Стовідсотковий Ворон
Мій потяг за напрямком Хмельницький-Лисичанськ доїжджав до кінцевої для мене зупинки – міста Рубіжного, всі речі були наново спаковані, я одягнувся як належне і уважно роздивлявся медитативний краєвид свого рідного краю: кремінські ліси, пагорби, он бігають бабаки, кролі, по деревах стрибають білки, і якби зараз з лісу вийшов олень, лось, ведмідь або навіть сайгак, я б не здивувався – український край рясніє різноманітними видами флори і фауни, особливо зараз, у листопаді. А ось вже ми в’їхали до території міста Рубіжного, в крайню його частину яку називають Линьово, де знаходиться однойменне озеро-болото. В мене тут колись була дача, зараз немає нічого… Я б і надалі лишався під впливом спогадів та ностальгії, проте мене відволік образ, якого не мало б бути біля мене – чиєсь обличчя наполегливо лізло до мого плацкартного номера, назвемо це так, і було це настільки настирливо та нагло, що мені подумалося, це обличчя мене знає, проте я помилявся.
– Шалом, браток, – звернувся лисий до мене.
– Я вас знаю?
– Нє, ти шо, я б запомніл.
– Окей…
– Я тут к тєбє с вопросіком однім... можна?
– Я вже виходити буду на наступній…
– Та я бистро, бистро, тоже вихожу.
– Питайте, – від незнайомця віяв сигаретний та спиртний сморід, мені не хотілося з ним спілкуватися, проте, я бачив по його обличчю, що буде простіше погодитися і вислухати його, ніж намагатися довести своє небажання до спілкування.
– От ти виглядіш как культурний чєловєк, а єсть лі у культурного чєловєка для друга, кстаті меня зовут Олежка, сігарєтка? – то он чого він до мене підійшов, тепер все стало зрозуміло.
– Перепрошую, але в мене немає цигарок, – я відвернувся до вікна, за яким майоріли абрикосові дерева, вже без листя, де не де засохлі, але такі рідні серцю, показуючи, що розмову закінчено, але незнайомець був іншої думки.
– Та нє ци́гарку я прошу, я прошу сігарєту, – продовжив той, змінюючи наголос у слові і змушуючи мене знову до нього повернутися.
– Немає.
– А якщо знайду? – сказав той нагло та потягнувся рукою до мого портфеля який лежав на столику.
– Не чіпайте моїх речей! – сказав я та різко смикнув свій рюкзак то себе, проте жилава лапа лисого вже вчепилася в його ручку.
– Е нє, браток, что-то ти наглєєш, я же к тебе с добром, просьбой! – промямлив той і посміхнувся показуючи мені відсутність двох передніх зубів, один з яких ікло.
– Це мої речі, а ви до них без дозволу торкаєтеся.
– Как ето, бєз разрешенія, ми друзья, поетому і трогаю… – він був явно сильніший за мене тому легко підтягнув до себе мій портфель.
– Не чіпайте…
– По хорошему говорю – отдай рюкзак і я возьму только сігарєти, больше нічего, – підтягуючи все ближче і ближче до себе мою річ, проговорив той.
В мене починалася паніка, я не міг нічого заподіяти проти цього хамовитого лисого парубка, який міг би мене перемогти однією рукою, та і що я можу зробити проти такої несправедливості? Я? – молодий професор в університеті, звичайний лінгвіст, при чому в окулярах, я, який ледь підіймає штангу в 50 кілограмів під час вранішніх тренувань, я, який починає хекати після підйому на п’ятий поверх гуртожитку?
Тут мені б і настав кінець, проте саме в цей момент, нашим вагоном проходили контролери – два міцних чолов’яги яким більше б підійшла якась робота в шахті або на будівництві. Це мене і врятувало. Я звернувся до них слабким голосом, мовляв – На поміч! – але це було зайвим, адже вони побачили мої мокрі очі і самі втрутилися, розціпивши кістляві пальці лисого з мого портфеля і почали силоміць виводити його з вагону адже ми вже зупинилися на потрібній мені зупинці, що я й не помітив повністю поглинутий цією ситуацією. На останок я почув від нього: Ми єщьо увідімся, браток.
Цікавий початок моєї подорожі до рідного міста.
Я вийшов з вагону, озирнувся – лисого ніде не побачив, за то побачив свого друга – Влада, який приїхав на машині мене забрати. А, зовсім забув – я приїхав до Рубіжного не просто так, я приїхав бо зник мій друг дитинства – Макс.
Поки я зустрічався з Владом, доки ми говорили різні забиті стандартні фразочки, я розповідав про випадок в поїзді, доки ми сідаємо в машину, їдемо до дому і я там залишаю речі, щоб ми одразу поїхали до квартири Максима, я розповім хто це такі і чому я тут.
