Мій дім

Мій новий дім

Квартира

От дідько. А він підготувався.

Зазвичай у цій комірчині ми тримали швабри, відра й миючі засоби, ні для чого іншого вона зовсім не годиться. Адам, звісно, все прибрав звідси, але навіть якби я могла поворушитися, то все ще не змогла би ступити й двох кроків, простір замалий.

Нічогісінько не бачу.

Коли я вперше потрапила до будинку та з усіх сил робила зацікавлений вигляд, Адам провів мені екскурсію – так, ніби це була не гиденька квартира на шостому поверсі, а бісів маєток.

Тоді стояв початок зими. Температура на вулиці казилася: сірий сніг перетворювався на квашню, потім замерзав – і так по колу. У під’їзді при вході утворилась калюжа, з усіх кутків тхнуло сечею, ліфт роками не працював, а на прольотах валялися якісь шприці та дохлі щури. Милесенько.

Я одразу помітила в помешканні лише найкраще. У ванній кімнаті стіною розповзалася чорна пліснява, стік був забитий чиїмось волоссям, а дзеркало не мили останні років десять. У вітальні на підлозі лежав брудний килим, а перед телевізором стояло затерте крісло з підозрілими жовтуватими плямами. Замість ліжка в кімнаті, яку я мала винаймати, був потасканий матрац (Адам гордо називав його «футоном», але менш потяганим він від того не ставав) та невеличкий дерев’яний стіл із шухлядою.

Ну і ця комірчина, звісно, у якій припадали пилом усі ці штуки для прибирання, особливого враження на мене не справила. Тож, навіть якби зараз тут і було хоч якесь джерело світла, я би все одно анічогісінько не побачила. Ані розчавлених на стінах тарганів, ані мишачого посліду, ані огидних плям невідомого походження. Та знаєте, коли я вперше опинилася в цій зачуханій квартирі, як я вже казала, то помітила тільки найкраще: ціну.

Я була на мілині, і моя знайома підказала, що її подруга має брата, в якого є колега, колишній однокурсник дружини якого якраз шукає сусідку по квартирі. Наче нормальний тип, працює на заправці в нічну зміну, не п’є і не палить, непоганий варіант. Я дізнаюся номерок, Анно, для тебе, Анно, і ти добряче над цим поміркуй, інакше лишишся на вулиці без роботи й даху над головою.

Я добряче поміркувала. Квартира розташовувалася на периферії, та й ділити її з потенційним збоченцем видавалося жахливою ідеєю, але оренда коштувала якийсь дріб’язок – і це було буквально єдине, що я могла собі дозволити на мої заощадження. Ну, допоки не знайду нормальної роботи.

Адам – письменник. Пише він жахливо, слід сказати, та і грошей за це не отримує, але позиціонує цей тип себе саме так. Як довбаний митець. Дарма що не п’є і не курить, мудило.

Так чи інакше, а від правди нікуди дітись: виявилося, він дійсно щоночі натягав свої джинси, велетенського светра та йшов на роботу. Тобто справжню роботу, де він заправляв машини та рахував дрібні купюри на касі, НЕ письменницьку. Ніч була ледве не єдиним часом у добі, коли ми не знаходилися з ним в одному приміщенні, якщо не зважати на мої спорадичні набіги в магазин.

Попервах він намагався підкотити до мене яйця, ще б пак! Я собі подумала: а чом би й ні? Він не те, щоб виродок – високий, жилавий, у нього довге чорне волосся. Коротше, якщо не дивитися на обличчя – цілком ладний. Ми навіть сходили на одненьке побачення. Адам тоді сказав, що це сюрприз, мені треба гарненько вбратися, бо ми йдемо в театр, і врешті… привів мене у ляльковий. Знаєте, я багато чого можу пробачити. Мої колишні могли казитися через дрібниці, мати дивні забаганки й вибрики, але всі вони або були надзвичайно гарними, або розумними й збіса харизматичними. Але ляльковий театр? Ну, вибачте.

Я думала, на цьому наша історія й скінчиться. Знаєте як воно буває, дала відворот-поворот, зачепила крихке его й усе таке інше, але ж ні. Адам не такий. До того ж, він сам був на мілині, тому хлопчина не перебирав.

