Пісня Бездушних

Жадібність - це безмежний голод душі, яка прагне все більше і більше, але ніколи не насичується. Воно як темний океан, який поглинає все, але залишає порожнечу, якій немає кінця. Хай ваші душі співають!

    Трансильванія. Румунія. Місто Сібіу.

    Серпанок панує навкруги з самого ранку. Місто поступово прокидається. Через це у Сібіу можна почути розмови про те, що місто прокляте: місцева байка наче мертві повертаються з того світу за своїми кривдниками. Хтось каже, що це все дурниці, така погода частий гість у містечку.Такі розповіді почув детектив Кьольн, розпитуючі місцевих, що вони знають про нещодавну смерть молодої жінки у маєтку за містом. Перехожі лише кричали у спину чоловіку незрозумілі йому на румунській фрази. Кричали, що він тут не потрібен. Це їх місто воно не для чужаків.

   Детектив Кьольн чоловік приблизно середнього віку, висока постать одягнена у шкіряну куртку, яка вже не така нова. З карману брюк він дістає запальничку підносить до цигарки яку тримає між підсохлими губами. Підпалює. Вдихає табачний виріб. Дим з легень візерунком охопив повітря та злився із туманом. Обличчя чоловіка — мікс мужності та втоми. Гострі риси здаються завжди злегка розтягнутими в сумній посмішці. Очі — карі, глибокі, але з постійною тінню під ними від поганого сну. Волосся коротке, темне, але трохи скуйовджене, часто вимагає особливого догляду у таку погоду. Слід зазначити що він так і не намагвся робити хоч б якусь укладку. Вже сівши у свій мустанг бос 429 тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року чорного кольору: подарунок від батька покійного друга, детектив виїхав на місце подій в маєток за місто. Пройшло вже декілька років від відсторонення Джека Кьольна з роботи через зловживання наркотичними речовинами. Тоді, у відділі він був головною темою обговорень. Зараз він просто детектив із сумнівною репутацією, як голосив заголовок вже потертої газети у зламаному бардачку авто, який пізніше потрібно буде обов'язково полагодити. Цигарка тліє і тліє, частина попілу вже падає на частину шкіряного салону.

 — От дідько,— мовив детектив намагаючись зтрусити попіл у бік, але лише розтер його по сидінню. Осіній пейзаж за вікном змінився металевим візерунковим парканом. О так, тут одразу зрозуміло примхи багатіїв. Чим більше та дорожче — тим краще. Декілька поліцейських машин вже прибули на місце подій та стояли попереду Кьольна. Мигавка в одній з них досі мерехтіла. Чутно шум пейджера одного з поліцейських, який сидів у машині та смачно наминав пончик з рожевою глазурю. Заглушивши мотор, Джек тяжко зітхнув: сьогодні він приїхав за запрошенням в інші дні — без, тому часто мав проблеми з колишніми колегами. Можна подумати, що місця вбивств були його єдиними забавками його кар'єри. Він ними насолоджувався. Якби не помилка у минулому, мабуть кожен у відділі благав би про його допомогу. З такими думками чоловік вийшов із машини, гучно закривши двері мов би давав про себе знати. Ворота були відчинені тому Кьольн зайшов на територію маєтку без зайвих перешкод, попереду вже було видно жовту стрічку із фразою «не перетинати».

    Коли Джек перетинув стрічку, повільними кроками ,оглядаючись, наскільки розкішним та великим був цей особняк: фасад з великими вікнами обрамлені складними різьбленими карнизами. Фонтан перед будівлею був обрамлений густою зеленню. Листя плюща ніжно спадали вниз, зливаючись із водою, що струмувала по краях фонтану, утворюючи дрібні пульсуючі хвилі. Ворона, чорна й загадкова, сіла на саму верхівку фонтану. Її погляд зупинився на Джеку, який стояв неподалік. Звучить коротке "крак", ніби відгук на щось далеко приховане в цьому місці. Колони, що підтримували дах мають елегатні вигини. Чисто білий камінь з якого побудовано будівлю мав подекуди невеликі тріщини. Великі двері з темного дерева та золотими ручками мали на собі криваві відбитки пальців. Крокуючи вже всередину, Кьольн бачив неймовірно просторову залу. Люстри з кришталю висіли з верхівки та відбивали не сильно денне світло. Мармурова підлога, стіни прикрашали різноманітні візерунки. Головною спорудою, яку побачив детектив були великі сходи зроблені з такого ж матеріалу що і меблі будинку. Було зрозуміло, що господар цього видовища полюбляє бароко, тому у кожному сантиметрі його відображав. Розкішно.