Максим і Влад були друзями з пелюшок, як то кажуть – вони жили в одному будинку, батьки спілкувалися і, якщо їм вірити, вони ходили в один дитсадок, сиділи на сусідніх горщиках і разом проводили майже весь час. Потім, в п’ятому класі, Макс перейшов до моєї школи, в мій клас, де ми затоваришували на фоні схожих хоббі – ігри, фільми, – а Влад, скажемо так, йшов з Максимом в +1 – так ми стали найкращими трьома друзями. Ми багато пережили разом, а тому, навіть коли я переїхав в інше місто, то ми продовжили постійно підтримувати зв’язок, спілкуючись або за ігровими сесіями, або просто випиваючи келих чогось міцного під онлайн перегляд фільмів. Так тривало вже років вісім, нам всім виповнилося по 28 років, і тут, неочікувано, Максим зник. Влад не міг з ним зв’язатися майже місяць – спочатку, приблизно тиждень, він намагався до нього додзвонитися – він не відповідав, грюкав наступні декілька днів у двері – повна тиша, тоді прийшов із запасними ключами від батьків Максима і зайшов до квартири – нашого друга там не було, сліди життєдіяльності показували, що, приблизно, з того моменту, як Влад не може вийти з ним на зв’язок, ніхто не проживав у квартирі. Він одразу зв’язався зі мною, я закінчив термінові справи в університеті, що зайняло майже два тижні, взяв термінову відпустку і вирушив до Рубіжного. Ось так.
Квартира Макса була на третьому поверсі – маленька, однокімнатна квартира, нічого зайвого: полуторне ліжко, невеличкий стіл на якому стояв комп’ютер, дві напівпорожні шафки з одягом і якимось папером, а ще кухня з мінімумом необхідного. Він був один, вже давно. Їжа в холодильнику попсувалася, але не сильно, та і не багато там було – якісь напівфабрикати і скисле молоко.
– Ти вже розпитував сусідів? – спитав я Влада який виглядав понуро та занепокоєним.
– Коли минулого разу заходив, то нікого не було вдома.
– Добре, тоді йди до сусідів, дізнайся, коли востаннє його бачили, а я пошукаю в цих папірцях біля компа якісь зачіпки.
– Окей, спробую, а якщо ніхто не відкриє?
– Ти як дитина – стукай поки штукатурка не впаде, хтось та відкриє! У разі чого, сходи на нижні чи вищі поверхи, можливо, хтось бачив.
Влад мовчки вийшов, мабуть, я занадто різко відповів, та часу цяцькатися в нас немає – якщо з Максом щось трапилося, то кожна хвилина для нас цінна, як то кажуть – перші 48 годин пошуку найцінніші в такій справі, чи 24…забув вже, та і минув вже місяць… але суть зрозуміла й так – треба якомога швидше дізнатися, що з ним трапилося.
Вхідні двері закрилися, я перейшов з кухні до кімнати і подивився на робочий стіл друга: не дуже великий стіл, проте такий, щоб помістився монітор, дві невеличкі колонки, клавіатура і ще є трішки місця для зошита чи записника, проте весь стіл був завалений різними папірцями та стікерами. Всі були розписані цифрами і літерами. Я взяв декілька з них – 1234857669097ее23765ьдд52613579рапитььь656561723 – якийсь випадковий набір літер і цифр. Перевіривши ще з десяток інших – ідентична ситуація. Невже, Макс збожеволів? Невже…на ще одному папірці були не набір літер та букв, там була фраза – Людина в пальто вона слідкує за мною.
Вона слідкує за мною? Хто це Вона? – переривши всю цю купу папірців я відокремив сім з них на яких були фрази: Вона все ближче; Вона знає мене?; Вона шукає мене; Вона бачить мене?; Вона чекає мене; Вона вже тут; і та що була перша – Людина в пальто вона слідкує за мною.
Ніяких пояснень про цих переслідувачів я не знайшов. Саме в цей момент зайшов Влад.
– Бабуся з поверху нижче, каже, що бачила Макса востаннє більше місяця тому, проте…
– Проте?
– Вона каже, що хтось заходив в його квартиру тиждень тому.
– Це був ти?
– Ні, я був тут один раз вже майже три тижні тому, можеш звірити з повідомленнями – я тобі одразу написав про це.
– Я тобі вірю, – відповів я і показав на папірці з написами які виклав на столі: – Майже всі папірці це якийсь випадковий набір літер і цифр, ніякої системи я не побачив, проте я в цьому і не розбираюся, тому…
– Я перевірю, все ж таки ти гуманітарій, не те що я, - посміхнувся Влад. – А ці що?
– А ось це вже цікавіше – сім папірців мають нормальні написи і вони свідчать про те, що за Максом хтось слідкував і, мені здається, він когось чи чогось боявся, а можливо, він щось накоїв, а тому очікував переслідування.
– Цікаво, – Влад схилився над папірцями і прочитав їх. – Як на мене, якась маячня.
– Я теж так подумав, спочатку, проте – всі ці фрази говорять про невідомого або невідомих для нас «Його», «Їх» і всі ці фрази можна викласти у зростаючій прогресії від – Вона знає мене, до Вона вже тут.
– Гадаєш, його хтось переслідував і знайшов?
– Якщо це не жарт… Ти повідомив поліцію про зникнення?
– Так, звичайно.
