Мумія роду Ноллісів

Чай давно охолов. Годинник пробив сьому, стрілки повільно повзли далі. За вікном падали великі краплі дощу, у каміні палахкотіло приємне полум’я. Звичний, майже рутинний вечір Чарльза Бантрі. Хоча ні, сьогодні до нього мав завітати старий-добрий друг Метью, тож певний порядок все ж таки порушувався. Та й обличчя господаря невеличкої квартири на Мейн-стріт не було розслабленим як зазвичай. У руках він крутив листа, що отримав пообідні. Саме цей папірець, списаний тремтячим швидким почерком, змусив зазвичай спокійного Чарльза понервувати.

Хоча містер Бантрі ніколи не був пов’язаний з криміналістикою, та й досвіду розслідувань у нього не було, він досить гарно зарекомендував себе як приватного детектива по містичних справах. Особливою популярністю чоловік користувався у спіритичних товариствах.

Тут треба висловити окрему подяку дружині Чарльза Доллі Бантрі, що питала особливі почуття до містики. Сімейна пара частенько відвідувала спіритичні сеанси й кожного разу поки місіс Бантрі захоплено спостерігала за «феноменом», її чоловік сидів з кислим виразом обличчя. Він і не вірив у все це, і навіть викрив трьох шарлатанів-халтурщиків, які навіть не могли зімітувати тряску столу. Прагматика й нічого більше.

Нарешті з холу долинув шум. Не встиг господар підвестися з крісла, як почув веселий голос, власником якого, безсумнівно, був Метью:

 — Ой, Доллі, та не треба цього офіціозу. Бабуся Вікторія тут нас не бачить.

— Де ж твої манери?..

— Змило лондонським дощем.

У кімнату увійшов невисокий повновидий чоловік. Його доброзичливе обличчя враз осяяла посмішка, в очах спалахнули вогники.

— Чарлі, друже! Скільки ж місяців не бачив я твоєї постійно насупленої фізіономії!

— І тобі доброго вечора, Метью. Бачу, трохи набрав ваги.

— Хорошого має бути багато, а прекрасного, ммм…

У кімнату увійшла Доллі. Виглядала вона сонливою, але не менш прекрасною.

— Любий, я б з задоволенням посиділа й поспілкувалася, та мені щось нездоровиться. Голова болить.

— Прийми ліки і йди спати. Мене не чекай, ми тут допізна розмовляти будемо. — стурбовано відповів Чарльз.

— Так, у нас зі стариною стільки всього сталося. Теревенити й не замовкати. — розвівши руками вставив свої п’ять копійок Метью.

Двері зачинилися й у кімнаті запанувала тиша.

— Вибач, Чарлі, вибач що так запізнився. Знав би ти, яка історія трапилася на пероні зі мною й одним роботящим джентльменом…

— Найголовніше те, що ти нарешті тут. Дуже я хотів би випити з тобою за цю прекрасну зустріч, та як знаєш, вже три роки нічого не п’ю.

— Дурне теля. — сказав Метью. — Але байдуже. То що ж змусило тебе згадати про моє існування?

Чарльз змінив позу. Цей жест означав, що він переходить до серйозної розмови й готується оповідати історію, важливість якої не менша за її страхітливість.

— Сьогодні зранку мені прийшов лист. Знаєш, я нічого від нього не очікував, ну лист і лист. Але ніколи не здогадаєшся, хто його надіслав.

Метью питально хмикнув. Його лице, вперше за вечір, набуло більш-менш серйозного вигляду.

— Його надіслано від імені роду Ноллісів!

— І що? — перепитав Метью.

— Немає конкретної особи відправника, це лист від усієї родини! а ти знаєш, що про них пишуть у газетах?

— Боже милостивий, Чарлі, ти в актори подався? Я розумію, що весь світ – чужа драма, але якщо хочеш нагнати жаху, піди до Доллі й проведіть отой ваш «чудо-сеанс». Штурхони ногою стіл і «Повірте ж Ви, раби грішні, у зв'язок зі світом мертвих». — Останнє речення Метью виговорив з настільки награним пафосом, що аж сам скривився.

— Мене лаєш, а сам гавкаєш. — з усмішкою відповів Чарльз.

— Бо тому ми й дружимо, бо два довбні. Сподіваюся на всіх цих медіумів знайдеться справжній ілюзіоніст, який буде їх лускати як грецькі оріхи. До речі, смачна річ! Що там у нас з родом Ноллісів?

— У них вмерло восьмеро за три місяці.

— Уф, багатенько виходить. А від чого?

— Ніхто не знає, але люди пліткують про прокляття…

— Тридцять секунд минуло, а ти знову за старе… — спалахнув Метью. — Читай-но листа!

