Кокаїновий Даґон
Країна в мороку братовбивчого полум’я. Величний Норсцент поділений на клапті, що мов гематоми, грають багряними фарбами – віють знайомим беззаконням, безкарністю та погромами. Допоки звідусіль чутно “Геть тиранію Жанпольєрі!”, не чутно криків тих, на пересічні села яких нападають харцизи й химери. Але це повинно відбутися, чи не так? – Коли все закінчиться, стане краще… принаймні для тих, хто вижив у цій скотобійні, межі якої не було видно.
Не було її видно і з поселення Пфіфф, що й справді можна було вважати забутим Богами місцем. Жодного храму, лише декілька хатин на березі озера, які з півночі підпирало поле, а за ним темний ліс. Місцевість ця звалася Виючою Рівниною, а тому не так вже й дивно, що дівчині захотілося завити від страху, як тільки вона побачила його.
Чолов’яга пробирався крізь багнюку тамтешніх доріг. Наступив на відламаний та перегорнутий вказівник, що лежав на дорозі. Не побачивши назви, не став витрачати час і рвати пупа, а просто вилаявся і зайшов до поселення.
Осель було четверо – усі потемнілі від давності та прокльонів. Видовищності тут було годі й шукати, так ще й туман потроху збирався прикрити ці, промерзлі від недбалості сонця, землі. Усюди було волого, десь, поміж чорної зелені, подертих пнів та згадок про життя, лежав чистий сніг – він єдиний не вписувався у вже звичну картину січня.
Чоловік йшов гойдаючись зі сторони в сторону. Брудний та спантеличений, він тримав у правиці омитий кров’ю меч, що вже перестав дражнити землю краплями. У лівій руці, вчепившись намертво у волосся, харциз тримав голову знайомої людини, яку дівчина бачила живою ще декілька годин тому.
Сіро-зелений подертий одяг без жодних ознак розрізнення, лише кам’яний хрестик брязкав час від часу об подерті обладунки. Заіржавіла кіраса ледь не губилися від розгнузданості його ходи. На вигляд то було більше схоже на брухт, що необережними плямами хаотично захищали випадкові частини тіла незнайомця. Він не був схожий на лицаря, а більше на того, хто виграв ці рештки у карти, або ж на того, хто у першому ліпшому провулку заколов би першого ліпшого клошара, якби вони мали змогу таке носити. Питань було багато, але одна думка була істинно вірною та не викликала сумнівів – Він тут щоб вбити мене. Саме з цим присмаком дівчина заціпеніла, коли волоцюга підійшов до оселі.
– Де Гірик? – хиренний лобуряка дивися довкола себе. Його меч махав перед входом у будинок, де як раз було обличчя дівчини – того незнайомець не помічав. Він крутився довкола в очікуванні невідомого, поки знайома дівчині голова билася вилицями об його коліна.
Господиня стояла та вивчала його натужне дихання, бліде худе обличчя, штепні чорні короткі вуса, нагадування короткої зачіски на різні боки. Вона мовчала, дивлячись йому в непевні очі. У голові почувся свист гадки про те, що, здавалося, він її не бачить.
– Де чоловік!? Він повинен був прийти сюди… – непроханий гість зупинився, дивився просто на неї та вимагав слів. Дихання харциза віддавало звуками скреготу заліза по склу, а тому, дівчина зрозуміла, що повинна була відповісти:
– Відійшов вже. Не знайдете тут ви його, – було важко вимовляти кожне слово. Горло ковтало само себе, а живіт здавлювало мов під ковадлом. Вона стояла непохитно, хоча й хиталася. Чоловік у своєму вигадливому стані цього б і не помітив, але вона не давала йому приводів для зайвої думки про себе.
– Куд… – чоловік хитнувся, підійняв голову, що була у нього в лівиці. Прискіпливо порівняв схожість живої та мертвої голів. Здавалося, лише після цього і тільки після цього, його все ж таки зацікавив зовнішній вигляд дівчини, і він, наче примушуючи самого себе, обвів її оцінним поглядом. Бліда. Перелякана. Позаяк її волосся було світле, трохи зливалося з нещодавно попраною сорочкою, яка сягала дівчині ікор ніг, і була єдиною вуаллю, що розділяла її справжнє тіло від його очей. Вона ввижалася привидом, чимось нереальним – такою була вона білявою, стоячи у дверях чорної халупи, стіни якої були замурзані кров’ю та слідами від гострих мечів.
– Чому ноги в крові? – харциз звернув увагу, як не торкаючись білої сорочки, по її холодним ногам лилася темна кров, що продовжувала розтікатися підлогою.
– Відійшов вже. Не знайдете тут ви його, – вона не відривала від нього очей сповнених паніки. Сироти оселились на шкірі дівчини, вони крокували тріумфом безнадії та понівеченості. У людському досвіді немає нічого нового – але кожен раз жахаєшся, як вперше. Незнайомець махнув рукою:
– З тобою ще розберемося… Принеси мені рушників. Я до озера, – декілька кроків він спирався на хату, потім вирівнявся й попрямував до озера, яке поступово починав поглинати туман.
