Енантіодромія

Липкий наче кошмар

або монолог п'яниці.

Жорж Садуль

Голова на подушці. Перкінс якийсь час утримував її, притиснувши великі пальці до скронь. Вентилятор наповнював кімнату монотонним ритмічним гулом. Перкінс не міг згадати вчорашній день, і від того голова боліла ще дужче. Підлога різко вдарилася у стопи, немов гравітація збожеволіла. Перший крок, за ним другий. Не так далеко ми, врешті, віддалились від мавп, аби не піддатися спокусі простувати на чотирьох. Думка така ж безглузда, як і важка. Треба зібратися. А що, власне?.. Розпечені струмені з душової лійки розслабляли затерплі м'язи. Мія... Чомусь її образ не хотів розчинятися разом зі згустками гарячої пари. Йому треба зустрітися з Мією, нехай і востаннє. Скільки б він не накачувався дешевим віски, засинаючи на животі незнайомої шльондри чи зіщулившись у брудному закапелку, з розбитою пикою, Перкінс не міг викинути її з голови, серця, нирок, витравити цей запах яблук і холодного поту з-під шкіри. 

Старий лінкольн чекав його там, де Перкінс залишив автівку ввечері. Отже, на спогади, принаймні деякі, ще можна покластися. Відкриваючи пошарпані дверцята, він майже всміхнувся. 

Але де вона зараз? Думки про Мію, наче обкатаний рікою валун, тиснули на нього, змушуючи настрій знову скотитися до відмітки граничного нуля за шкалою Гопфа. 

Він стиснув пачку цигарок у кишені куртки, пальці злегка тремтіли. Зі сталевого язика запальнички висолопилась цівка полум'я. — Чорт забирай! Бісів виродок! —Перкінс обпік пальці і брудно вилаявся. Клаптик сірого нелінованого паперу закляк у долоні. Не дивно, що Перкінс його не помітив, поки діставав пачку з кишені. "Я знаю, де вона. Приїзди. S." S? Що це за чортів клоун?! Але всередині стало зимно. Наче нізвідки виринув спогад: той хлоп за столом для покеру, кретин, якій постійно посміхався і примружував очі, навіть якщо тримав самі двійки... "Думаєш, я зараз блефую, Перкінсе?.." Раптове бажання випити було настільки непереборним, що пальці рефлекторно ковзнули під сидіння та стиснули порожнечу. От дідько! Тільки цього не вистачало. 

Бар Шеол. Місце, де можна залити свої гріхи. Принаймні, скоцюрблені ангели, з довгими засмальцьованими пасмами, чомусь завжди на це розраховують. У мороці напівтемної зали лише барна стійка розкидала довкруж болотні плями несправжнього світла. — Мені як завжди, подвійний, — замовив Перкінс. Бармен відсторонено дивився на нього крізь чорні скельця, наче зроблені з фульгуриту. Так, напевне, мусить виглядати довбаний Абаддон, подумав Перкінс і відвів очі. Відлуння гучного сміху за спиною були гострі, як лабріс, що одним боком вдаряє по жертві, а іншим впивається в горло ката. Перкінс різко повернув голову. В кутку біля стіни ґелґотіла компанія байкерів напідпитку. Сміх раптово обірвався. Вісім пар очей впритул дивились на Перкінса. Один з гурта, лисий чолов'яга з рудою, ошатною, майже до пояса, бородою несподівано вліз на стіл. Під його вагою конструкція затремтіла:

"Veiztu, ef ek gaf,

þeim er ek gefa né skylda,

inum slævurum, sigr..."

Низький, глибокий голос бороданя бринів, сповнений люті. З кожним, майже проспіваним, словом, нутро Перкінса заклякало від жаху. Це — Нід, віршоване прокляття у традиції скандинавів, зрозумів Перкінс. Перевертаючи стільці, він кинувся назовні.