Він випив пів чашки вже давно холодного чаю й приготувався слухати. Бантрі дістав з конверта невеликий зіжмаканий папірець. Один з куточків був пропалений вогнем, почорніла крайка простягалася по всьому правому краю. Суворим, але дрижачим, як і та людина, що цей лист писала, почерком було написано:

«Містере Чарльзе Бантрі

Вибачте за мою рваність у цьому листі. Я стара, налякана, але ще тримаюся! Я нянечка маленької Ліліт Нолліс. Її мати померла позавчора, от-тільки поховали. І я, повернувшись, одразу сіла писати Вам. Серце розривається коли дивлюся на це немовля, яке тільки нещодавно навчилося повзати. Це ж треба, від такої великої родини лишилася вона і її дядечко…»

Далі йшов невеличкий пробіл і внизу вже впевненіше було дописано:

«У Вас є авторитет серед такого роду справ. Приїжджайте швидше, для Вас завжди будуть відчинені всі двері. Тільки благаю — якомога швидше, поки привиди минулого не забрали й маленьку Ліліт! Чекаю Вас у нашому родовому маєтку за адресою Пешн Стріт 22, хоча Ви й так її знаєте, всі газети про нас кричать.

Приїжджайте врятувати маленьку Лілі! Прошу!

Грейс»

Як тільки Чарльз дочитав листа, у кімнаті запанувала вже тривожна тиша. Очі двох друзів перезирнулися.

— Що це за чортівня? — нарешті запитав Метью.

— А я знаю? — зітхнувши відповів Бантрі.

Метью взяв листа з рук друга й прочитав ще раз. Чим далі очі бігли по рядках тексту, тим більше складок з’являлося на його лобі. Він раз за разом поправляв зачіску, тягнувся за чашкою й не міг спокійно всидіти на місці. Покрутив папірець, оглянув його з усіх боків і повернув назад.

— Або вона з глузду з’їхала, або там справді щось не чисто…

— Чому вона просто не звернеться у поліцію? — запитав Чарльз. Його очі втупилися у попалений папір.

— Ну як ти не розумієш? — Метью аж підстрибнув у кріслі, — Там посміються й направлять до лікарні для душевнохворих. Хто повірить у родинне прокляття? А якщо й повірять, що зроблять? Арештують привида?

— Але це ж восьма смерть за 72 дні…

— Тоді там й справді не все так чисто. Берешся за цю справу?

— Отак сходу? — здивувався Чарльз. Чесно кажучи, братися за цю справу йому не хотілося. Вперше він стикається з чимось серйозним. Та й відчуття, що нічим хорошим це все не завершиться… Якийсь невідомий острах окутав його.

— Давай завтра навідаємося у цей клятий маєток, і подивимось що до чого. Може викличемо поліцію, а може станемо Шерлоком Холмсом і доктором Ватсоном. До речі нещодавно читав новий твір — отака книженція! — Метью підняв великого пальця догори. Бантрі ж дивився на полум’я що повільно згасало, як і його настрій.

Чарльз Бантрі хворобливо обожнював порядок, і йому зовсім не подобався хаос цього розслідування, за яке доведеться взятися через совість. Це набагато серйозніше за зниклих котів і шарлатанів.

Після пропозиції Метью розмова не клеїлася. Чарльз сидів підперши підборіддя, повністю занурений у власні думки, а Метью не хотів відволікати. Чолов’яга, не дивлячись на свою титанічну впевненість у собі, мав невеликий, так би мовити, комплекс. Якщо його співрозмовник не сміявся з його жартів, а сидів мовчки, то Метью й сам затихав, корячи себе за базікання.

Розійшлися спати так, немов посварилися. Але вони досягли мовчазної згоди — завтра їдуть.

«Це все справжнісіньке безумство! Не може бути такого! Ну чому саме я?» — ці думки довго не давали Чарльзу заснути. Він ворочався у ліжку, тим самим заслуживши не один несхвальний коментар дружини. Як не намагався, заснути у нього не вийшло. Тож спозаранку він вже стояв одягнений і визирав у вікно своєї спальні. Похмура погода, скоро знову дощитиме.

Зітхнувши, Бантрі поцілував сплячу Доллі й вийшов з кімнати. Метью спокійно спав на канапці. Ніби вчорашньої розмови й не було. Ніби смерть вісьмох членів роду Ноллісів для нього — найзвичайнісінька річ.

Розбуркати друга виявилося не так вже й просто. Але як тільки це вдалося, Метью одразу почав збиратися. Й віддамо шану йому — він був готовий вже за декілька хвилин.

Екіпаж чекали з пів години. Почав накрапати дощ, а вони все стояли у довгих пальтах і капелюхах-котелках. Якщо Метью хоча б переминався з ноги на ногу, Чарльз стояв немов статуя. Друг облишив усі спроби розвеселити, чи хоча б розговорити молодого детектива.

