Драммонди

Ось уже як шосту добу Д. Кретчел просиджував свої “мілтонси” у захаращеному містечку на відшибі Хайленду.

“Високогірний район – це тобі не рівнини Шотландії. Там і дихається по-інакшому! Все б віддав, щоб кинуть рапорти і податись до Хайленду. Як пощастить проїжджати повз Лох-Несс, передай старому-доброму Нессі привіт від мене!”, - жартома наставляв його сержант Джесс. Знав би він тільки, в яку дупу занесе його стажера. Д. не здивується, якщо в цій Богом забутій місцині і справді вряди-годи буває Нессі. Чудовисько явно ховатиметься від решти світу тут, де навіть таксофон працює з перебоями!

Місцеві зустріли його . . нормально? Абсолютна відсутність ажіотажу не те що б здивувала Д., скоріше якось розчарувала. Розчовпленний орендований позашляховик привіз його сюди посеред неділі, люди де-не-де вештались вулицями. Хтось з абсолютно відсутнім виразом обличчя пояснив йому в кого взяти ключ від поліцейського відділку. Кретчела розмістили в горішній кімнаті, піднятись до якої можна було прямо з офісу. Схудлий матрас на каркасному ліжку ясно натякнув, що спати на дивані буде зручніше. Угледівши своє скромне житло, Д. зрозумів, що зберегти ентузіазм моторній молоді в такому місці буде ой як не просто. 

З відчаю, він геть вирішив розворушити давно померлу кореспонденцію цієї чорти-гори, заявив про свій приїзд у місцевому невеличкому виданні. Тижневий номер в гордій тиші припадав пилом на столі – на першій сторінці красувалась надрукована примітка: “Молодий амбітний випускник поліцейської академії прибув на відпрацювання терміну практики. Д. Кретчел повідомляє, що тепер місцева поліція в змозі допомогти усім, хто цього потребує.” Юнак вкорте мляво зиркнув на видання і поховав цей сором нещодавної амбітності під стосами решти журналістського мотлоху.

Він важко зітхнув. Зламаний “дуйчик” почив смертю хоробрих і тепер слугував новим прихистком для колонії пилу. Д. нещасним поглядом обвів лопаті, які ні на дюйм не ворухнулись, повітря зупинило циркуляцію в цьому місці ще з четвертої.

В роті було сухо, скільки не пий. Відчуття було таке, наче язик всох і пристав до вимученого спекою піднебіння. Літо лишень намагалось вхопити частку своїх володінь, витісняючи травневі пориви вітру млосним теплим киснем. Воно тягнуло свої оманливо-ніжні пути до легень, де важким мрецем падало в трахею і не давало грудям вдихнути на повну. Це тягуче, гаряче дещо примушувало його задихатись, відчайдушно розстібаючи сорочку в спробі охолодитись в пеклі.

Мабуть тому юнак не одразу чітко усвідомив, коли щось змінилось. На мить його охопило блаженство, і він прикрив очі, ніжачись в раптовій хвилі прохолоди. Допоки потилицею не забігали сироти і він не вирячив зіниці, квапливо займаючи оборонну позицію. Навіть табельну зброю витягнув за звичкою, який кумедний.

Драглисте, напів-прозоре дещо всміхнулось своїми дещо скришеними зубами. Скрипучий владний голос промовив:

– І куди ти, по-твоєму, цілишся? У стіну? - напрочуд ясні, дарма що запалі, зіниці насмішкуватим поглядом вп’ялись у Кретчела.

 – Хе… - все, що юнак міг зробити, хапати ротом повітря, якого раптом забракло. Палець нервово сіпався на спусковому гачку, серце калатало нестримно боляче. Не тямлячи себе від жаху, Д. натиснув на курок. . і пролунало клацання, властиве лише порожньому магазину.

Нечітка субстанція, кольору вицвілої сальвії, витягнулась у силует, який можна було хоч як ідентифікувати людським. Привид задер голову і залився пронизливим реготом. Гомеричний сміх ширився стінами, йому не було кінця. Д. ніколи б не подумав, що мрець може лунати так голосно. Він волів би, щоб мертві і надалі залишались в його житті тихими.

– Розважив ти старого, - картинним порухом дух змахнув уявну сльозу і, нарешті, явив своє справжнє єство. Чоловік похилого віку, стрункий і висушений, як натягнута струна, наблизився до завмерлого стажера і вдавано недбалим рухом ткнув дуло - що, невже усіх “спеців” тепер обладнують такими іграшками? Низовина зовсім подуріла в наші дні. . .  

– А. . я . . - Кретчел тупо вп’явся поглядом у кольт, не розуміючи як міг так всертись на рівному місці. Він ж чітко пам’ятав, що завжди тримав магазин повним під зав’язку. . думав, що пам’ятав? Чи просто думав. .

Потік самокатування перервав неочікуваний гість:

– Даруйте, що завітав не в прийомні години, відділок працює лише до . . шостої, вірно? Але, гадаю, в світлі дня ти радше б списав мене на спеку і втому. Та ти й так з рештою стрів би мене, ‘вжеш?

– Стрів? - Д. нарешті відірвав скам’янілі очі від кольту і нервовими поглядами глипав на привида. В особливості, на те місце, де він “торкався” зброї. Якщо так звісно можна сказати.

Гість, видно, зрозумів, що на діалог розраховувати поки що зарано, сил полісмена вистачало тільки на те, щоб тупо повторювати уривки його запитань. Чоловік витягнув зсушене зап’ястя вперед і за порухом його пальця здійнявся невеликий вихор – він змітав шари паперів до тієї пори, поки не надибав видання з минулого тижня. Листок закружляв стріляним птахом і приземлився аккурат біля ніг Д.

– Кретчел в змозі допомогти всім, хто цього потребує, вірно? - легкий усміх торкнувся вуст примари.

– Ви… тут… - здається, до Д. почала повертатись свідомість, однак язик все ще відмовлявся функціонувати.

– Щоб попросити про допомогу, - послужливо підказала примара, - не без вигоди, звісно. Я прекрасно розумію, що поліція – така ж сама комерція як і будь-яка інша установа.

При згадці “комерції”, кутик губ мерця нетипово сіпнувся, а силует злегка зібгався у плечах. На секунду, Кретчелу здалось, ніби самому привиду набагато більш дискомфортно зараз, ніж власне йому. А тому, зібравши залишки розважливості та доброго тону, юнак пробелькотів:

– Відділок працює поза часом у надзвичайних випадках. . . прошу, сідайте, - і непевним порухом вказав на стілець попереду.

З абсолютно незворушним виразом обличчя гість спікірував на запропоноване місце. І поки він з вимушеною зацікавленістю оглядав все навколо, Д. зібрався з думками:

– Так, що вас привело сюди? Ви. . .м, маєте якісь незакінчені справи?

– Прошу, облиш ці кліше, - більш суворо відказав йому відвідувач, - і сентименти також. Я тут щоб попросити тебе виконати роботу, з якою твої колеги успішно не впорались! 

