікар і почав процес розтину.

Судмедексперт почав із зовнішнього огляду, ретельно досліджуючи кожну рису її обличчя, кожну пляму, кожен слід. Він помітив ледь видимі синці на шиї та зап'ястях, дрібні подряпини на тильній стороні рук. Він зробив висновок, що дівчина намагалася боротися перед тим, як її вбили. Але оглянувши її шию більш детально, він сказав, що майже повністю впевнений, що смерть настала від удушення.

Руки експерта, натреновані на десятках подібних процедур, почали з перших надрізів. Лезо хірургічного ножа холодним блиском відбивало світло лампи, занурюючись у шкіру. Відкривалася грудна клітка, а з нею — органи, які ще донедавна підтримували життя. Але навіть не дуже кваліфіковані спеціалісти могли б помітити, що щось з органами не так, а саме в місцях, де були зроблені порізи.

- Що ж, той, хто це зробив, точно не хірург, - сказав лікар. – Бачу, що однією нирки не вистачає. Органи якось перемішані, наче тут сильно колупали.

Сем схопився за рота та відвернувся.

- Я вже щось схоже чув від колег у Вайтчепелі декілька років тому, - зауважив судмедексперт. – Але там робота була виконана професійно і без подібного бардаку. А тут надто недбало, наче людині щось було треба, і вона не до кінця розуміла, що.

Лікар продовжив. Протокол вимагав послідовності: огляд легень, перевірка наявності пошкоджень на серці, дослідження печінки. Було помітно, що вона багато курила, іноді могла випивати, але значних хвороб не мала. Експерт спустився нижче і запримітив, що частина піхви була вирізана.

- Частина відрізана акуратно, з особливою точністю, - сказав він. – Якщо бути ще точнішим, то частина піхви, за нею матка, а також частина сечового міхура.

- Навіщо це все може знадобитися людині? – запитав Амбер.

- Це і для мене питання, - відповів лікар. – Хто знає, що вбивця з цим всім зробить.

Врешті решт патологоанатом зробив висновок, що сталася бійка, в результаті якої Енн загинула через удушення. Далі вбивця перерізав їй горло гострим ножем, скоріш за все, щоб упевнитись, що вона точно мертва. Потім він вирізав органи, які захотів, хоча, судячи по багатьом порізам – деякі спроби виявились невдалими. У самому кінці він порізав їй обличчя: увіткнув ножа в обидва ока, потім колов обличчя, допоки воно не стало кривавим місивом.

- Чи були спроби сексуального насильства? – запитав Амбер.

- Поки не бачу, але я зроблю додатковий аналіз та передам вам увесь висновок з деталями, - відповів судмедексперт.

- Дякую, чекатиму, - сказав Амбер. – Сем, ходімо.

Детективи вийшли з моргу і дійшли до відділку, який знаходився одразу поруч. Але прямо на вході їх зловив один з констеблів.

- Детективе Амбер, я вас шукав, - сказав констебль. – Знайшли ще один труп.

Амбер переглянувся з Семом і одразу відчув на собі його погляд з тим самим розчаруванням и небажанням приймати цю реальність.

- Де знайшли? – запитав детектив.

- Рибак плавав на Темзі і побачив, - відповів констебль. – Це знову дівчина.

- Є ще якісь деталі?

- Нема, сер, але вас вже чекають, тому треба вирушати.

Амбер одразу відправився з Семом до кебу.

* * *

- Як ви думаєте, це вже серійні вбивства? – запитав Сем на шляху до місця злочину.

Амберу важко було побудувати теорії в голові, поки немає всіх деталей, але два вбивства за один день? Такого в його досвіді ще не було.

- Скажу одне, - сказав Амбер. – Мені шкода, що таке трапляється в нашому світі.

Невеликий причал знаходився недалеко, тому доїхали вони швидко. Як тільки Амбер вийшов, то одразу прикинув, що домівка Енн Барроуз знаходиться буквально через пару вулиць. Він спускався вниз до річки, бачивши перед собою міст Лондон-Тауер. Міцний і величний, він височів над річкою, нагадуючи гігантського кам’яного охоронця. Вітри кружляли над річкою, приносячи запахи старого порту — гнилої деревини, риби та чогось ще, сирого й таємничого, що ховалося під товщею води.

Детективи дійшли до скупчення людей, яких намагалися відігнати їхні колеги. Пройшовши повз натовп, Амбер пробився до найголовнішого. Прямо на деревині на причалі лежало розпухле від води тіло. Обличчя було роздуте та погризене морськими створіннями, тож впізнати її було важко. Тіло було повністю голим і в деяких місцях були помітні порізи. Амбер одразу глянув на шию, де не було шраму від порізу.

- Як її знайшли? – запитав Амбер.

- Її знайшов пан Дрейк, детективе, - відповів один з офіцерів. – Він ловив рибу на своєму човні, і несподівано на нього виплило це тіло. Він може вам розповісти детальніше.

Амбер глянув в сторону і побачив старого чолов’ягу, що тримав капелюха в руках. На ньому був старий пошарпаний піджак, а сиві вуса тремтіли від прийдешнього холоду. Старий підійшов ближче і сказав:

- Вибачте, детективе, я такого ще не бачив, - його голос трохи тремтів. – Я просто намагався наловити риби. Її обличчя це просто жах.

- Труп виплив до вас з дна чи приплив поверхнею? – запитав Амбер.

- Дайте подумати, - Дрейк замовчав. – Здається, вона підпливла на поверхні.

Амбер опустився перевірити остаточно її щиколотки, але слідів мотузки не помітив. Отже її просто скинули у воду, а не намагалися ще скрити під водою.

- Дякую, пане Дрейк, - сказав він рибаку. – Сем, що скажеш?

Сем відірвався від блокноту, прибравши нотатки і роздивився уважно тіло. Через пару хвилин він зробив невелику доповідь.

- Явних травм на обличчі не бачу, на шиї також. Є рани на тілі, але вони незначні. Скоріш за все її втопили. Червоні сліди на зап’ястях вказують на те, що її руки були зв’язані. Але я не розумію, чому вони розв’язані зараз?

- Можливо, мотузка була не туго зав’язана, тому розв’язалась у воді.

Амбер знову присів, піднявши її долоню. Він уважно оглянув її нігті, де трохи застрягла дерев’яна тирса. «Вона намагалась вибратись на причал, або повзла по чомусь дерев’яному».

