Прокляття маєтку Штайнів.

Сонце сховалося за обрієм, залишивши на небосхилі лише криваво червону смужку, коли гурт вершників Вальцграса помітив на схилі далі дорогою обриси старого маєтку огороджено стіною муру, що тулився до невеликого занедбаного села яке розкинулося трішки нижче схилом. Звісно, вони не підозрювали про небезпеку, яка переслідувала групу прямуючи її слідами. Не знали що смерть вищіряється на них божевільною посмішкою з кожної тіні, кожного кутка, радісно потираючи кістляві руки.

Звідки я знаю такі подробиці? Звісно бо був серед них. Хоч вони й воліли вважати мене частиною вантажу. Мої думки і спостереження, що могли б врятувати їх нікчемні життя, не надто когось цікавили. Скоріше навпаки, бо навіщо б їм затуляти мені рота кляпом?

— Тут? — запитала худорлява блондиночка.

В своєму майнландському береті на коротко підстрижені коси, чоловічих панталонах і короткій шкіряній куртці вона нагадувала більше хлопчика пажа, аніж жінку. Спочатку я припустив що справа в сексуальних вподобаннях Вільфорда Вальцграса. Дівчинка схожа на хлопчика, чудовий компроміс, коли не бажаєш набути статусу збоченця, але тіло просить іншого кохання.

Власне мені затулили рота, саме коли я поділився цими зауваженнями з усією компанією. Та все виявилося значно простіше. Анка, саме так звали дівчину, була його дочкою. Напевно з цієї причини батько вирішив надати їй якомога більш хлопакуватого вигляду. Бо жінка на дорозі, ще й молода, привертає занадто багато уваги.

— Тут! — підтвердив Вільфорд. — Дрізд, Вурко підготуйте про всяк свої кулеврини. Анко, ти знаєш що робити.

Дівиця напустила на себе серйозної міни. Її без того тонкі вуста, перетворилися на ледь помітні лінії. Пахолки набивали порох в трубки з товстими стінками. Вільфорд зняв з-за спини подібну зброю, проте значно комфортнішу за рахунок наявності приклада і шнура перев’язі.

Кулеврини були мініатюрними байстрюками гармат і як деякі стверджували, зрештою мали покласти край домінуванню магії як рушійної сили мистецтва війни. Хоча я мав сумніви, бо поки що вони не були ані надто комфортними, ані дуже влучними. Церква могла спати спокійно як принаймні наступні двісті років.

Виглядало компанія очікує неприємностей. Якби вони все ж не вирішили, що мені краще з зав’язаним ротом, я б попередив їх можливо, що неприємності чатують не там де їх очікують вони.

Не проїхали вони й кількох кроків, як з-за дерев вигулькнуло з десяток постатей. Вбрані у рванину, однак при луках і коротких кортиках. Патлаті і брудні, а проте з виразом якогось дивного, нехарактерного зазвичай для селюків усвідомлення власної гідності. Здавалося навіть що ці хлопаки переживають стандартну для найманців із нижчих класів трансформацію. Вже не до кінця селюк, а проте ще не зарізяка.

Та в будь-якому випадку дещо відрізнялося. Найманці зазвичай першу ж зарплатню просаджують на яскраві лахи і гарного цирульника. Однак ці добродії вже давно здається не бачили ні доброї тканини, ні хорошого мила.

Анка зупинила коня трішки осторонь від решти групи. Я побачив як вона виймає з суми невеликий мішечок і послаблює на ньому зав'язки.

Пахолки зупинилися на відстані комфортній для прицільного ведення вогню. Вони ще не взяли новоприбулих на мушку, а проте їх пози натякали що в разі необхідності, це лише питання часу.

Вільфорд схопився за вудила мого коня і потягнув його вперед. Ми під'їхали до новоприбулих на відстань не більше десяти кроків. Тепер я міг розгледіти і рознюхати їх краще. Дивитися не було на що. Крім зброї звісно. Занадто хорошої зброї, як на таких виродкуватих панночків. Вони, виглядали мов селюки, що пограбували князівську зброярню. Можливо тому наш славний мисливець за головами Вільфорд з такою пересторогою ставився до зустрічі?

— Вітаю! — коротко кинув він. — Я зустрів у Кінгсбурзі людину, яка стверджувала що селище потребує допомоги. Я прибув. До того ж разом з необхідною вам особою. Тому хотів би побачити обіцяне золото, якщо ви не проти.

— А чого він зв'язаний? — почав було якийсь молодик, недовірливо позираючи на мене.

На нього шикнув старший простофіля із шапкою сивого волосся на голові, наказуючи хлопчині заткнутися.

— Божичку, але ж то правда! — затягнув молодший.

Сивочолий селюк вийшов вперед і вклонився Вільфорду.

— Вітаємо пане, е, як вас там?

— Вільфорд!

Сивий знову вклонився.

— Золото звісно є, тільки хотілось би мати гарантії, що ось цей ваш маг впорається з нашою проблемою. Та й чи є якісь резони думати, що як тільки ви розв'яжете йому руки і язика, він не прокляне нас всіх на місці, перекинувши на жаб?

Я придушив сміх. Невже селяни досі вірять у подібні дурниці, як перетворення однієї живої істоти на іншу.

— А хто в такі часи може хоч на щось опертися крім Божої волі, — з інтонацією проповідника розпочав Вільфорд. — Ще й у такій делікатній справі як магія пане еее…

— Божичко.

— Божичко, — повторив лицар.

— Саме тому, ми хотіли б пересвідчитись що ваш чарівник, не тільки готовий до співпраці, а й справді здатний розв'язати нашу проблему, перш ніж ви отримаєте обіцяне золото.

Вільфорд розчесав пальцями біляве волосся і тихо зітхнув.

— Як і ми хотіли б мати впевненість, що золото яке ви нам обіцяли, насправді принаймні існує. Зрештою старанність потрібно винагороджувати, а ви б знали Божичку яких старань нам вартувало спіймати цього чарівника.

Божичко посміхнувся настільки солодко що міг би стати ілюстрацією до рядків із Саргасія що з часів навчання врізалися мені в пам'ять: “селюк істота підла, наче бджола він живе у вулику паном дарованому, але коли приходить час забору меду, нещадно жалить руку з якої живе”.

— То ж як нам дійти до згоди любий пане Вільфорде? Хтось має поступитися.

Вільфорд кивнув, погоджуючись з селюком і мені згадалася інша цитата, з виразів Канія: “людина в’ється довкола людини мов лис, чекаючи відкритої спини, щоб стати вовком.”

— Саме так. За правом стану, як лицар, я вважаю що поступитися маєте ви. Всім бо відомо — слово лицаря закон, з чого виходить спробувавши обдурити вас, я пішов би проти закону і совісті.

Божичко згідно кивнув.

— Я ж не кажу що ви мене бажаєте надурити пане Вільфорде, чийого прізвища я досі не знаю і герба не бачу. Я лише кажу, що хочу не стати жертвою помилки. Тому платити поки не готовий.

— Це ж як?! — Вільфорд спохмурнів. — Хіба не було нашою угодою закріплено, що ми приведемо чародія?! А ви нам золото!

Пахолки закрутилися на конях. Анка, яка була далі від решти, помітивши реакцію інших відкрила мішечок. Божичко заспокійливо махнув руками.

— Поки що не готовий пане Вільфорде!

— Поки що?! — Вільфорд почервонів мов буряк. — Здається я починаю розуміти хто тут кого хоче надурити.

З його класично майнландською зовнішністю це було не складно звісно, проте мимоволі мені уявився цирульник який робить маленький надріз, а з Вільфорда починає текти мов з бочки. Хоча приємні фантазії недовго займали мене. Я склепив очі і побачив те що досі відчував лише мимохідь. Лінії сили зливалися воєдино над цим шматком дороги, а потім розбігалися і йшли тоненькими цівками в напрямку лісу.

— Пане Вільфорде. Благаю. Майте трішки терпіння. Адже я не хочу вам дурити, просто не бажаю бути одуреним.

— Ми не так домовилися! Ваш чарівник! Ваша проблема! А гроші будь-ласка нам! Бо інакше ми розберемося, хто тут за правду, а хто яйця крутить, в інший спосіб!

— Пан Вільфорд видно має проблеми із зором? Нас десятеро! Як тільки у селі почують бійку, буде сотня! То чому б вашому благородству не закрити писка і не зробити так, як нам треба!

