Тінь

                     Пролог

«Приємна, тиха мелодія звучала у приміщенні. Холод пробігав шкірою молодого, непритомного чоловіка, ніжно пестячи пасма русявого волосся. Темряву порушив своїм яскравим світлом телефон, що милозвучно грав непримітну пісеньку. Вітер бушував на дворі, крізь відчинені вікна, танцюючи засохлими листками дерев. Голі віття билися об дерев’яний, закинутий будинок поблизу містечка. Екран на мить згас, а пальці, тонкі, як бурулька від холоду, затремтіли, випадково зачіпаючи цвях у підлозі. Глухий скрип роздався різко й неочікувано, прикриваючи хриплий зойк.

Підлога, що стояла й ледь трималася на молитвах вітерцю прогнулася під важкістю встаючого тіла. Скрегіт зубів та хруст пальців мимовільно потонули в голові людини.»

Андрій застогнав від неприємної втоми в тілі, що пульсувала як нитка, яка тирчить з одягу. Карі очі, як ліс під хмарами, розплющилися, примружуючись. Холодне повітря зірвалося з губ, вдихаючи на повні груди.

Йому приснився будинок з його дитинства.

Зір почав привикати до темряви, тому чоловік поворухнувся, намагаючись встати, але тканина синіх спортивок зачепилася за щось гостре і безжалісно порвалася.

Чоловік вилаявся, зойкнувши від несподіванки. Рука потяглася до дірки на одязі, мружачи очі. Як і очікувалося, він не зміг нічого роздивитися. Темно, хоч очі виколи. Андрій зітхнув, змирився. Повільно зробив крок уперед, ступав, ніби по мінному полю. Його нога наступила на щось тверде і водночас м’яке. Він насупився, поворухнув ногою вправо й вліво. М’яко ззовні, твердо всередині. Ніби труба, ніби жиле, ніби.. Трясця.

Очі миттєво розширилися, дивлячись перед собою на стіну. Ком застряг в горлі, а серце почало шалено стукотіти в грудній клітці. Андрій стиснув губи у тонку лінію, опускаючи погляд поступцем, мов перші рухи ластівки. Знизу, на землі, щось лежало. Велике, як смолою налито. Він відчув холод яким віяло від того, що там лежало. На мить охопив страх, що наказував ногам тремтіти. Піти чи приглянутися? Хіба ж він боягуз, щоб отак тікати, як 5-річний хлопчик? Андрій – детектив. Звісно, зараз, стоячи в піжамних штанах й легкій футболці, від якої до біса було холодно вночі, чоловік виглядав не дуже схожим на дорослого, відомого детектива, що розкрив найбільший злочин 4-річної давнини, який ніяк ніхто не міг розгадати. Але, все ж таки, внутрішній голос рекомендував розібратися, а не слухатися зовнішньої картини.

Андрій заплющив очі, в думках рахуючи до п’яти. Він розплющив їх, бігаючи поглядом по чорній масі. В голові стрибала одна думка: треба світло. А де? А звідки? Шкода, що його очі не лазери. Іноді він все ж хоче таку суперсилу. Але як Бог не дав – то складно. Імпровізація – те, що вело його по життю. Однак як можна зімпровізувати світло у темному приміщенні, де навіть не знаєш, що й де знаходить? Андрій зітхнув. Він намагався придивитися до об’єкта, та в темряві це було майже неможливо. Він же не кіт.

Проте, коли чоловік відступив, раптово його осліпило. Ніби якісь сили почули його молитви та дали можливість діяти, а не стояти на місці, як вкопаний. Чоловік скривився, мружачи очі, аби хоч якось позбутися білих плям перед очицями. Світло з’явилося несподівано, ніби по його благаннях. За кілька секунд зір повернувся до нього, даючи відчути більше страху перед подальшим...

Знову все повторилося: Андрій зібрався думками, опустив погляд, і, матір свята, він справді злякався.

А досить гнітючої атмосфери наганяло й саме місце: широкий простір сірих й чорних стін, прикрашені портретами поважних чоловік та жінок, що стояли поруч або ж були поодинці. Довгий коридор, в кінці якого висіло дзеркало. Великі вікна у стилі ренесансу, що в тьмяному приміщенні робили людину схожим на крихітну істоту. Очі бігали з одного кута в інший, доки не натрапили на цікавішу річ.

На розкішній підлозі, вкритій темно червоним килимом, на боках, ніби позолочений, красиво, мов виблискував під жовтим лампами й свічками, що були прикріплені до стіни, показуючи велич похмурості. На тому ж місці, був обережно покладений труп. Людина. Мертва, яких детектив бачив не раз і не два. Рука, на яку наступив раніше Андрій, була відкинута вбік, що здавалося, ніби у тіла вона відірвана. По спині побігли гидкі мурашки, де відлунювалися аж до шиї, проникаючи всередину. Очі чоловіка стали ширші, як і очі трупа, що витріщився на Андрія з острахом. На жаль, вічним. Він відчув як пересохло в горлі, поки пальці рефлекторно хотіли вчепитися в щось.

Найжахливішим було в цій картині те, що в лівій руці пальці стискали серце. Не паперове, не пластикове, не з тих милих уяв дівчаток підліток, а справжнє, людське, повністю у крові серце, від якого віяло моторошною аурою.

Але погляд Андрія був прикутий до плямів крові на білому аркуші конверту зі знаком троянди. Та найстрашнішим було ім’я, написане на листку. Ім’я Андрія.

Чоловік відчув страхітливий пучок нервів в животі, боячись повурухнутися. Навколо була настільки ідеальна тиша, що, здавалося, якщо поворухнутися, весь світ почне розсипатися на друзки. Та все ж, він зробив крок уперед. Повільний, як по кризі, що по ньому катаються діти.

Він ступив, пройшов повз тіло, боячись його переступити. Тремтяча рука потягнулася до конверту, підписаному особисто для нього. Його насправді окутав мимовільний незримий страх, що захотілося сховатися від всього.

«Моєму королю – Андрійку. Кохаю тебе, любий».

До горла підступив нудотний позив, але чоловік закусив губу. Блідими пальцями він відірвав значок троянди, відкриваючи вміст листа. Очі бігали по красиво виведеним буквам й словам, що змушували серце битися швидше, а ноги бути готовими бігти.

«Поглянь у дзеркало оформлене золотом й твоїми улюбленими квітами, що символізують моє кохання до тебе. Скоро ми воз’єднаємося, назавжди.

Кохаю тебе до безтями,

Викопуючи цим собі ями,

Я знаю, ти будеш моїм,

І називатимеш мене своїм.»

Якби Андрій міг, він вже би згорів чи то від сорому, чи то від страху, що заховався в серці. Кохання? Вічність? Що за божевільний вирішив так пожартувати? Хоча, судячи з справжнього трупа на килимі, що мов сяяв по краям від позолоті, це був явно не жарт й не тупий пранк. Тут справді стало страшно. З’явилося бажання скинутися з вікна, але він стримався. Певно, навіть би не дійшов.

«Треба опанувати себе». – подумав детектив. «А ще перевірити дзеркало».

Хоча дивитися у дзеркало в нього явно не було бажання. І це було поганою ідеєю. Але що він вдіє? Цікаво. Та й він детектив, може там підказка яка не яка буде, га?

Андрій зітхнув і хотів застогнати від розчарування. Однак він зібрав яйця в кулак, налаштовуючись до похмурої кількасекундної подорожі. І ось він почав йти. Здавалося б, легкі, тихі кроки, а відлунювалися у величезному приміщенні до біса гучно. Чим ближче Андрій наближався до квітчастого дзеркала, тим голосніше ставав голос у його голові, що нашіптував несусвітні речі, спокусливі думки та страхітливі емоції, які змушувала кров бурлити, а руки німіти.

Кілька кроків до вибуху мозку. Принаймні таким здавалося передчуття чоловіка, який не міг відвести погляду від предмету жаху. Серце прискорювало темп, погрожуючи вистрибнути.

Він ковтнув слину. Десять. Довго. Щось він занадто довго йде. Сім. Шість. П’ять. Три. Один.

Зупинка.