Ми миленько все обговорили після побачення, вирішили зберегти теплі сусідські взаємини, і так ми й співіснували. Нарізно, хоч і в кількох метрах одне від одного, поряд зі своїми дивацтвами.

Розділ перший.

Та годі, ви всі його чуєте, що за лицемірство?

Навколо голосів у голові розвели забагато шуму. Тобто, агов, всі навколо кажуть прислухатися до внутрішнього голосу, і коли говорять щось подібне – всі вмиротворено зітхають, киваючи головами, або мугикають під ніс «Listen to Your Heart», ніби це неабияка мудрість абощо. А коли ти говориш, що чуєш голоси в голові, то обов’язково маєш уточнити: «Ну, знаєш, який нагадує перед сном про твоє позорисько в сьомому класі?».

Але та секунда перед поясненням, перед тим як хтось тобі скаже «Фух, а я вже подумав казна-що…» настільки напружена, наче ти сказала, що любиш снідати цуценятами. Серйозно? Чистісіньке лицемірство, та й годі. Невже справа лише у формулюванні?

Вдивляюся у внутрішній дворик з вікна кухні та п’ю міцну каву. Арабіка. Без молока та цукру, чистий кофеїн, потужніше – лише внутрішньовенно.

Голос каже забрати сукню з хімчистки, бо минулого тижня я пролила на нього вино і в житті би його не вивела власноруч. Хороше місце, тримає мила китайська родина, вони вправно виводять і жирні плями, і кров, і червоне сухе – той вечір був дійсно чудовим, але буквально заплямованим. Це моя улюблена сукня, дідько, це ж льон!

Піт стікає поміж лопаток, тож голос нагадує – обов’язково перед виходом з дому треба намаститися сонцезахисним кремом. Не забути зайти в найближчий маркет і купити лимон, щоб додати до холодного чаю з м’ятою та льодом. Замовити на вечерю щось із того італійського ресторанчику поблизу, який так подобається Бену. Не хочу в таку спеку плавитися весь день над пательнями та каструлями. Боже, ну і де той голос підказує щось хибне?

Поштар

Єдине джерело світла – замкова щілина. Моя голова притулена до стіни якраз на її рівні, тож я бачу контури коридору в напівтемряві.

Не знаю, чим цей чоловік мене накачав, та я майже не можу поворухнутися. Це жахливо, бо зараз в квартирі неприємно-вогко. Стоїть кінець березня, стіни вкриваються пліснявою і в такому маленькому приміщенні майже неможливо зігрітися, я не здатна навіть потерти долонями плечі.

Я ж казала – мудило.

Підозрюю, що він пішов на роботу незадовго до того, як я отямилася, бо досі не чула, щоби він ставив чайник чи клацав своєю позерською друкарською машинкою. Мабуть, Адам підлив мені щось у чай незадовго до виходу, це у нас було щось типу… традиції? Не підливати щось, очевидно. Чаювати.

Я не вилізала з дому, шукаючи роботу в інтернеті всенький час. Адам, коли не ходив на заправку, постійно щось писав у своїй кімнаті, тож ми майже не потрапляли на очі одне одному. Якось, у перший тиждень після того, як я заїхала в квартиру, ми перетнулися на кухні, бо обидвом захотілося чогось випити. Поки чайник грівся, я з увічливості спитала як просувається його писанина, а він натомість спитав як там у мене справи з працевлаштуванням. Ну, нам обидвом було що сказати, а виговоритися комусь – це завжди приємно, хіба ні? Тож, так ми сиділи й говорили близько години, поки у вхідні двері хтось не постукав. Ну, точніше, не настукав якусь різдвяну мелодію. Зазвичай до нас ніхто не приходив, так креативно – точно ні.

-        Це Сем, наш поштар. Він приходить щосереди, хороший малий.

На позір Сему було близько двадцяти п’яти, трохи молодший за нас. Доволі миленький і приємний блондин, дуже жвавий та завжди усміхнений хлопчина. Адам допоміг йому влаштуватися на цю роботу кілька місяців тому, бо в чоловіка були якісь труднощі на іншій посаді. Щось пов’язано з реквізитом в театрі, я не вникала, але Адама при їхньому знайомстві це дуже зачепило, бо ж ми всі пам’ятаємо, що він неймовірний митець. Щоб йому.