— Мнмппх. Мнпхмнмн, — настільки доступно наскільки міг висловився я. — Мтпх. Тпррр…

— Що він каже? —запитав Божичко.

— А я чого б мав знати? — відказав Вільфорд.

— Ну то розв'яжіть йому рота!

— Одразу як побачу золото.

Божичко скривився.

— Ви просто знайшли першого ліпшого рядженого і хочете видати за чародія пане Вільфорде. Захотіли надурити селюків! Чи не так?

На цих словах люди позаду нього заворушилися. Дехто почав діставати з колчанів стріли. Лицар скривився, а проте пішов на згоду

— Добре! Добре! Хай говорить за себе! Тільки з вашими проблемами він почне розбиратися не раніше ніж я побачу золото!

Він розв'язав нарешті мені рота. Відчуття були неприємні, зводило щелепу, а лівий різець здається почав хитатися. Саме тому нарешті отримавши змогу говорити, я був максимально змістовним і чітким у висловлюваннях.

— Ви дегенерати, сини імбицилів, породження віковічної практики інцесту, що не чуєте? Тут є щось лихе, воно хоче нас вбити!

Перш ніж хтось встиг промовити слово, Анка заверещала мов недорізана свиня. Гримнула вогняна труба одного з пахолків. Божичко схопився за голову і заверещав:

— Як ми забули! Сутінки! Сутінки!

— Анка! — загорлав Вільфорд.

Та відповіді не було. Зате переступаючи з ноги на ногу не менше трьох десятків вовків висипались на дорогу, із вищерених пащек стікала рожева піна. Звірині очі палали демонічним вогнем. Вони наближалися до людей, звужуючи коло, поки люди, нажахані до смерті збивалися в групу мов отара овець.

— Анка! — продовжував кричати Вільфорд. — Доню!

Знову гримнуло. Тіло однієї тварюки відкинуло назад наче від удару. Один із селюків випустив стрілу і промахнувся. Потім впав на землю придавлений вагою вовчої туші. Звір вчепився зубами в його горлянку. Побратим нещасного спробував вдарити тварюку кортиком. Проте дві тварини кинулися на нього, вхопивши за зап'ястя, звалили на землю і зачовгали ним мов тряпчаною лялькою. Кілька тварюк оточили коня Дрозда.

Тварина перепудилась, стала на диби і пахолок полетів додолу, гепнувшись тім’ям о землю. Кілька селюків збилися докупи намагаючись відбиватися від вовків смолоскипами. Та на відміну від звичайних, ці тварюки здається вогню не боялися.

— Розв'яжіть мені руки імбецили! — загорлав я щосили. — Швидше!

Лицар, хоч і виглядав абсолютно шокованим, та все ж спромігся вихопити з-за пояса кинджал і розрізати мої пути.

— Врятуй мою дочку! Благаю! Анку!

Всі хто мене знає, можуть підтвердити що я людина не позбавлена благородства і схильна скоріше чинити добро аніж навпаки. Та тієї миті я не зміг втриматися від злорадної посмішки.

— Якщо мовчить, отже вмерла!

Проте я не мав змоги довго насолоджуватися виразом жаху на обличчі Вільфорда. Натомість спрямував свої зусилля у більш нагальне русло. З десятка селюків на ногах залишилося четверо. Вони збилися в купу спина до спини і відбивалися тепер від зграї що їх оточувала. Тіло Дрозда шарпали кілька тварюк одразу. Вурко полишив спроби зарядити кулеврину і тепер просто махав нею в повітрі мов довбнею, намагаючись пробитись ближче до інших людей.

— Захищай мене! — гаркнув я до Вільфорда. — Якщо хочеш жити!

Вільфорд на диво підкорився, вийняв свою зброю і довів істину, яку я давно усвідомив, вона полягала в тім що для того щоб гарно битися багато мізків не потрібно.

Я закрив очі. Зробив три глибокі вдихи, відсторонюючи себе від будь-якої тривоги, будь-яких почуттів. Лінії сили виникли перед очима. Вони спліталися мов хробаки. Майже всі червоні і запалені, заражені темрявою. Тепер очевидне, набуло прямих доказів. Ось для чого я був потрібен селюкам. Торкаючись одна за одною струн, я шукав щось що може стати підказкою до вирішення проблеми.

— Ти подрімати вирішив? — гнівно вигукнув Вільфорд.

Дегенерат не усвідомлював тонкощів роботи якою я займався цієї миті. Не розумів, що досить пропустити у середину зайві емоції, як я втрачу зв'язок і доведеться розпочинати все спочатку. Та нам усім пощастило. Я знайшов її. Червона жила із товстими наростами, наче розширена варикозна вена, була над мною. Я схопився за неї намагаючись розірвати. Однак вона була занадто міцною. Тому я зробив те, чого робити ажніяк не хотілося. Почав пити. Поглинати спотворену енергію.

Щось з іншого боку течії загорлало. Спробувало відштовхнути мене. Однак я продовжував висотувати енергію з лінії сили, завдяки якій хтось контролював вовчу зграю. Тілом пробігли перші дрижаки холоду. В вухах зашуміло. Не здатний забирати більше я відкрив очі.

Вовки втікали геть. Їх поведінка більше не нагадувала демонічну. Тепер це були просто налякані запахом крові і людей тварини.

Вільфорд кинувся туди звідки було чути голосіння його дочки. Селюки до власних поранених. Я відчув як в повітрі зависло відчуття загрози. Хтось дуже небезпечний спостерігав за мною. Я знав напевне, що приниження він мені не подарує. Самотній у своїх підозрах я дивився на людей, що шукали серед скалічених тіл марної надії. Звісно що живих не було. Вони просто втрачали дорогоцінних час, ризизкуючи дочекатися нової атаки.

— Анка, — радісно заверещав Вільфорд.

Лицар-найманець, піднявся з землі. Дівчина спиралася на нього, ледве волочачи ноги.

— Ну що ж, не дякуйте, — пробурмотів я.

Шинок, був брудним. Тушене м'ясо, яке тут подавали як свинину, цілком могло виявитися собачим. Однак тут було досить тепло. Господар запалив кілька додаткових свічок коли ми завалилися усередину. Наказав звільнити два столи, щоб покласти на них важко поранених.

— П'ятеро мертвих. П'ятеро! — наче знавіснілий повторював Божичко. — Ще й у Тіля нога пошматована так, що не доведи Боже доведеться різати. Господи! Помилуй нас!

— Ви забуваєте про мою людину, яка теж загинула. Та й я ледве не втратив дочку! Вам доведеться і за це доплатити пане Божичку! Якби не ваша впертість…

Анка заверещала від болю коли я вправив їй зламану ногу і обімліла.

— Як ти врятувалася?

Дівчина не сказала ні слова. Тільки люто зиркнула на мене, наче це я корінь їх проблем, а не вони вплутали мене у власні. Однак це мене не зачепило. Очікування вдячності завжди було марною справою. Тому я просто натиснув на місце перелому.

— Як ти врятувалася?

Дівчина скрикнула і люто блиснулп на мене очима.

— Мій батько вб'є тебе, як зробиш це ще раз.

— В тебе тут досить поганий перелом. Я можу вилікувати його магічно, або залишити зростатися як є. В такому випадку на коні ти сидіти найближчі кілька місяців не зможеш. До того ж біль буде жахливий, а якщо кістка зростеться неправильно, ну що ж… Та ти продовжуй мені погрожувати гнівом батька. Люди без сумніву звертатимуть увагу на твоє почуття гідності, а не на скалічену ногу.

— Мішечок, — крізь зуби, ледве тамуючи стогін болю прошепотіла вона.

Я не зміг стримати посмішку. Поклав їй руку на бедро, направляючи потік магії що його недавно випив в місце перелому.

— Магічний сирець?

— Так, — відповіла вона.

Зараз, без свого ідіотського берета із розпашілим від болю обличчям вона видалася мені не такою вже й подібною на хлопчика пажа.

— Я ніколи не навчалася, — продовжила Анка. — Та можу дещо, якщо маю сирець. Мій кінь впав і я змогла зробити бар'єр, через який не змогли пробитися вовки. Не знаю як це в мене вийшло. Я ніколи раніше подібного не робила.