Поки одному страшенно хотілося їсти, інший благав про втечу. І тільки Бантрі зібрався повернутися додому, спалити листа й забути про Ноллісів як про страшний сон, під’їхав екіпаж. Невеликий чорний, з двома вороними конями.

Як тільки Чарльз заліз усередину, на нього одразу почали давити розміри екіпажу. Вони були ніби у тісній клітці, що везла їх у неволю. Навіть оцей чорний бархат ніби хотів накрити їх, заховати назавжди від сонячного світла якого й так небагато… Туга за Доллі й невимовний жах охопили його. Хотілося кричати. Волати так голосно, поки стіни цієї клітки не зімкнуться й не поховають його у темряві віків. Чоловік з благанням подивився на Метью, ніби той міг щось виправити.

Та друг нічого не помічав. Розслаблено сидів і проводжав поглядом будівлі, людей, вулиці — усе, що зникало десь позаду.

Чарльзу здавалося, ніби увесь навколишній світ залишався у минулому, Метью ж лише чекав, поки вони приїдуть до маєтку Ноллісів. Поки один боявся кінця, інший боровся з урчанням у животі.

Великі краплі дощу повільно стікали вниз по вікну. Бантрі слідкував за ними. Він думав про те, наскільки ж вони малі й примітивні у цьому світі. Цікаві думки, але хоча б відволікали від чорних хмар, що роїлися у його душі. Чарльз не належав до тих, хто вірить у привидів чи всіляку містику, зовсім ні. Але оця вся ситуація його лякала. Якийсь хаос, лист що з’явився нізвідки, Метью, якого він ніби запрошував, а ніби й ні. Оця необдумана пропозиція поїхати… Вісім смертей, прокляття, плітки…

Бух. Їх екіпаж штурхонуло. Почувся нявкіт, хрускіт і скрик. Екіпаж щось переїхав. Чарльз одразу виглянув у вікно і його мало не знудило. Посеред дороги лежало зім'яте, бездиханне тіло кішки. Лише на мить побачив він її маленьку мордочку, але ці випучені очі й висунутий наполовину язик переслідуватимуть його ще багато безсонних ночей.

— Ми переїхали кота! Водію… — Метью гучно вилаявся. Зовсім не по джентльменські пояснив кучеру, де той опиниться, якщо не почне слідкувати за дорогою.

Чарльз же впав у люстрацію. Кішка, смерті, прокляття, духи…

Це вони! Це все роблять вони! Привиди хочуть знищити рід Ноллісів! Тому показують що буде з усіма, хто стане їм на заваді!

— Повертаємось назад, Метью! — заволав Бантрі.

— Ти з глузду з’їхав? Ми майже приїхали. На чорта ми стільки часу витратили? Ні, поки я не поснідаю й не розберуся що до чого, жодних «назад»!

— Це воно, прокляття! Кішка – передосторога! — не замовкав перший.

— Прокляття – це наш кучер! Як гарно, що екіпажі не такі великі. Уявляєш що було б тоді? Збивали б дітей навіть, не те що котів.

— ЩО ТИ ВЕРЗЕШ?

— Не істери, Чарлі, ти що… — Та Бантрі не слухав його. Відчинив дверцята й на ходу вистрибнув з екіпажу.

— Зупиняйся, бісова ти голова. Ось твої гроші, далі ми пішки.

Розрахувавшись, Метью почалапав у тому напрямку, де виднівся силует Чарльза. Він збирався видати мотиваційну промову, згадати й бідну Лілін, так же її звали, й репутацію детектива, і все інше. У думках, немов гриби після дощу, народжувалися сотні слів, що спліталися у красиві речення. Згодом, немов квітка, розкрився й увесь текст промови — з пробілами звичайно, але такий запальний, що Метью самому захотілося розкрити цю справу. Тільки но він простягнув руку, аби покласти другу на плече, той розвернувся.

— Пішли. Я трошки вийшов із себе. Перенервував. Вибач, і не кажи нічого. Зробімо це якнайшвидше…

Метью так і закляк із простягненою рукою. Над їх головами закаркали ворони.

***

Маєток роду Ноллісів відштовхував від себе з першого погляду. Побудований ще за давніх давен, поміж кладки ріс темний мох. Будівля віддавала чимось шотландським, і ідеально б вписалася у пейзажі того болотистого регіону матінки Британії. Лише одне з багатьох масивних вікон світилося тьмяним вогником. Здавалося, ще трохи, і темрява поглине й цей останній бастіон світла.

Двоє друзів стояли біля відчинених воріт маєтку. За подвір’ям давно ніхто не слідкував. Садок, що можливо колись і був красивим, зараз перетворився у темні хащі, покритті павутинням.