Чоловік сховався за рогом і ще деякий час було чутно як його важкі ноги вичавлювали воду з вологої трави. Стихло. Але не зміну цьому прийшов вітерець, що насвистував з озерної гладі. Не могла вона зрозуміти, чи були ці віяння добрим знаком, або ж злим. З одного боку – віяло мертвечиною. З другого боку – двері були розчахнуті, кривдник був біля озера, дорога для втечі була вільною… Але! О, хто б почув! Куди бігти!? Куди летіти цим вітром!? Ця хатина, ці пожитки, цей колодязь обстелений хмизом – це її домівка, це її місце виживання у цьому хтонічному світі, це її “гніздо”. Що робити? Він точно її вб’є, або ж закатує і вб’є. І ніхто його не зупинить! Нікого не лишилося тут в живих, ніхто не захистить… Та! А якби й були, то хто б став…
Не знано, скільки вона так стояла. Розпач поселився на кінчиках пальців, коли дівчина взялася за рушники. Але, вітер на те й вітер, що він завжди шепелявить відлунням думки мудреця. Натяк не завжди зрозумілий, і його треба ще відчути, але на щастя, у дівчини було розвинене несвідоме знання. Людина – думає, а природа – знає. Вона заплющила очі. Серед ледь помітного плюскоту, що чувся з подвір’я, у тишу продерся звук заліза. Він був близький для дівчини, як звичка хижака, що згадав про свою сутність. Очі підвелися самі собою – погляд прикували ножі, що гойдалися на мотузках й очікували страви, яку вже здавалося ніхто не пригодує. Але ж ні… Якщо кров’янці все ж призначено долею бути зготованою, то… Це не він мене вб’є, а я його вб’ю… Я переріжу йому горлянку!
– Пам’ятаю, що треба когось вбити… Оце так новина, Паулю… – у спантеличеного воїна знайшлися сили на іронічне загравання з самим собою. – Завжди треба когось вбити.
У вухах Пауля все ще було відлуння крику, що й запроторив його у непритомне борсання галявиною. Він пригадував, що до того як вона закричала, він та Гірик вбили декількох інших людей. Все було швидко, потім цей крик… І останнє що згадувалося… Останнє, що Пауль зміг побачити очима, так це як Гірик побіг за дівчиною у хащі. Точно, так все і було… І побігли вони кудись на… Північ, здається північ. Хай там як, треба зібратися й закінчити справу.
Вітер колихав похмурі дерева. Здавалося що його свист зачаровує Пауля, і що він теж, так само як і оця тополя, гнеться від поривів невидимих сил. Наче все було при ньому – меч, кортик, хустка, хрестик, шапчина… От тільки обладунки черговий раз проґавив. Здавалося, для того вони й потрібні, щоб захищати слабку плоть, але не так все просто у цьому складному світі. Втретє йому це не подарують.
Крок за кроком він вивалював своє тіло з лісу. Попереду було поле, а за ним чорні дашки, до яких ще треба було дійти. Безбарвну похмурість неба розбавляли темні круки, що варнякали на своєму та прицільно линули до одного місця на стежині – це зацікавило мечника. Чорне скупчення птахів, що в очах Пауля більше походили на гострокутні плями, щось копирсали – то була голова білявої дівчини, очі якої вже встигли опинитися у дзьобах.
Пауль трохи гайнув вперед, закричав на чорнокрилих вісників долі. Птахи збентежено репетували, але все ж таки були вимушені шукати кращої наживи. Голова була свіжа – її мечник узяв у ліву руку, і хоча довкола не було й гадки на когось стороннього, лишив меча у правиці. Далі його шлях був устелений бризками крові й пір’ям. Хай там якими були складними ці кроки, кожен з них притягував поселення все ближче.
– Куди це, в милість Богині Долі, мене привели мої ноги? – Пауль глянув на перегорнуту табличку, що була втоптана курками в багно. Обвів поглядом берег озера, де височіли оселі, перерахувати котрі можна було на пальцях однієї руки – просякнуті вологою, вони рипіли від власної ж ваги. – От сцуко! Як нас могло занести так далеко на північ! Скажіть мені ще, що тут володіння Воронячого Графа… – від безвиході Пауль з усієї сили різонув по вказівнику так, що меч аж застряг в тій дошці. Висмикнув зброю. Пошкутильгав далі. Вгледів дівчину (її було важко не помітити).
– Де Гірик? – Пауль озирався довкола, з надією на те, що його знайомий, почувши власне ім’я, вийде на голос. Ніде нікого. Чорно, зимно, мряка – все як і повинно бути, але вже занадто тихо для такого полуденного часу.
Хоча єдина людина, що могла йому хоч чимось зарадити стояла просто перед ним, господинею його питання було проігнороване. Пауль не мав сили та бажання грати в мовчанку, а тому повторив питання:
– Де чоловік!? Він повинен був прийти сюди… – хід думок зупинився, мечник дивився просто на дівчину та вимагав слів. Він сподівався, що от-от йому стане краще, і що біль в грудях пройде. А до того, він дивився на неї як на пляму, що безформно й безтурботно стояла перед ним.
– Відійшов вже. Не знайдете тут ви його.
Паулю здалося, що вона бреше. Але ж й справді, Гірика тут не було. Говорила вона так, наче жодного класу в семінарії не закінчила – це грало Паулю на руку, довге речення він би зараз все одно не зміг сприйняти… Але… Тональність… Якось обірвано й натужно, так, наче б сам Пауль це зараз говорив.
– Куд… – хотів було продовжити діалог мечник, але йому враз стало зле. Точніше, йому здалося, що господиню він вже десь бачив. Підійняв голову, що була у нього в лівиці. Прискіпливо порівняв схожість живої та мертвої голів. Пауль міг поклястися майбутніми, четвертими цілими обладунками, що це її сестра. Мечник тримав точнісінько таку саму голову, що й дивилася на нього з темного будинку переляканими оченятами. Він знав на що йшов, але чомусь його вивертало з середини… Нахилив голову вниз – побачив кров на босих ногах господарки. На силу спитав:
– Чому ноги в крові? – Пауль дивився, як нервово вона перебирала пальцями. Було вже по обіді, на дворі зима, а дівчинка стояла у дверях майже в тому, в чому матері дітей народжують.