Я придушив сумніви. Сам не знаю чому. Мене завжди навчали що інтуїтивна магія була міфом. Що кожен хто чаклував, робив це за наукою когось іншого, а той інший опирався на знання людей, яких вже давно немає в живих. Та якщо поміркувати, мав би бути хтось такий, що був першоджерелом. В іншому випадку доведеться повірити словам отців церкви, які стверджують що магії людей навчив Бог. Тому я вирішив повірити їй. Принаймні поки що.

— Не зловживай ним дівчинко. Ти ж бо знаєш з чого його роблять? Він не просто так заборонений.

Вона непевно кивнула з чого я зробив висновки що вона нічого не знає. Хоча зрештою це лише полегшить мені справу, коли діло дійде до неї і її батька.

— Старайся лежати нерухомо. Магія зробить своє, але не одразу.

Я перейшов до іншого пацієнта. На відміну від Анки, в якої перелом був досить легким і при належному лікування навіть без магії міг би зростися досить скоро, в старого селюка були сліди від численних укусів по всьому тілі. На обличчі, шиї, руках і ногах. Найбільш пошматованим було ліве бедро з якої видерли кілька шматків м'яса.

— Та не збирався я вас дурити пане Вільфорде! Просто не хотів щоб ви здурили мене! Звідки мені було знати, що ваш чарівник справжній?

Поранений застогнав мов побитий пес. Його рани під дією потоку поволі зросталися. Однак інтенсивне лікування мало свої недоліки.

— Не рухайся. Не торкайся ран. Навіть якщо стане дуже погано.

Я не сказав йому, що від такої кількості магії, яка протікає через його зовсім не підготовлене тіло в нього може зупинитися серце, або виникнути хвороба джина. Та це було цілком виправдано. Який сенс йому знати, що він може померти? Якщо виживе, буде дякувати. Помре. Ну що ж, я зробив що зміг.

— А чи вам слово лицаря не гарантія? — гаркнув Вільфорд.

— Якби я вірив кожному хто клянеться у своєму лицарстві, то був би голий, босий і з битою мордою пане Вільфорде. До того ж що то за лицар, що викрадає людей? Ви мали привести мені чарівника, а не викрасти його.

— А що це за чарівник що відмовляє допомагати у нужді ближнім? Хіба це не обов'язок сильних захищати слабких і нужденних? Як каже церква, магія то є сила дарована богом, для справ божественних і кожен чарівник, що не діє як наказав Бог віддає той дар у руки дияволу. Цей на моє прохання відповів відмовою. Нипав, ховався від братів церкви. Розстрига, а до того ж позбавлений співчуття. Нічого не бачу грішного в власній спробі повернути його до віри істинної.

Я не зміг втриматися від посмішки.

— То чому пан Вільфорд не віддав святій церкві власну дочку? Це краще ніж нипати, ховатися від братів церкви. Можливо якби ви рушили з такою пропозицією до них, вони б радо допомогли вам у ваших стараннях.

Вільфорд зиркнув на мене люто. Звісно що здібності Анки були таємницею. Кожен публічний чарівник це особа сану, а хто готовий віддати свою єдину дитину у ложе церкви, навіки позбавивши їх радощів звичайного мирського життя. Хоч про роль чарівників в ієрархії церкви ходило безліч різних чуток, та одне було правдою. Перше десятиліття навчання було пеклом. Залишені самі на себе, нещасні діти гризлися між собою за їжу, одяг і увагу наставників. Вони втрачали будь-які ознаки статусу і перетворювалися на рівних перед Богом у власній нікчемності. Кімнатна квіточка Вільфорде натерпілась би бід, навіть незважаючи на те що була значно старшою за середньостатистичного вихованця Звіринця.

— Анка ще не готова, — він якось непевно махнув рукою. — Нехай бог бере те що належно, та тоді коли належно.

— Звісно, коли мова про лицаря і його родинні секрети, то справи божественні і благі можуть зачекати на персональне запрошення.

— Як на розстригу, що втік з-під турботи церкви, ви надміру багато говорите про її канони, — зблиснув небезпечною посмішкою Вільфорд. — Чи вам сказати те, що й без того зрозуміло кожному в цій кімнаті? Як розстрига, ви не захищені жодним законом, я мав би право вбити вас на місці за несанкціоноване чародійство. А не зробив цього лише тому що побачив зиск у вашому становищі. До церкви вашої юродивої звертатися не хотів бо немає нічого на світі гострішого за носи інквізиторських псів і глибшого за кишені кардиналів. Тож давайте ми перестанемо грати комедію.

Божичко поклав руку йому на плече.

— Тихо пане Вільфорде. Всі ви гості тут і я як староста маю право вимагати від вас пристойної поведінки.

— Або що? — Вільфорд зиркнув на нього люто.

— Або можете брати свою дочку, пахолка і прямувати через ніч до першої-кращої нагоди попрощатись з життям. В наших краях їх безліч і вовки це не найстрашніше.

Вільфорд сплюнув на долівку, проте більше нічого не сказав. Попрямував до столу на якому лежала його дочка, сівши поряд і взяв її за руку.

— То за вирішенням цієї проблеми ви дошуковувалися чарівника пане Божичку?

— Саме так пане…еее…

— Міррідін. Міррідін Борс.

Вільфорд презирливо сплюнув але виду не подав. Як і Божичко. Звісно якщо староста не отримав жодної освіти, то й навряд здатний зрозуміти суть жарту.

— Чудово. Так пане Міррідін. Власне тому і шукали. Я розповім вам все докладно, якщо ваша воля?

— Звісно розкажете пане Божичку і я радо послухаю, коли господар цього закладу пригостить нас вечерею.

— Звісно, — Божичко усміхнувся від вуха до вуха. — От знав що Бог направить нам когось на порятунок.

— Божичку?

— Що пане?

— Я не погодився допомогти. Поки що. Та навіть якщо згоджуся, не розраховуйте що це буде дешево. Я матиму власні умови.

— Це ж які пане?

Я усміхнувся. Показав пальцем на лицаря.

— Хочу стільки ж, як ви пообіцяли йому і повну покору із боку всіх присутніх у селищі, поки я вашої проблеми не вирішу.

Лицар всміхнувся не без поваги і прошепотів щось лайно нахабне. Вурко зирнув на мене з дивною сумішшю поваги і здивування. Божичко позеленів від люті, але кивнув головою погоджуючись.

Тушене собаче м'ясо, я впевнений що свининою воно навіть не пахло, все ж було досить смачним. Та зважайте на цю рекламацію, бо в дорозі, значну частину якої я провів з кляпом в роті їсти мені не доводилося, а голод найкраща приправа до будь-якої їжі. Фаршировані перці і хліб з зерна грубого помелу а до того кухоль міцного пива, покращили кровотік і я знову побачив світ у дещо світліших барвах.

Лицар також не відмовився від їжі. Точніше було б сказати, що Вільфорд напихався м'ясом мов голодна свиня помиями. Дратувало лиш одне, ця скромна але ситна вечеря була прелюдією до не надто приємних подій в недалекому майбутньому, загальні обриси яких я вже встиг собі окреслити. Кожен з імовірних сценаріїв, не приносив мені надмірної радості, та деколи ти просто робиш те що слід. Навіть якщо пізніше будеш за це себе картати. Я завжди був дуже ефективним у подібному, тож навіть зараз не час відступати від цього правила.

— Почалися наші негаразди пане Міррідін цієї зими. Пан Рікард Штайн, власник отої фортеці, що ви могли бачити і всіх окружніх земель, вирішив повернутися до батьківського замку, який до того два десятки років оминав десятою дорогою, воліючи жити в столиці.

— Це ж чому минав?

Божичко зам’явся на мить, та зрештою сказав.

— Батько пана Рікарда, Дортмуд, був людиною важкого характеру і залізної волі. Він відпустив пана Рікарда в похід на святу землю, воліючи щоб син здобув славу і зміцнив становище роду. Та коли син повернувся на батьківщину ще й без його згоди одружений на іноземці, без роду-племені, то старий пан дуже розлютилися. Наказали молодому забиратися геть, бо інакше прокляне і його і дружину. Рікард хоч ніколи прокльонів не боявся, та жінка з якою він одружився якраз носила під серцем дитя. Тож він піклуючись за неї і дитину вирішив полишити замок.

Божичко відпив з кухля.

— Проте як виявилося зрікся старий пан тільки на словах, бо Рікард був як не як його єдиним сином. Коли він помер минулої осені, маєток і землі згідно заповіту перейшли до молодшого Штайна.