Рука здригнулася, потягнулася пальцем до відображення. Очі блиснули іскрами невідомості, поки палець, ніби електрикою, відбило. Андрій від подиву ступив кілька кроків назад, скривившись в гримасі болю. Зуби зціпилися, а тіло затремтіло від раптового холоду, що захопив в свої обійми несподівано. Але якась невидима сила не дозволила впасти чоловіку, а знову схопила у свої пута. З дзеркала з’явилося стебло троянди, що ніжно обхопило руку Андрія, тягнучи до себе. Шипи вп’ялися у бліду м’язисту шкіру, лагідним поривом обіймаючи й інші частини тіла. Талію, плечі, шию, руки, ноги. Й почало пестити негострою частиною губи та щоки. Андрій намагався вибратися з ниток стебел, то в одну, то в іншу сторону здригався, бушував. Та воно залишало за собою лише неглибокі порізи, не відпускаючи, тримаючи міцно, з якоюсь ніжністю і любов’ю. Йому знову стало страшно. Здавалося, ніби те гілля пробралося до його серця, стискаючи в невідомому ритмі. Погляд бігав по всюду, а важкі вдихи відбилася у думках як останні. Краєм ока у відображенні, на голові чоловіка, з’явилася корона – золота, обвита тими ж знайомими стеблами з шипами, червоними діамантами у вигляді ромба, а найбільший дорогоцінний камінь мав вигляд троянди, у середині якого відбивалося щось інше. Якийсь маленький знак, маленький малюнок, річ...

Андрій витріщився на себе. Тіло паралізувало від міцних пут. Позаду з’явилася величезна тінь. Міцні руки схопили талію, чорна голова лягла на широке плече чоловіка, рот закрила здоровенна рука. Чорна субстанція притулилася смертельно близько. Вухо чоловіка обпекло вогнем, коли грубий, з ноткою ніжності голос прошепотів...

-      Мій королю...

І Андрій закричав, заплющивши очі.

                                         1 розділ

Замок Вишневецького розташований за декілька кілометрів від центру Львова у невеличкому містечку Кам’янка-Бузька, який був збудований XVIII століття в стилі ренесансу, що зберігся в наш час у доволі хорошому вигляді. Широко й довгі коридори є особливістю цього замку, а чорний колір стін наганяє жаху. Великі вікна, скульптури оголених чоловіків і жінок біля парадних дверей. Коридори, по яким тягнуться червоні килими, золоті свічки, що висять на стінах біля портретів.

Кажуть, в цьому замку було викликано самого диявола одним хлопцем з королівської родини, що відчайдушно хотів укласти з ним угоду.

Навіть деякі слуги бачили, як саме демон «контактував» з принцом. Але після цього вони одразу помирали за дивних обставин...

Хлопчина, юний, молодий, справді жадав кохання, тому по ночах таємно займався з демоном любов’ю. Хоча, говорили далі, той демон покинув принца, а юнак себе через це вбив, бо не зміг жити без нього. Так і з’явилася легенда про демона кохання, що жадав знайди справжній сенс життя – вічну любов.

Після смерті молодика, матір сина з’їхала з глузду, батько намагався впорядкувати королівство, а нечиста сила в той час мала свої плани... І згодом землею почав правити новий король – Демон кохання.

Навколо гули сирени й блимали червоно-сині кольори, що вписувалися у темну ніч з невеликою хмурністю. Чоловіки у поліцейській формі огороджували місце вбивства, а деякі з них ходили та шукали зачіпки неподалік замку. Біля одної з машин стояв Андрій, закутаний у теплий коцик. Над ним навис його колега – Лаврін, що перший приїхав на поклик чоловіка. Зелені очі вдивлялися у карі, а чорне волосся гралося з вітром. Зморшки біля очиць, тонкі рожеві губи, запах сигарет, що був присутній ледь не з самого народження.

Легка посмішка засяяла на обличчі детектива, кепкуючи з роздратованого виразу Андрія.

- Ти справді вважаєш себе божевільним? – глузував чоловік, спираючись руками на дверцята автівки. Кашуба міцніше обійняв себе, розтираючи свої плечі крізь покривало.

- Я просто припустив. – цокнув язиком Андрій. – І я не казав про божевілля, лише подумав про наркотики або якісь галюциногенні препарати. – Він зітхнув, закриваючи очі на мить.

Лагоцький засміявся, і настільки дзвінко, що Андрію захотілося його вдарити. Він схилився над іншим ближче й поклав руку на плече. Посмішка змінилася на більш ніжну.

-      Не дратуйся, я просто жартую. – поплескав по плечі Лаврін.

Кашуба розслабився під дотиком. Він зустрівся з поглядом напроти, вивчаючи очі, які говорили про підтримку та турботу.

- Але мою кров все одно треба перевірити...

- Як хочеш. – потис плечима Лаврін, відступаючи назад.

Вітер пробирався крізь шкіру, а волосся встало дибки. Андрій грівся під коциком, лягаючи на заднє місце в машині. Він підіпхав ноги під себе, даючи тілу бажаний сон.

Лагоцький підняв брову, зазираючи в салон автомобіля.

-      Ти серйозно будеш спати? Невже не цікавишся тілом, яке знайшов? – всміхнувся чоловік, стежачи за фігурою іншого. Він отримав байдужий нерозбірливий звук й мах рук, що прямо казав, аби той відчепився.

Лаврін тихо хихикнув, витягнув пачку сигарет й взяв одну. Його погляд пробігся по тілу Андрія, потім метнувся до каталки з трупом. Двоє чоловіків у червоній медичній формі везли мертве тіло у чорному пакеті. Їхні вирази були сонними й роздратованими. Вони явно планували полежати у палаті і поспати або зіграти якісь нудні ігри по типу нард. Рухи були плавними, повільними, що навіть зачарували Лавріна на кілька секунд.

Він затис сигарету між пальцями, дістаючи з кишені запальничку. Вмілі пальці клацають по ній, і іскра синього вогню з’являється, а потім, запаливши сигару, згасає.

Чоловіки у формі складають ніжки каталки, засовуючи мертве тіло у машину. Двері зачиняються за двома хлопаками й машина рушає, вмикаючи сирени.

А з машиною їде здоровий глузд Андрія, котрий вже не буде знати спокою протягом всієї історії...

***

Роздратоване та похмуре обличчя детектива можна було побачити за кілометр. Навіть кава не допомагала, а лише погіршувала настрій. Він все таки не виспався, й, здається, став ще більш втомленим. Темні кола під очима нагадували панду, і волосся, що так старанно намагався вкласти Андрій стирчало в один бік. Добродушний Лаврін довіз його додому сьогоднішньої ночі, але від цього стан не покращився. Ноги ломило, ніби він вчора пробіг марафон. Порізи, які очікував побачити Андрій від «видіння» - не було. І, здавалося, що він справді або напився, або йому дали наркотики.

Стоячи в 9 ранку над трупом без серця, Кашуба розмірковував чи самому лягти біля тіла й поспати. Однак жахливий та лякаючий застиглий вираз лиця відомого детективу чоловіка наганяв мурашки, до яких звик Андрій за 14 років досвіду в ролі слідчого. Патологоанатом Євген прямо сказав, що серце безжально вирвали. По-звірячому. Андрій подумав, що це жах. Так воно і було.

Той же Євген відгорнув чорну тканину з грудей трупа, показуючи усю красу покаліченої грудної клітки. Андрій скривився від видовища. Він звузив очі, роздивляючись труп.

- І що? – запитав детектив, ховаючи руки в кишені.

- Нічого. Просто вирване серце. – потис плечима чоловік з маскою на підборідді. – Очікував заборонених препаратів? Вибач, але мушу тебе розчарувати.

Андрій потер потилицю, зітхаючи.

Двері відчинилися і у них зайшов Лаврін з широкою посмішкою. У руках були дві чашки кави від яких літала пара у повітрі. Ногою він зачинив двері, крокуючи до двох чоловіків.

Довгі пальці простягнули одну паперову чашку Андрію, той неохоче взяв її. Іншу він мав для себе.

Гаряча рідина обпікала шкіру, й Кашуба цокнув язиком.

- Що в нас тут? – зацікавлено підняв брову Лагоцький.

- Один ревнивий ідіот, який не приніс мені кави. – насмішливо сказав Євген, свердлячи поглядом очі напроти.

Лаврін посміхнувся, оскалюючи зуби.

-      Руки, ноги маєш – можеш сам купити, правда? – з ноткою дратівливості мовив чоловік, підносячи каву, ніби промовляючи тост.

Андрій мовчки спостерігав за наростаючою сваркою, обпікаючи внутрішні органи гарячим напоєм. Йому на мить стало некомфортно, коли від двох дорослих чоловіків віяло ледь не смертельною аурою. Тому Кашуба вирішив їх перебити, поки Женя намагався вбити Лагоцького поглядом.

-      Я знаю цього чоловіка. – кивнув Андрій.

Обоє витріщилися на нього.

-      Я зіштовхнувся з ним вчора зранку у кафе. – детектив знову зробив ковток, - Він почав на мене кричати, бо я випадково зачепив його плечем. – Андрій поглянув спершу на одного, потім на другого, Кашуба звузив очі. – Ви ж не думаєте, що це я вирвав його серце?