– Відійшов вже. Не знайдете тут ви його, – вона не відривала від нього очей сповнених паніки. Паулю здалося, що він її не розчув. Його голова дуже слабко сприймала реальність об’єктивно, а більше хапалася за примарне відлуння нечітких слів. “Годі!” – подумав він. Потрібна вода – бо там завжди знаходимо ми шлях до життя. Мечник махнув рукою:
– З тобою ще розберемося… Принеси мені рушників. Я до озера, – він вирішив, що все ж таки може знахабніти на стільки, щоб попросити в неї рушники й послугу. Принаймні, вона ж бачила кам’яний хрестик у нього на шиї, а отже може здогадуватися хто він такий. Перші декілька кроків були важкими – Пауль сперся на брудну від крові та посічену пазурями стіну. Далі вже пішов більш вправно.
Волога сіра трава, м’яка земля та місцями неглибоко зорані ділянки покривала імла, що безцеремонно заходила в поселення. Дивне якесь воно було, всього чотири будинки, але такі різні. Один був усіяний вікнами, проте усі вони, крім одного (роздертого), були забиті віконницями й іншими друзками. Ця хатина, що ввижалася ще й найвищою, була колись побілена, але сумлінна бездіяльність та недбальство господарів дали їй почорніти. Друга домівка була зроблена немов з темного каменю. Такою була вона низькою та чорною, що більше нагадувала присадкувату гостроверху скелю, що мало не поглинала світло цього, й так безрадісного, дня. Третя мала найпристойніший, проте все ще приречений вигляд – вбрана в надмірну сановитість, вона мала купу непотрібних та громіздких частин, що хоча й виглядали впорядковано, проте все ж ввижалися штучними та знущальними. Четверта хата – мала єдиного живого господаря, принаймні його присутність можна було відчути. Дівчина знову сховалася у будинку, що був безрадісно знівеченим та недбало відремонтованим. Вікна на стінах де-не-де майоріли хаотичним танком, а той хто її будував, мабуть, був у такому ж згубленому стані як і сам Пауль.
Мечник підійшов до берега, твердо став біля води й поклав мертву дівочу голову на мокру землю.
– Пане Гірик! – гукнув усією горлянкою Пауль, бо знав, що чоловік трохи недочуває. Тиша. Здавалося він був поруч, проте не мав змоги відповісти.
Допоки туман стелився низько та уривчасто і горизонт все ще можна було вгледіти, мечник подивився вперед. Там була тільки вода, протилежного берега було не видно. Тяжко. Треба вмитися.
– Як там кажуть? Село без ставка – як дівчина без зубів… А тут справжнє озеро! – він зняв рукавиці, що вже потроху ставали його другою шкірою, й набрав у долоні води.
Раптовий запах мертвої плоті спровокував блювотний рефлекс. Спочатку Пауль себе стримав, відсахнувся від води, прикрив рота рукою. Його очі моментально стали прозорі та скляні. Мечник ще раз подивився на воду, але тепер вже під ноги. Вода здавалася чистою… Можливо, це було щось нервове, чи якийсь спогад… Хоча дитячих травм пов’язаних з озерами на рахунку Пауля не було. Може, це через хворобливість такий рефлекс… Можливо. Пауль нахилився й на цей раз вже рвучко обдав обличчя озерною водою.
Знову той запах. На цей раз Пауль не витримав і здавалося виблював усі нутрощі. Горло пекло від жовчі, адже вже цілий день він майже нічого не їв. Його вивертало знову й знову, з кожним разом все жахливіше. Мечник загубився в тому, скільки разів він схилявся до води, але потому, коли сів на мокрий пісок, а п’яти ніг занурив у холодне озеро, Пауль усвідомив масштаб того, як зле йому було. Калюжа жовтої піни ширилася берегом далі й лише де по де були згадки про Гірика – прикорм для риб…
Здавалося, якийсь край… Куди гірше? Але крізь муки його, до нього прийшло прозріння. Допоки він нічого не осягнув, а думки все ще були хаотичними, але з кожною секундою вони повертали собі забуту форму. Пауль сидів на березі й допоки туман стелився низько та уривчасто і горизонт все ще можна було вгледіти, дивився вперед. Там була тільки вода, протилежного берега було не видно. Дивно.
– Якщо я так далеко зайшов на північ, то тут має бути невелике озерце. З іншої сторони мій погляд повинно ловити місто Зеферд, що є південним рубежем Воронячого Графа та його дистрикту Вагенс. Воно повинно бути у вогні. Воно повинно пихкати чорними клубнями полум’я протесту, недовіри та зневаги. Чому я бачу лишень воду? Туман? Можливо… – це була перша зв’язна думка за останні години. Пауль сидів у прострації й тепер вже тупив погляд об землю. Раптом його звивини звернули увагу на вітер, а точніше те, які новини він ніс.
Десь праворуч від нього човен почав брязкати об причал. Повітря шепелявило натяками. Пауль дивився і не міг зрозуміти, що з тією картиною, яка розгорнулася перед його очима, було не так. Нічим не примітні перевернуті човни, що зазвичай витаскують на берег, щоб ті позбулися вологи. Але ж… Пауль підвівся. Чому човен перевернутий, але все ще лежить у воді, прив’язаний до дерев’яних підмурків. Хода мечника наближала його до причалу. Такі деталі дратували Пауля. Він не міг приборкати думок і зазвичай занадто багато надумував у такі моменти, але тут, хоча ця ситуація, незрозуміло навіть чому, його й бентежила, проте він не знаходив жодного логічного пояснення, чому б це селяни поклали свої човни на воду саме так – догори дриґом.