— Я досі не бачу де проблема, — промовив Вільфорд напихаючись м’ясивом.

— Бо вони й почалися не одразу, — відказав Божичко. — Спочатку в селі зникла одна дівка, Вільха її звали. Замкова служниця. Пам'ятаю як сьогодні. Була дівка, верталася з річки додому, чи з вечорниць, а потім зникла і ген сліду не знайдеш. Подумали може знайшла кавалера десь на стороні. Та її чоловіка за кілька днів також знайшли. Бідолаха повісився.

— Поки виглядає як звичайна сімейна трагедія, — відказав я, приховуючи трепетання пальців. — Чи ви ще не сказали чого нам пане Божичку?

— Не сказав, — стишив голос він. — Синок пана Рікарда. Часто я бачив його в місті. Він за дівками завжди дивився, якимось таким тужливим, масним поглядом. Та то й не дивина, бо молодий хлопака, куди ж йому ще дивитися? Тільки от був він, ну… не такий як треба.

— Не такий?

— Блідий, наче сонця сто років не бачив. Мовчав завжди. Тільки дивився і мовчав. А ще, одразу як пан Рікард прибув, оселився чомусь в отій башті, найвищій в маєтку. Можна було б подумати що астрономію полюбляє, чи гороскопи складати. От тільки багато хто казав що з тієї башти поночах світло якесь дивне видно і звуки наче комусь щось дуже болить.

— Вважаєте він був невоцерковленим чарівником?

— Та що я знаю? Тільки те що кажу, — підтвердив Божичко. — Та справді десь за місяць з тієї оказії з Вільхою до замку прибув церковний маг. А далі, нічого.

— Це як? — я намагався приховати цікавість і навіть змусив себе розтиснути руку в якій тримав ніж для м'яса.

— А ось так. Того ж вечора ворота маєтку замкнулися. Та не просто на засув. Магічно. З тої пори звідти ніхто не виходив. Наче вимерли всі. Я не знаю що трапилося. Та тільки тієї ночі казали що там було чути крики. Наче гвалт великий здійнявся, а потім все. Ні звуку. Ні поруху.

Я кивнув приховуючи тремтіння.

— Гаразд Божичку, що далі?

Староста скривився наче його оса вжалила.

— А далі ви все бачили. Вдень як удень, а от як тільки сонце сховається за небокраєм, кожен хто вийде на вулицю ризикує не повернутися додому більше ніколи. В лісових хащах так загубити можуть і серед дня. До того ж мало знаємо про тих хто наважився залишити селище. Яка доля їх спіткала? Яка біда?

Вільфорд відпив з кухля.

— Ну власне одного з ваших я таки стрів. Це він мені про винагороду розповів, яку можу отримати в пана Божичка, якщо чарівника приведу.

Божичко посміхнувся. Проте в його посмішці було щось що я помітив, а проте зрозуміти не зміг.

— Радий чути пане Вільфорде. Дуже радий такій новині.

Я зітхнув. Якщо хронологія подій викладена Божичком вірна, з того дня минуло не менше трьох місяців, а отже… Мені не хотілося думати про це. Зрештою моя провина, якщо вона й була в чомусь полягала лише в тім, що про деякі речі я дізнався занадто пізно. Хіба не так? То чому ж всередині так кипить від гніву?

— Я візьмуся за вашу справу Божичку, та умови ви знаєте.

— Знаю пане.

— Божичку?

— Так пане?

— Ще одна умова. Я хочу щоб пан Вільфорд і його свита залишилися біля мене, в якості охорони.

— А пряника мого посмоктати не хочеш? — гаркнув Вільфорд.

Відповідати не хотілося. Нехай Вільфорд з його невдоволеністю йде до сраки. Попався на гачок, лізь в юшку. Я впав у крісло поряд каміна і заснув.

Вільфорд напустив на себе невдоволену міну і ходив позаду мене так наче йому тисли яйця. Хоча я знав що Божичко не поскупився і врешті виплатив лицарю частину його долі. Та таким як він, лицарям що у спадок отримують тільки історії про славетне минуле і борги, доводиться компенсувати порожні кишені старим добрим гонором.

— Ти напевно задоволений з себе?

— Що?

— Заради дрібної помсти, ти вирішив вплутати нас у цю справу, кхм… пане Міррідін Борс.

Його спроби вжалити мене тим що він усвідомлював фальсифікацію мого імені, нагадували потуги дитини відповісти на дошкульний кпин дорослого виразом “сам такий”. Чого не відбереш в знаті що прийшла до титулу шляхом проливання крові, це їх прямолінійності. Навіть набравшись від старих родів усвідомлення концепцій інтриг, шпильок і прихованих погроз, вони робили ці речі настільки прямолінійно, що це викликало скоріше сміх. Насправді люди на зразок Вільфорда мені подобалися. Як з особистих, так і з професійних причин. Хоча дурити їх завжди було трішки неприємніше аніж інших.

— О, ні, якщо в середині мене є місце для помсти, то лише трішки. Я попрохав Божичка залишити вас біля мене з цілком прагматичного міркування.

Він звів брову.

— Що це за міркування?

— Я розумію що єдиним вашим інтересом у цій справі є гроші. Як і в мене, — майже не збрехав я. — Завжди простіше працювати з людьми, мотиви яких вам відомі.

Він не заперечив, тому я продовжив:

— Вільфорде ви будете робити все що завгодно, поки це стосується вашої вигоди, а вигода є, чи не так?

Він розвів руками.

— Я не впевнений що розумію вас. Пан Божичко досі не сплатив мені всього що обіцяв за першу послугу, а я вже змушений надавати наступну.

— Впевнений що розумієте Вільфорде. Не прикидаєтесь дурнем. На диво багато золота зібрав староста як винагороду. Занадто легко розкидається грошима тільки б вгодити мені, а отже має ще. Не тільки достатньо щоб нам заплатити, а значно більше. Бо не віддавав би він останнє так легко.

Вільфордова борода ворухнулася коли він усміхнувся кутиками губ.

— Гаразд пане Міррідін. Тепер я принаймі розумію, що ми з вами люди цілком прагматичні.. То чому б вам не сказати з чого ми почнемо нашу справу?

Я посміхнувся. Вільфорд мені подобався. Я ще не вирішив чи достатньо для того щоб по завершенні оказії залишити його серед живих, а проте насправді він був славним хлопцем. Славним, старомодним і дубоголовим.

— Викриємо кілька скелетів. Позалицяємось до істини. Та не надміру грубо. Вона пані ляклива, — помітивши на його обличчі нерозуміння я додав. — Розпитаємо місцевих про суть їх проблеми.

— Так, ото почалося все із зникнення тої дівки, — сказав коваль Мишко відкашлюючи чорне харкотиння. — Божичко якраз старостою став при новому панові, ну бо самі розумієте… Так ото за місяць та дівка і щезла.. Ми думали, ну самі розумієте… а потім хтось пожалівся панові Штайну. Молодому. А зразу на наступний день приїхав монах-чародій. Та то й не дивно, самі знаєте чому…

— Ні. Не розумію, — відказав я. — Чому приїхав монах?

— Бо в замку, на отій башті, що найвища, почалася якась дивина. Крики, стогони і світло дивне, різних кольорів.

— Справді?

— Так пане. Я сам бачив. Ну і не хотілося б грішити проти вельможної особи, але гадаю там щось жахливе діялося. Можливо і з його волі.

— Це ж як?

— Та синок його, Вільберт дивний якийсь був. Блідий. На крик любив зірватися. Зиркає на тебе, а наче крізь тебе дивиться. Та з мішечком постійно якимось ходив, не відлипав від нього. А і он він іще любив на березі сидіти і дивитися як дівки перуть одежу. Дивак.

— Он воно як, — всміхнувся я. — Все ясно.

— Ясно що? — не зрозумів Вільфорд пізніше, коли ми залишили коваля за його роботою.

— Ви не зрозуміли?

— Ні.

— Дивно, а якраз ви пане Вільфорде мали б зрозуміти це дуже добре. Як не як, ваша дочка також вживає магічний сирець.

Вільфорд насупився. Його пахолок нашорошив вуха. Анки поряд не було, після магічного відновлення вона мала відпочити якийсь час, щоб закріпити результат лікування.

— То й що? Той хто мені його продав сказав що…

— Сирець абсолютно безпечний?

