Четверта

      — Де Дзвінка? Ти дзвонив їй?

           Автомат заскреготів, пирхнув і гуркітливо запрацював. Густа біла цівка витікала вниз так поволі, наче машинерія тримала її там невидимими міцними лещатами. Врешті цівка опустилась на вафельне дно і так само поволі почала закручуватись.

           Северин роздратовано спостерігав, як автомат вичавлює із себе його морозиво.

— Дзвонив. Не відповідає. Ти Дзвінку не знаєш? Запізниться на кілька днів, але, однак, встигне на найцікавіше.

           Мама незадоволено глянула на Северина, але той лише знизав плечима. Хіба він не мав рації?

Вони рушили крізь юрбу.

Терпкий вологий запах осені тут переплітався з солодкуватими ароматами цукрової вати та попкорну. Вітер намагався вихопити з рук відвідувачів яскраві мапи. Праворуч, високо над землею, із гучним гуркотом проносився ланцюжок вагонеток. Люди здіймали руки догори й, здається, кричали. Роти, у будь-якому разі, в них роззявлялись, але звуку Северин не чув — загальний гомін приглушував усе. Унизу, на каруселі, кружляли діти. Дівчинка з короткими кісками міцно обіймала пластикового єдинорога і гірко плакала. Северин підняв погляд. Опори, які тримали колію, розташовувалися зовсім поруч із каруселлю. Цікаво, якщо у когось із тих, хто катається на гірках, випаде щось із кишені й влучить у голову тій плаксивій малій, що з нею буде? Може, припинить ридати.

Тато чекав їх біля кіоску з попкорном. Черга була довжелезною: важко було повірити, що люди готові стільки чекати задля смаженої кукурудзи. Северин зиркнув на свій ріжок морозива. До нього черги геть не було. Вочевидь, через собачий холод.

— Дістав фото останньої жертви, — тато витягнув із кишені аркуш із неякісною кольоровою ксерокопією. — Знімки попередніх двох матиму до вечора.

Матиме. Северин у цьому не сумнівався. Тато знайде що завгодно.

Мама взяла аркуш і уважно його роздивилася. Северин лише показово зітхнув.

— Ти хочеш щось сказати? — одразу насупилась мама.

— Ні-ні, нічого. Просто «жертва» — критично вдале слово. Без сумніву, вони жертви.

— Северине, три смерті за кілька місяців! І всі — доволі безглузді.

— Померти в парку атракціонів під Жидачевом вже саме по собі безглуздо!

Мама відірвалася від аркуша, щоб нагородити Северина суворим поглядом, а тато малоуспішно спробував сховати посмішку в кутиках губ.

— Оцей чоловік, — Северин тицьнув пальцем у розмиту фотографію, — стрибнув на рейки, якими їхала вагонетка зі швидкістю сто кілометрів на годину, бо йому впав телефон! Він ідіот. Справу розкрито. Ходімо розважатися і їсти морозиво, — хлопець самовдоволено усміхнувся.

— Ми вже це обговорювали, — похмуро зауважила мама. — Жодна з цих трьох смертей не була спричинена несправністю атракціонів чи недбалістю персоналу. Усі — нещасні випадки. Три нещасні випадки з моменту відкриття парку. Це не може бути просто збіг. 

Северин закотив очі. Якщо люди обирають пристібатися до вагонеток і мчати вниз зі швидкістю автомобіля, то їхні смерті — це їхня провина. Він переглянув усі статті про попередніх «жертв». Знайшов відео в соцмережах, зняті очевидцями. Проглянув їх не один раз. Усі смерті були природними. Ну, не зовсім природними, звісно. Вони були дурними. Та все ж, цілком звичайними. Першого чоловіка затисло між стінами двох рухомих платформ театру. Його просто розчавило. Він не мав бути в технічному приміщенні під час роботи механізму. Він взагалі не мав там бути. Його помилка. Ще один хлопець впав у ставок і потонув. Люди тонуть всюди, де є вода. Для цього не потрібні паранормальні явища. Третій от… Стрибнув на колію, трясця ж його побери.

Не промовивши ані слова, мама охайно склала аркуш удвоє, сховала до кишені пальта й рушила вперед. Тато мовчки пішов за нею, подарувавши Северину єдиний вибір — плентатись услід. 