— Кьольне, друже,скільки разів я тобі казав не з'являтися більше ні-ко-ли? —останнє слово було вимовлено чітко по складах. Появою колишнього детектива був невдоволенний новий голова федерального відділу розслідувань — Кроу Сміт: чоловік невисокого зросту у пальто кольору хакі вже щось бурно кричав своїм підлеглим про те, що за дурень не зачинив ворота. Кьольн спостерігає за цією виставою як Кроу нібито вміло керує групою розслідувань. Джек від цього неприємного видовища сильно стискає щелепу, але все одно дивиться прямо в очі Сміту та відповідає:

— Мене найняли. Яке тобі взагалі до цього діло? Чи хочеш запросити мене на побачення?

— Та не вже? Тебе? Ти ж, чорт забирай, наркоман. Твоє місце у наркопритоні, Кьольне. Ні одна жива душа з тобою навіть би не зв'язувалась. Тим паче ти не мій типаж. — Сміт підходить ближче до Джека та боляче натискає у гумовій білій рукавичці вказівним пальцем йому у грудину, натякаючи що йому він точно не радий. Сперечатись з Кроу немає сенсу. Він тут головний.

— Я тобі того пальця засун у твою...— недоговоривши, до обох чоловіків підходить жінка азіатсько-американської зовнішності з відділу боротьби зі значною насильницькою злочинністю — Крістін Морж. Її манера поведінки сувора й уважна до деталей, вона не дозволяє емоціям брати верх, але зараз вона незадоволена сварками між колегами. Вона поправляє коротке, темне волосся, яке акуратно було зачесане назад та шумно видихає:

— Це я його сюди привела, Кроуе. Я за нього відповідальна і за його цілісність. Тому прошу тебе не витріщатись так на мене. Джек прийшов сюди виконувати свою роботу. Нам потрібна його допомога, а ти лише затримуєш нас. Список своїх дурних запитань лиши собі. — ця жінка спілкується чітко і зрозуміло. Кроу, звичайно, незадоволено хмикнув, і його губи скривились у короткому виразі невдоволення. Він стиснув зуби і пробурмотів щось, що нагадувало: "Я тебе скоро звільню, ось побачиш." Потім він різко розвернувся, крокуючи до виходу.

— ФБР готові тебе знов взяти до себе якщо ти допоможеш нам зцією справою. Я особисто за тебе відповідальна, Джеку. Це твій останній шанс, не прогав його — в глибині сірих очей Крістін можна було прочитати мовчазне послання: «Я на тебе розраховую».

— Що тут трапилось? Бо навіть Сміт нервував. Невже за мною скучив?— якби сарказм був людиною, то Джек був його хьюманізацією.

— Сміт інколи бовдур, така справа не під силу навіть йому, тому і бодається. Скажу тобі по секрету Кроу такий постійно. Він голова вже як пів року, а у всіх його невдачах винний ти. Тому у нашому відділі є правило: не згадувати твоє ім'я, навіть я визнаю, що ти був...є накращим з усіх нас.Сьогодні тобі на десерт місце злочину прямо у Трансильванії. Читав Брема Стокера?

— Щось таке пригадую. Граф Дракула?

— Майже. Тільки справу маємо скоріш за все із окультизмом. Наша жертва Кетрін Морс. Тридцяти двох річна жінка, власниця цього особняку. Садівник, який вийшов в перший день на роботу знайшов тіло Кетрін у підвалі з мотлохом. В жінки відсутні очі, відсутні нігтьові пластини, числені порізи на тілі. Померла від того що довго стікала кров'ю. Такі випадки були вже виявлені у Франції, Англії, Сполучених Штатах та ще в декількох місцях світу за останні двадцять років. Справи швидко закривали змахуючи, що це були самогубства. Жертви різних вікових категорій, роду діяльності, тому версія полювання за спадком одразу відпадає. Різні лише способи самогубства. Даю тобі папку з фото та флешку із усією інформацією. Зараз твоя робота подивитись на місце подій свіжим поглядом. Ти потрібен нам, Джеку. Справа дійсно серйозна. — Крістін тримала синю папку перед Джеком, її пальці м'яко затискали край цієї річі, немов вона намагалася передати не лише документи, а й відповідальність, що лежала на їхніх плечах.

— Що з садівником? — гортаючи папку з документами з назвою «Заборонено до розголошення» , запитав Джек.

— Я йому не заздрю. Кроу думав що він вбив міс Морс та бідолага зараз працює з нашими психологами. — погляд Крістін зосереджений на групі неподалік які спілкувались з літнім садівником. Про що була розмова Джек з Крістін не чули. — Йому пощастило. Минулі робітники зникали, а їх тіла знаходили десь у горах або у лісі. Тут реально якась чортівня відбувалась.

