Голодна коса

Гувернантка почула звук. Точніше щось, що ним насправді бути не могло. Не тієї ночі. Ніколи більше. Жінка би спокійно обернулася на інший бік та знову заснула, але на її жах, звук повторився.

Меланія Лівінська, сорокавосьмирічна гувернантка-прибиральниця підіймалася на горище будинку для прислуги. Голос лунав саме звідти, десь із закутків, де зберігалися старі шафи, вкриті запилюженою тканиною. Вона б ніколи в житті не пішла вночі на клич потойбічного, але ж це був він…

Господар Емануїл Франц спав у своєму маєтку разом із сім’єю, а в будинку для прислуги Меланія вже більше місяця жила на самоті. Нікого, крім жінки, тут не могло бути і вона це знала.

Знову звук. Цього разу скрип старого перекриття, наче хтось пройшовся горищем до вікна.

Меланія піднялася сходами й відчинила вузькі дверцята, тоді простягнула перед собою запалену свічку. Вогник грався із темрявою, малюючи на стінах та підлозі рухомі тіні різного непотребу. Враз протяг повернув горище до темряви.

— А бодай тобі, — тихо вилаялася Меланія, боячись розбудити панську родину навіть за десятки метрів від них.

То був пізній жовтень, вітер був норовливим та холодним, особливо вночі. Жінці довелося зачинити дверцята на горище та знову чиркнути сірником.

— Хто тут? — запитала вона в темряви.

Рука раз-по-раз описувала півколо, вириваючи з чорноти силуети стільців, шаф, порожніх скринь та двох дзеркал, оповитих павутиною. Деякий час їй відповідав тільки скрегіт гілок по єдиному на горищі овальному вікну.

Морозець торкнувся голих гомілок. Нічна сорочка та светр й без того були стягнуті якомога нижче, тож довелося змиритися із холодом.

Звук. Схожий на чавкання. Такий видає собака пана Франца, коли жує сире м’ясо, але той був прив’язаний до власної буди, тож він не міг… Ніхто не міг, окрім…

— Люба… — пронісся панічний стогін із темного кута.

Палаюча змійка різко спрямувалася у напрямку голосу. Там стояв давно розбитий рояль — років шість тому Франців малюк Штефан стрибав по клавішах, вважаючи це гарною забавкою, й проломив передній корпус та педалі. З того часу інструмент марнував свої останні дні під затхлою ковдрою. Те, що говорило до Меланії, ховалося за ним.

— Люба… — повторив голос.

Жінка здригнулася. Тіло заціпеніло. Їй закортіло блювати, однак зуміла стриматися. Волосся стало дибки, заболіла шкіра. Їй було до біса страшно.

«Чого йому треба?...»

Минуло добрячих кілька хвилин, поки прислужниця зробила крок. А потім ще один. Тіні роялю поповзли вбік, розкриваючи для глядачки свої таємниці: спершись на стіну, в кутку сиділа постать в обдертому сірому лахмітті та бордовому шарфі на шиї, наче його вимазали в крові. Шкіру постать мала також обдерту, в деяких місцях до кісток, у інших — нагадувала хворобливу, запалену виразку. Обличчя чоловіка — так, це без сумніву був чоловік, — немовби заледве трималося, щоб не сповзти додолу. Замість правої щоки зяяв отвір, крізь який смерділи зогнилі зуби. Меланія бачила як рухався його язик, коли вкотре промовив «люба».

То був її чоловік Владислав. Мрець, що промовляв. Дух із потойбіччя, що прийшов по неї.

— Розірви пута, люба… голодна коса…

Простір згуснув, став мов пряне молоко, а повітря кригою увірвалося в легені жінки. Меланія не контролювала себе. Жах полонив її. З горлянки вирвався крик.

***

— Чорт забирай, — присвиснув слідчий Волощук.

Він давно такого не бачив — аби отак посеред сергрегаційної зони людей хтось спалив будинок. Це було нечувано з кількох причин, але найгіршим було те, що випадковою палійкою виявилася сама господарка.

— Це був хороший маєток, — сказала його помічниця Мая Підгурська, — кажуть, пані Юрчик навіть приймала в себе поранених та знедолених. Тих, хто нишком залізницею тікав із території нелюдей.

Слідчий Орест Волощук дивився як тліли дерев’яні балки будинку. Деякі все ще залишалися частиною, хоч і зруйнованої вщент, та все ж конструкції даху, але значна частина стін обвалилася і на них найближчим часом чекала та сама доля. Невеличкий сад довкола теж постраждав — зелень потьмяніла, вкрилася золою, якщо геть не згоріла. До вхідних дверей вела витоптана стежка.

Відколи почвари захопили владу й витіснили людей до окремих невеликих сегрегаційних зон, майже всі маєтки всередині них втратили прибудинкові території. Люди більше не мали такої розкоші, як садиби чи парки для прогулянок: дерева зрубали, кущі зрівняли з землею, а на їхньому місці звели карикатурні, хиткі, та все ж теплі й трохи затишні прихистки для нужденних. Пані Зіна Юрчик була однією з тих, хто добровільно віддала свій маєток під потреби людей. Тепер це місце було знищене і все завдяки необачності.

— Ходімте, шановні, — до них підійшов статечний поліцейський у формі, у руці погойдував кийка. Він нервував, — послухаєте самі.

— Ви певні, що справа нашого ґатунку? — запитав Волощук. — Музей давно не відряджав своїх працівників на слідства. Відколи нас випхали за стіну, тут не бачили жодної почвари.

Вони йшли крізь згарища до протилежного боку території маєтку. Там на лавці сиділа жінка близька до похилого віку, згорблена, накрита теплою ковдрою — попри те, що на дворі стояв літній ранок, небо затягнула сіра імлиста пелена. Коло неї мовчки сиділи двоє дітей — дівчинка чотирнадцяти років та хлопчик дев’яти. За ними наглядали двоє лікарів із лічниці неподалік і двоє поліцаїв.

— Самі послухайте, — кивнув у їхній бік поліцейський та залишив працівників міжрівневої структури.

Слідчі намагалися виглядати якомога привітними, але це не зарадило кривим поглядам поліцейських. Дехто з людей досі звинувачував музейників у поразці перед почварами третього рівня, вважали, що міжнародна організація із такими впливами та ресурсами, яких не було навіть у деяких країнах Європи, загралася у власні амбіції та проспала напад під самим носом. Зменшення злочинів за участі почвар та, відповідно, зникнення музейників з вулиць було для цих людей ледь не єдиним позитивом перебування в сегрегації.