– Мої. .колеги? - Кретчел занепокоєно роззирнувся навкруги, ніби очікуючи привида-полісмена абощо. Примара не зміг приховати саркастичної усмішки, параноя молодого поліцейського його відверто веселила:

– Попередники, ті самі які працювали у цьому відділку.

– Але я ж лише стажер. Коли я прибув на практику тут вже нікого не було.

– Не здивований, - в голосі явно відчувалось роздратування, - ці пігмеї і заїди вшились, як тільки запахкотіло смаленим. Типові копи – малюють з себе героїв, до поки самим нічого не загрожує, а потім тікають. Пацюччя.

– Зачекайте, - тепер хлопцем керувала чистої води цікавість, - про яку справу йде річ?

– Вбивство Аллена Драммонда. Моє вбивство.  

– А. . ! - Д. в моменті осікся, зрозумівши яка дурня мало не зірвалась з язика. Втім, привид його більш ніж зрозумів, легкий усміх торкнувся напівпрозорих вуст. 

– Вгатили якоюсь оглоблею по голові, неначе вівцю на бійні. А там – крововилив, старечі судини підвели, і каюк.

– Вбивцю так і не було знайдено? - здивовано запитав Кретчел - але ж громада тут просто мізерна! А якщо це хтось ззовні, то приїзд незнайомця мусили помітити, підозри одразу б впали на нього.

Аллен слухав ланцюжок роздумів полісмена і нечутно кивав у такт, безмовно погоджуючись із ним. З рештою, мовив:

– Ти метикуватий хлопець, однак твоїм здогадкам не вистачає фактів, що залишилися поза увагою, - повільною хмаркою, мрець полинув повз захаращені архівні полички. Врешті-решт, зупинився недалеко від добового рапорту і здійняв куряву серед документів за поточний рік. Д. спостерігав його помірну метушню з німим зачудуванням і подумки промовляв молитви. Цей привидовий “телекінез” ледве не сколихнув новий приступ паніки в підсвідомості юнака. Страшно було усвідомлювати, що мрець отак безперешкодно, хоча й лише частково, в змозі контактувати з предметами зовнішнього світу. А що як..?

За хвилину все зупинилось і Драммонд дмухнув папірець в його бік:

– Помилуйся! У дільничного явно була багата фантазія і прихований журналістський талант!

Чим більше Кретчел зачитувався, тим у більшу фрустрацію від прочитаного від впадав. Навіть не помітив, як почав в голос бурмотіти уривки:

– “...в непритомному стані у власному будинку”, “...пропустили тромбоз…інфаркт міокарда”, “...інсульт наздогнав невдовзі після першої доби…”, “Племінник загиблого звинувачує сусідів у нечуваному нехтуванні…”, - з кожною реплікою його лице відображало все більшу суміш суперечливих емоцій, яка завершилась коронним, - якого чорта?!

– Дивовижно, чи не так? - захихотів привид, - Коли я почув про це вперше, відчув таку лють, яка опису не піддається. Але зараз, перечитуючи це в черговий раз, я не можу не захоплюватись вигадливим талантом автора цього анамнезу. Геніальний синопсис!

– Я не розумію, - Кретчел знесилено опустився у крісло. Він був виснажений: спочатку неприємною раптовістю змін, потім абсолютною безсенсовністю його перебування тут, спекою, врешті-решт. А тепер перед хлопцем сидить ледве не найбільше потрясінням його життя. Щоб цій дірі було порожньо разом із привидом і його другом Нессі. Драммонд ніби якимсь дивовижним чином вловив настрій Кретчела:

– Послухай, все чого я прошу – покарати того покидька, який скоїв це зі мною. Багато від тебе не вимагається, лише прибрати того, на кого я вкажу.

– Ви знаєте хто вбивця?

– Синку, я пробув мертвим не довго, але часу було вдосталь, щоб зметикувати хто ж ця паскуда. Я не те що знаю, я з ним останні роки свого життя під дахом власного маєтку прожив.

– Ви натякаєте на, - Д. кинув швидкий погляд в справу, яку досі стискав у долонях, - Коліна?

– Племінничок, - пирхнув Драммонд, - так боявся аби я на старості років не звихнувся і не списав кудись статки, що вирішив власноруч вкоротити мені віку.

– Але хіба він не був відсутній, коли сталась ваша загибель? У звіті написано..

– Забудь про звіт! - на мить, Драммонта аж затьмарило. Очі вибалушились, як у надутої через соломинку ропухи. Із кольору фіалкового засушеного сухоцвіту, він став майже суцільною темрявою. Єдине, що можна було вгледіти у субстанції чорного туману – злісні ліхтарики-очі. Вони сяяли моторошними лампадками посеред мертвого тіла, левітували прямо в повітрі і здіймали першородний страх у грудях. Кретчелові знову перехопило дихання. Привид наблизився і прошепотів:

– Слухай мене уважно, Кретчел. Мертвий – не значить безсилий. Я можу стати твоїм благословенням, дарунком долі, якщо волієш, щедро нагородити за поміч. Рівно так само я в змозі перетворитись на прокляття, злостивим духом, що зводитиме твою стражденну душу нанівець. Ти розумієш це?

Юнак важко ковтнув слину і кивнув. Його зіниці були наче намертво вп’яті у вогні навпроти – єдине нагадування про те, що їх володар все ще має краплину життя. Цей погляд скував його.

– Ти зробиш мені послугу, і я тобі віддячу. Домовились?

Д. ледве вловимо прохрипів щось схоже на згоду і Драммонд знову набув своєї звичної подоби. Він кивнув і мовив:

– Тоді домовились. Залишається лише оплата.

– Оплата? - юнак, все ще під враженням від пережитого страху, не міг до кінця зрозуміти сенс сказаного. Привид кивнув:

– За твої послуги. Я наражаю тебе на доволі сильний ризик, до того ж піддаю.. гм, потрясінням, - Драммонд захихотів. Однак швидко взяв себе в руки і продовжив: – Це буде справедливо.

Кретчел зрозумів, що вибору в нього, власне, і не залишилось більше. Важко зітхнувши, він поволі піднявся з місця, зашарудів долонею на поверхні столу у пошуках ключа і, віднайшовши його, посунув у бік виходу з офісу. 

– Садові інструменти прихопи! - хлопець без зайвих питань взяв валізку і, в супроводі веселого лязкоту заліза, вийшов услід за Драммондом.

Вулиця зустріла його задухою, що повільно поступалась вечірній прохолоді. Д. вийшов у вранішню ніч, ведений примарою. 

Порожнеча нечислених провулочків спершу доволі сильно напружувала Д. Зустрівшись з нетиповим явищем абсолютної вечірньої тиші, молодий обувач мегаполісу відчув явну тривожність. Здавалось, що в цьому місці всі за якимсь негласним правилом не покидали дім близько восьмої години вечора. Але все було до банального просто – тут не було куди піти. Кілька управлінських установ, невелика школа, поле, місцеве виробнитство (на ньому пріла більша частина жителів містечка) та кілька крамничок. Ото й усе. Тому не дивно, що коли після шостої офіційний робочий день добігав кінця, люди “замуровувались” в своїх будинках. Не в ліс же йти посеред ночі, їй Богу. А от привид так, здається, не вважав.