Так чи інакше, а вони міцно товаришували. Ну, або не тільки товаришували, але в це я також не вникала.

Для мене листів не було, очевидно, – ніхто не знає, де мене шукати, тож я швидко вимила чашку й пішла собі назад у кімнату.

Наступної середи ми зустрілися на кухні знову, десь близько третьої, і знову розійшлися лише зі стуком поштаря. Маленька традиція, але збіса приємна. Ну, була такою, допоки я не опинилася тут замкнена й знерухомлена.

Розділ другий.

Дивлюся на гойдалку, яку змайстрував мій чоловік, ще коли я була вагітною Нейтаном.

Я споглядаю, як моє дитинча зараз сидить на ній – промені плутаються в кучерях хлопчика, як риба в сітці, під шортами комбінезону видно ще свіжу подряпину від сусідської кішки, на його пухкенькі щічки падають тіні від вій.

Нейтан – просто диво вранці, як-от зараз. Він блаженно-вмиротворений, сонячний, виглядає цілком щасливим на своїй гойдалці, яку ледве розхитує вітерець. Вперед-назад. Вперед-назад.

Вівсянка з бананом на сніданок. Млинці, і обов’язково з медом, який продається у маленьких пляшечках з намальованим медведиком. Маленькі прибори. Вмите личко. Ямочки на щічках. Мій син – просто диво вранці.

Та я ненавиджу цього малого вночі. Дійсно ненавиджу. Від самісінького його народження, хай йому грець.

Тобто, звісно, мене попереджали, що діти бувають голосні. Та Нейтан буквально ніколи не спав. Вночі я постійно гойдала його на першому поверсі, поки чоловік спав нагорі, а мій син все верещав, і верещав, а я не розуміла як цьому зарадити – молока? суміші? масаж животика? Нейтану все було не те. Він вередував, він волав так голосно, наче з нього виганяли демонів.

Голос казав мені не підтримати йому голівоньку. Одненький раз, маленький хрусь, знаєте? Як у фільмі «Мати!» з Дженніфер Лоуренс. Або лягти поруч і заснути під час годування. Прикласти подушку до його обличчя і притиснути. Звісно, що я не слухала його, Господи. Це ж моя дитина. Боже, подумати тільки…

Листи

Не відчуваю ані рук, ані ніг, ані язика. Не можу нічого сказати чи зробити, можу тільки мислити, і то досить туманно. Але дещо-таки пригадую.

Здається, на той момент минуло вже близько місяця, відколи ми почали так засідати на кухні посеред тижня. Тоді Адам вперше дав мені прочитати свою писанину, до того він просто розводився про свій талант. Це було просто жахливезно. Навіть не знаю, що гірше: пафос автора чи сам текст.

Він писав якийсь трилер, писав кепсько – мислив штампами й стереотипами, ще й вів оповідь від імені жінки. Жінки, яка народжувала! Та що йому, в біса, про це взагалі відомо? Я, звісно, не чиясь мати, але не думаю, що в Адама є хоч якесь моральне право писати про такі досвіди. Окрім того, це була не літературна мова, це була літературна катастрофа, літературний кошмар, літературне багно. Я вже мовчу про хворий сюжет, без коментарів. Власне, який автор, такі і сюжети…

Адам дав мені прочитати кілька сторінок, а потім (звісно, після того як я зробила люб’язний вигляд і сказала, що це «непогано», що було кричущою брехнею) почав видавати мені нові розділи. Щотижня!

Це, очевидно, було тотальне знущання. Я читала цей несмак, а він пив чай і дивився на мене, допоки тортури не припиняв Сем. Чесне слово, я ладна була молитися на цього хлопця в цей момент.

Та, здається, саме того дня я вперше замислилася: хто в біса у наш час отримує паперові листи щотижня?

Розділ третій.

Вночі, поки я колихала дитину на першому поверсі, Бен спав у нашій кімнаті нагорі, щоб мати можливість виспатися і зранку піти на роботу бадьорим і гарненько відпрацювати весь день. Я раніше шила різні речі на замовлення – акторам масовки, в театри для вистав, гарненьким дружинам не дуже гарненьких банкірів, усіляке було, але тепер ні. Бен тепер забезпечує нас трьох: гроші на хімчистку, італійські ресторанчики і лимони з неба не беруться. Я була не проти, ми домовилися про це ще до того, як запланували вагітність, але йой – я-таки розраховувала на те, що дитина хоч трохи спатиме. Ну, і не вириватиме мені волосся.