— Де тіло жертви?

— Так хочеться поскоріше розібратись? Я думала тобі буде цікаво що сталось із минулим садівником.

    Джек потер перенісся та все ж таки запитав. Насправді йому було цікаво, але його стан здоров'я залишав бажати кращого.

— Так що зним?

— Минулий власник накачав його азотним добриров. Потім закопав десь під маєтком. А вже потім побудував он той фонтан. — Крістін вказує на велике панорамне вікно через яке виднівся фонтан, де щойно сиділа ворона.

— Де тіло Кетрін?

— Відвезли до моргу на розтин та експертизу. Ти трохи запізнився тому ти не зміг побачити її вживу.

— Ти казала що були схожі випадки?

— Так були. Такий випадок не вперше. Не зрозуміло хто або що за сила так діяла на них. В тому чи іншому випадку просимо тебе про допомогу.

    Місто Сібіу. Мотель «Ікла». Вже стемніло. Моросить дощ, Світло ліхтарів відбивається на мокрих дорогах, але самі ліхтарі виглядають тьмяно, розчиняючись у тумані.З-під хмар місто виглядає затиснутим у сіру безодню. Низькі, важкі хмари нависають, немов накриваючи землю важким покривалом. Повітря холодне, свіжість дощу не приносить відчуття оновлення, а лише підкреслює тяжкість атмосфери.

    Ключ, що тихо клацнув у механізмі скважини, обережно обертається:один два три...чотири чи три? Джек не пам'ятає скільки разів казав реєстратор повернути ключ щоб не зламати цей замок. Це була єдина вільна кімната. Пил кімнати мотелю дратує слизову детектива, той чхає невідомо скільки разів. Проста дешева кімната нічим не виділялась: односпальне ліжко застелене вовняною ковдрою, одинока при ліжкова тумбочка з невеликою торшерною лампою. Характерний звук для вмикача клацає туди-сюди після чого лампочка перегорає. Отримати ключи було важко на рецепшині виникли деякі проблеми при рєстрації у адмінстратора. Вивіска червоного неонового кольору ззовні, яка висіла біля входу, била прямо в очі — її світло, яскраве й пронизливе через нічний туман, відображалося на його обличчі, наче фарба. Сівши за невеликий обідній столик Джек дістав свій макбук. Увімкнув. Пальці швидко пробіглись по клавіатурі набираючи у пошуку браузера окультні ритуали. Клац.Клац.Клац. Ентер. Пошуковий запит одразу видає купу результатів.

— Все не те. — тихо промовив детектив та кинувся до синьї папки яку йому вручила Крістін напередодні. Руки тремтять від нещодавно випитого кофеїну, тому Джек трусить папку щоб нарешті звідти випали фотографії з місця злочину. Бере першу фотографію з жовтим індетифікатором дев'ять: зображення містить обличчя жертви без очей. Їі чорні бездоні орбіти дивляться прямо на Джека, рот жертви відкритий та затсиг в німому крику. Криваві сльози застигли на обличчі. Скальп напівздертий. Підіймає з підлоги інше фото: руки жертви мають подрябини, відсутні нігтьові пластини, на декількох пальцах вони стирчали у незвичному вигляді. Багато деревяних скалок вкривали витончені руки. Складалося враження, наче жертва намагалась подряпати підлогу, і це могло бути наслідком боротьби з вбивцею. Однак маєток мав всюди мармурову підлогу, тож цей варіант не підходив — на мармурі не залишалося слідів. Третє фото розповідало нову історію: через кілька метрів від тіла лежав дерев'яний незавершений виріб — схожий на флейту. На ній була запечена засохла кров і багато подряпин, ніби від рук. Незрозумілі символи у вигляді рун тягнулись по всьому інструменту. Ось це вже виглядає як ручна робота, — подумав детектив. Далі він взяв конверт і зробив надріз канцелярським ножем. На конверті було написано «2010 рік». «Зараз 2020», — відмітив про себе Джек. Фото з конверту були зроблені у Франції, але випадок був дещо інший. Череп невстановленої жертви був розтрощений, наче волоський горішок. Але є одна спільна деталь — така ж сама флейта. Наступний конверт: штат Іллінойс, «2005 рік». Жертва була втоплена у своїй ванній кімнаті, тримаючи таку ж саму сопілку. Кьольн дістав пачку цигарок, вже майже полум'я запальнички торкнулося цигарки, коли він помітив наліпку на стіні: «НЕ ПАЛИТИ». Зім'ята цигарка летить у смітник поряд із тумбочкою.