Пані Юрчик говорила повільно, наче язик занімів від відчаю. Очі поринули в порожнечу одразу, як тільки вона згадала про власну сестру.

— Ольга дерлася на горище, — казала вона, — я не могла її спинити. Вона казала, що чула свого чоловіка.

— Чоловіка? — перепитав Волощук.

— Гната Зарубу. Пане, останні три дні вона марила, їй різне ввижалося, але це вперше вона наче оскаженіла.

— Що не так із чоловіком?

— Помер він, пане. Місяці три тому. Ми разом його ховали, усією сім’єю.

— Ви також чули його? Голос пана Заруби?

— Щось було на тому горищі, але то не міг бути він. Це неможливо. То була почвара. Або привид. Я точно вам кажу.

— Третьорівневих давно не бачили в сегрегаційній зоні. Це місце тільки для людей. — Орест Волощук потер підборіддя, зиркнув на помічницю Маю, чи та бува не заяскравіла якоюсь думкою, але молода рудоволоса дівчина була не менш збентежена. — Можете розповісти у деталях про все, що ви бачили цієї ночі?

— Ні, не просіть. Це було жахливо.

— Ми не зможемо допомогти, якщо не знатимемо що й до чого, — переконувала Підгурська. Це було її сильною стороною — знаходити підхід до розмови із потерпілими. Удавана її щирість була, чи ні, — байдуже, адже це працювало. — Ми тут, щоб зрозуміти правду, переконатися, що доля вашої сестри залишиться не даремною.

Коли пані Юрчик замовчала на цілу хвилину, двадцятидворічна музейниця легенько торкнулася плеча жінки, наче нагадуючи, що вони чекають на відповідь.

— Підіть із цим паном, — сказала жінка до своїх дітей, вказавши на лікаря. — Він гляне, чи у вас нічого не болить, і дасть льодяника. — Почала відповідати тільки тоді, коли дітвора зникла за огородженням маєтку: — Вона казала, що чує його бурмотіння. Сестра. Таке бурмотіння від Гната лунало напередодні його смерті. Щось про пута та косу.

— Голодну косу? — перепитав Волощук, здійнявши від подиву брови.

Вони із помічницею перезирнулися.

— Так-так, — закивала жінка, — її. Ви теж це чули?

— Сьогодні вночі ще одна жінка чула схожі слова, — сказала Мая. — Як гадаєте, вони могли бачити одного й того ж чоловіка?

Про заяви пані Меланії Лівінської, буцім вона також бачила свого мертвого чоловіка Владислава, вона змовчала.

— Я не знаю, панове. Можливо. Якщо так, то ця жінка у небезпеці.

— Що сталося після того, як ваша сестра піднялася на горище?

— Він стояв там. Схожий на Гната як дві краплі, але огидніший. Знаєте, наче він зігнив, зморщився як старе яблуко. Але рухався до біса жваво. Він все повторював Ользі одне й те ж по колу, про пута й голодну косу, що вона повинна звільнити щось. Сестра відмовлялася слухати, кричала на нього. Я намагалася відтягнути її назад, хапала за сорочку як могла. Та тварюка збісилася, одразу. Кинулася на Ольгу й вигризла їй горлянку. Воно б і на мене кинулося, якби я не тримала в руках гасову лампу. Я з остраху жбурнула її перед собою прямісінько їй в груди й утекла. Либонь, масло розлилося по підлозі, від чого горище спалахнуло.

Вони говорили ще хвилин п’ятнадцять, слідчим удалося отримати все, про що пані Юрчик могла розповісти. Також оглянули тіло сестри Ольги, однак жодних ознак почвари, схожої на її чоловіка Гната, так і не знайшли. Після цього вони залишили територію маєтку.

— Не подобається мені це, — виговорилася помічниця Мая Підгурська.

Музейники саме крокували повз високий костел. Його шпилі тягнулися ген високо й дерли сірі похмурі хмари на шматки. Статуї мучеників на фасаді, разом із Христом, спостерігали, як із широких дверей крізь склепінчастий портал виносять тіла хворих. Замкненість сегрегаційної зони пришвидшила поширення інфекції, особливо в місцях, де збиралися натовпи безхатьків та жебраків. Такі місця зазвичай траплялися в лічницях та соборах, тож, на жаль, музейників не здивувала і нова кількість мерців на ношах.

Їм довелося прикрити носа комірцями, щоб хоч якось вважати себе захищеними від зараження.

— Що саме не подобається? — запитав Волощук.

— Одна ніч, двоє жінок, які бачили своїх мертвих мужів. Обидва загинули ледь не в один день три місяці тому. Обидва торочили про одне й те ж — вільні пута й голодну косу. Тільки дурень у цій ситуації повірить у збіг.

— Радий, що ти про нас іншої думки. Що пропонуєш?

Мая трохи задумалася. Відповіла, коли костел залишився далеко за спинами й можна було опустити комір сорочки.

— Рушаймо до поліції. У них мають бути справи загиблих. Треба зрозуміти, що сталося три місяці тому.

— Гадаєш, це й справді можуть бути привиди? — у голосі Ореста чулося не насміхання, а радше спроба наставника зрозуміти наміри своєї підопічної.

— Я не вірю в привидів. Центавриди — так, арімаспи, фавни — усіх ми їх бачили, але привиди… що вмерло, те вмерло. Така моя думка.

***

— Так, вони вмерли, — підтвердив патологоанатом.

Старий чоловік, із вусами та бородою кольору золи проводив надокучливих слідчих темним коридором лікарняного підвалу. Саме тут він тримав тіла, які близькі родичі впізнали й планували найближчим часом спалити із усіма почестями. Решта тіл кидалися до печі одразу ж на наступний день після надходження, адже їх було надто багато, а місця — надто мало. Особливо, зважаючи на веселу прогулянку інфекції, що нищила всю сегрегацію.

— Я пам’ятаю той день, наче вчора, — хоч старий і казав, що пам’ятав, однак папери від поліції все ж таки перечитував. — Тоді привезли шістьох осіб. Усі вдягнені у довгі мантії, але не такі гарні, як у ваших музейних судових очільників, а дешеві, немов зшиті з мотлоху. Чутки ходили, що то якийсь дивакуватий культ. Вони перебили один одного. Чи лишився хтось із живих, я сказати не годен, та й свідків наче не знайшли. А може, й не шукали. У наш час, якщо дурні вбивають самі себе, то на краще.

— Слідство не так працює, пане, — заперечив Волощук, вочевидь збентежений таким зухвальством старого патологоанатома. — Будь-які злочини можна інсценувати. Зазвичай все виявляється не таким, яким здається на перший погляд.