Втім, коли Бен спускався вниз на сніданок, Нейтана ніби підміняли. Він починав сяяти, курво, затихати, випромінювати своє малючкове чарівне тепло. Коли малий навчився посміхатися, мій весь такий брутально-бородатий чоловік танув. І найдивовижніше, що я теж. Я забувала усі ті крики й недоспані ночі, я пробачала йому все на світі. Дозволяла собі любити свою дитину.

Нейтан слухняно дозволяв чіпати свої щічки вранці. З апетитом з’їдав усе, що йому пропонували. Агукав до свого татка, поки той снідав перед роботою, сміявся, корчив смішні гримаски – давав мені відпочити. Видихнути та надихатися. Я могла сходити в душ, випити трохи кави, поспати хоча би п’ять хвилин. Це хлопченя дійсно диво вранці, я вже казала?

Гостя

Думаю, від перевтоми мене вирубило.

Мене накриває паніка від повної паралізованості. Я почуваюся абсолютно вразливою, беззахисною та безнадійно безсилою, ні на що не спроможною та розбитою. Я досі не можу говорити й рухатися, втім через світло я краще бачу, як Адам пересувається коридором і чую, як він знову друкує на машинці щось абсолютно дурне й безумовно бездарне.

Чому він не заходить до мене? Судячи зі світла, яке падає в коридор, я в цій клятій комірці стирчу вже більше доби. Як довго я зможу витримати без води та їжі? Коли припиниться дія того лайна, яким він мене накачав?

Ні, я знаю, що я не ідеальна сусідка: я не завжди мила за собою тарілки та іноді пропускала свою чергу викидати сміття, і все ж це не привід так обходитися зі мною.

Та він відлипне від своєї машинки, зрештою, чи ні?

Його «шедевр» я дочитала рівно до того моменту, де чоловік головної героїні повертається з відрядження і чомусь дуже дивується. Не знаю, може картонності свого персонажа? Так чи інакше, зараз він напевне дописує останні рядки, минулого разу все йшло до розв’язки.

Так і є – він збирається і кудись йде.

Якби це був звичайний день, я би, можливо, теж кудись пішла. В магазин за сиром, або ж у комісійну книжкову крамницю. Та, вірогідніше за все, я вчергове сиділа би під це нескінченне клацання клавіш на своєму футоні з ноутбуком і шукала би хоч якийсь підробіток – мої заощадження дуже активно та впевнено вичерпувались.

Кілька тижнів тому я рискала по різних сайтах годинами, і коли після чергового надісланого в порожнечу резюме вийшла на кухню, готуючись до традиційного чаювання, то зрозуміла, що вдома підозріло тихо.

Біля чайнику лежала записка від Адама.

«Терміново викликали на роботу, вибач. Наступного разу з мене два розділи :)»

Я все одно заварила собі чай. Тим ліпше. Не доведеться робити вигляд, що я в захваті від його графоманії.

У двері знову настукав мелодію наш поштар. Цього разу, здається, це був доробок «Quenn», але я не впевнена – у книжках я розбираюся краще, ніж у музиці.

Білобрисий був дещо розчарований відсутністю Адама, і довго вагався перед тим як віддати мені конверта на ім’я Е.-А. Джейкобса, втім він мене бачив в оселі не один раз, до того ж я пообіцяла передати листа прямо в руки отримувачу.

-                    Все гаразд, я покладу йому конверт прямісінько на робочий стіл.

Сем поспішав, тож, відірвавши цупкий папір від серця, залишив його мені. А я чемно пішла до кімнати Адама, як і було обіцяно, просто затрималася дещо довше, ніж планувала.

Не настільки, як зараз у цій комірці, очевидячки.

Коридор все ще залитий денним світлом. Я чую, як у вхідних дверях прогортається ключ, скрип петель, врешті – тихі кроки. Я виглядаю Адама зі щирим сподіванням, що зрештою він згадає про мене та пояснить що відбувається. Та натомість я бачу невеличку фігуру, що повільно крокує кімнатами. Карлиця в мокрому тренчі гуляє нашою кухнею, залишає брудні сліди від взуття у кімнаті Адама, струшує парасолю від крапель у моїй спальні прямо по коридору. Руде волосся розсипається її плечима, вона пильно роздивляється все навколо. Що вона тут забула?