Вони обговорювали справи загиблих: слова родичів, роботу зі свідками, фотографії з місць трагедій. Ще якісь деталі, які Северина зовсім не цікавили. 

Люди навколо здавалися безликими. Він відчував їхній настрій, бажання, емоції. Але всі обличчя зливались в одне. Натовп. Роздратовані батьки, які мріють хоч раз піти на «дорослий» атракціон, але змушені водити своїх галасливих дітей по дитячих каруселях. Галасливі діти, які хочуть спробувати «дорослі» атракціони, але тиняються каруселями під наглядом батьків. Спітнілі підлітки, які намагаються встигнути побувати всюди. Закохані пари, що грають ролі одне перед одним і рахують хвилини до самоти, щоб зняти маски. Самотні відвідувачі, які знову і знову сідають у вагонетки, розганяючись у пошуках хоч якихось емоцій. 

Це місце смерділо життям. Це місце пахло смертю. 

— Що тут було раніше? — татів голос вирвав Северина з темряви.

— Болота. Поля, — вчора він вивчав архівні супутникові знімки на гугл-картах.

— Праведу я русалочки да броду, а сама вернусе в камору, — тихо пробурмотіла мама. 

— Думаєш, це вони? — тато кинув на неї запитальний погляд. 

— Можливо, й вони. Хоча жнива давно позаду. 

Северин промовчав. Мама всюди знаходила сліди русалок чи ще якоїсь нечисті. Сама із Сіверщини, і кудись туди, додому, її постійно тягло. Щороку у відповідний тиждень проводила русалок. Завжди залишала домовику молоко. У лісі неодмінно вивертала верхній одяг навиворіт. І Северин так робив. І Дзвінка. Через це їх вважали диваками. 

Широка забрукована дорога поступово звужувалася. Вони залишили позаду зону швидких і гучних атракціонів, перейшли до розважальної частини парку. Біля високої будівлі, стилізованої під готику — схоже, це була кімната страху, — розташувався амфітеатр. На круглих лавках сиділи глядачі, загорнуті в куртки та пальта, а в центрі сцени танцювала пара. Дівоче тіло ледь прикривала ніжна біла атласна тканина, чоловічі м’язи міцно обтягувала така ж. Яскраві вогники афіш якогось 3D-кінотеатру різали око контрастом. Хлопчаки шкільного віку стояли в черзі до гральних автоматів з іграшковою зброєю. 

Тато щось говорив про матеріали справ інших жертв. Мама шукала місце, де можна було б сховатись і залишитись у парку після його закриття.

Северин рушив до ставу. Пройшов повз людей, які обіймались на лавках. Зупинився коло води. Знайшов велику гілляку. Запхнув її всередину. Мілко. Геть мілко. Попростував на пірс. Той чоловік — друга жертва — втонув, фактично, у калюжі. Впав у воду, зачепився одягом за пірс, не зміг підвестись. Фатум. Нещасний випадок. Або ні.

Северин дивився на поверхню води. Могли бути й русалки, звісно, але… Але щось глибоко всередині нього кричало, що це не так.

І він пішов. Рушив поміж безликих облич, бенкету емоцій, калейдоскопу звуків та світла. Йому потрібно було зрозуміти це місце.

Черга до колеса огляду була невеликою. Звісно. Кому воно треба, коли неподалік вагонетки їздять зі швидкістю авто на трасі?

Кабінка повільно погойдувалася. Навпроти Северина сиділа молода пара: вона — в джинсах і смугастому джемпері, він — загорнутий у пальто, з шарфом, натягнутим майже до самого носа. Чому люди взагалі сідають у кабінку колеса огляду, яка підіймає їх на висоту пів сотні метрів, у таку холодну пізню осінь? 

Парк розваг розкинувся вечірніми вогнями. Знизу долинав механічний жаский сміх. Кімната страху. Голос, спотворений мікрофоном, жваво гукав до публіки. Амфітеатр. Вагонетки монотонно дзижчали. Американські гірки. Сміх. Крик. Сморід попкорну і втоми.