— Стара інквізиція спалила б тут усе до біса. — прошепотів Метью. Чарльз ледь всміхнувся. Він майже оклигав від нещодавньої істерики, але докори совісті й неприємне відчуття невідворотності кінця залишилися. Частина його душі невпинно повторювала: «Вони поруч! Зараз їх гнів повалиться на нас, мов лавина з могутніх Альп!». Бантрі стояв перед глибоченною прірвою темряви. Востаннє відмовитись, чи стрибнути у пітьму? Чарльз скривився і пішов до вхідних дверей. Метью не змусив себе чекати. І морок прийняв їх.

Двері відчинила приємна жіночка років п’ятидесяти. Вона провела їх у, на диво, затишну вітальну. З обох боків від масивного каміна висіли бойові щити з родовим гербом Ноллісів — золотим левом. Та увагу Чарльза одразу привернула колиска — невелика, з темного дуба. Він підійшов до неї, заглянув усередину. Маленька Ліліт міцно спала, вкрита білою ковдрою й напевно їй снилися чудові сни. Єдине щось по-справжньому прекрасне у цьому затхлому місці, де померло стільки людей. Це немовля не розуміє, що її мати мертва, батько, уся рідня… Серце Бантрі закололо. Він постояв ще хвильку, потім сів поруч із Метью, який нервово озирався довкола. Жінка принесла їм кави й нашвидкуруч зроблені сендвічі.

— Вибачте за таку убогість, та ще ніколи не приймав рід Ноллісів гостей у такі темні часи. — мовила вона мелодійним голосом.

— Ви місіс Грейс? — тактовно запитав Бантрі й підніс філіжанку до губ.

— Я Чарльз Бантрі, це мій друг Метью Макгертер. Ми тут аби допомогти Вам.

— Я Вас чекала, панове! Мені стільки про Вас розповідали, містере Бантрі…

— Просто Чарльз. А це – Метью. — перебив її детектив.

— Добре, містере… Чарльзе. Сподіваюся, Ви зможете врятувати маленьку Ліліт від прокляття? — місіс Грейс розхвилювалася не на жарт. Її очі питально свердлили детектива, руки прохально склалися човником.

— Я не вірю у прокляття, духів і все таке. Але розкажіть повністю історію, що трапилася у цьому будинку. — Бантрі зібрав усю свою рішучість у кулак, аби його голос не тремтів.

І місіс Грейс почала свою оповідь. Іноді вона зупинялася, витирала сльозу й продовжувала. «Сильна жінка» — подумав Метью. Історія його зацікавила, Чарлі ж був сама увага. Розповідь була непостійною й часто стрибала у часі. Та якщо прибрати весь непотріб, чим Чарльз активно займався у думках, виходить приблизно отак:

Почалося все чотири місяці тому. Хоча перша смерть старого голови роду Ноллісів сколихнула родину через три тижні після цієї події, місіс Грейс відчувала всім серцем, що собака заритий саме у подіях того вечора. Тоді приїхали усі родичі, окрім Луїса який був у відрядженні, й встиг лише на третій похорон. Так от, майже уся родина зібралася за великим столом. Всі були щасливі, постійно сміялися, веселилися. Розмова ніколи не вщухала, були забуті усі чвари й сварки. Місіс Грейс декілька разів повторила, що подумала воно того вечора: «У цьому будинку ще ніколи не було так весело… Боже, які вони всі щасливі, якщо зібралися разом і дуже цьому радіють!»

Загалом їх було десять: старий Вальтер, його син Луціус. Дружина Луціуса — Елеонора, їх дитя Ліліт, дядько Реджинальд, тітки Ефемія і Зельда, а також хрещені малої — Арчибальд і Беатрікс. Останньою була сама місіс Грейс. Вона запнулася й лише згодом прошепотіла: «Я Вам прочитала імена, вибиті на надгробках…»

Чарльз співчуваючи схилив голову. Метью давно сидів понурий. Господарка витерла знов набіглі сльози й продовжила свою оповідь.

Гості прекрасно проводили час у затишній атмосфері. Коли пробило одинадцяту, Елеонора віддала Ліліт їй і попрохала вкласти немовля у колиску. Чому так пізно? Бо маленька зовсім не хотіла спати, сміялася й плескала в долоні разом з усіма. Що тільки не робила місіс Грейс, аби дитинча заснуло. Лише після опівночі забилося воно неспокійним сном. Пані спустилася до гостей, посиділа трішки й відпросилася спати. Її з радістю відпустили, тільки Елеонора попросила наглядати за донькою.

Місіс Грейс задрімала у кріслі й прокинулася десь після другої. Через нестерпний біль у спині й відчуття відсутності чогось. Лише за декілька хвилин сонна місіс Грейс збагнула — внизу не було чутно голосів. Тиша. Але ніхто спати не ліг. З цікавістю вона тихенько спустилася вниз. І нікого не побачила. Усередині похололо. Куди всі зникли? Цього вона не знала, тож вирішила повернутися до немовляти. «Восьмеро — не пропадуть!» — сказала вона собі. І як же вона помилялася…

Вже піднімаючись по сходах місіс Грейс почула ледь чутний гомін. Доносився він з підвалу. Їй полегшало. «Може вони там щось прибирають? Містер Реджинальд якраз нещодавно привіз сувеніри. А чому не у вітальні? Тому що їх склали у підвалі то.»