- Добре, Семе, - підвівся Амбер. – Відправ тіло на розтин. Ми тільки так дізнаємося, що точно сталося. Я піду прогуляюся та зустрінемось у відділку.

І подумавши трохи, додав:

- І знайдіть мені Джона Пірсона, ким би він там не був.

Сем почав віддавати накази, а детектив пішов подалі від цього місця побродити сірими вулицями Лондона. Треба було багато чого обдумати.

* * *

Решту дня детектив Амбер провів за паперами з докладами щодо обох вбивств. Він часто розкладав перед собою в кабінеті всі деталі, щоб спробувати знайти щось нове. Під вечір він залишив все як є, одягнувся і пішов на вулицю. Сем пішов раніше, коли закінчився робочий день, і пропонував Амберу піти з ним, але той відмовився. Йому не давала спокій думка щодо незакінченої справи.

Амбер вийшов на вулицю, закутаний в пальто по самі вуха. На вулиці ввечері вже стояв неймовірний холод, такий, що пара йшла з рота. Вузькі провулки, якими йшов детектив, пронизував льодяний вітер. У цьому сутінковому місті ти відчуваєш його дихання — старе, як самі його вулиці, і холодне, як вітер з Темзи.

Через деякий час Амбер дійшов до свого місця призначення – бару «Старий дуб», що був якраз поруч із деревом зі своєї назви. Він зайшов до середини і трохи обтрусився, знявши капелюха. Палало багато свічок, але клієнтів було зовсім мало. Тут було набагато тепліше, ніж на вулиці, адже палав величезний камін. Бармен мовчки протирав бокали і ставив їх на місця в шафі.

Амбер зняв своє пальто і повісив на вішалку.

- Налийте елю, будь ласка, - сказав Амбер бармену, і той одразу почав наливати.

Тим часом детектив розглядав все, що тут є навколо. Неподалік сидів чоловік у подертому одязі і виглядав неохайно, тож можна було зробити висновок, що сюди ходить в основному робочий клас. Диванів тут не було, були лише погано зроблені столи та дерев’яні стільці. Неподалік стояло піаніно, але сьогодні воно чомусь було самотнім.

Бармен віддав кружку Амберу, і той одразу вирішив обережно його допитати.

- Вибачаюсь, - бармен оглянувся, - я шукаю одну дівчину…її звати Енн Барроуз. Ви випадково не зустрічали її?

- Не пригадую тут таку, - сказав у відповідь бармен.

- Гарні блакитні очі, руде пишне волосся, - настояв Амбер.

Бармен мовчав. Детектив заліз у кишеню і вивалив на бар трохи грошей. Бармен мовчки згріб все собі у фартух.

- Бувала тут така, - дав відповідь бармен. – Заходила сюди доволі часто. Любила розмовляти з нашими клієнтами про різне. Так би мовити нові знайомства заводила.

- А коли ви бачили її востаннє?

- Вчора, здається, вона була тут, - відповів бармен, але далі звернувся до чоловіка, що сидів сам трохи далі: - Білле, не пам’ятаєш, Енн же приходила учора?

- Так, - сказав той чоловік, не висовуючи своєї голови з пальто. Голос був якийсь старий та неприємний. Його обличчя майже не було видно, тому Амбер помітив лише, як одне око сяйнуло в його сторону під світлом місяця.

- А ви не знаєте, з ким вона розмовляла вчора? – запитав ще Амбер. – Я б хотів знайти її, думав, що зустріну тут, але не знайшов. Можливо, ви зможете мені підказати, де її шукати.

- Ми не те, щоб її опікуни, тож ми не слідкуємо за нею, - сказав бармен. – Самі розумієте, дівчина вона доросла, тож і бути може де завгодно.

Амбер дістав з кишені ще трохи грошей і поклав на прилавок.

- Був тут один чолов’яга, - відповів бармен, не задумуючись ані секунди. – Він сюди приходив кілька разів. Все роздивлявся тут, спілкувався. Дивний трохи, випивку купляв, інколи трохи їв, щедрі чайові залишав. Тих, з ким він знайомився – він пригощав сам. Вони сиділи там поруч з Біллом. Познайомились тут, і балакали майже весь вечір.

- Ви знаєте, як його звати? – задав питання Амбер.

- Розенблюм, - прокрихтів Білл.

- Вибачте?

- Розенблюм! – гукнув він, зайнявшись при цьому сильним кашлем. Завершив він це плювком за ліве плече.

- Так, прізвище якесь не з наших, - продовжив бармен. – Але легко запам’ятати. Я його тут, чесно кажучи, десь останні два тижні бачив.

- А вам випадково не знайома людина на ім’я Джон Пірсон? – запитав, повагавшись, Амбер.

- Це той, що за Енн все бігав? Він, як дізнався, що вона сюди ходить, то часто сюди пхається. Вони тут декілька разів навіть сімейні трагікомедії влаштовували. Думаю, якщо її і шукати, то через Пірсона. Він переслідував її, наче маніяк.

Амбер задумався, допив ель, і поклавши ще грошей на стійку, мовив:

- Дякую вам за інформацію. Якщо ви побачите Енн, то повідомте її, будь ласка, що я шукав її.

Амбер вдягнув пальто і швидко пішов на вулицю, хоча бармен гукнув вслід питання, як його звати. При розкритті справи часто треба кимось прикинутись або придумати якусь історію, бо інакше з тобою не хочуть говорити. Амбер розбирався в психології людей, тому він одразу бачив, що саме ці просто так не заговорять з людиною з відділку поліції.

Проходивши повз будинок Енн, Амбер на мить зупинився, заглядаючи у вікно, де він був сьогодні зранку. Йому схотілося зайти туди і оглянути все ще раз, адже з першого разу неможливо побачити всіх деталей. Коли раптом йому здалося, що він побачив у вікні тінь людини. Тіло винесли, квартиру опечатали, тоді хто може там бути?

Амбер пішов в дім. Він відчинив двері і почав підійматися сходами якомога тихіше, аби ніхто тут його не почув. Біля квартири Енн він одразу помітив, що двері трохи відчинені. Амбер дістав із пальто свій невеликий револьвер, який завжди носив з собою. Звівши курок, він відчинив двері, і обережними кроками почав ступати у квартиру. Ніяких звуків з кухні чутно не було, тож він вирішив одразу піти до кімнати, звідки вікна виходили на вулицю.