Парк, залитий мерехтливим світлом, здавався острівцем серед нічного поля. Северин ловив усе: розсипані далеко на горизонті дрібні вогники села, вітер, що розвівав волосся дівчини попереду, насуплене обличчя її супутника. І звуки, які поступово ставали дедалі тихішими, ніби віддалялися разом із ним. 

Щось у цьому полі нагадало Северину дім. Тонкий солодкавий запах цибулі, яку тато смажить для вареників. Монотонний гул пилососа — мама вперто намагається вичистити килим, який хіба що диво зможе врятувати. Сухоцвіти у вазі на столі. Дзвінкині сухоцвіти. 

Дзвінка спізнювалась. Дзвінка завжди спізнювалася. Мама жартувала, що це почалось ще тоді, коли вона народилась на 42-му тижні. Навіть це вона не зробила вчасно. Постійно десь гнала автостопом з іншого кінця країни, завжди із розрядженим телефоном. Дратувала маму. Смішила тата. Востаннє спізнилася на Святвечір. Такої розлюченої мами Северин ще не бачив: зійшла вже далеко не перша зоря, страви хололи на столі, під скатертиною по кутах лежав часник, а дідух кидав довгу тінь на стіну. 

Дзвінка спізнювалась. Дзвінка завжди спізнювалася. А потім вривалася в дім разом із тріскучим морозом і снігом, кричала щось підбадьорливе, безперебійно розповідала дурнуваті історії, ледь встигаючи схопити поміж словами повітря. Дратувала маму. Смішила тата. Пригнічувала Северина. Йому не подобалися ці історії, де Дзвінка завжди знаходила вихід. Бо він сам ніколи не розповів би нічого подібного. Йому не хотілося гнати автостопом з іншого кінця країни. Йому хотілося лежати в ліжку з геймпадом. 

Відтак усі мирилися. Мама роздратовано йшла спати. Тато відкорковував ще одну пляшку пива. Дзвінка діставала з бездонного наплічника якийсь маленький подарунок для Северина. Простягала його мовчки, зі своєю незмінною сліпучою посмішкою. І вони йшли в його кімнату. Там Дзвінка переказувала ті самі історії — повільно, вже не поспішаючи, з паузами між словами. Вони сиділи в напівтемряві, гірлянди миготіли теплим світлом. Відчиняли вікно, впускаючи нічний холод у кімнату, а потім вистрибували надвір — завжди через вікно, ніколи не через двері. Цитькали на Берту, яка гавкала зі своєї буди, і бігли в поле. Дзвінка показувала Северину Великий Віз і ще якісь сузір’я, назви яких він ніколи не міг запам’ятати. Йому завжди було важко дотягнутися до Дзвінки. Але він завжди чекав на неї вдома, щоб відчинити вікно, впустити холод і побігти разом у поле. Дивакуваті діти дивакуватої сім’ї. Такі самотні серед чужих, але такі щасливі разом.

Мама знайшла місце, де можна заховатись перед закриттям парку. Комірчина у двоповерховій будівлі, яка ззовні виглядала, як діснеївський замок із рожевими стінами, а всередині — як офіс початку двохтисячних. Дешева гидка бутафорія, як і все у цьому місці.

— Я думаю, це привид, — озвався Северин.

— То ти вже мені віриш? — всміхнулась мама.

Вірив. Щось у цьому місці було не так. Він не міг це пояснити словами, просто знав. Сюди вони приїхали ой-як недарма.

— Чому привид? Бачив якісь ознаки? — уточнив тато.

— Ні.

— Я майже певна, що це русалки, — провадила своє мама.

— Або полтергейст, — стенув плечима тато. — Привиду потрібна причина для вбивства. А що поєднує цих трьох?

Що поєднує цих трьох?

Вони пішли на місце смерті першої жертви. Розпочали спочатку. Як і завжди.

Нічний парк розваг тонув у тиші. Вагонетки завмерли на коліях, безсило схилившись у темряві. Над афішею 3D-кінотеатру мерехтіла одинока лампа, ніби забувши, що настав час спокою. Пустими брукованими вулицями блукали тіні, відлунюючи шарварок, який діявся тут ще кілька годин тому. Високі конструкції американських гірок здіймалися вгору, зникали десь у нічному небі, тисли своєю вагою на трьох мовчазних людей.