— Та щоб його! Чому цей гівнюк дав мені якусь халупу в якій не можна палити?

    Із бічної кишені куртки Джек дістав помаранчевий флакон із білою кришкою. Етикетка була стерта, літери «Аспірин» ледве проглядалися через зношений наклеєний папірець. Кьольн знав, що це не знеболювальне. Це була інша річ, призначена не для полегшення болю, а для того, щоб втекти від реальності. Зняв кришку і швидко проковтнув дві пігулки, відчуваючи, як вони горять на язиці. Запив алкоголем із фляги — він завжди носив її з собою, як заспокійливий засіб, коли все йшло шкереберть. ЛСД, психоделічний наркотик, змішаний з алкоголем, надасть швидшого ефекту. Раніше, ще до відсторонення, Джек зловживав цими речовинами, пояснюючи це тим, що «заплутані вбивства» так простіше розплутувати. Мозок на пігулках сприймав усе по-іншому,але зараз він знав, що це не просто метод, а і небезпечна звичка, яка тягне за собою серйозні наслідки.

    Світло від монітора ноутбука боляче давило на очі детектива. В повній темряві працювати важко. Закриті справи, за які ніхто не брався. Хто ці люди? Культ? Як усе це пов'язано між собою? Через деякий час Джек почав відчувати себе погано. В очах все ставало розмитим, фрази зі статті в інтернеті втрачали чіткість. Літери розпливалися. Голова все більше важчала, поки не впала на робочий стіл. Кілька миттєвостей — і свідомість залишила його, а безсвідоме тіло впало на підлогу.

«Джек. Джек. Джек. Прокидайся Джеку.Вони всі так на тебе сподіваються. Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха. Некчемний непотріб. Твоя душа така ж смердюча як і їх. Ви люди взагалі не уявляєте з ким маєте справу? Час швидко плине, Джеку. Чуєш? Дін-дон.Тік-так. Знайди мене Джеку. Отримаєш винагороду — я зжеру тебе. Знайди. Знайди. Ми зовсім одинокі у тому лісі. Залиш себе мені.»

Мерзотний булькаючий голос торкається слуха Кьольна. Він досі не прокинувся.

«Скільки мерзот я зустрів на своєму шляху Джеку. Їх душі чорні жадібні і зовсім-зовсім огидні. Огида. Я так полюбляю це слово. Воно просочилось в них. Їм мало. Дайно ЩЕ ЩЕ ЩЕ ЩЕ ЩЕ ЩЕ ЩЕ ЩЕ ЩЕ. А коли прийшов час платити вони хотіли мене підкорити наче пса. Так що Джеку? Ти Віддаш мені свою душу? Яка вона? Хочеш я поверну тобі владу? Поверну тобі твою улюблену кар'єру? Дам тобі вічне життя?А? А? А? Дивись на мене, мерзото, коли я зтобою говорю!!!»

    Різкий головний біль охопив Джека. Він прокинувся. Навколо був ліс.Той самий густий серпанок нікуди не дівся. Перед ним стояло велике дерево, корені якого були покриті чорним слизом. Дерево випромінювало незвичайну темну ауру, що здавалася живою, дихаючою, поглинаючою. Раптово чоловіка схопили за ногу. Він поглянув вниз. Це була Кетрін Морс. Її руки міцно схопили обидві ноги Джека, і він не міг поворухнутися. Її тіло, наче невідома субстанція, виходило з-під землі. Воно говорило до нього. Це не була вона — це все, що залишилось після неї. Оболонка без душі.

— Заспівай нам пісенку. Ла-ла-ла. Вони танцюватимуть. Вони з'їдять тебе. І вони танцюватимуть знов.— до нього говорила Кетрін. ВОНО дихає та затягує його. — Співайно поки в тебе не відсохне язик. Я роздроблю кістку на якій він тримається. Грай мою симфонію жадібності та мерзотності. Вони цього хотіли ВСІ.Темні час настали, Джеку. Подумайно. Кому ти потрібен. Прийди. Прийди. Прийди. Прийди.

— Що ти таке? — пульс підскакує та б'є у скронях. Розтрощити б його розібрати кожну кістку немов би пазл.