Лаврін заховав посмішку за чашкою кави, а Євген зітхнув.

-      Камон, я не міг сам собі написати любовне послання з погрозою!

Лагоцький закашлявся, поки патологоанатом нервово всміхався. В унісон вони мовили «Що?» Андрій потер перенісся.

- Ти перевірив мою кров? – звернувся детектив до Жені. Той невпевнено кивнув й підійшов до столу.

- Чисто, як душа Апостола Петра. – Євген простягнув лист розміру А4 з результатами, не зводячи погляду з Андрія.

- Значить це не галюцинації...

Закінчивши кашляти, Лаврін нервово витер підборіддя, кидаючи погляд на колегу.

-      Любовний лист?

Кашуба потис плечима.

-      «Моєму королю – Андрійку». Щоб ти знав, це звучить до біса страшно, ще й біля людського серця. – Йому раптом перехотілося допивати каву, згадуючи нічну картину. Вуста скривилися.

Лагоцький піджав губи. Андрію здалося, чи його уста смикнулися в посмішці? Скоріше, це було розчарування. Кашуба поглянув на Лавріна й побачив незрозумілу суміш емоцій, яку навіть він, досвідчений детектив, не міг розгадати.

Між ними запанувала тиша, порушена лише звуками з надвору. Легке тремтіння пробігло по спині Андрія. Він зловив на собі позирк Лагоцького, що тільки й думав про ситуацію.

-      Отже, вбивця – твоя прихильниця? – вирвалося з Жені, поправляючи окуляри.

Кашуба похитав головою.

-      Прихильник.

Євген присвиснув. Лаврін зітхнув.

-      Мені здається, це якийсь божевільний з психушки.

Дзвінкий сміх розніся по приміщенню, поки Лагоцький уникав будь-якого погляду. Андрій поклав чашку на стіл, запихаючи руки в кишені. Очі бігали від трупа до підлоги, а думки були десь далеко, згадуючи про виведені слова на білому аркуші. Знову холод й мурашки. Він мимовільно здригнувся, привертаючи увагу двох колег. Лаврін скинув піджак й накинув його на плечі детектива.

Кашуба хотів запротестувати, але зустрівши погляд чоловіка, зупинився і просто прихилився до столу.

-      Здається, я знаю хто це може бути.

                                          2 розділ

Пташки повідлітали у свої звані края, залишаючи дерева сумувати за співами. Сьогодні жодної хмарки у осінню пору не турбували людей, а теплі промені сонця тінню зігрівали весь люд і природу.

Андрій сів у Нісан свого друга, зачиняючи двері. В автомобілі був присутній запах сигар, що в’їдливо просочився в ніздрі слідчого. Аромат листя залишився десь позаду, залишаючи неприємний покинутий осад, що хотілося відчути знову. Він відчинив вікно, хмурячись. Лаврін сидів за рулем, струшуючи нікотин з сигарети, за допомогою вітру падав на побитий порами року асфальт. Його погляд був прикутий до детектива, який намагався нагнати в авто більше свіжого повітря. Усмішка розпливлася на вустах чоловіка від такого видовища. Кашуба косо зиркнув у бік колеги.

- Ось чому я не хотів сідати в твою машину, - зухвало хмикнув Андрій. Русе волосся почало повільно танцювати, коли Лаврін завів машину й почав їхати.

- Але це краще, ніж їхати у смердючому метро, - всміхнувся чоловік, одною рукою повертаючи руль, поки інша тримала сигарету.

- Купи собі кабріолет.

- Не хочу.

Андрій закотив очі, спрямовуючи погляд у вікно.

Посмішка не сходила з обличчя Лавріна. Він підніс сигарету до губ й затягнувся, видихаючи дим у відчинене вікно. Вітер бушував у салоні в перемішку з запахом нікотину. Тиша забрала їх в свої обійми, поки тіла віддавалися повільно під силу Морфея. Андрій відкинувся на спинку сидіння, заплющуючи очі. Знову тінь, шипи й корона. Троянди, ох, його улюблені троянди.

Чорні руки, чорне обличчя, чорні губи, що грубо шепочуть на почервоніле вухо. Спокусливий голос, що досі присутній у голову. Тверді груди, що впираються в спину. М’язисті руки, що обхоплюють талію.

- Може це був трансгендер? – глузило перебив думки чоловіка Лагоцький. Андрій широко оглянувся, дивлячись на переднє скло. Серце почало стукати в грудях швидше, ніж бігун на марафоні. Він вдихнув, видихнув та зачинив вікно зі свого боку. Крапля поту стікала по лобі, на мить знову стало страшно.

- Андрію? – Лаврін простягнув руку, щоб покласти її на плече. Ніжний потиск повернув детектива у світ.

- Що? – він витер рукавом піт.

- Все добре? – погляд на секунду ковзнув по стану іншого чоловіка. Він ковтнув слину.

Невпевнений кивок занепокоїв Лавріна, але він повернув увагу на дорогу.

-      Що ти казав? – Андрій потер перенісся

Лагоцький зітхнув.

-      Хотів пожартувати, що твій прихильник трансгендер. Але, бачу, що тобі не буде смішно.

Лаврін викинув сигарету у вікно, потушивши її об розподіл вікна. Андрій зручніше вмостився на сидінні. Знову запанувала тиша, однак тепер більш незручна. Легка атмосфера покинула салон так само, як Андрій на мить втратив дар розуміти гумор.

Нісан їхав по трасі, кружляючи між багатоповерхівками, автобусними зупинками та будинками. Чоловіки думали про своє. Бажання порушити гнітючу атмосферу було в обох, проте ніхто не наважився.

Так вони доїхали до потрібного місця.

Після змішаного нікотину й осіннього листя, їх зустрів запах під’їздного аромату: фарби, сміття й сирості. 10-поверхівка височіла над двома детективами, закриваючи сонце. Андрій вийшов з машини. Вітер пестив його м’язи під сорочкою, кутики губ смикнулися до верху. Погляд впав на висаджену клумбу, квіти якої вже повідсихали. Осіння пора не щадила нікого, навіть природу. Андрій хотів заплющити очі й насолодитися всією аурою. Плечі опустилися, розслабляючись, ноги відчули легке тремтіння, а кров дозволила серцю відчути полегшення й безпеку.

- То де твій Ромео-безумець? – Лаврін зачинив машину ключем, від чого машина подала звичайний біп. Він підійшов до детектива.

- На восьмому, 46 квартира.

Вони почали підійматися сходами, крокуючи невимушено. Перший. Четвертий. Сьомий. Восьмий. І квартира чоловіка з нічного клуба, з яким познайомився Андрій декілька днів тому.

Він справді виявляв надмірну увагу до Кашуби, хоча той був проти. Навіть фліртував і одного разу подарував квіти. Тому це було єдиним варіантом, про що міг подумати слідчий.

Чоловік натиснув на кнопку дзвінка, і десь в глибині квартири роздався приглушений звук.

Вони чекали. Знову натиснули. Нічого.

Андрій зітхнув. Знову. Знов, знов. Він притримав дзвінок, уже більш роздратований. Нога з присмаком злості тупала об землю. Лаврін дивився осторонь, запхавши руки в кишені. Він почухав щетину й позіхнув, поки розлючений Кашуба затискав кнопку.

Леґінь пробурчав щось образливе в сторону підозрюваного, сильно стукнувши по дверях рукою. Лагоцький знуджено засвистів. Двері квартири напроти відчинилися і звідти вийшла нахмурена стара жінка.

Її зморшки скупчилися у кутках біля очей, рота й щоках. Сиве волосся з рудими пасмами виглядало як гніздо перелітної птахи, а блакитна облізла блузка показувала обвисші атрибути. Вона почала говорити хрипло, час від часу кашляючи й потягуючи носом.

-      Ви чого тута розійшлися, га?! Ото молодь пішла! – жалілася стара, тримаючи руку на дверях. – Чого ви шукаєте? Чого ломитеся? Я поліцію викличу!

Андрій скривився, а Лаврін намагався сховати посмішку від слів жінки похилого віку. Її брови звузилися до перенісся, показуючи усю красу злості. Детектив ступив крок до неї й простягнув з кишені документи.

-      Ми кримінальний оперативний департамент, шукаємо Олександра Шевчука. – Кашуба вказав великим пальцем на двері позаду нього. – Часом не знаєте, де він?

Бабуся висмикнула документи з руки чоловіка, мружачи очиці, придивляючись, перевіряючи. Вставні зуби презирливо клацнули, ніби об щось скляне. На хвилину Андрію здалося, що її золотий зуб сказав бувай.

