Я розмовляю з мерцями

Можливо вона чогось не знала? Просто не розуміла? Можливо вона справді винна у всьому що з нею трапилося? Можливо вона дійсно тупе курвисько, як він їй і сказав наостанок? Можливо вона підводить його, як і всі ті, що були до неї. Біжить від відповідальності, як тільки на горизонті замайоріли перші складнощі.

Підбори цокотіли. Серце гупало. Спроби викликати таксі в сутінкові нетрі Промислового району виявилися марними. Щока горіла від отриманого наостанок ляпаса. Все було так гарно спочатку. Мова навіть не про квіти чи подарунки, якими він дарував спочатку. Просто тоді їй здавалося, що він її розуміє. Хіба не це головне? Щоб людина з якою ділиш життя тебе бляха розуміла? Вона втерла сльози.

Темрява довкола була німою. Не бажала відповідати на кинуті в порожнечу питання. Вдалині, поряд берега озера кричали чайки. Шепотів вітер плутаючись в скелеті встановленої в парку ще за радянських часів гігантської радіоантени. Однак жодних вказівок від всесвіту що їй робити далі.

Вона колись захоплювалася цією ідіотською філософією, наче всесвіт подає нам знаки. Що просто треба набратися сміливості і розпізнати їх. Однак всесвіт мовчав. Не підморгнув хитрим зеленим оком шулера всемогутній деміург. Не співав свої настанови вітер. Коли ти одна, ти просто одна, а світ довкола тебе просто акомпанемент твоїй самотності.

Зрештою, всесвіт не подавав знаків тоді коли він вперше заборонив їй зустрітися з подругами. Не подав їх, коли вирішив, що має право перевіряти її телефон. Коли вперше її вдарив. То чому мав зараз? Напевно це така карма в неї. Встрявати в неприємності. Знаходити не тих людей.

Запальничка випала з руки. Пластик тихо цокнув о камінь паркової доріжки.

— Блять, — різко вирвалося в неї.

Хотілося плакати.

— Мантелепа! Ну чому ти така незграбна?

Він завжди дивувався тому, як вона могла забувати здавалося б очевидні речі. Чому в неї завжди все падало з рук. Спочатку він навіть вважав це милим. Пізніше почував апелювати до цього коли називав її поведінку чи бажання інфантильними. З часом це стало формальною причиною для спалахів гніву.

Вона нишпорила руками в пітьмі, намагаючись спіймати пальцями таку потрібну зараз запальничку. До очей підступили сльози. З носа текло. Так і не підпалена цигарка прилипла до вуст. От би побачив її хтось із знайомих зараз, таку красуню-розумницю. От би посміялися.

В затінених зарослях паркової алеї тріснула суха гілка. Серце мимоволі стрибнуло вгору. Всередині грудини запалало гаряче, а мозок на мить переповнило позбавлене очевидних мовних конструкцій гудіння, однак настільки зрозуміле і ясне як ніколи. Вона рвучко встала і ледве стримала порив кинутися навтьоки, забувши про донедавна таке нагальне бажання палити.

— Тут хтось є? — вона відчула огиду до того, наскільки її голос зараз був слабким і непевним. — Хто тут?

Проте ніхто не озвався. Вона ввімкнула ліхтар на телефоні і спрямувала в напрямку недоглянутих паркових хащів. З хвилину видивлялася серед гілля химер, що малював її мозок в обрисах і тінях які заповнювали все довкола. Жодного руху. Жодної наїжаченої спини здичавілого пса. Жодного хижо усміхненого чоловічого обличчя.

Щоб заспокоїти гупання серця, вона кілька разів глибоко вдихнула повітря. Мантелепа! Ось і її запальничка. Чому ж не запалити ліхтарик одразу? Ну чому? От чому хороші думки завжди приходять постфактум? Вона зітхнула. Хоч щось добре. Вона запалить цигарку і трішки заспокоїть нерви.

Вона присіла, вхопила запальничку кінчиками пальців. Натисла на кнопку. Усміхнулася коли спалахнув вогник. Завтра буде краще. Має бути так.

Вона вдихнула дим, насолоджуючись його гіркотою. Щось гупнуло. Світ спалахнув. З розрізненого потоку сенсорної інформації, вона заледве могла виловити хоч щось осмислене. Ось вона падає. Щока торкається землі. Голова болить. Кістка черепа лискуча від вологи на дотик. Закривавлені пальці. Власне протяжне і ображене “ааай”. Висока тінь що замахувалася чимось гострим. Звуки ударів, наче хтось рубає м'ясо. Палаючі очі у пітьмі і розкотисті гілки дерев що здається тягнуться до неї мов пальці.

— Такі вєщі не відбуваються у маленьких містечках, — промовив Кравченко чухаючи лису маківку. — Це в великих городах, люди сходять з ума і творять таку дічь. Поножовщина. Ну ілі убійство із рєвності. Но не це.

Остап не дивився на тіло. Через відчуття огиди. А ще тому, що його погляд привернула радіоантена, що стояла на насипі серед парку, гігантська, неначе шпиль готичного собору. Вона безсоромна, виставляла на показ наготу металевого скелета, поїденого часом і корозією, наче душа цього міста.

— Угу, — якось невпевнено промовив Мольжицький. — Хтонь ще та. Ніколи не бачив такого. Навіть тоді коли працював у Києві.

Шматки жіночого тіла розмістили впорядковано. Кінцівки розмістили по колу, в центрі якого поклали оголений тулуб. Голова, відділена від шиї, сліпо зирила мертвими очима з порожнини розпоротого черева. Брудне від крові волосся прикривало груди, немов би у якійсь ірраціональній спробі надати картині цнотливості. Відчикрижені долоні рук прикривали пах мов на картині “Венера виходить з морської піни”. Шкіра поплямлена дивними знаками, яких Кухарчук не впізнавав.

— Кишки, внутрішні органи? — запитав Давидов.

— Нічого немає. Випатрали як рибу. Ми обнишпорили весь парк. Водолази зараз обшукують воду, проте поки нічого, — відказав Кравченко.

— Не міг же він з собою їх забрати? — почухав голову Мольжицький.

— А чому ні?

— Бо який сенс?

Давидов скривив губи в оскалі, який мав нагадувати посмішку, проте як завжди не дотягнув із щирістю.

— Тобто тебе не дивує що він розібрав її на конструктор? Чи що мав час намалювати на ній цю чухню. Тільки те що вирішив забрати кишки?

— Одягу також немає. Особистих речей, — додав Мольжицький. — Проте зрештою з цього також можна зробити висновок.

— Це ж який? — запитав Давидов кривлячи губи.

— Ну якби я був ним, я б не таскався через місто, навіть уночі з повним комплектом внутрішніх органів і скривавленого жіночого шмаття в авосьці. Це могло б залишити сліди. До того ж камери могли б десь зафіксувати. Тому вбивця мав бути на автомобілі.

— Є сенс, — погодився Давидов. — Вбивство відбулося тут. Бо забагато крові довкола жертви. Отже трофеї мав забирати на автівці.

— А яке знаряддя попередньо? — запитав Мольжицький.

— Зруби дуже грубі, всюди шматки роздробленої кости і мишц, — втрутився Кравченко. — Тому навєрно щось похоже на сокиру.

— Світило? Чого мовчиш? Якісь варіанти?

Кухарчук стрепенувся, вирваний з потоку власних думок і поглянув на колег. Хижа посмішка не сходила з обличчя Давидова. Він завжди шукав можливості зайвий раз дойняти Остапа. Зайвий доказ того, що деякі люди не схильні пробачати помилок. Кухарчук зітхнув.

— Щоб зробити це все, вбивця мав бути добіса сильним. Неймовірно сильним. Щоб самостійно розчленувати тіло, тим більше ось так, треба дуже багато часу. Якого в нього імовірно не було. Хоч це й не найпопулярніша частина парку, та навряд він ризикував би бути викритим. Те як вбили жертву, вказує на те що акт насильства був спланований, хоча жертва могла бути випадковою. Тому вбивця, хоч і має якісь відхилення у психіці, однак повністю свідомий власних дій. Діяв швидко, передбачливо обравши шлях до відступу.

