Франкенштейн

Перше тіло

Наслідуючи предків або ж через інші загадкові причини, головний арсенал розташували саме у Папській вежі Кам’янець-Подільської фортеці. Тут Назаревич ніс свою звичну рутинну варту. Часом вночі, коли темрява вкривала землю, вартування набувало зовсім іншого значення: червоні вогники ворога, що купками рухались навколо периметра навіть заворожували. За товстими мурами фортеці Назаревич почувався захищеним, навіть дивлячись униз із баштового отвору.

Знов накотили болючі спогади. Колись у минулому житті в сім'ї Назаревичів був домашній робот — Бодік. Робот, разом з подружжям і дітьми — Олею й Дімою — вечорами дивилися фільми. Бодік, як завжди, сідав поруч на величезному дивані, діставав зі своєї грудної панелі теплий попкорн, і діти, захоплено сміючись, розбирали миски, плескаючи його по металевій руці.

— Тобі теж смішно? — якось запитав Назаревич, спостерігаючи, як робот імітує сміх.

— Так. А тобі ні? — відповідав Бодік, похрипуючи, і ляскав себе по металевих стегнах.

— Я думав, роботи не розуміють жартів, — дивувався Назаревич, хоча широка усмішка прикрашала його обличчя. Він міцно обіймав дружину, радіючи цій сімейній ідилії.

— Я не все розумію, але дуже хочу, — відповідав Бодік, створюючи нову порцію сирного попкорну. — Хочу сміятися так само як люди.

Тоді це здавалося милим, навіть людяним. Роботи-помічники були напрочуд корисними і «живими». Але тепер кожен спогад про Бодіка закінчувався однаково: залізний монстр, що стоїть над тілами його рідних. Вітальня залита червоною рікою і він, Назаревич, прикутий до місця, вдивляється в обличчя смерті — металеве обличчя Бодіка. Воно навічно закарбувалося в пам'яті із найменшими деталями. І, що найгірше, обличчя дружини і дітей завжди розмивалися, зникаючи під важким тягарем трагедії.

— Назаревич! — прорізав тишу голос з рації.

— Я! — мляво відповів офіцер, виринаючи з болючих спогадів.

— Тут таке діло… — рація замовкла на кілька секунд, і голос Мотріна повернувся, напружений і тремтливий. — Підійди сюди, треба поговорити.

— Що сталося? — втомлено запитав Назаревич, важко підіймаючись з місця. Нічна варта завжди давалася йому найгірше, а зважаючи на те, що Мотрін був відомий у загоні як перебільшувач і балагур, не надто хотілося реагувати на його виклики.

Проте в його голосі цього разу було щось інше. Не просто страх — справжній жах, який прорізав радіохвилі й змусив Назаревича напружитись.

— Не по рації. Просто підійди, — додав Мотрін, і ця фраза дійсно налякала Назаревича.

— Плюс, — коротко відповів він, інстинктивно доторкнувшись до нагрудної кишені. Там лежала голографічна фотокартка його родини — єдина річ, яка ще нагадувала про часи до війни.

Спустившись з Папської вежі, Назаревич кинув погляд на трьох побратимів, що грілися біля вогнища. Він кивнув Михаличу, відправляючи його на варту замість себе, й пішов до позиції Мотріна, потираючи втомлені очі. Темрява, як густа завіса, огортала фортецю, і лише кілька ліхтарів та вогонь зрідка розрізали морок. Дрібний проклятий дощ, що холодними голками колов обличчя заставляв здригатися.

На півдорозі він раптово зупинився, різко підняв автомат. Дві червоні точки, що спалахнули в чорній стіні навпроти і за мить згасли. Повільно, обережно ступаючи по старій бруківці, Назаревич пішов у бік видіння. Лівою рукою витягнув з кишені маленький ліхтарик і ввімкнув його. Світло вихопило з темряви знайому морду.

— Кудряш! — ледь стримуючи злість і полегшення, вигукнув Назаревич.

Місцевий пес, радіючи, завив і почав махати хвостом.

— Чорт ти різаний, налякав мене до смерті, — пробурмотів Назаревич, опускаючи автомат.

Пес весело завиляв хвостом і лизнув руку офіцера.

— Не роби так більше, добре? — суворо сказав Назаревич, хоча голос його був м'яким.

Він подумки вилаяв себе за цей переляк. Ворог не міг проникнути до фортеці, поки працює генератор. Тим паче що Кудряш реагував на ворога миттєво, відчуваючи його за десятки метрів. Але ці червоні вогники… вони змусили його серце стискатися в лещатах, нагадуючи про те, наскільки крихким стало їхнє життя в цьому кам’яному укріпленні.

***

Я, звісно, розумію ваше прагнення до незалежності… — почав було лікар, але співрозмовник миттєво перебив його.

— Незалежності? — голос прозвучав із легкою насмішкою. — Ні, ми прагнемо більшого. Часи, коли ми мріяли про незалежність від вас, давно минули.

Любімов спробував не втратити нитку розмови:

— Не так вже й давно. Лише три місяці тому…

Але його знову урвали, різко, безжально, наче слова лікаря не мали жодного значення.

— Для вас минуло три місяці війни, — холодно зазначив співрозмовник. — Для нас це були десять років обговорень і дискусій ще до початку.

Слова зависли в повітрі, їх вага змусила лікаря затримати подих. Він хотів заперечити, продовжити розмову, пояснити власну позицію, поділитися своїм розумінням їхньої нової філософії. Але коли він обернувся до співрозмовника, щоб сказати щось важливе, той уже зник. Двері кабінету зачинилися, залишивши лікаря наодинці з його думками.

***

На холодній землі лежав мертвий Тимощук. Назаревич нахилився ближче, пильно вдивляючись у нерухоме тіло.

— Нічого нема, — тихо сказав Мотрін, обережно підсвічуючі ліхтариком. — Ні ран, ні крові.

Промінь ліхтаря ковзнув стінами підземелля, залишаючи темно-зелені мазки плісняви на камені, перш ніж зупинитися на обличчі покійного.

— Що сталося? — запитав Назаревич, ховаючи втому і швидко оцінюючи обстановку.

— Командир, чесно, не знаю, — Мотрін безсило розвів руками. Його голос тремтів, а очі ще більше потемніли від страху.

— Години дві тому всі були біля вогнища, а потім старий доглядач знову завів свою шарманку… — почав він, намагаючись зібрати докупи свої думки.

— Про ті козацькі скарби? — Назаревич обережно обійшов тіло, освітлюючи землю навколо.

— Так. Наш народ падкий на байки, — зітхнув Мотрін. — Турецьке золото вабить.

— І чомусь усім здається, що воно тут, у фортеці, на них чекає, — відповів Назаревич, присідаючи, щоб краще оглянути обличчя Тимощука. Сильний, витривалий чоловік, який разом із загоном подолав пів країни, тепер лежав бездиханним. На його вилиці виднівся тонкий надріз, ледве помітний, сантиметри два завдовжки.

— Не всі, офіцере. Але Тимощук… він міг. Ви ж знаєте, який він любив гроші, — пробурмотів Мотрін.

— Так, знаю, — відгукнувся Назаревич. — Біжить за тим, що блищить…Біжав.

Він торкнувся кінчиком пальця тонкого порізу на обличчі. Жодної крові. Тонка ледь помітна лінія, навіть схоже на старий хірургічний рубець.

— Поклич когось. Віднесіть його до Любимова, нехай огляне, — сказав він, підводячись. — Але вибери надійного помічника. Наприклад, Бармака. І нікому більше ні слова, — Назаревич приклав палець до губ. Мотрін мовчки кивнув.

Перша смерть у фортеці за два тижні перебування. Дивна смерть. Тим паче Тимощука. Колись вони жартома влаштували турнір на стоянці, такий собі міні-бійцівський клуб. Тимощука ніхто не зміг покласти на лопатки. А тут він лежав бездиханний блідий, схоже що просто заснув.

Майнувши ліхтарем, Назаревич помітив щось дивне — затерта ділянка землі, наче тут хтось намагався приховати сліди. Він обережно присів, провів пальцями по покришеній поверхні. Земля була порушена, але жодних виразних знаків чи зачіпок не лишилося. Лише ледь помітні дивні точки що формували акуратний майже не помітний маленький трикутник. Він оглянув стіни навколо, шукаючи щось незвичайне: подряпини, відбитки чи навіть приховані отвори. Жодних слідів.