Як він наближався до човнів, яких там було декілька, здогади давали про себе знати. До останнього Пауль не хотів їх слухати, ігнорував їх, як ігнорував слабкість свого кволого тіла, коли підняв один з бортів та зазирнув у темний водний склеп. Завіса з крапель розсунулася і перед очима повстали трупи селян. Бліді блакитнуваті тіла, що місцями віддавали зеленню, а іноді й чорнотою, набрякали до невпізнаваності, а розпарена шкіра, що відшаровувалася сама собою та вкривалася бульбашками, стала місцем прикорму риб та інших паразитів. Спини та черева мов вулики брязкотіли червами, що буквально танцювали на кістках. Шепелявий свист вітру виходив з порожнини тіл й овіював Пауля смородом. Намагаючись видавити зі свідомості страхітливу картинку, мечник потер очі. Допоки Пауль тримався, але цей епізод вже гарантовано доповнив галерею його нічних жахіть.
Він не міг відвернутися, адже було там й тіло Гірика, яке ще не встигли понівечити закони хаосу, порядку та природи. Серед роздертих кишок, де не було серця, лежав маленький кам’яний хрестик. Він сумно плавав у крові побратима та смердючій воді, що затікала всередину через наскрізні поранення. Тіло Пауль впізнав за одягом, бо було воно без голови… Пауль кинув погляд собі за спину.
– Якщо Гірик вбив її, тоді чому полишив голову лежати на узбіччі, а не забрав її з собою? – жаске питання було вимовлено твердо, наче від цього залежало життя самого Пауля. В кількох десятках метрів від нього лежала відрубана голова, волосся якої було вже не таким довгим та не таким вже й білявим.
Сіверкий могильний вітер насвистував правильну відповідь. Усвідомлення не забарилось, але мечнику потрібне було підтвердження. Він зняв хрестик з понівеченого тіла побратима й обережно поклав човен так, як він і лежав. І тут він зрозумів, що чомусь, несвідомо, а з якоїсь тваринної, так би мовити, інстинктивної обережності, почав кидати криве око у сторону хатин, особливо тієї, де жила господиня. Та й пересуватися він тепер бажав якомога тихіше… Але чому… Наче він вже щось знав. Точніше не так, хтось всередині нього вже це знав, але Пауль міг тільки здогадуватись.
Голова лежала у піску, брудна й подерта. Пауль узяв її, повернув до себе обличчям та встромив погляд у місце, де колись були очі Гірика. Перед тим як стати суворим, Пауль криво посміхнувся, ніби збираючись заридати, але жодної сльози не було проронено у ту мить. Він хотів подивитися крізь плоть, крізь мертві тканини, хотів заглибитися у сутність, а не лише споглядати оболонку подій. Що бачив Гірик, що круки позбавили його очей? Що його очі подарували його пам’яті? Пауль дуже хотів це дізнатися й зрозуміти, яким буде його наступний крок…
– Хоча, – раптом спіймав себе на думці Пауль, – навіщо мені його пам’ять, якщо я достеменно ще не розібрався зі своєю… – мечник відклав голову побратима, ніс якого занурився у вологий пісок. – Гаразд, Паулю, зберися! Пригадай, що ти пам’ятаєш!
До ордену Кам’яних Хрестів поступила звістка, що на Виючій Рівнині селяни почали дорікати тим, що у тамтешніх лісах завелися якісь потвори. Як це зазвичай і буває в таких випадках, спочатку незрозуміла тінь у хащах, яка слідкує за тим, як ти збираєш на полях врожай; потім твій сусід знаходить роздерте теля з розпореним черевом та відсутніми нутрощами; далі зникає якась дитина – і постав Богам окрему свічку за милість, якщо ця дитина не твоя; а після того, коли селяни на стільки залякані, що вже й до криниці не ладні вийти – вони стають легкою здобиччю. Ясна річ, що бувають й інші істоти цього темного світу, що навпаки, в одну рокову ніч, просто приходять й вбивають усіх разом, без попереднього залякування – такими істотами є до прикладу люди.
Тут же, складно було сказати, у який саме момент ми встигнемо приїхати на поміч. Або ж це буде чатування потвори та займання оборони у будинках ремісників й рибалок, або ж це буде штурм зі спробою врятувати тих, кого ще не встигли вбити. Тут було важко передбачити такі моменти, ще й виходячи з того, що звістка не одразу потрапила до ордену. Але коли ми все ж таки отримали згоду на такі лови, то не втрачали жодної зайвої миті – тут із гордістю можу відрекомендуватися.
Ми виїхали з Лорран Бюссо (столиці) декілька днів тому. Країна у вогні, більшість доріг під прискіпливим поглядом обох сторін, а тому кожна із них мала за обов’язок нас зупинити й тричі виїсти й так замариновані голови, навіть попри те, що ми не є ані представниками корони, ані втіленням революційного духу.
Поїдеш диким полем та химерним лісом – є шанс того що натрапиш на когось і тоді вже точно спитають за те, чого це такі вельмишановні лицарі не таврують копитами дороги, а продираються з невідомими мотивами повз вуха й очі влади (будь-якої). Поїдеш дорогою – точно зупинять. На одному з таких форпостів, щоб не доводити діло до вбивств, довелося віддати пожитки. Зробили ми це з прикрістю, але не безнадією, адже все ще воліли врятувати хоча б когось у селищі Пфіфф, а отже сільська гостинність та добропорядність подарують рятівникам крихту житнього хліба. Яким було моє здивування, коли в один з вечорів після форпосту, Гірик з хитрим свистом витягнув з-під кіраси прихований згорток з хлібом, що був вправно схований заздалегідь. Все було поділено не по братські, а порівну. Мені Гірик віддав шмат, що все ще був загорнутий у сукно, адже я тоді сказав, що від напруги у горлі ком стоїть. Потім все ж з’їв – черствий хліб був смачним.