— Не знаю, — відмахнувся чоловік в білому халаті, — то не моя справа.

— Мерців упізнали? — запитала Мая.

— Легше було сказати, ніж зробити. Тіла б не впізнала навіть рідна мама. Їхні обличчя були настільки зіпсуті, що не лишилося й натяку на риси. Носи, очі, роти — все було перемелено. Здавалося, ними товкли по землі кілька днів.

— Але їх мали впізнати дружини. У тих чоловіків є справи про смерть, а отже, хтось знав, що то були саме вони. Знав поіменно.

Приміщенням пронісся глухий удар, а після нього одразу дзенькіть. Злякавшись, слідчі озирнулися. Схоже, з невеличкого операційного столу, що стояв у кутку, впала відірвана рука разом із металевим підносом. Також на підлозі опинилися кілька інструментів. Мая придивилася: шкіра кінцівки була вкрита кількома виразками, але неприємного запаху наче не виділяла. Або ж так здавалося, адже у підвалі загалом смерділо вкрай жахливо.

— А, краще б їх холера побрала, — лайнувся старий. Він підбіг до руки й акуратно поклав біля власника-мерця. — Свіжий. М’язи іноді досі сіпаються.

— Жахлива у вас робота, — Мая Підгурська не зуміла осилити себе, щоб змовчати.

— Записувати й палити? Тю. Мені скидається, у вас значно марудніша.

— Ви сказали, що всі шестеро належали до якогось культу, — Орест бажав пошвидше закінчити розмову й вшитися геть із цього сховку смерті. — Ви знаєте, що то за культ?

— Ніколи не чув про подібне. Звісно, в нас багацько було спілок проти почвар, і не злічити скільки людей організовувалися, щоб протистояти третьорівневим. Але ніхто з них не бавився у театральні вистави із перевдяганням та дивними ритуалами по масовим бійкам. Маю сумніви, що цим вони хоч якось допомогли нашій спільній боротьбі.

— Гаразд, — обидвоє слідчих кивнули на знак подяки за наданий час, — з вашого дозволу ми візьмемо документи.

— Беріть, вони мені не потрібні.

Коли музейники розвернулися і вже крокували до виходу з коридору, старий патологоанатом крикнув:

— Дивно, що ви не знали про культ.

Вони озирнулися через плече. Сивобородий чоловік якраз відчиняв піч й поволі запихав усередину одне з тіл зі столу на колесах. Навіть крізь довгий коридор та суцільний сморід слідчі вчули шкварчання плоті.

— Чому це вас дивує? — запитав Волощук.

— Дружини мерців знали, що ті були членами культу. Хіба ви не говорили з ними цього ранку?

Орест Волощук на мить замовк. Мая бачила як його зіниці скачуть врізнобіч — він думав. Тому вирішила сама запитати те, що вочевидь озвучив би й наставник.

— Що ще вони вам сказали?

— Що чоловіки померли заради своїх жінок.

***

 Надвечір Орест та Мая навідалися до маєтку Франців, однак господар сповістив, що Меланія Лівінська, їхня гувернантка та прислужниця, зранку пішла з дому і ще не поверталася. Це було незвично для неї, адже з першого дня служби жінка не покидала Францових дітей довше, ніж на три години. Навіть коли помер її чоловік, Меланія швидко повернулася до будинку й вбивалася горем у них на очах.

Музейники попросили обстежити її кімнати, на що отримали невдоволену згоду, однак нічого дивного там не знайшли. Нічого, що натякало б на минуле її чоловіка Владислава, жодного слова в записниках про культ, голодну косу чи самогубство заради коханої. Деякі сторінки були видерті, але це було нормою для особистих щоденників, коли з часом боїшся зазирнути у власні страхи та відчай, описані власними руками. Вони паплюжать людські життя, як густі чорні чорнила — чисті сторінки. Мая зважала на це, навіть після кількох наголосів від Ореста перевірити все знову.

За стінами збиралися сутінки. Хмари нарешті вродили краплі дощу. Стукотінням по шибках вони співали про сум, яким збиралися вкрити усе місто. Десь за межами сегрегаційної зони вдарила блискавка.

— Мабуть, нам час.

— Завітаймо до ще однієї вдови, — сказав Волощук.

То була не пропозиція чи питання, а прямий наказ.

— Зараз?

— Так.

— Насправді я теж про це думала, але…

— Але?

— Інші четверо жінок не зустрічали привидів своїх чоловіків, — Мая зауважила погляд наставника, тому вирішила пояснити: — я називатиму їх привидами, бо ми досі не знаємо ким вони є насправді. Так ось, на них не нападали, їм не говорили про косу й кайдани. Ймовірно, вони не пов’язані із нашими жертвами.

— Тому й варто з’ясувати: чим ці двоє особливі, що саме до них завітали… «привиди».

***

Музейникам видали пов’язки, однак ніхто насправді не вважав, що вони здатні хоч якось допомогти. Усі буквально відчували присутність смерті. Здавалося, стара із косою із цікавістю спостерігала за ними, обирала тих, кого найбільше любили й тоді забирала. Розрізала шкіру своєю косою — казали, диявол самотужки просив її про це перед тим, як вислати до верхнього світу. Усі хворі знали про це, тому й боялися, кричали, стогнали, осліплені, просили лікарів не віддавати їх їй.

Мая спостерігала за трьома десятками заражених з внутрішнього балкону костелу. Під нею на підлозі розпростерлися переповнені лежаки, поміж якими снували втомлені лікарі. Усі лави порозсували попід стіни, щоб збільшити простір. Священника ніде не було видно. Ймовірно, він давно покинув божий дім у пошуках переправи геть із сегрегаційної зони. Прислужувати хворим залишилися тільки ті, чия віра виявилася непохитною — троє монашок та один монах, а також четверо працівників лічниці. Навіть з висоти балкону музейниця бачила виразки на тілах й вчувала сморід. Колись натхненні хорові співи змінилися на суцільний затяжний стогін. Саме так останнім часом звучало місто.

Дівчина звела погляд вгору: склепіння, вкрите розписами біблійних сцен, майже обсипалося, кілька статуй святих не мали голів та рук, усе золото, яке можна було здерти, давно порозкрадали.

— Якщо це твій дім, Господи, — прошепотіла вона, заплющивши очі, — то тобі, мабуть, живеться не краще, ніж нам.

Орест Волощук стояв осторонь біля відчиненого вікна. З вулиці війнуло прохолодним повітрям та вологою дощу, хоча б на трохи виборовши собі місце у смороду. Десь здалека сяйнула блискавка, омалювавши середину собору химерними візерунками вітражів.