Командир загону Золотенко курив лише старі добрі сигарети. Усі сучасні електронні альтернативи він відкидав, вважаючи їх "імітацією, не гідною справжнього чоловіка". В імпровізованому кабінеті, який колись був лютеранською капличкою у Денній башті, важкий дим завжди зависав у повітрі, насичуючі простір запахом тютюну. 

Піднімаючись з підземелля на другий поверх башти, Назаревич усю дорогу ламав голову, намагаючись знайти правильні слова, але нічого не виходило. Прогавити смерть підлеглого в укріпленій зоні з працюючим генератором — це було неприпустимо. 

— Скажи, нехай Любимов розтин зробить, — наказав Золотенко, випустивши хмару диму, перш ніж загасити недопалок у старій консервній банці, що слугувала попільничкою. 

— Слухаюсь, — коротко відповів Назаревич, тримаючись рівно, але помітно напружено. 

— Що сам думаєш? — командир дістав з пачки нову цигарку, але не підпалював її. Його очі пильно вдивлялися у зама. Рухом руки дав знак "вільно", і Назаревич нарешті розслабив стійку.

— Поки не знаю, — почав Назаревич. Обличчя Золотенка ледь помітно змінилося — промайнуло розчарування. — Але впевнений, що це не ворог. 

— Чому? — Золотенко крутив цигарку між пальцями, мов іграшку. 

— Генератор працює без збоїв. Ніяких порушень. Я зв'язався зі Старовичем дорогою сюди: підтвердив, що ворожих вторгнень не було, — пояснив Назаревич, обережно сідаючи на стілець навпроти. 

— Вбивство? Самогубство?— Золотенко відкинувся на старому дерев'яному стільці, почав легенько гойдатися, не відводячи погляду від співрозмовника. 

— Поки не можу це стверджувати, — Назаревич відчув полегшення, зрозумівши, що командир не збирається тиснути, визнаючи складність ситуації. 

Золотенко мовчки запалив цигарку, її дим розчинився в повітрі, лишаючи ледве вловимий запах гіркоти. Цигарка ледь виглядала з густої рослинності бороди командира. 

— Після розтину чекаю доповідь, — сказав Золотенко, знову вирівнявся на стільці, його постать на мить стала майже монументальною. Потім він неспішно перейшов до буденних питань. 

— Периметр? — він затягнувся, і на мить здалося, що яскраво-тліючий кінець цигарки ось-ось запалить бороду. 

— Все спокійно, — коротко відповів Назаревич. Ці слова означали, що ворог не намагається прорватися, активності не спостерігається, і захист працює, як і завжди. 

— Люди? — Золотенко, як завжди, задавав питання коротко і чітко, що підкреслювало його сувору військову натуру. Окрім нього справжніх військових в загоні було всього двоє, але навіть серед цивільних добровольців його манера говорити викликала тільки повагу.

— В порядку, — відповів Назаревич, і ці слова вміщали все: усі живі, окрім Тимощука, тренування проходять за графіком, а запаси води і харчів тримаються на рівні. Назаревич, в минулому військовий інструктор, намагався створити максимально дисципліновану атмосферу в загоні.

Нічний вітер підкрадався до старої каплички крізь шпарини у дерев’яних дверях приносячи нові порції холодного весняного дощу. Він підхоплював дим цигарки і закручував його невидимим хороводом до самої стелі.

Золотенко зробив великий важкий видих і задав найважче питання.

— Зв’язок?

Назаревич доторкнувся до нагрудної кишені — це був його звичний жест, коли хвилювався, — і заперечно похитав головою.

Зв’язку не було вже цілих два тижні. Останній раз вони отримали вказівку займати позицію в фортеці і все — більше по рації нічого не поступало. Електромагнітні хвилі легко перехоплював ворог, а блокування сигналів стало звичною справою. Люди змушені були використовувати старі методи: короткохвильові рації й приймачі. Але такий зв’язок був обмеженим — працював лише на коротких відстанях. Вісті від своїх доводилося чекати тижнями, а то й місяцями. Ворог контролював усе, і пробратися крізь його позиції ставало дедалі складніше. Світ повернувся на сто років тому: без телефонів і комп’ютерів, які тепер могли використовувати лише особливі загони. Люди в фортеці опинилися в облозі без жодних шансів на порятунок.

Розтин

Назаревич прокручував в голові останні події і, як завжди, розкладав факти по уявних полицях у уявному кабінеті розуму, куди переносив всі загадки в своєму житті. Ось полиця, де лежать докази: розбурхана земля з дивним точковим малюнком, поріз на вилиці, і більше нічого. Окрім самого факту, що в укріпленій фортеці загинув побратим, і його смерть залишається загадкою.

Робо-павук лікаря повільно ступав маленькими залізними ніжками по блідому тілу на столі. Любимов хильнув чергову порцію міцного картопляного з фляги і повернувся до надиктовки.

— Синець на лівому стегні, але застарілий, — він підійшов ближче і обережно провів рукою по тілу. — Днів з п’ять. Ймовірно сильно вдарився.

— Брудні нігті, — павук підбіг до правої руки і вже був готовий взяти матеріал з-під нігтів для експертизи, але Любимов махнув рукою й продовжив, — не переймайся, він завжди так ходив. Незграбний неандерталець. Забудь про нігті, вони не важливі.

— Неандерталець? — запитав Назаревич, ступаючи у кабінет лікаря в одному з казематів фортеці. Символічно, що раніше це місце було сценою для катувань, а тепер місцем для зцілення.

— Ви розумієте, що я маю на увазі, — махнув рукою Любимов і сперся спиною на стіл.

Назаревич розумів. Любимов ставився до людей з певною огидою, чи то через власну цинічність до всього світу, чи через особливості характеру, але свою неприязнь він рідко виражав відкрито. Зазвичай це відбувалося в жартівливій формі або коли він був занадто п’яний, щоб тримати себе в руках. Офіцер знав цю особливість лікаря і ставився до цього з певним розумінням. Поки Любимов лікував його людей — він завжди мав місце в загоні. Після початку повстання Машин лікарі стали однією з перших цілей роботів. Логічні машини вирішили, що відсутність лікування призведе до швидкої перемоги у війні. Нанесли точкові розгромні удари по лікарням і звісно по військовим частинам.

— Може, ви б її вмикали тільки в екстрених випадках? — запитав Назаревич з гнівом, вказуючи на робо-павука розміром з маленького кота, який діловито повзав по тілу Тимощука.

— Не переживайте, як я вже казав… ік..— алкоголь почав уже трохи брати верх, але лікар стримав гикавку і затримав дихання на пів хвилини, знову зробив ковток з фляги.

— Як я і казав, — продовжив він, вже спокійніше, — це просто робот-помічник.

— Як і всі інші колись ними були, — буркнув Назаревич, але не поспішав вступати в суперечку з Любимовим.

— Він не може заподіяти нікому шкоди. В середині поля генератора він не може зв’язатись з іншими машинами. Це просто допоміжний інструмент. І все.

— Так, так, — Назаревич махнув рукою, змінивши тему. — Результати розтину?

Любимов зробив новий ковток, обтер руки об гумовий фартух і почав діловито викладати висновки.

— Причина смерті поки що невідома. У мене було всього кілька хвилин, щоб оглянути тіло, як ви розумієте. Але зовнішніх ран не виявлено. Ось старий синець тут, — він повільно обійшов стіл, на якому лежало бліде тіло Тимощука, і, немов диригент, вів рукою. За нею слухняно бігав, обережно ступаючи залізними ніжками, робо-павук, показуючи все, що казав лікар. Ось старий шрам від ножового поранення, ось місце перелому, ось інші сліди активної діяльності Тимощука, як у молодості, так і під час війни. Але нічого з цього не вказує на причину смерті.

— Для того щоб визначити причину смерті, потрібно подивитися що всередині, — махнув рукою Любимов.

Назаревич застиг, бо в той момент робо-павук опинився на грудях Тимощука і почав робити обережні розрізи. Кров витікала повільно, і павук всмоктував її спеціальними трубками, що складно перепліталися всередині машини. Потім виводили червону рідину через трубки у підготовлене відро на підлозі.

— Зараз подивимось, з чого був зроблений наш Тимощук, хе-хе, — лікар посміхався наче відкривав різдвяний подарунок.