— Так, — невпевнено проказав він. — В Анки ніколи не було жодних проблем із ним.

Його обмеженість була майже сміховинною. Хоча як будь-які зовнішньо смішні речі, потенційно мала дуже трагічні наслідки.

— А чи знаєте ви з чого роблять магічний сирець пане Вільфорде?

— З магії. Це як магічна руда. Так мені принаймні пояснили.

— Вам погано пояснили. Магія нематеріальна, вона з ефіру, світу ідей. Тому магія в нашому світі може існувати лише в одному місці. В наших тілах пане Вільфорде. Буквально. Коли навчений маг відкриває для себе ефір, він може пити магію з нього і трансформувати її за допомогою власної сили думки.

— А до чого тут сирець?

— Коли чарівник втрачає контроль, п'є забагато чи надміру часто, намагається втримати потік магії у собі, або що найнебезпечніше стає прямим посередником для переносу магії з світу ідей у наш, він зазвичай помирає. Ну іноді стає тим що ми називаємо джинами. Проте нас цікавить перший випадок.

— Гаразд, — обличчя Вільфорде похмурніло з кожним сказаним мною словом.

— Тіла таких мерців, просто переповнені магією, — сказав я спостерігаючи за реакцією Вільфорда. — Настільки переповнені, що недобросовісні ділки, викуповують їх, дегідрують і дроблять на мілкий порох. Цей порошок часто солять і змішують з крейдою щоб він не мав настільки очевидного м'ясного смаку. І потім продають його адептам яким бракує вміння виходити в ефір, адже вони з тих чи інших причин не бажають вступати в ряди святого воїнства.

Лицар змарнів. Вурко вирячив очі, не впевнений точно через здивування, чи пахолка простопритисло поспати.

— Ваша дочка завдяки вам стала канібалом, — всміхнувся я. — Проте це не найгірше. Сирець це забруднена магія. Звична до матеріального світу. Тому він значно краще за звичайний потік, пристає до нового господаря. Той хто приймає сирець досить довго, накопичує його в крові і плоті. Зміна в таких випадках майже неминуча. Однієї прекрасної миті, ви побачите як очі вашої дочки загораються магічним вогнем, а потім від її людського я заледве щось залишиться. Майже напевне щось подібне відбулося і з юним Штайном. Питання тільки чому саме тоді?

— Про пана Штайна. Діда, сина чи внука? В нас їх багато було знаєте.

— Про наймолодшого.

— Дивний був. Мало спілкувався з місцевими. Думали спочатку що він гордує. Мама з якихось далеких країв, от і не знано, наскільки в них там носа крутити від простолюду прийнято.

Праля підняла очі від одягу.

— Та я кілька разів його одяг прала. Чемний хлопчина був. Тільки боязкий. Та й виглядав наче вночі очі склепити не може і дуже сумний.

— Зникнення? — жінка відірвала дитя від краю лицаревої туніки, підхопила на руки і заколисала. — Були, аякже. Але це давно було. Допіру як зимою.

— Так? — кивнув я. — А як прокляття на село зійшло, то зникнення припинилися?

— Так пане. Тоді і припинилися. Допіру як ворота замку зачинилися, так одразу почали поночі люди гинути. Але тієї дівчини так і не здибали, а те що вбиває вночі, завжди мерців на видноті залишає, щоб інші бачили, та ще й тіла плюндрує. До того ж вмирали з тої пори лише мужики. Баб тільки страшить. То ведмедем прикинеться, то вовком, а іноді як мертвяк обдертий ходить, але ніколи не вбиває, лише лякає.

Оце було справді цікаво.

— Чому б це вбивці перемикатися на інший типаж жертви? Як гадаєте пане лицарю?

— Хто зна. Чи ж бо я знаюся на вбивцях?

Вільфорд був похмурий мов грозова хмара. Певно не варто було казати що він вбиває власну дочку. Однак навіть повністю усвідомлюючи найбільш імовірні для нас варіанти фіналу, я не зміг втриматись від попередження.

— А чого ви думаєте, що я з вами патякати буду? — Геник відпив з кухля. — Я ж не баба щоб вам тут байки розказувати.

Він гикнув. Відригнув. Заговорив знову.

— Я от вам що скажу. Бачив я те ваше прокляття. Не раз повертаючись з шинку додому бачив і ні разу мене ніхто не зачепив. Могли переляку спробувати напустити, але то як зробити, якщо я з тієї проклятущої військової кампанії на Штольбург, нічого не боюся. То воно тільки бабів лякати може і грішників вбивати.

— Грішників?

— Ви наче людина з саном, а мені запитання такі ставите. Ну грішників. Омелько той що старший син корчмаря, любив пиво розводити водою. Пашко той що його хата на краю села, бабу свою бив до чорного тіла. Пашко той що Носатим його ще кликали, казали до дівок замкових чіплявся, ще за Божичка то було.

— Божичка?

— Аякже. А він вам не казав що ключником був? Тільки чимось провинився. Потім його і багато інших слуг старий пан Штайн з замку вигнав. Напевно сильно злетів,, бо як не як син. Хоч позашлюбний та все ж.

Я ледь втримався від вигуку здивування. Вільфорд також нашорошив вуха.

— Божичко син старого пана Штайна?

Геник нахмурив лоба.

— Син. Позашлюбний. Певно і Рікард знав. Бо нащо б тоді він Божичка зразу по приїзді старостою призначив?

— Та знаю я про ці балачки, — Божичко хмурив чоло.— Наче я байстрюк старого пана. Однак, в тому правди як в чортовому плачі. Я ріс при маєтку.. Пан помітив що я кмітливий, дав освіту, а коли прийшов час, то призначив ключником. Тільки от навіть якщо моя матінка щось таке з ним і мала, то мені про це не відомо, бережи милостивий Боже її душу. Та й не знаю нащо воно вам, яке має діло до прокляття?

— А за що пан вас вигнав, із ще купою слуг із замку?

Божичко стиснув плечима, однак його погляд став загрозливим.

— Пан Штайн був не при собі останніми роками. Всюди йому в замку ввижалися тіні людей що давно вмерли. Всюди бачив зраду і злодійство. Казав що молодший пан Штайн, домовився з кимось з слуг щоб його труїти. От і позвільняв всіх. Набрав нових у Дольберзі, за вищі гроші. Тільки то йому довгого життя як бачите не додало. Та й замок успадкував його законний синок, а не я. Тож як бачите пане, це все брехні. Просто спроба очорнити все чого я сягнув власними силами. Люди часто так роблять, коли їм завидно. А головне було б чому заздрити. Я з тієї служби нічого крім сивої голови не допрацювався.

— Однак ви лукавите пане Божичку, — всміхнувся Вільфорд.

— Чи ви сподіваєтеся що ми повіримо наче золото яким ви розплачувалися це гроші громади, — додав я.

Божичко підскочив на ноги, його обличчя розчервонілося від гніву. Було помітно що він заледве стримується щоб не вліпити комусь по пиці.

— Пане Вільфорде, пане Міррідін. Наскільки я пам'ятаю у нас була угода. Угода! Ви ж натомість що? Ходите моїм селом. Нишпорите. Розшукуєте секрети. Я не королівського дізнавача розшукував, не інквізитора а чарівника. Якщо ви не здатні впоратися з завданням, поверніть завдаток і забирайтесь геть!

Я заспокійливо підняв руки.

— Ми не відмовляємося пане Божичку. Вже завтра я відкрию замкові ворота. Однак мені знадобиться допомога ваших найвірніших людей щоб впоратися з тим що чекає нас всередині.

— Хіба ви не можете зробити те саме, що вдіяли там на дорозі? — Божичко зирнув на мене з підозрою.

Я похитав головою.

— Нажаль ні.

— Це ж чому?

— Бо не маю наміру платити за хорошу справу власною шкурою.

Темрява застлала вулиці, наче чорнила що їх влили у воду. Я постукав у двері кімнати Анки. Щось зашурхотало. Лицарева дочка відімкнула двері і зміряла мене сповненим сторожкої підозри поглядом, на майже по дитячому наївному обличчі.

— Що вам потрібно? — запитала вона.

Я посміхнувся, намагаючись продемонструвати їй досить безпосередньої щирості, щоб замаскувати справжні наміри.

— Ви, пані Анко. Однак не сьогодні. Ви будете потрібні завтра, мені і вашому батькові, коли ми спробуємо відчинити ворота.