Господарка досить точно передала хід своїх думок тієї ночі. Поки Чарльз з цікавістю слухав усю цю історію, Метью вона починала набридати. Якось все затягнуто, а хотілося конкретики. Ну спустилася родина у погріб, чим не подія…

— Мадам, розкажіть краще про смерті. Коли й за яких обставин помер містер Вальтер? — нарешті не втримався детектив.

Місіс Грейс здивовано подивилася на нього. У її погляді навіть з’явилися нотки обурення. Навіть Чарльз ніби ожив, прокинувся, і тепер мружив очі, ніби сонний кіт. Метью аж здивувався такій реакції, але продовжив далі. Якщо не розговорити її зараз на потрібні теми, то можна вкладатися спати.

— Чим швидше ми дізнаємося подробиці їх смертей, як би це дивно не звучало, тим швидше візьмемося до пошуку причин «прокляття роду Ноллісів». Час грає їм на руку. А ми не можемо допустити смерті маленької Лілі, чи не так?

Згадка дитини подіяла на місіс Грейс. Вона знову увійшла в образ оповідача, тільки тепер історія її сповнилася темних фарб. Бантрі ж допив свою каву й поглянув на друга поглядом повним іронії. Той легенько розвів руками, мовляв: «Що поробиш. Тільки так.»

Оповідачка не звернула щонайменшої уваги на їх «залаштункові ігри», вона цілком і повністю перенеслася у початок жахіття. Знову стояла поруч з ліжком старого Вальтера, що задихався від власного слизу, ще й згораючи від лихоманки. Тоді місіс Грейс усвідомила малу істину цього життя — смерть не страшна, страшне вмирання. Коли той, кого ти знаєш половину, а то й більше свого життя, повільно відходить на той світ. А ти стоїш, і нічого вдіяти не можеш. Залишаються лише споглядання, сльози й пусті слова.

За годину до смерті у старого почалося кровохаркання. Господарка закрила лице руками.

— Знову й знову, воно все повторювалося… Вальтер захлинувся слизом з кров’ю, Беатрікс, Ефемія, Зельда…

Далі її розповідь перетворилася на потік незв’язаних слів. Метью підійшов до вікна. Чарльз спробував заспокоїти жінку.

— А знаєте, що трапилося з бідним Арчі?! Він весь змарнів після смерті його Беатрі, посварився з Вінсентом і впав зі сходів. Випадково зламав собі шию одразу після сварки, хаха! — місіс Грейс заходилася істеричним сміхом, у якому змішалися гнів, страх, смуток і відчай.

— Йдіть відпочиньте, ми спробуємо знайти якісь зачіпки. — заговорив тихим, заспокійливим голосом Чарльз. Він провів Грейс до її кімнати, щось активно нашіптуючи. Метью стояв намагаючись проаналізувати все почуте, але думки тікали як краплі дощу. Так, погода тут жахлива, хоча у його рідному Бристолі не краще.

Нарешті Чарльз зачинив двері й повернувся до друга.

— Що за маячня? Якого біса? — вибухнув Метью, — Куди вона пішла?! Я розумію, стрес, смуток і все таке, але ми ж маємо щось дізнатися!

— Тихіше Метью, тихіше. — почав заспокоювати вже друга Чарльз. — Зараз у нас повна свобода дій, най місіс Грейс відпочине, напевно вперше за три місяці.Ми обнишпоримо кабінет старого, як його там звали… Загалом, покопирсаємося скільки зможемо. Якщо що, викличемо інспекторів Скотленд Ярду. Сам же казав, що Дойля читав.

— Читав, але там було все красиво. Був справжній детектив! А у нас клята маячня… Ще й той павук мене годину тероризує! — Метью вказав на стелю. Лише придивившись, Чарльз помітив чорного павука, що сплів собі павутиння поміж запліснявілих стін. У тьмяному світлі каміну його майже не було видно, хіба що довгі лапки відкидали нечіткі тіні.

— Пішли. Кожна маячня має логічний вихід.

***

 Кабінет старого зустрів їх затхлістю й похмурістю. Колись аж блискучий кедровий стіл покривав товстелезний шар пилюки. Ставні на вікні закриті, дзеркало завішане. Типова картина кімнати померлої людини. Здається життя зупинилось і тут.

Скільки деталей, скільки зачіпок. Чарльз бачив кожну, але й розумів, що побачити — то одне, а відокремити потрібні — інше. Метью ж потроху повертав свій позитивний настрій, розглядав фарфорову статуетку. Білий бульдог з чорними вушками.