Неприємна важка пауза гнітила, непередбачуваність дещо лякала, а маршрут, яким вони чимчикували, не вселяв довіри. Кретчелу не залишалось нічого, окрім як намагатись погомоніти:

– Отже, маєток?

– Мгм, - багатозначно буркнув Драммонд, - сімейне гніздечко. Багато хто волів би здихати його в національну спадщину, тільки приїздити ніхто не хотів. Запрацювались вони, бачте, в чужому домі. Так, що вже й до свого дорогу забули. Гроші далекого родича лишень їм спокою не дають!

– У вас велика родина? - Д. з сумішшю сум’яття і співчуття поглинув на примару. Прикро було уявляти цю картину – самотній старечий джентльмен, покинутий напризволяще, убитий у власному домі. Не дивно, що вдача в нього трохи спаплюжилась. Кретчел тихо зітхнув і наважився дізнатись дещо: – Послухайте!

–М? - ні на секунду не відриваючись від дороги кинув привид. Вони наближались до входу у лісовий масив.

– Чому. . . чому ви залишились тут? Звісно, компанія племінника як-не-як, може втамувати самотність. Але ви залишались у цьому майже покинутому селищі багато років. Чи ви взагалі думали колись про те, щоб покинути маєток?

Тихе рипіння-сміх почулось попереду. На момент привид спинився, Кретчел озирнувся навкруги – занурений у роздуми він і не помітив, як звичний краєвид обрамився зеленими силуетами лісу. Сонце от-от збиралось згаснути, небо затьмарилось, на ньому почали з’являтись перші зірки. Але всю цю красу можна було заледве роздивитись у лісосмузі – тут, серед вогкої прохолоди, ввижались лише вирвані клаптики неба. Пахло хвоєю, а під ногами стріскувати прілі гілочки. Д. підняв свій погляд на Драммонда – він задумливо завис попереду.

– Ми на місці, - з рештою мовив той, - копай.

– Що?! - серце хлопця пропустило тривожний удар. 

– Гроші, - спокійно пояснив Драммонд, - невеликий статок на екстрений випадок. Я заховав їх тут, і зараз вони стануть в нагоді. Тому копай.

– Де? - Кретчел розгублено озирнувся навкруги.

– От. . ?! - висушений палець витягнувся і завмер, голос перервався від жахливого усвідомлення.

Д. зазирнув примарі через плече, і тоді нарешті також побачив. Діра. Ідеально скопана, неглибока діра, аккурат під молодою модриною. Кретчел поглянув на Драммонда і закляк від побаченого.

Лице – видовжена маска горору – стало майже карикатурно довгим. Його щелепа, неначе в поганої маріонетки, різко прочинилась з протяжним хрипом. Д. із запізнілим жахом зрозумів, що з таким свистом у мертвих набирається в легені повітря. За мить його перетинки мало не розірвались:

– АААААААААААААААААААААААААААААААААА! - відлунням перекочувалось на дні черепної коробки, билось об очні яблука і тисло на них з середини. Артеріальний тиск бив речитативом, але це явно було не все – він міг більше. Д. мусив його зупинити до тієї пори, поки стане зовсім пізно. Кров майже залила білки.

– Ні! - Кретчел не відав, звідки в нього взялись сили, ноги відклеювались від землі з ризиком підкоситись в колінах.

Одним рвучким порухом він сягнув відвислої щелепи і стусонув її догори. Рука очікувано розвіювала повітря – жодної перешкоди на шляху. Лише холодна хвиля окотила стиснутий кулак, коли той пройшов повз туманну сутність безтілесної примари. Але, здається, на старого подіяло. Різко втихомирившись, він розгубленим поглядом озирнувся на Д. Очі в нього ще більше занепали, плечі осунулись, Драммонд ніби постарів на двадцять років. Тепер він не виглядав як демон з претензією на образ банши, радше скидався на дуже стомленого змарнілого пацієнта хоспісу. Відколи Кретчел став співчувати безтілесним?

– Украв, - прохрипів він чи то від зневіри, чи то від неймовірної образи, - нічого мого на цій клятій землі не лишилось. 

Д. тактовно змовчав, усе і так було зрозуміло. Поглядом він спостерігав, як привид осів на коліна прямо на землю. Наважився лише обережно “провести” долонею по плечу. Драммонд заговорив:

– Знаєш. . .все своє життя я присвятив пам’яті про власну родину. Наш клан свого часу витримав чимало випробувань, стільки горя впало на долю сім’ї Драммондів. Уже як 300 років нас виселено з власної землі, вигнано у резервації Канади. Ніхто б і не повертався у Шотландію, якби ж не батько – страшно уявити, скільки зусиль і грошей було вкладено, щоб повернути фамільний маєток. Мати нас покинула, не витримавши ізольованості цього місця, батько загинув коли мені не було й 30-ти. А я сидів на пагорбі, піднесений над всією громадою, і слухав як вітер гірського хребта намагався розбити вікна моєї зкам’янілої душі. Цей будинок став прокляттям тих, хто насмілювався переступити його поріг.

Я намагався зв’язатись із рештою родини – нас розділяли океани, потім війни. . . З рештою, руки мої зовсім опустились, і я вирішив, що віднині вважатимусь останнім із Драммондів, хто залишився живим. Як раптом на лист прийшла неочікувана відповідь – Колін, син мого давно покійного кузена, вирішив навідатись у Хайленд.

Спершу, я скептично сприйняв цю новину. Сам поміркуй, як це виглядає? Молодий виходець із нового світу приїздить до чорта на болоті, щоб побачитись із чахлим дядечком. З якими такими намірами? Тай, по-правді, я зовсім здичавів. Єдина людина з якою я контактував крайні роки – найнята покоївка, тай-то, через те що був уже не в змозі сам утримувати маєток і дати йому раду.        

На секунду, голос примари стих. Д. присів поруч, довірливо заглядаючи в очі старечому чоловікові – білі жаринки непевно коливались.

– А потім я ожив. Словами не передати, як це, коли нарешті після стількох років самотності, знаходиш довгоочікуваного однодумця. І, нарешті, в мені оселилась надія. . надія, - хрипкий напів-шепіт перервався на ледве чутний схлип, - що фортеця мого життя стояла не марно. Що хтось попіклується про Драммондів, коли мене не стане. А натомість пошився у дурні. Тепер, все що залишилось від мене – оце, - і фаланга пальця, тремтячи, ткнула в напів-поглинуту землею монету, незграбно забуту після розкопок. Це була остання згадка про фамільний скарб клану.

Привид знесилено опустив голову, його волосся розтріпалось від зростаючого вітру, а блідо-пурпурове сяйво від тіла майже загасилось. Серед холодних нічних поривів вітру, Кретчел, перекрикуючи рев стривожених дерев, відповів:

– Я знайду його! Ми обов’язково щось придумаємо.