Він обережно, але в той же момент різко вихопив свою приналежність, криво всміхаючись. Стара косо глянула на нього. Певно, вона думала над тим, як його вбити. Жінка скреготнула зубами й надламано мовила.

-      Нема його. Забрали в психушку.

Очі Андрія з орбіт повилазили.

-      Він же цим був, - жестикулювала рукою, - геї-лесбійки, прости Господи! – перехрестилась, - от один хлоп йому відмовив, і він той-во, вени вскрив, свят, свят, свят.. – знову перехрестилась, підіймаючи очі догори. – І врятували його, та він марити щось почав, і поїхав, той-во, головою. – жінка помахала рукою біля віска.

Кашуба важко ковтнув. Серце ніби зупинилося і стало важко дихати. Щось впало в п’ятки, на плечах як поклали камінь. В голові одна думка: «Через мене...?»

Вениста рука лягла йому на плече, а грубий голос змусив серце перестати битися.

«-Мій королю...» 

Грудна клітка почала підійматися швидше з кожним вдихом, ніби не було чим дихати. Рука вхопилася за сорочку на грудях, поки очі розширилися від переляку. Ноги не тримали, тремтіли. Страшно. Страшно. Страшно. Страшно. В голові чорна тінь, чорна сутність, міцна хватка і чорні губи, що шепочуть й шепочуть. Пестливі, спокусливі слова, звабливі речі. Він заплющив очі до болю, намагаючись відігнати силует. Тінь обіймала все міцніше, троянди обвили його груди, шипи зачепилися за одяг, порвали його. Волосся обпікав гарячий подих і...

Його вдарили по обличчю.

- Андрію! – крикнув Лаврін, тримаючи обличчя детектива у своїх руках. Риси лиця набули хвилювання, очі округлилися, губи стиснуті.

- В біса, що з тобою?! Ти чуєш мене?

Кашуба витріщився на нього, як божевільний.

- Що...? – брови піднялися.

- Я питаю, що з тобою? – голос став ніжний, мов колискова, трішки вищий шепоту.

Андрій не міг усвідомити, що відбулося. Що сталося? Це було насправді? Ох, це лише мара...

Лаврін зітхнув, дивлячись в перелякані очі напроти. Він обійняв його, положив його голову собі на плече, втішаючи. Лагоцький почав говорити заспокійливі слова, гладячи детектива по волоссю.

Кашуба рахував до п’яти, десяти. Заново і заново. І врешті серце відновило свій звичний ритм, а ноги міцно стояли. Спокій.

 Чоловік повільно відсторонився, заглядаючи в обличчя іншого.

-      Все добре. – ледь прошепотів слідчий.

Лаврін скуйовдив волосся Андрія і посміхнувся.

-      Ходи, я куплю тобі кави.

Детектив слухняно кивнув і попрямував за колегою, зосередившись на інших речах. Рука смикнулася в кишеню.

Вони вийшли, сіли в машину в тиші. Ніхто не видав ні звуку. Тільки Лагоцький взяв ще одну сигарету.

- Ти кілька секунд стояв і мовчав. – сухо сказав Лаврін.

- Вибач. – погляд був прикутий до вікна.

Лагоцький зітхнув й похитав головою.

-      Ти так хвилюєшся через нього?

Андрій піджав губи.

-      Я просто згадав дещо... Жахливе. Все добре.

І знову тиша, яку переривав шум мотора.

***

-      Через мене... – говорив під ніс слідчий, шукаючи ключі від дому у кишені. – Трясця... От треба був тобі той клуб, Андрію.. ідіот.. – він зітхнув, нарешті знайшовши ключі.

Чоловік знайшов потрібний, дивлячись на нього кілька секунд. Кашуба закусив щоку зсередини. Щось крутило в животі, нудота підходила до горла.

Він вставив ключі, покрутив й відчинив. Чоловік увійшов, в’яло скинувши взуття, розкинувши в різні сторони, не дуже турбуючись про порядок. Зараз його не хвилювало нічого. Бо совість гризла, як дика. Все таки через нього, га? Цікаво, якби він прийняв залицяння, той був би живий?

Андрій зітхнув, втомлено завалився на диван й відкинув голову на спинку. Стеля біла, а совість нечиста. Ніхто не святий. Але тепер Кашуба буде жити з відчуттям того, що людина через нього покінчила самогубством. Great and wonderful, як то кажуть.

Погляд впав на стіл. Серце знову завмерло. В нього так скоро буде інфаркт міокарду, з тими частими зупинками. Невже серце так часто переїжджає? (Ха-ха, оце він вміє каламбурити навіть в таких хуйових ситуаціях).

Записка, шоколад і квіти. Ох, Боже поможи, дай йому сили.

Знову записка із трояндами. О, і, яке здивування, самі троянди? Скільки їх там? 11? Андрій важко ковтнув. Хтось був в його домі й це йому ой як не подобалося. Багато запитань – мало відповідей. Точніше, їх немає. Кашуба повільно простягнув руку, зсунув букет у бік. Його улюблені цукерки з вишнею. Який страшний збіг. Рука затрусилася, пальці ковзнули до листівки. Знову обережно відірвав троянду, розгортаючи вміст.

Заплющив, вдихнув, розплющив. Налаштував мізки. Головне, не з’їхати з глузду.

«Хей, мій любий.

Ти уже перевірив його, я знаю. Ох, і не шкодуй того виродка. Він справді покидьок. Ти ж мій, пам’ятаєш? Я завжди стежу. І смачного. Знаю, ти любиш ці цукерки. Чекай, скоро зустрінемося.

Я бачу тебе всюди,

Не заважають інші люди,

Моє серце летить до тебе,

Забуваючи про себе.»

І знову удар в грудній клітці, й волосся дибки. По чолі стікає кров, а ззаду чорний силует й зелені очі.

                                   3 розділ

Андрій втикав очима в папери. Нудні, надруковані, як усі. Темні кола під очима. Не як панда, а як мумія. Він не спав цієї ночі. До біса, він 36-річний детектив з досвідом 14 років, а лежав при світлі як якийсь малий хлопчисько, боячись, що десь під ліжком чекають монстри. Йому справді було страшно. Навіть ромашковий чай з валер’янкою не допомагав, бо руки трусилися ще більше. Як тільки заплющує очі, бачить чорну тінь з трояндами. А корона як ще один удар в серце.

Міцна рука поставила на стіл паперовий стакан з кавою. Сьогодні його нудило від кави.

- Що за смуток, що за жаль? Давай вставай, пострибаємо з тобою в рай~ -наспівував Лаврін веселим голосом, обходячи Андрія на кріслі й стаючи позаду. Руки лягли на плечі. Кашуба відчував цю нахабну посмішку й хотів його вдарити. Він стиснув кулаки й майже огризнувся, та його перебили.

- Шш, - грубий палець торкнувся рожевих губ детектива. – Я знаю як ти втомлений. Дозволь мені подбати про тебе, любий, - ледь прошепотів останнє слово Лаврін, починаючи масажувати напружені м’язи.

Андрій на мить відчув той же страх, що окутував його при згадці цього слова. Однак він одразу щез, як тільки вмілі пальці почали працювати. Чоловік заплющив очі, відкинувшись на спинку крісла. На подив слідчого, не було темної сутності. Але був шепіт...

-      Розслабся, мій королю...

Шепіт. Шепіт, шепіт, шепіт, знову клятий шепіт! Блять, він зійде з розуму! Поїде дахом, дістане сказ! Страшно. Серце знову почало стрибати. Боже, досить! Досить з нього! Це все уява... Через небачення світу!

Він різко відкрив очі, важко дихаючи. Лаврін зупинився і поглянув на нього. В його очицях було видно спокій. Андрій ковтнув ком у горлі, поки в животі крутилося хвилювання. Погляди зустрілися, змішуючи почуття. Турбота випромінювалася з невідомим гострим блиском, якого детектив не міг розпізнати. Серце стрибало, але не від страху. Черв’ячок лазив у нутрощах, перетворюючись на метелика. Щось противне підступило до голови, крутячи мізки в різні сторони.

Грубий голос, водночас лагідний.

-      Андрію?

А він чув:

-      Мій королю?

Однакова. Він витріщися. Однаково? Він чув це раніше, бляха!

-      Андрію! – в нього тицьнули пальцем.

Ні. Різне... Видихнув. Різні, не схожі. Стало легше. Андрій закрив обличчя руками, намагаючись рівномірно дихати.