— Бульдог, — з усмішкою сказав Метью, — компаньйон солідного джентльмена.

— Ти б краще книгами зайнявся, поки я у столі понишпорю.

— Думаєш, командир?

— Знаю. — відрізав Чарльз.

Перший ящик тумби відкрився зі скрипом, але досить легко. Він активно використовувався, в очі одразу кидався безлад всередині. Дві ручки, чорнила, декілька відкритих конвертів. Пусті, що викликало розчарування Бантрі.

— Чуєш? — гукнув він. — Старий Нолліс активно листувався з містером Лестатом. Тільки от листи чи то ховав, чи палив.

— Лестатом? Ото добре, що палив. Вампірів нам тут не треба.

Другий ящик дався набагато важче. Але в ньому також не було чогось цікавого. Виписки з бухгалтерських книг, декілька французьких монет і трубка для паління.

Бах! Гуркіт сколихнув маєток. З підлоги піднялася невелика хмара пилу.

— Що ти в біса робиш? — злякано запитав Бантрі.

Та Метью лише змовницьки посміхнувся. Взяв до рук фоліант, розкрив посередині, перевернув сторінками донизу й відпустив. Мить і знову хмара пилу після глухого «Бум». Чарльз хотів повторити своє запитання, але йому забракло слів.

— Не дивись на мене, як на друге Пришестя. — нарешті сказав Метью. — Тут витягнуті чотири книги. Виходить їх чіпали відносно нещодавно. От я і перевіряю, чи не лежить щось цікавеньке усередині. Чим тобі не ваша «дідукція».

— Дедукція, і Метью, вони ж не твої…

— Це вже нічиє. А ми тут привидів шукаємо, прокляття. БУ! Страшно? Це тобі не опера…

Чарльз сів у крісло й спостерігав як униз полетів третій фоліант. Ця аморальність друга його дратувала. Та іноді ця риса характеру була потрібна як ніколи. Хоча, не простіше було просто прогортати сторінки?

Друг простягнув йому якийсь папірець. З тріумфальним виразом обличчя.

«Завтра Вінсент їде до Берліну? Термінові дипломатичні справи? Ха! І Слава Богу! Батьку, я більше не можу це терпіти. Спочатку Беатрікс, ще й з дикими криками, про що знає вся родина, окрім Арчі, тепер він приставав до Елен… Вибач, але якщо він свого .. не пристроїть, мені доведеться завершити це непорозуміння. Він — Калігула нашого роду. А я не хочу збезчеститися через нього. До речі, як самопочуття? Я от, у цих клятих лісах, скоро змарнію. Застудився, але здається легко. Постараюся приїхати через тиждень. Лікуйся, щоб до мого приїзду здоровий був!

Луціус » 

 — Ото імена… — лише спромігся вичавити з себе Метью.

— Ти диви. Вінсент крутив роман з Беатрікс, тобто зі своєю сестрою. Треба більше дізнатися про нього у місіс Грейс, адже він мав усі мотиви… Тим паче Арчі помер після сварки з ним! — загорівся Чарльз, як зазвичай загоряються люди, що знайшли вихід зі складної ситуації. Бантрі було побіг до сходів, та враз зупинився.

— Метью, як думаєш, третій ящик у столі перевіряти треба?

— Я перевірю, біжи вже.

Як тільки тупіт друга почав віддалятися, детектив обійшов масивний стіл і потягнув ручку нижчого ящика. Та не піддалася. Чарльз би може й облишив її, але Метью був не з таких. Удар ногою й різке смикання рукою — револьвер випав на підлогу. Поруч розсипалися патрони. Метью присвиснув, і не відмовився від такого подарунка долі. Через хвилину заряджений пістолет вже лежав у кишені й придавав впевненості. Зі спокійною душею чоловік почалапав темними сходами униз.

Місіс Грейс і Чарльз активно спілкувалися. Метью вирішив їх не чіпати, а доїсти свій бутерброд. Тож він прочинив двері у вітальню й закляк на місці.

Над дитячою колискою стояв величезний силует. То була людина колосальних розмірів, одягнена у широке пальто, що лише робило її більшою. Правиця детектива одразу потягнулася до руків'я. Лише обхопивши її й заспокоївши серцебиття він вичавив з себе:

— Гей, Франкенштейне, аніруш!

Постать почала обертатися, й у Метью все похололо всередині.

— А Ви, пане, хто? — спокійний аристократичний голос.

— Детектив з самого Скотленд, чорти б його побрали, Ярду!

— Лестрейд?

— Моріарті. — не здавав позицій Метью.

— А я Вінсент Нолліс, племінник старого Нолліса й перший спадкоємець роду. Залишилися лише я, і яка іронія, моя племінниця. Вас викликала місіс Френсіс?