— Тобто наш вбивця паверліфтер-психопат? — обличчя Давидова напружилося від роздратування, хоча посмішка й досі сяяла на обличчі. — Ти вийняв ці всі припущення з капелюха Діда Мороза? Бо я не бачу фактів. Лише здогадки.

Кухарчук стиснув плечима.

— Чому ж. Факти є.

— Це ж які? — вишкірився Давидов. — Просвіти Світило.

— Вбивця довго і наполегливо розчленовував тіло і виймав нутрощі. Останнє навряд робив сокирою. Так як зробити нею надріз неможливо, а якщо рубати, то пошкодиш внутрішні органи. Отже в нього мав би бути з собою ніж, чи щось подібне або…

— Або? — повторив Мольжицький.

Остап вказав на сліди подряпин довкола рани на животі.

— Або він патрав її голими руками.

Давидов реготнув. Мольжицький поглянув на Кухарчука невпевненим поглядом. Кравченко присвиснув:

— Малой, ти шото в якісь дєбрі пішов. Якщо чувствуєш себе погано, то так і скажи. Ми самі всьо дєло оформимо.

Кухарчук повернувся на місце злочину вже коли холодні осінні алеї парку приховала нічна пітьма. Він не хотів, щоб хтось впізнав його зараз. Оперативник що вештається місцем злочину без відома колег, з кишенями повними різного окультного сміття, це чудовий сюжет для новин, але жахливий прецендент для справи.

Однак здавалося що нікому зовсім не було цікаво блукати листопадовим парком позбавленою освітлення алеєю, де зовсім нещодавно скоїли вбивство. Неподалік головних входів в парк звичайно були автомобілі поліції, що патрулювали місцевість на випадок якщо вбивця вирішив би повернутися на місце злочину, щоб освіжити спогади. Проте Кухарчук досить легко оминув автівки. Зрештою штату поліції у маленькому містечку бракувало для того щоб оточити парк повністю. Колегам про те що він вештається місцями вбивства, серед ночі знати не варто і поготів.

Парк Праці мав жалюгідний вигляд. Його посадили ще за совка, як елемент композиції що складалася з трьох частин. Промзони з південного боку, благеньких комуналок де жили раніше працівники з північного і парку де вони могли відпочивати що відділяв одне від другого.

Та тепер, коли промзона, приватизована одним з місцевих бізнесменів, вже давно проминула етап rigor mortis і тепер гнила, демонструючи з-під бетону брудно іржаві кості, а комуналки зібрали у своїх нутрощах всіх тих, кого нова реальність нещадно виблювала із власного шлунка, парк запустів також. Все більше він нагадував ліс, серед якого якийсь дивак вирішив поставити пофарбовані сотні разів гойдалки і побудувати фонтан, на дні якого зараз дуже символічно валялася голова Ілліча. Тільки радіовежа виступала над цим монументом мертвонародженому минулому, наче величезне гниле ікло, що жадає прохромити шию небес.

Кухарчук пробирався поміж гіллям дерев. Шаркало листя під ногами. А відчуття наче час зупинився тут, водночас не поховавши остаточно старого, але й не поспішаючи розродитися новим, ставало все більш явним і щемливим. Міжчасся завжди лякає найбільше. Бо немає в ньому нічого. Ні ідей, ні сенсів, лише повільне вмирання і поминки, німий плач в якому тоне покоління за поколінням, не залишаючи за собою жодних вагомих археологічних артефактів, окрім викинутих пляшок, одноразових шприців і сигаретних недопалків.

Врешті він вибрався на потрібну алею. Тут було тихо. Місце злочину ретельно дослідили, а потім прибрали. В морозному повітрі досі стояв запах хлорки і інших миючих засобів. Хоча Кухарчуку здавалося що якщо принюхатися досі можна розпізнати нудотно солодкий запах крові.

Він обрав місце трішки поодаль від епіцентру злочину. Надмірна точність була зайвою, а йому було б надто бридко топтатися там, де ще сьогодні зранку розтікалися каламутні калюжі крові. Якщо він і знав щось про окультні практики, а знав він багато, то еманації смерті розтеклися цим парком мов хворобливі міазми і ще довгий час його не полишать. Розклав тканину із вишитою пентаграмою, розставив чорні свічки, запалив пучок сушених ароматних трав. Нарешті вийняв ритуального ножа і провів ним легенько по зап'ястю. Зцідив у маленьку ритуальну посудину трохи крові. Серед дерев почулося завивання вітру. Здавалося що посеред гілля виникла фігура, схожа на людську і хоч Остап робив подібне не вперше, та ледве стримав дрижаки містичного жаху що пробігли шкірою. Тихо промовив замовляння:

— Нехай кров відгукнеться на кров. Нехай мертва душа почує живу душу.

Поодаль заскрипів стовбур старого дерева, закричав пугач, сонні вогні міста що ледь поглядали через мереживо гілляччя здавалося замиготіли хворобливо мов болотні вогники.

— Заклинаю тебе кров'ю дарованою і кров'ю без згоди забраною. Прийди.

Парк загорівся миготливими вогниками поглядів. Вітер завив мов покалічена тварина. Тіло Кухарчука вкрилося холодним потом, коли хтось зашепотів у відповідь. Шепотів не один голос. Міріади тихих стогонів і плач. Слова які майже неможливо було розібрати. Вони лунали спереду і позаду нього. Справа і зліва. Врешті хтось нахилився і він відчув як тихо дихаючи йому у вухо залунали слова.

— Її тут немає. Більше не клич. Іди своєю дорогою.

Він обернувся у спробі впіймати поглядом того хто промовляв до нього, однак не побачив нікого. Тільки вітер дмухнув на нього смородом могильної землі, а потім щось знову зашепотіло йому на вухо.

— Залиш. Нам добре тут. Ми щасливі.

— Хто ви? Скажи де вона.

Почувся регіт і крики болю і скрипіння зубів. Почулися міріади голосів, що перемовлялися між собою обурено, роздратовано, заливаючись істеричним сміхом. Кухарчук подумав що якби не захисний знак, що він його всюди носив із собою, така сила силена духів напевно б розірвала його свідомість на шмаття. Навіть зараз він чув липкі дотики їх пальців що блукали його думками.

— Ми Вавилон. Ми ціле зібране із частин. Вона тепер також одна із нас. А ти маєш піти геть. Ти чужинець.

На мить Кухарчук побачив їх. Можливо це була лише гра його наляканого розуму. Можливо нічого не було, проте у світлі місяця що на мить визирнув серед хмар перед його очі постали видива примар. Хворобливі, всохлі. Їх погляди палали вогнем ненависті до всього живого. Стояли над ним мов натовп над злодюжкою, готові розірвати на шмаття, вирвати очі, розтрощити кожну кістку в тілі. Та ледь серп місяця сховався за небокрай вони зникли і лише голоси продовжували шепотіти з пітьмі.

— Ти не знайдеш її. Відмовся. Йди собі. Продовжуй блукати в пітьмі.

Тієї ночі Кухарчуку снилися кошмари. Він бачив голу, позбавлену життя рівнину. Криваво червону в світлі згасаючого сонця. Горизонт на заході здавалося горів. Земля виглядала брудно-рудою, наче хтось розчинив у ній добру долю крові чи залізної іржі. Посеред рівнини височів зіккурат, від основи якого з західного боку відходили сотні сотень ланцюгів.

Вони напиналися і опадали, наче жили на руці, що напружувалася у зусиллі. Він бачив на іншому кінці кожного постать. Худі чоловіки і жінки мов за мить від тої межі що відділяє живе від мертвого, тягнули глибу будівлі на захід. Щулили погляди під світлом променів помираючого сонця.

Він чув голос. Той долинав з вершини вежі, хоч йому й не було видно того хто говорив.

— Я є Вавилон! Я поневолюю, даруючи свободу рабства. Я об’єдную розпорошуючи ціле! Схилися, або помреш. Таке моє слово!

Люди тягнули зіккурат. Їх руки тягнулися до сонця, марно шукаючи тепла. Беззубі роти відкривалися у сплетінні агонії і щастя.