— Я — це ти. Ти — це я. Джек — це я. Я — це Джек та інші. В мене багато імен. Але яке ти виріжеш своєю кров'ю так і буде. Потім цикл повториться. Новий песик дасть мені нове. Тільки Я твій господар. Заспівай мені пісню і отримаєш бажане, а я — твою душу. Що? Знову обдовбався? Дурникку-дурнику. — на місті Кетрін був уже сам Кроу Сміт. Але теж без очей на навяності кінцівок ніг. Він так само тримав Джека за ноги. Ця істота вже говорила замість Сміта. Її голос був жахливим, і він віддавався ехом не лише в голові, а й у всьому тілі. Боляче. Кожне слово, що проривалося через його ротову порожнину, було немов ударом, що розриває на шматки. Страх і жах, які він переживав, почали поглинати його глузд. Те, що мало бути шляхом до істини, тепер стало бездною, у яку він тягнувся, не знаючи, чи зможе вибратися назад. — Тепер ти зі мною, Джеку. Залишайся. Але спочатку знайди мене.— знову цей мерзотний сміх. Вушна перетинка вибухне як пітарда об асфальт. Хлоп-хлоп. Руки що тримали Джека тягнуть його у землю і він Прокидається.

   Джек прокидається від жахливого кошмару, важко дихаючи, серце калатало, мов у полоні страху. Його руки інстинктивно стискають щось холодне і твердим, немов камінь. Він озирається і відчуває, як у руках важчіє дерев'яна, з кривавими плямами, сопілка — вона немов стала частиною його самого. Тіло вкриває піт, в очах ще не зникає відлуння кошмару, а в голові не вщухають ехо звуків, що він чув у сні. Чи це був лише сон? Чи дійсно він тримає цю річ, що приносить лише біль і страшні спогади інших? Після пробудження організм є кілька секунд щоб прийти до тями та осягнути реальність. Так працює нервова система. Рівень кортизолу підвищується. Базові налаштування. Чи хотів прокидатися Джек? В нього було всього кілька секунд щоб зрозуміти, що сталося, і чи не залишиться він у цьому темному колі, де сон і реальність змішуються, як страшний віртуальний лабіринт. Дія наркотиків?

Джек ледве встає з холодної підлоги. Ноги його не слухаються, і він відчуває, що кожен рух — це не його воля. Наче це не він, а хтось інший керує ним, наче маріонеткою. Все навколо розпливається, речі падають, і він разом із ними. І знову перед ним та ж сама дерев'яна сопілка, з кривавими плямами, що стала частиною його реальності. Він відчуває, як його тіло підводиться знову, але не може зупинити цей незрозумілий потяг. Він повинен їхати прямо зараз. Кудись. В те місце, що з'явилося в його сні... чи, може, це глюцинації? Він не знає, але відчуває, що вибору немає. Час не дає спокою, і він кидається в невідоме, де межа між сном і реальністю розмивається в темряві.

   Зранку почалася велика злива. Дощ лив, немов з відра, накриваючи землю холодною, важкою пеленою. Джек, обшарпаний і збентежений, підходить до свого автомобіля, але двері не піддаються. Він тягне ручку, смикає, але вони залишаються замкненими, немов закляті. Внутрішня паніка наростає. Він намагається знову, без успіху. Силу надії витрачають останні роздуми — телефон не має зв'язку, екран залишає лише порожнечу, а сигнал не з'являється. Він дивиться на екран, ніби сподіваючись, що все це — не більше, ніж ілюзія. Але довкола лише дощ і безнадійна тиша, що охоплює його з усіх боків. Його руки в крові хапаються за руль авто. Звідки взялась ця кров?

Джеку. Джеку. Джеку. Джеку. Джеку. Джеку. Джеку. Джеку.Джеку. Джеку. Джеку. Джеку. Джеку. Джеку. Джеку. Джеку.Джеку. Джеку. Джеку. Джеку. Джеку. Джеку. Невже ти вбивця? Замовчив нещасну багату жіночку. Хто? Хто?Хто? Хто? Хто?Хто? Хто?

   Тиск у грудях і нудота зливаються в один неприємний клубок. Він намагається зібратися, але здається, що з кожною секундою стає гірше. Бам. Бам. Бам. Кожна крапля дощу так дзвінко б'є по криші авто.

 Легенда про флейту жила. Темна матерія була живою. Люди, які знаходили її в темних лісах чи на забутих схилах пагорбів, одразу відчували неймовірний потяг. Вони чули її музику, навіть коли вона мовчала, і не могли встояти перед спокусою. І щоразу, коли хтось грав на інструменті проклятих, душі тих, хто її слухав, ставали частиною темної магії, якій не було кінця. Так і ходить ця флейта між людьми, забираючи їхні душі за кожну ноту, що звучить в її устах. І кажуть, що донині, коли ночі стають довгими і темними, її звуки можна почути на вітрі, і навіть сам диявол час від часу приходить послухати, як її мелодії, через жадібність, забирають все більше і більше життів. Воно голодне.

Джек втрачає управління. Авто перевертається по склону. Це кінець?