Рогата Мавка
— Господи, заздалегідь в чорному, — пані Блажієвська, яка сьогодні вночі стала вдовою Блажієвською, окинула невдоволеним поглядом вбрання старшої доньки, панни Ірини. — Що подумають сусіди? Що ми готуємось до похорону завчасно?
Панна Ірина, своєю чергою, давши вказівки водієві та дворецькому, підбігла до матері, що зустрічала на ґанку та схопила її вузькі холодні долоні у свої.
— Яка трагедія! — вигукнула дівчина. — Сильно мучився?
— Чого не знаю, того не знаю! — задерши підборіддя вгору відповіла вдова. — Але сподіваюсь, що так! Стільки крові мені випив, старий бовдур!
— Сподіваюсь це фігурально, мамо! — і собі несхвально подивившись в бік сестри, додала панна Галина, наймолодша з доньок пані Блажієвської. — Як дорога?
— Дякувати прогресу за те, що ми пересіли з карет в автомобілі! — панна Ірина обійняла матір за плечі й вони зайшли в маєток, який зачинив за трьома жінками величезні тяжкі двері так, ніби закляпнув пащу.
За годину в двері чорного ходу подзвонили. То прийшов поштар. Він приніс дві телеграми. Перша була від нотаріуса, який повідомляв, що приїде оголошувати заповіт на другий день після похорону. А друга від приватного детектива, який попереджав, що справи затримали його в столиці, тож він прибуде не сьогодні, як домовлялись, а завтра по обіді.
До того як розпакувати багаж, панна Ірина зайшла до вітальні, в якій стояла труна з тілом її батька. Вся кімната потопала в білих ліліях. Вона скривилась, бо, як і батько, не любила солодкий запах цих квітів. Пан Блажієвський, склавши руки на грудях, випромінював спокій. Небіжчик був одягнутий у блакитний костюм, із дивним атласним бантом на шиї замість краватки.
Панна Ірина придивилась уважніше. Від кутика роту та попід вусом пана Блажієвського протяглася дивна червона цівка, яка засохла аж на шию під бант. Дівчина витягла хустинку, щоб її стерти, аж тут батько схопив її за руку й прошепотів, вибалушивши очі: «Бережися!»
На крик панни Ірини прибігла покоївка.
— Він живий, — бурмотіла дівчина. — Це якась помилка. Він… він говорив зі мною. Очі! Очі відкрив.
— Ну що ви, панночка! Що ви! Не кричіть так, бо розбудите матір, а в неї пообідній сон. Вона тільки краплі від тиску прийняла.
— Розпали мені камін, — панна Ірина упала в крісло у своїй кімнаті й мляво спостерігала за рухами дівчини.
Вона не пам’ятала обличчя цієї покоївки, та й не дивно. Пан Блажієвський зводив подібних їй у могилу десятками. Останнім часом матір жалілась на те, що він почав купувати на чорному ринку людей інших національностей. Особливо стару пані лякали японці, які плекаючи намір вибратися з маєтку, вміло маскувались під сходами й навіть кидались на обивателів з виделками чи ножами.
— А кухонне приладдя, до речі, срібне, — пані Блажієвська підтискала губи й очима, повними сліз, шукала підтримки у трьох своїх доньок, яких вона привела на цей світ. — Декількох чайних ложечок так і не дорахувалась!
О п’ятій ранку панни спустились на вечерю. Горіло тільки декілька свічок і столова потопала в густій темряві так, що не було видно навіть другого кінця величезного столу.
— Ти знала, що детектив — людина? — запитала Галина сестру.
Ірина заперечливо похитала головою.
— Забаганка нашого татуся. Доведеться міняти ніч на день.
Ірина зітхнула. З кожним роком вона все більше прагнула оберігати власний комфорт. Після подібних змін, крім землистого кольору обличчя, червоних очей та випадіння волосся вона отримувала постійну втому, збитий гормональний фон та мігрені.
— Я думаю це через оголошення заповіту, — пояснила панна Ірина сестрі.