Сцена, до якої вони прийшли, складалася з трьох масивних циліндричних платформ, кожна з яких оберталася, змінюючи декорації.

Чому він опинився за сценою? Він не був актором. Не працював у театрі. Звичайний глядач. Що змусило його піти туди? 

Северин вдивлявся у механізми. Різноколірні візерунки на циліндрах миготіли перед очима, створюючи химерне видиво.

Коли того чоловіка розчавлювало, він кричав. Гучно. Надривно. Спершу кричав. А потім звук обірвався. Десятки відео в мережі з тим криком: люди в той час знімали виставу. Але на жодному не було видно ні чоловіка, ні чогось незвичайного. Якась деталь його одягу зачепилася за циліндри, і його затягло всередину. Якась деталь. Довгий рукав. Кінчик плаща. Шарф. Северин не пригадував. Крик того чоловіка дзвенів у його вухах.

Батьки зникли в будівлі театру. Северин вирішив залишитись на вулиці. Осінній вітер обпікав обличчя холодом, пробиваючись крізь одяг. Северин згадав того хлопця на колесі огляду, що так змерзлякувато кутався. Чому він був там? Його дівчина вирішила, що колесо огляду романтичніше за американські гірки? А може, він хотів насолодитись краєвидом, просто не розрахував, що буде аж так зимно? Скільки тут ще триватиме сезон? Коли вони зачинять парк? Через місяць? Два? Чи, може, взимку тут відкриють ковзанку, встановлять тюби або облаштують інші зимові розваги? Це було б логічно.

Над головою сяяли зорі. Северин знайшов Великий Віз. Згадав, як Дзвінка вчила його шукати Полярну зорю. Визначив потрібну грань Великого Воза. Провів через неї уявну лінію. Знайшов зорю. Чому в школі казали, що вона найяскравіша? Бридня. Її майже не видно.

Темрява парку ховала в собі неспокійні тіні. Вітер тонко посвистував, пролітаючи закутками. Ледь видні світлодіодні лампочки автоматів з іграшками виловлювали із темряви пластикові очі м’яких ведмедів. Марлі. Дзвінка в дитинстві мала ведмедика з таким ім’ям. Северина він страшенно дратував. Величезний, незграбний, і з тим дурним бірюзовим бантом на шиї.

Тато, звісно, має рацію.

Що поєднує цих трьох?

Перша жертва. Затягло поміж рухомих циліндрів. Друга жертва. Впав у став. Третя жертва. Розчавило вагонеткою. Єдине спільне між ними — стать. Мама сказала б: «Чоловіки! Отже, русалки». Але Северин знав, що то не русалки.

То був привид.

Северин відчував його. Привид був тут, серед тіней і пустоти, що ховалася за яскравими вогнями парку. Він блукав вулицями. Слухав безглуздий сміх. Вловлював запах емоцій. Бачив життя, але воно залишалося для нього недосяжним. Втікав у безмежне чисте поле. Сідав на колесо огляду, щоб відірватись від землі. Не чути механічного сміху кімнати страху. Не відчувати нудотний запах попкорну. Привид чекав ночі. Щоб тонути в безкінеччі зір. Шукати хоч якесь сузір’я, крім Великого Воза. Він хотів туди, вище, де зірки стають близькими, де панує остаточний спокій. Туди, де не смердить життям. Але він не міг. Щось його тримало. Привид мав справу, яка змушувала його блукати порожніми вулицями. Він шукав когось. Справжню жертву.

Що поєднує цих трьох?

Три смерті. Три чоловіки. Вони не були знайомі. Жили в різних містах. Належали до різних соціальних верств. Мали різний вік і життєві обставини. Але між ними було щось спільне. Щось настільки очевидне, що Северин чи не фізично відчував його. Смакував. Торкався. Бачив. Щось було.

— Нічого, — коротко сказала мама, повернувшись із театру.

Батько підтвердив мовчанням. Вони не знайшли жодної зачіпки на першому місці смерті. Як і на інших двох.

Ледь не під ранок вони повернулись до свого авто. Volkswagen T3. Старенький мікроавтобус невизначеного кольору, який Дзвінка описувала «кава з молоком», а Северин висловлювався жорсткіше. Т3 складався наполовину із запаху татового курива, наполовину — із іржі. Хоча Северин готовий був битись об заклад, що іржі таки більше. На підлозі кузова, за задніми сидіннями, лежали поролонові матраци. Саме на них вони завжди спали вчотирьох. Цієї ночі — лише втрьох. Четвертої не було.

