Хвацький Есесовець
Пам’ятні дати
Я збирався у своє рідне місто. Їхати не хотілося, по шиї пробіг холодок, я поморщився. Дев’ята ранку, за дві години доберуся. Я вдягнувся у чорне, траур мені личив. Гордій був моїм другом дитинства. Після тих моторошних подій наше спілкування зійшло нанівець. Я підріс і втік з проклятого міста, як тільки з’явилася можливість поступити в бурсу після дев’ятого. Мама завжди хотіла, щоб я отримав хорошу освіту, зараз я думаю, це дивно, що вона так легко відпустила мене в коледж. Я не хотів приїздити додому навіть на вихідні. Сподіваюся, Гордій вчинив так само. Поїхав на навчання у якесь перспективне місто, пустив там коріння, може навіть одружився. Зараз я не знав, чи він досі живе у нашому місті. Проте сьогодні він обов’язково там буде, приїде в таємниці від дружини. Ми поклялися зустрітися 2 березня 2020 року у його старій квартирі.
Я підійшов до стіни і закреслив в календарі квадратик із номером 2. Я взяв собі за звичку відмічати прожиті дні, бо став повернутий на датах. 20 серпня 2068-го року. Ці цифри в’їлися мені в пам’ять, як пляма від ягідного морсу в білосніжну сорочку. Господар з мене ніякий, я б ніколи не впорався з такою складною плямою. Тож і вивести з пам’яті дату власної смерті мені теж не вдалося. Було ще декілька. Через два дні, 4 березня 2020-го мав померти Гордій. Сподіваюся, це не правда. Гордій не помре. Він зустріне мене на порозі, гляне на мій траурний одяг, засміється: «Ти що, хоронити мене приїхав?» і потім до старості буде згадувати мені мою забобонність.
Нас завжди було четверо: я, Гордій, Андрій і Кажан. Андрій ще досі вважався зниклим безвісті. Тоді він сам втік із дому, після того, що скоїв з Кажаном.
Бідному Кажану не щастило з самого народження. Для багатьох він став вісником біди. Андрій взагалі вважав його винним у всьому, що нам довелося пережити. Тоді ми були дітьми. Аналізуючи ті події зараз, я все більше переконуюся, що Кажан навпаки намагався нас захистити. Я любив його, він був моїм найкращим другом і нічим не заслужив такого відношення. Життєрадісний, добродушний і наївний Кажан не розумів, що його недолюблюють. Як і в нашу першу зустріч не зрозумів, що його гнали із двору взаший.
Кажан
Уже темніло і ми збиралися запросити дівчат із сусіднього двору пограти в козаків-розбійників. Коли раптом баба Галя з кутового під’їзду здійняла ґвалт.
- Ааай! Пресятий Божее! Спаси душу мою грішнооюю! Ааааай! - крики долинали із підвалу.
Показалась голова баби Галі. Вона відчайдушно намагалася вибігти з підвалу, але сходи, які вели нагору, були довгими, кривими і щербатими. Баба перечепилася. Щось так сильно налякало її, що вона вже лізла вгору майже на всіх чотирьох, допомагаючи собі і руками. Ми приготувалися тікати від того, що гналося за нею. Раптом із підвалу вискочило маленьке цуценя. Воно виляло куцим хвостиком і силувалось догнати бабу на своїх коротеньких лапках. Ми засміялися.
- Ану! Іди звідсі! - закричала баба Галя і замахнулася на нього рукою. Цуценя піджало хвостик і кинулось навтьоки.
Ми зловили його. Баба Галя перехрестилася і наказала віднести «сосуд сатани» якнайдалі від нашого двору.
Цуцик був такий хороший! Ми могли б влаштувати йому хатку у дворі і доглядати всім разом, але цуценя було чорне. Кожен розумів – баба Галя не дасть йому життя. Вона ніколи до нас не чіплялася, не сварила за галас і пустощі, пригощала полуницями і черешнями зі своєї дачі, та не по одній, а виносила ціле відро. Одним словом, гордо носила звання найдобрішої бабусі у всьому дворі. Мама казала, що у баби Галі свої таргани в голові. Сусідка була аж занадто набожною і мала алергію на чорне. Варто було чорному коту, псу або птаху ступити у двір – вона кардинально мінялася, поводила себе грубо і жорстоко. Називала їх вмістилищем диявола. Одного разу баба вилила з вікна відро води прямо на голови готам, що прийшли посидіти на лавочку під під’їздом.
Цуценя було чорне, гостровухе і дуже кумедне, тож я вирішив випробувати долю. Мама любила собак. Я благав. А ще натякнув, що баба Галя точно його втопить, якщо воно буде ходити без господаря. Мама здалася. Я хотів назвати його Бетменом, у мене навіть була колекція наклейок із цим героєм. Мама ж була проти. Вона хотіла Бетховеном, як пса з одноіменного фільму. Коли мені щось треба, я чудово вмів користуватися мізками, тож сказав, що фільм аж занадто популярний і майже всі собаки в місті вже Бетховени. В кінці кінців я сторгувався на ім’я Кажан. Для мене це було те ж саме, що Бетмен, а мамі здалося оригінальним.
Пес ріс набагато швидше, ніж я. До наступного літа він встиг вимахати мені майже по пояс. Я брав Кажана гуляти на цілий день і мама не могла загнати нас додому аж до самої ночі, але тільки тому, що не знала, де ми. Ми забиралися з двору, бо там чатувала баба Галя. Вона вже кілька разів скандалила з мамою.
Кажан був повноправним членом нашої компанії, мав свою роль у кожній грі. Особливо він любив грати в квача. Одного разу, коли він ловив Андрія, то ненароком вкусив прямо за дупу і порвав йому штани. Звісно, зашивати їх ми побігли до моєї мами, щоб тьотя Надя не прибила Андрія. Спочатку ми гуляли в дворах наших знайомих і однокласників, потім почали відходити все далі і далі, поки не вибрались за межі міста. Воно було геть маленьке, із одного кінця в інший можна дійти за 20 хвилин. Одного дня ми зайшли аж до ліску і розвідали багато цікавих і дивних штук в околицях.