Брудні вулиці дробилися під колесами, відображені у воді сотнями дрібних скалок. Важкий смог, прибитий додолу масними краплями, стискав приземисті корпуси однотипних сірих будинків. Цей район ніколи не подобався Перкінсу, але вибору не було. Тут мешкав Кліф, його старий інформатор. Довготелесий, скулавий тип із червоними, як у кролика, бігаючими очима викликав відразу з першого погляду. Але справу свою знав добре. Тому Перкінс іноді звертався до нього, ще за часів своєї служби в убойному, а зараз його допомога могла виявитися безцінною. Лексінктон-авеню, 13. — Трясця його матері! — учергове за день вилаявся про себе Перкінс. Довбаний лабіринт! Це наче шукати голку в копиці битого скла й бетону. Захаращені нетрі кварталу нагадували рештки палацу мінойців. Він повернув ліворуч і знову вперся у цегляний мур, оплетений диким плющем. Клятий виродку, не міг знайти собі іншого місця?! Перкінс уявив, як мимритиме хлопчина, коли його заженуть у кут, і зі зловтіхою відчув полегшення. 

Як там він казав? Дім під аркою. Сіро-сталеві двері, постукати двічі коротко, потім павза і ще три короткі удари... Керуючись майже автоматичною, відпрацьованою звичкою бути уважним до найдрібніших деталей, Перкінс помітив щілину між рамою дверей і металевою створкою. Що за?.. Але пальці вже стискали холодне, відшліфоване тертям долоні руків'я. Зброя завжди надавала йому упевненості, і Перкінс, гамуючи серцебиття, зробив крок всередину. Двері, як він і думав, виявилися не замкненими. У ніздрі вдарив спертий запах неприбраного помешкання з важким духом чоловічого поту. Перкінс рухався обережно, даючи змогу очам звикнути до напівтемряви брудної діри. Він знайшов Кліфа посеред кімнати, що слугувала тому за спальню. Один постріл, в потилицю. Кому ж ти перейшов дорогу, сучий сину? - з журбою подумав Перкінс. Він знав, що у Кліфа були проблеми з наркотиками, і можливо саме тут чортів йолоп, заборгувавши чималу суму, переховувався від своїх постачальників. Але часу вже не було. Будь-хто може зайти знадвору, уздрівши Перкінса зі зброєю над тілом "бідного Йоріка". Тоді про пошуки Мії можна буде забути.

Пробираючись між напіврозваленими парканами, він відчував, що потрапив у глухий кут. Куди рухатись далі, Перкінс не уявляв. Хоча... Це може обійтися занадто дорого, проте інших варіантів... 

Звідки узявся проклятий собака? Пес атакував без гарчання, ціливши в горло. Перкінс рефлекторно відсахнувся, затулившись рукою. Ікла тварюки пробили куртку, різкий біль прохромив кінцівку мов розпечений вертел. Він поточився назад, але втримався на ногах. Бігти марно, та й не втечеш. Діяти — потім думати, так навчив його батько, колишній морпіх. Це багато разів рятувало йому життя. Собака кинувся вдруге. Постріл.

Голова на подушці, важка як щільник, наповнений медом. Ритмічний гул вентилятора повертає свідомість з далекої подорожі. Де?.. А, дідько... Готельний номер. Чотирикутне приземкувате ліжко. Бинт зі слідами крові, гаряча вода, думки про Мію... Мія! Ось воно. Ці покидьки, брати Картрайти, можуть знати де він живе, де він може тримати її. Але справа до біса ризикована. Ти несповна розуму, синку, думає Перкінс, шнуруючи берці. Чи вистачить в нього сил?.. Він випив пігулки півгодини тому, повинно вистачити. 

Лінкольн заводиться з першої ж спроби. Вважатимемо це добрим знаком. "Сраний провісник" - всміхається сам до себе. Але настрій такий як треба, коли готовий лізти до чорта в дупу без вазеліну. А він, бляха, може і знадобитися... Калеб та Алеф... Ніхто не знає їхніх справжніх імен, лише прізвиська. В цьому місті, якщо хочеш торгувати по-великому, наркота чи там зброя, ідеш на уклін до братів Картрайтів. Це може бути квиток в один бік, хлопче. Тому зайві набої, м'яко кажучи, не завадять. 

