Ягідний двір

— Дістань мені чашку, будь ласка. — Ласкавий голос дружини навів погляд на полиці. Дерев’яні, з хиткими дверцятами, вона вже два місяці просила їх полагодити. Казала щось про родину, про те, що вийшла за нього не для того, щоб він возив її в інші міста та ще й у такі погані будинки. Олівер не розумів, чи то якась жіноча проказа, про яку його попереджали, коли вона два місяці не ховала від нього покривавлену тканину, а тепер не могла навіть натягти на себе чоботи, чи то вона злилася через переїзд. Він відбувся ще півроку тому, а вона все не могла примиритися та умовляла його поїхати, наче не розуміла, що то було неможливо.

Працювати на закон означало іноді переходити дорогу людям, яким цього робити в жодному разі не можна. Цей будинок у малому містечку їм підготували ще до того, як Олівер вперше вийшов на контакт з діловим чоловіком в тілі та величезними вусами, завжди червоними від вина. А тепер вони переїхали сюди. Дарсі гадки не мала, що опиниться у своєму рідному містечку, тож винуватила його тепер у спогадах, які ненавиділа.

Та вона їздила сюди сама. Вона і цей її брат, Рован, вони з ним були схожі як дві краплі води, тільки з різних джерел. Дарсі була чистою та водночас п’янкою, а Рован з суміші, яка текла якраз у них на вулиці. Як вийдеш з дому, треба було дивитись, переступити маленький струмок, у який добрі сусіди з усієї вулиці зливали помиї.

Олівер витратив перші гроші від завдання, яке занесло їх з дружиною туди, на парасольки.

Він дістав чашку та віддав його Дарсі. Вона не любила, коли Олівер втручався у її ритуали, тож відійшов, підчепив капелюха зі спинки крісла. Він завжди носив капелюхи, бо починав лисіти дуже рано. Шуткував до дружини, що «хай краще буде син у твою родину, га?» але це завжди виходило так ніяково, коли вона мовчки дивилася на нього, як лялька, щоб він перестав. Ну, хай в нього, навіть краще.

На вулиці ставало все холодніше. Нечистий струмок перетворився в стрічку з льоду, Олівер розгледів у ній щурячий хвіст та швидко відвернувся. Це точно були «ягідки», як їх називали всі в цьому місці.

Коли він тільки приїхав та знайомився з місцевими, в першу чергу до нього підліз Рован, отой братик його Дарсі. Затягнув у формальну бесіду, все ж, він тут слідчим був. Тоді вони проходили через високий будинок: биті вікна затягнуті зсередини брудними простирадлами, щоб не пропускати вітер, двері завжди хитаються і скриплять, поки хтось не підпирає.

— Отут ягідки живуть. — Рован загигикав. Він був тонкий, гострий навіть, недочував на обидва вуха, тож кричав на нього так, що Оліверу хотілося надягнути дужче капелюха. Тоді хлопець скакнув до двері та різко прибив її уламком важких кованих воріт. Колись це була гарна прикраса… Кладовища. — Це ці, дивні дітки Беррі, ну і сім’я їхня. Вони безпечні, але як щось стається, то це через них усе.

Дарсі теж розказувала йому про цю сім’ю, вона існувала тут задовго до того, як вона народилася на світ. Дуже брудна, схована там, у домі. Хай би хто виглянув на двір, бо членів в родині, з чуток, під двадцять — та визирають тільки два чоловіка та дві жінки. Перші тягнуть до дому деревину, другі виливають помиї під сухе дерево. Коли Олівер вперше його побачив, йому стало шкода. Мертве навіть влітку. Якби дістали кістки з-під землі та встромили у дворі, так це виглядало.

Дружина Олівера випатрала весь новий будинок, коли тільки приїхала сюди місяць тому. Вагітна вона, та їхня служниця, скажено взялися за працю та всі непотрібні речі змусили перетягти на той ягідний двір. Тож тепер їхня оселя стала дуже просторою, а у сімейки Беррі з’явився новий стіл, купа простирадл та навіть стара люлька. От тільки майже нічого з того не забрали. Всі ті речі досі стояли у дворі, припорошені снігом, та чекали нагоди.

Поліція міста складалася з кількох дуже розумних і кількох дуже тупих людей. В сумі це було ідеальне гармонійне створіння, співпраці якого Олівер дуже дивувався.

Старі та завзяті вовки своєї справи стояли як стовпи, один у формі, інший у пальто. Біля них малою ящіркою вився хлопець років під двадцять сім. Десь там інший, такий самий, щось завзято записував у невелику книжку, відступаючи на фалангу пальця від краю. Він так міряв, коли побачив найбільший у своєму житті щурячий відкус, який забрав його білет до великого міста. З тих пір він був дуже обачним та все не втрачав надії.

— Агов, — привітався Олівер, коли сягнув старих. Один із них, той що у формі, кривуватий велетень, повернувся та примружив майже білі очі.

— Га? — Перепитав він.

— Кажу, добрий вечір, пане Грею! — Вже голосніше, з роздратуванням в голосі відповів Олівер. Що Рован, що оцей, точно родичі. Тільки той з народження, а з діда що візьмеш, хоча всього шістдесят п’ять. Лисий як Олівер, хоч щось у ньому викликало милість від немісцевого чоловіка.

— А, і тобі того ж, — відмахнувся пан Грей та повернувся назад. — Отут, диви, новенький. Хіба не третій вже.

— Теж Беррі?

— Так. — Старий був похмурим, тож Олівер відійшов від нього.

Труп валявся у провулку. Майже весь. Босі ноги стирчали на вулицю, тож помітили бідного дуже швидко. Чоловік, Беррі.

— Ім’я?

— Та хто знає тих Беррі, — відповів йому юнак, що записував. Відірвався від паперу, глянув на нього та продовжив, рука жваво та якось надприродно швидко виводила криві літери, ніби він просто хотів випустити стрес та злісно водив рукою без мети. — Може, п’ятий чи шостий. Або сьомий. Як його… Хай буде Лютер.

— Лютер був передостанній. — Олівер сунув руки у кишені та підійшов до трупа. Череп проломили, як розбивали звичайну кришталеву чашку. Неідеальні фігурні шматки сховані у крові.

У Олівера запаморочилося у голові та він відійшов.