Нотаріус у сім’ї Блажієвських наразі також був людиною.
— Ти знала, що Марічка не приїде?
— Ні, не знала. Чому? — Ірина здивовано глянула на Галину.
— Посварилася із матір’ю і та попросила батька викреслити її із заповіту.
— Яка ніжна, — Ірина пирхнула. — Я на батькове майно не зазіхаю. Хай матері дістається, вона з ним усе життя прожила.
— Понад чотириста років. Заслужила.
Сестри гидко захихотіли, але одразу стихли, як побачили пані Блажієвську, що спускалась сходами, тримаючи в руках графин із червоною густою юшкою. Дівчата зробили кніксени та сіли за стіл.
Мати наказала слугам запекти перепілок та зробити кілька салатів. Перепілок поділили між собою дог та різеншнауцер, салати жінки, не скуштувавши, розмазали по тарілках. Кожна вдовольнилась бокалом крові.
— Ірино, зустрінеш детектива, доню, — пані Блажієвська промокнула вуста хустинкою. — Зачаруєш, як ти вмієш зачаровувати чоловіків. Хай, ну не знаю, голову втратить…
— Це ви фігурально, мамо?
— Так. Необхідно, щоб детектив покинув маєток якнайскоріше. Це і для маєтку добре і для нас.
— А ти, Галино, керуй на кухні. Я у місто.
— Добре, мамо, — відізвались дівчини в унісон. Вечеря була закінчена.
Галина піднялась до себе, а Ірина знову провідала батька. Вона стала над труною, пильно вдивляючись в обличчя небіжчика. Червоної цівки не було, хтось певно стер. Але ще щось не давало їй спокою.
— Овва! А де ж перстень? — панна Ірина роззирнулася й навіть заглянула під труну.
Фамільної коштовності ніде не було.
— Це вже щось!
Перстень із смарагдом надавав нежиті можливості нескінченної регенерації. Кожен із Блажієвських мав такий на вказівному пальці.
— Так ось в чому причина! — панна Ірина. — Не сам ти помер. Хтось допоміг. Чи знає про це мама? Чи це вона допомогла тобі потрапити у пекло, таточку?
Панна зітхнула. Батька вона поважала. Якось пан Блажієвський наполіг на скасуванні весілля Ірини після її тривалої істерики. А коли виявилось, що Ірина лесбійка — прийняв це першим.
— Аби не хворіла, — любив він повторювати. — Аби здорова була!
У двері парадного входу подзвонили. Панна Ірина, кивнувши дворецькому підійшла до дверей. Ті відчинились перед щойно при бувшою людиною знехотя. На порозі стояла постать, з ніг до голови замотана у бурий плащ. Зверху був нап’ятий крислатий капелюх.
— Вітаю, пане детективе. Як дістались?
— Здоровенькі були! — незвично дзвінким голосом привіталися з Іриною. — Не пан, а панна, ваша ласка. Панна Тамара. Дорога, правду кажучи, найпаскудніша. Погода теж!
Панна Ірина відсахнулася. Детектив — жінка! Жінок вона не вміла зачаровувати, це доводили довгі роки самотності. Жінки загалом істоти лякливі й полохливі, а після доторків льодяних губ панни Ірини, збігали світ за очі навіть не попрощавшись.
Тим часом детектив Тамара оглядала вестибюль, примружуючи одне око.
— Дозвольте ваш плащ, панно, — підійшов до неї дворецький. — І капелюх, будь ласка.
Тамара скинула верхній одяг йому на руки.
— Де ваш багаж, панно?
— Та все з собою, — постукала по ладунці детектив Тамара, — Не думаю, що затримаюсь надовго. Мій рекорд — півтори години.
— Півтори години чого? — не зрозуміла панна Ірина.
— Тю! Півтори години до розкриття справи, — Тамара подивилась на навколишніх так, ніби вони були несповна розуму. «З ким доводиться існувати на одній планеті», — читалося в її погляді.
— Я розумію небіжчик лежить там, звідки так нестерпно смердить ліліями, — Тамара не ставила запитання, вона констатувала факт.