Сьогодні йому пощастило. Біля входу чергує лише один шкуродер, інший напевне відійшов посцяти... Припаркуватись за рогом... Не хвилюйся, спокійно... 

— Гей, знайдеться закурити?

— ...

"Дихає, значить не сильно його приклав. Буде жити. Важкий, засранець." Відсунувши тіло охоронця, Перкінс набирає на дверях код, добре, що у нього гарна пам'ять на числа, минулого разу встиг подивитися і запам'ятати. Пальці знову тремтять, ох, не подобається мені це. 

"Лавка братів", на першому поверсі бар, бічна кімнати з ігровими столиками, далі по коридору - повії. Але Перкінс рухається униз. Три прольоти до пекла. Цокольний поверх займає, власне, лабораторія. Сморід хімікатів відчувається навіть звідси. "Dolorem ipsum quia dolor sit amet… dolorem ipsum quia dolor sit amet…", шепоче Перкінс, наближаючись до дверей. 

Калеб, заклавши довгі, наче у мавпи, руки за спину, розгойдується на стільці, в той час, як Алеф шаманить над колбою. Почувши шум, він майже блискавично підводить очі, що трохи розгублено й підсліпувато дивляться з-під старечих, перемотаних плівкою окулярів. Але обманюватись не треба. Цей пуголовок відправив на той світ більше народу, ніж чортів Банді. Але часу у них не лишилось, Перкінс теж добре підготувався, і обважнілий гостинець 12 калібру, з повним барабаном насіння, направлений в бік братів, красномовніший за будь-які привітання. 

— Руки перед собою на стіл, хутко! 

— А, Перкінсе, це справді ти? — тримаючи руки на виду, проказує Калеб, наче дивуючись. Але колишній детектив знає, що ця репліка повинна збити його з пантелику й посіяти зародки сумнівів щодо доцільності його дій.

 — Ти мені зуби не заговорюй, курва! Краще кажи, де Снейк, інакше мізки півроку збиратимеш по цих колбах. 

Перкінс діє рішуче, але всередині все зіщулилось до розміру волоського горіха. 

— Не заводься, Перкінсе, давай все обговоримо як ділові люди, — скрипучим тенором Алеф втручається у розмову. 

— Стули пельку, вишкребок! Мені від вас, козли, нічого не треба, окрім адреси. Напиши її і можете далі займатися лабораторною працею, мені байдуже. 

— Саме за такий непідробний ентузіазм тебе свого часу й турнули з органів, еге ж?! — хихикає Алеф. 

Перед очі насувається чорний приплив. Тільки не зараз... Візьми себе в руки Перкінсе, часу обмаль! Він без розмаху б'є Алефа кулаком в обличчя, дивлячись як старий осідає на заляпану буру підлогу. Калеб зривається з місця, але одразу ж застигає, вгамований рухом пальця в напрямку спускового гачка.

— Я з вами не жартую, придурки. Адресу, хутко! 

— Він тобою поснідає, проковтне й навіть не помітить. Ти мене чуєш, слідопит хрінів! - шипить Алеф, але на денці його безбарвних очей звивається страх. Такі речі Перкінс навчився помічати у першу чергу. 

— З ним я вже сам як-небудь розберуся. Давай адресу! 

— Вікторіанський будинок на Кенсінгтон-авеню, їдь по сорок другій, не промайнеш. 

— Бійся запитань, Перкінсе, а не відповідей — кричить йому в спину Калеб, коли той вже збігає по сходах нагору. 

Не збрехав, сука... Похмурий котедж у вікторіанському стилі: висока балюстрада, оповита плющем, трикутні вікна-еркери, жодне з них зараз не світиться. Чи ти там, у своєму гнізді, слимак? Чекаєш на мене, Снейку? Сподіваюсь, заради бога та нас обох, що ні... Перкінс знає, що готовий убити. Якщо доведеться.