Поряд стояла пані Василина Войцеховська, одна із шести вдовиць, чия минула ніч минула доволі спокійно. Вона була вдягнена у халат, який колись був білим, а тепер вкритий плямами й чужою сечею. У руці тримала пов’язку для обличчя.

— Мені дуже прикро чути про таке. Ольга та Меланія були хорошими людьми. Ми не дуже добре зналися, але враження про них склалося не з гірших.

— Меланія жива, — сказав слідчий, — принаймні наразі немає причин говорити про неї у минулому часі.

— Я так не вважаю.

Мая вперше відвела погляд від хворих унизу. Підійшла до них, аби вивчити поведінку жінки.

— Чому ви так кажете? — запитала.

Відповідь була, але не промовлена словами. Пані Войцеховська втиснула голову в плечі, обличчя напружилося. Усе це було ледь помітним, але Мая одразу зрозуміла, що та щось приховувала.

— Ви сказали, що зналися із іншими вдовицями? Що вас пов’язувало? Ваші чоловіки?

У ціль!

Брови пані Войцеховської поповзли вниз, кинувши тінь на очі. Вочевидь, те, що вона мала на думці, приховувати не хотіла, а просто не могла знайти сил та потрібних слів, аби сказати.

— Ви ж знаєте як людям важко живеться, — нарешті Василина зуміла пробити внутрішню стіну, що боронила її від жахливих спогадів, — коли третьорівневі почвари захопили владу в містах, вибили нас зі своїх домівок, більшість із нас опинилася на вулиці. Без роботи, їжі, тепла. Серед таких були й діти. Авжеж, підтримка Музею, залишків урядових послів та заможних філантропів була, хтось завдяки їй знайшов прихисток, нове покликання, але далеко не всі. І далеко не всі з часом забули лють до тих, завдяки кому трапилося наше горе.

— Ви про підпільні рухи? — Волощук вирішив не згадувати про культ — жінка мала сама це зробити.

— Деякі з них були і не надто підпільними. Народ кидався на істот зі зброєю, яку тільки могли знайти. Зачасту це були довбані вила, бо ж звідки простому обідранцеві було взяти рушницю? Стільки гинуло… Кожен, хто бажав волі, отримував натомість смерть.

— Ми швидко зрозуміли, що силою протидіяти ми не здатні, — голос Маї обріс кригою. Мало хто знав про її минуле як борчині, як вона ледь не поклала власне життя за мету, якої досягти так нікому й не вдалося.

— Навіть гірше, панно слідча, — в очах Василини з’явилась материнська лагідність, — ми затямили, що чим більше ми боремося, тим швидше вироджується наш рід. То було болюче прийняття.

— Отже, ваші чоловіки були підпільними активістами? — за якийсь час тиші запитав Волощук.

— Спершу. Згодом, вони знайшли інший для себе шлях. Значно жахливіший.

Музейники вирішили не квапити жінку, дати можливість розповідати у зручному для неї темпі.

— Йосиф якось прийшов додому вкрай збудженим. Казав, що нарешті вони знайшли однодумців, чиє бачення світу не обмежується рамками справжності. І Йосиф таким був, завжди. Вірив, що ми не просто так на цьому світі, що є щось більше, здатне творити цілі планети й галактики для таких, як він. Йосиф не був дурною людиною — академік! — однак був надто легковірним. Таємничий промовець зібрав десятки прихильників, серед яких виявився Йосиф, та пообіцяв не просто перемогу над почварами, а зовсім інший світ без турбот та страху.

— Ви сказали, що їхній шлях був жахливий, — зауважила Мая, — чому?

— Вони кликали його. Когось гіршого за диявола. Називали його богом жаху. Промовець спокушав свободою, що той бог визволить людей з-під ярма третьорівневих страхіть. Але як на мене, ті страхіття навіть не зрівняються із богом. Це щось неосяжне для нас. Я бачила Йосифа у день контакту — скидалося, що в нього вирвали душу. То була порожня оболонка, насичена злобою, і аж ніяк не мій чоловік.

— Йосиф згадував щось про голодну косу?

— Одного разу. Коли хотів моєї смерті.

Музейники остовпіли. Ніхто не зміг вимовити й слова. Навіть кліпнути було важко, попри кисле повітря всередині костелу.

Вони не зауважили, як місто повністю поринуло в ніч. Дощ бив по шибках. Гасові лампи видовжили їхні тіні на стінах — тепер вони наодинці із темрявою боролися за власне панування.

— Я розумію ваш подив, — сказала пані Войцеховська. — Він любив мене всім серцем, тому й бажав, аби я також долучилася до спільноти. Богові потрібні були жертви для з’яви у цей світ. Тобто не так, не жертви — провідники. І провідники ці мали бути добровольцями.

— Чому саме ви? — слідчий Волощук подумки складав пазл історії, але кількох деталей досі бракувало.

— Не тільки я. Він жадав усі подружжя, позначені косою. — Жінка задерла рукав й показала на передпліччя. — Ось тут. Кожному з чоловіків зробили поріз у вигляді коси. Згодом від нього залишався шрам. Усі провідники повинні мати такий.

— Ви не погодились, — сказав Волощук, дивлячись на неушкоджену шкіру.

Войцеховська захитала головою.

— Жодна з нас не погодилась. Спершу все це нам здавалося якоюсь дивною грою, але згодом почало неабияк лякати. Ми протестували, намагалися переконати чоловіків покинути той культ, але вони не слухати. Їхня сліпота стала безповоротною.

— Це тому Йосиф і його друзі покінчили з собою? — крига в голосі Маї поволі танула, але все ще віддавала холодом. — Вони хотіли спробувати стати провідниками без вас?

— Ні, це б не спрацювало. Потрібні були саме подружжя.

— Тоді навіщо?

— Заради нас, як казав Йосиф, — Войцеховська говорила кудись перед собою, погляд став скляним і водночас сумним. Здавалося, от-от із очей потечуть сльози. — Віра культу зводилася до того, що прибічники їхнього бога пройдуть крізь смерть, переступлять її та знову житимуть. Переродяться. Провідники відновляться у новій тілесній одежі та в новому вільному світі. Це було саме те, чого всі жадали. Перед тим, як спалити їхні тіла, провидець пообіцяв кожній вдові, що наші чоловіки прийдуть по нас, покличуть, і тоді ми повіримо в… його бога. Господи, навіть зараз це смішно й лячно водночас.

Орест Волощук показав папери, які досі лежали в його наплічній сумці.

— Ользі тепер, на жаль, не смішно. Чому, на вашу думку, її чоловік прийшов по неї та вбив, якщо вона потрібна була живою?