Саме тоді дальня родичка, якої я навіть не знав, прислала мені з Канади дешевий пластиковий фотоапарат. Він був «одноразовий», як говорила мама, але все ж робочий. Кнопка клацала при натисканні, колесико перемотування кадрів працювало, але їй слабо вірилося, що ця «іграшка» спроможна видати справжні фотографії. Тому, коли я випрошував купити плівку на тридцять шість кадрів, мама погодилась лише на дванадцять.
Для нас це була удача з розряду неможливих. Андрій запропонував зробити власну книгу «реальних» страшилок. Пройти ще раз тими містичними місцям, сфотографувати їх а потім вклеїти фотографії у зошит і до кожної написати історію. Звісно, ми з Гордієм теж любили страшилки, але тяга Андрія до всього містичного просто не піддавалася опису. Він був серед нас окультним експертом-самоучкою, мав колекцію відеокасет з фільмами жахів і ми передивилися їх всі по кілька разів. Звісно ж, ми загорілися ідеєю.
Я економив кадри, як міг, але плівка кінчилась того ж дня. Ми пішли за місто і занотували все, що вважали містичним. Я хвилювався, що для найцікавіший місць не вистачить кадрів, тому ми почали із найважливішого. Самотня могила серед лісу; зловісна стежка між голих сосен; великий земляний насип із входом всередину; дивне коло, викладене на землі камінням; закинута будівля; химерні дерева неправильної форми з якимись дивними наростами. Крім того, я сфотографував Кажана у прикольній кепці Гордія на фоні пишного зеленого лісу. Я хотів подарувати цей знімок мамі, але не був впевнений, що він вийшов гарним, бо Кажан постійно крутився і ніяк не міг всістися.
Нам нетерпілося проявити фотографії і на наступний день мама понесла плівку в ательє. Коли вона повернулася, я отримав домашнє ув’язнення на тиждень, тому що їй стало відомо, де ми лазили. Як ми взагалі додумалися гуляти в лісопосадці? Часи неспокійні, не дай бог щось, і нас вже ніхто не знайде. Мама сподівалася, що нам вистачило розуму не лізти у недобудований цукровий завод, бо там все на чесному слові, пришибе бетонною плитою чи напоретесь на арматуру. Вона подзвонила тьоті Наді і тьоті Валі, тож мої друзі дома наїлися крикунів. Фотографії мама конфіскувала. В додачу до всього, вона ще й образилася на мене, бо я наклацав всякої фігні і ні своїх друзів, ні її саму так і не сфотографував. Цілий тиждень мене випускали з дому тільки, коли треба було вигуляти Кажана. Батьки моїх поплічників виявилися менш суворими, тож Андрій з Гордієм приходили кожного дня відпрошувати мене хоча б на півгодини. Мама була непохитною – на п’ятнадцять хвилин вивести Кажана і назад, вона засікає. Мама мусила ходити на роботу, тому періодично дзвонила звідти на домашній, перевірити, чи я вдома. Коли я відбув покарання, мама пом’якшала і віддала мені знімки. Я був розчарований, як ніколи. Лише кілька химерних дерев і розвалини цукрового заводу. Інші фотки не вийшли, вони були такої поганої якості, що на них не можна було нічого розібрати. Мама не стала витрачати гроші на їх проявку.
Гості
Вперше за багато років я ступав по асфальту свого рідного міста. Де-не- де залишився неталий сніг, чорний від вихлопів і бруду. Я направився до будинку, я якому ми тоді жили. Все залишилося точно таким, як я пам’ятав. На цій вулиці так і не поклали асфальт, промерзла багнюка неприємно хрустіла під ногами. Тепер сірі хрущовки здавалися мені геть низенькими. Чи це я став зависоким для них?
Двері відчинила мама Гордія. Я ледь її впізнав, вона дуже постаріла і осунулась. Тьотя Валя дивилася на мене так, ніби звідкись знала, але не могла згадати звідки. Я назвався, сказав, що я тут проїздом і вирішив навідатися до мого старого друга. Вона відразу пригадала мене і запросила до квартири. Всередині пахло старістю, всюди громадилися купи речей, вона точно не чекала гостей. Раптом мене накрило усвідомлення: який же я, в біса, смішний! Гордій вже давно забув про нашу клятву, він не приїде. Дійсно, хто буде тримати в голові дитячі забобони. З нас двох тільки я продовжував вірити у цю маячню. Я відчув себе повним дурнем, хотілося відразу піти, але тьотя Валя взялася заварювати чай. Не схоже, що Гордій часто її навідував, я вирішив залишитися і трошки посидіти. Мене запросили почекати на одному з двох рудих крісел. Між ними стояв маленький столик, захаращений старими журналами і якимись книгами.
Тьотя Валя винесла з кухні підніс з двома горнятками, і поставила його прямо на кіпу журналів. Вона підійшла до серванту і видобула звідти «святкову» тарілку з цукерками. «Ромашка» - улюблена цукерка Гордія. Йому дуже пощастило, ми з Андрієм ненавиділи «Ромашки». Коли вони попадалися в новорічних подарунках чи кульках з гостинцями, ми вибирали їх і віддавали Гордію. Тьотя Валя зникла за дверима спальні і повернулася з фотографією у великій золотій рамці. Всередині похололо. На секунду мені здалося, що я просто спостерігаю за всім зі сторони. На фотографії був Гордій. Все такий же підліток, яким я його пам’ятав. Може тільки трохи витягнувся овал обличчя і посерйознішав погляд. Скільки йому тут?
Дві чашки чаю, ваза з цукерками і фотографія мого друга поряд з нами на столі. Це виглядало до болю абсурдно. Тьотя Валя теж ніби відчула цю неправильність. Вона сходила на кухню, принесла дві стопки і пляшку дешевої горілки.