Це місто тхнуло через помиї. У провулку тягнуло так різко і сильно, що він наче перенісся у свої юнацькі роки, коли батько брав його на полювання. Перед тим, як вони знаходили зграю кабанів, особливо в період спарювання, запах у повітрі ставав мерзенним, та це все ж були подарунки природи у порівнянні з тим, у що перетворювала труп антисанітарія.

— Можеш описати? — Попросив він, дістаючи білу хустку с кишені. Олівер сховав у ній ніс, не зважаючи на погляди інших: «міський поліцейський, де ви таке бачили?».

— Загалом, те що ти бачив, то все. — Хлопець відірвав листок та передав йому в руки.

— Удар важким по голові. Це більше схоже на те, що на нього щось скинули із висоти.

— Отой камінь. Ми його відсунули.

Олівер подивився на камінь, він валявся у темряві провулку, на ньому залишилися плями та волосся.

— Добре. — Насправді, доброго було малувато.

— Він точно помер не тут. Ми думаємо, що його сюди тягли, та не встигли до кінця. Мабуть, вбивцю щось відлякало і він вже сюди не повернувся. Не думаю, що це для нього задоволення, він майже чистий, якщо не брати камінь.

— Вже другий такий. Ніби навмисно підкладають. — Олівер підняв капелюха та почухав спітніле рідке волосся. Йому здалося, що його стало ще менше, і не порадів цьому. — Їх просто прибирають. Кого ми ще не перевіряли?

— Майже всіх. Таке враження, що могли когось пропустити.

Слідчі склали цілий список з сімей, які не любили Беррі та могли бажати їхньої смерті. Та коли Олівер отримав його на руки, він довго не міг зрозуміти, чи це не розіграш. Майже у кожної родини тут були підстави ненавидіти ягідок. Навіть малих, тих, що вчилися в єдиній школі на все місто та відлякували інших дітей запахом та брудним волоссям. Їх не любили за те, що вони тут просто були, навіть коли вони не виходили з будинку та жили там своє маленьке, дивне життя.

Пізніше вони встановили, що смерть «Лютера 2» наступила на вулиці, тягнули його недовго, всього лиш кілька метрів у провулок. Мила літня пані, яка жила у одному з тих будинків, вийшла до них несміло. Вона була у темній сукні та чекала на них, судячи по чепчику та м’якому корсету.

— Я чула голоси вночі, та ніяких криків чи чогось не було. — Вона похитала головою та стиснула хрестик на грудях. — Знаєте, я подумала, що це якісь друзі вертаються додому. Наче пізно, та хіба заборониш усім тут тинятись? Там нагорі є паб, звідти завжди вночі хтось виходить і вештається вулицею. Я спочатку подумала, що він п’яний, а не…

У пані відібрало мову, вона прикрила очі та дрібко затрусилася.

— Тобто, голосів було двоє, чоловічих чи жіночих? — Олівер дав їй трішки часу оговтатись. Жіночка похитала головою, схлипуючи, вона продовжила:

— Їх було багато за ніч, кажу ж, паб! Але останні, ні, здається, два чоловічі… Мені здалося спочатку, що там була жінка, але ні. Пробачте, — вона витягла хустинку та гучно висякалася. — Я більше нічого не пам’ятаю…

Лютера 2 піднімали. Вони струсили ногами двох щурів, ті врізалися один в одного і гепнулися на мокру плитку. Крові було небагато, та вона розчинилася у чорних калюжах. Молодого чоловіка понесли до моргу.

Оліверу довелося швидко прощатися з пані та прикривати цю картину плечима. Вона так і хотіла подивитись, совала ніс, куди не слід, тож двері будинку швидко зачинилися за блідою, як крейда, бабусею.

* * *

— Де ти був? Я тебе ще годину тому чекала, ми з Рованом з останніх сил трималися. — Спитала Дарсі. Служниця накрила на стіл, та їжа вже охолола. Олівер швидко стягнув з себе капелюха та пальто. Він підтримав дружину під руку та допоміг їй сісти за стіл. Не казав їй, що вона дуже смішно ходила, з одного боку в інший, бо ображалася б, казала, що він ходить так само навіть не вагітний.

Рован стояв за стільцем. Він пожав Оліверу руку та дочекався, аж всі всядуться.

— Він тобі розказав, що сталося?

Чоловік подивився на її брата недобрими очима. Він не хотів, щоб Дарсі знала про ці справи, коли була близька до пологів.

— Чесно, не розказував. — Рован підняв обидві руки, ніби здаючись. Він ще сидів напівбоком, щоб краще чути, та крутився. У його присутності доводилося підвищувати тон, тож чоловік не сприймав його злістно. — В мене не було часу і слова вставити, вона все розказує, що ти не хочеш везти її назад.

Олівер зітхнув.

— Я не хочу, щоб наша дитина з’явилася у цьому місті. Я хотіла поїхати звідси не для того, щоб ти забрав мене назад. Діти мають рости у привітному місці і домі, де не хитаються дверцята на полицях. — Дарсі заговорила, ледь відірвавшись від їжі. — Я розумію, що відбувається, коли ти терміново виходиш на роботу, таке було і раніше. Ти не сховаєш від мене те, про що цілодобово говорять на вулицях.

— Ми не можемо поїхати. Там нам буде небезпечно.

— А тут?

— Тут… Поки що не має ознак, чому це відбувається. Та все ж, наскільки я можу судити, під прицілом тільки сім’я Беррі…

— Все місто дивиться на нас косими очима. Ми принесли біду. Ти тут не сховаєшся…

Дарсі впустила вилку. Вона подивилася на Олівера, тоді на Рована, які сиділи з однаково серйозними виразами на лицях. Жінка зітхнула і взялася за обличчя рукою, прикривши пальцями вилиці.

— Бідна, бідна сім’я. Коли я була малою, їх теж ніхто не любив, справді. Вони так і не взяли того, що я залишала?

— Я завтра перевірю, — пообіцяв Олівер. Він стиснув руку Дарсі, що лежала без тіні життя на білій скатертині. — Я піду говорити з ними.

— Я можу с тобою. — Визвався Рован. — Справа зараз тільки одна кипить. Їх там, мабуть, наплодилося дай Боже…

Він хотів сказати щось ще, та Дарсі занудило. Довелося обірвати вечерю.