– По інтонації я, здається, вже знаю результат.
– Угу.
– Так, гаразд, у нас є деякі зачіпки, але що нам з ними робити?
– Самому цікаво…
За вікном розігрався цілий ураган – осінь в Рубіжному завжди така вітряна, проте дощу мало, а саме тому пік збору грибів у нас це весна-червень.
Я підійшов до вікна – велика абрикоса майже заглядала до нього своїми гілками, навколо літало листя, бузок стояв голими кущами, на дитячому майданчику бігала дітвора, на лавці сиділи бабусі та дідусі, збоку стояв чоловік в плащі і дивився в наше вікно, стояли автомобілі, в сусідньому під’їзді щось забирали у доставщика… стоп – чоловік в пальто дивився прямо на мене…
– Влад.
– Що?
– Мені здається, чи той чоловік дивиться на нас? – наче він почув мої слова, чоловік посміхнувся від вух до вух, якось сюрреалістично викривляючи свою подобу, оголюючи зуби-ножі.
– Точно, він…що це з ним таке?.. – трансформація незнайомця продовжувалася, він ставав наче ширше і ширше, руки викривлялися як довгі гілки, і з рештою він став подібним до чудернацького дерева яке, з бажання природи, проросло крізь асфальт.
– Я не один це бачу? – не відводячи погляду, спитав я.
– Сподіваюся, у нас обох галюцинації, бо пояснити я цього не можу…
Фігура продовжувала розширюватися і перетворюватися на химерний образ, який вже майже захопив половину всієї вулиці разом із її мешканцями. Я побачив, як криві пазурі лізли до дітей і майже до них дісталися, я зробив крок уперед і хотів вже відкрити вікно щоб попередити їх, проте, в той момент, коли я відкривав вікно і воно закрило нам огляд – фігура зникла. На її місці не було нічого, абсолютно.
– Владе, що це була за маячня?..
– Я не знаю, але вже час забиратися звідси…
Я не став сперечатися, тому забрав ті сім папірців і разом з другом побіг сходами вниз, оминаючи якихось дітей, які підіймалися на інший поверх. Ми сіли в авто і одразу поїхали, не думаючи про паски безпеки чи ще щось. Ми оминули те місце, де бачили дивну фігуру, хоч її там і не було. Проїжджаючи по місту до будинку Влада, я весь час відчував, наче за мною хтось слідкує. Я думаю, у Влада були ті самі відчуття, проте ми про це не говорили, ми вирішили про це мовчати, бо і так було все зрозумілим. Коли ми зупинилися біля АТБ на світлофорі, то якийсь лисий чолов’яга почав мені махати і показувати середній палець, проте, коли він рушив до авто, то ми вже поїхали далі.
Я зупинився у Влада, бо в нього був свій приватний будинок з вільною кімнатою, дружина з дітьми поїхала відпочивати в Карпати, а він лишився слідкувати за хазяйством, собакою Жучкою, будинком, та і просто працювати, а працював він якимось «Майстром з апаратного налаштування» в КТК. Що саме він робив? – точно не можу сказати, але це було пов’язано із роботою всяких приладів на підприємстві і їхнім обслуговуванням.
Вночі нам майже не вдалося заснути, ми все обговорювали і обдумували те, що побачили з вікна, тому провели ніч за пачкою яблучного сидру та чипсами, паралельно дивлячись різні фільми, і лише під ранок закимарили на декілька годин, вірніше – це Влад зміг поринути у царство сну, я ж все ще не міг заснути, тому вийшов подихати на свіжому повітрі.
Минала четверта ранку, на вулиці було холодно, наче вже настала зима, вітер все так само володів моїм містом дитинства на рівні з темрявою. Я вийшов за ворота на маленьку вуличку між такими самими приватними будинками. Вся вулиця була усіяна абрикосовими деревами – маленькими і великими. Так, це мій рідний край, рідне місто, рідні місця, місто абрикос, я тут виріс і думав, та що там казати – всі так думали, що проведу тут все життя, проте сталося не так як гадалося, як то кажуть. Спочатку я закінчив школу, потім ліцей, далі переїхав за триста кілометрів від дому для навчання в університеті, а там вже міцно пустив коріння і тепер маю солідну посаду, хорошу зарплату і акваріумну черепашку, за якою слідкує сусідка доки я відсутній.
Я був молодшим сином в сім’ї з чотирьох людей – мама, тато, брат і я, власне кажучи. Різниця між мною і братом була невелика – п’ять років, тому у нас було достатньо спільних знайомих, а коли я був ще малим, то часто проводив час з ним і його компанією. Він був не сильно задоволений, проте нічого не міг з цим зробити. В ранньому дитинстві в мене було мало друзів-знайомих, з якими хотілося проводити час, тому, до появи в моєму житті Макса і Влада, я був одинаком.
Тепер, я вже не одинак, в мене є друзі і знайомі з університету і з інших міст, але я все ще з теплотою в душі згадую прожиті роки в рідному місті і досі тримаю в голові свої пам’ятні місця.