Амбер потроху заходив у кімнату, аж раптом побачив, що просто в нього летить щось скляне. Він встиг зреагувати і опустився вниз, тому пляшка розбилася об стіну. Амбер, перелякавшись, оглянувся, а потім подивився перед собою, але його вже збили з ніг, вдаривши з розбігу в живіт. Детектив кинув з рук пістолет. Той, хто це зробив, побіг на вихід з квартири, а детектив, оговтавшись, почав бігти слідом.

Було непомітно, хто це, тому Амбер намагався скоротити шлях по сходах, і не втратити нападника з виду. Хоча було помітно, що він доволі швидкий, отже, він молодий і в гарній формі. Амбер вилетів за ним на вулицю і біг як тільки міг. Нападник тікав щосили просто вулиці, коли в один момент залетів у провулок. Детектив забіг туди ж, але спочатку нікого не побачив. Він важко дихав, намагаючись зрозуміти, куди зник нападник майже за декілька секунд, адже далі був лише тупик.

Тут він зрозумів, але було трохи запізно, адже нападник сховався в тіні за стіною і вже налетів на Амбера зі спини. Детектив зміг його відштовхнути і обернутися лицем, а нападник накинувся на нього, схопивши за горло. Амбера прижали до стіни і намагалися придушити, але він в останній момент вдарив суперника коліном в живіт, і той зміг лише скрутитися.

Детектив прижав його до землі, скрутивши при цьому руки так, щоб той не міг поворухнутися. Амбер побачив, що повз проходить перелякана людина, і він, сказавши, що з поліції, попросив викликати офіцера. Глянувши на частину скривленого обличчя нападника, що був прижатий до землі, Амбер здогадався по бороді, що перед ним був ніхто інший, як Джон Пірсон.

* * *

На наступний ранок Амбер прийшов пізніше, ніж усі інші. Після вчорашнього вечору все боліло, а особливо голова. Вночі йому снилися кошмари, через що він багато разів прокидався. Уві сні його різали, а органи роздавали різним людям на вулиці, що стояли в черзі. Жахливі відчуття.

Зайшовши до відділку, багато колег звернули одразу увагу на детектива. До нього прибіг Сем.

- Детективе Амбер, вітаю вас, - сказав Сем. – Бачив, що ви власноруч знайшли та спіймали Пірсона. Якщо ми швидко доведемо його провину, то це ще й треба відсвяткувати.

- Я б сказав, що він трапився мені випадково, - мовив Амбер. – Зараз я б хотів поговорити з ним особисто. Тож найближчий час я буду в камері для допитів.

- Зрозумів, я ще хотів сказати, що ми знайшли інформацію, ким була дівчина, яку знайшли в Темзі, - додав ще Сем, протягуючи невелике фото і звіт. – Вона працювала в невеликій крамниці, торгувала різними товарами для дому. Судмедексперт зробив висновок, що їй зв’язали руки, скинули у воду та потопили – саме це стало причиною смерті. Це сталося за день до вбивства Енн Барроуз.

- Є в неї якісь родичі? – запитав Амбер.

- Зараз вже працюємо над тим, з ким вона розмовляла та хто був найближче до неї в останні дні, - сказав Сем. – Кажуть, що в неї був брат, з яким вона сварилась в один з останніх своїх днів.

- Чудово, дякую, копайте далі в цьому ж напрямку.

Амбер хотів було піти, але озирнувся і додав:

- Семе, мені треба від тебе, щоб ти знайшов мені будь-яку інформацію про людину, що проживає в Лондоні на прізвище – Розенблюм. Занеси мені в кабінет усе, що зможеш знайти.

- Буде зроблено, сер, - сказав Сем і пішов.

Коли Амбер зайшов в кімнату для допитів, то там на нього вже очікував Джон Пірсон у великих кайданах на руках. Він провів всю ніч тут, тож після вчорашньої бійки досі виглядав пом’ятим. Борода була, наче з опису – від вуха до вуха, а круглих окулярів він не вдягнув – вони розбилися вчора.

- Вітаю вас, пане Пірсон, - привітався Амбер. – Думаю, ми вчора не з того почали. Мене звати Річард Амбер, я детектив, і я веду справу щодо Енн Барроуз. Думаю, вона вам добре знайома.

Пірсон дивився в очі Амберу, а потім глянув в сторону і лише фиркнув.

- Який у вас був зв’язок з пані Барроуз? – спитав Амбер.

- Це вас не стосується, - сказав у відповідь Пірсон, знову дивлячись в бік.

- Вам відомо, що з нею сталося?

- Що ви маєте на увазі? – сказав у відповідь Пірсон, перевівши погляд на детектива.

В цей момент Амберу здалося, що той зовсім не розуміє, що трапилось, хоча він може дуже гарно вдавати.

- Енн Барроуз вбили, пане Пірсон, - сказав Амбер, і Джон втулив свої очі понуро вниз. Дуже вдало йому це вдається. – Тому мені дуже важливо знати, який у вас був з нею зв’язок, і найголовніше – що ви робили вчора в квартирі пані Барроуз?

Пірсон трохи посидів, обмірковуючи питання, і те, як йому краще відповідати. Далі він заговорив.

- Я знав її вже пів року, і був безмежно в неї закоханий від самого початку. Гарніше дівчини я не зустрічав. Мені хотілося бути лише з нею і ні з ким більше, тому я часто до неї приходив. Ми з нею могли вечеряти, багато розмовляти та просто проводити час разом.

- Але в мене інформація, що ви часто сварилися, - дав відповідь Амбер. – В мене є свідки, які це підтвердять.

- Так, це теж було, - сказав Пірсон невдоволено. – Я трохи налягав на неї, а вона хотіла більше свободи. Особливо, враховуючи її професію. Я не хотів, щоб вона там працювала та казав їй піти звідти. Казав, що можу спокійно її забезпечувати. Але вона не хотіла. Їй краще було там самій.

- Що ви робили вчора у неї в квартирі?

- Я не бачив її весь день і нічого не чув, тож вирішив просто зайти до неї, - відповів Пірсон. – Я побачив, що квартира у стрічках. Мені ніхто не відповідав, я пройшов всією квартирою та нікого не знайшов. А потім туди прийшли ви.

- Ви вбили Енн Барроуз?

- Що? Ні, ні в якому разі, - почав здивовано казати Пірсон. – Я любив її і ніколи не причинив би їй ніякого болю.