Перелізти через паркан. Не хотілося б знову нариватися на собак. Трава під ногами вогка, чіпляється довгими пасмами за напружені литки. Де він може її тримати? Як же я сподіваюсь, що не доведеться знову лізти в підвал. "Чого ти застиг, лізь давай!" "Чи ти злякався, як дівчинка?!" Мозолисті руки грубо струшують плечі закляклого хлопця. "Батьку, не треба..." Перкінс відганяє нежданий спогад, крокуючи крізь моріжок до чорного входу. Ствол пістолета крижаними колючками впивається в шкіру. "Dolorem ipsum quia dolor sit amet"... 

На першому поверсі немає нікого. Темрява важка, майже відчутна на дотик. В останній момент він відсмикує руку, щоб не натиснути на вимикач. Очі потроху підлаштовуються бачити в напівмороці. Вітальня: засохлі квіти на підвіконні в блакитній китайській порцеляновій вазі, картини на стінах. Силуети предметів розпливаються, наче в загуслому молоці. Але навіть так він може розгледіти дещо. І це дещо викликає у Перкінса нудоту й легке запаморочення. Так не малюють. Він би міг очікувати чого завгодно — сцени згвалтування, різанина, епічні баталії в дусі Річарда Вудвіля. Але це... Ми звикли сприймати світ, послуговуючись уявленнями про розміри та призначення об'єктів нашого середовища. Тут немає нічого подібного. Ісполінські людиноподібні декорації: ліжка, меблі, столи, за якими розмістилися істоти, що не мають жодних антропо чи зооморфних рис... Добре, що через темряву він не може "насолодитися кольорами". У цього хлопця явно не всі удома. 

Перкінс, відсапуючись і важко дихаючи, підіймається сходами вгору. Проминає захаращену меблями бічну кімнату і заходить до спальні. 

Ліжко неправильної геометричної форми, вигнуте, наче призначалося зовсім не для людини. Він вступає у щось липке на підлозі, утримавши в горлі крик лише силою волі. Але це навіть не кров, — якийсь слиз, ніби щось велике і мокре ковзало цим паркетом. Треба вшиватися звідси. Чомусь Перкінс упевнений,що будинок порожній. Ані Мії, ані господаря тут немає.

Знов опинившись на вулиці, Перкінс глибоко дихає, і у перші хвилини радіє, що вибрався звідти живим. Але відчай крижаними пальцями торкається серця. Це провал. Будинок Снейка був його останньою зачіпкою. Він програв. У напівтрансі Перкінс рухається уздовж проспекту, голова порожня мов дзбан від масла. Минаючи світлофор він зупиняється навпроти цегляної п'ятиповерхівки. Повільно підіймає голову й дивиться перед собою. Хтось, напевно діти, шматком вугілля намалювали на стіні дерево з розкидистими гілками. Щось б'ється там, на задвірках свідомості, щось намагається вирватися назовні. Раптово приходить осяяння. Готель "Едем", місце, де вони уперше зустрілися з Мією. Та справа, про зникнення дівчини... Цього разу почуття сильніші за логіку. Чомусь Перкінс упевнений, що вона чекатиме його там. У тому самому номері...

Дві хирляві пальми у кадках біля входу. Штучна позолота у вестибюлі. Якщо це був сад, то Господь явно залишив його на поталу комівояжерам та шльондрам. Ліфт рухається повільно, ніби ковзає стовбуром древа. "Між стовпом строгості і стовпом милосердя - стовп ніжності". Згадує Перкінс. Десятий поверх. Номер з двома двійками на дверях, той самий номер. "Відчини їх і вороття вже не буде". Чомусь він у цьому не сумнівається. Всередині крижаний уламок, але жар вже розгортається, підіймаючись крізь пальці ніг і вище, вище. Перкінс повільно, наче у сні, береться за ручку й штовхає двері.