Ця машина часто ставала їхнім тимчасовим домом під час подорожей. Северин добре пам’ятав, як однокласники сміялися з них, дізнавшись, що їхня родина замість готелів ночує в старому мікроавтобусі. Тоді Дзвінка сказала йому, що в готелі вони були б просто гостями, а в Т3 вони вдома. Северин кивнув, але все одно відчував образу. Йому хотілося хоч раз зрозуміти, як це — ночувати в готелі.

           — Де Дзвінка? Ти дзвонив їй? — перше, що запитала мама зранку.

           Северин відмахнувся від питання.

Усю ніч йому снилися жертви. Світлини їхніх мертвих тіл. Світлини їхніх живих тіл. Світлини їхніх ожилих мертвих тіл. Вночі він прослуховував записи розмов із родичами загиблих, які вдалося роздобути татові. Тепер ті записи не покидали його думок. Северин подумки крутив образи трьох чоловіків, як фокусник крутить монетки між пальцями. Оп — вони тут. Оп — їх уже нема.

Їх уже нема.

Парк не змінився. Галас юрби тонув у ранкових променях. Троє загиблих закручувались калейдоскопом у голові Северина.

Перша жертва. Циліндри театру. Северин наче знову чув запис розмови слідчих із його дружиною. «Ми мали зустрітися біля виходу. Я хотіла йти на інші атракціони. Він не хотів. Казав, що його нудить. Чого я така дурна, чому я не залишилась із ним? Нащо він туди пішов? Чого він там хотів?»

Він бездумно крокував галасливими вулицями. Раптом попереду помітив знайомий смугастий джемпер. Дівчина, яка була вчора з ним на колесі огляду. Ага, ось і її супутник. Його набурмосеність нікуди не розвіялась. Все ще кутався у шарф по самісінький ніс. Северин відрухово, не задумуючись, поплентався за ними.

Друга жертва. Став. Втонув, буквально, у калюжі. Його витягли майже одразу. Було пізно. Северин наче знову чув запис розмови слідчих із його друзями. «Він підійшов до самого краю пірса». «Ми думали, він годує качок». «Ми не одразу зрозуміли, що це серйозно. Він упав у воду. Ми засміялись». Вони сміялись. Їхній регіт дзвоном скреготів в уяві Северина.

Повітря пахло смертю. Теплий аромат тління, змішаний із солодким присмаком ладану, проникав крізь вогку чорну землю. Квіти, що були вплетені у волосся, поступово в’яли, темнішали, розкладалися.

Третя жертва. Американські гірки. Його телефон випав з кишені. Він вийшов пішов до колії. Северин наче знову чув запис розмови слідчих із працівниками. «Ми не встигли його зупинити. Може, він не знав, що потяг, на якому він прибув, не один? Ми запускаємо два. Там їхав другий».

Четверта жертва. Буде четверта?

Северин побачив її.

Легкий, ледь вловимий порух срібла.

Северин рухався вперед, як уві сні, у приміщення, що дешево імітувало готичний замок. Механічний скрипучий сміх пластикової відьми в гостроверхому капелюсі не міг перекричати метушні людей. Кімната страху. Банально до нудоти.

Але вона була тут. Зникла за стіною.

Северин набирав повідомлення батькам.

Северин йшов уперед, протискався поміж людей у черзі.

Северин тримався тієї пари, яка сиділа із ним вчора на колесі огляду. Він знав — готовий був закластись на власне життя — що хлопець стане наступною жертвою.

Бо він був схожий на попередніх трьох. Одна дрібна деталь, дурничка, про яку Северин і не подумав би. Те, що поєднувало їх. Те, що можна було проґавити другий раз. Пропустити третій. Але на четвертий воно впадало в очі.

           Северину раптом здалось, що він знав це весь час. Ще коли вперше побачив того хлопця на колесі огляду.

           Чому тут так смердить смертю? Чому все довкола таке криве, таке несправжнє? Чому те кляте морозиво так і не смакувало морозивом?