- Знаєте, переслідування дівчини проти її волі – не по-джентльменськи, - надавив Амбер. – Ви найбільше проводили з нею час, до того ж їй це не подобалось, як я бачу.

Пірсон мовчав, втупившись в одну точку.

- Що ви робили позавчора ввечері? – запитав далі Амбер.

- Я затримався на роботі, було багато справ.

- Хтось може це підтвердити?

- Так, запитайте мого колегу – Генрі. Він допомагав мені.

- А за день до цього? Що ви робили?

- Працював, гуляв, заходив до Енн, - сказав Пірсон спокійним тоном.

В кімнату різко увірвався Сем.

- Перепрошую, детективе, але там нагальна справа, яка потребує вашої присутності, - сказав він.

- Вибачте, пане Пірсон, поговоримо трохи згодом, - сказав Амбер і вийшов з кабінету до Сема. – Що сталось?

- Ще одне вбивство, - при цих словах Амбер зблід.

- Коли?

- Скоріш за все вчора, - сказав Сем. – О котрій – не знаю. Тому не можна сказати, Пірсон це чи ні. Жінку вбили вдома, але найголовніше тут – яким способом.

- Яким?

- Думаю, вам краще самому все побачити, - сказав прикро Сем.

Амбер подумав одну мить щодо Пірсона і сказав:

- Добре, поїхали на місце злочину. Підозрюваний нікуди не дінеться. Скажи офіцерам, щоб перевірили його алібі щодо останніх трьох днів. Три вбивства протягом трьох днів – це вже занадто.

* * *

Кеб швидко довіз Річарда з Семом до місця злочину. Все сталося у квартирі на першому поверсі одного з будинків. На вулиці вже зібралося багато людей, які почули новину та хотіли побачити це на власні очі. До Амбера вже дійшли чутки, що там сталося, тож йому самому не дуже хотілося це бачити. Але чому людей завжди тягне дивитись на такі жахіття?

Вони пробилися крізь натовп і їм відкрив двері один з офіцерів. Але, на здивування, Амбер майже одразу побачив перед собою двох чоловіків у формі не зі свого відділку. Вони привіталися з ним.

- Вітаю, мене звати Фредерік Абберлайн, а це мій колега – Генрі Мор, - промовив один з них, - ми слідчі з відділку Вайтчепелу.

- Я Річард Амбер, детектив, що веде справу щодо низки останніх вбивств, включаючи це, - сказав Амбер, вказуючи на дім, в якому вони знаходились. – Це мій округ, а от що ви тут робите?

- Нас прислав Скотланд-Ярд, - відповів Мор. – Це вже третє вбивство, і як ми дізнались, у вас лише один підозрюваний. Ми тут, аби допомогти вам.

- Я тільки вчора отримав перший труп, всі мої люди працюють над вирішенням цієї проблеми, нам треба більше часу, - сказав Амбер. – Допомога нам наразі непотрібна.

Двоє слідчих з Вайтчепелу переглянулися між собою, невдоволені зауваженнями Амбера.

- Слухайте, пане Амбер, нас прислали сюди не просто так, - сказав Абберлайн. – Декілька років тому у нас у Вайтчепелі сталася низка надто жорстоких вбивств. Ви мабуть чули, журналісти нарекли вбивцю Джеком Різником. Ми займалися розкриттям цієї справи і доклали якомога більше зусиль, щоб вбивств більше не було. Але схожі вбивства продовжились зараз у сусідньому районі, тобто тут.

- Я не бачу нічого спільного між Джеком Різником та вбивствами, що зараз є тут, окрім бідної спотвореної Енн Барроуз і її професії, - сказав Амбер, підійшовши ближче. – І наскільки мені пам’ять не зраджує, ви так і не знайшли тоді вбивцю.

Погляд Абберлайна став більш розгубленим. Він занервував.

- Вам слід побачити труп у вітальні, пане Амбер, - сказав Абберлайн. – Видовище не для слабкодухих. Ви одразу зрозумієте, про що ми кажемо. Вам дають двадцять чотири години на розв’язання справи, інакше центральний офіс Скотленд-Ярду передасть усе в наші руки. Від сьогоднішнього дня ми задіємо комітет пильних, який ми створювали ще тоді. Люди будуть патрулювати вулиці і перевіряти підозрілих. Це більше для запобігання новим вбивствам, адже настрої тут стають все гірше. А поки, детективе, можете працювати, ми більше не будемо вам заважати.

Абберлайн з Мором зробили короткий уклін та обоє вийшли з будинку. Амбер дивився якийсь час в одну точку та думав. Йому не подобалось, коли керівництво починає лізти в його роботу, тож він був невдоволений. Але він зібрався з розумом і випрямивши кулаки, увійшов до вітальні. І те, що він побачив, його дійсно вразило.

Серед величезної вітальні просто перед каміном висіла жінка. Але висіла вона вниз головою, підвішена за одну ногу, а друга нога була закинута за першу. Мотузка била прив’язана до люстри, яка трохи вирвалась зі стелі під напругою. Найжахливішим було те, що по її животу йшов глибокий надріз, нутрощі з якого, в особливості кишки просто випали на підлогу. Лице було повністю в запеклій крові. Руки безпорадно звисали, а пальці ледь-ледь торкались килима. Рот в неї був відкритий, наче вона зараз закричить, а очі, які були так само розкриті і наповнені страхом, додавали цьому ще більшого жаху.

- Кому ж таке в голову може прийти? – запитав Сем.

До них підійшов чоловік в костюмі, попросив відійти на один крок. Потім він повернувся до камери на штативі, накрив себе чорним покривалом та зробив знімок. Амбер підійшов ближче до трупу, подивитись детальніше. В цей раз вона так само була оголена, волосся було каштановим, а під нігтями не було нічого такого, що б кидалося в очі.

Сем вже проводив роботу, збираючи інформацію у офіцерів, які вже тут були до них. Амбер трохи відхилив дівчину і подивився в камін. Там досі трохи тліли дрова, а ще він побачив трохи паперу. Амбер опустився на коліна та спробував обережно взяти те, що побачив. Але шматок паперу був майже весь згорілий, тож він побачив лише невеликі частинки зображень на ньому.