Детектив бадьоро направилася у вітальню. Панна Ірина задріботіла за нею.
— Так. Персня регенерації немає. Ікла бліді, значить голодував. Але не охляв. Тоді… Ага. Під бантом — странгуляційні борозни. Причина смерті — задушення або повішання. Мотив? — детектив Тамара подивилась на панну Ірину довгим поглядом. — Де ви були в ніч на двадцять третє грудня?
— У місті. Я приїхала двадцять четвертого, як тільки отримала звістку від матері, — панна Ірина почервоніла б від люті, якби могла. — На що ви натякаєте?!
— Виключаю вас зі списку підозрюваних, — буркнула детектив Тамара. — Хоча і так видно, що ви ні до чого. У вас очі заплакані.
«Бо мені пора спати, а я тут із тобою панькаюсь!» — зі злістю подумала панна Ірина.
— Хто був у маєтку в ніч на двадцять третє грудня? — детектив дістала з ладунки невеличкий блокнот і олівець.
— Моя матір пані Блажієвська та моя молодша сестра Галина. Я думаю ще кілька слуг, але хто саме необхідно питати в господині. А тепер перепрошую, мені необхідно… усамітнитись.
Тамара пирхнула в спину панни Ірини й пішла самостійно оглядати маєток. Маєток поставився до цього несхвально й усі двері, які смикала детектив Тамара виявились зачиненими. Проте відчиненою була комора, куди допитлива панна зайшла й вже не вийшла, бо двері за спиною прикрились і більше не відчинились.
Пані Блажієвська була роздратована.
Випав сніг і гробарі відмовились копати за раніше домовлений завдаток. Щоб задобрити їх і щоб вони взагалі стали до роботи довелось купувати горілку й шинку.
Священик не спішив виїжджати із сусіднього маєтку, де святкували хрестини. Пані Блажієвська славилася своєю ощадливістю, тому отець Філіп мав намір перекусити щось у домі радості, а вже потім вирушати в дім скорботи.
Почали сходитися перші гості, яких треба було розважати.
До всього маєток не хотів відпускати детектива Тамару.
Поки пані Блажієвська розважала гостей бесідами, а панна Галина керувала лакеями, що розносили наїдки, панна Ірина сколупувала довгими нігтями оздобу з дверей комори, вмовляючи випустити людину. За пів години пручання маєток, нарешті, відчинив двері. Коли панна Ірина зайшла всередину, то побачила, що детектив Тамара солодко сопе на підлозі, підмостивши під голову ладунку й навколо повно павутиння.
— Детективе, — почала було панна Ірина міркуючи про генеральне прибирання, проте Тамара розплющивши зненацька очі, швидко піднялася, потягнулася й бравим кроком вийшла назовні. Вона одразу попрямувала до вітальні, знайшла пильним оком пані Блажієвську, підійшла, потиснула руку. За хвилину, отримавши ляпас від пані, розвернулась на каблуках, витягла з ладунки блокнот і олівець та, ніби нічого не сталося, прийнялась опитувати присутніх. Гості від детектива шарахались, наче схарапуджені коні, але це її не зупиняло. Менше ніж за годину Тамара підійшла до панни Ірини.
— Вбивці серед присутніх у вітальні немає, — авторитетно заявила вона. — Жодного мотиву. Покійний усім подобався, робив багато добрих справ, був щедрий.
— А як щодо людей? — обережно спитала панна Ірина.
— Ви ж бачити мене тут? — Тамара знову глянула на панну Ірину як на причинну. — До людей він також був поблажливий. Ну… крім їжі, звісно. До речі, — зупинила детектив панну Ірину, яка вирішила закінчити бесіду, — у вас на другому поверсі та на горищі ще троє нелегалів. Тому… — детектив усміхнулась, — не знімайте ваш фамільний перстень. Й родичам вашим передайте. Не дай боже якийсь зашморг зловите.
— Зрозуміло.
— Коли ховатимуть?