Порожнеча. Чорний безмір відсутності пронизує все як океан Хіггса, повітря легко торкається до щоки, залишаючи обличчю безбарвний слід. Повільно повільно під повіками народжується світло, несміливо ковзаючи сітківкою. Він розтуляє очі. 

— Доля - творець усіх речей, любий. Хіба ти забув?

Мія завмерла біля вікна, не обертаючи голови. Сукня кольору віндзорський синій. Королівський відтінок. Кожного разу, коли він бачить її йому стає гаряче і тисне під ребрами. 

— Мія...

— Я знала, що ти по мене повернешся. Вона нарешті обертається. Така ж непізнавана і прекрасна, як під час їхньої першої зустрічі. Оксамит шкіри, застиглі озера бездонних, кришталево-сірих очей. 

Вона робить повільний крок, ще один, наближаючись до нього обережно наче мисливиця. 

Перкінса охоплює нестримний жар бажання. Усе, що так довго чатувало, зачаївшись всередині. Увесь гнів, страх і відчай - вирують та проростають єдиним поривом крізь оправу його нутра. 

— О, я бачу, що ти сумував за мною, коханий. Вона вже поруч. Вчепитися в ці уста наче спраглий, припасти й пити. Спочатку обережно, потім дужче і дужче, пришвидшуючись, розчинятися в цьому запаху шкіри, вбираючи, всотуючи у себе присмак солодких яблук. 

Зібравши воєдино кавалок волі, Перкінс примудряється підняти руку та виставити її як останній бар'єр між собою та власним бажанням.

— Мія... Ти... Ми не повинні... 

Вона різко зупиняється, контуром свічки в її зіницях зблискує гнів.

— Я сподівалася, що ти подорослішав, Перкінсе. Відтоді як я відшукала тебе, загубленого, у відчаї, за крок від того, щоб урвати своє безцільне, порожнє життя. 

— Не мели дурниць. Я не збирався... Злість, як холодний душ, трохи приводить його до тями.

— Не бреши мені. Не бреши нам обом, Перкінсе. Собі теж. Ти загубився. І блукав у пітьмі. Я стала твоїм світлом, твоєю надією.

— Ти божевільна, я шукав тебе, так, я намагався тебе знайти. Я радий, що ти жива. Але те, що сталось тоді між нами - помилка. Мія, послухай мене, я зможу тобі допомогти. Давай підемо звідси. Я допоможу тобі знайти кращих фахівців у цьому клятому місті!

Іронічний вишкір покривив її повні чуттєві губи.

— Ти сумніваєшся в моєму глузді чи у своєму? Досить брехати собі, Перкінсе. Ти хочеш мене. І у тебе майже не залишилось сили опиратись. З тих пір, як "папаша" вигнав нас, наче псів, коли дізнався, ти прагнув цієї зустрічі, хіба ні? Я розумію старого, ми, напевно, зіпсували усі його плани. Але ж було до біса добре, було так гаряче, Перкінсе!

Погляд цих клятих очей пронизує його наскрізь. Перкінса знову накриває гарячою хвилею хоті. Але він звик не здаватись. І зараз не збирається. Навіть їй.

— Мія, схаменись! Про що ти говориш? Ми з тобою знайомі ні більше місяця! Я ріс один, з батьком. І у мене ніколи не було сестри. Та історія, зі зниклою дівчиною. Ти тоді дала свідчення. Дуже допомогла нам. І я дійсно думав, що закохався у тебе. Але потім мені до рук потрапила твоя справа. Рік у борделі, проблеми з наркотиками. Несамовиті видіння, галюцинації. Мія, дозволь мені допомогти. Ти справді мені не байдужа, але зараз ти не несеш відповідальності за свої дії. Ти знову під чимось?

— Ох, облиш ці нотації Перкінсе. Краще зазирни всередину себе, мій бідолашний. Зазирни глибше. Ти кажеш, що я наркоманка? А як же твої таблетки? Ти вважаєш їх ліками, ліками від того, що немає назви. Від того, чого ти боїшся найбільше. Ти думаєш, що контролюєш себе, але це не так. Ти справді хворий. Хворий на амнезію. Ти витіснив спогади. Спогади про мене, про нас. І про своє справжнє призначення. Але я здатна зцілити тебе. 