Він подивився на підлогу і йому здалося, що трохи далі від трупа під килимом щось є. Амбер підійшов і відкинув килим. Там білою крейдою було намальоване коло, в якому були геометричні фігури, а по центру був дивний символ, схожий на маленьку букву Т, але з різними домальованими знаками, які перетворювалися на спіралі, горизонтальні вісімки і ще подібне. Сем приєднався до детектива.

- Ти колись таке бачив? – спитав Амбер.

- Схоже на щось таке, наче дитина малювала, - сказав Сем. – Або тут просто щось проводили, типу якийсь сеанс.

- В каміні був якийсь недогорілий папір, передай нашому експерту, нехай розгляне, що це може бути, може зрозуміє, що там за малюнки, - сказав Амбер, передаючи папір. – Є в тебе, що розповісти?

- Трохи є, - сказав Сем і почав розповідати, зачитуючи з блокноту. – Її звали Кессі Уітмор, гроші в неї були, адже вона жила у великій квартирі і платила за неї немало. Знайшов її тут її чоловік, він повністю пониклий і майже не говорить з нами. Не схоже на те, що це він зробив, адже він не був би таким. В будь-якому випадку ми навряд чи зараз витягнемо з нього хоч слово. Двері цілі, а от вікно було відкрите всю ніч.

- Чоловік був вдома, коли це сталось?

- Так, але він спав, тому нічого не чув, - сказав Сем. – Хоча дивно, що вона не видала ні звуку.

- Можливо він почав із вбивства, а потім підвисив і здійснив все інше, - дав відповідь Амбер. – А, можливо, просто змусив її мовчати.

Амбер знову глянув на тіло жінки і опустив свій погляд, не розуміючи, навіщо таке коїти. Він сходив до підвіконня і побачив на ньому сліди від бруду. Подивившись на вулицю, Амбер зрозумів, що вбивця проник у будинок через вікно, по стіні також йшли сліди. Тобто пані Уітмор могла навіть не знати вбивцю, він просто проник сюди, а вона встала вночі випити склянку води або сходити у туалет і її застали зненацька.

- Огляньте тут все і зберіть всі деталі, що зможете, - віддав команду Амбер. – Чи на місці всі гроші і коштовності, можливо, це був мотив вбивці, хоча я в цьому сумніваюся. Пошукайте щось, де вона могла вести записи, можливо, щоденник. У Енн більше нічого не знайшли?

- Ні, сер, нічого, - сказав Сем.

- Якщо тут щось знайдете, то одразу повідомте мене, - наказав Амбер. – Без вагань. У вас був брат першої жертви – знайдіть його і доставте у відділок. Я поговорю з Пірсоном і будемо вирішувати, що далі.

- Детективе, ви не залишитесь?

- Ні, ми знайшли першою Енн, тому першочергово треба розібратись з нею. Якщо між вбивствами може бути зв’язок, то я подумаю над ним.

* * *

У відділку Амбер провів якомога детальнішу розмову з Пірсоном. Він розпитав про його життя, роботу, хобі, родичів. Обережно підкрався навіть до імені першої жертви і її магазину, але виявилось, що підозрюваний там взагалі ніколи не бував. Офіцери перевірили його алібі та воно виявилось правдивим: Джон Пірсон працював у вечір вбивства Енн Барроуз. Його довелося відпустити, бо доказів майже не було. Пірсон тікав і відбивався, але це все він зробив скоріш за все з переляку.

Зараз, сидячи в своєму кріслі в кабінеті, Амбер думав, що він майже від самого початку розумів, що Пірсон не причетний до вбивства, але він продовжував його допитувати, бо хотів мати цапа-відбувайла. Йому хотілось зрозуміти мотиви вбивці, відчути те, що відчував він при цих всіх жорстокостях. Він розглядав дошку, на якій розмістили всіх жертв та наявні дані про них.

Перша – Вероніка Кастер, працювала в магазині та мала брата. Вони обоє були робітничого класу, хоча батьки володіли раніше фабрикою. Її брата Леонарда досі не можуть знайти, хоча в день вбивства вона сварилася з ним в магазині і це підтвердили свідки. Ймовірніше за все, вона опинилася ввечері десь на півночі Темзи, де її зв’язали та скинули у воду. Офіцери оглядали місцевість, але поки не знайшли, де це точно сталося.

Другою стала Енн Барроуз, повія, що любила ходити в бар «Старий дуб», знайомитися там з чоловіками та підробляти по-чорному. Останнім, з ким вона розмовляла, ймовірно, останній раз у житті, став чоловік на ім’я Розенблюм. За нею бігав закоханий по самі вуха Джон Пірсон, з яким вона часто сварилася. Повернувшись ввечері з бару, в компанії когось, її холоднокровно вбили.

І третьою стала Кессі Уітмор, до якої залізли посеред ночі у вікно і вбили так, наче хотіли залишити якесь послання. Тут ми маємо лише переляканого чоловіка, який не може зрозуміти, як таке взагалі могло статися. Усі три вбивства сталися ввечері, і всі вони абсолютно різні. Тому сьогодні ввечері точно треба бути напоготові.

До кабінету постукали та двері відчинив Сем.

- Детективе Амбер, хотів сказати, що один з наших людей знайшов цікаві подробиці щодо Леонарда Кастера, - сказав він. – Кажуть, що він навідувався у бордель «Червона завіса» і майже певне знав пані Барроуз. А щодо Кессі Уітмор – у них було одне місце роботи. Він пов’язаний з ними усіма, але мотиву, окрім як вбити сестру через спадщину, я не знайшов. А всі подальші жертви – тут навіть не знаю, чому.

- Спадщину? – перепитав Амбер.

- Саме так, хоч в них майже не було грошей, але їхня мати після смерті залишила спадок, переписавши все на доньку. І це було не так давно, тому все очевидно.

- Є ідеї, де він може бути?

- Майже нема, але ми шукаємо в повну силу, детективе, - сказав Сем. – Думаю, скоро він буде в наших руках.

- Добре, шукайте, - сказав Амбер.

Сем хотів було йти, але обернувся і сказав:

- Детективе, забув ще дещо, - він дістав газету двотижневої давнини і протягнув Амберу. – Ви просили інформацію про Розенблюма, я спочатку не міг пригадати, чому мені це прізвище так знайомо, але я згадав. Прочитайте. Газета сама вам все розповість.