* * *

Дім Беррі був уособленням минулої величі. Насправді, там колись жила заможна родина, яка переїхала у велике місто, а дім стояв тут сам одненький. Як і всі на вулиці, з гострими дахами та оздобленими вежами. Його викупила непогана на вигляд пара із п’ятьма дітьми: відлюдники, то й що? Ніби пристойні. Сім’я здалека, Беррі. Літом дітки навіть бігали надворі.

Тепер дім рипів та тріскався. Здалека Оліверу здавалося, ніби він от-от розвалиться, та той все стояв, ніби його підперли з усіх боків довгими палицями. Химерні грати були напіввідчинені, вони скрипнули, коли Олівер зайшов у двір.

Він поправив капелюх. Десь за його спиною гучно ковзнув Рован. Олівер глянув на недоторкані речі, які вони принесли сюди, та підійшов до дверей. Замість ручки — пошарпане кільце, на арці над дверима ледь проглядалися затерті символи. Мабуть, колись тут виднівся символ або оздоби.

Стук пролетів крізь усі поверхи та повернувся назад. Якийсь час вони стояли мовчки.

— Та заходь просто. У них навіть не зачинені двері. — Рован склав на грудях руки. — Я б здивувався, якби вони на ці пропажі жалілися.

Та увійти не встигли, майже встромившись носами у чоловіка, що виник за дверима. Ростом десь з Олівера, зовсім лисий (це він відмітив одразу й перейнявся щирою приязню, якій, зрештою, навчився не довіряти ще коли з його розкішної шевелюри впала перша волосина). Чоловік мовчки втупився в них поглядом, а тоді побачив два значка.

— Ви хто?

— Олівер… — Подув сильний вітер. Чоловік притримав капелюха та повторив гучніше: — Олівер! Слідчий. Ми хотіли б поставити вам кілька питань стосовно нещодавніх подій. А Ви, пане?

— Томас, — відповів сухо чоловік, та все ж відійшов і дав їм зайти.

У будівлі було не набагато тепліше, ніж ззовні. Вітер вив, коли носився по коридорам як та мала дитина, врізався у двері та скиглив.

Було сиро, запах стояв вогкий та неприємний. Дім, який здавався порожнім, виявився заваленим. Олівер ледь знаходив, куди ступити. Якісь столи, перевернуті меблі. Купа брудного посуду, коли він закінчився, тут почали їсти руками. Можливо, спочатку намагалися відмити плями, але врешті-решт це стало марно. Слідчий помітив, що весь бруд та речі були наче розставлені по місцях, адже посуд, який валявся лише у столовій та кухні, зник у вітальні.

На дивані валялися тканини різного кольору. Усього їх було два, крім крісла, але Олівер не знайшов, куди сісти. Без мотлоху було тільки крісло, в яке сів Томас. Один диван був завалений, а на іншому сиділа вагітна жінка і брудними змерзлими пальцями щось майструвала із тканин.

Слідчий зрозумів, що запах, який переслідував його із того самого моменту, як двері відчинилися — то був сморід давно немитого тіла. Він осів навкруги Томаса, його ввібрала кожна річ, кожен куточок того дому. Рован робив вигляд, що озирався, щоб ніхто не бачив, як він кривиться, та Томас помітив, бо дивився на нього неприємно.

— Можете то відсунути. Агов, чуєш? — Він заволав так, що Олівер злякався, та звертався він не до нього. Із простирадла на дивані вилізла брудна маківка. Серед гнізда волосся просвічувалися бляклі очі. То була малеча, роки може з чотири. Вона вилізла і зачепила із собою кілька великих шматків тканини, а за нею звідти вивалилися ще двоє молодших.

— Іди, роби що там тобі задали. — Наказав Томас, мала дівчинка попленталася крізь слідчих в іншу частину будинку. Інші за нею, як каченята.

— Пробачте, що цікавлюся, задали? — Олівер намагався відсунути кілька простирадл. В нього нарешті вийшло.

— В школі.

Може, маленька ягідна дитина була така хитка бо не їла. Олівер вже бачив таке, що діти виглядали молодше своїх років через недоїдання.

— То всі Ваші?

Томас знизав плечима.

— А як Вас на ім’я? — Він звернувся до жінки. Вона навіть не піднесла очі, поки Томас не штурхнув її трішки рукою. Не сильно, тільки щоб вона піднесла очі та подивилася мовчки на слідчих.

— Вона ото, не говорить. Вміє жестами шось. — Томас відвернувся від неї.

Олівер кивнув. Жінка швидко повернулась до роботи, ніби налякалася.

— А що на руці в неї? — Рован подав голос та змусив Олівера придивитися до руки жінки, на ній був нерівний поріз.

— А, то на вулиці. В нас кілька не повернулось, а вона ото якось вийшла за водою і ось. — Одізвався непривітно Томас. Олівера це зацікавило.

— Тобто, її поранили на вулиці?

— Саме так.

— І ви не звернулися до поліції?

— Нащо? Вона ж не говорить. Я думав спочатку, вона десь впала, та було несхоже. Я хотів розказати, та який сенс? Ми тут як були, так і залишимось на одних правах, хіба ні? Я знаю, шо нас тут не дуже люблять.

— Коли це було?

— Не пам’ятаю. Місяць чи три назад? Ще коли Лютер тільки пропав. — По тону було зрозуміло, що йому уривався терпець.

— Як Ви вважаєте, Ваші… Загиблі родичі натрапляли не на тих людей?

— Я думаю, що комусь набридло, от і вирішив… Тут звірі, а не люди, розумієте? Дивно ще що малих не чіпають. Тільки в школі, але то нормально.

— Їх б’ють?

— Ні.

Томас замовчав.

— Ви знаєте, що нещодавно ми знайшли нового…

— Чув таке. Грей приходив вчора… Оце батько їхній. — Глянув на Рована.

Олівер кивнув. Той старий слідчий казав, що візьме це на себе, і вони були йому вдячні. Приносити погані новини ніхто не любив.

Томас насупився. Для лисого чоловіка в нього були напрочуд пишні брови, які майже закривали очі. Жінка поряд наче зрозуміла, про що велася розмова і ледь зрозуміло занила щось схоже на «Грей».