Чорний лабіринт коридорів приховував відвідувачів. Штучна павутина чіплялась за волосся. Пластикові ляльки, облиті червоною фарбою, падали зі стелі. Механічний голос верещав десь високо, понад вухом. Справжні голоси кричали з темних закутків. Люди не зустрічались. Їх запускали по одному, дозволяючи відчути хоч краплю самоти в цій кімнаті. Казали йти вперед, далі. Попереду — вихід. Дорогою — темрява, різкі звуки, бутафорні трупи.

Кімната страху. Оце вигадка! Люди створили ціле приміщення, аби відчути страх. 

Тут був страх. Справжній страх. Та не в пластикових закривавлених ляльках. Він був у ній. 

У миті, коли його пальці обхопили її зап’ястя. У секунді, коли розірвалась її футболка. У тому моменті, коли він стиснув їй шию. 

Хлопець попереду йшов неквапливо. На лялькових відьом, упирів та привидів він не реагував. На лялькових не реагував.

Мама з татом були десь тут. Треба поспішати. Не можна було дозволяти цьому хлопцю сюди заходити. Він був схожий на інших трьох! Чому Северин зрозумів це так пізно? Чому він завжди такий повільний? Чому йому завжди потрібно стільки часу? 

Перша жертва. Його затягло в механізм рухомої сцени. Затягло якимось елементом одягу — червоним шарфом, подарунком дружини на минулий день народження. Що за безглуздий подарунок. 

Друга жертва. Він заплутався за пірс якимось елементом одягу. Шарфом. Шарф затягувався у вузол, поки він боровся з панікою. Якби зупинився, розслабився, спокійно розплутав вузол, міг би врятуватись. Поверхня була зовсім поруч. Він просто не зумів встати, бо його притискав до дна шарф. Хоча, звісно, ні. Не шарф. Вона. Насправді він не мав шансів.

Третя жертва. Бовдур, що поліз за телефоном на рейки. Не знав, що там другий поїзд. Або знав. Або не ліз, а просто нахилився, щоб подивитись… А штовхнула його туди вона. На його шиї був тонкий червоний хомут. 

Хлопець у червоному шарфі йшов коридором кімнати страху. На лялькових відьом, упирів та привидів він не реагував. На лялькових не реагував. На справжню відреагує. Хлопець у червоному шарфі. Четверта жертва.

Вона з’явилася попереду. Повітря просочилося запахом смерті. Теплий аромат тління, змішаний із солодким присмаком ладану, проникав крізь вогку чорну землю. Квіти, що були вплетені у волосся, поступово в’яли, темнішали, розкладалися. Вона дивилася на чоловіка з червоним шарфом. Довгим, важким поглядом. Футболка на ній була розірвана. На шиї темно-фіолетовими плямами розцвітали синці. Два нігті були закривавлені майже до половини — вона роздряпувала ними землю. Вона майже їх зірвала. Вона дивилась просто на чоловіка із червоним шарфом. На Северина вона не дивилась.

А Северин згадав усе.

           В другому кінці коридору виникли мама і тато.

           — Стоп! — чому голос тата такий глухий? Чому він долинає, ніби крізь пелену?

           — Це не він! — чому голос мами такий химерний? Чому здається, що він насправді навіть не звучить?

Вона не зважала ні на кого з них. Зчепила роздерті побиті долоні на його червоному шарфі. Різко смикнула на себе. Втиснула його у стіну. Рвала декорації. Ламала механізми. Дивилась йому в очі.

Повітря смерділо смертю. Ненавистю. Страхом. Болем. Як же воно смерділо болем.

— Подивись на мене… — прошепотів Северин. — Лише на хвильку. Подивись на мене, прошу.

— Це не він! Це не той! Припини!

— Ми знайдемо його. Клянусь, ми знайдемо його. Відпусти цього!

Вона не чула їх. Не бачила. Зчавлювала чоловіка з червоним шарфом. Пахло горілим. Кімната похитнулась. Світ почав втрачати свої обриси.

— Не зникай, благаю… — горло Северина здавлювали сльози. — Будь тут, прошу.

Чоловік кричав. Борсався від болю. Кімната страху подарувала йому те, за чим він сюди прийшов.