– Нащо? - прошепотів Драммонд, - який у цьому сенс? Дарма я прийшов, лише налякав тебе задарма.

– Алене! - Д. рвучко підвівся і став обіч ями, зазираючи в очі навпроти, - краще спробувати і знову пошитись в дурні, ніж жалкувати, що взагалі нічого не зробив! Чхати на скарб – ми збережемо ваш дім!

В голові у Кретчела все так і хололо: “Якого біса ти твориш?!” Та біда в тім, що хлопець і сам не знав, що таке ніс. З якого-такого переляку ініціативність? Не варто би лізти йому в це бюрократичне пекло. Справу було закрито, судмедексперти констатували захворювання, а офісне відділення обставило все як нещасний випадок. А питання власності потерпілого взагалі не його парафія!

І куди ж він взагалі, на милість, лізе? Тіло реагує швидше від голови – ноги ходять ходором уже з добрих півгодини, тиск підскочив, серце знов гупає як шалене. Вшиватись скоріше треба з цього лісу! А, по-хорошому, із такого тричі клятого міста. Навряд-чи він зможе пояснити сержанту причину свого завчасного приїзду, але кілька зелених все владнають. На рахунок однієї речі Драммонд таки правий: все – комерція чистої води.

Однак. . не міг. Щось неспокійне ворушилось всередині, коли Д. споглядав привида. Йому було страшно, більшого жаху в своєму житті він і уявити не міг. Питання потойбіччя ніколи не стояло гостро, він не вірував особливо і не замислювався над тим, що станеться, коли межа закінчиться. А тепер, стоячи посеред кошмару будь-якої людини зі здоровим глуздом, Кретчел обирав залишитись. Його поглинула хвиля необґрунтованої нічим цікавості, нездорового інтересу до цієї історії. І ведений цим сліпим бажанням, Д. пропустив момент, коли все почало ввижатись… нормальним? Містечко – помираюча історична місцина, покинута предками вимушено і молоддю добровільно. А Драммонд – просто нещасна людина, яка потребує допомоги. І хоча героїзмом Кретчел ніколи не відрізнявся, все ж була в ньому присутня частина сліпої відданості роботі полісмена. Здається, що він не зміг залишити людину страждати, навіть після її смерті. А тому, наплювавши на всі внутрішні перестороги, Д. підняв монету з землі, обережно витер її від бруду об манжет і простягнув привидові:

– Невже ви готові змиритись із тим, що це – єдиний спогад про вас? Оця монета, знайдена посеред лісу в покинутій ямі? Абсурд! Можливо, мені і не вдасться переконати Коліна, можливо мене виженуть рівно так само як і попередніх полісменів, але ми мусимо хоча б спробувати! А якщо ні – то подати якусь петицію, хай маєток визнають об’єктом національної спадщини, і його не зможуть продати. Я спробую! Але не зможу вдіяти нічого, якщо ви самі не бажатимете цього.

Аллен підняв на нього злегка палаючі зіниці. Було помітно, що його з’їдають сумніви, сяйво раз-по-раз то спалахувало, то згасало. На мить Д. злякався, що воно згасне і Драммонд просто розчиниться у повітрі, і залишить його тут – вночі, посеред лісу, напів-безумного він абсурду ситуації. Однак враз у Драммонда щось прояснісло і він відповів:

– Прошу, допоможи мені. Нічого більше не жадаю, окрім як захисту для свого дому. Я знаю, що не можу просити про таке, бо не маю навіть чим розплатитись. Єдиний завдаток, який можу гарантувати, оця смішна монета. Благаю, прийми її, як обіцянку про набагато більше, і зарадь моїй втраті.

– Домовились, - Кретчел стиснув маленьке металеве кружальце в долонях.

Він уже не пам’ятав, як дістався свого тимчасового дому. Ноги горіли нещадно, голова гула, як чугунний баняк. Пересуваючись скоріше на автоматі, Д. вийшов з лісу вслід за Алленом, дістався знайомої вулиці, відімкнув двері офісу і “доповз” на другий поверх. Оклигав лише тоді, коли привид давав настанови:

– І тоді ти підеш туди. Прикинься, буцімто страшно бажаєш придбати якийсь вінтажний мотлох, і мимоволі розпитай його. Колін, звісно, може бути навіть ще більшим параноїком, після того, як забив мене. Однак твоя задача – переконати його, що загрози ти не становиш. Поки точитимеш ляси, я проберусь в середину і віднайду те, що нам потрібно. Через його постійну присутність в домі я не можу спокійно шурхотіти там. Тому тримай його зовні так довго, як зможеш.

Деталі неслухняними насінинами колитись крізь розсіяну увагу. Але, грубо кажучи, план Кретчел зрозумів, а тому з останніх сил активно закивав. Узгодившись про зустріч вранці, Драммонд розчинився у тіні. Д. стомленно впав на ліжко, навіть забувши про обіцянку спати лише на дивані. Все одно спуститись на перший поверх йому б вже забракло сил. Хлопець не міг навіть обуритись на чергову відсутність електроенергії, Кретчел просто без претензій запалив свічку на підвіконні. Єдине, що він встиг зробити перед тим, як свідомість відімкнуло, роздивитись монетку.

– Трясця, - зачудовано прошепотів Д. – на долоні, у тьмяному світлі, багряним виблискувало золото. Палець обережно обвів контури відтиску, зовсім нетипове зображення, як для монети. Юнак спіймав себе на думці, що ніколи не бачив подібного номіналу. Страшно уявити, які такі сімейні секрети ховали Драммонди, що геть мали власні монети. Хоча, після знайомства із самим покійним Драммондом, рідкісне карбування було найменшою річчю, якій можна було здивуватись. Вже засинаючи, Кретчел розглядав зображення багаття на одній із сторін, тихо читаючи напис на облямівці: “Дух вогню палатиме вічно”. Свічка на підвіконні майже догоріла, коли Д. поринув у неспокійний сон.

Прокинувся він ближче до полудня, а остаточно прийшов до тями лише стоячи перед входом у гротескну будівлю. Скуйовджений вранішнім сум’яттям, Кретчел силувано вкутався у вомбер і не міг зрозуміти, чому поряд із цим місцем всередині так хололо. 

Здалось, що Драммонд не перебільшував, коли говорив про незупинний вітер височини – маєток стояв на узвищі, близько початку підйому у гори. Пориви тут часом були настільки пронизливими, що вітражні шибки стукотіли, відчайдушно тримаючись за рами. Вітер зазирав у численні чорні покручені димарі, дмухав щосили крізь присмалену цеглу. І ці кам’яні стовпи гули, переказуючи одну лише віхолі відому мелодію. Цей природний “орган” і скигління скла не додавали гостинності місцині. Однак, Д. уже змирився зі своєю долею і почимчикував до парадного входу.

За порослим розлогою шипшиною парканом чулася якась метушня, хитросплетіння живої вуалі не давали розгледіти що ж там коїться. Юнак хвильку потупав на місці, збентежений сумнівами, і рішуче покрокував.