— Так, так, Грей, — закивав Томас і жінка відвернулася знову. В неї на очах виступили сльози.

— Коли він вийшов з дому?

— Я не пам’ятаю. У мене їх цілий дім, і ніхто не каже, куди йде. Я йому скільки разів казав, щоб він попереджав, та він зникав просто. І у інших теж таке є, вилазять крізь вікна. Вони тут є побиті на першому поверсі.

Олівер послужливо зробив вигляд, що не всі вікна тут були завішені тканиною.

— Він спілкувався із кимось ззовні?

Томас подивився на нього так, що Олівер продовжив.

— А…

— Я не знаю, хто це, і все. Я не можу дивитись за ними усіма, то вона мусить знать. — Томас махнув у сторону жінки. Олівер відмітив, що вона не реагувала і не боялася, коли чоловік розмахував руками. — В неї і питайте.

— Ми можемо поспілкуватися з Вашою дружиною наодинці?

— Вона не дружина, це племінниця. Моя з дітьми.

Томас подивився на жінку знову. Він помахав рукою, щоб вона на нього подивилася, тикнув пальцем на слідчих та піднявся.

Олівер намагався її розговорити. Весь час вона сиділа мовчки. Коли слідчі намагалися показати на руку, вона кивала та показувала щось руками.

— Ти жестами розумієш? — Спитав він у Рована.

— Нє. Тут не вийде, чоловіче, це не те, що вчать спілкуватись у великих містах. Вони тут самі придумують, що це означає.

Томас сказав їм не турбувати жінку ще більше. Він переклав її спроби як «то був чоловік, гостре щось в руці, здається, на мосту. Там де вода», і попросив їх піти, бо з іншого поверху злізла втомлена жінка з малям на руках, ще одним біля ніг. Хлопчик років чотирнадцяти подивився на Рована, дивнувато всміхнувся та помахав йому рукою, слідчий помахав у відповідь.

— Привітай свою Дарсі од мене. — Мовив на прощання Томас.

Вони вийшли з дому, відчуваючи на собі його сморід.

На сходах сиділа та сама мала, що втекла із дивану. Вона подивилася на чоловіків, що вже відходили.

— А у Лютера скоро буде дитина. — Сказала їм дівчинка.

Олівер зупинився.

— Що кажеш?

— У Лютера! Дитина.

— Лютер це чоловік тієї жінки?

— Брат.

— А де ж її чоловік?

Мала подивилася на нього. Очі в неї були дивні, якісь бліді та розфокусовані.

— Добре. Біжи до мами, гаразд?

Вона сиділа мовчки.

— Майже зима на дворі, киш! — Наказав Рован і малу як вітром сдуло. Ніхто б не здивувався, холодно було, а в неї одні кістки.

* * *

— Олівере, дивися. — Один із працівників поліції приніс йому листа, коли вони повернулися після візиту дому Беррі.

Інші мусили обійти ще кілька домівок. Зачіпок більше не з’явилося. Майже всі або були вдома, або спали, або не знали, хто такий той Лютер 2 і навіть Лютер 1. Вчитель, який навчав у тому числі ягідних дітей, казав лише про молодших і що у школі їх майже не чіпають. До них взагалі не лізли, через сморід їх садили за ряд чи два від інших дітей. Дорослі, казав, результату, як у малих, не мали, та багато хто з них навіть говорити не міг, тому вчити їх було заскладно.

Вчителя попросили дати дітям завдання написати щось про те, як вони провели цей тиждень. І крізь кілька чистих або із написами на кшталт «бігав на дворі», знайшовся один, що його написав маленький Беррі: «із поліцеским розмавави, дав нам сніданок». Інший теж був цікавий: «Розмовлявли про Л ю тера, братик теж пішов, я їв, додому приніс…».

Тоді Олівер по черзі підійшов до усіх поліцейських. Він розмовляв із молодими поліціантами та з паном Греєм, а Рован взяв на себе кілька інших. Він сам мусив відсторонитися від сімейного зв’язку із Греєм, але відправляти сина на бесіду із батьком було занадто.

— Ви розмовляли із кимось із Беррі за останні півроку?

Брови пана Грея поповзли на лоба. Він не міг очікувати, що стане підозрюваним.

— Чи я добре розчув?

— Добре! — Олівер повторив питання голосніше.

— Вів бесіду, звичайно. Я їм приношу іноді речі, а коли стало прохолодно, то дрова. Що валяється, а мені одному не потрібно, то можу принести. А коли ставлю під двері, іноді малі граються, я із ними, звичайно, вітаюся. — Він побачив, що чоловік дивиться наче крізь нього. — Кажу, вітаюся!

— Чую, чую! Господи, як ви мені всі… — Олівер провів долонями по скроням. — Але Ви не відривали їх одне від одного, щоб допросити після смерті Лютера?

— Після чого?

— Після смерті Лютера!

— А, ні, я такого не робив. — Він похитав головою. — Ми в них питали оце як зараз, через вчителя, ти пам’ятаєш. Але ми ж усі тоді вирішили, що то через бійку в пабі. Якби не другий Лютер, так би і лишилося. Я дітей не хочу мучити, вони, все ж, братів втрачають…

Пан Грей зітхнув. Олівер почув в цьому дивну печаль, не схожу на те, як це мав переживати слідчий. Мабуть, це через вік. Цей чоловік багато років провів на службі, все атрофоване випливало на поверхню і покривалося скоринкою горя.

— Гаразд. А дорослі, до речі, щось казали?

— Я з ними не спілкуюся особисто, тож це до інших. — Пан Грей поринув у спогади, його погляд розфокусувався. — Як повідомляв про смерть другого, тоді востаннє, навіть не бачив, щоб хтось окрім Томаса виходив.

— А як Ви вважаєте, чи міг би це зробити хтось із Беррі?

Пан Грей ніби прокинувся і звів брови.

— Ні. Я знаю їх довше, ніж ти.

Олівер задавав те саме питання Рованові, та він лише знизував плечима.

— Не знаю, чи міг хтось із них. Я з ними не спілкуюсь. Та судячи із усього, вони вміють тільки плодитися, хіба що хтось зрозумів, що забагато треба годувати. Та тоді б малеча пішла перша і не так голосно, нє?