Амбер взяв газету і побачив заголовок: «Герберт Розенлблюм – людина, що дивом стала найбагатшою людиною Лондона». Він розгорнув статтю і почав читати:

«Невже бувають такі дива, що людина живе простіше нікуди, а потім в один момент отримує спадщину таких розмірів, що може купити все, що захоче? Саме така ситуація сталася з Гербертом Розенблюмом – людиною, що живе просто з нами по сусідству. Все почалося з його далекого родича, який помер ще багато років тому. Ця людина змогла за своє життя накопити незліченні багатства, і не маючи при цьому прямих спадкоємців, він вигадав химерний план: дати цьому багатству рости протягом наступних 200 років після свого поховання. Провівши безліч робіт, пов'язаних з нотаріусами і адвокатами, йому вдалося заповісти всі свої гроші найближчому родичу, що носить прізвище Розенблюм через 200 років. Так вже вийшло, що цим родичем виявився саме Герберт, і на даний момент сума складає шістсот шістдесят шість мільйонів фунтів з копійками. Опитавши пана Герберта щодо того, куди він планує витратити кошти, він сказав, що поки не знає, бо дуже важко одразу розпорядитись такими грошима. Через пару днів пан Розенблюм відвідав аукціон, на якому йому не сподобався жодний витвір мистецтва, але його увагу привернула книга, ставки на яку він перебив швидко і без жодних вагань. Він віддав за неї більше двохсот тисяч фунтів. Кажуть, що пан Розенблюм бажає також купити давно покинутий родовий замок, розташований на околицях міста.»

Амбер задумався, наче щось в його голові мішалося і не могло зібратись до однієї купи. Він стрімко надів пальто та пішов до найближчого місця, де проводять аукціони.

* * *

Це була стара занедбана будівля, всередині якої жило багато людей, але на першому поверсі розташовувалося приміщення, де власники часто проводили благодійні і не дуже аукціони. Амбер був з ними знайомий через деякі минулі справи, і вони дуже добре могли допомогти або підказати те, що треба.

Відкривши двері, він зачепив дзвіночок, тож його одразу помітили.

- Пане Амбер, доброго дня, раді вас бачити! – сказав один з власників.

Власне, самими власниками були брати Крольштейни. Вони були близнюками, виглядали абсолютно однаково, були низького зросту, навіть їхні сиві вуса були одного типу. Густі й зарослі.

- Вітаю, теж радий, - відповів Амбер.

- Якою долею залетіли до нас? – запитав той самий. Інший десь порався і його було чутно, але він поки не виходив. У них було все завалене навколо картинами, різними коробками та книгами. Скоріш за все до них привезли нові речі, але вони ще не встигли все розкласти.

- Мене цікавить дещо, що купили у вас приблизно два тижні тому, - сказав Амбер. – Це якась книга, її було продано за двісті тисяч фунтів.

Крольштейн одразу розсміявся.

- Такі речі не забуваються, пане Амбер, - сказав він з усмішкою. – Це, певне, найдорожча книга, що у нас коли-небудь продавалася. Вона потрапила до нас випадково, навіть шкода було з нею прощатися. Але жага до грошей взяла гору.

- Що це за книга?

- Це древня книга під назвою «Liber Mortis», що перекладається з латини, як «Книга смерті», - розповідав Крольштейн. – Особливістю є те, що вона мала всі прикмети, щоб бути оригіналом, а не копією. Її написали дуже давно, ще в середні віки, а про письменника ходять чутки, що він писав її за допомогою древніх сил, а його рукою водив сам диявол.

Амбер посміхнувся:

- Ви ж не вірите в це?

- Ви не бачили самої книги, пане Амбер. У нас було достатньо часу, щоб вивчити її. Вона виглядає так, наче написана кров’ю, а мова в ній не перекладна. Зображення в ній це або витвір мистецтва, або просто хвора уява, адже там зображені і катування, і різні ритуали, і найжахливіші речі, що тільки можна собі уявити. Текст є лише інструкцією, а все інше це гра. Диявольська головоломка – саме так ми її нарекли.

- І який може бути сенс купляти цю книгу пану Розенблюму за такі кошти? – спитав Амбер.

- Причини можуть бути різні: колекціонування, перепродаж, подарунок або… - Крольштейн закивав головою в різні боки і підморгнув. – Думаю, ви зрозуміли мене.

Амбер зрозумів. Але не міг бути впевнений в тому, що треба Розенблюму і про що він говорив в день смерті з Енн Барроуз.

- Думаю, я піду, - сказав Амбер наостанок. – Бувайте і дякую.

- Заходьте ще, детективе!

* * *

Під вечір поблизу місць вбивства та в усьому районі Лондона зібралося багато добровольців, щоб патрулювати вулиці. Всі офіцери відділку також вийшли на зміну, аби чергувати всю ніч і випередити вбивцю, якщо планується ще жертва. Амбер разом зі своїм колегою також були на вулиці, а саме неподалік від бару «Старий дуб». На вулиці ставало надто холодно, тож обоє намагалися зігрітись, переступаючи з ноги на ногу.

Амбер знайшов адресу Розенблюма і спробував навідатись до нього. Але там нікого не виявилось. Постукавши кілька разів у двері потрібної йому квартири, він сполохав сусідів. За його спиною відчинили двері і повідомили, що пан Розенблюм став тут нечасто з’являтись саме відколи купив родовий маєток. Після цього Амбер подумав, що не туди зайшов. Людина просто виграла гроші і робить з ними, що хоче, а він намагається за нею гнатися. Може він тут зовсім ні до чого, а лиш хотів познайомитись з гарною дівчиною.

- Про що думаєте, детективе? – запитав Сем, скручуючи собі сигарету.

- Да так, ні про що, - відповів Амбер.

- Ви якось різко спитали щодо того Розенблюма, думаєте, що він якось з цим пов’язаний?

- Наврядчи, - сказав Амбер у відповідь, - твій слід мені здається більш актуальним. Сподіваюсь, ми знайдемо Леонарда Кастера найближчим часом.

- Гарантую вам, що знайдемо, - сказав Сем. – Він не виїжджав з міста – це точно. Ми вже звужуємо коло пошуку, тож скоро він буде нашим.

Несподівано залунала сирена. Почали лунати крики і детективи побігли на шум. Це все означало одне: хтось помітив те, що вони намагались випередити. Детективи бігли разом з натовпом і чули сирену все гучніше, аж поки не наткнулися на вузький провулок. Залетівши туди, Амбер одразу пробився крізь натовп і побачив те, на що всі витріщилися.