— Ольга була ярою противницею культу. Вони б розлучилися за кілька днів, якби не самогубство Гната.

— Якщо по двох уже прийшли привиди, — встрягла Мая, — то й прийдуть по вас. Маєте де сховатися? Пожити у людному місці. Можливо, тут, у костелі.

Пані Войцеховська мовчала. Вочевидь вона знала, що трапиться найближчими ночами і була до цього готова. Мая бачила в ній вогонь любові до Йосифа, який не загасили б десятиліття.

— Привидів не існує, юно слідча. Що вмерло, те вмерло.

***

Уночі Василина Войцеховська зникла. Як і Марія Куликова. Стефанія Вассер, п’ята вдова, як з’ясували слідчі, покинула сегрегаційну зону ще місяць тому. Маючи впливові зв’язки із торговцями зброєю та кількома дипломатами, її вдалося таємно вивезти потягом до віденської сегрегації.

Останню вдову, Анну Боромеужку, встигли відшукати, коли до сходу сонця залишалося не більше години. Музейникам довелося обійти територію колишньої околиці міста та відшукати невеличке мисливське угіддя, в якому жили заможні інфіковані. Анні Боромеужці поставили діагноз всього два дні тому, тому тримали в окремому крилі будинку із невеликим садом, куди можна було виходити подихати свіжим повітрям та відтягнути неминучу болісну долю. Таких там жило троє і, коли Волощук та Підгурська непрохано продерлися на територію угіддя, усі вже спали. Окрім вдовиці культиста.

— Пані Боромеужка, відійдіть від нього! — Орест Волощук тримався від жінки на кілька кроків позаду, боячись спровокувати привида.

— Ні, — вдова хитала головою так, наче від цього залежало її життя. Її очі блищали, сповнені надії, — це мій чоловік. Він прийшов по мене.

— Це не ваш чоловік, Анно, — у той час Мая обходила їх збоку.

Увірвавшись до східної частини мисливського угіддя, вони побачили як Анна Боромеужка в одній нічній сорочці зі мереживними рукавами повільно, мов зачарована, крокувала крізь сад до тіні загиблого чоловіка. Дощ вистукував монотонну тираду смерті.

— Розірви пута, люба… голодна коса… окроплена жагою… звільнить нас…

Голос привида, здавалося, і справді був людським, але мав притаманну почварам гуркітливість та терпкість. Коли музейники почули його, то мимохіть здригнулись. Попри все, щось у ньому було не справжнє.

Жінка зробила ще один крок на поклик.

— Ґнар’шемтакул звільнив тебе! — вона ледь не заридала, промовляючи до тіні попереду. — Він дав тобі життя! Як і було обіцяно!

— Анно, не підходьте до нього!

Орест зрозумів, що не міг більше боротись одними тільки словами. Кивком дав знак Маї діяти. Дівчина огинула сад з північного боку в напрямку вдови, а сам він кинувся перестрибувати через гострі гілляки кущів з наміром збити з ніг того, кого вони вважали привидом.

— Ні! — крикнула пані Боромеужка, побачивши як її мрія возз’єднання руйнується у неї на очах. — Облиште нас! Кшиштоф нікому не зашкодить!

Мая схопила її ззаду за живіт та почала тягнути до будинку.

— Ви марите, — торочила дівчина їй на вухо, сподіваючись переконати, що причиною видінь була хвороба, — він не справжній.

Проте музейниця недооцінила її віру. Ті, хто пережив втрату, ніколи, аж до самісінького скону не полишають надії знову зустріти люблячі очі. Загинули вони на війні, чи від хвороби, чи від старості, їх завжди чекають. Байдуже як і коли вони прийдуть, їхнє місце в серці ніколи не буде зайнятим.

Зрозумівши, що двійко незнайомців увірвалися у її долю непрохано й злостиво, пані Боромеужка вчепилася нігтями в обличчя слідчій. Дерла, мов оскаженіла. Мая не встигла зреагувати й ухилитися, під очима запекли рожеві глибокі борозна. Тоді вдова штрикнула ліктем музейницю під ребра, але цього разу дівчина виявилася готовою. Боротьба тривала недовго, аж поки пані Боромеужка не опинилася притиснутою лицем до землі.

— А бодай вам добре… — лаялася музейниця, зіщуливши очі від болю.

У той час Орест рухався в напрямку тіні. Привид стояв всередині круглої ротонди й не рухався. Музейник міг заприсягтись, що на якусь мить побачив розгубленість на перекошеному, поцяткованому виразками обличчі. Увесь цей час він стояв майже нерухомо, та все ж сіпнувся, коли його нападник опинився за крок від нього. Слідчий вистрибнув на перила ротонди, але тінь Кшиштофа зникла. За якусь коротку мить вона опинилася позаду й вдарила Ореста кулаком у потилицю. Ненадовго в голові замлоїло, земля попливла. Він обернувся, щоб бути лицем до суперника. Пропустив іще один удар в щелепу.

Усі удари були не важкими й іноді пропускати їх було геть не смертельно. Орест навіть бува здивувався, що відчув слабкість ворога і, що найважливіше, тепло його плоті. Чим би воно не було, але точно не привидом.

За кілька коротких передишок вдалося перехопити ініціативу: музейник схопив за комір чоловіка, якого колись звали Кшиштофом, тоді переніс вагу на протилежну ногу й жбурнув його у кам’яну колону ротонди. Хрускіт сповістив про зламаний ніс.

Блискавка розітнула небо, виокремивши на тлі темряви худорляві гілки саду. Дощ посилився й поступово перетворював землю в болото.

«Привид» жваво відскочив назад. Його права рука пірнула за спину й з’явилася із чимось блискучим та продовгастим. На мить рукав задерся і слідчий вгледів шрам у вигляді кривої коси.

Ніж розсік повітря зі свистом, який приглушили краплі дощу, що плескали по калюжах. Орест відстрибнув назад, вигнувши спину. Тоді ще раз і знову. Вичекавши момент, пішов уперед, зіштовхнувся з Кшиштофом, принагідно виставляючи ліву руку вбік для блоку. «Привид» розгубився. Вони впали на землю, покотилися від ротонди в напрямку дерев’яної тераси будинку.

Лише зараз музейник побачив, що у Кшиштофа замість лівого вуха стирчав гнилий відросток, а на голові серед волосся виднілися голі струпні острівці. Це була гидотна подоба людини.

Востаннє крутнувши тілом, Волощук зумів перевернутися й опинитися згори на «привиді». Він притиснув його руки до тулуба, щоб нівелювати будь-які пручання. У той же час позаду ротонди щось клацнуло.