У чоловіка по спині пробіг холод, та він втримав себе та навіть не повів бровою.

— Мабуть. А коли ти востаннє розмовляв із ними, не враховуючи наш візит?

— Так, щоб заходити в дім? Спитай щось легше. — Рован відмахнувся. — Взагалі не пам’ятаю. Може, як хтось жалівся, що діти вибігли на дорогу чи не прийшли до школи, чи щось таке. Сам знаєш, коли у Беррі третій тиждень поспіль дитина не з’являється ніде, то виникають питання. Тож я б не здивувався, якщо це їхніх рук діло, плітки нізвідки не беруться.

* * *

Олівер сидів над своїми записами вже кілька годин. Служниця, що іноді приходила, робила йому теплі напої один за другим. Дарсі відпочивала у спальні. Олівер чув, як вона підхоплювалася серед ночі та бігла до туалету.

Останні дні вона ще більше на нього нападала з приводу переїзду. Плакала, що не хоче народжувати тут. Тож Олівер збирав останні сили, щоб відпустити її у місто, де вони жили раніше. Та йому було ні з ким її туди відправити. Пана Грея не відірвеш, та він хотів спробувати.

Старший поліцейський привітався із донькою. Вона швидко втомлювалася, тож після короткої розмови Олівер та пан Грей перейшли до кабінету. Скрізь на його столі валялися папери, списані його почерком. Вони зробили багато роботи, та все марно.

— Я думаю, це хтось із них. — Сказав Олівер, коли пан Грей схилився над його записами. — Із Беррі. Ми питали багато сусідів, вчителів, навіть у церкві. Та ніде ні чутки. Навіть був у пабі.

У пабі все повітря було затягнуте тютюновим димом. Олівер пробрався крізь нього до стійки, не зважаючи на погляди місцевих, та навіть замовив випити. Чоловік, який там працював, подивився на нього як на ідіота та запитав, чого йому тут треба. Олівер відчував, як на нього тиснуло це місце. Усе місто поглядало на нього ще дивніше після смерті Лютера 2.

— Гаразд. Я хотів дізнатися про Беррі…

— Я нічого про них не знаю.

— Спробуйте пригадати. — Олівер намагався терпіти повну відсутність інтересу в очах працівника, та останнє цідив крізь зуби. Вони оббігали все місто, воно не таке велике, та не знайшли нічого.

— То що будеш пити?

Він налив йому одну чарку за ціною всієї пляшки і тільки тоді почав говорити.

— Беррі… Нічого мені про них не відомо. Відлюдники, яких ще пошукаєш. Вони колись, ну, оцей Грей та той дід від Беррі, приходили сюди разом. Та це було так давно, що я ще тільки пил тут протирав, батько ще був живий, паб — це його діло…

Олівер не хотів слухати про його батька, та все ж, мусив. Він дізнався, що це було близько тридцяти років тому, навіть до народження малих Греїв.

— І про що вони розмовляли?

— Це ж Беррі. Завагітнів хтось, мабуть. Не пам’ятаю, та про що ще?

Хтось, хто підслуховував, загиготів. Почувся стукіт склянки, до стійки підійшов інший чоловік, він виглядав маленьким та безпечним, але його усмішка псувала всі добрі враження.

Олівер зітхнув.

— Добре. Але малі ягідки сюди не приходили?

— Бувало кілька разів. Знаєш, хлопцям цікава атмосфера, а дівчата хотіли заробити.

— Справді?

Чоловік за стійкою знизав плечима.

— Хоча б якась половина із них відомо звідки узялася. Але отак прийти сюди… Іноді скандали траплялися, мусили виганяти. То брати назад тягнуть, то отой їх дід чи дядько, чи ще хтось. А іноді юнаків, те саме.

— Вони не виходять, — втрутився той малий чоловік. — Дуже рідко.

— А чи навідувався хтось із них сюди на минулому тижні?

— Не бачив.

— Точно?

Оліверу здалося, що треба купувати іншу пляшку.

— Я б запам’ятав.

Від нього відвернулися.

— Тож це навело тебе на думку, що вбивця — хтось із сім’ї? — Перепитав пан Грей. Він розмістився у кріслі навпроти стола. Олівер сидів на іншому боці на робочому місці та передивлявся папери.

— Так. Треба перевірити їх краще.

— Гаразд.

Олівер подивився на нього. Вже старенький, та ще тримався. Міцний. Він все думав, як запитати про розмову Грея із тим дідусем Беррі, та не міг підібрати слів, тож вирішив виплеснути одразу. Все ж, ця деталь була йому цікава, але здавалася занадто давньою та приватною, щоб її чіпляти.

— Ви колись спілкувалися із Томасом Беррі?

Пан Грей моментально підняв очі, ніби Олівер поцілив у щось, у що не треба.

— Це ти де таке відкопав?

— В пабі.

Він закивав головою. На якусь мить старий випав із реальності знову. Оліверу здалося, що йому вже пора збиратися на пенсію, тож можливість з’їздити із донькою у місто могла б піти йому на користь. Вирватися із цієї задухи та навислої тіні вбивці і йому було б приємно. Насправді, він добре розумів Дарсі.

— Ми з ним колись добре спілкувалися. Томас… Скажімо, дуже традиційний. Як у сім’ї повелося, так він и жив, нічого змінювати не хотів. Оце нас і розділило.

— Про які традиції Ви кажете?

— Дуже скверні.

Повної відповіді він не почув. Вдалині він почув крик. Пан Грей навіть перелякався, коли Олівер із дикими очима скочив із крісла.

— Ти чого?

— Дарсі!

Олівер вилетів із кабінету, збіг по сходам до вітальні, де на дивані сиділа бліда Дарсі. Біля неї присіла служниця, теж перелякана до смерті.

— Що? Почалося?

— Відвернися! — Прикрикнула на нього Дарсі та він миттєво став до них спиною.

— Ні. — Крізь кільки хвилин відповіла служниця. Вона поправила юбку жінки та піднялася. — Я принесу води.

Олівер сів на диван коло дружини, її руки трусилися. Вона сперлася спиною на диван та прикрила очі рукою.

— Не зараз, та вже скоро. Він так міцно штовхнувся, я думала, що вже час…

— Не кажи так, люба. В нас є ще три місяці, хіба ні?