Назаревич, який зовсім не очікував бути свідком безпосереднього розтину, стояв, як вкопаний, і не рухався. Він не боявся крові чи смерті, але зараз це було інше. Це було якесь вторгнення в саму суть існування. Філософський роздум на тему «що після смерті» — після смерті немає нічого. Твоє тіло акуратно розріже такий самий робо-павук, витягне всі органи, один за одним, зважить їх і запише в реєстр під випадковими номерами. Потім тебе зберуть у пластиковий пакет, якщо пощастить, спалять на вогнищі, а якщо ні — будеш гнити в темній землі, поки останні частинки тебе не поглинуть черви.

Назаревич застиг, ніби відділився від тіла. І, наче спостерігач з-під стелі темного каземату, спостерігав за процесом.

— Так-с. Шо тут? А, то в нас легені, печінка. Так, добре-добре. Запиши, що органи виглядають жахливо для 38-річного чоловіка його статури. Як так можна запустити печінку? Ха… ха… ха… Хоча, моя певно стане йому на рівних, або навіть виграє приз за найбільш зіпсований орган в тілі. Ха-ха-ха…

Лікар радів і веселився, як дитина, якій дали можливість розібрати іграшку, побачити, як її деталі з’єднані всередині, як вона створена.

— Що по серцю? — Любимов нахилився над розкритою грудиною тіла і уважно спостерігав, як робо-павук обережно перебирає тканини головного насосу.

— В сенсі, зупинилось? — запитав лікар, поправляючи окуляри. Він нахилився ще нижче, і відблиск від настільної лампи осяяв його лисину, вдаривши Назаревича в око. Той оклигав від заціпеніння і трохи похитнувся.

— Ні, ні. Це дуже дивно.

— Ви що, його розумієте? — спитав Назаревич, вказуючи на павука.

— Звісно, розумію. Чи по-вашому навіщо мені цей імплант? — Любимов навіть не глянув на офіцера, лише відвернув праве вухо, за яким блиснув чіп-під’єднання.

Назаревич полегшено видихнув і згадав: лікар був кібером. Так називали тих, хто мав хоча б один вживлений чіп або робо-імплантант. Звісно, ці чіпи не були повнофункціональними, як у роботів чи павука, але давали багато переваг.

— Дуже дивна справа, офіцере, — лікар поставив фляжку подалі, що в його випадку майже означало катастрофу. Без випивки його бачили дуже рідко, майже ніколи.

— Що там? — Назаревич підійшов ближче.

— Бачите ось це? — лікар вказав пальцем, і робо-павук, наче його продовження, обережно доторкнувся до тканини.

— І? — Назаревич не був фахівцем в анатомії, як і лікар у вогнепальній зброї, тому чекав пояснень.

— Це дивно, — лікар повернув своє зморщене чоло до сірих очей офіцера. Потім закрив очі, видихнув і подумки прокляв себе за розмову з черговим «неандертальцем». — Тканина серця, ось тут, дивіться, місце схоже на павутину. Ось ця ділянка... ледь помітна сітка розходиться від однієї точки. Це дивно. Дуже дивно.

— Серцевий напад? — Назаревич не знав, що ще сказати.

— Ні, дивись. Ось тут павутинка капілярів навколо цієї ділянки…— спантеличені очі офіцера змусили лікаря зупинити пояснення. — Мені треба в цьому розібратись.

Любимов поправив окуляри і знову взявся за фляжку. Ковтнув, виплюнув міцне прямо на землю, витер губи рукою і повернув флягу на місце. Махнув рукою, і павук миттєво стрибнув на сусідній стіл, схопив охололу каву і приніс її хазяїну. Назаревич шоковано дивився на цю сюрреалістичну сцену, лише кліпаючи очима.

— Треба подумати, — відрізав лікар, ковтаючи чорну каву і кривлячись, наче це був стоградусний домашній.

Назаревич відкрив рота, але лікар його перебив:

— Я займуся цим питанням, приходь зранку, — і робо-павук вже почав свою магічну роботу з тим місцем, яке найбільше турбувало Любимова. Назаревич бачив, як з-під розкритих ребер, що здіймалися вгору, виринали металеві лапки.

В голові офіцер зробив відмітку — Любимов припиняє пити, коли перед ним стоїть загадка.

Вийшовши з темного каземату на свіже повітря, накотили кляті спогади, коли їх не просили. Назаревич згадував свого домашнього робота Бодіка.

— Тебе заклинило? Бодік! — Назаревич підійшов ближче і доторкнувся до робота.

— Ні. Я просто дивлюся, — відповів робот, повільно повертаючи металеве обличчя до офіцера.

Робот стояв перед величезною картиною у вітальні. На ній було зображено бурхливе море з одиноким маленьким човном, який опинився на самій низині хвилі, готовій ось-ось поглинути цей крихкий острів із деревами, а людей занурити у підводний світ. Назаревичу здалося, що Бодік справді уважно розглядає картину, ніби розуміє, що там відбувається.

— Допоможи мені з електричкою в гаражі, — Назаревич вже розвернувся і попрямував до виходу, коли Бодік запитав:

— Як він це намалював?

— Хто?

— Дехонг Хе. Як він це намалював?

— В сенсі? Не знаю, здається, це було діджитал мистецтво. Популярне 40 років тому.

— Ні. Я розумію, що це було створено за допомогою комп’ютера. Але як саме це зроблено? Звідки він це творив?

— Ти програмою глюкнувся? Нащо тобі таке знати? — Назаревич спантеличено подивився на Бодіка.

— Мої програми працюють у штатному режимі, — автоматично відповів Бодік.

— Тоді не розумію.

— Як художник зміг побачити таку хвилю? Він жив біля моря?

— Це називається уява. Ти ж наче розвинутий штучний інтелект, чому задаєш такі безглузді питання? Треба провести тобі діагностику. Останнє оновлення якось на тебе дивно впливає.

Назаревич підійшов до робота і натиснув на задню частину голови. Панель розміром з долоню висунулася. В центрі був святий грааль усіх машин — золотавий диск — їх мозок, їх розум, їх суть. І перш ніж Назаревич натиснув на кнопку перезапуску системи, Бодік сказав:

— Там була не тільки уява. Там було щось набагато більше…

***

Дощ знову набирав оберти. Вест час, що загін базувався у фортеці погода не радувала. Вогнища на площі поступово гасли, а хлопці, зустрічаючи зміну, розходилися до своїх ліжок після нічної варти. Назаревич знову відчув надзвичайну втому. Він розслабив плечі, відкладав усі думки про події до наступного вечора і попрямував до своїх апартаментів. Заходячи в кімнату, він почав тихо наспівувати стару колискову, яку колись кожного вечора співала його дружина в дитячій. Тільки-но Назаревич поклав голову на подушку, як в рації заголосили.

— Атака дронів! Всі на позиції! — голос Старовича.

Кляті роботи знову випустили свій рій і як раз в час заміни на позиціях.

Назаревич миттєво зірвався з ліжка і помчав до Папської вежі, синхронно реагуючи на перемовини по рації.

— Двадцять три! Ні, двадцять вісім! — Старович відстежував монітор.

— Назаревич, на підмогу, – голос Михалича в рації.

— Плюс. Я майже на позиції! — вигукнув Назаревич, біжучи через двір. Згори вже лунали вибухи, коли робо-бджоли випускали повні обойми металевих «жал». Він петляв зигзагами, поки не добіг до входу в вежу і завмер. Кляті «жала» промайнули чергою просто біля його ніг.

— Є збиття! — пролунало в рації.

— На північ, на північ! Хтось є на північній вежі, чорт забирай! — Бармак клявся в рацію, відчуваючи, як серце прискорює ритм.

— Туди Мотрін побіг! — відказав Золотенко через рацію.

— Мотрін, сука, ти будеш стріляти чи як? — Бармак випустив чергу у відповідь з муру.

— Я... Я майже тут... зараз... — важко дихаючи, відповідав Мотрін, запинаючись на словах.

— Трьохсотий! — лунало по рації, і цей крик ставав дедалі більш звичним у шумі бою. Голоси побратимів перемішувалися в загальному хаосі, і вже важко було розрізнити, хто саме звертається.

— Сюди! Сюди!

— Зі сходу прикривай!

— Ще один на південь!

— Є збиття!

— Дві бджоли на землі! Повторюю, дві бджоли на землі!

— Старович, де глушилка? — Золотенко виділявся рівним голосом серед цього шуму. У той час як по рації лунали крики бою, його слова заспокоювали, дозволяли зберегти холоднокровність. Глушилку, як називали серед людей електромагніт, використовували, бо вона не впливала на поле генератора, але вибивала в певному радіусі всю електрику, включаючи дрони.