Важкий болт із металевим наконечником простромив плече музейника. Удар був настільки сильним, що чоловіка знесло з колін і він звалився поряд із гнилим Кшиштофом.

— Оресте! — крикнула Мая.

Її погляд одразу прикипів до місця, звідки стріляли з арбалета, але мряка та дощ добре маскували нападника. Дівчині довелося швидко прив’язати Анну Боромеужку до сходових перил тераси, а самій побігти на поміч наставникові. Відстань, що їх розділяла, була невеликою, але «привид» отримав достатньо часу, щоб оговтатися. Почварні ноги відштовхнулися від землі й він побіг геть, до темряви, звідки й прийшов. Мая вхопила з землі грубу палицю, кинула йому під ноги. Зашпортавшись, мрець Кшиштоф вгризся носом у кущі троянд.

Свиснув ще один болт. Цього разу він летів у бік Маї. У неї був лише один шанс вижити — якби була оберненою до ротонди, і саме так вона й стояла. Це дозволило їй в останню мить побачити стрілу.

Сад поринув у тишу. «Привид» зник, а згодом і надія Анни возз’єднатися зі своїм чоловіком.

***

— Міцніше… ще… трохи.

Кожне слово давалося Орестові з надзвичайним зусиллям. Міг говорити хіба видихаючи, по слову за раз.

Мая востаннє перетягнула бинт під його лівою рукою і зав’язала кінці за лопаткою.

— Лікар казав тобі не рухати плечем, — дорікнула дівчина, — тоді б і перев’язувати не знадобилося.

— Хіба я… схожий… на стовпа? — безпорадність та біль доконали Ореста Волощука. Від того він іноді гнівався на всіх навколо.

— Будеш, якщо не слухатимешся знавців своєї справи.

— Ти занадто… язиката, Має. Я це вже казав?

— Неодноразово.

 До обідньої пори слідчий відновлював сили, лежачи в підземній музейній лічниці. Усі папери зі справи про «привидів» у нього відібрали, відвідини заборонили, тож Мая продовжувала працювати над справою самотужки. Ближче до вечора вона таки прошмигнула до палати свого наставника.

— То що ти знайшла? — запитав Орест, повернувши собі здатність хоча б трохи нормально говорити.

— Ти казав, що побачив шрам на руці того, хто мав би бути Кшиштофом Боромеужкою.

— У вигляді коси, так. Як і розповідала Василина Войцеховська.

— Усі чоловіки з культу повинні були так себе маркувати.

— Всі чи ні, але ті, що повинні були стати провідниками для їхнього бога, — обов’язково.

— Тоді поглянь сюди.

Дівчина розклала на лікарняному ліжку документи з усіх шести справ загиблих чоловіків. Тоді відібрала ті, що були видані патологоанатомом.

— Куди дивитись?

— Опис тіла, — сказала Мая, тицьнувши пальцем на один із найдовших абзаців на кожній зі сторінок.

Орест читав мовчки, а коли дійшов до підкреслених Маєю слів, його очі ледь не вибалушилися.

— Наскільки можна довіряти цим звітам? — Мая очікувала захват та похвалу за пророблену працю, натомість отримала зовсім інше.

— Що ти маєш на увазі?

— Той старий патологоанатом сам казав, що з мерцями ніхто не цяцькався, а шістка взагалі прибула понівеченою до непізнаванності.

— Але ж руки!

— Я не певен…

— Це багато що пояснює.

— Ймовірна відсутність шраму пояснює що? — Орест нервував і сам не розумів чому. — Що тіла не належать чоловікам удовиць?

— Культисти мали шрами коси на передпліччях, а мертві — ні. Їхні руки були подерті, порізані ножами чи іншими гострими предметами, але слідів загоєних поранень на них не було.

— Або старий був не надто прискіпливим, коли описував тіла.

— Тоді ось іще, — Мая відшукала опис тіла Ганса Вассера, чоловіка Стефанії Вассер, — двадцять років тому Ганс служив на австрійському флоті. Там вище ліктя йому зробили татуювання. У описі патологоанатома жодного тату.

Слідчий зітхнув.

— Його рука була вивернута й зламана, шкіра розірвана до м’язів, — читав Орест, — у цьому випадку тату дійсно могли не зауважити.

— Годі, у тебе здогадки, а в мене факти.

— Які до біса факти? Хочеш сказати, що це були не їхні тіла? Чому? Навіщо і кому це потрібно? Куди зникла ця шістка за останні місяці?

— Цього я не знаю, — зізналася дівчина.

Орест хоч і ненадовго та все ж відчув перемогу.

— А їхній вигляд? Страшні, гнилі, за описами деякі не мали шкіри на обличчі, а сморід точно був трупним.

— Хвороба, — з кожним наступним словом Мая ставала впевненішою у своїй теорії. — Інфекція здатна зробити таке з людиною. У соборі я бачила хворих без вух, пальців, дехто не мав носа.

— Ти дійсно вважаєш, що шістка «привидів» — ті ж шестеро чоловіків-культистів? Справжніх? Не мертвих?

— Привиди не стріляють з арбалету, Оресте. Кшиштоф Боромеужка був не сам цієї ночі. За ним спостерігали його поплічники. Люди.

На тому вони замовкли. Мая зібрала папери по теках та сховала до свого наплічника — їх потрібно було повернути поліції. Орест не хотів проганяти підопічну, а Мая прагнула бути поряд, поки вони не погодять наступні кроки слідства.

За мовчазну годину до палати увійшов статечний чоловік із пишними вусами та нагельованим волоссям. Маринарка чорна, чиста, жодної крихти чи сліду від бруду. Попри зовнішній вигляд, Марко був звичайнісіньким музейним клерком.

— Пане, панно, — невимушено кивнув він, — ось зізнання пані Боромеужки.

— Павук зуміли витягти з неї потрібну інформацію? — запитав слідчий Волощук, переймаючи теку.

— Павук завжди отримують те, що треба.

— Добре, дякую.

Клерк розвернувся, але перед тим, як піти, кинув через плече схвильованим голосом.

— Пане, вам не здається, що час відпустити Павук?

— Якщо третьорівневі дізнаються, що ми утримуємо їхню істоту проти їхньої ж волі, сегрегаційна зона палатиме вогнем аж до небес. Ви цього бажаєте?

— Але якщо ми дамо їм волю добровільно, можливо, матимемо шанс на прощення.

— Марко, вороги ніколи не пробачають, — сказав Орест, — цього навчитися повинні і ми.

Залишившись знову вдвох, слідчі переглядали задокументований допит Анни Боромеужки.