Вершина моноліта торкалася хмар. Сонце запекло фарбували землю в кольори крові.

На роботу він не вийшов. Поскаржився на нездужання. Кравченко зреагував на його прогул максимально індиферентно. Кравченко і Давидов не надто його не любили. Однак з боку Кравченка, це було не більше ніж зверхнє ставлення битого кренделя до молокососа. Адже він працював в цій глушині ще за совка, що вважав неймовірним досягненням. А от Давидов ненавидів його щирою мов золото високої проби ненавистю. Та й зрештою мав на це причини.

Кілька років тому, коли Кухарчук тільки починав свою кар'єру як оперативника, Кравченко поставив його в пару з Давидовим. Так би мовити, бути на підхваті, набиратися досвіду і не сильно плутатися під ногами.

Щоб там не казав Кравченко, але психовані вбивці, не унікальна для великих міст біда. Принаймні Заболоки, при їх порівняно дрібних розмірах, завжди славилися вражаючою кримінальною активністю. Іноді Кухарчуку здавалося що саме повітря тут просякнуте флюїдами якоїсь невідомої загрози. Місто розкладалося як труп, залишений на сонці і ніхто не міг цьому зарадити.

Ось і тоді сталося вбивство. Хтось пробрався в будинок уночі і вбив всю сім'ю Панасюків від малого до велика. Зачіпки у них з Давидовим досить швидко закінчилися. Не було нікого з гідним мотивом. Всі підозрювані мали алібі.

Давидов тоді почав казитися від безвиході і Кухарчук вирішив скористатися тими вміннями, що їх зазвичай не розглядає як щось серйозне ніхто, крім фанатів телешоу про відьом і екстрасенсів. Без відома Давидова звісно, розуміючи що якщо він зізнається як отримав інформацію, то напарник підніме його на глум.

Йому вдалося. На його поклик прийшла одна з жертв. Вона назвала вбивцю. Ним виявився колишній знайомий сім'ї, що мав з ними якісь суперечності через гроші, що ті йому заборгували.

Кухарчук, тоді ще далекий від статусу досвідченого фахівця вивів Давидова на слід. Створивши легенду з показами від анонімного свідка, ім'я якого, “ой леле” забув записати. Подальші події розвивалися не найкращим чином. Давидов все більше переконувався в версії Кухарчука. Однак версія позбавлена будь-яких доказів все більше розвалювалася. Більше того, занадто швидко виритий підозрюваний почав замітати сліди і в результаті коли справа потрапила до суду вони з тріском програли її за браком прямих доказів. Давидов так і не зміг пробачити цього Кухарчуку.

Остап вже був поруч з будівлею архіву, коли спіймав на собі погляд якоїсь старої. Вона стояла по іншу сторону дороги, махала йому рукою і щось кричала.

Він зробив тротуаром крок назустріч, однак не зміг ні розпізнати що саме йому говорять, ні чітко роздивитися обличчя старої. Ранковий трафік, хоч і далекий від того що був у обласних центрах, однак був занадто жвавий для того щоб дві людини могли спокійно перегукуватися між собою з різних сторін проїжджої частини. Вона махнула йому рукою мовляв підійди ближче. Кухарчук мимоволі зробив крок. Потім другий і застиг від жаху.

В старої не було обличчя, лише блискуча кістка черепа, що прозирала крізь ошмаття гнилого м'яса. Із заціпеніння його вирвав рев гудка вантажного автомобіля і жахливий скрип гальм. Кухарчук ледве встиг зробити крок назад і вантажівка швидко проскочила повз в метрі від його обличчя.

Стара зробила застережений знак і вказала на бібліотеку. Цього разу Кухарчук чув її голос настільки чітко наче вона була з ним поряд:

— Не буди лихо чоловіче! Припини порпатися брудними руками в чужих секретах. Бо інакше ми знайдемо на тебе управу. Обов'язково знайдемо.

Він важко дихаючи сів на вологий тротуар. Кілька перехожих мимохідь окинули його недоброзичливими поглядами, імовірно прийнявши за п'яницю. Кухарчук вийняв з кишені пожмаканий жмутик паперу із видряпаним на ньому захисним символом. На папері було кілька підпалин, наче його щойно дістали з вогню. Кухарчук важко зітхнув. Скелет його підозр почав обростати м'ясом. Хтось, дуже могутній і лихий намагається зупинити його від подальших пошуків. Хтось максимально далекий від поняття людина. Вавилон. Ціле зібране з частин. Тілом пробігли дрижаки. У що він вліз?

Він знову поглянув туди де щойно стояла стара, та там вже не було нікого. Лише холодний вітер дмухнув йому в обличчя, осінньою мрякою.

Результати кількох годин пошуку в архівах не вражали уяву. Дані із церковних книг, принаймні тих які збереглися датували заснування міста не пізніше 1431 року. В хроніках повідомлялося що селище, яке було тут раніше, за великі гроші викупив чеський купець, що втікав від бід, які запопали його, на території власного роздертого війною королівства. Він збудував на території села кілька мануфактур, що зрештою призвело до виникнення міста. В подальшому місто потерпіло під час повстання Богдана Хмельницького. Особливо єврейське гетто. Його було розграбовано і спалено до основ. Час від часу Заболоки фігурували в історичних джерелах, однак не були епіцентром історичних подій, не займали хоч яке небудь значне місце у них. Здавалося що історія минає їх мов вода великий камінь.

Навіть відкриття у 1866 році першої місцевої газети не надто виправило ситуації. Там фіксувалися події цілком звичні для невеликого містечка. Одруження. Смерті. Повідомлення про спалахи хвороб.

Кухарчук втомлено позіхнув. Жодних ознак надприродної активності. Жодних натяків на існування тут хоч чого небудь дивного. То чому ж тоді примари яких він бачив натякали на якийсь великий секрет. Він був впевнений що вбивство тієї жінки було не ділом рук звичайної людини. Характер пошкоджень говорив про неймовірну силу. Вигляд місця злочину, нагадував якусь форму ритуального жертвоприношення. Поведінка духів, що зібралися на місці смерті, відсутність еманацій жертви, все говорило про присутність чогось жахливого, чужорідного. Та він не міг знайти жодних слідів або хоч би натяків на це в жодній з архівних книг чи документах. Хоча був впевнений що подібні речі, так чи інакше мають бути висвітлені в джерелах, навіть якщо суть цих подій не цілком зрозуміла.

Він не одразу помітив молоду жінку в окулярах, що стояла неподалік і уважно його роздивлялася. В сухорлявих руках вона тримала цигарку і невротично затягувала в легені повітря випускаючи з них кільця диму. Вбрана в сарафан старомодного крою. Під очима кола, які свідчили про хронічну втому, або важку хворобу. Коли їх погляди зустрілися вона нервово всміхнулася Кухарчуку і кашлянула прикриваючи рот долонею.

Він вказав рукою на червоний попереджувальний знак що висів одразу за її спиною.

— Тут не можна палити, — тихо сказав Кухарчук. — Не подумайте, я не хочу бути дотошно правильним, а проте у вас можуть бути проблеми.

Вона здивовано поглянула на нього. Потім засміялася.

— О, жодних проблем, повірте. Для мене вони роблять виняток.

— Справді? Це ж чому?

Вона кахикнула.

— Бо чого очі не бачать, про те серце не болить.

Він зробив вигляд що зрозумів до чого її слова і посміхнувся.

— Давайте краще допоможу з вашими дослідженнями, — вона підійшла ближче і перехилилася через його плече. В ніс Кухарчуку вдарив запах тютюну і бузкових парфумів. — Вас як я бачу цікавить історія міста?

Тепер нервово посміхатися довелося йому.

— В певному сенсі.

Вона звела вгору брову.

— Це як?

— Та немає значення. Зрештою я переглянув все що зміг.

Жінка подивилася на нього уважно і байдужим рухом струсила попіл на підлогу.

— Точно все?

Кухарчук зітхнув.

— Тут бракує кількох номерів місцевої газети. Однак, навряд вони зроблять погоду. Мене цікавить щось що в історії містечка було б важливою подією.

Жінка всміхнулася іронічно.