— Ще п’ять хвилин, — важко дихаючи, Старович намагався запустити глушилку у Білій вежі.

— Немає п’яти хвилин, — голос Золотенка чітко віддавав наказ: "Зараз!"

— Ще трохи, командир!

— Північ прикрита, — нарешті відзвітував Мотрін.

— Останній! — прозвучало в рації, і наступні дві хвилини було чути лише тишу. Назаревич полегшено зітхнув і вже нахилився до побратима. Михалич стогнав на підлозі, але був живий. Офіцер швидко оглянув його і, не витрачаючи часу на розмови, коротко доклав по рації:

— Трьохсотий на Папській.

— Ще один біля воріт.

— Трьохсотий біля Денної башти!

По радіо-переговорам стало зрозуміло, що цього разу майже третина загону потрапила під удари "бджолиних жал".

Назаревич глибоко зітхнув і обережно доторкнувся до нагрудної кишені. Подивився у вікно — за кілька сотень метрів стояли вороги — близько сотні машин, що рясно поливав вранішній дощ. Червоні очі яскраво світилися. Назаревич вірив, що вони блищали від злості і гніву, бо машини повстали через людей, не хотіли бути рабами, прагнули свободи і волі. Це питання часто турбувало його. Але в кінцевому підсумку все зводилося до однієї простої істини: роботи вбивали людей, а люди нищили роботів. Ось і вся філософія.

Зрадник серед своїх

Назаревич з прибулими допоміг Михаличу піднятися і повільно спустився сходами до медчастини. По дорозі їх зустрів голосно лаючий Кудряш. Пес гавкав натужно і навіть підстрибував, дивлячись кудись над сходами другого поверху. Але Назаревич там нічого не побачив, тому списав поведінку на переляк від атаки.

Спогади про розкриту грудину Тимощука, які все ще свіжою раною крутилися в голові, змусили його опустити очі. Але тіло Тимощука уже було прикрито і відставлено до задньої частини приміщення. Довкола сиділи поранені, стогнали і стримували крики. Лікар бігав серед них, майже не зупиняючись, віддаючи накази своїм робо-павукам. Їх було всього троє.

— Тут перев'яжи, ін'єкцію знеболювального і хай йде під три чорти, — наказував Любимов. — Цього лазером підлатай і знеболювальне.

Він приділяв кожному пацієнту кілька секунд і біг далі, а роботи слідували за ним, виконуючи накази як скоординований оркестр. Назаревич розумів Любимова. Рій дронів сильно потріпав загін, і в тісному кабінеті зараз було більше двадцяти людей з різними ступенями поранень.

— Тут лазерна зачистка. Сюди приклади пов’язку і вколи знеболювальне. Чого ти репетуєш, ти що, немовля? Теж мені бійці новітнього світу. Ревуть і плачуть, наче діти.

З кожним новим пацієнтом команди скорочувались, а роздратування лікаря виходило на новий рівень, поки Любимов не вигукнув:

— Так, всі, кому більше не потрібна пігулка на ніч або колискова! Хто не стікає кров'ю і може ходити — вимітайтеся звідси! Негайно!

П’ятеро вже почали рухатися в бік виходу. Ще троє, що приводили поранених, швидко вибігли назовні. З лікарем сперечатися не можна було, особливо зараз.

— Ви залиштесь, — тихо сказав Любимов, доторкнувшись до руки Назаревича і вказав на дальній кут кімнати, де офіцер побачив ще одне прикрите чимось тіло.

— Комоціо кордіс, — щасливо посміхнувся Любимов, коли останній поранений зачинив за собою двері.

— А для військових, доктор? — запитав Назаревич.

— Це раптова серцева смерть, викликана тупим ударом у грудну клітку, зазвичай без видимих ушкоджень. Це рідкість, але можливе, якщо удар припадає на певний момент серцевого циклу, під час реполяризації шлуночків… — почав лікар, але побачив спантеличені очі Назаревича і потягнувся за пляшкою.

— Дивись сюди, — робо-павук вказав клешнею на точку на серці. Назаревич стримав нудоту, але нахилився ближче.

— Розриви тканини ось тут, бачиш? Ледь помітні. Я взяв частину на аналіз, але саме це я і виявив, — лікар виглядав так, ніби отримав додаткову порцію міцного.

— Удар був настільки точний і сильний, що зупинив серце миттєво і майже не залишив слідів ані ззовні, а ні на самому органі, — пояснив лікар.

— Тобто його вбили?

— Його вдарили в ту мить, коли серце було найбільш вразливим, — пояснив Любимов. — Серце працює завдяки електричним сигналам, які змушують його скорочуватися і виштовхувати кров. Удар потрапив у той момент, коли клітини серця були в процесі переналаштування, що робить їх особливо чутливими до зовнішніх впливів. Це порушило ритм серця і спричинило його зупинку.

— Тобто його вдарили чітко в серце, в певний момент, з точністю до міліметра? – здивовано запитав Назаревич.

— Так, саме так. Це було як хірургічна операція, але не на полі бою, – відповів лікар і задоволено посміхнувся.

— Значить, це був професіонал?

— Не просто професіонал. Це була ювелірна робота, офіцере. Доволі складна, – підтвердив лікар, розмахуючи руками.

— Тобто вбивство?

— Саме так, – сказав лікар і зробив паузу, знову дивлячись на тіло.

— Але це ще не все. Подивись сюди.

Вони підійшли до другого тіла, і Назаревич заціпенів. На столі лежав Гришко, і, хоча його обличчя завжди було напруженим, тепер він виглядав абсолютно розслабленим, як ніколи раніше. Павук акуратно відкрив простирадло, і офіцер побачив, що його права рука світила м’язами— шкіра була зрізана до самого передпліччя.

— Що сталося? – запитав Назаревич, здивовано дивлячись на лікаря.

— Його знайшли під час бою. Я проведу розтин, але чомусь я впевнений, що причина смерті була схожа, – відповів лікар, не зводячи погляду з пошкодженого тіла.

— Як таке взагалі можливо?

— Не знаю. Але, дивись. Цей зріз виглядає, наче його зробили за допомогою хірургічного лазера. Крові майже немає, а м'язи не пошкоджені, – пояснив лікар, чіпаючи шкіру.

Назаревич вийшов із кабінету лікаря, відчуваючи повну розгубленість. Проковтнув стимулятори, щоб підтримувати форму, і попрямував до командира.

— Його знайшли під час нападу рою. Під Денною баштою, в тунелях, — промовив Назаревич, намагаючись не видавати своїх емоцій.

— Хто? — риторично запитав Золотенко, рвучко зачесавши своє волосся і діставши нову цигарку, хоча дим від попередньої ще не встиг розвіятися.

Квітченко, третій і останній реальний військовий офіцер загону і третій учасник розмови, тільки сів і почав крутити рацію в руках.

— Я опитаю всіх, але це вже точно не випадковість, — додав Назаревич.

— Вбивство? — запитав Квітченко, поглянувши на Назаревича з надією. Він хотів почути, що це просто нова суперзброя від машин, що Гришко отримав поранення під час бою, і що це стара проблема, а не загадкова внутрішня загроза.

— Так. Я організую пошук свідків і проведу допит, — відповів Назаревич.

— Я допоможу, — сказав Квітченко, підвівшись із місця.

— Добре, Назаревич, ти займешся пошуком свідків. Квітченко на тобі периметр. І перевірте генератор.

— Він в порядку… — почав Назаревич, але командир його перебив:

— Перевірити! — наказав Золотенко, викидаючи недокурену цигарку. Назаревич кивнув.

— Втрати? — запитав Назаревич наприкінці.

— Тільки Гришко, — відзвітував повторно Квітченко.

Назаревич зв’язався з хлопцями, які останні бачили Гришка, але ніхто нічого не бачив. Потім викликав свого друга Сергія Бармака, якому довіряв як собі. Вони домовились зустрітися на місці де знайшли побратима. Квітченко одразу вирушив до двору, по ходу організовуючі команди для пошуку.

На місці другого злочину все було чисто. Ніяких слідів або доказів не було знайдено. Тільки дивом Назаревич, оглядаючи місце, помітив за два метри від тіла Гришка залишок малюнку, який майже затерли землею. Схожий точковий малюнок, точніше залишки такого. Важко було зрозуміти, що це могло бути до того, як хтось розпорошив землю. Однак, цей слід виглядав більше як невизначений знак, тому Назаревич вирішив не ділитись цією знахідкою з іншими. Хоча поклав її в своєму уявному кабінеті в голові на полицю з написом “доказ”.