— Аптека Мєржвинського, — Волощук провів пальцем по записаних Павук словах — тремтливих, кривих і вологих. — Сюди шістка навідувалася найчастіше.

— Це може бути їхнім місцем зібрань, — припустила Мая.

— Аптека в межах сеграгаційної зони, але дуже близько до кордону. Не розумію навіщо їм так ризикувати. — Чоловік збирався потерти підборіддя лівою рукою, однак забув про поранення й ледь не заскавчав від болю. Нарешті втамувавши його, промовив: — Гаразд, збирайся, треба рушати, поки не стемніло.

— То ти віриш у мою теорію? — дещо насторожено запитала Мая.

— Авжеж. У мене зародилася така сама, щойно побачив шрам.

— Чому ж тоді перечив увесь цей час?

— Хотів дізнатися як сильно ти за неї триматимешся. Молодець.

Дівчині довелося докласти величезних зусиль, щоб стримати самовдоволену усмішку.

Коли вони виходили з палати, Мая запитала.

— Анна Боромеужка… вона… з нею все гаразд після допиту Павук? Її свідомість досі ціла?

Орест Волощук вирішив не відповідати.

***

Аптека Мєржвинського і справді знаходилася неподалік кордону — буквально за будинком навпроти тягнулася висока бетонна стіна. Зверху їжачилася єгоза, яку нелюди зуміли наситити струмом. Із кроком у сто метрів до стіни прибудували високі вартові шпилі. Вони були обліплені химерними скульптурами почвар різних видів — від крилатих гаргульй до рогатих сатирів із шаленством на обличчі, — а на верхівці кріпилися великі ліхтарі. Населення сегрегаційної зони називало їх прожекторами. Багато місяців вони намагалися зрозуміти дивні технології їхнього ув’язнення та знайти спосіб обійти оточення, однак все було марно.

Аптека знаходилася саме під одним із прожекторів. Подеколи промінь світла пронизував вулицю, лоскочучи стіни, вікна й двері потрісканої будівлі. Музейні слідчі саме в цей момент стояли при вході, тому змушені були затулити обличчя, аби не осліпнути. Щойно світло зникло, Орест зиркнув на верхів’я шпилю: горбата тінь із хвостом та копитами на ногах стояла на одній зі скульптур та оглядала все місто. Вартовий. Або ж зацікавлений підліток, якому вдалося прошмигнути крізь охорону, аби подивитися на людей на власні очі. Ходили й такі оповідки, але слідчий чомусь у них не вірив.

Мая постукала в двері.

— Ми зачинені, — пронеслося зсередини аптеки. То була жінка.

Кісточки пальців дівчини знову тричі торкнулися дерев’яного полотна.

Спершу нічого не відбувалося, господарка лікарської крамниці не видала жодного звуку, але згодом клацнув замок. У вузькій щілині з’явилося бліде, але напрочуд молоде обличчя жінки. На вигляд їй було заледве тридцять — її здали мішечки втоми під очима та павутинки зморшок на краєчках та на лобі. В решті це була вродлива жінка зі впевненим поглядом.

— Чого вам? Ми зачинені — майже ніч на дворі.

Вона поправила пасмо чорного волосся за вухо. Зауваживши, що перед нею юна дівчина, все ж трохи пом’якшала.

— Пробачте, приходьте завтра.

— Це ви пробачте, але нам не можна чекати. — Мая увібрала в погляд та голос тривоги й трохи переляку. — Наш друг у біді, нам потрібна допомога.

— Мені дуже прикро… — аптекарка відхилилася назад, сховавши обличчя в тінях, але двері привідкрила трохи ширше.

— Благаю, — стогнала Мая, — у нього розірвана нога. Він намагався перелізти через стіну, тут поряд, одразу в сусідньому кварталі. Нам потрібне щось, щоб зупинити та знезаразити кров.

— Ідіть до лічниці, — жінка залишалася невимушеною та беззаперечною, — або до будь-якої церкви. Там приймуть вашого друга в будь-який час.

— Але там інфіковані. Ми не можемо так ризикувати.

— Пробачте.

Двері зачинилися буквально в них перед носом. Орест та Мая перезирнулися. Щойно дівчина захотіла повторити спробу розмови й занесла руку для стуку, як Орест зупинив її.

— Не варто.

— Чому?

— Схоже, культ готується до зібрання, — його голос стишився до шепотіння.

— Про що ти? — здивувалася дівчина.

— Коли вона тримала двері, її рукав трохи спустився і…

— Оголив шрам коси. Я теж його побачила. Чому ти вважаєш, що зібрання саме зараз?

Орест легенько торкнувся спини Маї, таким чином мовчки попросивши відійти від дверей.

— Поки ви говорили, я зазирнув усередину. Позаду неї на стільці лежала довга чорна одежа.

— Мантія? Патологоанатом казав, що у таких привезли шістку мерців.

— Мабуть, вона поспіхом скинула її, перед тим як відчинила двері.

Мая замислилася.

— Думаєш, вони готуються провести ритуал виклику?

— Не обов’язково. Це може бути звичайнісіньке зібрання.

— Жінки зникли. «Привиди» навідалися до всіх удовиць і чомусь мені здається, що деякі прийняли їхнє возз’єднання.

Не чекаючи продовження розмови, слідчий Волощук рушив в обхід будинку. Мая коротким кроком подріботіла за ним.

— Куди ти?

— Цей район забудували тридцять років тому. Це мав бути ринковий квартал і до кожного підвалу робили зовнішні люки для завантаження товару.

— Сумніваюся, що культисти тримають цей люк відкритим.

— Нам потрібен не люк, а коридор, що веде від нього до внутрішніх підвалів. Якщо ззовні культисти могли перекрили хід, то зсередини — ні.

Мая набрала повітря в легені, щоб відповісти, але враз замовкла, зрозумівши про що казав її наставник. Усі підвали були об’єднані в суцільний лабіринт і хто як не Музей, що базувався саме під землею, мав схеми усіх можливих таємних шляхів?

***

Стіновий механізм був уже старим та іржавим, але під силою Волощука посунув цегляний перестінок убік, відкривши слідчим коридор підвалу аптеки. Навколо їх оточувала темрява, під ногами шурхотіло старе сіно та гнилі дерев’яні дошки. Орест запалив сірника й, поки той не зотлів, відшукав двері.

— Сюди, — сказав він Маї, — тримай мене за плече. С-с-с-с… не за ліве, чорт забирай.

— Пробач.

Вони йшли повільно й мовчки, наосліп, запам’ятавши куди ставати, щоб не зчиняти шуму. Двері, як слідчий і очікував, виявилися зачиненими на хитку засувку, але кілька ритмічних поштовхів легко з нею впоралися. Так вони опинилися під аптекою.