— Подією кажете. В таких містах як це, події трапляються рідко. І ще рідше про них пам'ятають. В місцевих на диво коротка пам'ять на по справжньому важливі події. Гадаю вся справа у радіохвилях. Вони збивають біоритми.

Остап всміхнувся від подібного припущення.

— То ви кажете що бракує кількох випусків газети. Звісно. Восьми. Листопадових номерів за сороковий, п'ятдесятий, шістдесятий рік. Дивним чином в архів ніколи не потрапляє листопадовий випуск за перший рік декади.

Кухарчук уважно поглянув на неї. Жінка всміхнулась і видихнула хмарку диму. Цигарка затиснута між її пальців давно повинна була зотліти, а проте залишалася такою як і спочатку, а в обрисах жінки була якась дивна нечіткість. Видавалося наче вона зійшла зі старої фотоплівки.

— Ви ж не жива, ми не так?

Вона засміялася.

— Влучне спостереження.

— І напевно знаєте значно більше аніж мені говорите? — продовжив він.

— Напевно, — її посмішка стала ще ширшою.

— То чому б не сказати все?

— Бо мене не чіпають тут. Осередки пам'яті захищають не гірше за магічні знаки. Та якщо виявиться що я сказала забагато, він зробить усе щоб моє нежиття стало менш комфортним і приємним ніж було до того. Тому, хоч я вам і зичу успіху, та заледве можу дати напрямок для руху. Однак мені справді цікаво, що ж було в тих газетах, а вам?

Будівля типографії стояла порожньою. Газета закрилася вже за пам'яті Кухарчука. Невідомо що вбило її остаточно. Поступове скорочення населення міста, чи інтернет кабелі, що щільною павутиною простягалися містом, поглинаючи його увагу завдяки приманкам соцмереж і торрент-трекерів.

Зараз будівля стояла замкненою, а одне з вікон, розбите, було щільно заклеєне номерами газети за сьоме вересня 2007-го року. Кухарчук вийняв ножа і безсердечно пошматував ним примару спогадів, про початок навчального року, економічну кризу і рецепт смачного борщу від баби Галини на четвертій сторінці. Він роззирнувся довкола. Не побачивши нікого просунувся у віконницю. В ніздрі Остапа вдарив сморід цвілі і мишачої сечі.

Обладнання хтось вивіз, однак стоси прілих газет досі стояли під стінами, нагромадженні, немов хто намагався збудувати з них вавилонську вежу. Кухарчук швидко поглянув їх. Однак це був номер за грудень 2007-го. Останній випуск, на передовиці якого було фото дуже старого чоловіка в капелюсі і напис — “Подвійне прощання.”

В сентементальній манері, характерній для маленьких газет, автор статті зобразив прощання з епохою. Газета, переживши кілька інкарнацій з другої половини позаминулого століття, остаточно йде в небуття, а крім того напередодні помер її останній редактор Ромей Микола Іванович, що не могло не стати приводом для сплеску художньої апофенії в автора, який напевно глибоко в душі досі плекав надії на те що він митець.

Не знайшовши в типографії більше нічого цікавого, він рушив далі у приміщення на другому поверсі, що колись слугували редакцією. Під кроками скрипіло сміття і шматки опалої штукатурки. На другому поверсі серед полишених на призволяще столів і шаф, залишилося безліч особистих речей працівників. Хтось залишив на вішаку куртку. На столах залишилося безліч написаних від руки записок, блокнотів і друкованих аркушів. Зів’ялий кактус на підвіконні. В кутку стояв розібраний системний блок комп'ютера. Хоча тут було безліч вирізок статей і примірників в столах, та жодного із випусків газети, що на них натякала жінка в архіві, Кухарчук тут не знайшов.

Тому рушив у напрямку кабінету із облупленою металевою табличкою, на якій красувався напис: “головний редактор”. Кухарчук прочинив двері. Йому в обличчя війнуло вітром із розбитої шиби. Потім почувся гучний кашель.

— Наполегливий хлопчина, — тихо промовив чоловік у крислатому капелюсі, що сидів на робочому столі, звісивши куці ноги, що не сягали долівки. — Не очікував що ти зайдеш так далеко.

Кухарчук зайшов до кабінету і присів у старе крісло. Те небезпечно під ним заскрипіло, але не розлетілося, як він було боявся.

— Ви ж редактор? Микола Іванович. Я бачив вас в газеті.

Микола Іванович здавалося не звернув уваги на його слова. Подивився у розбите вікно, немов очікував побачити за ним щось що розвіє його смуток.

— А ти прийшов по зниклі газети, я так розумію, — нарешті проказав він. — В мене їх немає. Зате є ті статті, через які власне газети зникли з архіву. Проте подумай двічі чи воно потрібно тобі. Ти не доробишся цим знанням щастя.

— Хто зна? — відказав Кухарчук. — Чому ці газети зникли?

— Бо слово написане на папері, значно живучіше за те що закарбоване в людській пам'яті. Принаймні той хто бажає щоб люди не пам'ятали нічого значно краще справляється з пам'яттю плоті, аніж пам'яттю дерева, чи глиняної таблиці.

— Хто він?

Чоловік стиснув плечима.

— Упир який живиться з дихання мертвих. Тюремник що поневолив усіх хто коли небудь помер у цьому місті. Той хто боїться пам'яті і тому знищує іскри перш ніж вони перетворюються на вогнище.

Кухарчук відкрив шухляду робочого столу.

— Ви говорите вільніше, аніж та пані в архіві.

Примара тихо захихотіла.

— О, на відміну від неї я помер достатньо старим щоб усвідомлювати що такий кінець незворотній і якщо ти вже тут любий друже, він прийде досить скоро.

— Який кінець? — запитав Кухарчук.

— А такий. Я знав, що хтось одного разу прийде сюди по мої записи. Достатньо кмітливий щоб усвідомити що з містом коїться щось жахливе, або просто досить цікавий, щоб дійти до кінця цим шляхом. Коли він врешті знайде, те що йому здається він так бажає знайти в програє, ми всі, ті хто ховається під охороною палаців пам'яті нарешті пізнаємо гнів цієї тварюки. Тому й запитую, ти впевнений що бажаєш пройти цією дорогою до кінця?

— Думаю так.

— Ну як знаєш. Тоді читай і нехай пам'ять згорить. Насправді я хотів би побажати тобі успіху. Проте нажаль це тобі не допоможе, там, в його лігві, коли ви будете сам на сам.

Давидов недолюблював Кухарчука. Ще з тієї пам'ятної справи. Проте коли той не вийшов на роботу, в мить коли для них кожна людина була дорога, вирішив поставити на зазнайкуватому ідіоті остаточний хрест.

— Міг би хоч папери перевертати, — сказав він Мольжицькому в курилці облаштованій в чоловічому туалеті.

Мольжицький смачно затягнувся стріляною цигаркою і весело видув в повітря хмарку диму в обличчя діючому президентові, роздрукований на принтері портрет якого, якийсь розумник вирішив повісити над пісуаром.

— Не знаю Андрію. Мені здається ти несправедливий щодо малого. Він добре порається. Хоча я взагалі не розумію звідки він усі ті зачіпки бере. Чуйка чи що?

— Та в тому й справа, — відказав Давидов. — Не вірю я в цю маячню про чуття. Те що він поки робить правильні висновки, то це йому просто поки щастило. Колись обісреться з своїми методами, як тоді, коли ми в парі працювали. Тільки тоді лайно відгрібати довелося мені, бо я був старшим.

— Ну то так і буде. Доречі що там по жертві? Відомо ім'я, прізвище?

Давидов кивнув.

— Так. Анастасія Крючковська. Місцева. Виявилося я з нею разом в одну школу ходив. Тільки вона на шість років молодша. Напередодні посварилася з співмешканцем. Павлюком Романом. Зібрала речі і пішла з дому. Попередньо попередила батьків що заночує в них. Мати сказала що з Павлюком в них вже давненько були проблеми. На десять років старший. Ревнивий. Любить прикластися до чарки, а коли нап'ється і побитися любить. Жертва тричі на протязі року зверталася до міліції з заявою. Проте ти ж знаєш як воно буває.