Подвір’я було заставлене численними коробками, поличками і декількома столиками. Вазочки, скляночки, баночки, горщички і все, що може легко розтрощитись від необережного руху, стояло химерним нагромадженням осторонь. З неприкритою цікавістю Д. розглядав предмети інтер’єру, деякі картини, антикварні речі з побуту, вінтажний одяг і деякі з дрібничок властиві лише колекціонерам усілякого мотлоху з подорожей. Юнак кинув швидкий погляд на платівку з Елвісом. Виявляється, не такою вже й ханжою був цей Драммонд. Він був настільки поглинений у споглядання всього навколо, що ледве вловив момент, коли ззаду почулись кроки і дещо роздратований голос:

– Чим можу допомогти?

Коли Кретчел обернувся, то ледве не зіткнувся ніс у ніс із, власне, новим володарем сімейного маєтку. Колін Драммонд був заледве старший від самого Д., але було щось у його манері схоже до одвічного лихваря з дещицею цинізму. Нетипово акуратний образ, яким послуговувався цей молодий чоловік, був дещо схожий до денді – костюм, твідове пальто, вовняний шарф. Кретчел зі здивуванням помітив, що навіть комір його сорочки був накрохмалений. Хто взагалі так зараз робить? Тай нащо приділяти таку купу зусиль, якщо весь час стирчиш тут, на горі?

Колінові, здається, не надто припала до вподоби прискіпливість, з якою на нього глипав Кретчел. Однак, силувано усміхнувший, він видушив із себе аж надто ввічливе: 

– Даруйте за безлад. Я лише нещодавно отримав можливість навести лад тут: близько гір завжди холодно і вогко до останнього, винести речі на двір вдалось от лише зараз.

– У цьому нічого такого немає, - Д. трохи знітився від напуского холодного прийому, - просто всі ці речі доволі нетипові. Це місце й саме … чудернацьке. 

– Он як, - кивнув Колін, - даруйте мені мою необізнаність, я не надто часто контактую з містянами. Ви нетутешній?

– Так, я Д. Кретчел, - і юнак простягнув руку для потискання, - приїхав сюди для стажування. Не думав, що мене занесе так далеко, чесно кажучи.

– О, здається я згадую. . . Так-так, ваша весела невеличка об’ява у газеті, - на момент тон Драммонда молодшого став іронічно-уїдливим, - і що ж поліцеському знадобилось від мене?

– Я просто хотів трохи поспілкуватись з вами.

– Аякже, - кутик губ Коліна сіпнувся у напруженні, - всі ви, хлопці, любите товариськи погомоніти. Особливо з тими, кого підозрюєте у вбивстві, чи не так? 

Кретчел злегка спантеличено глипнув, не очікувавши відвертого запитання в лоб. Він відчув легку нудоту, яка передувала зародку тривожності від цієї розмови. Однак видавати себе не можна було, Д., здається, бачив блякле сяйво за вітражами-очима маєтку. Драммонд уже всередині, і Бог лише зна, що трапиться, якщо племінник помітить щось дивне. Зайві складнощі йому ні до чого, тільки б усе пройшло швидко і гладко. Хлопець, на скільки міг, зробив співчутливо-соромливий вираз обличчя і сказав:

– Мені дуже шкода, що ви зіткнулись із такою трагедією. Ваша недовіра до полісменів виправдана їх халатністю і недотриманням обов’язків. Однак, повірте, я тут лише для того щоб подивитись на якісь приємні антикварні дрібнички. Самі подумайте, який мені зиск з того, щоб ворушити давно закриту справу? Молодому, недосвідченому полісмену, який буквально оточений резервацією! Це був би доволі відчайдушний і нерозумний крок. До того ж, як мінімум, я не позбавлений співчуття, і не став би торкатись свіжої рани.

Відверто кажучи, Кретчел із сумнівом поставився до власних слів. Якось непереконливо вони прозвучали. Він вже був готовий до чергової підозри або ж гнівної тиради, але навдивовижу, здається, це спрацювало – зморшки від похмурого виразу розгладились на обличчі Коліна. Молодик важко зітхнув і злегка розправив плечі:

– Перепрошую за мою моментну слабкість. У мене потьмарення на цій темі.

– Все гаразд, - Кретчел злегка всміхнувся, - як кажуть, нормальна реакція на ненормальні обставини. 

– Просто…, - Драммонд молодший злегка розтер повіки, знімаючи напруження, - коли дядько загинув, навколо здійнялась ціла курява метушні. Приїхала преса, почали приходити листи із пропозицією продажу/купівлі маєтку, уряд центру цікавиться, чи можлива його передача в національну спадщину. І ще поліцейські зі своєю вічною підозрою… А я просто хотів принаймні пережити поховання.

Д. зі здивуванням слухав цю коротку сповідь і не міг збагнути, з чого б це Коліну ділитись такими подробицями. Однак він тактовно промовчав.

– А хочете я покажу вам речі, які ще всередині маєтку?

– Що? - питання застало Кретчела зненацька.

– Ви сказали, що цікавитесь антикваріатом, - стенув плечима Колін, - більша його частина буде розпродана або ж пожертвувана у музеї, сюди все одно мало хто приїздить. Тож, можливо, ви хотіли б оглянутись і обрати щось таке, що припаде вам до смаку?

Юнак всерйоз замислився перед посталою дилемою. Він трохи нервово глипнув у бік віконниць, де міг ще шастати покійний Драммонд, однак там було порожньо. Перспектива того, що племінник застукає любого дядечка неушкодженим, але вже не таким живим, не вселяла радості. Хотілось би, звісно, знизити ризики їх зустрічі до мінімуму. Але відмовитись від візиту у маєток прямо зараз було б нерозумно з двох причин.

По-перше, це викличе зайві підозри. Він ж тут весь такий поціновувач прекрасного і вінтажного, як-не-як, мусить підтримувати легенду. Буде дуже дивно дати задню після всього того переконливого спічу про те, як сильно він тут не у справах ошивається.

По-друге, це можливість краще вивчити самого Коліна, що стало б в нагоді при складанні портрету гіпотетичного вбивці. І планування маєтку одразу можна було б скласти. Д. сумнівався лише мить. Він посміхнувся і відповів:

– Мені було б дуже незручно прохатися до вас в гості, але не можу заперечувати, що маєток – це страх як цікаво!

Колін беззлобно розсміявся. Здається, простота і деяка наївність Кретчела дещо припала йому до смаку. Він кивнув у бік парадних дверей:

– Тоді прошу за мною, - і, не чекаючи відповіді, рушив всередину. Д. нічого не залишалось, окрім як поспішити за ним.

Коридор зустрів невеликим протягом і тьмяними відблисками з різнокольорового скла на злегка запилюженому довгому оксамитовому килимі. Драммонд молодший зняв з полички світильник, в тиші було чутно лиш як скрипнули його дверцята і чиркнув сірник. Темне приміщення розрізав промінчик грайливого сяйва:

– Даруйте, вчора ввечері через здійнятий вітер з хребту в нас знову зникло світло.