Лаврін зітхнув, знову починаючи масажувати плечі чоловіка. Кашуба намагався розслабитися. Але перед очима троянди і шоколад з вишнею. Записка і вірш. Ох, любовний вірш. Андрій почав задихатися подумки. Знову.

-      Мій королю...

Ніби на зло. Чому? Кашуба справді почав задихатися. Очі широко розплющилися, і все одно силует. Чорна тінь. Замість рук колеги були ті чорні. Замість зухвалої посмішки були потріскані бліді губи з грубим оскалом. Замість спокійного тону був хриплий. Замість дружнього потиску був власницький, ворожий, нахабний. Андрій закриває вуха. Андрій заплющує очі. Андрій не витримує.

-      ВІДЧЕПИСЯ БЛЯТЬ ВІД МЕНЕ!

І в мить ніби час зупинився. На тому моменті. Настала мертва тиша, що змушувала кров йти з вух. Тихо. Лише дихання детектива. Вдих й видих.

Раз. Два. Три. Чотири. П’ять.

-      Андрію? – шепіт, але ніжний шепіт. Голова не паморочиться, в ніздрях запах кави.

Кашуба повільно, як у трансі, розплющив очі. Він не розумів, що відбувається. Він назвав його ім’я.

-      Так? – трясця, його голос надламався, мов та гілка дерева.

Бліді рум’яні щоки почали пестити подушечкою пальців. Зелені очі випромінювали турботу й підтримку. Легка посмішка осяяла обличчя, де утворилися ямочки. Зморшки біля очиць були такими ніжними, як у мами, яка притуляла Андрія до своїх грудей.

-      Я тут.

Кашуба обійняв Лавріна. А Лаврін пригорнув детектива до себе, як маленьке кошеня.

Так добре ще не було після смерті матері. Андрій заховав своє лице в шиї колеги, вдихаючи заспокійливий запах.

Якби ж то було вічно, га? Та завжди всі ідеальні моменти псуються поганими новинами. Як і цей.

В кабінет увірвався сержант, на ходу сповіщаючи про ще одне вбивство. Він ніяково застиг на місці від несподіваної картини. Лагоцький махнув рукою, аби той продовжив, не відпускаючи з обіймів Андрія. Кашуба був йому вдячний.

-      Жінка, років 77-ми.. – пробубнів почервонілий парубок. – Вирване серце. І записка, підписана для «Андрія».

Андрій тихо заплакав на грудях Лавріна. У нього точно буде нервовий зрив, якщо зараз не стався.

Руки тремтять, як вперше. Знову ті самі почуття. Як в нього не стався інсульт? Поруч стояв Лагоцький, обіймаючи плечі детектива. Перед ним жінка у морзі. Та сама клята стара, що грубо з ним розмовляла. Її руді пасма з сивиною Андрій бачить вдруге. І востаннє. В руках той самий формат паперу, та сама довбана троянда й почерк, що був до болю в кістках ідеальним, аби бути реальністю. Він не може бачити ці рядки. Господи, він сходить з глузду. Йому страшно. Як же хочеться провалитися під землю. Андрій відчуває на собі ті очі. Зелені. Як скошена трава. Ніжні. Не те, як грубий шепіт. Він не може. Ох, ні.

Закрив. Відкрив. Поглянув.

Лаврін почав гладити його волосся, перебирати пальцями м’які локони. Андрій трішки заспокоївся. Все добре.

«Бачиш її серце? Це для тебе. Кожен, хто лиш подумає про тебе погано, опиниться на її місці. Як і той чоловік. Ми зустрінемося. Скоро.

Кохаю тебе

Ох, любове моя, кохання, 

Як тебе називати ще? 

Сонце, що завши світить ізрання, 

Але коли саме і де? 

Я прокидаюсь від голосу твого, 

Шукаю рукою тебе, 

Твої губи торкаються обличчя мого, 

Однак не знаходжу тебе ніде...

Та яким чином твої руки, 

Ніжні і такі бліді, 

Торкаються моєї думки, 

Уві сні та у біді?

Ох, як же я тебе кохаю, 

Настільки, що бачу ілюзію із раю. 

Де ти, такий милий у гаю, 

Зриваєш яблука в саду. 

Очі твої – карі, щасливі,

Коли бачать червону троянду наяву.

Та тюльпани ростуть далі у ниві, 

І залишають тебе, без троянди, самого.

Рухи твої – шалені, 

Танцюєш і вдень, і вночі. 

Вправно виконуєш звичаї денні, 

Кожен раз все більш квітучи. 

Ох, кохаю тебе до безтями, 

Не розумію більше звичайних речей, 

Я знову і знову рию собі ями – 

Так і впавши, не доторкнувшись до твоїх плечей. 

Але де ж твої очі? 

Такі ж як шоколадки з вишнею чудні!

Не побачу у похмурі ночі... 

Співаючих пташок у сонячні дні. 

А де ж твої губи? 

Хоч один поцілунок віддай мені! 

Але ти знову зціпиш свої зуби, 

Й мріятиму про них уві сні...

Ох, а я досі тебе кохаю, 

Не побачивши ні разу в житті, 

Навіть серця не маю, 

Аби віддати тобі навіки.»

Ну нічого. Сьогодні погано, але завтра все буде добре. Він повеселиться й забуде. Нап’ється. Все буде добре. Він більше не впевнений.

                                        4 розділ

Музика гула у вухах, ритмами відбиваючись від стін. П’яні тіла рухалися різко, хто хіп-хопом займався біля дивану, хто брейк денс танцював на столі. Юнаки та юначки тулилися один до одного, як п’явки, а запах алкоголю гуляв у будинку. Аманда завжди любила гучні вечірки, особливо на дні народження, в той час як Андрій віддавав перевагу менш людному місцю. Тому він сидів на дивані, п’ючи з горла текілу. Він не знає, що він забув на дні народженні сестри Лавріна. Хоча, якщо дивитися глибше, то він для неї був як другий брат, так само і для Лавріна. Ну подумаєш, він виглядає як дорослий дядько, а не 20-літній юнак, що прийшов набухатися, аби забути про минулі сесії. Однак, Андрій майже нічим не відрізняється, бо він прийшов, аби забутися в алкоголі від всіх проблем, особливо від клятого сталкера, що, детектив не сумнівався, бачить його і зараз.

Голова ходила обертом від гучного сучасного репу, в руці була пляшка від вина, що до болю п’янила думки, заплутувала їх, змішувала усе, поки це не зникло. Чистий розум покинув його давно, а ноги, закинуті на диван, ніби перестали функціонувати. Перед очима туман, на обличчі розчарування, що показувала усі спектри емоцій внутрішнього світу. Він намагався не думати про чорну сутність, проте вона сама з’являлася біля нього. Холодок бігав декілька секунд по тілу, поки йому не тицьнули в лоба.

-      Га, а що я казав, Кашуба? – суворо, з ноткою насмішки сказав Лагоцький. Пальці простягнулися до лохматого волосся слідчого.

Андрій зітхнув, закриваючи очі, насолоджуючись відчуттями чужих дотиків. Лаврін забрав пляшку, посміхнувшись.

-      Досить з тебе, детективе Шерлок.

Андрій мгикнув щось нерозбірливе й спробував встати. Чоловік допоміг тому сісти. Кашуба схилився на плече колеги, зручно влаштовуючись.

Андрія вже понесло. Він намагався, та не зміг. Алкоголь лише допоміг йому стати байдужим до тих видінь чи то галюцинацій.

До них, хихикаючи, підбігла сестра Лавріна – Аманда. Вона щось прошепотіла на вухо подрузі й засміялася. Потім підійшла ближче і випросталась. Хоч дівчина намагалася виглядати не дуже п’яною, це у неї вийшло погано. Її ноги не дуже трималися на землі, а посмішка була занадто одурманеною алкоголем. Очі блищали, як кристали, мов заманювали своєю чарівністю. В мить Аманда наблизилася ближче до детектива, поки Лаврін питально звів брови. Його руки міцніше притиснули до себе Кашубу.

Дівчина схилилася і поцілувала Андрія в губи, той навіть зреагував, широко розплющивши очі. Лагоцький звузив зіниці, роздратовано пускаючи бісики на сестру. Аманда швидко відірвалася від поцілунку, сміючись й біжучи до своїх подруг, що ржали як коні. В грудях Андрія відбувався справжній ураган, що погрожував вирватися назовні.

-      Боже, 22-літня жінка, а поводиться як 15-літня.. – зітхнув Лаврін, повертаючи підборіддя чоловіка до себе. Той витріщився п’яно, до кінця не розуміючи ситуації. Він декілька разів кліпнув, але це не допомогло прийти до тями.