Вона відпустила його бездиханне тіло. Не дивилась на них. На маму. На тата. На Северина.

— Дзвінко!

І вона зникла.

***

— Де Дзвінка? Ти дзвонив їй?

Він розірвав обгортку «Снікерса» пальцями. Треба було зупинитись на обід ще кілька годин тому, але мама казала, що їм залишилось зовсім трохи. Потім щось сталося з радіатором їхнього Т3. І, звісно, вони затримались у полі. Довго. Це був останній «Снікерс». Северин роздратовано схопив його зубами.

— Дзвонив. Не відповідає. Ти Дзвінку не знаєш?

Вона встигне. Завжди встигає.

Северин позіхнув. Тато шукав місце на стоянці парку розваг. Северин вважав це безглуздою тратою часу. Чотири смерті — нещасні випадки. Померти в парку атракціонів під Жидачевом. Треба ж таке.

Повітря було насичене запахом попкорну, солодкої вати і смерті.

***

— Я ж одразу казав, що тут не можна було будувати цей парк розваг! І місцеві всі так казали.

Капрал Бачевський закотив очі. Його напарник був старший, досвідченіший, але інколи… Ну от хоч стій, хоч падай. Бачевський запхав цигарку в рот, крутанув металеве коліщатко запальнички. Почувся тріск іскри, вогонь ледь обпік кінчик пальця. Він підніс запальничку до цигарки, двічі глибоко вдихнув, щоб розкурити. Випустив дим.

Парк розваг був закритий на цілий день. Кімнату страху огородили попереджувальними стрічками. Бачевський спостерігав за роботою команди слідчих, які оглядали все й опитували всіх. Безглуздо, на його думку. Бідний чоловік загинув від удару струмом. Треба садити того, хто відповідав за техніку безпеки. Спочатку роблять ремонти з гівна і палок, а потім люди гинуть.

— То погане місце, — знову заговорив Віктор Іванович, напарник Бачевського. 

— І чим воно погане? Нечиста сила тут водиться? — вишкірився Бачевський. 

— Колись тут вбили дівчину. Дзвениславу Ярич. Жахлива смерть, — старий поліцейський хитав головою. — Її підвозив додому якийсь… — чоловік скреготнув зубами, не в змозі знайти правильне слово. — Зґвалтував. А тоді вбив. Ось тут, у полі. Фактично біля дому. На самісінький Святвечір. Сім’я чекала. У селі. Зовсім поряд. Не можна було тут це будувати. Не можна було їх турбувати. Не можна було влаштовувати тут це… свято життя, — презирливо скривився чоловік.

— Тобто ви, Вікторе Івановичу, думаєте, що та дівчина тепер мстить? — реготнув Бачевський. 

— Не розумієш ти нічого, малий ще. Яричі були дивною сім’єю. Мати їхня у всяке вірила. Син був дивакуватим, мовчазним. Вовкуватим. Тримався Дзвінки, як реп’ях псячого хвоста. А Дзвінка все вдома не трималась. Виросла. Мандри з батьками їй набридли. Почала подорожувати сама. Але це ще не все. Ти не розумієш. Дивна була їхня сім’я. Надто дивна. Нікого з них уже нема. Згинули всі троє. І батьки, й той малий. Савка його звали. Чи Северин. Щось таке. 

— Як згинули? 

Старий всміхнувся кутиком уст. Бачевський спохмурнів. Зрозуміло. На це він і сподівався. Щоб молодий капрал зацікавився історією. 

— Вбили себе. Всі троє. Отут, в полі. Де вона загинула. 

Бачевський присвиснув. 

— Хворі якісь. 

— Може, й хворі. Може, жити без неї не могли. Але то не все. Я тобі більше скажу. Ти фото тіл бачив? 

— Яких тіл? 

— Тих, хто тут загинули. Всіх чотирьох. Придивись уважно. 

— І що ж я там побачу, Вікторе Івановичу? Слід примарної родини? — вищирився Бачевський. 

— Ні. Вбивцю Дзвінки так і не знайшли. Слідство відтворило майже повний його маршрут того дня. Знайшли фото з камер спостережень. Але особу не ідентифікували. Та й обличчя майже не видно. Єдине, що відомо точно — він у той день носив червоний шарф.