— Олівере. — Вона прибрала руку від очей. Олівер побачив вибиті із зачіски пасма волосся, що гарно лежали на її втомленому обличчі. — Будь ласка. Я мушу поїхати звідси. Мені здалося, що я бачила когось біля вікна...

Недалеко вони почули кроки пана Грея.

— Про що таке ти кажеш? — Олівер стиснув її долоню.

— Не знаю. Мені здається, що хтось слідкує за мною, за цим домом. Я не можу вже, Олівере, я не хочу щоб наша дитина жила тут.

Він зітхнув. Поки Дарсі жадібно пила воду, яку їй принесла служниця, Олівер повернувся до пана Грея.

— Саме про це я хотів поговорити із Вами.

* * *

Дарсі та пана Грея не було в місті вже коло тижня. Олівер мав час просидіти у повній тиші, вивчаючи записи, які залишив йому старший слідчий. Це був набір із того, що він вже чув: щось про життя Лютера 1, про його зв’язок із Лютером 2 та сімейкою Беррі. Нічого дивного, чого він ще не чув.

Олівер розумів, що ніхто не міг нашкодити їм у домі. Ніхто із місцевих, ба більше, Беррі, самі Беррі не могли пригадати, скільки у них було дітей. Якби ягідки зменшили розмір свого саду самі і закопали Лютерів на дворі, ніхто б навіть не пискнув.

Тим вечором він затримався у відділенні. Майже всі розійшлися по домівкам, він чекав на прибуття тільки одного малого, що вів записи щодо вбитих. У нього були дуже швидкі руки, та про його минуле чи теперішнє ніхто не думав, бо служив він як той пес. Юнак ще, та жвавий, завзятіший за Рована. Тільки голова гаряча.

Олівер це дізнався, коли малий залетів до нього в офіс і кинув на стіл записи. Рован, що допомагав перебирати листи, підскочив.

— Ти чого, Річі?

— Я до Олівера. Хотів запитати у нього дещо. На хвилинку, гаразд?

Рован подивився на Олівера та виснажено піднявся. Останнім часом вони гасали по місту як блохи у кошлатій шкурі.

— Ти нам не все кажеш. — Він підійшов до стола, за яким сидів Олівер. За спиною ляснули двері.

— Пробач?

— Все почалося, коли ти приїхав. А тепер відправив пана Грея, забрав усі його нотатки. Я що встигнув, те вхопив. Усі на чомусь малому проговорюються.

Він кинув на стіл лист. Знову цей дивний нерозбірливий почерк: «пішов із поліцеським говор ив, пропав», «шкрябнув та вбігла ховалась в домі він гучно вдарив пішов. дядька злякася».

Брови Олівера опустилися низько над очима, поки він вчитувався у текст, аж раптом підскочили. Він почув знайомий звук, що заставляв людей у страху завмирати чи навпаки, бігти на всі боки.

Руків’я у револьвера Річі дерев’яне. У самого Олівера було зроблене з горіха, та ще й розмальоване на замовлення орнаментом, гарна річ. Цей був тільки з ім’ям виробника, ніякого приватного знаку, ніякого натяку на зв'язок із небезпечним товаришем, що його життя рятував. Отримав для служби та й потому, малі зброї не розуміли.

— Річі, присядь, друже. — Почав Олівер, та той похитав головою.

— Боїшся визнати свою провину? Годі тобі. У місті все було спокійно, ніхто не чіпав тих диваків. Не любили, але ж не вбивали. Тебе вигнали із великого міста, бо ти щось там накоїв? Я чув, тебе тут переховують.

— Не мели дурниць.

— Якби боявся вертатись через справи, не відправив би туди саму Дарсі. — Почувся голос з-за спини Річі. То був Рован, він стояв у дверях, точно все підслуховував. Вони навіть не помітили, коли почали підвищувати тон. — Який розумний хлопець. Я навіть не бачив тих батькових листів.

Він підійшов до столу. Провів пальцями по всій поверхні, підхоплюючи записи ягідок.

— Треба було давно тебе арештувати, — Рован зітхнув. — Батько це все у себе тримав? Беріг, чи що?

У відділку була невелика кімнатка, у якій тимчасово ув’язнювали злочинців. Деяких збирали щоб перевезти у в’язницю.

Олівер сидів у ній наодинці.

Всю ніч він не знав, куди подітися. Спина боліла, ноги затекли. Ставало дедалі холодніше і він цілком промерз, хоча кутався у пальто, яке йому лишили. Він сам віддав револьвер та капелюх, місяць усю ніч сміявся із його лисини, заливаючи її світлом, немов він мав би ліхтарем — злочинця.

Пів вечора він намагався вмовити Рована його випустити, та все було марно. Той лишився на сторожі та вп’ялився у нотатки його батька. Майже все ігнорував, що було довкола.

Хто ж це зробив?

Поліціант, який зміг вмовити двох Беррі піти із ним та поранив їхню жінку. Обирати було ні з чого.

Думки Олівера крутилися навколо усіх, кого він бачив останнім часом. Пан Грей, який чомусь сховав ці записи. Якщо це він, не дивно, що Рован підтримав ідею Річі. До того ж, все це справді почалося з приїздом Олівера. Новий слідчий із дивним минулим та ворогами — і аж раптом вбивство, а тоді ще одне, і ще. А якщо це був Рован? Чи сам Річі, який наполегливо його обвинувачував?

Ні, думав Олівер. Тиша та самотність занурила його глибоко в себе. Рован був із ним увесь час, а як не з ним, то із Дарсі, бо вона почала впадати в параною із перебігом вагітності. Річі не був у його полі зору, та все ж, чому пан Грей не переказав йому цього? Він не міг його покривати так само, як і забути про свої записи.

Ранком Рована змінив Річі.

— Річі, присягаюся, — виснаженим тоном мовив до нього Олівер. — Я хотів його впіймати. Справді. Я не маю до Беррі ніякого відношення. Мені немає для чого убивати жодного із них.

— Я розумію, та всі докази на тебе, Олівере. Ти єдиний з’явився у цьому містечку нізвідки и почалося все це.

Олівер змерз, його губи ледь ворушилися. Він не мав сили пручатися ще більше та доводити свою невинуватість.