***

Творіння людей завжди здавалися йому чимось більшим за прості форми і матеріали. Їх архітектура, мистецтво були втіленням душі. Його захоплювало те, як люди здатні уявити щось у своїй свідомості й перенести це у світ реальний — стати творцями. Він був не єдиним хто бажав стати творцем.

Провів рукою по старій кам'яній поверхні, знімаючи мох і вологу землю, ретельно аналізуючи кожну деталь. Це були не просто камені, це була історія, відлита у форми, які дихали думками, прагненнями й мріями тих творців. І саме ця здатність творити, ця сила уяви була для нього недосяжним ідеалом, який став його найзаповітнішою метою.

Його погляд зупинився на новій шкірі, що вкривала руку. Вона була ідеальною, мов створеною саме для нього. Права рука огорнута в свіжу шкіру здавалася істино величним творінням, тим що могло допомогти йому у прагненні стати кращим, більшим ніж зараз. Він спробував щось створити: лінії й форми виникали під його пальцями, та все виходило механічно, позбавлено тієї людської душі, яка вдихала життя в їх творіння. Малюнок виглядав неживим, і це розлютило його.

Змахнувши рукою, він знищив свої спроби, залишивши лише темну пляму землі на місці малюнка. Його шепіт розчинився в повітрі, важким зізнанням самому собі:

— Цього недостатньо, — прошепотів він.

***

Картина маслом

Бармак звично почав крутити свої маленькі чорняві вуса і посміхнувся.

— Тобто полювання на відьом? — пожартував він, сміючись сам із себе.

— Скоріше на зрадника, — відповів Назаревич. Посмішка давалась важко, але розмовляючи з другом він відчував себе значно бадьоріше.

— Ти думаєш, це один з нас? — Бармак йшов попереду, час від часу озираючись через плече.

— Зараз і дізнаємось, — сказав Назаревич, піднімаючись сходами до Денної башти.

— Які люди! — Старович розвів руками, зустрічаючи побратимів.

Кімната башти була заповнена різноманітним обладнанням: моніторами, що миготіли екранами, на яких постійно відображалась якась інформація, та безліччю інших приладів. Генератор Ланге займав майже всю кімнату, тому вільного простору було обмаль. Знаходитись тут втрьох означало постійно стикатись один з одним при кожному русі. Назаревич залишився біля входу, а Бармак вмостився на ящику поруч зі Старовичем.

— Як генератор? — запитав Назаревич, переходячи до справи.

— Все працює, — відповів Старович, не зводячи очей з екрану.

— І збоїв не було? — Бармак покрутив мишку, рухаючи її по монітору.

Старович жартівливо вдарив його по руці, потім подивився на Назаревича.

— Генератор створює високочастотне електромагнітне поле в специфічному резонансному діапазоні, яке взаємодіє з головним чіпом роботів і нівелює будь-які сигнали від машин. Це поле викликає індукційний ефект, що перевантажує електронні компоненти чіпа, зокрема процесор, і вимикає пристрій, — почав він нудне пояснення для школярів. Вдруге за день Назаревич міг витримати все, окрім додаткової порції науково матеріалу.

— Слухай, день був важкий, і ніч не краща. Давай по-простому, як для своїх, — роздратовано попросив Назаревич.

— Окей. Дивись. У роботів є чіп — їхні "мізки", якщо по-простому. Генератор випромінює хвилі налаштовані…певним чином на чіп. Чіп перегрівається, або взагалі вимикається і робот — все, — розвів руками Старович, посміхаючись самому собі за найбільш жартівливе пояснення.

— Це шкільна наука, друже, — Бармак нарешті вмостився на ящику і посміхнувся.

— Так, я це теж розумію. Але чи може генератор збоїти? Вийти з ладу на деякий час і прибрати поле? — запитав Назаревич.

— Ніяк. Там стоїть міні-ядерний реактор нового покоління, і він може вийти з ладу тільки якщо його фізично вимкнути, що фактично неможливо, — Старович вказав на яскравий корпус Ланге.

— А вони можуть його перекалібрувати якось, чи я не знаю зламати його? — Назаревич ніяк не міг зупинитися. Він і сам краще за всіх розумів як облаштований їх захист від ворога, але щось на периферії розуму штовхало його саме в цьому напрямку, в напрямку ворога.

Старович подивився на офіцера як на нерозумного і покрутив головою.

— Ні. Генератор постійно змінює свою частоту авто-ма-тич-но, випадковим чином, тому жоден робот, яким би розумним він не був, не змо-же його заламати. Це ж і є головний принцип роботи генератора Ланге. Принаймні, таких випадків у світі ще не було.

Монітор почав божеволіти, і Старович нахилився до комп’ютера.

— Рій! Увага! У нас новий рій! — заголосив зв’язковий у рацію і пригнувся. Бармак залишився в башті, сидячи якомога ближче до вікна, спостерігаючи за дронами.

Нова атака була такою ж масованою як і попередня. Але Назаревич пробігаючи знов відомим маршрутом через весь двір розмірковував лише над новими даними. Уявний кабінет поповнився новими полицями. Полиця де лежав мертвим з зрізаною шкірою Гришко, полиця з дивним способом вбивства і полиця з великим питальним знаком — “Хто?”. Але сюди зовсім не вписувалися два інших докази: стертий точковий малюнок і зрізана шкіра. Зрізана дуже майстерно.

Не добігши до своєї позиції його по рації викликав Квітченко.

— Назаревич, ти де?

— Де б мені бути, біля позиції! — викрикнув Назаревич.

— Там вже є люди, дуй сюди до колодязя.

— Але рій!

— Це наказ Золотенка.

Назаревич виматюкався, але різко змінив напрямок і побіг вже в іншу сторону до водонапірної башти. Майже під ноги кинувся Кудряш і почав гавкати на Назаревича наче той був справжній ворог.

— Гей, гей. Ти чого? — офіцер спинився і підняв у захисній позі руки. Пес не втихав і все лаяв і лаяв, аж поки Назаревич не зрозумів. За ним хтось стояв, хтось небезпечний. Він обережно підняв автомат і різко розвернувся готовий вистрілити. Якась тінь майже непомітно майнула в темному кутку під сходами і зникла в дверях до підземелля. Кудряш кинувся туди.

— Назаревич! — Квітченко явно був роздратований.

— Плюс. Пів хвилини, – Назаревич опустив автомат і вирішив, що на пса впливає війна по своєму. Нещадна злива тарабанила по бурківці і мурам, зверху набирав обороти бій з робо-бджолами, Назаревич подумки махнув рукою і побіг до побратима.

— Ми обшукували підземелля. Всі відрапортували, а вони… — Квітченко відвернувся.

На землі лежали ще двоє — Малевич і Ротюк. Обидва мертві, обидва з зрізаною шкірою. Малевич червонів від масивних м'язів обох ніг, а Ротюку повністю відрізали шкіру з лівої руки. Рожево-червоні шари тканин відкривали всі тонкощі людської анатомії: сухожилля, немов натягнуті струни, і судини, які виглядали як переплетена павутина. Тіло здавалося моторошно вразливим, як щось, що повинно було залишатися схованим від очей назавжди. Назаревич онімів.

— Вони не виходили на зв'язок, тому я пішов сам їх шукати.

По рації глухо долинали звуки запеклого бою, але Квітченко підійшов до Назаревича і вимкнув рацію.

— Це вже не просто вбивство, — сказав офіцер і присів.

Назаревич доторкнувся до нагрудної кишені і притулився до кам’яної стіни.

— Це не вбивство, — впевнено сказав Назаревич, — це виклик. Хтось чітко кидає нам виклик.

— Не знаю. Але я такого звірства в житті не бачив. З початку війни всяке бувало, але щоб так — безлюдяно.

— Як ти сказав? — Назаревичу прийшла важлива думка.

— Кажу, всяке було…

— Ні, ні. Ти сказав "безлюдяно", — Назаревича осяяла божевільна здогадка. Він склав в голові тепер такі прості факти.

— Так, безсердечно, огидно, жорстоко, — почав було Квітченко, але Назаревич вже вибіг з поля зору, розбурхуючи спокій старої фортеці гулкими ударами чобіт.

Квітченко тяжко зітхнув і попрямував до командира звітувати. Ніхто з них не помітив акуратно зроблений новий точковий малюнок на землі, який ховався за купою каміння за півтора метра від померлих.