Мольжицький театрально розвів руками.

— Любов зла. Система сліпа. Побої не привід для істерики.

— Угу. Щось типу того. Там зараз Кравченко якраз намагається відновити справедливість земну. Думаю ще до вечора знатимемо повну хронологію подій.

— Думаєш то він? — запитав Мольжицький гасячи недопалок в пісуарі.

— Ну а хто ще? — стиснув плечима Давидов. — Мотив є. Останнім жертву бачив він. Коли по нього прийшли чинив опір. Набухався сволота і вирішив з своєю бабою розібратися.

— Тільки от для чого йому її так калічити треба було? — з сумнівом проказав Мольжицький. — Я звісно бачив як ревнивці робили купу дірок ножем, чи навіть сокирою. Проте нутрощі забирати? Рубати на конструктор? Розмальовувати власною кров'ю?

— А біс його знає. Може він шиз який? Якщо не він, то нічого страшного. Трохи посцить кров'ю. В нашій роботі головне що?

— Що?

— Справедливість. Гнида давно просила тумака. Зараз отримає.

Цієї миті у Давидова задзвонив мобільний телефон. Рингтон з якогось російського кримінального серіалу пискливо відлунював від вкритих кафелем стін туалету і мов оскаженіла муха йшов на повтор, після того як мелодія добиралася до фінальної ноти. Давидов вийняв телефон з кишені і завмер.

— Опаа!

Коли Мольжицький здивовано звів брови вгору, він замість сказати показав йому екран телефона. Піксельні букви демонстрували номер і надпис: “Світило”.

— Бачиш. Ти його не любиш, а він тебе першим набрав, — засміявся Мольжицький.

— Це того що він знає — я підніму трубку, хоч би для того щоб послати його нахрін, — відказав Давидов і натиснув на кнопку із зеленою трубкою. — Світило, якщо в тебе срачка то тобі на нуль три. Ми тут трохи справу робимо.

З динаміка залунав голос Кухарчука:

— Андрію. Ти ж працюєш тут давно?

— Який спостережливий! — вишкірився Давидов. — Так Світило. Давно. Ще з дев'яносто восьмого.

— А Кравченко з вісімдесят п'ятого, я правильно пам'ятаю?

— Ну? Світило, я не розумію. Ти що вирішив біографію відділку на куску парашного паперу написати? Чи що тебе ще вкусило?

На мить в трубці запала тиша. Потім знову почувся голос Кухарчука.

— Просто намагаюся зрозуміти як ви двоє змогли забути про два аналогічні вбивства в двотисячному і дев'ятсот дев'яностому.

— Що?

— Пригадай Давидов. Листопад двотисячного року. Що в вас була за справа тоді?

— Я…я…

Тепер мову відняло вже Давидову. Зненацька в його голові наче розірвався мішок з цвяхами. Різкий нудотний біль ледь не звалив його на підлогу. Лише холодний кафель стіни, об яку він сперся втримав його від падіння.

— Що ти говориш? Світило. Які вбивства?

— Дивні, — відказав Кухарчук. Ніким не помічені. Позбавлені будь-якого сліду. Будь-якого висвітлення у пресі. Наче хтось стер усьому місту пам'ять.

— Світило. Те що ти розповідаєш, ти ж розумієш, що то хвора на голову конспірологія?

Проте він знав що це не так. Через біль. Через пульсуючу пелену болю і нудоти він пригадував щось, непевне і летке. Молодий хлопчина, зовсім підліток. Розкраяне на шматки тіло. Він, Кравченко і покійний Лісовський стоять над трупом обговорюючи деталі. Згадав той жах і відразу з якою розглядав розчленоване тіло. Згадав власне бажання тієї миті змінити професію. Згадав як Лісовський поклав йому руку на плече і сказав:

— Нічого пацан. То спочатку завжди так.

Кухарчук розкашлявся у трубку. Потім чітко, немов вимовляючи речення по складах промовив:

— Я рушаю на місце злочину. Зустрінемося там. Візьми з собою Кравченка і Мольжицького. Захопіть зброю. Я знаю хто вбивця.

Кухарчук поклав трубку. Його трусило неначе від пропасниці. В маршрутному автобусі крім нього і водія було лише кілька пасажирів. Похмурі обличчя. Кожен обрав собі сидіння так, щоб бути якомога далі від інших. Та ззовні, вулиці були переповнені, наче до міста зненацька прибула делегація з пекла. Обличчя, вихудлі і мертві дивилися на нього крізь віконне скло.

— Зіккурат, — тихо промовив він про себе.

Скуштував це слово на смак. Воно гірчило. Воно шкреблося на зубах наче пісок. Потім вийняв з кишені листок паперу і почав малювати захисні символи. Як тільки він залишить автобус, йому доведеться дуже не солодко.

— Тепер ти розумієш? — говорив до нього головний редактор газети. — Я почав працювати у газеті у п'ятдесят восьмому. Писав різну партійно вивірену чухню здебільшого. Кримінальна хроніка тоді була жанром не надто бажаним. Про злочини писали мало, бо в СРСР не могло бути вбивць, гвалтівників і злодіїв. Могли бути зрадники що працюють на захід, а проте вбивці ні.

Можливо режим боявся конкуренції, а можливо, що події потраплять у хроніку недружніх держав. Хто зна?

Проте в листопаді шістдесятого я все ж зробив невелику статтю про скоєне у парку Праці вбивство для газети і ще одну для себе, з більшою кількістю подробиць. Вони обидві потрапили до мене в стіл. Мені дуже кортіло тоді зберегти копії, щоб перевірити наскільки я росту в професійному плані. Як же я здивувався, коли через рік, перечитавши написані моїм почерком рядки, не зміг згадати ні як писав їх, ні чому писав.

Коли я спробував розпитати колег, що саме вони пам'ятають про той день листопада, вони здивовано витріщалися на мене, наче я щось собі вигадав, або з глузду з'їхав. Коли я спробував знайти старі номери газети в архіві, я стикнувся з тією ж проблемою що й ти гадаю. Коли я на кілька днів полишив справу, то усвідомив що починаю забувати все що так скрупульозно намагався пригадати і я вирішив забути. Тоді вирішив забути.

Так минали роки, я заново відкривав для себе деталі вбивства щоразу, як натрапляв на власні чернетки, щоб за якийсь час повністю про них забути. І ти забудеш. Заледве твою увагу приверне щось інше, справа повністю зникне з твоєї голови. Тут деталі кожного вбивства, мої нотатки, які я робив у короткі періоди ясності. Проте я востаннє кажу тобі, відступимо. Залиш місто. Тікай геть. Якщо є в цьому світі справедливість, то зовсім скоро ти про все забудеш і зможеш жити наче цього кошмару ніколи й не було.

Кухарчук визирнув через вікно автобуса на масив парку і важко ковтнув повітря. Там серед гілок, їх було безліч. Дивилися на нього неприязно. Жадібно тягнули руки. Шепотіли прокльони. Немов малі діти показували язики. Сотні тих котрі не могли піти. Хто втратив свободу померти остаточно і волю чинити за власним бажанням. Він ще раз глибоко вдихнув і побачив інших. Вони спостерігали за ним з вікон квартир. З дахів будинків. Сиділи поруч у порожніх кріслах маршрутного автобуса. Розгулювали тротуаром. Так багато їх було, що депресивні вулиці міста враз почали нагадувати повноводну ріку і геть було в цьому потоці облич стривожених, похмурих, розпізнати хто живий, а хто мертвий. Можливо живих тут і не було зовсім. Можливо всі у цьому місті лише тіні. Мерці.

Микола Іванович закашлявся. Він виглядав дуже хворим. Хоча навряд мертві могли почуватися хворими.