Сьогодні вранці, коли згадки про вечірнє багаття затирала ранкова прохолода зі своїми нестерпними виючими вітрами, ми мусили рухатись далі. Попереду був ліс, а на південь від нього необхідне нам поселення. Давно я тут не бував, але на цих дорогах за останні роки нічого майже не змінилося. Такі ж самі похмурі дерева, до чорноти яких вже потроху починав звикати – це мене бентежило найбільше, навіть не колір самих дерев, бо то вже точно не клопіт мечника, а більше ставлення цього мечника до факту природних змін, що аж ніяк не були природними. Дивно то все якось ставалося у нашому світі, наче природа реагувала на зміни, що мали люди в суспільстві, а отже й в головах. Проте, лишалося тоді одне питання: якщо природа віддзеркалює нас самих, тоді чого вона тільки нещодавно почала втрачати фарби, а не була такою завжди? Моя голова, хоча й не була зобов’язана, проте намагалася знайти ці відповіді. Думки шепелявили й насвистували, затікаючи в одне вухо й витікаючи з іншого. Ясна справа, що справа то була темна, а тому й питання лишились лише питаннями.
Спроби пізнання цього мінливого, містичного, а від того й небезпечного світу переривалися знахідками бажаного характеру. Ми з Гіриком почали висліджувати химеру ще до того, як змогли добратися до поселення. Якщо вона й приходила до селян, то приходила з цих місцин. Можливо вона все ще бувала тут, адже варіантів в неї було не багато.
За розповідями очевидців та тих байок, які ми встигли назбирати в дорозі, найлогічніше було запідозрити у небажаному гості “гарпію” – потворне злиття жіночного і пташиного, що не може визначитися зі своєю сутністю, а тому й намагається пожерти всіх тих, хто визначену сутність мав. Чому цей варіант такий очевидний, і чи були наявні у нас раціональні пояснення цьому? – Звісно були: магія. Непереборна сила, закон природи, або ж просто знущання, що пронизує наш світ та робить його нестерпним для звичайного смертного. Якщо надати магії матеріальної образності, то вона більше буде схожа на монстра, що ширить довкола себе потвор. Але що вже бідкатися на долю, як сам обрав собі таку роботу… котись воно під три…
Ворогом була гарпія, з цього повставало декілька умовностей, від яких ми повинні були вже розігрувати наші карти. Гарпія небезпечний супротивник, що полює лише на слабких та немічних. Гарно озброєний вправний воїн вже може становити для неї загрозу. У гарпії завжди є сховок, адже її ясна мають вроджену деформацію, яка не давала їй гризти пружне сире м’ясо, а отже, їй потрібне місце де її здобич буде гнити й де вона зможе пожерти напіврозкладеного мерця. Саме таке гніздо ми й шукали.
Проте, мало було знайти її барліг – потвору ще треба вбити. Першою проблемою у боротьбі з гарпією були її пазурі, що напротивагу зубам були холодною зброєю вищого ґатунку. Другою ж, мабуть, ще більш загрозливою зброєю гарпії був її голос, а точніше крик, який дезорієнтував, викликав фантомні галюцинації та міг буквально ввести у транс будь-якого смертного. Опісля, гарпія зазвичай робила зі смертних – мерців.
Ми йшли слідом та вже були у передчутті переможної засідки, аж от натрапили на патруль. То були троє представників сил народного опору, що повинні були прочісувати ті ліси в пошуках зрадників, лоялістів та інших носіїв політичної єресі. Нас вони чіпати не повинні були, адже Законом Норсценту сказано… Хоча, які закони посеред лісу, у країні де йде цілковите, іноді приховане, а іноді й занадто відкрите, зневажання усього й усіх. На нас дивилися люди, що в першу чергу виступали проти тих підмурок, що були нав’язані короною, і хоча особисто ми вдвох до династії Жанпольєрі мали жодного зв’язку, мечі були дістані з піхов.
Складно лишатись довго непоміченими посеред тихого лісу, якщо ви б’єтесь на мечах. Тим паче, що ліс ніколи не буває тихим просто так. Дерева мовчать лише тоді, якщо вони: або ховають когось від тебе; або ж ховають когось від тебе, хто слідкує з тобою. У нашому випадку, доки ми билися, перше повільно перелетіло у друге. Мисливець став здобиччю, проте це не дуже бентежило наші голови аж до того моменту, як одному з революціонерів не відірвали пазурями макітру, адже тоді нас як раз більше хвилював саме цей революціонер. В той самий момент, коли після декількох безпричинних смертей, шанси ставали й справді рівними, у протиборство втрутилася третя сторона. Коні дременули геть, адже битви на мечах для них не були чимось незвичним, а от крукоподібна потвора, що шипить мов змія, з оголеним жіночим бюстом – це щось через що можна померти.
Рухи її були непередбачуваними й хаотичними, такими ж, як і її природа. Складно було сказати, кого саме вона готова буде розірвати на шмаття у наступну секунду. Мені вдалося її зачепити. Не сказав би, що це було чимось віртуозним. Більше походило на вдалу імпровізацію, коли гарпія взялася своїми пазурями за мої обладунки й, зім’явши їх як глину, жбурнула мене у сусіднє дерево. Чомусь око потвори висіло на мені. Не знаю чим я їй так вподобав, проте те як потерпав я в той момент, складно описати навіть думками. Такі моменти можна тільки пережити, а потому, бажано, ніколи не згадувати. Коли від моїх обладунків вже лишались лахи, а останнього революціонера спіткала невідворотність, Гірик все ж зміг влучно полоснути по нижній частині черева гарпії. Помахом крил вона жбурнула у нас пір’я, підлетіла на два метри вверх й, набравши сил у груди, почала кричати.