– Та нічого, я в такому самому положенні нещодавно опинився.

– Гм…, - Колін на мить зупинився на місці, обмірковуючи щось, - як на рахунок того, щоб почати з музичної колекції? Дядько мав цілу окрему кімнату, в якій збирав спершу платівки, а потім і деякі з касет.

– Звучить інтригуюче, - всміхнувся Д. і послідував за юнаком.

“А він доволі спостережливий для того, хто майже не пересікається з людьми. Я навіть не торкався нічого, а він одразу примітив мій інтерес до тієї платівки. ”, - мимоволі відзначив Кретчел в голові, поки вони чигали коридором - “І враження справляє доволі приємне, як на відлюдника. Галантний, ввічливий, відвертий рівно настільки, щоб можна було пройнятись симпатією. Гарний образ.”

Чим довше вони блукали хитросплетіннями коридорів, тим більше росло здивування Д. Ззовні маєток не видавався масивним, а вони чигають між кам’яними стінами уже добрих хвилин п’ять. Можливо, це ілюзія ландшафту – на фоні величних шпилів гірського масиву будинок міг видаватись набагато меншим, ніж є насправді. Однак важко було не відмітити деяку моторошність, яку справляла ця велична споруда безпосередньо всередині. І ні барвисті картини з габардинами на стінах, ні вигадливий інтер’єр обабіч коридорів не могли згладити відчуття млосної тривожності цього місця. М’які ворсисті коврики поглинали будь-які звуки кроків, лише ступивши на кам’яні сходи ехом розтеклось відлуння. Кретчел зіщулився він цієї лячної тиші, яка запала між ним і спадкоємцем. Благо, з рештою вони зупинились і Колін, прочинивши двері, жестом запросив його увійти до обраної кімнати.

Простора зала, що постала перед його очима, свого часу могла слугувати приміщенням для банкетів або ж вечірніх танців. Однак обставлена вона була за примхою попереднього володаря, не за призначенням – численні стелажі, грузно осівші від ваги масивних стосів платівок і касет, робили кімнату схожою до химерного архіву. Єдине, що нагадувало про живу частину цього приміщення, так це камін, який причаївся у закутку, крісло навпроти і журнальний столик з грамофоном і касетним програвачем на ньому. Брови Д. неконтрольовано поповзли вгору, він не міг не відмітити зачудування від цієї картини – ще ніколи в житті чиясь колекція не була такою величезною. Скільки тут екземплярів? Тисячі? Десятки тисяч? 

“Звідки ж грошей взяти на таку кількість раритету?”, - подумав Кретчел.

– Бачу, ви аж надто здивовані, - посміхнувся Колін, - більше за все дядько цінував музику і її чудодійний вплив на нерви. Приємно було проводити вечори тут. За вікном могла грати хуртовина, гору замітало іноді так, що спуститись у місто було практично неможливо, повна ізоляція. І, рятуючись від гробової тиші цього маленького замку, ми годинами прослуховували численні записи самих різноманітних жанрів.

“Навіщо він мені все це розповідає? Доволі особисте, як на мене…Невже його совість жере?”, - майнула на момент думка, - “А що, інколи убивці коїли непоправне у стані афекту, і потім, ведені бажанням хоч якось спокутувати провину, визнавали свою причетність. Той факт, що цей монолог скидається радше на сповідь, частково підтверджує подібні здогадки. Однак це не пояснює причину того, чому до цього Колін уникав поліцейських і будь-якого контакту з ними. Не виключено, що з його ж ініціативи вищезгадані повтікали геть із містечка. Не підходить версія, треба щось іще.” 

– Ви певні, що хочете продати мені деякі з них? - власний голос прозвучав нетипово хрипко. Здається, Д. все ж трохи нервується, скоріше б Аллен закінчив свої пошуки і дав якийсь сигнал, що пора вшиватись.

– Моя сентиментальність не змінює того, що їх всі я залишити не зможу, - злегка засміявся Колін, - до того ж, думка про те, що їх отримає справжній поціновувач, а не дігери, приваблює мене набагато більше. Не люблю перекупників.

– Он як, - кивнув Кретчел.

“М, а якщо він психопат?”, - Д. знервовано реготнув у себе в голові, - “Маніяк, який під маскою жалю, насправді хизується скоєним злочином. Дражниться, намагається увірвати шматок реакції та підживитись страхом співбесідника. Не виключено тоді, що його наступна жертва – я”.

– Ви роззирніться навколо, вибір тут величезний. А я поки розпалю камін, більше світла буде, - і, вручивши задуманному Д. світильник, Колін попрямував у напрямку каміну. Кретчел зачудовано дивився йому вслід, поглинений моторошними міркуваннями.

“Але навіщо тоді чекати мого візиту?”, - продовжував міркування хлопець, спостерігаючи за спробами Драммонда молодшого стесати іскру над дровенятами, - “Набагато простіше було б залишати якісь зачіпки, абощо. Дати жирний натяк, і вести мене у цій грі, як сліпця. Інакше, як би я здогадався, що тут взагалі щось відбулось? Ну не міг же він знати на 100%, чи зацікавить молодого копа така історія, чи я просто проігнорую чергову тухлу справу. Робити ставку лише на цікавість було б тупо. Не підходить значить, дарма тільки себе заплутував”.

Д. похитав головою, відганяючи нав’язливі теорії, і поспішив оглянутись. Треба пам’ятати, що він тут заради платівок і перестати так довго витріщатись на спадкоємця. Тільки протримається до сигналу Алена і все.

Кретчел замислено чигав поміж стелажів, повністю поглинутий своїми думками. Поки що, візит у маєток не давав відповіді на наявні питання, лише створював нові. Звідки у Драммондів такі статки? Звичайно, багата історія, впливовий клан, але ж їх було виселено в резервації, зі слів привида. Більше того, вони ж безвилазно сиділи у цьому домі! Навіть якщо багатства і були набуті після повернення у землі Хайленду, то як?

Чим вони взагалі займались? Здоровецький маєток, предмети розкоші, захований скарб, вільні фінанси, на які скуплялась вся ця колекція. Варіантів було декілька, але всі вони натякали на втручання Драмондів у політику або ж фінансові махінації.

І те карбування, яке досі не давало спокою Д. Все це скидалось на якусь одну велику аферу, пошук відповіді на яку зайняв би занадто багато часу. Та й Кретчел не був певен, чи йому взагалі вдалось би знайти якісь зачіпки. Тим не менш, велика кількість питань такого роду викликала деякий острах. Його панічні роздуми перервав Колін, якому вдалось приборкати кресало і розвести вогонь. Язики полум’я затанцювали перед його постаттю, гаряче сяйво пустотливо виблискувало, відбиваючись на каскадах люстри вгорі.

– Знайшли щось? - всміхнувшись, запитав Драммонд молодший.