Розділ четвертий.

А потім Бен виходив з дому або їхав у чергове відрядження на місяць, і я знову втрачала контроль. Особливо коли малий почав ходити і лепетати. Він казав, що ненавидить мене. Кидався на мене з кулаками. Жбурляв посудом, ви десь таке бачили?

Звісно, що я відвела його до дитячого психолога. Він сказав, що в дитини криза і це мине. Але якось, знаєте, не минало.

Тоді внутрішній голос мені підказав, що Нейтану піде на користь стати авторитетом, подавати комусь правильний приклад, маленька така маніпуляція з моєї сторони. А хто є більш авторитетним, аніж старший брат? Тож, ми з Беном вирішили народити ще одну дитинку. Так, ідея була ідіотською, визнаю, але хто з нас ідеальний супер-пупер-геній? Отож, спершу подумайте, а потім кидайте каміння.

Тоні народився здоровеньким та не дуже крикливим, звичайнісінький собі хлопчак. Чудове дитинча – і вранці, і ввечері, на відміну від старшого брата.

Але Нейтану він точно не подобався. Я так розумію – йому взагалі ніхто не подобався. Кілька разів я заставала його вночі біля ліжечка свого молодшого брата: вже не знаю, що він там собі надумав робити, бо на питання що відбувається – він мовчки розвертався й повертався до свого ліжечка. Так чи інакше, синці та подряпини у Тоні з’являлися регулярно.

У шість років у Нейтана з’явився вигаданий друг. Голос його приятеля казав синові робити різні речі. І, чесне слово, мій голос на це тільки гмикав. Бо він же у всіх є, хіба ні? Цей голос. Особисто мій голос іронізував з цього приводу. Ну, до певного моменту.

Гроші

Адам показував свою кімнату, коли проводив екскурсію квартирою, але я туди більше не заглядала. Не те щоб він спеціально її зачиняв, навпаки – він постійно тримав її відкритою, але потреби туди зазирати в мене ніколи не було.

Насправді вона дуже скидалася на мою, відрізнялася лише наявність друкарської машинки та акуратних паперових стосиків біля неї. Такий самий футон, ідентичний дерев’яний стіл із шухлядою. Я дійсно хотіла би залишити цього листа й повернутися до своєї кімнати, але мені катастрофічно кортіло дізнатися що в конверті, і я його-таки відкрила. Звичайна людська цікавість, нічого не поробиш.

«Любий сину, щиро сподіваюся, що ти в порядку! Надсилаю тобі чек та дуже сподіваюся, що тобі вистачить коштів на найближчий час, бо більше я грошей не маю. Напиши мені як ти поживаєш, я переживаю за тебе.

З любов’ю – мама».

Моя рука сама потягнулася до шухляди – меблі були старими, тож вона швидко піддалася, хоча відкривати її не було потреби. Я вже розуміла що там побачу.

Всередині, чесне слово, лежала бісова. Купа. Грошей. Людина, яка знімала запліснявілу квартиру на околиці серед щурів та наркоманів, яка так відчайдушно прагнула знайти сусіда, щоб навіть цей дріб’язок ділити на двох, яка постійно жалілася на відсутність коштів – ця людина щотижня отримувала кругленьку суму. І я абсолютно не розуміла навіщо я в такому випадку тут знаходжуся.

Чому тут і зараз знаходиться ця рудоволоса – я теж слабко розумію. Не знаю: чи боятися мені вторгнення чужої людини в дім, чи розчаровуватися власною нездатністю покликати на допомогу. Але якщо ця жінка повернеться сюди ще раз, коли мій організм буде здатний волати й битися, вона зможе мене врятувати. Бо я збіса в халепі.

Розділ п’ятий.

Кілька місяців тому я побачила свого старшого сина з котиком. Нейтан сказав, що вони граються. Але, ну, знаєте – коли діти граються з тваринами, і навколо них усе в крові – це НЕ нормально. Тож мусила втрутитись.