— Отець Філіп прибуде з хвилини на хвилину. Тоді й почнемо, — панна Ірина неприховано милувалась поведінкою детектива. Таких непересічних особистостей вона ще не зустрічала.
— До речі, — Тамара продовжувала розмову й одночасно пильно оглядала портрети Блажієвських, які висіли на стінах вітальні, — а чому вашого татуся ховають не у фамільному склепі?
— Усі рішення приймає пані Блажієвська, — повідомила панна Ірина й покинувши детектива на самоті пішла до гостей. «А й справді? — вертілося у неї в голові. — Чому?»
Марічка таки приїхала до маєтку на похорон батька. І влаштувала грандіозний скандал. В те, куди панна Ірина воліла не втручатись, і що панна Галина вперто ігнорувала, увірвалася вихром середня сестра.
— Іти процесією через усе село? — волала вона. — До Церкви?! І ховати під тином? Обличчям донизу? Мамо, при всій повазі, тільки через мій труп!
Детектив Тамара в цей час красномовно дивилась на величезний портрет панни Марічки, що висів у вітальні між портретом панни Ірини та портретом панни Галини. Персня зі смарагдом на вказівному намальованої панни вже не було.
Зі скандалом та під пильним наглядом панни Марічки пана Блажієвського поховали таки поряд із маєтком у фамільному склепі.
— Очуняє й встане,— бурмотіла під ніс пані Блажієвська коли священик читав «…попіл до попелу…», — й усіх нас у пекло загонить.
Гості швидко розійшлись. Повернувшися в маєток пані Блажієвська випила кілька келихів крові й трохи розслабилась.
Вона навіть потішила доньок полюванням. Два афроамериканці й чилієць були насухо висмоктані, тіла їх спалені в котельні, попіл розвіяний над трояндовими кущами. Маєток після очищення від людей став менш дратівливим, перестав гасити канделябри й ляскати віконницями.
Рівно за годину мав з’явитися нотаріус. Сім’я зібралася у вітальні де дотепер все смерділо білими ліліями.
— Скажіть-но мені, мамо, — почала розмову Марічка з питання, яке хвилювало сестер найсильніше, — це ви батька… намагаєтесь відправити до пращурів?
Пані Блажієвська, яка сміялась з якогось кпину молодшої доньки враз змінилася в обличчі. В середині маєтку гупнули двері, в каміні згасло полум’я.
— Як ти смієш? — почала було пані як у вітальню, слідом за дворецьким, увійшов нотаріус. Він привітав вдову і її доньок. Професійними рухами відкрив пакунок із паперами, показав усім присутнім підпис пана й швидко оголосив заповіт. Маєток й усе інше майно нажите подружжям, включно із коштовностями пані Блажієвської переходили у спадок пані Тамарі Оджернікідзе, приватному детективу пана Блажієвського. За кілька хвилин нотаріус був розірваний пані Блажієвською на дрібні шматки.
— Де та курва? — пролунало кімнатами маєтку й четверо скривджених жінок кинулись шукати Тамару.
Дворецький, зітхнувши, покликав покоївку й вони разом почали збирати рештки нотаріуса з диванів, фортепіано та підлоги у великий таз.
Детектив тим часом, зачинившися в спальні подружжя, розпорювала маленьку блакитну подушку.
— Не збрехав, старий, — усміхнулася Тамара, коли на долоню їй випав перстень зі смарагдом.
Вона нап’яла його на вказівний, дістала з подушки ще й пігулку та проковтнула її. З рота Тамари полилася піна й конвульсивно смикнувшись кілька разів, панна застигла скоцюрблена біля величезного ліжка із балдахіном. Неживу Тамару родина Блажієвських так і не знайшла.
Тієї ночі пан Блажієвський намагався звільнитися від печатки, яку поклала на нього його дружина. Особливо сильно дошкуляв кілок у серці. Печатка тремтіла й зникала на кілька секунд, проте блимнувши, знову являлась на грудях пана. Зітхнувши, він зрозумів, що потрібен час.