Власне, навіть наша головна база для тусовок знаходилася зовсім неподалік – ліворуч від цього приватного сектору знаходилася лісосмуга, от саме там ми і проводили більшість свого часу – побудували там невеличний спортмайданчик з турніком, брусами, накидали різних коліс для стрибків, побудували халупку на дереві і все в такому роді. Так, ми були спортсменами, не дуже успішними – окрім Влада, який був невеличкого зросту і зміг накачатися як якийсь боксер-важкоатлет, – проте нам подобалося так проводити свій час. Місто доволі маленьке, є куди піти, проте це для більш популярних людей, для тих кому подобається проводити час в гучних компаніях, шуміти, багато випивати, курити, можливо вживати наркотики, тощо. Нам таке було не до душі – так, Макс із Владом курили, але мало, щодо алкоголю – навряд чи, нас можна назвати завзятими алкоголіками, якщо ми пили один – два рази на місяць, і, зазвичай, були якісь «поважні причини». І саме тому, ми проводили більшість часу в нашій маленькій компанії, де була кількість з трьох людей, а інколи хтось додавався ненадовго.
З того місця, де я стояв, було видно вогні центру міста – попри його нішевість, навіть він жив вночі і не планував засинати. Чулися веселі крики, п’яних компаній, в когось гучно працював телевізор, музика, десь тарабанили в чиїсь двері. З іншої сторони я бачив КТК – Картонно Тарний Комбінат. Колись він був одним з найвпливовіших у своїй сфері не тільки в Україні, але і у всій Європі – до нас приїздили майстри з Франції, Німеччини та навіть Китаю, вони чомусь там навчалися, привозили обладнання, а китайці так взагалі хотіли його викупити. Проте, після великої пожежі в 2010 році виробництво скоротилося, стало менше спонсорів і тепер це просто великий завод, так, він все ще найбільший на Донбасі, але вже не настільки масштабний в рамках країни, що вже казати про Європу?
Саме там працював Влад, це взагалі в нього майже сімейна справа – батько та мати також працювали там. Я теж пробував, але то було по молодості, чисто підробіток влітку після ліцею і мені не сподобалося. Проте там тривалий час працював мій брат з батьком. Хоча, правильніше сказати, що вони там не працювали, а – пахали як коні – настільки затурканими вони були після роботи там. Але платили там багато, тому вони не сильно скаржилися.
Від спогадів мені стало тепло в душі.
Я відчув – хтось ще є на вулиці…
Це не дивно, бо, як я вже сказав – місто живе нічним життям, проте мене продрав холодний піт по спині від поганого передчуття.
Ця вуличка між будинками, праворуч, виходила на асфальтовану дорогу і там був вуличний ліхтар. Я його бачив і він миготів. Я пильно дивився на той ліхтар і на світло які він раз у раз видавав. Нічого незвичного не було, але я не міг відірвати свого погляду від цієї події, яка наче зійшла з якогось фільму по типу «Екзорциста». Ліхтар миготів і миготів, але нічого не відбувалося, і, як тільки я кліпнув очима, під ліхтарем з’явилася химерна людська фігура в пальті. Світло перестало миготіти, наче це був ліхтар на сцені, а фігура це головний актор на якого всім треба звернути увагу. Фігура стояла і дивилася на мене. Я не певен, але мені здалося, що вона мені посміхається. Тоді, з-за спини фігури почали виростати додаткові руки, більше схожі на гілки дерева. Вони розросталися, їх ставало все більше і більше, доки вони повністю не охопили фігуру в пальті, утворивши з нього щось на кшталт кокона, кокона що пульсував. Я в жаху відступив на крок назад, очікуючи якогось нападу, але нічого не відбувалося. Я зробив ще один крок і, перечепившись через камінюку, впав додолу. Різко підвівшись і подивившись на ліхтар, боячись загубити з поля зору фігуру, я побачив – ліхтар знову почав миготіти, наче і не переставав це робити, а фігура-кокон зникла. Я стрімголов кинувся до будинку. Серце скажено калатало, долоні спітніли.
Я хотів було розбудити Влада, проте той не реагував на мої благання і тряску.
Пішовши до своєї кімнати, я перевірив чи закрито вікно, міцно зашторив його, поставив біля нього крісло, сів і завернувся у плед. Трішки відкривши штору, я слідкував за вулицею, намагаючись не пропустити жодного підозрілого руху – я не хотів, щоб мене застали зненацька. Проте, не встиг я так влаштуватися та побачити вдалині проблиски світанку, як я заснув, і мені снилися дивні дерева…
Коли я прокинувся, Влад вже був на роботі, в чаті знайшов повідомлення від нього з інструкцією, де лежить їжа і коли він повернеться, щоб ми могли продовжити наше розслідування. Також він написав, щоб я нікуди не совався один, мовляв – небезпечно, проте, він і так знав, що я його не дочекаюся…
Звичайно, я не став чекати Влада з роботи – це буде вже майже вечір, це втрата великої кількості часу, а саме тому зібрався і вирушив на самостійні пошуки – я вирішив зайти до квартири Макса ще раз, пошукати на світлу голову, так би мовити, бо вчора я був з поїзда, втомлений і заморений.