Перші двоє дверей, які їм трапилися, вели ліворуч та праворуч. Обидва були відчинені, всередині нікого. Орест запалив іще одного сірника, але цього разу тримав його вертикально, щоб вогонь горів якомога довше. Кімната виявилася чимось схожим на в’язницю-операційну: за простими дверима були ще одні, металеві і заґратовані, вздовж стін розташувалися столи зі сталевим покриттям, на деяких засохли старі сліди крові, посередині кілька комодів з інструментами.

— Вони тримали тут «привидів», — Мая ненароком натягнула комір сорочки на носа. Тоді зазирнула в іншу кімнату. — Шарф.

Орест підійшов туди, куди вказувала підопічна — на одному зі столів лежав бордовий шарф. Страшний, немов вимащений у крові та гної. Саме такий Меланія Лівінська, за описом, бачила на своєму чоловікові, коли той прийшов до неї посеред ночі.

— Їх переховували, — протягнув Орест із присвистом. Плече вкололо гострим болем, наче нагадуючи про небезпеку, з якою вони мали зустрітися. — Увесь цей час після інсценованої смерті чоловіків тримали тут.

— Усі три місяці… Навіщо так довго?

Орест стенув плечами, але через темряву Мая не побачила цього.

— Щоб дружини засумували? Дали їм час на картання, на зародження віри, що промовець культу міг мати рацію?

— Тоді вдови би зустріли своїх чоловіків та повірили у переродження. Гадаєш, ті, які зникли, пішли за ними? Погодилися на самопожертву? А тому незгодних убивали?

Дівчині стало зле від однієї думки, що для маніпуляції проти жінок могли використати чисту й невинну любов.

За стінами почулося монотонне гудіння, наче група людей затягнула тихий спів.

— Зараз дізнаємось.

Вогнепальна зброя офіційно була заборонена в сегрегаційній зоні, але це нікого не турбувало. Чорний ринок переживав ледь не найкращі свої дні. Пістолі чи рушниці могли носити тільки вищі чини варти та поліції, а також музейники, які боронили людей від третьорівневих істот. Саме зараз Орест Волощук як ніколи дякував долі, що мав за паском пістолета. Разом із Маєю вони стиснули зброю в руках та повільно рушили на звук.

Коридор виводив до дверей у найбільше підвальне приміщення. Двері були привідчинені, тож двійко змогло зазирнути всередину.

На підлозі, шафах, столах та комодах горіли свічки. Посеред підлоги лежало шість подружь: Меланія Лівінська з безщоким Владиславом, Василина Войцеховська та Йосиф, Марія Куликова та її чоловік Маріуш, а також іще три пари, незнайомі музейним слідчим. Чоловіки лежали обличчям до землі, а жінки — до стелі.

— Вони знайшли нових добровольців, — прошепотіла Мая.

Довкола подружь стояло коло людей у чорних мантіях. Каптури натягнуті на голову в усіх, крім промовця. Точніше — промовиці. Господарка аптеки головувала ритуалом.

Культисти намалювали на стелі велике чорне повнотіле коло над своїми жертвами. З кожною секундою з нього починала скрапувати густа рідина. Спершу Орест подумав, що то свіжа фарба, але вона тягнулася й звисала зі стелі, нагадуючи гнійний сталактит.

— Розірвемо пута! — заголосила промовиця, щойно пісня затихла. — Голодна коса, окроплена жагою, звільнить нас від неволі, як ми звільнемо бога нашої радості й відчаю наших ворогів. Світобудовник. Невільник порожнечі. Той, що творить нові світи у позавимірі. Той, що нищить неналежне й подихом відтворює потрібне стале.

— Ґнар’шемтакул! — зачаровано повторювали культисти. — Ґнар’шемтакул!

— Почуй наше мовчання, — сказала промовиця й здійняла руки до чорної плями на стелі. Поодинокі краплі перетворилися на справжній дощ пітьми.

— Замовкни завиванням, — стогнали послідовники.

— Схоже, ми запізнилися, — тремтливим голосом сказала Мая.

Відповідь Ореста була промовистішою за будь-які слова — він розчахнув двері й пустив кулю у найближче подружжя. Спершу Мая заціпеніла, але зрештою зрозуміла, що вбивство промовиці не мало жодного значення — бог Ґнар’шемтакул для свого вторгнення потребував не її, а дванадцять жертв, що лежали під чорним дощем зла. Довго не думаючи, вона почала гатити спершу по подружжю Войцеховських, а тоді по Лівінських.

Усі дванадцятеро загинули, однак культисти й пальцем не поворушили. Ніхто з них не кинувся музейникам на перекір. Ніхто не намагався відібрати зброю й захистити ритуал. Вони лиш обернули свої обличчя до чорного потворного слизу, який вже повністю окутав своїх жертв. Тоді простягнули руки зі шрамами коси й узялися вимащувати ним себе з ніг до голови.

— Смерть — ніщо для тих, хто її переступить, — голос промовиці став неживим, увібрав потойбічну порожнечу. Позбувся ознак статі й відомих людині звуків. Надалі музейники чули лиш завивання сотень істот, прикликаних жерти слабких.

Земля провалилася під дванадцятьма провідниками, затягуючи всередину водоспад чорноти. За нею в розколину пірнули усі до одного культисти.

— Потрібно вшиватися! — одночасно крикнули Орест та Мая.

Та було пізно. З-під землі виповзла величезна потворна рука, оповита слизом та рештками людської плоті. Голови, руки, ноги, очі — їх неначе розплющили та розмастили по шкірі Ґнар’шемтакула.

Наступним та останнім музейники побачили око. Бездонне й всеосяжне. Матерія, з якої воно складалося, була з іншого світу, не мала ні твердості, ні чіткого вигляду. Це було зібранням всього людського жаху, що тонув у розриві вимірів.

Мая взяла Ореста за руку.

— Гляди не затупися об нас, голодна косо…

***

Вакрум стояв на краю вартового шпиля й спостерігав як посеред похмурої ночі людська будівля провалюється в порожнечу. Від задоволення він навіть почухав себе хвостом по потилиці, що дозволяв собі вкрай рідко.

Позаду з’явився одноокий арімасп — двометровий здоровило, суцільні м’язи та порожня голова, як колись казали йому люди.

— Вони закликали Ґнар’шемтакула! — крикнув одноокий.

— Нарешті, — посміхнувся біс. — Я вже гадав, що вони ніколи не послухають нашу промовицю.

— Люди йолопи.

— І нарешті їх не стане.