Єдине, чого побоювався старий пан це те, що його дружина пані Блажієвська зведе до склепу разом із ним усіх його нащадків. Тому, крізь товщу запобіжних прокльонів, намагався попередити своїх доньок про небезпеку. Проте, люті через заповіт, вони його не чули. Єдине, чого добився пан своїм рішенням — це примирив матір із доньками перед неминучим банкрутством й навіки налаштував сім’ю проти себе.
Детектив Тамара переродилась наступного ранку. Дотепер залишається загадкою, чому пані Блажієвська не заходила до власної спальні понад добу. Одне остається достеменним — Тамара, дослідивши маєток, зрозуміла, що ця кімната найбезпечніша для й вирішила маніпуляції з перетворення провести саме тут.
Першим Тамару прийняв маєток. Усі закриті двері — відчинились, усі таємниці — розкрились, усі потаємні ходи, звісно якщо на них не було покладено персональних печаток — висвітились перед очима.
І перше, що зробила Тамара, це — спустилася в склеп до пана Блажієвського й зламала печатку, що утримувала його. Разом вони піднялися у вітальню де знервована мати з доньками пили вранішню кров.
— Тато? — першою угледіла пана Блажієвського Марічка. — Як ви…
Пан Блажієвський виглядав так, ніби він довго хворів. Від нього так нестерпно смерділо, що маєток розчахнув віконниці. Чоловік тремтячими руками розв’язав і зняв із шиї бант. Странгуляційні борозни стали ще глибшими. Здавалось, ніби вони не припинили стягувати немічну плоть.
— Кохана моя дружина, — звернувся чоловік до пані Блажієвської, — чому ти хотіла позбутися мене? Після стількох років нашого шлюбу? Чи я не побудував для нас цей маєток? Чи я не дарував тобі квіти, коштовності й найсвіжішу кров? Чи я не задовольняв тебе у ліжку?
Пані Блажієвська пирхнула.
— Мене й усіх тих курв, яких бачив навколо. Ось, — вона показала на детектива Тамару, — одну навіть сюди притягнув. Маєток на неї заповів. Усе рухоме та нерухоме майно також. Навіть! Мої! Коштовності! — голос пані Блажієвської перейшов на вереск.
— Та якби я не переписав на неї майно, то вона і перстень не змогла б надягти на палець, і маєток би її не прийняв. Як тоді нещасній дівчині стати нежиттю?
— Тату, — втрутилась панна Марічка, — чому ти вирішив зробити свою коханку нежитю, замість того, щоб зжерти її?
— Яку коханку? Ви що, зовсім дурні? Це ваша єдинокровна сестра! — пан Блажієвський кволо усміхнувся. — Принаймні по батькові.
Запала мовчанка.
— Вона не буде жити зі мною під одним дахом, — пані Блажієвська підтисла губи.
Пан Блажієвський зітхнув.
— А ми, кохана, певно взагалі не житимемо тут. Поглянь-но… — він протягнув руку до їх спільного портрету в кутику якого вже почав плести собі домівку павук.
— Це неможливо! — пані Блажієвська схопилася зі стільця й закружляла по кімнаті, оглядаючи кожну шпарину. Не йнявши віри очам вона періодично обмацувала свої долоні. — Де мій перстень? — заверещала вона й обвела усіх присутніх жахливим поглядом налитих кров’ю вибалушених очей. Її пальці стали нагадувати пташині лапи з довгими крючкуватими кігтями. Підборіддя подалося вперед й почалась утворюватись пащека. Волосся жмутами сповзало з маківки й потилиці.
Не чекаючи повного перетворення дружини пан Блажієвський кинувся заспокоювати її, проте отримавши декілька рваних ран також змінив подобу. За десять хвилин подране, усе в чорній смердючій крові та відсапуючись подружжя розповзлося в різні боки.
Дівчата мовчки спостерігали за бійкою батьків, не намагаючись навіть ворухнутися, не те щоб почати їх розбороняти.
— Зрадник! — почала пані Блажієвська, приймаючи людську подобу.