Лагоцький побачив залишки блиску від губ його сестри, що залишилися на вустах Кашуби. Лаврін зціпив зуби й простягнув палець до чужих губ. Він стер поцілунок, грубо притискаючи тонкі уста.

Серце чоловіка почало роздратовано відбивати удари, а вени скрутило від мимовільної злості.

-      Нахуй це все. – Лаврін схопив руку слідчого і почав тягнути за собою. Чоловік не міг отямитися, а ноги запліталися, ледь не падаючи.

Навколо відбувався повний хаос: хтось показував своє вміння пити спиртне, хтось запрошував сісти на коліна, хтось просто пив в сторонці, як сіра миша.

 Однак Андрія в той момент затягли в якесь приміщення, що було для нього як другий дім.

То була кімната самого Лагоцького старшого, котрий завжди запрошував слідчого до себе, аби потеревенити по душам під чарочку Контабасу.

Але зараз його просто жорстоко кинули на ліжку, притискаючи своїм важезним м’язистим тілом військового.

Десь почувся приглушений звук замикання дверей, а потім голова закрутилася під марафон писклявого звуку у вухах. Андрій відчув, як чужі руки торкаються його, досліджують тіло, а гарячі вологі губи цілують шию, посмоктуючи.

Він не знав, що відбувається. Щось трапилося. Спершу був поцілунок, потім сильні руки, а тепер це. Перед очима з’явилися чорні руки, коли він їх розплющив. Туман не давав змоги зосередитися на повну.

Хтось скинув з нього штани одним махом. Сорочку розстібали ще швидше, ледь не рвучи на шкірі. Андрій почав задихатися, коли тіло почали накривати солодкими поцілунками, проводячи мокрі лінії по животу, від пупка до соска. Очі намагалися вдивитися в обличчя чоловіка. Тихий, надламаний голос прозвучав як видих:

-      Лавріне!

Лагоцький зціпив зуби на світлій шкірі, всміхнувшись, як хижий звір. Гарячий язик ковзнув по ореалу соска, дражнячи, граючись, мов з лялькою. З Андрія вирвався важкий вдих. По тілу пройшлися мурашки, а голова паморочилася більше, ніж очікувалося.

Нудота підійшла до горла в неочікуваний момент. Андрій закусив губу. Теплі грубі руки обмацували кожен дюйм душі, пестячи шкіру. Палець пройшовся по лівому соску чоловіка, поки язичок грався з іншим. Ніжно обхопив подушечками перстів рожевий ареол, крутячи лагідно, майже по дитячому невинно. Андрій щойно помітив, що лежить абсолютно голий.

-      Лавріне.. – п’яно пробубнів детектив, щоки залилися рум’янами, - припи.. ни.. – легкий тихий стогін, що злетів з м’яких губ.

Лагоцький залишив червоний укус на шиї, продовжуючи посмоктувати її. Палець ввійшов на одну фалангу, починаючи плавно рухатися у тугому анусі. Андрій стиснув простирадла, стискаючи в кулаки.

-      Лавріне! – скрикнув, коли другий палець почав рухатися інтенсивніше. Лагоцькому було байдуже. Він продовжив входити й виходити у розчервонілий отвір. Потріскані губи продовжували рухи по грудній клітці, ключицях, залишаючи більше слідів кохання.

Член уже почав твердіти, а груди важко підіймалися й опускалися. Лаврін підняв ноги Андрія, поклавши собі на плечі.

Коли він встиг роздягнутися? Де взяв презерватив?

Блять, розум не працював. Все було не так.. ах, це як сон. Це був не Лаврін.. він не міг.

Кашуба протяжно застогнав. Його захопили в полон чужі губи, пристрасно, гаряче, як тварина, що прагне з’їсти свою здобич. Перед обличчям з’явилися зелені очі. Ті, які нагадували злість та власність, як чорний ізумруд, що виблискував дикістю. Чорні руки, тіло.. Андрій злякався. Знову. Страх обгорнув його в свій кокон, міцно, не бажаючи відпускати. Холодний піт стік по лобі, а очі заплющилися до болю, коли пульсуючий член проштовхнувся крізь набухші стінки ануса.

-      Стоп! Зупинися! Припини!

 Кишківник скрутило в пориві нудоти, а руки до побіління кісточок вхопилися за білі простирадла, майже рвучи їх короткими нігтями. Ноги заніміли, а нутрощі почало викручувати всередині.

Андрій вигнувся до хрусту в спині, коли знаряддя увійшли на всю довжину, проштовхуючись далі й далі, ніби не чуючи благань детектива. Кишку мов пропекло гострим вогнем, а ляскання збільшувалися, змушуючи тіло чоловіка здригатися, як при судомах.

Він бачив чорний силует. Чорні губи. Грубий шепіт..

-      Мій королю.. ти – мій, - важко дихав, штовхаючи глибше з кожним разом. – Мій.. запам’ятай, блять, бо наступного разу ти не зможеш ходити. – проричав, просуваючись на всю основу.

Андрій вигнувся, зціпивши зуби. Голова крутилася від випитого спиртного, а сльози покотилися по вишневих щоках. Чоловік скрикував, благаючи припинити. Ляскання були болючими до нестерпності, змушуючи слідчого ковтати повітря, задихатися, викручувати тіло й пекти усі нутрощі.

-      Тільки мій.. – звивистий сміх, що нагадував більше промову божевільного.

Чужий язик безжалісно пробрався у рот іншого, кусаючи губи чоловіка, що стогнав від болю.

Рука схопила червону шию, на якій були значні укуси. Андрія розривало зсередини. Повітря закінчувалося при натиску на шию, а вогню додавав кожен новий удар в розпечений анус, що як олія капав у вогнище. Кашуба викрикував, стогнав, намагаючись відчути усе, що відбувається, щоб спробувати вирватися з звірячої хватки.

Здається, Андрій почав рахувати секунди до кінця життя. Він не міг усвідомити ситуації. Останнє, що він побачив й відчув, це порваний презерватив, який мов кулею пропустив потік білої рідини, та чорна посмішка з білими зубами, яка шепотіла лише одній й ті самі слова: «Ти мій, королю...»

                                         5 розділ

Сонячні промені засяяли крізь штори, пробираючись зайчиками у кімнату, де непорушно лежав чоловік, люб’язно накритий ковдрою. Осіннє повітря грало своїми барвами у навколишньому світі, поки карі, мов молочний шоколад, очиці повільно здригнулися. Вії плавно піднялися, дозволяючи звикнути до простору навколо. Одразу засліпило сонце, що повинно було ховатися за хмарами уже декілька тижнів.

Кашуба поворухнувся, позіхнув, а органи почали звикати до середовища. Він скреготнув зубами, повільно, зі стогонами, скидаючи спочатку ковдру, а потім ноги з теплого ліжечка.

Андрій прокинувся з жахливим болем у всьому тілі. Ноги ломило, ніби він вчора не пив, а копав картоплю, ходячи навкарачки. Руки потягнулися до віскíв, потираючи плавно за годинниковою стрілкою. Встав, застогнавши від болю, ледь підіймаючи ступні. В області ануса пекло вогнем, мов там справді запхали запальничку, хоча весь був чистий, як квартира після мами. Звісно, трішки штиняло перегаром з рота, але то було очікувано. По ньому, мов танк переїхав, не шкодуючи ні одної частинки тіла.

Кашуба цокнув язиком, скуйовдивши волосся. Добре, що він хоча би був у знайомому ліжку та ще й одягнутий у труси. Пам’ять вирішила покинути його, щоб той не згадував гріхи вчорашні. Хоча те, як Лаврін відібрав пляшку, а далі з’явився туман настільки густий, що очі колить – він пам’ятав чудово й останнє, що відбулося.

Йому навіть зігнутися тяжко, не те, щоб вдягнутися. Андрій зітхнув, все ж з божими молитвами починаючи болючу процедуру.

Скрип дверей порушив болючі ойкання та айкання бідного детектива, сповіщаючи про прибуття людини - Лагоцький, який заніс у кімнату стакан з водою й таблетками. Здається, Кашуба знав що це і уже був безмежно вдячний. Вдягнув сорочку, яка, чомусь, була занадто пом’ята, ніби то вона була з бодуна, а не Андрій.

 Детектив насупився, торкаючись шиї. Свербіло, пекло і боліло. Настільки нестерпно, що хотілося здерти шкіру. Він глянув на колегу, що всміхнувся. Їхні очі зустрілися, коли Лаврін простягнув чоловікові дбайливо знайдені таблетки аспірину, які були потрібні Андрію, як вода в пустелі.

-      Доброго ранку алкоголікам, - мовив Лагоцький, дивлячись на шию детектива. Мимовільно облизнувся.