Вона зітхнула. Якось непевно зиркнула на мене, немов не розуміючи чи мала б вона зараз лютувати чи просто жалітися.

— Ви ж знаєте. Він заборонив мені користуватися сирцем, після того як ви пояснили йому… кхм ризики.

Бідне дитя. Володіти талантом, будь-яким, це величезний дар і щастя. Та лиш доти, доки обставини не викрутять так, що він залишиться не задіяним, позбавленим потенціалу для виходу. Це мов кохання без відповіді, прекрасне у своїй солодкій гіркоті спочатку, та провокує гниття душі якщо живе занадто довго.

— А ви б продовжували навіть знаючи?

Кілька митей вона мовчала.

— Це моє життя. Без цього відчуття сили, краси, свободи, хто я є? Просто чергова дівиця, що сидить поряд вікна біля пряжі. Я була потрібна йому, а тепер ні. Тепер він залишить мене на опіку в якомусь пансіоні і поїде геть. Я не хочу такого життя.

Чи було мені її шкода? О, так. Ви ж розумієте, я не кам'яний. Я також відчуваю емоції. Приязнь. Жаль. Та я давно зрозумів, що на відміну від більшості людей яких я знаю, мої емоції не впливають на рішення що я приймаю майже ніколи.

— Ну… На щастя, те що вам потрібно зробити не потребує використання сирцю. Я покажу вам як, — я підмигнув. — Це буде першим вашим уроком справжньої магії. Більше ніякого сирцю.

Бачили б ви як сяяли її очі, перш ніж вона сказала так.

Я торкнувся кованої брами воріт. Під ранок зарядив дощ і вологий метал приємно холодив руку. Заплющив очі. Під сонцем джинам магія завжди вдавалася гірше, ніж в сутінках під місяцем. Ніхто не знав чому так напевне. Хоча завжди було безліч припущень теологічного характеру.

Мені вдалося побачити сплутану сітку ліній. Вони замикали ворота замку зв'язані з найвищою баштою товстою, хворобливо покрученою лінією передачі. Я розшукав у плетиві, могутньому, наживленому сили, та однак позбавленому вишуканості слабке місце. Торкнувся його, незначним зусиллям спровокувавши витік. Провів лінію туди, де в затінку між будинків ховалася ніким не помічена Анка. Дівчина вхопилася за джерело сили, як я її і навчив. Почала всотувати її в себе, поглинаючи жадібно наче амброзію. Чисту магію джинів. Концентрований сирець. Якщо я не зроблю все досить швидко, то її екстаз перетвориться на агонію. Звісно це була цілком припустима жертва, та я не почував себе від цього ні на краплину краще.

Плетиво роздалося і ослабло якраз достатньо щоб я зміг переформувати лінії в потрібному порядку, створивши замкнутий цикл. Торкнувся до склепіння воріт знову. Відкрив очі і побіг геть, на ходу творячи примітивний магічний щит.

Гримнув вибух. Шматки металу розлетілися в різні сторони мов уламки скла. Дрібніші затарабанили дощем картечі. Розбивали скло в віконних рамах, товкли черепицю, лупили в кам'яні стіни.

Почувся жіночий вереск. Якась матрона, що занадто несерйозно поставилася до попереджень старости зараз верещала, тримаючись за посічене уламками скла обличчя. Дурепі слід було подумати перш ніж ризикувати заради задоволення власної цікавості. Зазирнув за поворот де чекала Анка.

— Як ти почуваєшся? — запитав я.

Вона всміхнулася, наживлена силою настільки що здавалося сама її шкіра сяє.

— Чудово. Це прекрасно. Я ніколи не відчувала такої сили.

Я всміхнувся до неї. Бідне дитя.

— Гаразд. Я прокладу між нами лінію зв'язку дівчинко. Твоя задача буде простою, однак дуже відповідальною. Ти мусиш бути тут. Якщо буде потрібно я каналом передаватиму силу тобі.

— Не виглядає як щось серйозне. Я можу більше. Я не знаю багато, але досить щоб битися.

— Не кажи дурниць. Я доручив тобі дуже серйозне завдання. Ти моя страховка.

Мій громовідвід на випадок якщо все піде не за планом. Мені було шкода її. Та що змісту з жалю? Шкодувати це привілегія живих.

— Ховайся, — сказав я їй, коли помітив як група озброєних людей на чолі з Вільфордом і Божичком просувається все ближче до воріт.

Мені не хотілося щоб Вільфорд почав щось підозрювати, тому я швидко рушив до них.

— Браму відчинено. Не дякуйте.

Ніхто й не подякував. Лише обличчя Вурка і п'яти селюків, тих самих, що їх привів з собою Божичко засяяли від тамованого жаху коли вони побачили уламки грат, розірвані на шмаття. Простолюд боїться магії і боїться по правді сказати не дарма. Хоча тут мені на руку зіграла саме магічна природа захисту що її встановило те що живе в замку. Зруйнувати прості грати було б значно важче, однак те що було всередині захищалося саме від не наділених талантом людей.

— Нам потрібно потрапити в ту башту, — вказав я пальцем.

Нітрохи не здивований Божичко кивнув.

— Ходімо. Я покажу шлях.

— Трупи, — вказав Вільфорд, на два всохлі, понищені часом тіла, завбачливо відтягнуті кимось на клумбу.

Не те щоб я очікував чогось іншого, а проте цікавість взяла гору і я оглянув мерців.

— Вбиті не кігтями чи магією, — промовив Вільфорд. — Бачите ось тут, сліди засохлої крові на манжетах, отут пошкоджені шийні хребці. Хтось перерізав їм горлянки і заховав, щоб не підняли тривогу.

Я кивнув.

— Гадаю всередині ми побачимо те саме.

Проте мушу визнати — я помилився. Картина ззовні мала вигляд прагматичного, холоднокровного вбивства, яке чиниться з певною метою. Однак те що ми побачили всередині, нагадувало скоріше різанину спровоковану порушенням в усталеному плані дій.

Смерділо мертвечиною. Напівзотлілі трупи валялися всюди. Кілька охоронців, поштриканих ножами, лежали гуртом, а кахлі довкола них були чорні від плям крові. Кухарка і служки валялися всюди серед уламків битого посуду і столових приборів.

Чоловік у дорогому вбранні перегнувся навпіл через сходові перила. Його череп був розтрощений навпіл. Трішки вище лежало тіло багато вбраної жінки. Тканина плаття на грудях і животі почорніла від численних ударів.

— Це ж пані і пан Штайн, — стишив голос, неначе побоюючись розбудити мерців Божичко. — Господи всемогутній, а де ж їх син?

Я посміхнувся ледве стримуючи гнів.

— Не хвилюйтеся пане Божичку. Гадаю він живий і скоро зможе нам все розповісти.

— Це дуже сміливе припущення пане Міррідін. Хоч як би я не бажав, щоб хлопець вижив на навряд хтось зміг би пережити цей погром.

— Я ж впевнений що він пережив. Проте не варто розводити даремну дискусію. Скоро ми все дізнаємось.

Божичко вже збирався заперечити, та я зупинив його піднявши вгору праву руку.

— Тихо.

Спочатку це було схоже на дрібне поколювання, наче в повітрі довкола мене витали дуже дрібні шматочки скла. Потім зненацька навіть не заплющуючи очі, я побачив як лінії сили потяглися до мерців, напнулися, а потім розбухли мов фурункули, вливаючи всередину мертвих тіл магічну енергію.

— До зброї, — вигукнув я, відчуваючи як шкребуться всередині грудей гнітючі пазурі страху.

Селюки миттєво схопилися, мов давно очікували цієї команди. Тож коли мерці почали зводитись на ноги, вони атакували їх з усієї люті, намагаючись втримати ініціативу. Однак на це надії було мало. Я зрозумів це, тому махнувши Вільфорду і Божичку рукою вказав на сходи, що вели до другого поверху будівлі. На шлях який блокували лише пан і пані Штайн.

Пахолок Вільфорда помітивши цю німу розмову, напевно вирішив що не має наміру героїчно помирати і першим кинувся вгору. Браво зіштовхнув пані Штайн вниз ударом кулеврини. Потім відбив удар меча від пана Штайна. Перечепився о сходинку, на мить втративши увагу і отримав рубаний удар в обличчя.