— Вбивця! — дорікнув пан Блажієвський. — Отруйниця.
— Це правда. У всіх покоївок, лакеїв та дворецького в крові висока концентрація свинцю. Цю догадку я перевірила сьогодні, декого трохи скуштувавши, — втрутилася детектив Тамара, углядівши, що загроза минула.
Панна Ірина відчула, що вона зараз сама скуштує Тамару. Ця жінка викликала у неї змішані почуття — захоплення й ненависть в одному флаконі, струсити й додати декілька крапель здивування.
— А скільки ще я могла терпіти твої знущання? — пані Блажієвська з ненавистю подивилась на чоловіка. — Ти привозив чорт знає кого у наш маєток. Злягався з усіма, хто тобі хоч трохи імпонував. Он, дитину зачав і виростив на стороні. Та чи одну?
— Одну, — промимрив пан Блажієвський. — Те, що жива понесла від неживого само по собі диво.
Але те, як пан скосив очі та як підіймався з підлоги, відвертаючи обличчя й не дивлячись ні на кого, навело пані Блажієвську на недобрі думки.
— Це було за обопільною згодою? — її руки знову почали перетворюватися на кігті. — Кажи, паскудо!
— Пробач мені, — пан Блажієвський підійшов до дружини й взяв її руки-пазюри в свої. — Я сам не розумію, як це сталося. Затемнення якесь найшло.
— Зґвалтував знасить, — очі пані Блажієвської знову почали червоніти. — От і маєш прокляття від скривдженої жінки! Й певно непростої, якщо від тебе завагітніла.
— Нічого дивного, — махнула рукою детектив Тамара, — в моєму роду чого тільки не намішано: інгуші, цигани, мексиканець навіть один є. Заливав моїй прабабці, що він павук.
— Тепер я розумію, що у мене на шиї, — пан Блажієвський зітхнув і спробував нігтем підчепити те, що його душило. — Павутиння!
Проте тонка прозора нитка не піддалася, ба ще більше вп’ялася в шкіру й змусила пана Блажієвського закашлятися й відхаркнути чорну мокроту.
— Тату, — Марічка перша підійшла до батька, — може я допоможу?
Вона почала водити руками навколо шиї, але її здібності не допомогли.
— Чого ти стоїш, Ірино? — звернулась вона до сестри.
— А що я можу зробити? — панна Ірина знизала плечима. — Зачарувати його, щоб він голову втратив? — вона глянула на Галину. — Це я фігурально.
— Нічого не гоїться, — плаксивим голосом заголосила пані Блажієвська. — Он які нігтики обламані. Ручки усі в подряпинах, — й вона залилась слізьми.
Пан Блажієвський підійшов до дружини, обняв її та мішкувато осів на підлогу. Його голова, тихо відділившись від тулуба, покотилась підскакуючи прямо під ноги детективу Тамарі. Та скривилася. Потім поглянувши на сестер й зібгану пані Блажієвську повідомила, що тепер вона господиня цього маєтку, проте, не буде заперечувати проти їх компанії. І що за годину вона запрошує усіх Блажієвських на поминальний обід.
Пана Блажієвського поховали вдруге. Ні печатки, ні кілка цього разу не знадобилось, пан остаточно був мертвий.
Пані Блажієвська перебралася в місто жити разом зі старшою донькою панною Іриною. Вона відкрито полювала на містян, тому за пів року за її голову була запропонована така винагорода, що панна Ірина вмовила матір переїхати в Мексику. Трішки попручавшись та поскигливши, що не любить змішану із текілою кров, та погодилась.
Що робили панна Марічка та панна Галина нікому не було відомо.
А ось детектив Тамара продовжила працювати за фахом. Вона брала найцікавіші та найзаплутаніші справи й в короткі терміни знаходила відповіді на здавалося б нерозв’язні питання. Клієнтам крім усього вона запам’яталась ще й тим, що носила п’ять однакових смарагдових перснів на своїй правиці. А на її лівому плечі завжди сидів павук.