Сукня падає на підлогу. Вона абсолютно гола, стоїть перед ним. Перкінс намагається заплющити очі, але не може. Зсередини невідворотно підіймається чорний приплив. Хвиля накриває його. 

"Стати водою - смерть для душ..."

Він входить у неї, вривається наче потік, сотнями гарячих ключів. Вони як змії, звиваються і кричать, вдарившись об підлогу. Він пластається всередині, розриває на частини її податливу ніжну плоть. Присмак яблук на язику. Солені доріжки крові. І пісня без берегів. Пісня сплетених назавжди тіл.

Голова розколюється. Зім'яті простирадла, десь за межею свідомості рухаються важкі лопаті вентилятора. Кімната порожня, але сукня темно синього кольору, як нагадування, що це був не сон, нагадування про неї. І ще доріжка, тонка червона лінія, що виводить за межі спальні, підеш по ній, і, можливо, дійдеш до пряничного будиночка. Абсолютно безглузда думка, але Перкінс умиротворено посміхається. Мія. Тепер вона назавжди залишиться з ним, всередині. "Blut und boden" - так і повинно бути. Гарячі струмені стирають з нього рештки засохлої крові, очищення має бути всеосяжним…

Насвистуючи мелодію, Перкінс виходить з фойє і сідає в пошарпаний лінкольн. Руки спокійно і упевнено тримають кермо наче нитку власної долі. Легкі краплі розлітаються під колесами. Неважливо куди їхати, усі шляхи ведуть до Знання. Більше не треба боятися відповідей. Він дістає з бардачка червону помаду й підводить губи. Авто неквапно рухається в напрямку старого пірса. Посмішка виходить грайливою і трохи розмитою, відбиваючись у дощовому склі. 

***

Дві голови. Якщо б зараз хтось третій подивився на них згори, то навряд чи зміг би помітити щось незвичне. Перша — з пласкою потилицею, широким лобом, трохи видовженою формою обличчя. Але найбільшої уваги явно заслуговує ніс, що, наче мис Доброї Надії, нависає над повними губами, які саме зараз скривилися у зневажливому піруєті, готові вивергнути назовні щось дотепне, — або ж не дуже, дивлячись від чийого обличчя далі продовжувати цю розповідь. Як ви напевно, вже здогадалися, ця непересічна голова належить афроамериканцю, чиї предки емігрували до країни свободи, покинувши рідну сельву не з власної волі, — але чи так важливо це зараз, особливо для співрозмовника, голова якого має зовсім іншу форму та іншу історію, й, судячи з нездорового відтінку шкіри на обличчі, а особливо вже під очима, явно вказує на ірландське коріння. 

— Сем, дев’ята ранку, подивися на людей у цій забігайлівці, — бачиш, що в них налито у довбаних чашках? Саме так, благословенна богами моїх предків чорна кава. А що у тебе, га? Я сам не проти прикластися до бурбона, але ж після роботи, а не навпаки. Січеш різницю?

— Роквелл, тільки знову не починай! Бо клянуся богом воїнств, богом старого й нового заповітів — я тебе вб’ю, і не подивлюся навіть на те, що ти мій напарник протягом останніх 10 років, а такого напарника ще пошукати треба. І зовсім не тому, що я клятий ірландець, а вони недолюблюють чорних, зовсім ні. Просто ти причитаєш як стара шкара! Краще розкажи мені про того клятого психопата — його так і не знайшли?! 

— Якщо розповідати історію з кінця, слідуючи наче проти течії річки, де кожна окрема деталь буде островом, чи не може так статися, що діставшись нарешті початку, ми отримаємо зовсім не ту історію, яку збирались розповісти? 

— Що ти торочиш, Роквелл?.. А ще кажеш про каву зранку. Хто тут зараз тверезий? Ти чи я?