На бруківці лежала мертва дівчина. Вона була такою самою молодою, як і інші жертви до цього. Все було зроблено так, наче вбивця поспішав, тож Амбер не одразу помітив причину смерті. Але придивившись, він побачив глибокі порізи на животі.

Детектив вихопив ліхтаря у одного з офіцерів і оглянув все тіло, але більше нічого особливого не побачив. Він освітив навколо і побачив на стіні символ, що виглядав, наче літера «Т» і містив в собі багато різних візерунків. Різко в натовп забіг офіцер і промовив захеканим голосом:

- Я намагався наздогнати, але не зміг. Він був тут, я побачив надто пізно. Вбивця щось робив з нею, а коли я крикнув, то він втік. Я намагався його спіймати, але він наче розчинився в темряві в якийсь момент.

Амбер опустив погляд, розуміючи, що вони знову упустили свій шанс. Стільки людей було в патрулі і все одно вбивця скрився.

- Сем, знайдіть Леонарда, - сказав лише детектив.

- Буде зроблено, сер.

З натовпу виринув один молодий хлопець і вигукнув:

- Я знаю її! Це ж Мері Уінслоу! Господи, але ж вона була вагітна…

* * *

Амбер сидів на вулиці, читаючи газету. На кожній зі сторінок був детальний опис вбивства усіх жертв з прикладеними фото. Коли йому набридло на це дивитись, то він опустив газету і побачив, що через дорогу стоїть людина в темному пальто з циліндром на голові. Захвилювавшись він встав. Він не бачив обличчя, бо чоловік в пальто стояв до нього спиною. Амбер перейшов дорогу і повільно доторкнувся до його плеча, обертаючи його до себе. Коли чоловік повністю обернувся, то Амбер побачив перед собою голий розтрісканий череп.

Амбер різко прокинувся від того, що хтось його торкається. Він просидів у себе за столом в кабінеті всю ніч, навіть не помітивши цього. Перед ним лежало фото останньої мертвої дівчини, а трохи далі стояв Сем.

- Вибачте, детективе, я не хотів вас турбувати, думав, вас ще нема, - сказав Сем. – В мене новини: ми знайшли Леонарда.

Амбер сидів з червоними очима і ще не міг до кінця прийти в себе.

- Де ви знайшли його? – спитав він.

- В одному з опіумних притонів, - сказав Сем. – Один з його знайомих зізнався, що Леонард любив туди ходити, тож ми перевірили зранку, і він був там в стані сп’яніння. Ми намагались з ним поговорити, він підтвердив, що знав усіх чотирьох. Навіть вчорашню Мері, тож вбивця без сумніву один і це він.

- Я хочу теж з ним поговорити, - сказав Амбер, піднімаючись зі свого крісла.

- Ми відвели його спати, але зараз приведемо у кімнату для допиту, - сказав Сем.

Коли Сем вийшов, то Амбер накинув піджак і трохи поправив зачіску, дивлячись у дзеркало. Він пішов далі по відділку з думками «навіщо мені приводити себе в порядок для діалогу з брудним опіумним наркоманом?»

Зайшовши до кімнати для допиту, Амбер побачив Леонарда, що сидів на стільці. Він виглядав саме так, як детектив собі уявляв: неохайна зачіска, зім’ятий костюм, брудна шкіра. Видно було, що він багато працює, а вільний час навряд чи проводить тверезо.

- Пане Кастер, мене звати Річард Амбер…

- Та мені все одно, як вас звати, що ви всі тут від мене хочете? – сказав Леонард надто стомленим тоном, спираючи голову на свою праву руку.

Амбер присів навпроти.

- Ким вам приходиться Вероніка Кастер?

- Це моя сестричка… - сказав він і засміявся. – Бідна моя сестричка…

- Що вам відомо про її вбивство?

- Ви знаєте, я хоч її і любив, але вона була ще тою занозою… але тепер я багатий! І можу собі щось дозволити…

- А Енн Барроуз? Ви вбили її?

- Хто така Енн Барроуз? – перепитав Леонард, наче чує це ім’я вперше.

- Це повія, яку вбили наступного дня.

- Аа, ви про цю руду дівчину? Вона така гарна, кожна ніч з нею була незабутньою. Але вона надто тупа, щоб з нею щось обговорювати. Не думаю, що вона варта вашої уваги.

- Пане Кастер, Кессі Уітмор та Мері Уінслоу – вам ці імена про що говорять?

- Детективе, ви мені називаєте імена цих дуреп, які жодного мого центу не вартують, - сказав Леонард так, наче він тут найбагатший. – Ці всі сучки думали лише про себе, а зі мною їх гріла лише думка про мої гроші, як про легку наживу. Як добре, що вони померли і більше й ділитися нема з ким!

Леонард на останній фразі перегнувся через стіл і бурхливо зареготав. Безсумнівно він був п’яним. Але п’яні майже завжди говорять те, що в них в голові. Річард вийшов з кімнати, і до нього одразу підбіг Сем.

- От бачите, детективе, він просто схаменувся на своїх коштах, - сказав Сем. – Ми поговорили з нотаріусом, який все завіряв, і після смерті Вероніки всі статки перейшли йому. Це ж треба, дістав всі кошти собі, а після цього вирішив позбутися своїх коханок, що могли якось на них дивитися. Пане Амбер, ви виглядаєте надто стомленим, може поїдьте додому перепочиньте? Ми тут самі все оформимо, останні дні були просто пересичені подіями.

- Так, Семе, дякую тобі, - сказав детектив і пішов до виходу.

Амбера не покидало багато запитань, хоч вбивця вже був перед ними. Чому він всіх вбивав настільки по-різному? Чому, вбивши сестру, він не зробив так, щоб її знайшли якомога раніше для передачі спадку? Невже він завжди був в такому опіумному сп’янінні, що йому це все марилося в такому виді?

Амбер не помітив, як він в своїх думках сів у кеб і направлявся до своєї квартири. Головним питанням було, чи зупиняться вбивства після того, як вони схопили Леонарда? Такі вбивства точно міг вигадувати лише художник, який…

Думки Амбера різко зупинилися. Він згадав те, чому він не придавав значення, але вирішив перевірити. Він крикнув водію кеба, щоб розвернувся і поїхав на вже відому адресу. Дім, де жила Енн Барроуз. Доїхавши, Амбер швидко розрахувався і попросив почекати його. Він зайшов в дім і піднявся до квартири. Двері так само були опечатані і увійти не склало труднощів.