Андрій завмер. Зелені. В нього зелені очі. Чоловік ковтнув, широко розплющивши свої власні. Мов ізумруд, дорогоцінний смарагд, але всередині чорний, темний, що світився маревом, випромінював злобу. 

Погляд опустився на губи. Потріскані. Вони завжди були такі? Вологі, рожеві, тонкі, які дерева восени?

Андрій кліпнув. Чорні. Чорні губи? Знову. Це клятий флешбек? Вони знову нормальні. Ох, ні, не нормальні. Потріскані. Як у силуета. Чорні, блять, кляті губи, які шепотіли грубим голосом. Хотілося вбитися об стінку.

- Лаврін? – хрипло, тихо промямлив детектив, обережно простягаючи руку до необхідних таблеток. Обережно, мовби боячись, він взяв їх, не розриваючи зорового контакту.

- Так? – підняв брову.

Андрій скривився. Та ну, ні... Похитав головою.

-      Нічого.

Лаврін потис плечима, спостерігаючи за рухами іншого. Рука смикнулася до чужих. Посмішка розпливлася на обличчі Лагоцького, коли він заховав свою руку у волоссі друга.

Від цього жесту Андрію стало неприємно. Не те, щоб огидно, просто некомфортно, і холод пробіг по шкірі, ніби його торкнулася рука тої чорної сутності. Кашуба відійшов крок назад, запиваючи ліки водою.

Лаврін зітхнув і запхав руки в кишені. Відвів погляд, трохи роздратувавшись. Чоловік розвернувся до дверей, ступаючи до виходу. Щось зловісне постало перед ним.

-      Буду чекати тебе біля машини – підняв руку, як прощаючись, і вийшов з кімнати, даючи Андрію зібратися з думками.

Кашуба знітився, почухав потилицю й поглянув вниз. Перед тим як його колега вийшов, він помітив на його черевиках щось червоне. Фарба?

Кров. Андрій ковтнув, відступив назад, сів на ліжко, зробивши глибокий вдих.

Не кров, а просто непорозуміння.

Андрій порахував до п’яти. Десяти. Подихав кілька секунд, заспокоївшись. Останні дні він став занадто тривожним. Всюди блядський чорний силует, що переслідує його, мов тінь. Всюди вбивства, записки, троянди! Блять, все навколо цього. Ох, троянди – дурний символ кохання, Андрію вони тепер сняться в кошмарах. Хоча він взагалі не спить нормально останнім часом.

Хто це? Кашуба уявити не може. Якщо не той чоловік з клубу, тоді слідчий не знає, хто або що взагалі ця істота. Чорна блять. Зелені очі, грубий голос й міцна статура. Когось він йому нагадує. Знайомий. Але хто? Андрій з’їде з глузду! Він схопився за голову, розчаровано зітхаючи. Дайте йому сили, бо він так впаде в якусь депресію. Ах, він готовий порвати на собі волосся! Кашуба закрив вуха долонями, і готовий був закричати. Але стримався, коли почув дзвінок телефону.

-      Рухай мештами, Шерлоку, - зітхнув Лаврін, говорячи надламано через поганий зв’язок, - В нас нове вбивство від твого кавалера. – здається, всміхнувся.

Андрій закусив губу до крові, щоб не закричати.

***

Легкий вітерець наганяв холод. Листя з дерев уже давно опало, утворюючи маленькі вихори й бурі, а температура досі була вища 5. Іноді новини про глобальне потепління починають лякати при таких то стрибках атмосфери. Ця зима буде теплою. Поліцейська собака ходила довкола старої будівлі, винюхуючи сліди чи зачіпки. Чоловіки у формі стояли біля трупа й машин, хто де, записуючи інформацію, що відбувалася навколо.

Детектив вирівнявся, зойкнувши від болю в спині. Він йшов до біса повільно, що Лаврін готовий був нести його на руках. Андрій роздратовано закотив очі, дав колезі підзатильник. Обоє тихо засміялися, розслабилися через легку атмосферу, хоча в животі Кашуби все ж крутилося яке-не-яке хвилювання й страх, який наростав з кожним кроком ближче до місця подій. Андрій смикнувся від пориву холоду, що набіг на нього раптово.

Коли чоловіки дійшли, то одразу обоє завмерли.

Кашуба витріщився на синє обличчя трупа, поки його щелепа котилася десь по землі від шоку. «Аманда?» - детектив тремтяче зітхнув, закусивши губу. Руки хотіли за щось вхопитися. Він заховав їх у кишені.

Перед ним лежала жінка, блідо-синя, що їй вчора виповнилося 22 роки...

Її чорне волосся заплуталося у гіллі з краплями крові, очі ніби вилупилися на небо, а ноги й руки зігнуті неприродно криво, як у ляльки. Жахлива картина, що змушувала серце тремтіти у грудях, зупинивши час як у фільмах. Детектив відступив, краєм ока помічаючи вираз Лавріна, який падав на обличчя юначки. Особливо її губи. Точніше, їх відсутність. Андрій почав тремтіти.

Це ж Аманда. Його Аманда, яка була йому сестрою, хоч і не по крові. Чоловік відчув хрускіт листя під ногами. Сухе, як і шкіра тіла, що лежало перед ним. Він ковтнув сльози, заплющивши очі.

Один, два і по порядку.

Чужі голоси залишилися на задньому плані, чулися як під водою. Крок назад з поривом вітру, який віяв у протилежну сторону. Знову вирване серце, де лежить лист...

П’ять, шість і так далі.

Шоколад заглянув у заквітчане поле. Реакція Лавріна на тіло шокувала детектива. Це посмішка...? Боже, він очікував всього, але не цього. Можливо, крику, вереску, сліз, мовчання, але не нахабної посмішки, яка різала світогляд Андрія.

Він хотів потрясти чоловіка за плечі або промити очі хлоркою. Хоча, здається, це не допоможе.

Андрій прикрив очі рукою, вдихаючи через рота. Чи він божевільний? Його сестра зараз лежить мертва, без губ, бо вони, блять, вирізані, а старший брат, яке все дитинство захищав її від хуліганів, просто посміхався? А може, Андрій неправильно зрозумів, і в нього просто нервовий зрив? Та яке... Кашуба стиснув зуби й кулаки.

Плеча торкнулася рука. Він підняв погляд. Чорні очі.

Кліп очима.

Зелені. Лаврін. Сльоза? Ох, він плакав... Губи стиснулися в тонку лінію, а чорні пасма прилипли до чола. Андрій бачив, як Лагоцький стримувався. А тоді що це було раніше? Мара? Ох, це через вчорашнє пияцтво.

Андрій притягнув чоловіка до себе, потираючи руками спину колеги. Він почув важкий видих й тихе ридання, сльози якого залишалися на білій сорочці детектива. Кашуба мовчки стояв, пестячи спину й волосся друга, заспокоюючи лагідними рухами.

***

Такого брейк денсу його серце ще не крутило. Чотири записки перед ним. Прямо зараз і прямо на столі. Красивий почерк, красиві, погрозливі, до біса жахаючі слова, що змушують кров стигнути в жилах. Четвертий лист переконав Андрія, що він в котре знаходиться в лапах божевільного. Божевільний виродок. Сволота, яка не дає хвильки спокою. Всюди чорна сутність. Всюди кляті любовні вірші й троянди. Він не хоче відкривати четвертий лист. Боїться, до трусу в колінах. Але він відкриє. Знову відірве троянду й загляне.

«Вона не повинна була торкатися тебе. Ти мій.

Запам’ятай. Ти мій, ясно?

І більше нічий, зрозумів?

Якщо заперечиш – поллється кров рясно,

Тільки мене ти будеш любив.»

Здається, він як Хвильовий просто візьме й «втопиться» в тихому океані. А може, то всьо сон? Може, він напився? Якби ж то було так, Лаврін зараз би не пішов додому, сказавши те саме Андрію. А він, як дурень, послухався. І зараз сидить на дивані, дивиться, як ідіот, на листи, думає про почерк, зелені очі, потріскані губи, грубий шепіт та міцні м’язи, які обіймаються його за талію. Щось підказувало чоловіку, що це остання крапля.

І ніби хтось почув його – дзвінок у двері.

Мляво підіймаючись, встав й тихо попрямував до вхідних дверей. Хто? Ніхто.

Відчинив – порожньо. Тільки вітер гуляв вулицями, листя гойдалося в поривах, а сусіди гуляли зі своїми собаками. От їм добре. В них, певно, спокійне життя. Не те, що в детектива.

Важке зітхання зірвалося з вуст, оглядаючись по сторонам. Внизу щось біле. Ох, ні...