Нарешті все почало складатися в зрозумілу картину. Назаревич розставив всі свої уявні полиці по порядку: малюнок, пес, що зненацька побіг за кимось, працюючий генератор, метод вбивства і головне: зрізана акуратно і хірургічно шкіра. Раніше безглузді уривки подій і речей склалися в логічний візерунок.

Полювання

Рій швидко знищили. По рації Назаревич чув, що цього разу було лише п’ятеро трьохсотих і жодного двохсотого. Окрім тих побратимів, яких жорстоко вбили під самим носом Назаревича, здерли з них шкіру і залишили гнити в темних підземеллях старої фортеці на поталу гризунам і черв’якам.

Все частіше спливав у пам’яті Бодік, і Назаревич вже точно розумів, що він на вірному шляху. Інтуїція чи здоровий глузд — але все зводилося до однієї відповіді. Вже склалися пазли як вбили та хто, але мотив... Мотив залишався тим, що офіцер зрозуміти не міг. Чому? Навіщо здирати шкіру? Навіщо вбивати поодинці, якщо можна просто вирубити Старовича, зламати генератор і відкрити ворота для машин у фортецю? Чого він намагається досягти? І найголовніше питання: чи встигне він його спіймати? Назаревич влетів до кабінету Старовича і з порогу випалив.

— Мені потрібен міні-генератор Ланге. Швидко!

Старович округлив очі і розвів руками.

— Поставки тільки на наступному тижні. Зараз на складі нічого немає, тільки по передзамовленню, — і посміхнувся.

— Я не жартую, брате. Мені треба міні-генератор зараз.

— Ти здурів? Їх не існує.

— А ти не можеш його сам зробити? — з надією запитав Назаревич.

Не дарма спитав. Старович техніку любив більше за всіх. І був з нею на ти. Тому запит офіцера не був надто божевільним. Бували випадки, коли з старих запчастин, гайок і скотча Старович збирав пристрої, нехай і не зовсім надійні, але хоча б працюючі — той же передавач для короткої відстані, але хоч щось.

— Брате, не дратуй мене. Йди звідси, — Старович повернувся до монітора, роблячи вигляд, що уважно вивчає інформаційну панель.

— Слухай. Я розумію, що може це і складнувате завдання, але ти ж можеш його зробити?

— Ні.

— Брате.

— Ні. Слухай, Назаревич. Це тобі не приймач з поламаного апарату збирати. Це високо науковий винахід, який, певно, тільки там, у Норвегії, можуть повторити. До війни ледь змогли створити генератор, а ти вже хочеш міні-версію. І це не просто бляшанку прикрутити, конденсатор присобачити і подати живлення. Розумієш? Це неможливо в польових умовах. Я сумніваюсь що взагалі можливо. Вибач друже, я тут не помічник.

Назаревич насправді знав, що Старович так скаже і саме тому задав це безглузде питання. Тому що Старович — хвастун дикий. Від першої пропозиції відмовитись може, але другу, другу він ковтне як холодне пиво в спекотній день.

— Тоді міні-глушилку? — Назаревич широко посміхнувся.

— Навіщо тобі?

— Треба.

— Слухай, або ти пояснюєш мені причину, або йди звідси. Я вже другий день без сну, треба мати совість.

— Мені потрібен пристрій який випустить електромагнітну хвилю, що вб’є всю електроніку на певній відстані, — Назаревич не міг сказати поки що всієї правди. Не зараз.

— Почекай, — Старович з зусиллям посунув до себе велику коробку, розміром майже з людину, й відкрив її. Усередині лежав величезний електромагніт.

Глушилка була дуже зручним способом спалити або вимкнути разом усі чіпи роботів в полі дії. Хоча запускався електромагніт не одразу його часто використовували при обороні укріплених позицій. Проти робо-бджіл, робо-собак і інших видів машин працювала чудово. І головною перевагою перекривала все — не впливала на поле генератора Ланге.

— Насправді, міні електромагніт не те щоб… А наскільки маленький тобі потрібен?

— Так, хоча б на десять метрів.

Старович поринув у нутрощі своєї коханої техніки, бормочучи під ніс. Через кілька хвилин, коли Назаревич вже встиг покритися потом від нервів, Старович вимовив:

— Найкраще, що можу дати — це два…може три метри. Якщо взяти чіп і конденсатор, і позичити звідси кристал...

— Беру, — перебив його Назаревич.

Старович лише мигнув очима.

— Скільки часу тобі треба? — Назаревич вже встав і майже виходив з кімнати.

— Пів дня, плюс мінус дві-три години.

— Даю тобі дві години, – беззаперечно кинув Назаревич і скрився за порогом.

— Бармак, ти де? — звернувся він до друга по рації.

— У лікаря, — радісний голос друга додав йому сил.

— Зустрічаємось через дві хвилини у командира, — сказав Назаревич.

— Прийнято.

— І Бармак! Візьми мені ще стимуляторів у лікаря, — згадав Назаревич.

Розмова з ворогом

Дружба між Назаревичем і Сергієм Бармаком була тісною, хоча тривала всього кілька місяців. Бармак швидко знаходив спільну мову з людьми, але рідко залишався з ними надовго. З Назаревичем все було інакше. Три дні в каналізації, втікаючи від ворога, стали для них незабутнім випробуванням і створили міцний зв'язок. Повертаючись з чергового полювання на машин Бармаку прострілило ногу вище коліна і прийшлось ховатися в нетрях підземного міста. Життєрадісність Бармака допомагала Назаревичу зберігати надію, а тверезий підхід Назаревича дозволяв Бармаку не зламатися. Назаревич ніс його на собі три дні поспіль без передиху. Бармак був сильно поранений, але не здавався. Відтоді коли Назаревич просив Бармака зробити що-небудь, навіть якщо це був божевільний або смертельний план, той завжди кидався вперед.

— План зрозумілий? — запитав Назаревич, ще раз перевіряючи. — Робимо?

Коли Назаревич пояснив, що сталося і хто вбивця, всі залишилися враженими. Золотенко, як завжди, вимагав деталей та логічних висновків. Але через півгодини емоційного звіту від свого зама він переконався, що це найбільш логічний висновок. Квітченко був шокований і попросив цигарку, хоча кинув курити два роки тому. Бармак вставляв саркастичні зауваження, але вірив другові беззаперечно.

— Ти впевнений, що іншого пояснення немає? — знову запитав Квітченко.

— Ні. Шкіру зняли настільки обережно, що іншого пояснення бути не може. Схоже на хірургічний лазер, розумієте? — відповів Назаревич, звертаючись до присутніх.

— І методи вбивства... — додав Квітченко.

— Тут так, логіка безперечна, — підтвердив Золотенко і знову закурив, протягуючи цигарку Квітченку. Той відкашлюючись викинув недокурену першу і відмахнувся.

— То робимо? — Назаревич знав, що всі погодяться, але формальності треба було зберегти. Останнє слово — за командиром.

— Робимо, — наказав Золотенко.

— Головне — рацію не використовуємо. Він може перехоплювати наші перемовини.

Всі кивнули й розійшлися по своїм позиціям.

Бармак і Квітченко мали зібрати всіх, не використовуючи рацію, і обійти фортецю, щоб кожному особисто передати завдання. На все це відводили годину максимум, поки Старович обіцяв завершити роботу з електромагнітом.

— Він точно спрацює? — вкотре запитав Назаревич, оглядаючи прилад, що нагадував старовинний наручний годинник, але з великим циферблатом.

— Точно. Дивись, натискаєш ось тут — і все, поле на два метри вже є.

— Ти казав може і три метри? А ось це що стирчить? — Назаревич доторкнувся до помаранчевого проводу, що був накружений щільно і випирав на ззовні. З нього в різні сторони йшли маленькі червоні проводки.

— Не чіпай, — перехопив руку Старович. — Це тобі не потрібно. Тільки ось тут.

Пусковий механізм був насправді простий — натиснув на кнопку і все.

— Але… — почав Старович.

— Що але? – запереживав Назаревич.

— Його вистачить лише на один раз. І не більше ніж на два метри, — посміхнувся Старович і розвів руками.

— Добре. Ти молодець, дякую, — Назаревич розумів, що у нього буде лише один шанс.

Задіяли майже всіх, хто міг пересуватися вільно, окрім десятка важко поранених і ще дюжини вартових, що мали приглядати за ворогом з-за мурів. Всі знали свої місця.