– А!.. - Д. швидко метикував, що такого можна було відповісти і не викликати підозри, - там на третій поличці… котра зліва, платівка під номером п’ять… щось на А.

Колін розсміявся, пірнаючи в глиб стелажів. Кретчел нервово молився, щоб фортуна була на його боці і там дійсно хоч щось було. За мить пролунав трохи приглушений за всіма нагромадженнями голос:

– Альдо Конті?

– Так, люблю італійців, - Боже, яке позорисько. Д. із неприхованою надією глипав навколо, сподіваючись, що Аллен от-от дасть про себе знати.

– Не можу не погодитись, - мовив юнак, повертаючись із платівкою в руках. Обережним порухом він зняв картонну обгортку і поставив її осторонь, прямуючи до програвача, - ви обрали непогану збірку, мушу визнати. Так…

За хвилину кімнатою ширилась невигадлива пісенька, сповнена брязкоту дзвоників. Ритм її був, відверто кажучи, заразним. Кретчел відчув якусь приємну легкість і, навдивовижу, бажання трохи погарцювати кімнатою. Носак черевиків сам по собі кивав у такт мелодії. Колін хихотнув:

– Ослик.

– Га? - хлопець раптом прийшов до тями, - хто – я?

Юнак навпроти вибухнув нестримним сміхом. Його зализане волосся трохи спало на бік, а бліді щоки сповнились живильним рум’янцем. Кретчел і собі хихотнув, напруга давала свої взнаки і голова відчайдушно потребувала якоїсь розрядки. Чомусь зараз він не відчував такої небезпеки, якої очікував. І від цього молодого чоловіка, і від темного маєтку. Єдине, що впадало у вічі, це те наскільки схожий сміх у племінника з дядьком. Такий ж заливчастий і заразний. Зрештою, Д. видихнув, очікуючи на розв’язку цієї ситуації. Намагаючись пояснити, між смішками, Колін нарешті спромігся видати:

– Пісня! Вокальний квартет виконує пісню “Ослик”!

– А, он воно що, - Кретчел більше не міг стримувати усмішку, ситуація намалювалась відверто комічна і безглузда. Але це не гнітило, веселило радше. Реакція господаря маєтку була приємною несподіванкою, не такий він вже й козел, яким здався на перший погляд. Дарма він його завчасно і упереджено заклеймив неадекватом

Д. ніби по-новому глянув на обставини. Колін продовжував щось гомоніти про класичну Італію, вічну музику і чудовий збіг у смаках, в той час як юнак знову пірнув у свої роздуми. Допоки одна фраза з контексту не привернула його увагу:

– …ніколи не розділяли мої інтереси. “Ми давно забули про цю частину нашої родини, не лізь туди, де нічого не тямиш”, - так вони казали. А я все одно не послухав, приїхав сюди. І, знаєте, я ні разу не пошкодував про своє рішення - молодший Драммонд повернувся до Д. обличчям, і той помітив як в його зіницях блищить вогник. Такий самий гарячковий, як і у нього самого в лісі, нездорового інтересу. А Колін все продовжував: – Не повірите, як легко я прижився тут. Мені неначе приросло! Цей будинок, наша фамільна реліквія, став моїм прихистком, лише тут я відчув єднання з самим собою. Дядечко попіклувався про те, щоб фамілія Драммондів нарешті не була для мене ганебним клеймом!

– Клеймом? - перепитав його Д. Легкий холод пройняв його зсередини.

– Довго пояснювати, давай краще покажу! - неочікуючи відповіді, хлопець взяв Кретчела за зап'ястя і наполегливо потягнув у бік виходу.

“Очманіти”, - Д. безвільною ганчір’яною лялькою валандався за Коліном, ледве встигаючи переставляти ноги. У цього енергійного розхристаного молодика заледве було щось спільне із тим флегматиком, з яким він мав нагоду спілкуватись буквально годину тому. “У нього якась ненормальна динаміка стосунків з людьми”, - коридор різко закінчився, почались сходи, - “Я розумію, довга відсутність спілкування, втрата єдиного родича. Але, по-моєму, це трохи перебір.”

– Тобі сподобається! Історія клану Драммонд своїми коренями сягає аж дванадцятого століття! Важко просто в кількох словах описати всі моменти, які варті згадки. О, нічого, що я на “ти” звертаюсь? - ні на мить не зупиняючись, юнак буквально проволік Д. заплутаними спусками.

Чим далі вони йшли, тим більше приміщення починали нагадувати якийсь чи то склад, чи то… склеп? Тепер Кретчелові стало по-справжньому лячно, придумати ж таке. Скільки метрів вглиб вони вже подолали? Виходить, маєток може бути насправді ще більшим, хто знає скільки місця він займає під землею.

– Ми на місці! - радісно повідомили попереду, молодший Драммонд відпустив зап’ясток Кретчела, який із запізнілим розумінням озирався навколо. Масивні двері із металевим замком невеликою аркою височіли над його головою. Спадкоємець брязнув в’язкою ключів, обираючи потрібний.

Д. замутило. Застояне повітря підземного коридору не давало вдихнути на повні груди, стіни давили на нього обабіч. Неприємне передчуття поселилось десь у грудях і тепер, набираючи обертів, як великий ворсяний ком, підіймалось вгору горлом. Щось у цій патовій ситуації було дуже і дуже неправильно. Серце застукотіло у вухах, не давало зосередитись на невиразному бурмотінні Коліна:

– … секундочку… зараз! М, не той… 

Кретчел довго не винесе цього. Де, чорт забирай, повіявся привид? Яка така річ може бути настільки цінною, щоб ризикувати безпекою ще живого хлопця? Він-бо попросив відволікати свого гіпотетичного вбивцю! І навіть знаючи це, все одно не поспішав! Хоча тепер хлопець взагалі ні в чому не був певен. Який взагалі був сенс Колінові убивати дядька?! 

Краплина холодного поту пробігла вилицею Д. Йому здалось, що так відчувають себе люди перед неминучим стрибком у гієну вогненну. Ноги йому трусились, нудота вже майже підступила, мозок панічно перебирав варіанти відступу. Думки посплутувались у голові, вона відмовлялась мислити раціонально. І раптом – клац!

– Нарешті! - двері з пронизливим скрипом відчинились, рука звичним порухом оплела тремтячий зап’ясток і потягнула за собою у незвідану темряву.

Кроки юнаків ширились ехом у цьому місці, вони відбивались від холодних поверхонь кам’яних брил і кочували безкінечним холодним потоком. Колін неспішно підійшов до масивного смолоскипу на стіні і запалив гніт, що колом замикав одразу декілька світил. Зала осяялась вогнями і тоді Д. побачив їх.