Блюдце зі стрілкою
Після інциденту з фотографіями, батьки не спускали з нас очей. Нам було під страхом смерті заборонено тинятися за містом. Ми старалися тримати слово. Спочатку було нудно, дуже хотілося повернутися до тих дивних місцин і як слід все там дослідити. Згодом ми все ж знайшли собі цікаве заняття. Ще тоді, у лісі, Андрій знайшов справжній череп. Маленький, правда, можливо котячий, але все одно вражаючий. Після довгих вмовлянь і торгів йому вдалося виміняти на череп механізм для спілкування з духами в одного знайомого.
Того дня ми зібралися у мене вдома. Андрій відкрив наплічник, видобув із нього щось загорнуте у клаптик чорної тканини. Обережно беручись за кутики, він розгорнув пакунок. Всередині виявилося біле блюдце, на ньому лежав листок паперу, згорнутий в кілька разів. Андрій постелив на підлогу чорну тканину, розправив аркуш, зверху поклав блюдце.
Ми були просто в екстазі! Ця штука нагадувала дошку Уіджі. Ми бачили її в фільмах, відчайдушно, але даремно про неї мріяли. В місцях згину листка чорнила трохи стерлися, але написи залишалися чіткими і розбірливими. Згори були написані цифри від 0 до 9. Наступні два рядки займали літери алфавіту. Блюдце, перевернуте доверху дном, лежало в центрі, на ньому була намальована чорна стрілка, що мала вказувати на букви. Справа і зліва значилися слова «так» і «ні». Ми розсілися навколо і захоплено розглядали красивий шрифт. Кажан теж всунув свого носа і ледь не поцупив листок. За спробу викрадення магічного артефакту ми вирішили посадити його у в’язницю і закрили на кухні. Він був шокований нашою підступністю, шкрябав двері і просився грати з нами. Мені було шкода Кажана, але ця штука вартувала нам цілого котячого черепа.
Андрій пояснив правила. Учасники кладуть на блюдце два пальці – по одному з кожної руки. Потім Андрій спробує закликати неупокоєну душу. Говорити і задавати запитання має тільки він. Ми будемо провідниками, а дух буде рухати блюдце, вказуючи намальованою стрілкою на букви і цифри. Андрій бачив, як грали старшаки. Виходило здебільшого щось незрозуміле, набір букв і цифр, тож треба ретельно все записати, щоб потім розшифрувати послання. Ніхто з нас не хотів записувати, бо це означало, що ти не будеш торкатися блюдця. В камінь-ножиці-папір програв Гордій і ми вручили йому блокнот і ручку.
- Чи є тут неупокоєна душа? Якщо є, то скажи «так». – Андрій відносився до справи серйозно і намагався говорити із загробним підвиванням. Попри всі його старання, виходило трохи смішно.
Він повторив ще раз і ще, але дух вперто не хотів рухати блюдце. Ми чекали, поки не заболіли руки, але нічого так і не вийшло. Гордій припустив, що нас надули, як лохів. Андрій же був впевнений, що у мене вдома просто немає привидів. Він сказав, що було б класно піти до тої безіменної могили в лісі. Там точно ми зможемо викликати духа. Ця ідея міцно засіла нам в голови. Ми вирішили порушити заборону і швиденько зганяти туди, поки наші батьки не повернулися з роботи.
Кажан не слухався і не хотів заходити в ліс. Я розсердився і лишив його, ну і хай чекає нас на галявині, якщо хоче. Спостерігаючи, як ми зникаємо між дерев, Кажан гавкав, намотував кола на місці. В результаті, він здався і все-таки побіг за нами. На цьому його вибрики не закінчилися. Коли ми відшукали могилу і розклали під хрестом блюдце зі стрілкою, Кажан поривався зжерти гадальний аркуш. Я з розпачем усвідомлював, що записувачем сьогодні бути мені, так як доведеться стримувати пса. Поки хлопці готувалися, я шукав місце, де ми могли б примоститися. Мама вимуштрувала Кажана, як солдата – він прекрасно знав команду «сидіти», але не слухався, виривався, і не дав би мені спокійно записувати. Я придумав хитрий план – посадив його на повідець і прив’язав до найближчої сосни. Кажан гавкав на нас, ми шикали на нього. На цей раз треба було залишити його вдома. Час ішов, нас підганяв страх, що батьки повернуться додому раніше. Попри гавкіт, ми почали гру.
- Чи є тут неупокоєна душа? – затягнув свою завчену фразу Андрій.
Він не встиг договорити, як блюдце різко сіпнулося і вказало стрілкою на «так».
- Це ти? – Гордій здивовано вилупився на Андрія.
- Не забирай пальці! Ні, не я.
Мені не вірилося, що це правда. Серце виривалося з грудей чи то від неймовірного захоплення, чи від жаху. Я підсунувся, щоб краще бачити букви, на які буде вказувати блюдце. Ліс завмер, навколо дзвеніла пронизлива тиша. Кажан втомився гавкати і лиш жалібно скавулів. Андрій мовчав. Видно, він так розгубився, що аж забув, що хотів спитати далі.
- Як тебе звати? – нарешті вимовив він.
Блюдце вказувало на букви і в результаті вималювало ім’я, як у мого друга – А, Н, Д, Р, І, Й.
- Ти помер? – дурне запитання, звісно, помер. – Коли ти помер? - поспішив виправитися Андрій.
Блюдце ковзало по верхньому ряду цифр: 15092011. Я уважно записував все і відразу розшифрував: 15.09.2011. Але на дворі був 2007 рік. Я глянув на своїх друзів. Виходить, він помер у майбутньому? Ми переглядалися, раптом блюдце почало швидко рухатися, перескакуючи з букви на букву. ГОРДІЙ4032020, ЮРА20082068, КАЖАН11072007. Воно зупинилося. Пройшло багато часу, поки Андрій запитав знову.
- Це дати нашої смерті?