— Я б їхав на твоєму місці звідси юначе, — вкотре повторив він. — Як бачиш ніхто з нас не залишає міста по смерті. Я хотів поїхати. Не знаю чому. Деякі речі стають раціонально зрозумілими лише по смерті, але те що неможливо зрозуміти розумом, можна зрозуміти серцем. Моє серце бажало залишити це місто позаду. Лише останній випуск газети і поїхати до дочки в Харків. Вона залишилася зовсім одна, коли її чоловік загинув в автокатастрофі. Мене нічого не тримало тут. Крім того останнього номера.. Та доля любить іронію. Я помер за тиждень до випуску. Навіть встиг потрапити на першу шпальту. Хоча ти бачив долю того випуску. Його так ніхто і не продав. Проте підозрюю що саме він робить цей палац пам'яті таким міцним. Звісно поки тварюка яка господарює в місті не прошепоче комусь з слабким розумом, що варто було б тут усе до землі спалити.

Маршрутка зупинилася, він зробив крок назовні і ледве не впав. Страх щипав його шкіру потоками морозного повітря. Породжував відчай і цілком раціональне бажання втекти геть. Залишити порожньою квартиру, яка так і не стала домом. Спалити всі речі. Всі записи. Кожен спогад. Канути у благословенну пелену невідання того, що це місто взагалі існує.

Він ледве втримався щоб не закричати. Мерці, ціле море мерців тягнулося до нього руками наче він був месією. Наче був їм обіцяним. Проте він нічого не обіцяв. Нікому і нічого. Він намагався заховати обличчя під капюшоном зимової куртки. Сховатися від уколів їх холодної шкіри. Тепер його трусило по справжньому. Захисний знак на шматку паперу, що він тримав у руці, почав палати і Кухарчук мимоволі випустив його з рук. Він усвідомив помилку, проте занадто пізно. Холод що проймав його, був цілком реальним. Їх голоси, шорстке відлуння, яке й не чуєш вухами насправді, але тим не менш цілком реальне, відлунювало у мозку.

— Ти помреш!

— Будеш його!

— Будеш нашим!

— Нам добре тут!

Він закричав. Гучно. Замахав руками і впав на вологу бруківку. Затулив вуха руками, а проте і далі чув їх ненависні голоси, а тіло проймав все страшніший холод.

— Хіба це така велика ціна? Ми продовжуємо існувати. Хіба це так багато? Просто віддайся йому.

— Ми б'ємо тебе! Або він вб'є. Ти нічого не доб'єшся. Облиш усе. Йди за нами!!

— Нутро! Він ховається в нутрі. Він у кожному з нас!

— Ми тягнемо його вперед, до сонця! До майбутнього!

Зненацька хтось схопив його за комір і рвучко підняв з землі.

— Світило? Ти якого хуя тут розлігся. Забухав? — голос належав Давидову.

— Облиш його, — голос Мольжицького. — Не бачиш, він блідий наче вмре зараз. Ходи Кухарчук.

— Листок, — хриплячи промовив він. — Дай. Швидко!

— Кухарчук. Та ти мариш! В тебе жар, — обличчя Мольжицького було не на жарт стурбованим. Звісно що він не бачив мерців. І можливо не відчував їх. Хоча обличчя Давидова і Кравченка посіріли.

— Листок. Дай його. Швидше.

Він побачив як Кравченко схопив зім’ятий папір із землі. Потім йому тицьнули щось у руку. Давидов вихопив олівець і почав заново наводити кола і знаки, аж поки не почав відчувати що йому стало хоч трішки краще.

— Він йобнувся, — промовив Давидов. — Господь бачить він остаточно здурів.

Мольжицький, обличчям якого блукали подібні ж здогади, тим не менш їх не вказав вслух.

— Ходімо десь сядемо і ти розкажеш що накопав.

Я не очікую що ви мені повірите. Зрештою, це буде дивна розповідь. Дивніше багатьох. Вперше я побачив мерця на похороні дідуся. Мені було чотири. Це складно пояснити. Церква. В домовині лежить пожовкле тіло. Я стою поряд, ковтаючи сльози. В якусь мить хтось бере мене за руку. Рука холодна. Проте цілком людська. Цей хтось виводить мене на вулицю і тихо кладе руки на плечі. Я піднімаю обличчя на незнайомця. Він всміхається. У нього риси мого діда. Його посмішка. Він обіймає мене. І хоч я не відчуваю биття життя у ньому, та відчуваю спокій, що лине від нього до мене в ту мить.

— Ну все, годі, — каже він. — Не хочу щоб ти за мною плакав. Давай зачекаємо тут. Скоро все закінчиться.

— Але ж, дідусю. Ти ось там, — вказав я на арчасте склепіння церкви.

Він лише похитав головою.

— Там нікого немає.

Після того випадку, я ще кілька разів бачив мерців. Я почав називати це оприявленням. Завжди це були люди близькі. Так чи інакше зі мною пов'язані кров'ю чи спільною історією. За одним виключенням. Колись я побачив жінку. Божевільну, що покінчила життя самогубством. Вона тинялася довкола у своєму дранті, звинувачуючи кожного кого зустрічала в тому що зробила із собою. Навряд вона була злою за життя. Просто чергова зламана душа. Проте мертві, як я зрозумів пізніше рідко залишаються тут цілком. Мій дідусь любив мене. Тому залишилася на якийсь час, саме та його частка, що любила. Та жінка страждала і ненавиділа. Тому залишилися по ній лише біль і ненависть. Однак сталося те що сталося. Я побачив її, а вона зрозуміла що я її бачу. Я був єдиним хто міг відповісти на її потребу. Єдине ж чого вона насправді бажала, це вимістити весь той біль, який відчувала, хоч на когось, навіть якщо цей хтось дванадцятирічний малий.

Увесь наступний рік мертвячка переслідувала мене, не даючи ні хвилини спокою. Вона будила мене серед ночі, пропонуючи вистрибнути у вікно. Чи взяти кухонного ножа і засадити собі в горлянку. Іноді підюджувала красти, чинити клопоти близьким. Обіцяла за це залишити мене в спокої на якийсь час. Іноді свої обіцянки виконувала, іноді ні. Однак завжди коли я відмовлявся чинити так як їй хотілося, напосідала на мене сильніше. Кричала і проклинала. Не давала спати по кілька ночей підряд. Торкалася мене, від чого я відчував нестерпний крижаний холод.

Зрештою батьки помітили що зі мною щось не так. Напевно тому що я досить швидко минув ту межу, яку можна було списати на підлітковий вік. Осунувся. Схуд. Замкнувся у собі.

Зрештою мені влаштували допит. Жорсткий. Поєднання найвишуканіших погроз, сліз і мольби, дало свої плоди. Я розповів усе. Про дідуся, про мертвяків яких бачив. Про жінку що мене переслідувала.

Ще за совка, мої батьки були партійними. Та всупереч цьому, а можливо якраз через усвідомлення того що пострадянська психіатрія від радянської відрізняється лише часткою пост, вони вирішили звернутися до нетрадиційної медицини, замість того щоб вести мене до лікаря. Одразу скажу, нам дуже пощастило не потрапити в лапи шарлатана, що обчистив би нас до голої сраки, граючи на чужій біді. Неймовірно пощастило.

Саме тоді я познайомився з Григором. Не знаю звідки він був родом. Можливо румуном чи сербом. Точно мав домішок циганської крові. Кажу так бо розмовляв він постійно доплітаючи до української, якісь дивні, хоча здається і слов'янського походження слова. Він не тільки позбавив мене компанії мстивого духа тієї нещасної, а й завбачливо навчив як їх позбуватися в майбутньому. Крім того, вже за моїм проханням і менш охоче, як приманювати до себе тих хто не бажає такої зустрічі.

Зрештою, повірите ви чи ні, всі ці роки що я поруч з вами, я користувався підказками духів жертв, щоб шукати злочинців і докази.

— Правильно очікуєш. Не повіримо. Бо це звучить як херня. — Давидов сплюнув. — Кухарчук, тобі з такими байками, або в дурку, або на СТБ.

Остап знизав плечима. Примари досі були поблизу однак тепер, коли він награфив на шматку паперу захисний символ і зміцнив його навмання кількома додатковими знаками трималися трохи осторонь. Більше не намагалися вбити його, хоча й досі люто шкірили на нього зуби.

— Я й не очікував на сліпу довіру, — відказав він. — Тому також запитаю. Як ви з Кравченко могли забути про те що в місті вже відбувалися такі вбивства? Вірніше відбуваються кожного листопада, в період повні, на початку кожної декади імовірно ще з 1940-вого року?