— Місіс Френсіс? Перший раз чую-бачу.

— Ви тут через оце все «прокляття»?

— Так, але…

— Ходімо за мною. Я Вам все покажу.

Й не встиг Метью хоч щось второпати, як Вінсент потягнув його за собою. Той був велетнем від природи, тож детектив майже біг, аби встигнути за широкими кроками цього дивного чоловіка. Яким би страшним цей Нолліс не був, від серця відлягло й Метью відпустив руків’я револьвера.

Вони пройшли темним коридором. Тільки звернули у невеличку кімнату, під ногами велетня щось чвиркнуло. Він шаркнув ногою й у мерехтливому вогнику лампи детектив побачив рештки таргана. Скривившись, Метью переступив комаху й поспішив за Вінсентом.

Вони підійшли до потрісканих брудних дверей. Нолліс штовхнув їх і пройшов у темряву. Через декілька секунд там спалахнула лампа. Тільки тоді Метью наважився зайти всередину. Це була невелика, забута Богом, комора. Усюди павутиння, бруд і пліснява.

— Гей, Франкенштейне, ти куди? — силует велетня зникав у невеличкому квадратному отворі у підлозі.

— Веду Вас, творець, туди, де корінь усіх бід.

Зітхнувши, Метью поліз слідом. Драбина була стара, тож чоловік спускався з надзвичайною обережністю. Запах затхлості посилився, до нього додався ще один, відчутніший. Суміш землі, вологи й солодкуватий, злегка пекучий аромат висохлої смоли.

«Що вони тримають у своєму підвалі?» — роздратовано запитав сам себе детектив. Ось ноги дісталися твердої землі, він обертається і…

Це був не підвал, це величезне старовинне склепіння. Кожен камінь давньої кладки ніби шепотів про ті часи. Десь у темряві лунало монотонне капання води, а у кутку виднілися покриті пилом ящики. Все поросло мохом, стеля просідала у деяких місцях, що їх можна було побачити від тьмяного світла лампи Вінсента. Та не це все злякано Метью. А гроб з мерцем, що стояв вертикально посеред підземелля. Серце закололо, плечі обійняв льодяний жах, але він ступив декілька кроків уперед.

— Стійте, далі не можна. Ця сволота прокляла усю мою родину, не вистачало, щоб ще й Вас зачепила. — сказано ніби тихо, але відлуння настільки посилило голос, що Метью здригнувся.

Вінсент підійшов прямо до саркофага, поставив лампу на стілець перед ним і плюнув мерцю в обличчя.

— Я знову тут, паскудо!

Тепер детектив зміг роздивитися все. Те, що походило на купу тканини, виявилося мумією. Скільки ж про них писали газети, і ось він бачить її наживо. Крізь зітлілі й кимось розплутані бинти виднілася потріскана й висохла шкіра. Руки, що колись лежали схрещені на грудях, тепер бовталися на залишках тканини. Декілька ребер проступило назовні й ці кістки, змащені старовинними маслами й брудом століть викликали відразу.

Метью підняв очі й не зміг відвести погляду. Тільки то була не краса. Лице мумії, точніше те, що від нього лишилося, було повністю розмотане. Одна з очниць була порожня й дивилася прямо у вічність. У другій застряг шмат висохлої смоли, який хижо блищав. Там, де був ніс, красувався отвір з рваними краями, ніби хтось всував усередину палицю. Губи, зморщені й жовті, всміхалися. Ця істота всміхалася. Метью інтуїтивно зробив крок назад. Гнилий аромат душив, хотілося вирватися звідси. Темрява ж нависала непідйомним тягарем. Було холодно й страшно. Франкенштейн і єгипетська мумія стояли поруч, і поки один свердлив другу поглядом, та іронічно всміхалася. Так, детектив зрозумів, це вона вбила увесь рід Ноллісів. Прокляла, чи може навчилася по ночах ходити? Це неважливо, треба швидше забиратися звідси допоки і йому не дісталося…

— Ніби немічна, мертва, а така всесильна… — сказав Вінсент

— Всесильна?

— Так, пане слідчий, вона всесильна. Це Нефертіті, давня єгипетська цариця. Ось такий сувенір привіз Реджинальд.

— Звідки така впевненість?

— Вони напилися й почали розмотувати її. Гралися ніби з лялькою, не знаю що вони тільки з нею не робили. Але п’яний Реджинальд волав, що цілувався з нею й не раз.

— О Господи…

— Їй це не сподобалося, тож вони всі тепер лежать у землі. І ось буде іронія, якщо така сама доля спіткає їхні рештки. Але я помщуся тобі, стерво!

Вінсент дістав з кишені якусь паличку й встромив мумії у ліву очницю. Та з хрустом увійшла. Застряглий шматочок смоли відколовся й затарабанив пустим черепом. Потім пролетів тілом і випав крізь оголені ребра на підлогу. За ним посипалися земля й пил. Метью майже знудило від такої картини.