Довгі сукна-гобелени знесиленими кривавими ріками стікали зі стін. На них, вкритих шаром вікового пилу, ледве можна було прогледіти тьмяні вшиті надписи: “Родина, що пізнала таємниці вічності, блукала землями Хайленду. Гори наш дім, де кожен камінь і кожен вітер зберігають силу душ. Ми єдині, ми – клан, і наш зв’язок не переривається, бо полум'я нашої спадщини в серцях горить безупинно. І житиме воно в кожному оберезі, в кожній крові Драммондів. Нехай наші духи знайдуть притулок в предметах, що не тліють і не гинуть, в погляді і в слові, що ми вимовляємо. І якщо наші тіла впадуть, наші душі житимуть далі — в нас, в наших нащадках і в тому, що ми залишимо після себе. Дух вогню палатиме вічно.”  

– Дивовижно, правда? - посміхнувся Колін, - вони зберігались тут багато років. Рівно так само як і вівтар!

Д. заціпеніло перевів погляд на молодого Драммонда, дихання в нього сперлось. Кретчел намагався сказати йому… так хоч щось промовити! Язик непомірно важкою сухою брилою совався у роті, йому забракло сил. Він лише повільно похитав головою, губи тремтіли як у риби викинутої на берег. Та раптово юнак осікся під пильним поглядом навпроти.

– Ходімо, - у мовчазному шоці Д. спостерігав, як Драммонд наближається до нього. Його рука, мов хижий пітон, підхопила за бік і наполегливо повела у глиб зали. Тіло зовсім не слухалось, пелена неймовірної важкості застелила йому очі і не давала вдіяти хоч щось. Відчуття було на межі зі свідомістю, ніби він от-от зомліє, але цього чомусь не відбувається. Лише страх хвилями линув від маківки до ніг. Неначе у сонному паралічі, Кретчел не міг поворухнутись і нажахано спостерігав, як наближалась небезпека.

Крок – і зала перемістилась. Ще один – і недалеко видніється той самий вівтар, майже зливається у пітьмі своїм чорним мармуром. Лише глибокий відблиск від танцюючих вогників смолоскипів вирізняв його розмитий, як смола, силует. Гострі кути, майже грані ножа, загрозливо щирились. 

Колін прямо впритул підвів Д. до блискучої поверхні, і хлопець, знесилено, опустив свій погляд донизу. Зіниці стиснулись у мізерну крапку, гаряча пара клубами виходила з рота, а кров ніби кипіла під його шкірою. Крик застряг посеред горла, лише задушене дещо зі свистом покинулого легені. Хлопця затрусило, його били судоми. Молодший Драммонд нахилився до його обличчя і, ласкаво усміхаючись, прошепотів:

– Найближчі років п’ятдесят я буду очікувати. Тління відбувається повільно, але, зрештою, всі ми помістимось тут, - він тихенько хихотнув, - але, як на мене, це приємно, займати більшу частину мощовика. Хоча й тимчасово. Честь для новачка, так би мовити.

– Будь ласка, - Д. не впізнав себе. Мабуть, через мимовільні сльози від неймовірного переляку, - я молю…

– Ш-ш, не хвилюйся, - Колін підхопив його, коли коліна майже підкосились. Він обережно підняв і, під нестримне тремтіння, посадив Кретчела, який тихо істерив, безпосередньо на скляну поверхню мощовика. Пронизливий зойк сповнив залу, хлопця вхопила трясця, моральний тиск став відчутний майже на межі із фізичним болем. Перед невідворотним кінцем триматись було більше не сила.

Д. відкрито заплакав. Тихо і гірко. Сльози розмили все довкола: тьмяне мерехтіння каменю, клятва гобеленів, вогні смолоскипів – увесь світ довкола перевернувся, коли юний спадкоємець майже лагідно вклав його на вівтар.

– Шкода, що ти не до кінця розумієш ту радість, яку подаруєш усім нам, - долонею Колін втер сльози Д.

– Не побивайся за цим. У хлопчика ціла вічність попереду, - зі знайомим лавандовим світлом у залі нарешті з’явилась вже знайома постать Аллена. Здавалось, його світло стало ще більш яскравим, ніж у їх першу зустріч. Примара буквально світилась.

– Я не хочу… не вбивайте! - безмовні ридання струшували грудну клітину Кретчела. Молодший Драммонд злегка притиснув його до вівтаря.

– Коліне, що ти наговорив бідолашному хлопчику? - порскнув привид.

– Іще нічого…

– Бовдур! - Аллен враз опинився ближче, - тому тобі потрібно втричі більше прикладати зусиль. Ти, звісно, пізній вогник, але жодна помилка не виправдання тобі.

– Даруйте, - всміхаючись стенув плечима Колін.

Д. зі знесиленою зневірою споглядав цю невелику сімейну драму. Здавалось, про нього вже й зовсім забули, але не так сталось, як гадалось. Привид наблизився до вівтаря і присів поруч, кинувши запитальний погляд на Кретчела:

– Як ти, синку?

– Я не…, - Д. зблід, очі його від сліз набрякли і деякі капіляри нещасно луснули, заливаючи білки малою кров’ю. Єдине, що він міг, повільно хитати головою, як у лихоманці, відганяючи геть кошмари.

– Тримайся, герою, ти сильний, для тебе скоро все скінчиться, - покійний Драммонд возвисився над ним, у повітрі нестримно сильно запахло сальвією. Д. відчув, як у легенях забракло кисню.

Його тіло вигнулось, як наче його схопив правець. У голові застукотіло бурмотіння Коліна осторонь. Серце прискорило свою роботу у десятки разів. Д. ввижалось, що ще трохи, і його артерія на шиї розірветься, заливаючи вівтар пекельним жаривом, і він поглине його. До вух запізніло долинув крик, що в’їдався у несвідоме. Тільки на мить Кретчел зрозумів, що кричить, власне, він сам. Так звучала жалоба – протяжна незупинна і страховинна пісня – останнє, що залишиться у цьому світі після нього.

Тіло з гуркотом впало на склянну поверхню, і запала повна тиша. Без жодного поруху, молодший Драммонд спокійно чекав, коли все справді скінчиться. Легені зі свистом наповнились повітрям, оклигуючи, ніби після сну. Шлуночки серця продовжили перекачувати кров, на лиці знову розквітнув рум’янець життя. І лише коли очі повільно відкрились, молодий спадкоємець ступив крок на зустріч.

Фігура навпроти обережно сіла на край мощевика, розправивши плечі. Колін щасливо посміхався, простягнувши руку юнаку навпроти. І йому усміхнулись у відповідь:

– Я ж сказав, що він витримає, - на дні карих зіниць мерехтіло лавандове сяйво.

***

Вілма, метушливо витирала свої руки об фартук, струшуючи борошно. Раптовий стукіт у двері збив її з пантелику – вона нікого сьогодні не очікувала у такий час. Чоловік вже як пів доби був на роботі, старший син відбув на навчання в Отаву ще два місяці тому. Хто би міг так настирливо грюкати у двері будинку, де залишилась лише домогосподарка? На порозі стояв молодий хлопець у поліцейській формі, в руках він тримав записну книжку. Він доброзичливо усміхався: 

– Даруйте, будь ласка, мій раптовий візит. Я Д. Кретчел, нещодавно влаштувався на стажування у вашому районі. Не підкажете, чи тут проживає Вілма Драммонд?