Якщо не зважати на те, що на тілі Тоні регулярно з’являлися нові синці, а мене Нейтан постійно ігнорував або кидався з кулаками, це не був перший випадок, коли він утнув щось подібне. Я знаходила придушених пташок біля гойдалки, а психолог знову сказав, що таким чином він пізнає світ і смерть зокрема. Так багато хто робить, звичайна дитяча цікавість. Мій голос підказує, що це повна нісенітниця.

Якщо що, сусідська кішечка Бетті почувається пречудово, я вчасно відвезла її до ветеринара. Вона буде в порядку: два неглибокі ножові поранення, внутрішні органи серйозно не постраждали, сильний стрес. Лікар сказав, що вона справжній боєць, але я це й так знаю – бачила подряпину на нозі сина. Так чи інакше, а головне – що вона викарабкається.

Після ветеринарної клініки я повернулася додому. Мій голос заверещав, що я маю щось врешті вдіяти. Мертві птахи? Нехай. Подряпини? Гаразд. Але я надто сильно люблю котів.

Лік часу

Думаю, Адам щось вколює мені, поки я сплю. Не знаю, що це за штука, але вона страшенно потужна, і я не впевнена від чого помру раніше – від того, що сусід не дає мені пити, чи від того, що моє серце не витримає кінської дози цих препаратів.

За моїми підрахунками, якщо вони щось важать, звісно, минуло лише дві доби, відколи я зникла, сьогодні має бути п’ятниця. Останнє, що я пам’ятаю – це наш традиційний чай. Я довго вагалася чи виходити у той день на кухню.

Невдовзі після того, як я дізналася, що мій сусід збіса багатий, я прокинулася вночі з відчуттям, що не сама в кімнаті. Я відкрила очі, і хоч вони ще не зовсім призвичаїлися до темряви, я побачила чоловічий силует – звісно, що Адама, чий іще? Думаю, він просто хотів мене залякати, бо здогадався, що я нишпорила його шухлядою, але міг би вчинити щось і погірше. Тоді я мала лише кілька варіантів: бігти, кликати на допомогу, або ж атакувати. Звісно, що я обрала найгірший. Стулити очі, ніби нічого не сталося, не рухатися та вичікувати.

Я знала, що сусід сидів навпочіпки і спостерігав за мною з кутка кімнати, не відводячи погляду, ніби оцінюючи товар у супермаркеті. Відчувала це нутром. Не знаю, як довго він там сидів та коли саме пішов, утім під ранок його вже не було. А ще я не можу собі відповісти, чому вирішила зробити вигляд, ніби нічого не трапилося, і вийти тоді до нього на кухню, чесне слово – жодного уявлення не маю. Треба було негайно валити.

Та ось я тут. Чую, як він щось наспівує та як олія шкварчить на плиті – мабуть, готує свої улюблені стейки, пахне дуже смачно. Як довго я не їла…

Чую щось ще. Стукіт у двері. Карлиця повернулася? Це дурня, вона має ключі, чого б це вона стукала?

Та я розумію, що це не просто стукіт. Настукують мелодію «Come together». Сем.

То скільки я тут лежу?

Розділ шостий.

Дивлюся на гущу на денці чашки.

На чоловіка, який спускається зі спальні та, мружачись, дивиться в тому ж напрямку, що й я.

Він повернувся з відрядження лише сьогодні вночі, тож не зазирав до хлопчиків, аби не розбудити їх.

Тепер Бен дивиться на нашого старшого сина – найкраще, що могло б у нас коли-небудь вийти (вибач, Тоні, в усіх батьків є улюбленці, просто не всі про це кажуть).

Я чую його голос.

«Що ти, блять, наробила?».

Ідеальний сусід

Адам також не був ідеальним сусідом.

Він залишав на умивальнику використані вушні палички та свою щетину. Постійно забував помити пательню та ходив в одній парі шкарпеток тиждень. Тож дещо мене в цій ситуації неприємно дивує, особливо якщо враховувати, що тут я знаходжуся мінімум тиждень та навряд чи мені слід чекати допомоги найближчим часом. Будьмо реалістами.

Я зрозуміла, що то за карлиця, коли вона зателефонувала Адаму серед ночі. Від дзвінків серед ночі взагалі не слід чекати чогось доброго, тож я зрозуміла, що сталося щось кепське. Таки сталося. У тієї жінки, не в Адама.