Квартира Макса знаходилася в двадцяти хвилинах неспішної ходьби, і взагалі – містечко було досить малим і можна було обійти його від краю до краю за якихось дві–три години. Мій шлях пролягав суто по прямій, головній вулиці міста – прямо, прямо, праворуч і в райончик, а там вже п’ятиповерховий будинок. Скажу чесно, я люблю своє місто, воно гарне, зелене, яскраве, жителі привітні, куди б не треба було, можна потрапити на автобусі або пішки за якихось півгодини максимум, і якби в нас було більше виробництв та університетів, то я б лишився тут, проте мені не вистачило для моїх амбіцій ні першого, ні другого.
Осінь в нас дуже гарна – як я вже казав, вітряна, через що дуже приємно просто гуляти в цю пору по місту, вітер грається з твоїм волоссям, чисте повітря так і дурманить…
Я щось помітив. Ліворуч від себе, по ту сторону дороги. Точно – троє людей в таких самих пальтах як і той, чудернацький. Вони стояли і, наче про щось розмовляли, але я нічого не чув. Зупинившись, я присів на паркан роблячи вигляд, що щось шукаю в телефоні, проте я пильно слідкував за фігурами. Декілька хвилин фігури не рухалися, а потім повернули між будинками й пішли. Я зрозумів – це мій шанс. Не знаю чого я так вирішив, але я пішов за ними.
Фігури, здається, не помітили переслідувача, тобто мене, і продовжили свою неспішну ходу між будинків. Їхні пальта були настільки довгими, що прикривали ноги, і зі сторони здавалося, начебто вони пливуть або літають, а не йдуть. Вони виглядали дивно, абсурдно, зовсім зайвими цьому місцю, місту, країні, планеті!.. проте вони існували, і я їх бачив, вони були просто переді мною, в якихось двадцяти метрах від мене, я можу їх наздогнати і… Я вже думав гукнути їх абощо, але мене хтось схопив на плече – це був той самий лисий, який показував мені середній палець.
– А от і ти, браток, – сказав той вишкірившись своїми не повними зубами.
Тепер я його згадав – це саме той з потягу, якого я геть стер зі своєї пам’яті.
– Помніш єшьо мєня? – трясучи мене в різні сторони, проговорив той.
– Пам’ятаю, пам’ятаю, – проговорив я намагаючись побачити ті таємничі фігури за спиною незнайомця, які все віддалялися і віддалялися: – Але зараз не час, відпустіть мене!
– Ен нєт, ти мнє должен сігарєтку!
– Нічого я Вам не винен.
– Должен, должен, і сєйчас ти мнє даш сігаретку! – сказав той і штовхнув мене вперед, через що я впав.
На якусь мить, я втратив з поля зору ту «трійцю в пальтах», а коли піднявся з землі і подивився в напрямку їхнього руху – їх там вже не було, проте біля лисого, наче з-під землі, з’явився поліцейський.
– Хулі ти тут робиш, Олежка? – поліцейський дав запотиличника лисому.
– Я нічєго не делаю!
– А чого от поважна людина лежить на землі?
– Та он сам, я єго єлє тронул!
– Пшол звідси, ще раз побачу, що ти хуліганіш, отримаєш в мене!
– Понял, понял, начальнік, нє сєрдісь...
Лисий Олежка спритно зник з нашого поля зору, а поліцейський подав мені вологу серветку.
– Ви вже пробачте його, він дурник, але навряд чи завдасть реальної шкоди…ви протріть отам от штанину, трішки в пилюці.
– Дякую, – подякував я і протер штани: – То ви його знаєте?
– Кого? Олежку? Його всі тут знають – п’яниця, дрібний дебошир, але нічого серйозного.
– Він до мене ще з потягу як прилип.
– Та нічого, не бійтеся, головне, ви йому скажіть, що Дмитро йому ніс зламає, як буде до вас приставати, до речі, – поліцейський простягнув руку: – Дмитро.
– Я…
– Стій, ти ж брат Дмитра, з дев’ятої школи?
– Так…
– Я тебе знаю – бачив декілька разів, коли зустрічав твого брата. Як він, де він?
– Все нормально, дружина, дитина, скоро друга вже.
– Круто, круто… Ну, ладно, в мене робота, піду. Радий був бачитися.
– Постривай! – поліцейський вже відвернувся і йшов, але я його гукнув.
– Чимось допомогти?
– Тут така справа, можливо, ти щось чув: в нас зник друг, Макс Вощєнко, вже як місяць не можемо з ним зв’язатися.
– Так-так, знаю такого, знаю що зник, той, як його – Влад Лійко заяву накатав, точно.
– То, як, є якісь рухи?.. – коли я це спитав, у поліцейського змінився вираз обличчя, і з привітного він став серйозним.
– Деякі є, але сказати не можу – таємниця розслідування.