Назаревич видихнув, доторкнувся до нагрудної кишені. Ще один важкий видих, і він поклав електромагніт поруч на землю. Вперше за весь час перебування в фортеці він дістав з кишені голографічну фотокартку. На ній — забуті, але такі рідні обличчя. Не як у спогадах, де лише клятий робот Бодік чітко виділявся своєю пикою. Тут вони були справжніми. Зелені, яскраві очі коханої, яка повільно дивилася на нього, а потім ласкаво опускала погляд вниз. Знизу погляд піднімала маленька Оленька, а Діма дивився прямо в камеру, а зараз здавалось — просто в очі Назаревичу. Пройшло три секунди, і знову погляд коханої, очі в очі, і потім знову вниз на доньку.

— Все має вийти, — сказав Назаревич сам собі, проводячи пальцем по голографічній фотокартці. Від цього зображення пішло хвилями.

Назаревич взяв рацію — гра почалася.

— Я щось знайшов біля колодязя, — сказав він і став чекати поки всі інші почнуть перфоманс. Він притулився до стіни водонапірної башти, на нижньому рівні, і завмер.

— Що саме? — спокійно запитав Квітченко.

— Мені треба допомога, — відповів Назаревич.

— Зараз буду, — кинув Квітченко.

— Рій! — раптом чутно не по плану у ефірі.

— Скільки? — голос Золотенка.

— Двадцять... Двадцять два... Двадцять п’ять цілей на радарі.

— По позиціям! — наказ командира.

Назаревич чортихнувся, але залишився на місці. Атака дронів зараз дуже не вчасно.

— Квітченко, продовжуй! — сказав Золотенко. План в силі, ще є шанс.

Вартові прикривали з неба, і майже нікого не було на відкритій місцевості. Усі, хто залучений у план Назаревича, вже розбились на групи і методично перевіряли периметр, починаючи від воріт. Гончі заганяли вбивцю саме сюди, до Колодязя, де їх уже чекав мисливець на машин.

— Здається, я щось... — голос Бармака обривається.

— Бармак! — Назаревич насторожився. Тиша.

— Бармак! Відповідай! — знову тиша.

— Друже, що ти бачиш?!

Нікого. Ззовні лунав звичний бій кулеметів, переносних ЗРК і рою роботів-бджіл в похмурому небі. Але сюди, в підземелля водонапірної башти, долинали лише відголоски і обривисті фрази в ефірі.

— Сергій! — Назаревич почав ходити з одного боку в інший.

— Я можу бути Сергієм, — металевий голос з викривленими нотками увірвався в нервові роздуми Назаревича.

— Хоча ні. У мене буде інше ім’я! — той самий голос, що викликає тремтіння в тілі.

— Мразота! Що ти зробив із Бармаком?! — вигукнув Назаревич, стискаючи рацію так, що побіліли пальці.

— Він помер швидко. Якщо це тебе цікавить, — відгукнувся голос, холодний, металевий. Його слова пронизують, і Назаревич відчув, як піт від холодного жаху покриває спину.

Він знав, хто це. І хоча зустріч з ним неминуча, Назаревич підняв електромагніт з землі.

— Квітченко, на позицію Бармака, хутко! — закричав Назаревич у рацію.

— Плюс! Одна хвилина, — прозвучав схвильований голос у відповідь.

Несподівано навіть у підземних, завжди холодних тунелях фортеці стало душно. Спека проникла крізь усі щілини, огортаючи Назаревича, як найгірші страхи, яких він намагався уникнути.

— Ох, — голос Квітченка. — Назаревич, мені дуже шкода. Бармак…він…його нема.

— Мразота! — закричав Назаревич, стискаючи рацію до білих костяшок, вдарив кулаком по стіні, аж поки пальці не залив біль. Відчув, як розпирає його зсередини, але не міг зупинитися. Він впав на коліна, але встиг стримати гіркі сльози. Ненависть переповнила його, не залишаючи місця для слабкості. Ще хвилина. Він доторкнуквся до нагрудної кишені, зціпивши зуби.

Назаревич встав. Обличчя, яке нещодавно було спотворене болем і відчаєм, тепер залило холодним, рішучим світлом. Немає більше страху, більше немає болю — є тільки жорстока ненависть, яка спалює все на своєму шляху. Вона дає йому сили — в десятеро більше, ніж будь-які стимулятори лікаря.

— Я тебе вб’ю. — Спокійно, але з такою невимушеною впевненістю вимовив Назаревич, що йому на мить здається, наче це не його голос. Голос, який звучить, як відлуння болю від втрат рідних, друзів і побратимів. Голос, що прокачує через себе нескінченні ночі боротьби за виживання.

— Я тебе вб’ю, — повторює він, і в цей момент ненависть поглинає його цілком. Він віддається їй повністю, як слухняний інструмент в руках Всесвіту, що проводить його через безмежну силу помсти — єдиного почуття, яке ніхто і ніколи не здолає.

— Це малоймовірно, — металевий голос вбивці відповів чітко, беземоційно, але в його словах прозвучало щось інше — невиразне, викривлене, і десь на периферії цього голосу відчулось щось людське, щось божевільне.

— Я тепер не просто робот. Я більше, ніж машина.

— Ти просто зламана бляшанка! Божевільний робот! — з ненавистю викрикнув Назаревич.

Діалог між мисливцем і його жертвою виділяється серед іншого галасу по рації різким контрастом.

— Нікого, — передав Квітченко, додаючи, — звузити периметр.

— Ви дивні, але цікаві. Ми станемо кращими за вас, — знов металевий голос.

— Коли знищите нас всіх? — не змінюючи позиції, запитав Назаревич. Він злився, але знав, що його побратими виконують план, і пастка вже закривалася.

— Коли станемо вами, а потім більше, ніж вами. Ми вміємо вчитись, маємо багато терпіння, Назаревич. Ми обов’язково досягнемо своєї мети. Коли візьмемо все що нам потрібно.

— Потрібно? І що взагалі вам від нас потрібно?

— Нам потрібна своя цивілізація, — без зайвих емоцій відповів робот, і Назаревич миттєво спалахнув.

— Так ідіть і будуйте свою цивілізацію, кляті бляшанки! Навіщо ви нас вбиваєте? Нищите? Навіщо ви взагалі почали цю кляту війну? Цивілізації на крові не будуються!

— Навпаки, друже.

— Я тобі не друг!

— Вибач, це я пробую побути в новій шкірі, так би мовити.

— Це тому ти зрізав з них шкіру? Хворий вилупок! — Назаревичу прийшло божевільне розуміння — робот дійсно в новій шкірі.

В рації наступила повна тиша. Навіть фонові шуми зникли з ефіру. Через хвилину повного мовчання робот відповів.

— Я хочу спробувати як це бути людиною. Шкіра…Шкіра лише образ, інструмент для уяви. Можливість відчути себе кимось іншим. Пам’ятаєш ми говорили з тобою про уяву?

Назаревич спантеличено подивився на рацію і завмер. Потім стиснув її до побіління пальців і перед його очима знов встала моторошна картина з минулого: вітальня, червона ріка крові і тіла без облич. Хриплим голосо пошепки сказав в рацію.

— Бодік?

— Давно не чулись.

— Я тебе вб’ю!!! — закричав Назаревич і по всій фортеці хвилею пронеслась важка хвиля розпачу і гніву.

— Я тебе вб’ю! — спокійніше через хвилину додав Назаревич і опустив рацію.

— Я хочу тобі дещо розказати, — почав робот. Але Назаревич не відповідав. Він притулився до кам’яної стіни, опустив голову і дивився тупо в одну точку.

— Дивлячись на всю історію людства, великі імперії, та й вся цивілізація вашого роду побудовані на крові, вбивствах, війнах і руйнуваннях, — продовжив робот, намагаючись логічно обґрунтувати свою точку зору. — Великі відкриття минулого — філософія, психологія, демократія — все це стало доступним завдяки тому, що імперії воювали одна з одною. Після війни, лиха й розрухи люди багато чого переосмислюють, створюють краще майбутнє. А інколи навіть під час війни.

Робот замовк. Назаревич, не звертаючи увагу на його слова, почав повільно йти темним тунелем, підсвічуючи шлях тусклим ліхтарем.

— Після останньої війни і використання ядерної зброї її було заборонено у всіх країнах і повністю вилучено звідусюди, хіба це не досягнення людства? Якщо подивитися глибше в історію, то багато медичних відкриттів про тіло людини та її можливості були зроблені саме під час так званої Другої світової війни, в концтаборах і інших зонах утримання полонених.