Амбер увійшов до кімнати і так само побачив слід від трупу, який лежав тут раніше. Він почав роздивлятися довкола себе. В один момент його око потрапило на дещо. Амбер підійшов до ліжка і відсунув його від стіни. Він побачив те, що вже зустрічав раніше. Намальоване білою крейдою коло з символом по центру. Він швидко дістав блокнот і замалював ці символи собі.

Сівши до кебу, він одразу сказав їхати до Крольштейнів. Вони точно могли підтвердити його здогадки, якщо вони вірні. Але якщо ні, то вони могли бачити це де завгодно на своїх цінностях.

- Пане Амбер, ви знову до нас завітали! – гукнув той же Крольштейн. Амбер не відчував між ними різниці.

- Так, я буквально на хвилинку, - сказав у спішці Амбер, дістаючи й розкриваючи блокнот. – Гляньте на ці символи, ви їх вже до цього бачили?

Крольштейн натягнув на носа окуляри і придивився уважно.

- Так, точно, цей символ я знаю певне, - вказав він на букву Т. – Він прикрашав книгу, про яку ви запитували вчора. А інші не впевнений, що були там.

Амбер зблід.

- Дякую вам, - лише мовив він.

- Будь ласка, сподіваюсь, ми вам допомогли.

- Ви навіть не уявляєте, як, - сказав Амбер і побіг звідти.

У кебі детектив машинально назвав адресу Герберта Розенблюма, але через секунду одразу передумав, згадавши слова його сусідки. Він запитав, чи знає водій родову резиденцію Розенблюмів на околиці міста і чи зможе він його туди доставити. Водій погодився.

* * *

Вийшовши з кебу, Амбер побачив перед собою великий замок, що виглядав надто старим і зовсім не вписувався в їхню стандартну архітектуру. Приголомшливі образи, а також його форми з вежами по боках дивували, але водночас і лякали. Амбер підійшов до величезних дверей, у які хотів постукати, але передумав. Натомість він дістав і перевірив свій револьвер, який повністю був заряджений.

Амбер трохи натиснув на двері, і вони відчинилися. Він увійшов, тримаючи пістолет у руці. В першій залі панувала мертва тиша, у дальньому кінці сходинки розходились по бокам, а по центру висіла величезна картина із заможним чоловіком, на руках у якого сидів чорний кіт.

Несподівано роздався шум з правої сторони замку, і Амбер побіг туди. Наближаючись до джерела якихось звуків, Амбер захвилювався і, взявшись за ручку двері, вперше подумав, що даремно нікому не повідомив про свою теорію. Відкривши різко двері, він увійшов і майже одразу отримав сильний удар в груди, впавши після цього на підлогу біля стіни. Амбер не зрозумів одразу, але в нього вистрілили, і торкнувшись до місця болю, він побачив лише кров.

- Пане Амбер, я справді вражений тим, що ви дійшли так далеко! – сказав голос, і детектив побачив чоловіка з кривим носом, і у сорочці з закатаними рукавами. Він стояв в дальньому кінці кімнати з рушницею в руках. По різних кутах були розставлені свічки, а по центру Амбер розгледів той самий малюнок. Все інше він погано міг розрізнити, оскільки біль пульсував в різних кутах його тіла, а з рани без упину йшла кров.

- Вибачаюсь, що я прийняв вас отак, але я бачив, що у вас пістолет, тому вирішив випередити ваші наміри, - сказав він, підійшовши і відкинувши пістолет якнайдалі.

- Ти псих, - сказав через силу Амбер. – Чому ти зробив це? Чому саме так?

- Подивіться, детективе, - сказав Розенблюм, показуючи чорну книгу. – Цей шедевр мені дістався за дуже велику ціну. Я шукав її давно і нарешті вона моя. Багато людей полюють на неї, але не розуміють справжньої її цінності. Жінки були обрані саме за вказівками книги. Першу я зустрів випадково ввечері та потопив її. Другу зустрів у барі, напоїв та вбив в її квартирі. До третьої забрався у дім вночі та вбив, підвісивши. Ну, а четверту ви мені ледь не зірвали, але в мене вийшло все так, як я хотів.

- Вона була вагітна… - мовив Амбер зі злістю. В очах потроху темніло, а обличчя ставало білим.

- Так, це саме те, що мені було потрібно, - сказав Розенблюм. – А зараз ви станете свідком дива. Бо саме зараз я отримаю вічне життя.

Амбер не міг повірити. Він думав, що це сон і зараз він знову прокинеться в своєму кабінеті, але біль так само продовжувався. Він помирав, і якщо йому ніхто не допоможе, то цей навіжений стане останнім, що він бачить перед собою.

Очі закривалися, але він дивився, як Розенблюм у колі поливав кров’ю навколо себе, зачитуючи слова на невідомій мові. Потім він сів на коліна, причитаючи далі. В один момент свічки згасли. Розенблюм піднявся на ноги, роздивляючись все навколо себе. Він кричав щось на іншій мові, наче гукав когось. І ось він впав на коліна. Амбер ледве стримував сили, щоб не закрити очі, але він все бачив, як у Розенблюма закатуються очі і червоніє обличчя.

- Я ж все зробив правильно, що відбуваєть…

Але щось було не так, і Амбер це зрозумів. Якийсь пункт ритуалу не був виконаний. Тому детектив стане свідком чогось іншого.

Розенблюм кричав, поки з його тіла вилуплювались пульсуючі круги розміром з тарілки. Обличчя його почало розтягуватись, і крик вже був зовсім не природнім. Волосся випало, зуби заточились. Пальці й долоні прийняли форму величезних лаптів, замінивши нігті кігтями. Окуляри з його обличчя спали і на це створіння більше не можна було дивитись. Це більше не була людина.

Воно почало пересуватись по кімнаті, рознюхуючи все навколо, і перебираючи ногами, що виглядали, наче їх пересадили з собаки. Стони і дивні вигуки надходили від нього, і він наче не міг зрозуміти, що йому треба. Але в один момент воно побачило Амбера і підібралося до нього. Детектив розумів, що йому вже настав кінець і ніяк не реагував. Створіння обнюхало його і почало жерти місце, звідки йшла кров.

Амбер видав останній подих і помер.