Блюдце більше не рухалося. Ліс і сама могила здавалися невимовно зловіщими. Як ми не помітили цього раніше, чому взагалі сюди поперлися? Кажан мовчав і спокійно сидів під деревом. Треба було якнайшвидше забиратися звідти.
Додому ми прийшли дуже вчасно. Мені на домашній якраз подзвонила мама Андрія, вона повернулася з роботи і не знайшла сина ні у дворі, ні вдома. Я сказав, що ми граємо у мене і відпросив його ще на трошки. Нам слід було все добре обговорити. Дух назвав наші дати смерті. Ми сіли за стіл і почали рахувати.
Андрій – 15 вересня 2011, йому лишилося 4 роки.
Гордій – 4 березня 2020, через 13 років
Я – 20 серпня 2068, через 61 рік
Кажан – 11 липня 2007, через 2 дні.
Поминки
Я не знав, як реагувати. Невже Гордій помер? Якщо він і мав померти, то тільки через два дні. Але чорної стрічки в кутку рамки не було. Навіщо його мати принесла випивку? Щоб його пом’янути? Я не хотів здатися безтактним. Ми випили по чарці. Тоді я нарешті наважився.
- Тьоть Валь. Може це зараз прозвучить дивно. Я нічого не розумію. Де Гордій?
Вона на секунду завмерла. В її очах промайнув короткий спалах болю.
- Гордій пропав безвісті.
Я з нерозумінням дивився на неї.
- Давно, ще 2011 року. Ти тоді поїхав вчитися, але я думала, що твоя мама тобі сказала..
Це здивувало мене ще більше. 15 вересня 2011-го – це була не його дата смерті, а Андрія.
- Якого числа він зник? – сухо спитав я.
Раптом вона ніби щось згадала.
- А яке сьогодні число?
Не дочекавшись відповіді тьотя Валя підвелася і надовго зникла у спальні. Вона повернулася із загорнутим в чорну тканину пакунком. Від його вигляду по спині пробіг мороз. Мені не треба було навіть розгортати його, я впізнав відразу – чортове блюдце зі стрілкою. Вона протягнула мені згорток, я вагався але, все ж, взяв.
- Коли ти поїхав з міста, Гордій дуже засмутився. Він дав мені це і просив сховати в надійному місці. Сказав, що ти повернешся якогось-там числа, якогось року в далекому майбутньому і я повинна тобі його віддати. Я думала, це вигадки, тому не запам’ятала. Хоч ви і перестали дружити, він тяжко переживав твій від’їзд. Я не хотіла його засмучувати і дозволила сховати пакунок у коробку зі своїм старим весільним платтям. Я забула про цю річ на довгі роки. Виходить, він казав правду?
- Колись ми домовилися зустрітися тут сьогодні, ось власне, чому я приїхав, – пояснив я.
- Будь ласка, якщо тобі щось відомо.. – благала вона. В її очах горіла надія. На жаль, я не міг її втішити, не міг ні знайти її сина, ні запевнити, що він живий. Я ще трохи посидів, потім попрощався і пішов.
Тепер мене тривожили зовсім інші речі. Гордій зник в той день, коли мав померти Андрій. Це було не по плану. Щось пішло не так. А це означало, що тепер в небезпеці опинився і я.
Ритуал
Ми були налякані. Андрій сидів на підлозі, обхопивши коліна руками. Йому лишилося жити всього чотири роки, це було несправедливо. Мені ж було шкода Кажана. Він мав померти післязавтра. Не знати якими зусиллями тоді Гордій спромігся привести нас до тями. Він дещо придумав: ми мусили врятувати Кажана! Якщо все вийде, то потім ми зможемо врятувати і Андрія.
Весь наступний день ми складали план дій. Основною проблемою стали спроби вгадати, як помре Кажан. Смерть від хвороби ми зразу відмели, бо нещодавно він зжер якесь сміття на вулиці і ми з мамою водили його до ветеринара. Зі здоров’ям все було в порядку. Андрій припустив, що зіб’є машина. Це був найлегший варіант раптової смерті, я теж хотів це сказати. В мене була ще одна ідея і я поспішив висловити її першим за інших: у нас часто травили собак і котів – хтось міг дати Кажану отруйну ковбасу. Гордій додав, що він може загубитися і загинути або його вкрадуть. Також на Кажана могла впасти шафа чи якась важка річ в самій квартирі. На списку із цих чотирьох пунктів наша уява вичерпалася. Далі пішли недолугі здогадки, як от «впаде у відкритий люк», а закінчилося взагалі жартами і припущенням, що його викрадуть інопланетяни. Попри це, ми змогли скласти дуже очевидний але більш-менш притомний план дій:
1. Триматися подалі від машин і доріг.
2. Не брати смаколики від чужих (а ліпше взагалі на цілий день посадити Кажана на дієту).
3. Не залишатися вдома.
4. Оминати каналізаційні люки.
5. Не спускати з повідця.
Наступного ранку хлопці, як штики, були біля моїх дверей, готові влаштувати Кажану цілодобовий нагляд. Ми пішли гуляти в ліс. Це був найбезпечніший варіант, бо там не було машин, люків, шаф і людей з гостинцями.
До обіду все йшло по плану. Ми добряче зголодніли, і я підійшов до великого куща подивитися, чи там не росте малина або ожина. Раптом кущ зашарудів і почав рухатися. З-за нього вийшов кремезний облізлий пес. Шерсть на його загривку стала дибки, він оскалився і загарчав на нас з Кажаном. Я тягнув Кажана за повідець, але він вперто висовувався вперед і гарчав на чужинця у відповідь. Кажан був завеликий, щоб взяти його на руки і вилізти на дерево, але замалий, щоб налякати кремезного здичавілого пса. Тоді я подумав, що все пропало – ця тварюка його загризе. Раптом з-за спини я почув такі крики, що аж сам злякався. Остап з Гордієм бігли на допомогу і горланили так голосно, як могли. Кожен тягнув у руках добротну товсту гіляку. Хлопці зірвали голос, пес втік. Ми раділи, що нам все-таки не довелося з ним битися, бо хто знає, чим би це все закінчилося. Тварина могла повернутися, тож ми втекли додому. Щось підказувало нам, що Кажана ми вже врятували. У квартирі я на всякий випадок не спускав з нього очей і зміг заснути тільки о першій ночі, коли точно переконався, що небезпека минула.