Ніколи ще в моєму житті, я не міг охарактеризувати слово “чути” як “нестерпне”. Були прокльони, бідкання, гнівання, скарги, скавуління, насмішки – все було у кошику моєї пам’яті й все воно проходило крізь мої вуха, але не могло воно й на милю наблизитися до цього крику… Бо було це… нестерпно! Від того крику ставало зле, хотілося відрізати собі вуха, на стільки той рейвах був надприродним.
Як мені здалося, прийшов я в себе достатньо швидко. Я лишився проклинати грішну землю, поки побратим погнався за гарпією. Але він ще не встиг повернутися, а отже, пройшло не так вже багато часу. Після усвідомлення обставин, пішов туди, куди полетіла потвора, а за нею погнався й Гірик… на північ. Тобто на південь. На південь. Точно, на південь… бо мох, він ріс з… Хм… … … … Я у поселенні Пфіфф.
А по дорозі сюди, я знайшов голову Гірика. Ось вона, лежить біля моїх ніг, що була відірвана пазурями гарпії посеред поля. Гірка доля. Бажане мені ввижалося за реальне. Моя розхитана свідомість вигадала для себе світ, у якому вона б воліла опинитися після пробудження. Водночас заперечення не нівелює наявного. Якщо побратим був вбитий, то голова гарпії все ще у неї на плечах… Тоді, чому ж бажана відрубана голова гарпії так схожа на господиню з того похмурого дому? … Мабуть, з тієї ж причини, чому Гірик не забрав власну голову з дороги.
Характерне усвідомлення личило холодній землі, холодній воді, холодному туману та гарячим вухам Пауля. Перед ним було тихе озеро, що мовчки підштовхувало його назад, до ворожої сутності. Позаду нього були темні, покинуті з чужої волі, напівзатьмарені імлою хати. Вони скрипіли та знущалися, чекали, поки хребет Пауля стане їх об’їденою прикрасою.
– Нас тут лишилося двоє, а отже, я один, – звук холодної важкої сталі розрізав повітря навпіл. В передчутті двобою меч був дістаний й встромлений у вогку землю поруч із головою Гірика. Всередині Пауля боротьба вже почалася, то була кровопролитна бійка двох страхів. Коли рука простягнулася до кортика, результат дуелі став відомий.
Жодного жалю. Причина, для того, щоб померти, непотрібна – це справа буденна. Але Пауль все ж вирішив, що за свій час у цьому світі, він таки готовий побитися, хай там що для цього буде потрібно. Рука рвучко дістала ножа зі шкіряної піхви. Пауль за жодних обставин не міг би побачити, що саме він буде робити цим ножем, а тому просто дивився вперед, намагався вгледіти обрій в тумані, допоки його рука підносила лезо до скроні.
Пауль, або ж на стільки вдало контролював себе, або ж на стільки безповоротно загубив себе на тому березі, що не видавив ані писку, поки його руки робили брудну справу. Лиш хрип, що супроводжувався сухими сльозами. Одна рука тримала вухо, інша відрізала його – так було здійснено двічі. Жодних сентиментів, адже, хіба може бути сентиментальним банальний порятунок життя.
Пауль узяв вуха та поклав у мішечок, що завжди був у нього на паску. То було вперше, коли чоловік побачив свої вуха на власні очі, а не у відображенні. Там вони належали образу, а тут, у нього в руках, були його вуха. Ще теплі, вологі від крові, красиві, хоча, можливо вже й не його то були вуха, він же сам себе позбавив них. Які ж то його вуха, як вони не на ньому… То є доля така у вух – бути непомітними. Але, як тільки Пауль їх відрізав, то одразу зауважив, як світ виглядає трохи по іншому, коли навіть просто звучить інакше – не гомонить, а лиш нерозбірливо щось шепелявить, мов ховає щось від нього. Паулю це подобалося. У нього з’явився шанс.
Одягаючи на голову шапчину, мечник сиротами відчував, як по його шиї тече дещо тепле, живильне у такий мороз – воно його полишало. Там де сочилася кров, мечник приклав розірвану навпіл хустину, а головним убором придавив її клапті до скронь. Засохлі крихти кололися – відчувати це було навіть смішно.
Десь грюкнули двері.
З землі на мечника дивилися порожнечі Гірика. Відсутній погляд біг клинком, перебирався на ефес та зустрічався з Паулем на наверші – невеликому хрестику, що був символом їх ордену. Долоня охопила руків’я – це відчуття не забувається. Брати меч в очікуванні двобою, то давати собі владу над світом живих та мертвих, грати в ту гру, яку нав’язує тобі Богиня Долі. Я приймаю цей виклик. Лезо меча опинилося перед обличчям Пауля – там він побачив свою побиту усмішку, яка вмить стерлася здоровим глуздом, що все ще жарів у очах спустошеного мечника.
Босі ноги йшли вологою травичкою.
Пауль став до озера спиною, а меча, хитко тримаючи однією рукою, занурив на пів дюйма у землю, щоб складалося враження того, що зброя не в стані готовності. Поправив шапчину й зробивши трохи розгублений голос, звернувся до напівсхованої в тумані постаті:
– Чого ти так довго!? Що ти за господиня така, як не знаєш де в хаті лежать рушники!? – він кричав, бо дівчина стояла в метрах двадцяти від нього.
Та не ворушилася, мовчала.
– Агов! – нервував Пауль. – Якщо ти не підійдеш, то мені так і доведеться кричати!