— Якщо Ви хочете щось знати, питайте зараз. Потім забирайтеся. Цей маєток злетить у повітря, як і увесь рід Ноллісів.

— Як померли твої родичі? — єдине, що зміг запитати шокований детектив.

— Вони вмирали по черзі, у страшних муках. Я встиг лише на треті похорони, але застав смерті інших. Вона мучила їх, ця… — Велетень ударив ногою по коліну мумії. Та хруснула й впала йому в обійми.

У Метью запаморочилось у голові. Він почав шукати драбину, а шум, ніби мішок хворосту впав на землю й розсипався, лише підняв клубок з живота до горла. Потекли сльози. Хрускіт. Це напевно Вінсент роздавив череп мумії своєю ногою.

Знесилено чоловік почав підійматися вгору. Позаду Франкенштейн знищував Нефертіті. Кожен тріск, удар знаходили своє відлуння у склепінчастих арках підземелля. Коли до виходу залишився останній щабель, Вінсент внизу з майже звірячим ревом відірвав щось у мумії й жбурнув у бік. То виявилася рука, від ліктя до кисті. Метью відчув як оця м’яка, зогнила плоть доторкнулася до його спини і його розум здався. Руки відпустили деревину, він почав падати…

Щось енергійно, але боляче вхопило його нижче кистей і потягло наверх. Пощастило, ще б трохи й він би втратив свідомість.

— Чарлі, чи це ти? — запитав Метью знайоме обличчя.

— Так, друже, що ти там забув? У мене тут місіс Грейс…

— Там мумія! Нам треба забиратися звідси! — заволав Метью.

— Там хто? — здивовано запитав Чарльз. — Невже ми тут не одні?

Метью став на ноги, вдихнув повітря комори. Після підземелля це затхле повітря було свіжішим за альпійське. Потім схопив Бантрі за руку й потягнув за собою.

— Місіс Грейс померла в мене на руках. Вона кричала про якогось Анухіса…

— Зрозуміло. — буркнув детектив. — Вона й до неї дібралася.

— Хто?

— Нефертіті. Забирай дитину, якщо вона ще жива. Й бігом на вулицю, якщо хочеш жити. — Після цього наказу він дав легкого копняка Бантрі. Той, нічого не розуміючи, побіг виконувати. Метью ж прочинив двері у ту кімнату, де востаннє бачив місіс Грейс живою. Вона лежала на ліжку, злякано вказуючи кудись вперед. На мить здалося, що вона жива. Детектив дістав револьвер і поглянув за ліжко. У дзеркалі, що так налякало покійну, виднівся силует. Ледь помітна людина з головою чи то вовка, чи то собаки. Не думаючи, Метью вистрілив у нього. Постріл сколихнув тепер вічну тишу кімнати. Силует зник, а дзеркало розлетілося на сотні скалок. Краєм ока чоловік помітив, як покійниця здригнулась, тож навів приціл і на неї.

— Метью! Що б тебе чорти побрали, що ти в біса робиш?! — закричав позаду Чарльз.

— Ліквідовую наслідки прокляття роду Ноллісів. Але полишимо всю роботу на Вінсента. Тікаймо! Дитина в тебе? Жива? Добре!

***

Не встигли вони добігти до воріт, як землю сколихнув перший вибух. Маєток перекосило, старовинні шибки вилетіли разом. Пригинаючись, друзі продовжили рух. Через секунд двадцять пролунав другий вибух і одразу за ним — третій. Будівля підстрибнула й розлетілася у різні сторони. Залишилися лише остови першого поверху та ліве крило. Дах посипався з небес, немов вогняний дощ. Уламками всіяло сад, і він спалахнув. Вогонь забув про доволі сиру погоду сьогоднішнього дня, він жадібно пожирав старе дерево.

Два друга, що підписалися на таку авантюру, тепер сиділи далеко за межами володінь Ноллісів, спершись об дерево й споглядаючи пожежу посеред нічного неба. Довгенько ж вони гостювали…

— І що це в біса таке? — запитав Чарльз.

— Кінець прокляття роду Ноллісів. — тихо відповів Метью. Він намагався зрозуміти, звідки у Вінсента взялося стільки динаміту. Тут його осяяло — та паличка, яку Нолліс встромив у очницю мумії, була паличкою динаміту. То був перший сигнал йому… І який з нього детектив? Він же навіть не запитав про смерть Арчі. Стільки міг всього у Франкенштейна запитати й все проґавив…

Вогняний стовп злетів у небо. Їх обдало жаром, майже оглушило. Тепер точно все — лівого крила більше не існує. Метью подивився на друга. Чарльз Бантрі дрижав, а дитина на його руках сміялася й несамовито плескала в долоні…