— Я відправив листа панові Грею.

Олівера це струснуло. Він прийняв від Річі невелику чашку з чимось теплим та обійняв долонями.

— Дарсі не можна хвилюватись.

— Я підписав, щоб він читав у тиші.

— Вона допитлива, ти її не знаєш. — Олівер потер гарячими пальцями обличчя. Нагрівся тільки тонкий шар шкіри, під ним усі м’язи перетворювалися у лід.

Все розвалювалося. Він головний підозрюваний, він не переживе, якщо Дарсі десь там стане погано. А якщо все пройде добре, він ніколи не погляне на дитину.

Двері у відділок відчинилися та увійшла якась жінка. Вагітну ходу Олівер тепер впізнавав моментально, та цю людину побачити тут не сподівався. Це була племінниця дядька Томаса із дому Беррі. Олівер пам’ятав того лисого чоловіка із густими бровами, що намагався перевести її жестові потуги.

У неї буле патлате волосся, та схоже вона намагалася його причесати та навіть вкласти, щоб зійти за звичайну пані. У неї навіть був старий чепчик та сукня, на вигляд одна з тих, що їм підклала під двері Дарсі. Прийняла подарунок, чомусь вони їх увесь час ігнорували.

Вона увійшла, на ходу витягаючи бруд із довгих нігтів. Тепер він лишився лише на великих пальцях.

— Прошу? — Річі підскочив зі свого місця, вітаючись. — Вам чогось треба?

Жінка колисаючись підійшла до столу. Живіт не такий великий, як здалося спочатку, та вона все одно була занадто худою для нього. Немов на голці яблуко. Вона озиралася, побачила Олівера у клітці. Її очі розкрилися ширше, вона поклала руки на стіл та почала щось зображувати.

— Дай їй картку та чим писати. — Зітхнув Олівер, тихо підказуючи. Він зігрівся, та не хотів переживати це ще одну ніч.

Річі протягнув жінці картку і вона зігнулася над столом, виглядало кепсько, хотілося кудись посадити. Річі підсунув їй стільця и вона сторожко сіла, знову склонилася над листком. Вони мовчки чекали, борючись із запахом навколо неї, слухаючи як перо шкрябало жовтий папір. Його ще погризли щури, цю проблему де тільки не зустрінеш. Як кішка — то відьомська, от і розплодилися, немов щур був чистішим.

Вона віддала папірець Річі та він почав розбирати її почерк. Олівер підійшов до грат, але не бачив за його плечима. Жінка тим часом спіймала його погляд та дуже невпевнено відвернулася, а палець із чистим білим нігтем показав на шрам на її руці.

«Хто це зробив?» — Питав він самими губами, та вона не дивилася на нього і навіть не спробувала прочитати.

Раптом Річі повернувся та кинувся до паперів на столі.

— Де вони? Оті, що пан Грей зберігав? — Річі почав нишпорити по столу і тоді повернувся до Олівера.

— Що? Я був тут із Рованом, може взяв роздивитись.

Річі насупився та з минулим завзяттям таки видобув з-під листків один потрібний.

Він склав два, старий: «шкрябнув та вбігла ховалась в домі він гучно вдарив пішов. дядька злякася» і оцей, що писала жінка, разом.

— Що там?

— То її були листи, — Річі розігнувся та вже хотів бігти до неї. Його притримав різкий голос Олівера, який наказував йому не спішити та не лякати її. — То ти… Ти кажеш, це не він був? Не він?

Річі підсунув їй власне повідомлення, а тоді почав тикати у сторону грат.

— Не він тебе? — Показав на руку.

Жінка подивилася на нього круглими, як у риби, очами. У Дарсі теж були дивнуваті, та Олівер їх кохав. Схожі, але погляд інакший, може тому, що в його жінки темні, а у цієї світлі. Якби очі могли сивіти, це виглядало б так.

Вона помахала головою — ні.

— А ти пам’ятаєш, як він виглядав, цей поліцейський?

— Спитай, чи не пан Грей! — Терпець уривався, та Олівер намагався триматися.

Річі нашкрябав питання. Жінка почала повторювати губами: «Грей, Грей, Грей», а тоді рукою показала високо над підлогою, немов відмірювала ріст, та опустила руку вниз.

Річі з Олівером переглянулися. Задзвеніли ключі на поясі, що мусили відчинити грати.

Жінка затрусилася та сховала голову у столі, коли у відділок зайшов Рован.

* * *

Олівер розривався між двома справами.

Він би навіть не думав, що обирати. Десь коло місяця, чи навіть півтора, він намагався вибити із Рована бодай щось, та відповіді не дочекався.

Не подобалися, погрожували, старі рахунки, вирішили, що вже достатньо дорослі щоб грабувати, напали перші.

Чому не зізнавався?

Це ж Беррі, одним більше, одним менше, усім легше, просто ніхто цього не визнає.

— Я ж героєм цього міста став би, нє? Усім буквально легше дихається, чоловіче.

Та тепер його хвилював не Рован. Олівер звільнився раніше, щоб зустріти їх. Дарсі не писала у листі нічого конкретного, вона була вигадливою, як завжди. Тепер вона хотіла приїхати, точно буде винуватити його у тому, що її брата ув’язнили, та інакше було неможливо. Буде питати, захоче відвідати, та це все не йшло ні в яке порівняння із тим, що у нього тепер була дитина.

Він жодного разу її не бачив. Навіть статі не знав.

Пройшов повз будинок Беррі, який був забитий ще більше ніж зазвичай. Сусіди співчували та нанесли їм тканини. Він сам, Олівер, разом із Річі допомагав обладувати його, щоб взимку малі не позамерзали.

Він не бачив ту жінку після того, як Рована арештували. Той не очікував побачити її у відділку, та коли зрозумів, чому вона прийшла, діставати зброю чи тікати було пізно. Річі, все ж, виявився жвавішим, майже не пристрелив. Добре, що той не став тікати. Вони з Олівером одразу помінялися місцями, та Ровану нічого теплого зігрітися не принесли.

Тепер він бачив її. Із нею ще хтось був, тримав під руки, бо ноги ледь тримали. Заводили, зарюмсану і хитку, у будинок. Видихала через рота, йшов пар, топилася пічка. У неї в руках був новонароджений малята, вона його ліниво колисала, личка не видно. Дивлячись на неї — диво, що вони обоє взагалі вижили. Ще й у такому домі. Побачивши Олівера, вона налякано відсахнулася та поспішила у будинок.