– Кричати любиш? – цих слів мечник не чув, проте відчув те, що йшло за ними. Глухий стогін, що насправді був небезпечним криком гарпії, донісся до свідомості Пауля. Не тільки залиті кров’ю та затиснуті ганчір’ям слухові канали донесли до чоловіка звістку, що проти нього використовується найнебезпечніший захід потвори – на певний момент очам здалося, що простір перед химерою викривляється, а туман, сам по собі, налякано став розбрідатися геть. Крик є потужною зброєю, що дає гарпії відчутну перевагу, проте й сам він виснажує химеру, яка навіть не думала вступати у двобій без цього карт-бланшу. Тепер ворог очікував реакції жертви, Пауль не забарився.
Мечник був ніяким актором, і годі було від нього просити чогось награного, проте у той момент він підійшов з усією серйозністю до імітації розгубленого стану. Руки його ставали все важчими, ноги ледь тримали тіло вертикально, спина стала схожа на якусь дивну букву, але очі все ще дивилися на ворога. Так, Пауль повинен був зіграти спантеличеного та беззахисного, але головне тут було не переграти й на правду не перетворити себе на такого беззахисного та спантеличеного. Одна рука все ще тримала меча, очі дивилися у сторону гарпії. Коли химера обережно почала наближатися до мечника, жертва, хоча й могла, проте не слідкувала за нею – вона ніби дивилася крізь крилату потвору. Складно було передати цей погляд, який зазвичай мали або розумово відсталі, або ж закохані. Що першого, що другого з Паулем не траплялося, а тому він це відтворював з чужого досвіду.
Кровотеча на її череві й нозі майже спинилася, проте гарпія кульгала, а отже відчувала біль. Це не могло не викликати непомітної усмішки. Вона вже не така спритна як могла б бути, лишилося врізати їй крило, і тоді ворогів можна буде зарахувати до однієї “вагової категорії”. Пауль бачив як вона підходила до нього, уся в пір’ї, дивні очі, схиблена посмішка, а він все ще не звертав на неї уваги – дивився на маленьке роздерте віконце у будинку й уявляв, що якщо він ще протримається отак до потрібного моменту, то у таке ж саме віконце перетвориться його черево.
Її пташина поведінка дратувала, наче велика курка на яку начепили тіло жінки. Раптом щось сталося, вона припинила зловісно залицятися до нього, погляд став прискіпливим – вона щось помітила. Підійшла майже в притул і почала нюхати запах свіжої крові. Її очі дивилися на скроні Пауля, де з під шапчини визирали промоклі хустки. Химера трохи з нерозумінням, ледь намацуючи свідомістю переляк, глянула в очі Пауля. Його зіниці трусились мов олень в капкані, і раптом він здався, або ж навпаки, вирішив що час настав – одним словом, він подивився гарпії в очі навзаєм.
Гарпія перелякалася. Не дарма. Пауль вже брався обома руками за меч для того, щоб хвацько відрубати химері голову. Лік був на миті, що у порівнянні з секундами були крихітними годинами, кожна з яких давала пережити чергове життя. Гарпія підійшла занадто близько до супротивника, єдина перевага якого була у ближньому бою. Срібний меч робив оберт годинника у сподіванні позбавити потвору зайвих роздумів, проте до перемоги треба було ще дожити.
Різонув. Пауль попав у її праве крило, повністю відрубавши їй пальці та частину крила, що робило її по справжньому підбитим птахом. Тепер їх двобій відбувався в одній площині – на землі, що вже була просякнута їх кров’ю. Лишалося останнє питання, чиєї крові проллється більше і хто лишиться спочивати тут назавжди.
Не було чого відтягувати, допоки були сили – слід було битися. Пауль сам нав’язував темп та стиль бою. Гарпія все ще лишалася граціозною у своїй незграбності, а тому легко парувала атаки супротивника. До слова, химера теж не полишала намагань відтяти мечнику голову, а коли в бестії цього не вдавалося, то мітила в кінцівки, щоб знерухомити надокучливого гостя. Їх двобій походив на танок фехтувальників, де обидва, у напрочуд рівних умовах, але за допомогою кардинально різної техніки, намагалися зачепити противника гострим кінцем.
Кінець кінцем, Пауль вирішив, що як би ти добре не знав ворога, другою половиною запоруки успіху є старе добре насильство. Безкомпромісно жорстоке і за усіх обставин вульгарне. Мечник зробив те, чого від нього гарпія не очікувала – стрибнув на неї та повалив на землю. Головною задачею Пауля в той момент була її шия, тендітна та жіноча, перерізати яку добре нагостреним мечем було дуже просто, але ці пазурі… вони не давали йому це зробити.
Мечник навалився на гарпію, і хоча вона була сильніша за нього, ті поранення, що були нанесені під час двобою, не могли пройти без наслідків. Права рука була вправна лише дати кволого стусана, адже пазурів там не лишилося. Нижня частина тіла, хоча й мало контролювалася чоловіком, проте мала на собі відкриту рану, яка знову почала активно стікати кров’ю. Пауль сів на грудну клітину гарпії, та спробував придушити її мечем. Химера встигла вставити свої пазурі між лезом та шиєю, а тому наразі все вирішувала груба сила.
Пауль не міг дістати з піхов кортик, бо задля того, щоб лівиця химери була зайнята мечем, чоловік мусив прикладатися обома руками. Потвори завжди сильніші за людей, в тому то вони й є прокляттям для добрих мирян. Гарпії було важко втримати лезо від тендітної шиї, проте для Пауля це було понад складне випробування. Очі мечника випирали та сповнювалися хижим вишкіром. Обличчя налилося кров’ю, а усе інше тіло трусилося від тих зусиль, що докладалися обома руками Пауля, задля того, щоб пересилити одну руку гарпії. Химера шипіла, та думала дременути, чи закричати, але для цього потрібно було рухатися. Вона не могла дати своєму тілу зайвого простору, адже не могла передбачити, як це вплине на протистояння, що точилося довкола її шиї, довкола її життя.