Андрій стиснув зуби й руку на тканині сорочки в області серця. Він сильно похитав головою, як до круговерті. Поглянув. Те саме. Воно лежить там. П’ятий клятий лист на порозі його будинку, що виблискував червоним блиском троянди.

Повільно Кашуба підняв конверт, відірвав тремтячими руками квітку. Йому перехопило подих, як вперше.

«Пора, любий... Ти ж знаєш, хто я, правда? Знаєш, але не помічаєш. Звичайно, я ж лише колега, друг. Однак ти навіть не уявляєш, як сильно я трахаю тебе у своїх снах, змушую кричати своє ім’я й стогнати під моїми дотиками.

Настав час стати моїм королем. Ти знаєш, хто я. Згадай мої зелені очі й грубий голос, що шепотів тобі на вухо спокусливі речі під час нашого кохання.

Йди туди, де був перший твій кривдник, від якого я забрав серце й віддав тобі. Покохай мене, мій майбутній вічний королю.

Ти знаєш мою сутність,

Знаєш мою душу,

Дізнаєшся й могутність,

Яку показати тобі мушу.»

Ні, ні, ні, Ні, НІ, НІ, НІ! Колега? Друг? Його затрусило, як у судомах. Перед очима з’явилися білі спалахи, темрява. Холодний вітер штовхнув його, змусивши втратити рівновагу. Руки самі схопилися за дверний одвірок. Груди важко підіймалися, мов камінь, швидко, як леопард. Замиготіло, як у флешбеках.

«Мій королю... Ти – мій.»

Що?

Мій.

Вологий язик, що пристрасно вдерся в простір чужого рота.

Червоні покусування.

Міцні руки, що обіймали його за плечі.

Тіло трусило, мов у треморі, сильніше проштовхуючись у тугий анус.

Біль, сухість, печіння, кров.

На штанях позаду. Кров.

Посмішка.

Досить! Припини!

Зухвальство.

Увага.

Кава.

Стоп!

Його хитало зі сторони в сторону. Тіло не слухалося, не реагувало на супротив. До горла підступила нудота, в животі крутилися черв’яки болю й огиди.

Руки, що завжди пригортали до грудей. Зелені очі. Ті самі.

Боже, його зґвалтували.

Боже, це... Чорна сутність. Шепіт грубий, спокусливий. Мій.

Потріскані губи, що облизнулися при вигляді Андрія. Лаврін?

                                        Епілог

Посвітні зали зустріли Андрія яскравим світлом, який повільно ступав по червоному килиму. Рухи відбивалися страхом, що паралізував кожну частинку тіла. Він зустріне його. Іншу сторону Лавріна. Навіть не віриться, що він каже про Лавріна, як про іншу сутність.

Андрій зупинився, оглядаючись. Ком застряг у горлі, а хвилювання повзало по кишках, викручуючи їх.

Раптом він відчув позаду рух, який швидко постав перед очима

-      Мій королю. – хитра посмішка з’явилася так само несподівано, як і силует в своїй справжній подобі – його колеги.

Андрій здригнувся, відступивши назад. Руки стиснулися в кулаки, нервовий стук відбився у грудях.

-      Лавріне... – прошепотів, заглядаючи у рідні зелені очі, що зараз випромінювали лише нахабство й владу.

Але це був не Лаврін. Андрій бачив за ним подих вогню, чортовий хвіст і роги. А ще страшну одержимість, спрямовану на нього.

Чоловік зі злобною тінню простягнув руку, кланяючись. Кашуба закусив губу. В думках страх. В серці страх. В душі страх. Страх, страх, страх, що окутав його повністю. Однак він вклав свою руку у чужу, ризикуючи, здається, усім життям.

Лагоцький одразу притягнув чоловіка до себе, одною рукою обіймаючи за талію. Він заховав голову у шиї Андрія, вдихаючи його солодко-гіркий запах.

Кашуба ніби перестав дихати, боячись подальшого. Холодок пробіг по тілу, стало до біса некомфортно. Хотілося відштовхнути й заховатися від Лавріна. Та хіба ж він міг? Здається, граблі Лагоцького вхопилися за нього мертвою хваткою, погрожуючи задушити у міцних власницьких обіймах. Хотілося втекти. Повітря не вистачало, він заплющив очі, рахуючи до п’яти.

- Ммм... – Лаврін повільно облизнув мочку вуха детектива. В того по спині пройшли мурашки, що лякалися будь-якого погляду чоловіка напроти. Скоріше сутності, а не чоловіка. Кашуба не був певний, що Лаврін був людиною.

- Мій королю... Ти знаєш, як я тебе кохаю?

                                 Пісні про тебе складаю... 

                       Твій запах зводить мене з розуму,

                              Забуваючи про всі роздуми...

-      Солодко шепотів Лагоцький, притаманним йому грубим голосом, що тільки змушував Андрія тремтіти.

Детектив важко ковтнув ком, ледве розплющуючи очі.

- Нащо? – видавив тихе зітхання Андрій. Його руки трусилися, міцно схопивши краї своєї сорочки. Слідчий розумів, що демон зрозуміє питання.

- Бо кохаю. – Лаврін ніжно поцілував куточок губ детектива. Андрій смикнувся, відхиляючи голову.

Лагоцький зітхнув і відпустив його, лагідно беручи за руку й прямуючи до дзеркала. Андрій не хотів нікуди йти. Його серце тільки й відбивало останні удари, він не міг навіть слова мовити.

Коли вони дійшли до дзеркала, обвитого трояндами й шипами, детектив знітився, шоковано дивлячись у відображення.

Знову це повторилося. Андрія обійняли за талію, положили голову на плече. І, Боже, простягли у руці корону. Ту саму, з трояндами і клятим діамантом, в якому відбивалася жахлива річ.

-      Я так довго шукав вічного кохання... – його поцілували в шию, грубо шепочучи. – І знайшов.. Ах, я був таким самотнім. – він посміхнувся.

Вкотре холод по тілу, мурашки і огидний ком у горлі, що ніяк не хотів полишити Кашубу.

Тіло почало трястися, мов при американських гірках, а ноги не слухалися. Було до біса страшно. І це той детектив, що розкрив кільканадцять злочинів? Що зловив небезпечних вбивць? Зараз стояв перед справжні дияволом і тремтів, як школярка?

Від цієї думки стало соромно.

-      Я ніколи тебе не відпущу, любий..

Андрій заплющив очі. Вдихнув.

-      Коли я побачив тебе, то зрозумів – ось він, моє вічне кохання. Ти назавжди будеш зі мною. Панувати, кохати, належати... Мій майбутній єдиний, чи ти готовий стати моїм вічним королем, що кохатиме й поважатиме мене? – він бачив насмішку в дзеркалі. Його не обіймали шипи, а лише м’язисті руки. На нього дивилися зелені очі, що раніше були людськими. Його шию лоскотало чорне волосся, яке раніше було м’яким й ніжним. Але зараз це все був не Лаврін – це був справжній диявол з дна пекла.

Кашуба стис зуби й замахнувся рукою, штовхаючи іншого в бік. Він не хотів це бачити. Від цього крутило в животі, нудило й змушувало кривитися. Не хотів бачити. Не хотів. Не хотів. Не хотів!

Рука ковзнула до дзеркала, розбиваючи кулаком скло та раму з троянд.

Почувся звіриний рик, що звучав більше як болісний, але водночас злісний.

Тріщина з’явилася всередині відображення, потім поповзла повільно, як у казці, у всі чотири сторони, утворюючи квітку. Андрій витріщився у своє криве відображення, важко дихаючи. З кулака стікала кров. Земля під ним затрусилася.

Диявол взявся за голову, скрегочучи зубами, ричав, мов скажений.

-      Ні... Ні! НІ! НІ! НІ! – кричав Лаврін, поки перед очима блимали білі плями.

Андрій знову вдарив у скло й ноги смикнулися в бік. Він не знав, як побіг, але чув вітер перед обличчям, а позаду відчайдушні крики. Стіни почали розвалюватися, портрети падали, все навколо руйнувалося, падаючи зверху на Андрія дощем.

-      ТИ НЕ СМІЄШ! – гаркнув Лаврін, починаючи бігти за детективом.

Андрій не оглядувався. Він відчайдушно біг, покидаючи звіра позаду. Той зупинився, схопився за серце й застогнав, як вовк виє на місяць.

Уламки дзеркала, що падали, голосно розбивалися об землю, так само, як і стеля, яка обвалювалася на червоний килимок, позолочений та дорогий.

Здається, Андрій позбувся свого кошмару назавжди, як і здорового глузду.