Життя нас нічому не навчило і наступного дня ми знову пішли в ліс. Ми взяли з собою блюдце зі стрілкою, щоб перевірити, чи змінилася дата смерті Кажана. Тоді сталося те, що назавжди зламало нашу дружбу і заклало між нами нездоланну прірву.
Андрію навіть не довелося говорити. Як тільки хлопці поклали пальці на блюдце, воно почало рухатися само собою. Результат кинув нас у відчай. Гордієва і моя дати смерті залишилися такими ж, а от Андрій помінявся місцями з Кажаном. Тепер пес мав померти через чотири роки. Андрію ж, ніби в насмішку, було дано всього два дні.
Ми не розуміли, що відбувається, почалася паніка. Якщо раніше ми відчували себе героями, які мали шанс врятувати друзів, то тепер ми виявилися в западні. Очевидно, в цієї гри були правила, але нам не виходило їх розгадати. Ми не дали Кажану загинути, але Андрій заплатив за це непомірну ціну. Так ми зрозуміли, що врятувати когось було просто неможливо, зате можна було помінятися з іншим, відстрочивши свою смерть. Також, мінялися тільки двоє. За яким принципом відбувався обмін – було невідомо. У Андрія почалася істерика. Чому постраждав саме він? Це було нечесно. Врятували Кажана ми всі разом, отже повинні були розділити його долю. Андрій звинувачував мене. Це ж я господар пса. По чесному – два дні повинні були б дістатися мені. Ми почали здогадуватися, що Андрій був тим, хто доклав найбільше зусиль у порятунку Кажана – він найголосніше кричав, найактивніше махав гіллякою і першим добіг до нас, щоб прогнати пса. Виходило, що той, хто рятує іншого, міняється з ним тривалістю життя. Андрій наполягав, що ми повинні якось заставити Кажана врятувати його, щоб помінятися назад. Кажан був розумним і знав багато команд. Все ж, він був просто собакою і не зміг би в потрібний момент врятувати Андрія. Ми посварилися. Андрій шкодував, що врятував Кажана. Казав, що треба було залишити все так, як є, що ліпше б ця собака здохла. Мене образили його слова, тому я промовчав про ідею, яка вже давно прийшла мені в голову. Насправді не Кажан, а будь-хто з нас міг врятувати друга. Але тоді ти поміняєшся з ним місцями і тобі залишиться всього два дні. Сказані Андрієм слова показали, що він був спроможний на підлість. Якщо я врятую його, то чи захоче він потім віддавати мій 61 рік назад? Чи врятує мене у відповідь? Ми всі так думали, але ніхто не наважувався сказати вголос.
- Тоді може хтось із вас? – нерішуче запитав Андрій. – Знаєте, ми могли б так жити.. Рятувати одне одного по колу.
Ми з Гордієм мовчали, Андрій так і не дочекався відповіді. З почервонілими від сліз очима він побіг додому, наостанок побажавши нам всім здохнути.
Безіменна могила в лісі
Я вийшов від тьоті Валі і сів на лавку біля під’їзду, треба було подумати. Лавка була холодна, її край покрився льодом. До смерті Гордія залишалося два дні, але його вже точно не було в живих. Андрій вбив Кажана, щоб повернути назад своє життя, але я не думав, що він замахнеться і на Гордія. Звісно, чотири роки – це мало і не справедливо. Але чи справедливо було забирати у Гордія відпущений йому час? Ми були дітьми. А що, якби ми тоді не відвернулися від Андрія? Якби хоча б спробували йому допомогти, може б це не зайшло настільки далеко. Післязавтра і час Гордія добігав кінця, отже Андрій вб’є і мене, щоб продовжити своє життя.
У мене залишалося тільки блюдце зі стрілкою. Воно могло все пояснити. Якщо це справді був Андрій – воно назве його ім’я і дату смерті Гордія, яку він привласнив. Я повинен був у всьому розібратися. Йти у те місце не хотілося – було холодно. А ще – я був один.
Я проминув старий цукровий завод – всього лиш каркас із опорних балок і бетонних плит серед поля. Коли я був хлопчиськом, то заворожено оглядав велетня знизу догори. Мені доводилося закидувати голову, щоб роздивитися кущі бадилля, яке пробилося на пласкому даху. Всередині між балками проросли молоді дерева, буяла трава, під високою стелею звили гнізда птахи. Зелений оазис серед жовтого поля, шматок лісу у бетонній коробочці. Тоді я хотів, щоб у мене в квартирі теж проросли справжні дерева. Якби я повернувся сюди влітку, то відчув би те саме, що в дитинстві? Зараз завод являв сумну картину. Пустир, сірі балки, голі дерева всередині, залишки снігу плямами на чорній землі. Я прямував стежкою, десь скоро вона повинна була перетнутися зі ще однією, вузенькою. На їх перехресті ми тоді виявили велике коло, викладене з каміння. Андрій переконував нас, що це відьомський знак. Так позначали місце шабашу, бо коли летиш на мітлі – таке коло добре видно згори. Я шукав це місце, та не знайшов. Може, я проминув його? Далі за маршрутом мав бути великий насип із входом всередину. Андрій тоді був впевнений, що це древній курган, ми вчили про них на історії. Ми припускали, що десь всередині є вхід в гробницю зі скарбом, хотіли повернутися туди з лопатами. Тепер я розумів, що насип – це просто довготривала оборонна точка – прикопана землею бетонна коробка зі входом і амбразурами. Таких після війни збереглося чимало. Якби я знав це тоді, то розчарувався б.