На дворі стояли лопати, а старші діти будували щось зі снігу. Довгі смуги розворушеної землі зміями звивалися там, де вони тягнули до мертвого дерева великі білі кулі.

Оліверу не дали увійти у дім одразу. Якраз там, де огидний струмок засипало снігом, його спіймав пан Грей. Він виглядав втомленим та ніби постарілим. Пройшло так мало часу, що ж сталося?

— Що з Дарсі? — Він почав нервувати та хотів обступити пана Грея, побігти в дім, але його схопили. Олівер встиг побачити розпач на його обличчі, він обійняв його на сперся, немов ноги не тримали, а тягар прибивав до землі.

— Пробач мені, Олівере, друже.

Олівер намагався сподіватися, що він переймається через Рована. Та не міг. Як не старався, усі думки тягнулися до його дружини. Він закляк, щось усередині впало, випало із його тіла у слизький сніг.

— Дитина в порядку?

— Я їх не для того вивіз, Олівере. Взяв обох своїх, погано вчинив, що вибирав, та не мав більше можливості. Урятувати хотів. — Може, зовсім слух втратив? Олівер не розумів. — Щоб вони навіть не знали, що не Греї, та не зміг поїхати. Все одно доля сюди повернула.

— Про що ви кажете?

Розум слідчого повертав Олівера до розмови в пабі. Що казав працівник? А що потім казав сам пан Грей?

— Що Томас…

— Так, Томас. Мій брат рідний, та я вже не розумів, чи справді так. Чи він мені дядько, брат, чи хто, ніколи ніхто розбиратися не хотів. Вік один — тож брат.

Олівер зміг звільнитися та відсунувся.

— Я думаю, це тому він це робив. — Зітхнув пан Грей. — Пробач старого, голова вже ніяка. Я намагався, робив все, щоб вони не дізналися. Та він якось відкопав. Я йому хотів добре життя подарувати, а він злився. Їх ніхто не любив, від рідні багато залежить.

Тож хвилювався через Рована? Що не сказав, що знав про це із того самого дня, коли повідомляв Беррі про смерть останнього Лютера. Коли розшифрував жести тієї жінки, тому сховав листи, поїхав з міста, бо злякався відповідальності. Хотів залишити це все на їхній розсуд та врятувати бодай одну дитину.

Олівер дивився вбік.

А тоді відсунув пана Беррі та побіг до будинку.

— Дарсі!

У кімнаті було темно. Холодне зимнє сонце вже ховалося, а вона ще не запалила свічок. На другому поверсі було прохолодно, треба розпалити камін.

Він побачив її саму, одненьку. Виснажена Дарсі сиділа на ліжку спиною до нього, згорбилася та дивилася кудись у стіну.

Олівер застиг у дверях. Він ковзав очима по кімнаті, та ніде не бачив дитини. Люлька була, стояла на першому поверсі біля каміну, та маля ніде не видно.

— Де…

— Немає. — Відрізала Дарсі.

Десь із хвилину Олівер стояв на місці, а тоді важко опустився на ліжко з іншого боку. Спиною до спини. Він зігнувся та перебирав пальці.

— Пан… Твій батько розказав мені.

— Що я Беррі? — Він відчув криву усмішку. Добре її знав. — А ти, слідчий, навіть не запідозрив. На рідних ніколи не дивишся, так?

— Я не розумію, яка різниця.

— Ти не знаєш Беррі. Це огидні створіння. Вони самі заплуталися, хто в них хто. Живуть в одному просторі, як ті щури, все їм треба приносити. А вони ще й не хотіли приймати, горді, бо ж я не захотіла до їх родини доєднатися. З’єднатися. Рован на них розізлився через це. Оті всі троє хотіли зі мною в ліжко, навіть коли я вже знала, що вагітна.

Холод пройшов уздовж спини Олівера. Він розвернувся та подивився на Дарсі.

— Чому ти мені не сказала?

— Я тебе вмовляла поїхати, не хотіла навіть їх знати. Та все марно.

Олівер підсів до неї ближче. Вона подивилася на його руку, що лягла поряд із її.

— Я б насправді хотіла вбивати, якби я була такою ж, як вони. Рован не винен. — Вона взяла чоловіка за руку.

Олівер дивився у її очі. Точно як у тієї жінки Беррі, тільки темні, гарні. Йому такі подобалися більше. Не дивлячись на виснаження, відносно у порядку. Він згадав, як та інша жінка, її сестра (бо вік один) приходила до відділку, як вона виглядала на вулиці. Лопати.

Диво, що вони взагалі вижили.

— Де дитина, Дарсі?

— Її немає. Нашої дитини у цьому світі немає.

Олівер піднявся. Він сказав служниці допомогти Дарсі і розпалити камін, щоб вона зігрілася, а сам вийшов на вулицю та сперся на стіну свого будинку.

На рідних ніколи не дивишся, так?

— Скажи мені лише одне, Роване, — Олівер сидів навпроти брата своєї дружини. Він склав руки на столі. Це був останній шанс поговорити із ним, бо вже завтра його відправлять у іншу в’язницю. — Це Дарсі вмовляла їх виходити із будинку? Розмовляла у провулку, а ти чекав із каменем? Дарсі залишиться у безпеці, присягаюся.

Рован подивився на нього та випростався.

— Нарешті я побачив, що ти міський детектив, чоловіче.

Олівер не хотів пускати сюди Дарсі, та вона наполягла. Він мовчки дивився, як вона взяла брата за руку і ридала, тихо пробачалася.

Не втримався та вивів її звідти. Бачив ображений погляд Рована, та все ж тримав міцно.

Це був єдиний раз, коли Дарсі не шипіла на нього за щось настільки важливе. Навіть не жалілася, що вони все одно не могли переїхати, ніби їй подобалося купатися у стражданні, своєму і Олівера, коли він проходив кожного дня повз будинок Беррі. Вона сама себе карала. А він просто кохав, та не міг нікуди її забрати.

Люлька із вітальні стояла біля будинку Беррі вже другий тиждень. Її майже сховав сніг.