— Молодь, — не втримався я. — Так поспішає жити, що забуває про ризик скрутити собі в'язи.

Вільфорд і Божичко відтісняли мерців. Рубаючи мечами направо і наліво, поволі сунучись до сходів. Я зробив крок вгору. Переступив через те, що зовсім недавно було Вурком і вже збирався потягнутися до лінії сили що живила мерця, та той зненацька вишкірився напружуючи всохлу плоть довкола рота.

— Я знаю тебе. Ми вже бачились. Чи ти не достатньо пожертвував, щоб лізти в домовину за чужі гріхи знову? Я просто забираю те, що є моїм за правом. Око за око. Смерть за смерть.

Як тут було не погодитись. Та особисті і професійні інтереси, як мені колись казав мій старий вчитель отець Клод, потрібно змішувати рівно в таких пропорціях щоб ніхто не запідозрив де саме лежить твоє серце. Це сталося одразу після того як я під час тренування підпалив закляттям виродка, що зламав три ребра моєму братові.

— Звісно ти маєш рацію. Я не збираюсь помирати за чужі гріхи. Та й за власні по правді також.

Я торкнувся лінії сили, обірвав її і почав висотувати з мерця магію, передаючи її через зв'язок Анці.. Він зробив спробу схопити мене, та вже за мить впав на підлогу горою мертвої плоті і кісток. Я впіймав погляд Божичка. Він всміхався. Щиро. Вільфорд поруч нього, відкинув вбік труп жінки, що намагався вгризтися йому в литку.

Тим часом трохи нижче, селюків Божичка вже оточили щільним колом і рубали на капусту. До чого останньому здавалося не було жодного діла.

— Ходімо. Нам треба поспішати.

Шлях пролягав через кам'яний міст, що виходив з другого поверху основної будівлі і простягався до башти. Ми рушили через нього, дихаючи свіжим морозним повітрям що смакувало мов небесне блаженство після затхлого смороду замкових коридорів.

— Не шкодуєте за вашими людьми пане Божичку?

Староста розчервонілий від битви, не виглядав засмученим. Він спробував надати обличчю торжественного вигляду.

— Їх жертва, не буде забута.

Моя посмішка напевно надто нагадувала оскал тієї миті, бо Божичко здригнувся. Типова брехня. Люди занадто короткі у своїй пам'яті, щоб це було правдою. Та навіть якщо така жертва і пам'ятається, то яке діло до неї мертвим? Ні. Всі ці церемонії. Сльози. Кров яку проливаєш на знак помсти. Це для живих. Щоб заповнити порожнечу. Переконати себе що зробив достатньо. Забезпечити впевненість що тебе пробачено.

Ми майже наблизилися до входу в башту. Попереду йшов Вільфорд. За ним Божичко. Потім я.

Лицар зупинився мов вкопаний за крок від арки дверей.

— Що там? — запитав Божичко.

— Щурі, — невпевнено промовив той. — Я чую пискотіння. Наче їх там сотні.

Я не встиг зреагувати. Вже наступної миті з пройми на світ божий вилетіла ціла хмара кажанів. Вони обліпили лицаря який стояв ближче за всіх, з ніг до голови. Божичко вихопив зброю і почав розмахувати довкола себе, відганяючи тварюк, хоча з цього було мало користі.

Вже наступної миті, втративши рівновагу Вільфорд ступив за край мосту. Було чути лише короткий крик і звук зустрічі плоті з землею.

Вперше з початку вилазки я потягнув енергію з Анки, а не навпаки. Підняв вгору руки, склепив повіки і ментально намалював знак вогню. Полум'я вирвалося з долонь і миттю охопило хмару кажанів. Тварюки жалібно пищали падаючи додолу. Смерділо горілою шкірою. Божичко, що не встиг ухилитися, катався по долівці намагаючись збити з одягу полум'я. На мить мені захотілося залишити все так як було. Насолодитись видовищем. Та особисті інтереси, як мені казав мій інший вчитель, отець Юстицій, потрібно відстоювати так, щоб тобі за це нічого не було.

Без особливих церемоній, я вхопив Божичка за комір і потягнув всередину башти.

Староста заспокоївся лише тоді коли останні ознаки тління на одязі остаточно згасли, а зовнішній огляд опіків, за моєї участі засвідчив що Божичко більш менш впорядку. Звісно його сиву шевелюру більше ніхто не поверне, як і брів, від яких залишилися тільки обвуглені спогади.

— Ви не могли б наступного разу якось попередити, щоб я пригнувся пане Міррідін?

— Звісно пане Божичку. Якщо ви запідозрите що я збираюся чаклувати, то краще за все вам пригнутись.

Ми рушили довгими спіральними сходами вгору. Підйом був небезпечним сам по собі, адже тут не було жодних поручнів, та я відчув страх старости, коли ми врешті сягнули вершини, де нас чекали двері.

— Ось ми й на місці, пане Божичку, — промовив я, гамуючи голос і водночас ненавидячи себе за те наскільки він був спокійним. — Ваше прокляття, як і ваш небіж тут. Не бажаєте щось розповісти, в чомусь покаятись? Зрештою я особа сану.

Божичко криво посміхнувся. Він прекрасно усвідомлював що я все знаю і зовсім цього не боявся. Навіщо боятися того, хто зійшов з тобою в пекло? Звісно, в його міркуваннях була певна логіка. Та цього разу хибна.

— Все що я можу сказати пане з фальшивим ім'ям, помітьте чиї секрети мене зовсім не цікавлять, що якщо ми поховаємо сьогодні мої секрети, то ви до кінця свого життя будете купатись в золоті.

Я зітхнув награно, внутрішньо усвідомлюючи що мене розважає та абсолютно ница безсоромність з якою староста розкриває переді мною гниль власного серця. Я насолоджувався цим оголенням усвідомлюючи що Божичко насправді не розуміє однієї єдиної речі. Того що лише він тут голий.

— Звісно я згоден пане Божичку. Чарівнику що намагається розпочати нове життя, потрібно багато золота. Інквізиція не спить. Проте можна кілька питань, просто щоб задовільнити цікавість?

— Запитуйте пане Міррідін.

— Чому ви вбили ту жінку?

Божичко усміхнувся.

— Я розповім, але просив би вас утриматись від осуду.

— Я не з тих людей, які можуть похвалитися чітким моральним компасом. Тому не соромтесь.

— Ще за старого пана Штайна, моєго батька, як ви вірно здогадалися, я мав надію що отримаю свою вотчину у спадок. Тому почав збирати довкола себе довірених слуг. За якийсь час, коли мій батько вже зліг з хворобою остаточно, я став по суті єдиним володарем замку. А який ти володар без жінки чи краще жінок що гріють тобі ліжко. Вільха мені одразу сподобалася. Та вона вигадала, наче не може відповісти взаємністю через те що одружена. Я не прийняв цих аргументів. Вона ж нажалілася на мене батькові. Розповіла і про непорозуміння між нами і про мої плани на маєток, про довірених слуг. Тому мене нажаль вигнав з дому рідний батько.

— А вам дуже хотілося залишитися старостою при новому володарі.

— Саме так. Принаймні для початку. Мені довелося прибрати їх перш ніж мій брат про все дізнається. Спочатку її, а потім її чоловіка, бо той почав надміру багато патякати.

— Чому ж ви тоді вбили брата, якщо так оберігали свою посаду поруч нього?

Божичко роздратовано закотив очі.

— Ну пане Міррідін. Ви ж знаєте чому.

— Бо поки ваш брат не увійшов у спадок, ви з допомогою довірених слуг, власне тих яких звільнили разом з вами і які пізніше вбили всіх у замку, крім вашого племінника, вивезли із замку скарбницю щедро вигагородивши кожного за вірність і мовчання. Проте десь прорахувалися.

Він стиснув плечима.

— Бухгалтерські книги. Мій батько вів власну бухгалтерію незалежно від мене. А я навіть не знав про їх існування. Напевно тому що помітив, що на ключника йде забагато видатків. Перш ніж винести скарбницю, я сфальшував книги прибутку і видатків за останні три роки, замінивши ними оригінальні записи. Згідно моєї версії батько транжирив гроші закуповуючи дорогі сири і вина, дарував анонімні подарунки жінкам і взагалі жив гідне транжири життя. Головна ж задумка в тім, що подарунки неможливо забрати назад не отримавши пляму на репутації, а дорогі напої і їжа, це взагалі товари одноразового використання. Та нажаль у батька була ще одна копія. Коли мій брат пронюхав про це, було лише питанням часу, коли по мене прийдуть із кайданками.