-                    Мені шкода, Мейбл, але прямо зараз Ви не можете в’їхати. Мені дійсно прикро, але… Так, я розумію, але дайте мені тиждень. Я ж давав Вам ключі, ви бачили цей клан тарганів, у квартирі небезпечно знаходитися, їх труять!

Адам нервово крокував коридором.

Це падло що, вже шукало нову сусідку?

Інше питання тривожило мене куди більше: що він має зробити зі мною за цей тиждень?

-                    Послухайте, мені би дуже хотілося, щоб це було можливо, і мені справді прикро, що ви опинилися у такій-бо ситуації. Але не знаю, ну… Викличте поліцію, нехай того вилупка заберуть у відділок, ви можете поїхати зараз до друзів або рідних? Не думаю, що ви засмутите їх синцями, та в будь-якому випадку я ніяк не можу вам допомог…

Вочевидь, Мейбл кинула слухавку. З характером. Не знаю, чи вона переїде сюди, але якщо так – нехай щастить, бо про тарганів не збрехав Адам, а про його неохайність – я повідала вам раніше. А, то до чого ж це я? Нечупарство.

Я відчуваю запахи. Стейки. Каву, яку він варить у джезві. Сирість комірки. Та я не відчуваю запаху власних екскрементів, і варіантів тут негусто, лише два. Або Адам, який не здатен попіклуватися про власний щоденний душ, прибирає за мною моє лайно та підтирає сечу, поки я непритомна.

Або ж мій організм мені відмовляє. І я скоро помру.

Сюжетний хід

Це було мудро з його боку. Віддати ключі, щоби та жінка сама провела огляд квартири, бо інакше вона обов’язково змусила б Адама відкрити комірку й побачила мене там. Мене би це порятувало, а от сусіду принесло б лише одні неприємності, а він не такий дурний. Нездара та ще той козел, так, але не бовдур.

Враховуючи те, що в Мейбл проблемки з хлопцем, і той факт, що до Адама більше ніхто не приходив дивитися квартиру, скоріш за все – вони єдині варіанти для проживання під одним дахом одне для одного. Тож, за тиждень мене тут не має бути.

Я думаю про те, як хочу додому. Що вже не можу жити в страху перед смертю та невідомістю, і вдіяти з цим – теж нічого не можу.

Я знову й знову чую це нескінченне клацання друкарської машинки і хочу зацідити Адаму нею прямісінько в голову, і то не раз.

Здається, це триває вічність, і в один момент – настає тиша.

Я чую, як Адам підходить до моєї комірки та, вочевидь, всідається десь біля дверей. Мені подумалось, що він зараз її відімкне та порятує мене, або дасть пити, або ж хоча би пояснить що в біса відбувається. Але ні. Він зачитує останній розділ своєї писанини.

Розділ сьомий.

Я мала щось зробити. Голоси сказали мені.

Звісно, що я його любила, він моє дитя! Звісно, мені хотілося, аби він завжди був поруч, але нормальний, отакий миленький та усміхнений! Звісно, я не могла дозволити, щоб він нашкодив ще комусь. Звісно, я мусила щось вдіяти.

Тож, я просто підлила Нейтану дещо не дуже корисне в молоко перед сном. Та він навіть не мучився, просто… Ну, знаєте? Не прокинувся.

Я робила все це прямісінько вдома, поки Бен був у відрядженні. Це було не аж так складно, зрештою я стільки років займалася шиттям, хоча маю визнати – довелося трохи попітніти.

Спочатку я спробувала його засушити: сіль, сода, ніби нічого складного, але в мене було замало часу на все це. Тож, я замінила його шкіру на вимочену у воску тканину – підгледіла в тру-крайм історії про Карла Танцлера. Навіть роздобула для цього випадку шовк, з якого кілька років тому шила для однієї співачки комбінацію – Ліззі була просто в захваті! Найкращий матеріал, але діти – теж задоволення не з дешевих. Дуже гарно, я навіть домалювала подряпину, яку малому залишила кицька, маленьке нагадування для мене: заради чого я все це влаштувала.