На горизонті вже виднівся ліс. Я не знав, чи зможу відшукати ту могилу. В дитинстві ми йшли навмання, стежка вела нас прямо, тож я вирішив не розглядатися по сторонах і знову довіритися стежині. Тепер її було майже не розібрати, вона заросла кущами, але все ж проглядалася. Я йшов надто довго і почав хвилюватися, що все-таки заблукав. Влітку я б з легкістю відшукав потрібну ділянку лісу – в дитинстві я думав, що дерева там хворі. Сухі невисокі сосни були голими і сірими, відразу кидалися в очі серед пишного листяного лісу. На землі, вкритій рудими опалими голками, не проростала трава. Ліс ніби заіржавів. Дерева росли так щільно, що поміж ними було б важко пробиратися. Сухі гілки погрожували вибрати очі кожному, хто насмілиться залізти на їх територію. Лише в одному місці – посередині, сосни утворювали тунель, ніби розступалися і запрошували мандрівника вглиб. Я ніяк не міг знайти це місце, зупинився і почав роззиратися. Раптом з правої сторони далеко позаду себе я помітив високий могильний камінь, якби не він, я б нізащо не впізнав це місце. Виходить, я вже деякий час гуляв в тій частині лісу, що раніше мене так лякала. Зараз дерева виглядали по-іншому. Я подивився наверх. Сосни витягнулися, широкі стовбури тримали пишні верхівки. Навколо виднілися кущі і молоді дерева, через місяць-два вони позеленіють. Ліс відживав, ніби те, що травило його всі ці роки нарешті покинуло це місце. Я підійшов до могильного каменю. Раніше він виростав з безплідної землі, як обеліск, а зараз ледь виднівся з-за сухого минулорічного бадилля. Камінь був вертикальний, висотою мені по пояс. Оздоблення нагадувало вітражну арку, від землі до верхівки тягнулася велика тріщина. Я не впевнений, що вона і раніше тут була.
Я присів навпочіпки перед надгробком, він здавався вже не таким моторошним і вражаючим, як раніше. Я прим’яв сіно, почав відчищати від каменю промерзлий мох, щоб дізнатися, чия це могила. В дитинстві ми не знайшли тут жодних написів, але нас не можна було назвати надто уважними. Можливо, ми пропустили якісь затерті, ледь помітні літери. Я обійшов навколо і почистив камінь з іншої сторони, там теж нічого не було. Тепер я навіть сумнівався, що це була могила, можливо просто якась пам’ятка чи плита від старого храму, не знати для чого вкопана посеред лісу.
Я розстелив перед каменем чорну тканину, розгорнув гадальний аркуш, зверху помістив блюдце зі стрілкою. Поклав два вказівних пальця – по одному з кожної руки і став чекати. Нічого не відбувалося.
- Тут є неупокоєна душа? – запитав я і сидів так досить довго, поки не усвідомив, як це все виглядає з боку.
Я поспішив встати і озирнутися на всі боки, звісно, поблизу нікого не було. Я відчув себе дурнем, закрадалися сумніви, що все могло бути зовсім не так, як я пам’ятав.
Дорогою додому я думав. ХТО рухав блюдце зі стрілкою? Ми ніколи серйозно над цим не замислювались. Містична атмосфера, магічний атрибут, таємнича могила, моторошний ліс. Ми сприймали це так, ніби воно рухалося саме по собі. Якщо ні Андрій, ні Гордій не прикладали зусиль, значить, мав бути третій. Переді мною вималювалася моторошна картина, як дві пари дитячих рук торкаються блюдця і до них приєднується третя, зовсім недитяча, зовсім нелюдська.. Я постарався якнайшвидше прогнати цей образ, боячись, що монстр з моєї уяви може перетворитися на реальність. Єдине, що я зрозумів – того, хто тоді рухав блюдце, більше тут не було.
Собаче життя
Врешті, Гордію вдалося вмовити мене не сердитись на Андрія. Він був засмучений, розгублений і наляканий, тому здуру наговорив нам такого. Насправді він так не думає і не бажає нам смерті. Я трохи відійшов, бо уявив, як би сам поводився на місці друга. Ми почали придумувати, як можна допомогти Андрію. Варіант рятувати один одного по колу здавався нам не дуже привабливим. Ми розуміли, що так жити не зможемо, кожні два дні треба буде когось із нас виручати. Якщо хтось поїде з батьками в санаторій чи буде мати інші справи, якщо не випустять гуляти, якщо комусь, врешті-решт, набридне? Насправді це були просто відмовки. Я боявся, що хтось захоче привласнити моє життя, адже його мені випало найбільше. Гордій запропонував ще один варіант. Логічно, якщо Кажана вбити і цим відмінити його порятунок, то можна повернути все на свої місця. Звісно, я б не дав їм цього зробити. Гордій виправдовувався, що він сказав це просто так, на крайній випадок. Все-таки, як би ми не любили Кажана, Андрій – людина і наш друг, ми повинні ставити його життя вище собачого. Я не хотів навіть думати про це. Врешті, ми домовилися все-таки врятувати Андрія, помиритися з ним завтра зранку і разом продумати план.
Я пережив сильне потрясіння, був виснажений емоційно і фізично, тож мамі не довелося сто разів вмовляти мене йти спати. Мені снився Кажан. Це був найстрашніший зі всіх кошмарів, які мені доводилося бачити. Мені снилося, що я встав вночі в туалет, клацав вимикачем, але світло не включалося. Я йшов через темну вітальню, із пітьми мені назустріч вийшов Кажан. Я жахнувся. Нижня його щелепа відвисла донизу. Вона відпадала просто на моїх очах, поки не лишилася бовтатися на тоненькому пасмові шкіри. Я побіг до своєї кімнати і намагався зачинити двері. Вони не зачинялися, виявилися меншими за дверну коробку і бовталися туди-назад.
Коли я прокинувся, то не розумів, до чого був цей сон, адже я обожнював Кажана і ніколи його не боявся. На жаль, я занадто пізно усвідомив, що це було попередження про його смерть.