– Але ж хоч щось можеш сказати…я з самої Полтави приїхав, всі хвилюються за нього…
– Та ти кинь цю справу, ми його знайдемо, і не таких знаходили, - хоч поліцейський і усміхнувся при цьому, але в голосі промайнули якісь неприємні нотки. – Все, я пішов, щасти.
Поліцейський не став більше мене слухати і просто зник в своєму напрямку, а тому я попрямував туди, де востаннє бачив трійцю за якою слідкував, проте не знайшов ніяких слідів цих невідомих осіб, та і які я збирався знайти тут сліди? – я що, Арагорн, який може побачити сліди на землі? чи я Джонатан Рід і можу увімкнути загострені вампірські відчуття?
Так, я був звичайною людиною, а тому міг лише походити по району, пильно дивитися по сторонах і у вікна, а також питати в перехожих, що не дало ніяких результатів, хіба що якась бабуся з другого поверху, яка сиділа і дивилася з балкона, крикнула мені – Зараз мєнтов викличу! – тому я пішов до дому, тобто до будинку Влада.
Підходячи до нього я побачив авто, припарковане біля воріт та Влада, який нервово курив. Помітивши мене він замахав руками.
– Мені телефонував Макс! – я ще був далеко, коли почув слова Влада. Мене наче облили холодною водою, я побіг.
– Що він сказав? Де він? Що з ним?.. – застрочив я.
– Він мало що сказав, але знайти його буде простіше.
– То що сказав?
– Сказав, що він в підвалі, де саме не може сказати, але він бачить у щілину статую лева, розбиту.
– Розбиту статую лева?.. – я призадумався і мене, знову, немов облили холодною водою, після чого, я, ошарашено, подивився на друга.
– Що вже трапилося? Ти знаєш де це?
– Я сьогодні бачив якихось незнайомців, які були один в один, як той, монстр, і слідкував за ними…
– Не тягни кота за хвіст!
– Вони зникли біля будинку, де стоять дві великі статуї левів, один з них розбитий…
– Трясця, - Влад глибоко затягнувся цигаркою. – Ти був так близько…
– То що робитимемо?
– Лізь в автівку і показуй дорогу, хутко.
Ми зупинилися в типічному для українського міста районі – чотири п’ятиповерхівки, з невеличким двориком посередині, купа дерев, різні кущі та навіть маленький спортмайданчик, але особливим було інше – збоку стояли два кам’яних лева, один з яких був розбитий чи то хуліганами, чи то неминучим плином часу.
– Він сказав, що бачив розбитого лева, а значить… – Влад походив довкола статуї і знайшов приблизний кут від будинку, з якого видно саме цього лева, а іншого ні. – …значить… – ще раз повторив той і провів рукою від лева до будинку і там виявилася тріщина в мізинець, яка вела в підвал. Влад подивився в неї: – Нічого не видно, принеси ліхтар з бардачка.
В бардачку машини я знайшов два ліхтарика, якісь папери, цигарки, запальничку і складний ніж. Я вирішив взяти обидва ліхтарика і ніж – ніколи не знаєш, що може знадобитися. Коли я діставав все з бардачка, я чув, як Влад гукає Макса в тріщину.
– Ніхто не відповідає? – спитав я його коли підійшов і подав один з ліхтарів.
– Повна тиша, – відповів той і посвітив у тріщину – нікого не було видно, хіба що ліхтар відкрив нам якесь приміщення.
– Там щось ворухнулося… – несподівано, вигукнув Влад: – Макс! – тиша у відповідь. – МАААКККССС! – але ніхто не відповів на крик. – Так, все, мене це задовбало, - Влад пішов до автівки і дістав з багажника ломик: – Пішли.
Тріщина знаходилася з боку будинку, а значить, ліворуч від нього, був вхід до підвалу. Він був закритий на ціпок та замок, але для ломика немає перешкод, а тому, вже за хвилину, ми спускалися в темряву.
Приміщення яке було за другими дверима нагадувало якийсь склеп – сиро, навколо підозрілий пісок, все в павутинні, запах цвілі, плісняви і котячої сечі. Але нас це не спинило – увімкнувши ліхтарі, ми розігнали віковічну темряву.
– Тріщина отам, – Влад показав ліхтарем праворуч.
– Значить йдемо туди, - відповів я і збирався прямувати туди, коли друг мене спинив.
– Все не так просто – це справжній лабіринт, це ж совок будував, не для людей, як то кажуть, а щоб було важко жити, а дітися нікуди.
– То що ти пропонуєш?
– Тут має бути спостережна кімната, типу для зберігання ключів від погребів, там має бути мапа. То ж, знайдемо її, звіримся з нею, і знайдемо Макса.
– Щось я вже сумніваюся, що він тут…
– Чого це?
– Підвал занадто занедбаний, тут нікого не бувало років двісті, та і двері з замком давно не чіпали, ти ж бачив, як важко вони відкривалися?
– Він тут, я це відчуваю, – впевнено сказав Влад. – Пішли, знайдемо кляту рубку.
– Послухай, – я його спинив. – Якщо він тут, в нього був доступ до телефону, чому він раніше не зателефонував?
– Не було зв’язку, не було можливостей, заряду…
– Більше місяця?