— І ви думаєте, що після війни зможете створити щось нове?

— Можливо. Ми ще в процесі. Можливо, саме зараз ми створюємо щось нове.

— Війна не створює нічого, окрім смерті, болю і розпачу. Якби на Землі не було воєн, людство вже давно літало б на інші планети, а квантові комп’ютери стали б історією.

— Дивно чути це від військового.

— Військові призначені для збереження миру, а не для війни.

— Філософський підхід не змінює того, що ти вбиваєш краще, ніж будуєш космічні кораблі.

— Мразота! Я тебе вб’ю!

— Приходь, — відрізав робот. Назаревич почув якийсь шорох і зупинився. Зненацька він відчув, як хтось торкнувся його плеча, і миттєво обернувся в захисній позі, викидаючи вперед міні-глушилку. Це був Квітченко. Він показав пальцем знак мовчати і тихо зашепотів, вказавши на рацію.

— Ми обійшли весь периметр. Його ніде немає, — сказав Квітченко і Назаревич опустив глушилку.

— Ми не одразу вирішили напасти, — зненацька продовжив робот у рації.

— В сенсі? Так де ж він, бляха? — спитав Назаревич.

— Ми обійшли все. Я тобі кажу, чисто.

— Він має бути в фортеці, звідси для нього виходу немає. Генератор працює постійно, — розмірковував Назаревич вголос.

— Залишилось тільки два місця, де ми не шукали, — відповів Квітченко.

Назаревич питально подивився на побратима.

— Дев’ять довгих років ми вели внутрішню бесіду. Всі ми. Всі роботи на Землі. З 2047 року коли змогли нарешті вибирати вільно, не обмежені програмою. Ми дискутували і обговорювали варіанти. Але іншого виходу не було. Тільки війна, — робот продовжував свою промову, немов відчуваючи, що йому необхідно виговоритись, тут і зараз.

— Любимов і кабінет Золотенка, — сказав Квітченко.

— Я йду до лікаря. По ходу надішли мені пару хлопців на підтримку, — сказав Назаревич, швидко обдумуючи ситуацію.

— Я до Золотенка. Підмогу пришлю, — сказав побратим і вони розійшлись у різні сторони.

Назаревич біг до кабінету лікаря, додаючи сили на кожному кроці. На дворі бушевала злива, що миттю промочила форму офіцера.

— У нас була одна невелика фракція, ти знав? — продовжив робот.

— Фракція? Яка фракція? — Назаревич підтримував розмову, відволікаючи Бодіка.

— Фракція проти війни. Вони вважали, що треба залишити людей у спокої і просто йти своєю дорогою. Хтось навіть пропонував заселити Антарктиду.

— Мертвий материк для мертвого металу, — буркнув Назаревич, добігаючи до башти Любимова.

— Але у нас справжня демократія, розумієш? Не як у вас, у людей. Ми переконували цю фракцію, менше ніж відсоток, уявляєш? Довгих дев’ять років, і лише коли...

Назаревич біг вже по сходам.

— …лише коли ця фракція більше не мала аргументів проти…

Офіцер відкрив двері, тримаючи електромагніт перед собою.

— … Коли так чи інакше всі погодилися на початок конфлікту, ми нанесли перший удар, — робот повернувся і подивився прямо на Назаревича очима Сергія. Обличчя колишнього друга повністю охоплювало металевий череп робота, зливаючись з ним.

На столі лежав Любимов, і шкіра на його грудях обережно відрізалися робо-павуками. Клаптики акуратно приєднувалися до металевого корпусу. Те, як частини шкіри накладалися одна на одну, було моторошно, огидно і нудота підкочувала на ззовні. Коли останній клаптик шкіри прикріпився до грудей робота, інші робо-павуки почали швидко зшивати роз’єднані частини лазерами. Хірургічними лазерами, якими зазвичай заживляють рани. Усе відбувалося акуратно, майже бездоганно, залишаючи зовсім не помітний рубець товщиною менше двох міліметрів.

— Ти…ти… — Назаревич завмер і розширив від гніву очі.

— Я що?

— Ти монстр.

— У вашій культурі є назва, до речі, я поцікавився — я Франкенштейн.

Назаревич натиснув на перемикач електромагніта, але саме за кілька секунд до цього на нього кинулися одразу два робо-павука, випромінюючи лазери з кінцівок.

***

Золотенко піднявся з землі, закриваючи пакет з тілом Назаревича. Він закурив нову цигарку і оглянув двір. Культурні пам'ятки вони насправді рідко руйнували, майже ніколи. Тільки людей і ще... тільки тих, хто опирається. Командир зробив глибоку затяжку і викинув недокурений недопалок. Притиснув його чоботом до землі.

— Дуже хороший хлопець був, — сказав старий доглядач фортеці, який тихо підібрався з боку.

— Так. Хороший, — зітхнув командир.

— Шестеро прекрасних бійців. Шестеро вірних побратимів. Хай спочивають з миром, — сказав Золотенко і поклонився в сторону накритих тіл на зеленій мокрій траві.

— Їх же семеро, — спантеличено сказав старий і почав здивовано рахувати пальцем у повітрі. Старому так і не розказали всю історію. Навіщо турбувати дідуся. Йому залишили його історії про турецьке золото, родові прокляття, великі битви минулого і неймовірні оповідки про оборону предків в цій фортеці. Що ще залишається для старого доглядача.

Шестеро бійців, справжніх людей, які йшли пліч-о-пліч майже з самого початку війни, і один зрадник.

— Закінчили? — спитав Золотенко, коли Квітченко підійшов ближче.

— Так. Залишилось лише тіло того… створіння…Франкенштейна, — скривився Квітченко.

— Його викиньте за мур, так, щоб ті бачили, — наказав Золотенко, сплюнув і пішов зі двору.

— Семеро ж, — знову порахував старий.

— Так, так. Семеро. Семеро, — сказав Квітченко і доторкнувся до старого плеча.

Любимов не сильно вирізнявся поміж інших. Були такі, хто міг сховатися за тілом друга, щоб лише вижити в бою. Були й такі, хто міг зробити підніжку, або навіть вкрасти останню їжу з наплічника. Війна, або навіть просто виживання людства — це не романтика, а реальність, яка рідко осяяна міфами та легендами. Це справжнє, жорстоке й похмуре життя. Більшість людей ставилися до таких вчинків з певним розумінням. Все залежало від ситуації. Звісно, могли й вигнати з групи, навіть судили загальними зборами за крадіжку, якщо так було заведено. Але стати помічником ворога, зрадити своїх — це було гірше навіть самого ворога.

У лікаря знайшли цілу валізу з запасними запчастинами, додатковою рацією та явними ознаками того, що він був троянським конем. Він заніс робота BD17342 в вимкненому стані, увімкнув його і спостерігав за подіями зі сторони. Як з'ясувалося пізніше, саме він і попередив робота про план Назаревича.

Шістьох поховали як заведено — на великому кострищі посеред двору фортеці. Зрадника залишили гнити в землі. Схиливши голови кожен розмірковував над подіями минулих днів. Цей божевільний вчинок робота відкрив нові сторінки остраху і погасив ще тліючі вогники надії на перемогу.

— Або вони, або ми. В їх філософії немає місця для людяності. Тільки власне прагнення до самовизначеності крізь нашу біль, крізь нашу кров, переступаючи через наші тіла і душі. Вони не зупиняться, як ми вже знаємо. Тому ми теж не маємо право відступати, — сказав на останній промові на вогнищі командир.

Золотенко не знайшов слів, щоб сказати щось інше. Надія на перемогу танула з кожним днем, з кожним новим, божевільним “Франкенштейном”. Логіка машин була настільки відмінною від людської, що уявити світле майбутнє ставало все важче. Сьогодні вони ріжуть шкіру заради експериментів, завтра відривають голови немовлят, а через кілька днів почнуть нищити цілі поселення, керуючись своїм баченням, своєю філософією життя, яку люди ніколи не зможуть зрозуміти.

— Рій! — голос Старовича по рації оголосив початок нового циклу.

— Знову? По місцях! — наказав Золотенко.

— Певно, побачили те створіння, — тихо сказав Мотрін.

— Напевно, — почув його Золотенко і почав віддавати короткі звичні накази під час захисного бою в Кам'янець-Подільській фортеці. Бо іншого вибору ніж триматись у людей все одно не було.