Коли я встав зранку, мама сказала мені, що Кажан втік. Вона виводила його в туалет перед сном пізно ввечері. На вулиці вже було темно, у нашому дворі ліхтар горів тільки біля під’їзду. Мама, зазвичай, боялася відходити далеко, тому відпускала пса, а сама чекала біля дверей. Кажан був чемним і добре тренованим, швиденько робив свої справи і повертався до під’їзду, мамі навіть не потрібно було кликати його. Але цього вечора він не повернувся. Вона довго шукала його по всьому двору, потім пішла додому з надією, що він сам прибіжить під двері, коли нагуляється.
Це було дивно, Кажан ніколи так не робив. Я припустив, що його могли приманити чимось і викрасти. Коли я про це подумав, мені в голову прийшла страшна здогадка. Як тільки мама пішла на роботу, я подзвонив Гордію і сказав, що треба дещо перевірити. Ми зібралися на лавці під під’їздом, і я розповів йому про зникнення пса. Гордію не вірилося, що Андрій викрав і вбив собаку, він швидше б запідозрив бабу Галю, яка завжди ненавиділа Кажана. Все ж, ми вирішили навідатися до Андрія. Якщо він виявиться не винуватим, ми просто помиримося з ним.
Ми пішли до сусіднього під’їзду, піднялися на четвертий поверх, Гордій подзвонив у двері. Андрій виглядав так, ніби не спав цілу ніч. Ми сказали, що прийшли помиритися і попросилися зайти. Він не впустив нас, ще досі дувся. Андрій виглядав блідим і хворобливим. Я сказав, що Кажан пропав. Мені здалося, що на слові «Кажан» я почув тихе скавуління. Я позвав голосно і на цей раз чітко почув підвивання із глибини квартири. Ми з Гордієм увірвалися всередину. Від побаченого у мене полилися сльози. Бідний Кажан лежав в Андрієвій кімнаті і не міг підвестися. Його лапи були зламані, ще й так паскудно, що вивернулися у протилежні сторони. Я накинувся на Андрія. Він кричав, що не винен, що це не він. Не пам’ятаю, як Гордій примудрився нас розняти. Потім ми бігли дзвонити до моєї мами на роботу, несли Кажана до ветеринара на руках, я вперше бачив, як плаче мама. Під вечір повернулися додому і вклали його, забинтованого, на лежанку.
Фотографії
Тепер це здається мені дивним. Зранку ми не знайшли Кажана на лежанці, нам в істериці подзвонила тьотя Надя – Андрій зник. В дитинстві мені все здавалося очевидним, а зараз виникають питання. Як Андрій спромігся вночі вломитися до нашої квартири і викрасти пса, ще й так безшумно? І куди зник він сам? Він був всього лиш дитиною, потребував їжі і житла. Звісно, він міг оселитися в лісі і харчуватися ягодами, але його б точно знайшли. Пошукова група першим ділом прочесала лісопосадку і місця інших наших походеньок. Чи міг його хтось заховати? Можливо він розказав матері і вона повірила йому? Може допомагала здійснити помсту? Так, він однозначно мав право мстити, ми вчинили по-свинськи. Він врятував мою собаку, а я, фактично, відправив його на смерть. Ненадання допомоги дорівнює вбивству. Але тут є нюанс. Це була просто випадковість. Чи став би він рятувати Кажана, якби знав, які наслідки його чекають? Не думаю.
Блюдце не дало мені бажаної відповіді, не ясно, хто живий, хто мертвий, хто винен, а хто жертва. Андрій, Гордій, баба Галя? Я зовсім заплутався. Можливо, це все просто страшний збіг обставин, може, я це все вигадав. Інколи пам’ять грає із нами жорстокі ігри. Я вирішив навідатися до мами, переночувати в неї і заодно розпитати, що вона пам’ятає про той випадок.
Я пройшов весь шлях механічно, занурившись у свої думки, оговтався вже біля будинку. Мама не знала, що я тут. Зазвичай я не навідувався в рідне місто, це вона приїздила до мене. Ми гуляли старими вуличками, сиділи в кафе, ходили в музеї. Мама була в шоці, коли побачила мене на порозі. Відразу кинулася клопотати, поставила грітися борщ, скип’ятила воду на вареники. Розпитувала, чого це я вирішив приїхати. Я сидів в кухні за столом, спостерігав, як вона крутиться і думав, як би почати розмову. Врешті, я сказав їй, що приїхав через Гордія, бо дізнався, що він зник безвісті. Мама припинила різати помідор і повернулась до мене.
- Звідки дізнався?
- Та так, від одного спільного знайомого, чисто випадково.
- Я хотіла тобі сказати, а потім подумала, що.. – мама не змогла підібрати слів. Вона відклала ножа і з силою надавила на скроню.
- Мам, я вже не той малий шибеник, - нагадав я.
- Так, тепер ти великий шибеник, - спробувала пожартувати вона, але її чудовий настрій зник, плечі опустилися, а на обличчя впала тривожна тінь.
Вона точно щось знала. Я думав, з чого почати. Напевне, з найважливішого.
- Мам, ти пам’ятаєш, як зник Кажан?
Вона зблідла. На плиті википала вода для вареників, перелилося через край, газова комфорка зашипіла і загасла. Мама здригнулася і вимкнула газ.
- Просто розкажи, як було, – просив я, - Кажан не міг просто випаруватися. Андрій не міг його викрасти. Мені треба знати.
Мама зітхнула. Їй знадобився час, щоб зібрати свої думки до купи.
- Пам’ятаєш, тобі тітка з Канади прислала фотоапарат? Все почалося із тих твоїх фотографій.
- А що з ними?