Вказав рукою на величезну радіовежу.

— З того самого року, коли окупаційна радянська армія для чогось вирішила збудувати тут цю кхм… красу.

Давидов миттю зблід. Кравченко здається не звернув на сказане жодної уваги. Тільки його погляд чомусь розфокусувався. Здавалося що він дивиться не на Кухарчука а крізь нього. Остап зітхнув і вийняв з кишені пожовклий від часу листок, звірився з датою і прочитав кілька рядків.

— Жертва. Хлопець чотирнадцяти років. Єдина дитина в сім'ї. Темне волосся. Високий. Худорлявий. Жертву роздягли і розчленували. Внутрішні органи відсутні. Під підозрою вітчим.

Він дочитав чорновик до кінця і не минуло й кількох секунд опісля, як Давидов і Кравченко приземлилися на лаву поряд нього. Тільки Мольжицький, як і Кухарчук молодий спеціаліст, що відносно недавно знаходився в місті, не виказував жодних ознак слабкості, окрім того що виглядав блідим і стурбованим.

— Такі вбивства вже були? — запитав він.

— Так, — підтвердив Давидов.

Кравченко лише ствердно хитнув головою. Здавалося він от-от і старому слідчому знадобиться швидка.

— І ви про них просто забули? — продовжив атакувати Мольжицький.

Ніхто не відповів. Проте мовчання було надто красномовним. Мольжицький пошкріб долонею шию.

— Гаразд. То що воно таке Кухарчук? Що вбиває в такий жахливий спосіб, а потім змушує слідчих забути про злочин, наче його й не було?

Кухарчук вимучено посміхнувся.

— Не тільки слідчих. Я впевнений що ціле місто забуває. А ще воно знищує письмові згадки в газетах. Я досі не розумію як саме. Проте саме ті номери де мали бути висвітлені вбивства взагалі неможливо знайти.

Він окинув оком хвилі примар що оточували їх зусібіч. Важко зітхнув.

 — А крім цього, тут вам вже доведеться повірити мені на слово, воно наче притягує до себе душі померлих. Не відпускає їх, куди б вони там далі не йшли. Духи яких я бачив в цьому місті, куди реальніші, аніж ті про яких розповідав. Їх безліч. А ще мені здається, присутність того кхм.. іншого, якщо це можна так сказати, зводить їх з глузду.

Мольжицький вилаявся.

— Гаразд. Нехай буде як ти скажеш. Принаймні поки що. Проте ти так і не відповів, що воно таке, той твій монстр?

Кухарчук посміхнувся згадавши жінку з архіву.

— Я не знаю. Проте впевнений що воно якось пов'язане з цією радіовежею.

Під баштою вони знайшли люк із п’ятикутною зіркою. Цілком фізичний. Цілком реальний. Зірка була характерною для совка, однак на кожному із п'яти променів творець вигравіював ряд символів, невідомою для Кухарчука мовою. Вони сходилися до центру пентаграми, де вже більш знайомою кирилицею хтось вивів: “ГОСТ 666. Совершенно секретно.”

— Це якась херня, — промовив безсило Давидов, тим не менш підтримуючи на ногах Кравченка, який був блідим мов стіна і здавалося от-от зараз знепритомніє. — Розводка для школярів. Я ніколи не чув про такий ГОСТ і тим більше який хрін буде на секретному об'єкті вішати бірку “секретно”?

Кухарчук не відповів. Він спробував схопитися за край люка. Проте він був підігнаний занадто щільно. Мольжицький вийняв з кишені ножа і спробував підважити люк у тому місці де виїмка виглядала найбільш широкою.

— Фомку би, — нервово посміхнувся він.

Кухарчук ризикуючи цілісністю пальців просунув їх під кришку і припідняв її одним рвучким рухом. Зусилля виправдали себе. Під його ногами показалася вирва шахти із пожежною драбиною що спускалася під землю.

— Я нікуда не полєзу, — промуркав Кравченко наче п'яний. — Я не полєзу.. Ви йдіть.

Кухарчук запитально поглянув на Давидова і Мольжицького.

Мольжицький порився в кишені і вийняв ліхтарик. Давидов стиснув плечима.

— Давайте швидше покінчимо з цим цирком. Якщо це якась шахта з ядерними відходами, то я…, — він на мить замовк намагаючись підібрати хорошу погрозу, проте лише махнув рукою. — Ліземо, чи як?

Коли вони спускалися проржавілими сходинками вниз, Кухарчук почув як назовні почали лиховісно підвивати примари і як заридав Кравченка.

Приміщення в якому вони опинилися нагадувало бункер. Невелика кімнатка з єдиними дверима котрі вели кудись далі, була завалена мотлохом. Давидов підняв щось з підлоги і одразу кинув на землю, хмурячи обличчя від огиди. Кухарчук увімкнув ліхтар на телефоні і посвітив на підлогу. Сміття виявилося роздертим на шмаття людським одягом. Те що викинув Давидов виявилося білою жіночою блузою в бурих слідах підсохлої крові.

— Гидь, — прошепотів Давидов, старанно витираючи руки в куртку.

— Дивіться, — Мольжицький вказав променем ліхтаря на столик, на якому валялися теки з документами. На верхній російською було виведено три слова: “Проект Зіккуратт(заморожено).

Кухарчук відкрив теку. Прочитав вголос кілька абзаців навмання вибраних абзаців:

— “Істота, знайдена групою М під час близькосхідної експедиції, незважаючи на величезний потенціал, абсолютно неконтрольована. Передбачалося що пам'ять буде стиратися вибірково, представникам місцевих народних мас, люмпенізованих західними ідеями націоналізму і куркулям, для подальшого їх перепрограмування. Однак, істота хоч і перевершила наші очікування, щодо зони покриття, фактично завдяки антені-підсилювачу її могутності вистачає щоб контролювати все місто і ряд навколишніх сіл — використовує свої властивості, виключно щоб стирати спогади будь-які спогади про наслідки полювання і власну присутність. До того ж, дія її таланту, розповсюджується на членів дослідницької групи. Ті хто відлучається від роботи на термін більше трьох-п’яти діб забувають більшість інформації щодо дослідження. Це може бути корисним в умовах заморозки проекту. Проте загалом створює проблеми.

Не менш важливою підставою для загортання проекту є те що за тридцять років, ми досі не зрозуміли чим істота харчується, хоч і бачили акт заміни стравоходу і внутрішніх органів, на органи жертви, що відбувається кожні десять років. Процес триває від трьох до семи днів, під час яких істота фізично майже не активна, а її властивості слабнуть.

Також ми не розуміємо навіщо вона розкладає тіла у настільки демонстративний спосіб і тільки можемо припускати що колекціонування одягу жертв, це форма біологічної поведінки виду у диких умовах.

Висновок такий нажаль ми не можемо контролювати істоту. Однак і втрата зразка, була б неймовірним марнотратством. Тому пропоную на розгляд ЦК, наступне рішення: проект слід заморозити, допоки ми не дізнаємося більше про природу подібних створіть від інших досліджуваних об'єктів. В евакуації об'єкта дослідження потреби немає. Він чудово замітає сліди. Може прожити поряд з людьми, не викликаючи підозр.”

Кухарчук взяв із столу листок із заголовком “Внутрішні розпорядження для персоналу”.

1. Морозецького слід усунути від подальших досліджень через параноїдальні ідеї містичного характеру. Властивості істоти слід вивчати через призму наукового підходу.

2. Лаборанта Тихонова варто усунути від подальших досліджень, через маячні ідеї, наче істота може контролювати його дії силою думки. Макулатуру яку зібрав Тихонов, спалити.

3. Жоріна перевірити на предмет крадіжки медичного спирту. У випадку підтвердження усунути від подальших досліджень.

— Впевнений цей дослідник був на всю голову поїхавший коли це писав, — сказав Давидов. — Прикликання. Стирання пам'яті. Демонічний фетишизм. Ви часом не з однієї пробірки вилізли Світило?

— Йдемо далі? — запитав Мольжицький непевно.