– Здохни вже ти! – ревів Пауль. – Коли ти вже нарешті здохнеш! – здавалося, що з чоловіка виходить злий дух, який й виривав з його горлянки настільки озвірілі тональності.
Гарпія не витримала та наважилася за зухвалий вчинок, своєрідну передсмертну витівку: тією культяпкою, що лишилася в неї від правого крила, вона вирішила вдарити Паулю межи очі. Зробила вона це як раз тоді, коли він хотів в черговий раз щось прокричати. Голова Пауля похитнулася, з рота пішла кров, і от гарпія вже намагалася вибратися з під мечника, проте відчула, що чоловіча хватка не послабла.
Пауль відчув у ротовій порожнині зайві рештки, але мечник не спльовував, його думки були про інше. Щоб химера більше не могла його вдарити у такий спосіб, Пауль переставив ногу так, щоб ступня давила потворі на праве крило і саме у тому місці, де він відрубав їй пазурі – так вона буде страждати ще більше.
Здавалося, що ось секунда, і ніхто вже не витримає того протиборства, але двобій продовжувався. Все ж, хай там як, вони трималися. Рівень напруги зростав. Пауль підніс свою голову над обличчям гарпії та дивився їй прямісінько у нелюдимі очі. Його багряне обличчя та вени, що проступали лобом, так і кричали про його ненависть до всього того, що втілювала у собі та потвора. Химера шипіла на нього у відповідь. Чи був їй відомий страх? – Точно був, але вона так само бажала розправитися з Паулем, як і він з нею. Ненависть один до одного – хоч щось об’єднувало супротивників.
Вона залякувала його, широко відкриваючи пащу та показуючи частокіл кривих зубів. Мечник, із відчуттям глибинної неповаги до супротивника, коли потвора знову широко шипіла в обличчя чоловіку, узяв та й плюнув їй у горлянку вибитим зубом та кінчиком відкусаного язика. Очі гарпії розширилися. Це було неочікувано. Вона рефлекторно вдихнула пожертви, що добровільно були віддані їй мечником – саме це й стало останнім, що вона зробила на тій галявині. Мечнику здалося, що вона їх просто проковтнула, але все ж побачив як знітився її погляд. Пауль скористався дезорієнтацією ворога й відправивши останній командний імпульс у свої руки, пересиливши пазурі гарпії, перерізав її шию срібним лезом меча.
Гейзер крові швидко спинився, проте Пауль дивився на обличчя химери, аж доки не побачив знайому, байдужу маску смерті. Він все ще був у полоні люті. Його звіряче дихання не походило на людське. Його кривава посмішка не походила на людську. Його очі, що сповнені радістю від вбивства, не походили на людські. І все ж, навіть попри все це, на тій галявині, у той самий момент, він і став квінтесенцією “людяності” як такої.
Будинки стихли від неочікуваності – тепер у них був новий володар, над яким не мали вони жодного права глузувати своїм хитрим скрипом. Туман теж дав простір для роздумів. Вітер стих, адже виконав своє призначення. І настала благословенна тиша, що була освячена одвічним мовчанням потвор, і що була проклята одвічним мовчанням мирян. Не скоро життя буде гомоніти цим берегом, лиш коли згадки про мертвих вивітряться – тоді будинки й почнуть скрипіти клопотами, а до того, й будинками вони не гідні зватися, лиш згадки вони, лиш безличне дерево вони, лиш надгробок вони по колишнім господарям.
Пауль прискіпливо озирнувся. Через декілька хвилин остаточно відрубав гарпії голову. Копирснув ногою її закривавлене тіло. Робив він це, наче перевіряючи, чи гарантовано вона згинула, хоча й мав у лівій руці цьому підтвердження. Тепер там була й справді голова білявої дівчини, і лише частокіл зубів та жовті зміїні очі видавали в ній потвору. Дивлячись довкола, Пауль бачив порепані від пазурів домівки; землю, що дихала кров’ю; перегорнуті човни; сліди того, як до них тягли важкі тіла селян; білі рушники, що лежали в бруді. Куди не глянь – усюди смерть, кінця тому і краю ти не знайдеш. Пауль встромив меча в піхви – вірний приятель дзвінко сховався, чекаючи свого наступного часу, коли він зможе зробити те, заради чого він був викуваний. Мечник узяв рушники, витер багряне обличчя. Після того зняв шапчину та обмотав довгими, у більшості випадків все ще білими, утиральниками голову. Крягтів – на правах переможця дав трохи волі вустам.
Далі пошкандибав знову до берега, робив він це впевнено, адже його ще чекала дорога додому – зарано було падати непритомним. Хоча й ця дорога, та й ті хто його зустрінуть на її іншому кінці – все це ввижалося не дуже солодкою перспективою. Обладунки проґавив, побратима втратив, людей не врятував – чи є сенс у цій перемозі. І чи можна вважати це перемогою, як єдине життя, що ти зміг врятувати, виявилося лишень твоїм. Сумно все це якось, безнадійно навіть… Мечник сів на тихому знелюдненому березі. По праву руку у нього лежала голова Гірика, по ліву руку лежала голова гарпії. Пауль видихнув та глянувши на все такий же імлистий горизонт, звернувся в нікуди:
– Недузе якось вийсло. Вуха то я сє змозу присити, а от зуба з кінсиком язика я в суциному стравоході загубив назавзди.