— Це тому, що у вас, ірландців, незважаючи на всі інші чесноти, брак абстрактного мислення. Я ж кажу. В номері знайшли сукню зі слідами крові і більше нікого. Цей хлопець як крізь землю провалився. Випарувався. Або ж перетворився на жука, як у бісового Кафки.

— Кого?

— Я тоді цю справу розплутував. Про зниклу дівчину. Мію Перкінс. Він був моїм напарником. Розумний хлопець, але дуже нервовий. Постійно ковтав якісь таблетки, казав, що то від напруги.

— А ще лейтенант… Таблетки п’ють лише довбані психи! Ти не знав?! Нормальні хлопці кіряють після роботи. Іноді до. Ну ти мене зрозумів. 

— Не перебивай, Семі! Але коли ми вже були близькими до розгадки, він став дивно поводитись. З’їхав з квартири, винайняв той будинок, ну той, занедбаний, на Кенсінгтон. Днями там пропадав. Казав, що облаштовує родинне гніздечко, бо скоро четвертий десяток, а він не одружений. Буде куди дівчину привести і все таке. Малюванням зайнявся, казав, що допомагає йому зосередитись. Та бачив би ти ці картини. Навіть тебе, сучий сину, дрижаки б узяли. 

— Ну це я й не сумніваюсь. Поллок, Бентон, терпіти не можу усю цю мазанину. 

— Та йди ти! Я не про це. Останньою ж краплею стало те, що якось він мені каже — поїхали розпитаємо цих покидьків, братів тобто. Я питаю — “яких братів, Біле”. “Ну тих, що тримають наркопритон на розі Оук та Еббі-стріт”. А там пустир, розумієш, Семе. Пустир, вже 30 років як нічого не будували! 

— Ось бачиш, Роквелл, не вмієш ти обирати собі напарників. Подякуй довбаному Ісусу та нашому капітану, що підсунув тобі мене. Так може ще й до пристойної пенсії доживеш. І що було далі. 

— Ну я все це розповів у нашому відділку і його звільнили. А десь через місяць… Коли ми все ж знайшли Мію… Ну те, що від неї залишилось. Я майже 30 років працюю у відділі вбивств, але таке ніколи не зможу забути. Він її з’їв, майже цілком… Короче, проникли в його будинок. А там… Окрім картин цих клятих, різні жіночі сукні, взуття, помада, інші аксесуари. Але його самого ми не спіймали. Я ж кажу, наче крізь землю…

— То він виходить цей був? Як його? Трансвестит? Чув я про тих покидьків. Навіть думати бридко…

— Від тебе за версту несе толерантністю, як і бурбоном! Але те, що в хлопця клепка вилетіла – це точно. Мені й досі соромно, що я тоді нічого не запідозрив, не обшукав той будинок. Тоді може й дівчина залишилась би жива… 

— Та годі! Не переймайся. Ну звідки ж ти тоді міг знати, що працюєш з маніяком. Хоча, якби ти був уважнішим… Добре, добре. Це я жартую. Ти ж знаєш, з ким маєш справу. Тупі ірландські жарти. Але от чого ніяк не второпаю.

— Ну?

— У нас є класична детективна історія. Є убивця, є жертва, є доблесний, але наївний герой, що не помітив під серцем того гаспида…

— Іди в дупу.

— Не перебивай. Ну от. Але де мораль?

— Що?

— Ну, мораль. Чому вона нас мусить навчити? Убивця втік, жертва загинула. Герой от от вийде на пенсію, а в напарниках у нього ірландець, який о 9 ранку вже заливає очі. 

— Енантіодромія.

— ?

— Я певен, що ти не читав Геракліта. Енантіодромія — рух назустріч власній долі. Так античні греки позначали невідворотність фатуму. Теплі речі охолоджуються, чоловіки перетворюються на жінок, герої виходять на пенсію, убивця тікає від правосуддя. Історія, врешті, робить оберт та переходить у свою протилежність.