— Йдемо, — долаючи власне небажання промовив Кухарчук. — Закінчимо з цим лайном.

Давидов відчинив двері. Вони рушили тунелем що вів вниз під землю. Кухарчук чув важке дихання товаришів. Тут було жарко. Сорочка прилипла до спини. Повітря задушливе і сперте, смерділо цвіллю і звіриним духом.

“Я є Вавилон. Я звільняю даруючи окови рабства. Я об'єдную, розпорошуючи ціле. Чи ти хочеш прийти до мене? Чи ти не боїшся?” — пролунав голос всередині його голови.

Кухарчук мимоволі торкнувся кобури, прихованого під курткою пістолета. Він боявся. Ще й як. Мольжицький і Давидов повторили його рух. Всі троє перезирнулися.

— Ви також його чуєте?

Мольжицький заперечно захитав головою.

— Я нічого не чую. Однак в вухах шумить, а на груди наче поклали камінь.

Давидов підтвердив слова Мольжицького якимось слабким кивком. Його обличчя осунулося. Він тримався за груди, як це раніше було з Кравченко. Оперся на стіну. Важко зітхнув.

— Давидов? — запитав Кухарчук. — Що з тобою?

— Я не можу в це повірити, — наче ні до кого промовив він. — Це все хрінь. Якийсь гіпноз. Тут нічого немає. Це просто якась шахта і ми поперлися сюди невідомо чому. Це все дурня. Нічого немає. Ніякого монстра немає, правда Кухарчук? І вбивств не було. Минулих вбивств тобто. Це ж то якраз було.

— Він заліз тобі в голову Давидов. Ігноруй те що чуєш. Це не твої думки.

Очі Давидова зблиснули. Перш ніж хтось встиг зреагувати він вийняв пістолет і націлився на Кухарчука.

— А може якраз мої? — промуркотів Давидов. — Я ж давно знаю що з тобою щось не так. І от ти з'являється з історією в яку тільки дурень би повірив, але ми чомусь йдемо за тобою. Що ти зробив з нами? Це гіпноз?

— Нічого, — відказав Кухарчук. Він відчував як всередині черевної порожнини розквітає страх. Не абстрактний страх невідомого. Ні. Цілком призеплений земний страх бути застреленим. — Я не робив нічого, окрім того що вже сказав.

— Брешеш! — з рота Давидова бризнула піна. — Це ти вбив ту жінку! Порубав на шматки. Приніс трофеї сюди. А щоб ми не провідали нічого, вирішив позбавитися нас раніше ніж ми встигнемо на тебе вийти. Ти гіпнотизер чи ще яка хрінь. Я чую як ти шепочешся у моїй голові. Ти говориш. Раз за разом повторюєш, “я є Вавилон”! Що це, якась кодова фраза? Зізнавайся.

— Я нічого не робив, послухай ти…

Проте перш ніж він встиг щось пояснити, Давидов натис на спусковий гачок. Почулося гучне клац. Потім звук удару. Мольжицький лупнув Давидова в щелепу. Так сильно що той звалився на землю наче мішок картоплі. Потім розтис йому пальці і забрав зброю.

— Ти диви, — засміявся він. — Такий крутий, а забув зняти пістолет з запобіжника.

Кухарчук побачив як за спиною Мольжицького виросла тінь. Він не встиг закричати. Не зумів попередити. В слабкому світлі ліхтарика, металеве лезо двосічної сокири опустилося на голову Мольжицького, роздробивши її мов стиглу диню. Молодий оперативник гепнувся поруч з Давидовим. З його розтрощеного черепа прямуючи землю текло щось густе і вологе.

“Я ж попереджав! — тінь ступила вперед. — Я є Вавилон і я буду, буду ще довго коли інші відійдуть в небуття. Всі вітри віють до мене і той що приніс тебе сюди, не виключення. Я Вавилон і ти станеш моєю частиною.”

Істота була розміром з півтори людських зрости. Її шкіра була подібною на зтрухлявілий папірус. Морда більше нагадувала звірину морду аніж людське обличчя. За спиною проглядали короткі, рудиментарні крила. В нетрях розкритого як паща черева, виднілися внутрішні органи Кухарчук стримав блювоту яка підступила до горла коли побачив як всередині шлунка, щось ворушиться, б'ється наче намагається вирватись назовні.

Кухарчук вистрелив двічі. В глибині коридору, постріли пролунали як удари грому, від чого він практично втратив можливість чути. Кулі поцілили в грудну клітину чудовиська, проте здавалося не завдали йому жодної шкоди.

Тварюка підняла двосічну сокиру. Занесла її і вдарила. Остап відкотився вбік. Лезо вдарилося в кам'яну долівку висікаючи іскри. Кухарчук зіп’явся на ноги ігноруючи протести вестибулярного апарату. Ледве встиг пригнутись, коли потвора спробувала замахом сокири віттяти йому голову. Крок за кроком він відступав в глибини коридору, ухиляючись від широких замахів. Черговий удар сокири влучив Кухарчуку в руку. Його телефон впав додолу ліхтарем униз і в коридорі запанувала повна темрява.

“Дарма ти прийшов, — прошепотіло чудовисько.”

Кухарчук відчував як палає тупим болем поранена рука. Як волога розпливається тканиною куртки. Він глибоко вдихнув, чітко усвідомлюючи що це останній його подих. Загриміло.

З-за спини чудовиська з'явилося світло. Кухарчук побачив Давидова. Той щось вигукував, раз за разом натискаючи на спусковий гачок. Потвора впевненими кроками рушила до нього.

Кухарчук схопив пістолет лівою рукою. Права відмовлялася слухатись, звисаючи додолу неслухняним шматком плоті. Звівся на ноги. Носаком черевика перевернув телефон ліхтарем вгору.

Він встиг побачити, як тварюка рубанула. Як з шиї Давидова фонтаном бухнула вгору кров.

Побачив монструозне обличчя що зі звіриним усміхом насувається на нього. Усміхнувся й собі на мить. Націлив пістолет в розкриту черевну порожнину тварюки і випустив одну за другою залишки куль з обойми. Здавалося навіть крізь дзвін у вухах, він почув гучне несамовите ревіння. Тіло почвари запалало міріадами вогнів, що як видавалося розривали його зсередини. Тварюка гепнулася на коліна. З відкритої пащі повалило щось схоже на фосфорисцентний дим. Духи, що їх пожирала тварюка, виривалися один з його черева. Розривали плоть. Сокира вислизнула з лап.

Кухарчук сам не розуміючи що робить, схопився на ноги, підбіг і почав підошвою черевика трощити звіроподібну голову. Майже чув, як з його власного рота, виривається нелюдське гарчання і прокльони. Він зупинився лише коли в очах потемніло, а голова закрутилася від непереборного відчуття втоми. Він зробив кілька кроків і гепнувся на землю поруч з тілами Давидова і Мольжицького.

Прокинувся Кухарчук від легкого торсання за плече. Над ним стояли кілька постатей. Він впізнав жінку яку бачив в архіві і головного редактора газети.

— Неймовірно, але ти впорався, — всміхнулася вона.

— Його більше немає?

Редактор кивнув.

— Немає. Духи тепер вільні йти. Власне більшість вже залишили місто.

— Гарна робота Світило, — Давидов стояв у кутку і намагався підпалити цигарку. — Ну і вибач за те що я сумнівався. Гадаю воно таки влізло мені у мозок, якщо це тебе заспокоїть.

Кухарчук піднявся на ноги. Рука трішки боліла, а проте він почував себе значно краще ніж міг очікувати.

— Якщо воно мертве і всі духи вільні йти, то чому ви досі тут?

Позаду нього почувся голос Мольжицького:

— Ми вирішили що варто зачекати на тебе.

Кухарчук поглянув собі під ноги. Його труп лежав поруч із тілами Давидова і Мольжицького. Рука яку як він думав йому пошкодили, трималася решти тіла тільки завдяки шматку шкіри.

— Ми попереджали тебе. Хіба ні? — запитала жінка з архіву.

— Я… Так, — не відриваючи погляду від власного тіла сказав Кухарчук.

— Ходімо. Нам час.