Мама сходила у вітальню і принесла дерев’яну скриньку, в якій зберігалися старі документи. Вона порилася у паперах і дістала стопку фотокарток. По одній мама в лінію виклала їх на стіл: коло із каміння; старий ДОТ, фото спереду і ззаду; ліс, що видніється на горизонті; темний тунель із голих сосен. Я ностальгічно посміхався. Поки вона не поклала переді мною останню фотографію. Одинока могила посеред лісу. По тілу хвилями розійшлися сироти і здійняли волосся дибки. Кров відлила від обличчя. Я став уважно розглядати кожен знімок. У мене затерпли руки. Я глянув на маму. Її очі почервоніли і були готові потонути в сльозах. Вона голосно видихнула, відвернулася і замахала руками, як віялом, намагаючись заспокоїтися і прогнати сльози. У неї не виходило, її губи тремтіли.
- Оце.. з вивернутою щелепою.. воно слідувало за вами аж від самого лісу, – крізь сльози видавила мама.
На фотографії з могилою воно стояло майже перед самим об’єктивом. На кожному наступному знімку воно опинялося все далі від нас. На зображенні кола з каміння його вже майже не було видно, схоже, щось не давало йому вийти.
- Знаєш, наш Кажан.. – мама голосно шморгала, вона взяла зі столу серветку і промокнула ніс. Я хотів втішити її і взяв за руку, тоді вона розплакалася ще більше. Я обіймав її, поки не заспокоїв, а потім заварив нам чаю.
На кухні було жарко, але мама двома руками обхопила горнятко, ніби хотіла зігрітися.
- Знаєш, я почала боятися Кажана, інколи так, що аж мурашки по шкірі. Він поводився дивно. Приходив, сідав і дивився на мене таким поглядом, як.. Тварини не можуть так дивитися. У ці моменти здавалося, що він залазить мені в голову. Все плуталося, ставало страшно. Я не могла спати вночі, коли він безцільно бродив темною квартирою.
Я був шокований, ніколи не помічав такого. Я дивився на неї здивовано, вона продовжувала.
- Пам’ятаєш ту ніч, коли я пішла вигулювати Кажана і він втік? Я збрехала. Ми нікуди не ходили. Ти ліг спати рано, я теж втомилася за день, мене хилило в сон, я просто відключилась. Тої ночі я бачила, як Кажан пішов на балкон, він почав деформуватися і поліз уверх, чіпляючись за сусіднє підвіконня. Це не могло бути реальністю. У напівсні я вирішила, що це був сонний параліч, коли людина може бачити різні страшні речі. Я прокинулася зранку – Кажана не було. Я злякалася, сказала тобі, що він втік на прогулянці і молила Бога, щоб ти не став його шукати. Потім ти подзвонив мені на роботу, у тебе була істерика, ти кричав про Андрія. Я побігла додому. Те, у якому стані був наш Кажан, його лапи.. – мама запнулася. – Ще досі бачу це у кошмарах. Я повірила, що він знову став собою. Мій Кажан дивився такими добрими очима, він страждав, плакав, я не могла його так залишити. – ЇЇ очі знову засльозилися. Вона видихнула. – Ми принесли його додому в гіпсах і поклали в коридорі на покривало. Я не могла заснути. Почула звуки з коридору, ніби щось наближається. Від страху я прикрила очі, ніби сплю. Це був Кажан. Він ішов на власних ногах, ніби переломів і не було. Він.. Воно зупинилося біля мого ліжка, знало, що я не сплю. Воно довго стояло, потім знову пішло на балкон. Я ще довго лежала, як камінь. Не сміла і поворухнутися, все тіло заніміло від напруги. Я змусила себе встати, але тільки від страху, що воно повернеться. Я побігла закривати балкон і всі вікна. Як би душно літом не було, я досі боюся спати з відкритими вікнами.
Мама витягнула зі скриньки ще одне фото. Це було зображення Кажана у кепці, що я хотів їй подарувати. Пес вийшов розмитим, він тікав від того, що тягнуло до нього свої лапи, намагаючись схопити.
Господи! Я закрив обличчя рукою. Мої щоки горіли, а пальці стали холодні, як крига.
- Того ранку подзвонила Надя. Андрій пропав прямо зі своєї кімнати. Я прекрасно знала, хто допоміг йому зникнути. Того ж дня я пішла до баби Галі, показала їй фотографії. Мені завжди було цікаво, чому вона боялася чорних тварин. Вона сказала, що тварини вміють «зріти в суть речей», бачити духів, погань і небесних посланців. Найкраще зрять чорні, але вони ж і найбільш вразливі. Відьми могли перекидатися на чорних котів, собак, кіз, ворон.. Наші предки вважали, що у тіло чорної собаки переселяються душі грішників. Небезпечно тримати такого дома, бо в нього може вселитися демон. Баба розказувала щось біблійське, як Ісус виганяв бісів в тіла свиней. Бо для того, щоб вселитися в людину, нечисті треба згода, а в тварину вони можуть вселитися і без дозволу.
Гра для одного
Я сидів біля маминого ліжка, допоки вона не заснула. Потім я пішов на кухню, розстелив на столі чорну тканину, поклав на неї аркуш і блюдце зі стрілкою, сам сів збоку. Якби не воно! Якби не бісове блюдце, ми більше ніколи б не повернулися в той ліс. Не програли б у грі зі смертю.
Може, наша дитяча забава послужила ритуалом, а може, йому вдалося вселитися в Кажана, коли я прив’язав його до сосни, і він не зміг більше тікати. Воно знало правила гри, а ми – ні. Це було нечесно. Ми думали, що діємо із власної волі, а насправді – весь час блукали в його западні. Потвора підлаштувала все так, щоб Андрій врятував Кажана. В такому разі Андрій мав померти на місці, але йому дали шанс повернути своє і погубити когось іншого. Воно не тільки крало наші життя, воно насолоджувалося, хотіло подивитися, як ми поперегризаємо один одному горлянки.
Блюдце сіпнулось. Я слідкував за стрілкою.
ЮРА 04.03.2020
Блюдце рухалося – воно було поряд, давало знати, що завтра я помру. Воно хотіло, щоб я боявся. Тварюка упивалася моєю безвихіддю. Я відчував, що не зможу втекти, не зможу вирватися від нього живим. Я знав, що приречений. Цілком усвідомлював, що це кінець.