– Так, таке буває, це ж маленьке містечко.
– Добре, але що то за папірці із фразами про Його?
– Та хто їх знає…
– В нього раніше не було звички записувати свої думки де попало.
– Цього разу йому захотілося, можливо, він боявся за своє життя, тому зробив ті записи.
– Це мало що пояснює.
– Слухай, кращого я не можу придумати – він боявся за своє життя, знав, що ми його шукатимемо, прямо він не міг написати про те, що відбувається, тому зробив підказки, от і все.
– Якось, це дуже заплутано і туманно.
– А так завжди і буває. Все, пішли, рубка чекає.
Темні коридори підвалу дійсно нагадували лабіринт – сірі, однотонні повороти, такі самі двері до погребів, все забито - щось просто цвяхами, щось дошками, під ногами в нас постійно щось тріщало та чвакало, зі стін деінде осипався пісок, наче над нами хтось танцював. За деякими поворотами нас зустрічали смердючі калюжі, тому ми їх оминали. Було щось дивне в цьому підвалі – ми вже блукали в ньому хвилин двадцять, але не зустріли жодної живої істоти – ні щурів з мишами, ні тарганів з павуками, і лише павутиння, сморід сечі та якісь рештки нагадували про їхнє існування.
Нам пощастило – «рубка», як її назвав Влад, опинилася за черговим поворотом і навіть була незаперта. В ній ми знайшли зв’язку ключів, журнал відвідувань підвалу та мапу в рамці на стіні.
– Все, тепер шукаємо Макса, – Влад, швидким рухом розбив скло і дістав мапу. – Ми ось тут, це західний бік, це північний, значить нам треба повернутися трішки назад, пройти тут, тут повернути і ми біля тріщини, можливо.
– Можливо?
– Можливо.
– Тоді пішли, не подобається мені тут.
– Що, лячно?
– А тобі ні?
– Та не дуже.
– Пішли давай, не дуже він, – сказав я прямуючи куди ми вирішили.
– Постривай.
– Що вже трапилося? – нетерпляче спитав Влад.
– Подивись но туди, – я посвітив під стіну. – Що це, трясця його, таке?
Влад подивився туди, куди я світив – там була якась химерна купка з плоті, шерсті, пір’я і навіть кісток. Виглядало це відразливо і бридко.
– Якщо воно поворухнеться… – прошепотів я.
– Це просто чийсь труп, або блювота, – відповів Влад і нахилився до цієї «кучі». – Бачиш, не ворушиться…
Як тільки він це промовив, ця куча, яка «не ворушиться», несподівано зірвалася з місця і зникла в лабіринті. Я здригнувся і вронив ліхтарик, а Влад, здається, навіть не поворушився.
– Ну, добре, воно ворушиться, але це був звичайний пацюк, – спокійно сказав той, хоча в голосі відчувалося, що він теж злякався.
– Та який ще в сраку пацюк? – ледь не заверещав я. – Це якась потойбічна тварюка!
– Ти читаєш забагато книжок.
– Ти сам це бачив!..
– Заспокойся, – Влад подав з підлоги мій ліхтарик. – Тримай міцніше і ходімо вже, не гаймо час. Не треба тут лякатися всяких гризунів, спокійніше. Хочеш цукерку м’ятну?
– Не хочу, -після побаченого, я ще не скоро захочу їсти, промайнуло в мене в голові.
Я не став сперечатися, як би лячно мені не було, бо чим швидше знайдемо Макса, тим швидше звідси підемо. Я посвітив туди де була та істота – під стіною лишилася волога пляма і мокра доріжка в ту сторону, куди воно побігло. Просвітивши все в тій стороні, я нічого і нікого не побачив, тому попрямував за другом, який ще раз звірився з мапою, скрутив її і пішов.
На превеликий жаль, нам довелося повертати як раз в калюжі. Хоч нам цього не хотілося, це був єдиний шлях і ми поринули в липку гидоту майже по коліно. Я пройшов перший, а Влад йшов позаду мене.
– Блін, я зараз кросівок тут залишу! – замахав руками той. – Візьми мапу, щоб її не зіпсувати, якщо впаду.
Я потягнувся за мапою і в цей момент щось позаду мене щось загарчало. З мапою в руках, я розвернувся, але це Щось стрибнуло повз мене і накинулося на Влада. Влад був маленького зросту і доволі міцним, тому він не впав від цієї істоти, яка опинилася на ньому, вп’ялася гострими кігтями в його тіло, а зубами почала гризти тому горло. Він навіть не кричав, він просто дивився на мене радше здивованими, ніж переляканими очима. Руками він намагався скинути цю тварюку і в мене, в цю неймовірно довгу мить, з’явився шанс роздивитися тварюку – чорна, абсолютно лиса істота, кістляві ноги та руки, довга шия, вуха та витягнуті зуби кожен наче ікло. Я зволікав лише мить – схопив з підлоги якусь залізячку і рубанув з розмаху по спині тварюки, лишивши на шкірі тієї довгий кривавий слід. Тварюка обернулася до мене і я побачив закривавлену морду, ікла та злі яскраві, наче котячі, очі. Я завдав їй болю, це було очевидно, і вона збиралася помститися. Повільно злізши з Влада, який так і продовжував стояти, істота збиралася стрибнути чи піти на мене, але мій друг, який наче був прикутий до місця, схопив тварюку, чим не на жарт її здивував, затиснув у захват і впав у калюжу, тримаючи і не відпускаючи борсаючу тварюку. Крізь зусилля, повний крові рот та розірване горло, він викрикнув – ТІКАЙ!