— І все було б в вас добре, якби ваш племінник не виявився невоцерковленим чарівником.

Він стиснув плечима.

— Я не знаю чим він був, але в день коли я розквитався з Рікардом малий був подібний більше до демона аніж людини. Ви б зрозуміли якби бачили.

— Я розумію.

Я не одноразово таке бачив.

— Ну добре, якщо з запитаннями закінчили, чи могли б ви нарешті розквитатися з цим чудовиськом зробивши і собі і мені послугу.

— Звісно пане Божичку. Проте тільки одне запитання ще.

Божичко роздратовано зиркнув на мене.

— Давайте. Тільки швидше.

— Той чародій що прибув в замок напередодні атаки, як він загинув?

Божичко криво всміхнувся.

— Супутня жертва. Якщо вас цікавить, то він не встиг зробити нічого. Тієї ночі все пішло не так як мені хотілося. Саме він здійняв тривогу. Хоч і ціною власного життя. Ми його зарубали, а тіло потім спалили, як наказує церква робити з тілом будь-якого чародія. Щоб воно не накликало прокляття.

Я кивнув приховуючи гнів за безглуздою посмішкою. Ой пане Божичку. Іронічно те що люди називають прокляттям найчастіше є наслідком їх власних дій.

— Ви поховали те що залишилося?

— Що?

— Ви поховали попіл і кості?

— Я не знаю. Це не я робив. — знітився Божичко. — А що? Це важливо? Тільки не розповідайте мені що справа насправді не в моєму племіннику, що перетворився в невідомо що.

Я стиснув плечима.

— Моє ім'я таки Міррідін пане Божичку. На честь видатного чародія минулого. Проте я не Борс. Борс як ви і пан Вільфорд правильно здогадалися, це не прізвище, це ім'я того ж самого легендарного чарівника. Такі в наших з ним батьків були дурнуваті жарти. Тому мені ось і цікаво, чи поховали ви останки мого брата?!

Перш ніж Божичко встиг хоч щось зрозуміти, я намалював магічний знак. Тіло старости залетіло всередину, вибивши двері. Він мов сніп соломи пролетів через кімнату і гепнувши о стіну сповз додолу.

Наймолодший із Штайнів вийшов перед мої очі. Ще зовсім юнак. Його очі сяяли білим вогнем, а довкола нього витали срібні вогники статичної електрики. Я здогадався вірно, хлопчина пропустивши через себе забагато магії в ту пам'ятну ніч, став джином. Істотою в якій більше зосталося від стихійного магічного хаосу, аніж від людини. Однак дещо в нього залишилося. Його ненависть. Тому він переслідував Божичка і його втаємничених зарізяк. Намагався помститися за злодіяння скоєне ним. І хоч не без болю, я вирішив що його жага помсти має бути задоволена. Не моя. Так довго йти у пошуках брата, лише заради того щоб дізнатися що не зможеш поховати навіть його прах.

— Він твій, — сказав я. — Але я не зможу залишити тебе серед живих. Це було б неправильно.

Кілька секунд наші погляди не могли розійтися. Його холодні бліді зіниці не ворушилися, а проте я знав що він міркував. На свій манер. Так як це роблять джини. Врешті він промовив, повільно і беземоційно.

— Хочеш подивитися що я з ним зроблю?

— Так.

Вільфорд лежав поруч з дочкою. Його ноги були зламані. Напевно лицар повз аж сюди перш ніж побачив тіло Анки.

— Що ти зробив з нею? — люто вигукнув він.

Я подивився на тіло дівчини. Її шкіру вже потрохи вкривала паморозь магічної гарячки, якщо не втрутитись вона помре, або що гірше стане джином.

— Те що мав. Як би мені не було шкода. Ти ж знаєш Вільфорде Кальцграса ставлення церкви до невоцерковлених магів. Ми дуже цінуємо нашу монополію.

— Але ж ти розстрига. Чому б ти інакше ховався по закапелках Швайбека, надаючи незаконні магічні послуги?

— Щоб хтось як ти Вільфорде спокусився доставити мене до маєтку Штайнів, як полоненого, як чарівника-розстригу. Адже у випадково блукаючому церковному чародієві значно легше запідозрити інквізитора. А інквізитора вони такі, люблять втручатися у чужі справи. Тому ми навчилися що працювати інкогніто завжди у наших інтересах.

— Ти використав нас. А тепер хочеш її вбити. Я знайду тебе. Знайду і вб'ю.

— Звісно. Як тільки твої ноги знову стануть цілими. Я може зачекати. Прямо тут. Гадаю пів року буде достатньо?

— Виродок!

— Пане Вільфорде, ти мені все ж подобаєшся. Можливо тому що яким би я не був з твого погляду чудовиськом, я знаю як воно любити. В мене був брат, знаєш. І я знаю що ти свою дочку любиш, хоч і помилявся, занадто часто.

Я побачив як на очі лицаря навертаються сльози. Він намагався приховати їх за міною гніву, але що з того.

— До чого це все?

Я зітхнув. Подивився на Анку. Бліда шкіра. Запалі щоки. Мерехтливі вогники що з'являлися довкола.

— В нас є вибір пане Вільфорде. Анка може зараз померти. У деякому сенсі це буде навіть краще. Не кожній людині підходить життя в служінні. Однак є інший вихід.

— Який? — лицар не приховував полегкості в голосі і я прекрасно знав що він вибере.

— Я спробую врятувати її. Дівчина пройде обряд воцерковлення і з часом, якщо їй пощастить стане чародійкою. Ви дуже зменшили її шанси на це, адже використання сирцю не минає задарма. Проте я все ж бачу у ній потенціал.

Ми виїхали не дочікуючись ранку. Я міг полегшити симптоми, проте вилікувати магічну гарячку самостійно було за межами моїх сил. Та на ранок дівчині здається стало краще. Анка досі виглядала блідою і хворою. Однак принаймні прийшла в себе.

Бричка що я купив у селі, була досить міцною щоб витримати шлях. Вільфорд залишився у шинку. Золота що він мав, йому вистачить напевно на те щоб заливати горе до кінця життя.

— Ти ж розумієш що іншого виходу немає? — запитав я в дівчиська. — Майже напевне тобі з нами буде краще.

Вона кивнула. Закрила очі. Довго мовчала. Потім торкнулася моєї руки.

— Що?

— Що це за лінії що я бачу коли закриваю очі?

Це стривожило мене. Мало, дуже мало навіть підготовлених чародіїв можуть бачити ефір без значних зусиль волі.

— Це ефір. Він оточує наш світ наче повітря. З його допомогою можна чаклувати якщо знаєш як.

Вона кивнула знову.

— То ти покажеш як?

Я зітхнув. Намалював у повітрі знак. Якщо це відволіче її, то нехай. Людська вола сконцентрована на чомусь зовнішньому може на диво добре впливати на витривалість тіла.

— Закрий очі.

Вона послухалась.

— Це знаки. Іноді їх ще кличуть рунами, хоч це й дурниці і забобони. Знаків значно більше. Руни ж це лише основа, на якій будується знак. Тепер відкривай очі.

Я зробив паз долонею. Почувся гучний вибух і в повітря вистрелила міріада різнокольорових іскор. Дівчина слабко але здавалося цілком щиро засміялася.

— Можна спробую я?

Я кивнув. Ні на що не розраховуючи особливо, а проте якщо в неї вийде буде чудово. Зрештою коли в тілі така кількість залишкової магії краще дати їй вихід. Це може покращити її стан.

Дівчина закрила очі. Зробила паз руками, але нічого не сталося. Вона заплакала мов мале дитя. Я відчував себе настільки ніяково, що вирішив її підбадьорити.

— Спробуй ще. Мало в кого з першого разу виходить.

Вона кивнула. Цього разу очі не відкривала значно довше. Потім захнипала, так і не відкриваючи очей.

— Що…

І я замовк. Сльози що текли її щоками були білі мов молоко. Дівчина схопила мене за руку і я відчув холод. Довкола нас забігали іскри.

— Припини. Що ти робиш? — тільки і зміг що кричати я. — Відкрий очі.

Та коли вона зробила як я сказав, мене пройняв жах. На мене дивилися бліді зіниці джина.