Діставати всі нутрощі, звісно, було важкувато, а от набивати тільце ганчір’ям, щоб мій син тримав форму, зовсім ні – у грудну порожнину я поклала його дитячу ковдрочку, ближче до серця, хоча не думаю, що він би оцінив цю маленьку сентиментальність.

Та зрештою він вийшов саме таким, як я хотіла. Досконалим. Скляні очі Нейтана були прямісінько як справжні! Перука з його власного волосся так виблискує на сонці, хоч бери та знімай у рекламі.

Я шила для театру ляльок раніше, тож це було для мене не те, щоб зовсім вперше, хоча робити з власної дитини – іграшку, ну… Таки трохи специфічно.

Так чи інакше, за той недовгий час відсутності Бена вдома – це був найкращий результат, на який я була здатна. Мені кортіло, щоби мій чоловік повернувся і застав Нейтана в гарному гуморі. Я спеціально виготовила воскову маску, тож малюк дійсно тепер завжди всміхнений та задоволений, він не капризує й нікому більше не завдасть шкоди.

Бен, авжеж, не оцінив. Можливо, йому слід краще придивитися до моїх обережних швів – чесне слово, для людини, яка стільки років не працює, це чудовий результат!

І все ж йому не подобається ані те, що я зробила, ані той факт, що це мені порадив учинити мій голос.

Та годі. Ви ж усі його чуєте, що за лицемірство?

Розв’язка

Е.-А. Джейкобс. Звісно. Ентоні-Адам. Тоні. Ну я і дурепа.

І звісно, що це не Адам тоді роздивлявся мене серед ночі.

Нарешті мені стало зрозуміло, для чого йому була потрібна сусідка, якщо він має гроші.

Я вже не говорю про те, що весь цей час я неправильно формулювала запитання. Не потрібно було питатися «як довго він мене тут триматиме?», або «коли моє тіло відмовить?». Слід було запитати себе – як довго я вже мертва?

Сем одобрив мою кандидатуру на цю роль. Не буквально, звісно: він не режисер, хлопець лише відповідає за реквізит, але коли вночі Адам запустив до мене в кімнату це мудило, той вирішив, що для якоїсь вистави я точно згоджуся. Як масовка, звісно, я не надто високої про себе думки.

Ну, мені шкода, що у їхньому ляльковому театрі біда з реквізитом, але це вже надто радикально. І для Сема, якому потрібна робота, і для Адама з його дурнуватими дитячими травмами. Чесне слово, зніміть собі номер…

Адам зачитав мені того вечора й епілог. Там розповідалося і про те, як Тоні вперше побачив свого старшого братика у вигляді ляльки. І про те, як його батька спіткала та ж доля, що й Нейтана – тільки якусь гидоту підлили йому в каву, а не в молоко. Про те, як мати весь час вдавала, ніби нічого не змінилося. Вона так само садовила за сніданком усіх за стіл. Наливала Нейтану сік і розігрівала чоловікові обід. Розповідала казки на ніч обидвом синам і цілувала їх у лоба перед сном. Адаму сподобався цей театр. Але ж він не лялька.

Звісно, згодом його мати почала платити гроші за мовчання, коли хлопець виріс, з’їхав та зміг шантажувати матір, погрожуючи викрити її брехню про чоловіка-зрадника, який вшився зі старшим сином в іншу країну до нової жінки.

«Бен завжди любив Нейтана більше, ніж нашого маленького Тоні. Боже, це ж така травма для дитини! Та як він тільки посмів?».

Ну, здуріла жінка. І сини її подурівші. Мати купу грошей і водночас знімати квартиру подалі від нормальних людей, щоб зі своїх сусідок робити ляльок – ну таке. А якщо твоя мотивація – зберегти роботу твого друга, чи то коханця, в гиденькому театрі – що ж… Це одна з найгірших, про які я чула.

Так чи інакше, це все вже мене не стосується. Я ж хотіла додому? Ну, то тепер я вдома. Нехай мій дім віднині – ляльковий театр.

Тож, припадаю собі пилом. Чекаю на Мейбл, вона вже точно буде цікавішим екземпляром, ніж я. Та коли я вже вийду на сцену у гиденькому костюмі, у своїй миршавенькій масці та зі збитим волоссям, вже будьте певні – я мислю. Я існую.

Я пронизливо дивлюсь у ваші очі.