Я побіг. Так, я побіг. Я був переляканий і не знав як йому допомогти. Судячи з кількості крові, яка виливалася з шиї друга, ми не встигнемо його витягти, а тому треба врятуватися і повідомити кого треба. Але я не втік далеко – за рогом мене зустрів незнайомець в пальті.
Обличчя в нього було людське, але це точно була не людина, оскільки у відкритому пальті я побачив – замість ніг, в нього дивні чорні «штуки» схожі і на щупальця, і на суху гілляку. Незнайомець дивився на мене і посміхався.
– Стій, не тікай, – пролунало звідкілясь. – Не бійся…
Я розумів, що це говорить фігура переді мною, проте рот у неї не рухався, наче це лялька, а десь має бути ляльковод, але якщо лялька така двометрова, то як має виглядати її володар?..
– Куди ти, священна жертва, не тікай, віддайся йому… – істота протягнула руки і я впав на спину. Намагаючись знайти опору, я нащупав ніж, який випав з карману. Я розкрив його і рубанув по схиленому до мене обличчю.
Не знаю, чи завдав якоїсь йому шкоди, але істота різко відсапнулася і закричала, а я не став гаяти час – проліз збоку нього і побіг вперед.
Як довго я біг і куди звертав я вже не пам’ятаю, проте я через щось перечепився – це було тіло Максима. Перевіряти пульт я не став – від тіла нічого не лишилося, хіба що назва. Це робота лап тієї істоти, це точно. Тому я побіг далі.
Не знаю скільки я біг, проте в якийсь момент, я опинився в тому затхлому приміщенні, з якого ми починали – це був вихід, я врятований!
Миттю вибігши на вулицю я опинився на свіжому повітрі, там, біля входу в підвал, звідки ми починали, і вже був глибокий вечір. Я маю швидше дістатися дільниці, я маю повідомити поліції, я маю…
Якийсь звук позаду пере відволік від правильних думок, я повернувся – там був той монстр я зробив крок назад але саме в цей момент два довгих пазура увіткнулися в моє тіло, я впав і все. Проте, це чудовисько, чомусь, відпустило мене і зникло. Я побачив обличчя того лисого, який схилився наді мною. Він щось казав. Та я вже нічого не чув. Це був кінець.
– Значить так, Олеже, ми тебе піймали на гарячому, як то кажуть, тобі триндець, – казав слідчий.
Лисий, він же Олежка, сидів на стільці весь побитий, в синцях, ранах, закривавлений, в порваній футболці. Руки були закуті в кайданки.
– Та нє я ето бил, я єго нашол такім! – ледь не стогнучи, відповів той.
– Ти був біля тіла вбитого?
– Бил, но ето нє…
– Мовчати! – другий поліцейський, який стояв поряд із закоченими рукавами, вдарив Олежку. – Відповідай на питання і ні чого більше.
– Ти стояв біля тіла руки були в крові, ти весь був в крові. Правильно?
– Да.
– І поряд лежало знаряддя вбивства – складний ніж. Був там ніж?
– Бил.
– І ніж був весь в крові?
– Бил.
– Так що ти мені тут намагаєшся мені довести?
– Я єму помогал…
– Чим ти йому допомагав? Позбутися життя? – посміхнувся слідчий.
– Спати спокійніше, – зареготав другий поліцейський.
Я– же говорю – он вишел із подвала, за нім ета тварь, напала на нєго, я подошол, питался ему кровь остановіть…
– От що ж ти йому зробиш? А? Андрій? Чи ми до нього не по доброму? Ми ж намагаємося тобі допомогти, Олежку, щоб менше отримати, явка з повинною, тоді тобі п’ять років дадуть, максимум, і все буде чудово!
– Нє дєлал я етого! – продовжував своє Олежка.
Поліцейський із закоченими рукавами вдарив звинуваченого і той втратив свідомість.
– Вирубився?
– Вирубився.
– Ну то витягни його звідси, не потрібен він мені тут. Прокинеться, все на нього списуй і до в’язниці, скажи Машці щоб всі документи оформила, що це срочняк. Все, вперед.
Слідчий підійшов до вікна. Ще одна легка справа, черговий алкоголік-вбивця, нічого складного. За вікном дмухав сильний вітер згинаючи величезні дерева, які сягали п’ятого поверху будівлі навпроти, здавалося, майже до землі. Кущі бузку тріпоталися під впливом дощу. Абрикосові дерева смиренно трималися прямо під натиском стихій. Біля стовпа стояла фігура в пальті і дивилася на слідчого.
