Луїза була його четвертою дружиною, і цей факт заважав їй солодко спати вночі. Вони познайомились у тому кафе, де підлога була липкою, стіл досить сильно хитався, а на стінах хтось залишив лайливі написи тремтячою рукою.
Їжа там була несмачною, молоді офіціанти дивилися непривітно, але в неї не було грошей щоб піти в якесь інше місце, тому вона замовила крижану каву, на смак наче солодку воду, сиділа і розглядала крізь брудне вікно випадкових перехожих на вулиці коли він підійшов щоб познайомитись з нею.
Його звали Даніель і він був красенем. Погляд його сірих очей зігрівав наче тепле літнє сонечко, посмішка була білішою за сніг, а на зап'ясті виблискував дорогий годинник.
Чорних лискучих жуків, які роїлись в глибині його зіниць, вона тоді не помітила.
Він пригостив її смачним тістечком, кумедно жартував, і відвідувачки кафе кидали заздрісні погляди на їхню пару. Луїза нестримно реготала наче мала дівчинка, злизувала солодкий крем з губ і думала, що раптово виграла в лотерею. Вона помилялась, але тоді ще про це не підозрювала.
Він супроводив Луїзу до будинку, в якому вона тоді жила, і відчинив для неї двері як вихований чоловік. Так він дізнався де вона мешкає.
Тієї ночі вона так і не змогла заснути через нестримні фантазії, які бушували в її голові, від чого кров кипіла і стукала у скронях, а в очах іскрилося. Вона знала хто він такий, син відомої актриси, власник великого будинку, заможна людина без весільної обручки на пальці. Її єдиний шанс щоб вилізти зі злиднів.
Луїза не була красунею. В неї було струнке тіло і вузьке бліде обличчя, всипане рудуватим ластовинням. Вона зачісувала неслухняні руді пасма назад, та вони все одно стирчали на всі боки. В неї ніхто ніколи не закохувався, тим більше з першого погляду, а ось Даніель закохався.
Він запросив її на друге побачення, потім на третє і на четверте, і з кожним разом вона закохувалась все сильніше. Вона бачила Даніеля, і в животі щось якось незвично тріпотіло, ноги тремтіли, по спині лився піт, а невиказані слова залишалися десь всередині, але він все одно був люб’язним, ввічливим і балакучим, пригощав її незвичними стравами та цитував давно померлих поетів.
Трохи згодом вона погодилася стати його дружиною. Про своїх попередниць вона дізналася тільки після заручин.
Даніель сів навпроти, ласкаво усміхнувся і повідомив, що був одружений тричі, і всі колишні дружини втекли від нього. Її це трохи збентежило, але обручка була така гарна, дорогоцінний камінчик привабливо виблискував на сонці, тому вона вирішила не звертати уваги на його слова.
Невдовзі відбулося весілля. Сукня Луїзи була розкішною, але ніхто з її родичів і друзів не був запрошений на свято. Даніель сказав, що вони мають відсвяткувати цю подію лише удвох, і вона знов йому повірила. Це була її друга помилка.
Наступного дня вони поїхали в інше місто, у той будинок, що ховався серед величезних пагорбів і кривих схилів, де вітри гучно співали сумні пісні, а трава згоріла на сонці і перетворилася на білий попіл. Люди там жили відлюдькувато, ніколи не віталися з молодою дружиною, а інші молодички, побачивши її, ховали погляди. Вона запевняла себе, що ті жінки їй просто заздрять через вдалий шлюб, і це було ще однією помилкою.
Мати Даніеля виглядала наче його старша сестра. На її білому обличчі не було жодної зморшки, а сині очі дивились чіпко, ніби вона аналізувала поведінку нової дружини сина і робила якісь таємні висновки. Її звали Лаура і вона не зробила невістці нічого поганого, але Луїза все одно зрозуміла, що не прийшлась свекрусі до вподоби.
Дім був величезним, великою хованкою з безліччю коридорів, плутаних лабіринтів, де можна було загубитися, пасток і нерозкритих таємниць. На стінах були розвішані фотографії попередниць Луїзи, молодих красунь із сяючими посмішками, і дивлячись на ті зображення їй хотілось плакати. Даніелю вона нічого не казала, а ось свекруха бачила її сповнені болю погляди, але ніяк не реагувала на це.
З усіх його чотирьох дружин вона була найнепривабливішою. Вночі, лежачи у холодному ліжку, вона дивилася на вкриту позолотою стелю і кусала губи, гадаючи, чого це заможний красень вибрав саме її.
Його першою дружиною була молода актриса, якій пророкували стрімку кар'єру. Вона могла піти від чоловіка, та чи могла вона залишити сцену? Вона саме це й зробила з невідомих причин.
Його другою дружиною стала жінка-лікар, яка врятувала безліч дитячих життів. Вона була старша за Даніеля і хотіла після весілля трохи відпочити від роботи, та коротка перерва згодом стала довшою. Її так ніхто й не знайшов, а може ніколи й не шукав.
Третьою дружиною була молода офіціантка, яка й не приховувала свого бажання знайти заможного чоловіка, який мав би її забезпечувати. Вона зникла одразу після весілля, і її рідна мати сказала, що донька на це заслуговувала і сама у всьому винна.
Вранці Луїза сиділа на самоті у вітальні, пила чорну каву і дивилися на їхні обличчя, зображені на фотографіях, і очі тих зниклих жінок висвердлювали її нутрощі і обпікали серце. Зниклі попередниці наче кепкували з нової дружини, кидали їй мовчазний виклик, і це трохи її дратувало і лякало.
Чоловік не звертав на неї уваги, залишив невдовзі і поїхав кудись бо мав купу справ, тож вони з Лаурою жили удвох у цьому темному виплоді нелюдського мистецтва, який звався їхньою домівкою.
Вона нудьгувала. Після сніданку Луїза тинялася всюди, розглядала старі картини, на яких були зображені химерні покручені істоти, розшиті різнокольоровими нитками ковдри, старі прикраси, вкриті шаром бруду і старі фотографії, ламкі та жовтуваті. У будинку була купа старого мотлоху, який Лаура не дозволяла викинути, а син у всьому слухався матір.
Їй було ніяково байдикувати, та вона не знала, що робити. Лаура готувала несмачні супи, які вона мала куштувати, пилюку витирала служниця, а їй м'яко наказали не торкатись нічого. Луїза не могла вийти за межі паркану, пройтися вулицею і поспілкуватися із сусідами.
Цей будинок виявився прикрашеною коштовностями в'язницею. Червоні рози, які росли у садочку, пахли трухлиною, казкові сукні вкривались пилюкою, а вона блукала кімнатами, зітхала і нудьгувала.
Першого жука Луїза помітила на підлозі неподалік від ліжка. Це був жук-олень, темний і потворний, що причаївся біля шафи. Вона скрикнула і відскочила подалі, але коли свекруха зазирнула до її кімнати, жук вже сховався в якусь щілину. Лаура їй не повірила, запевнила дівчину, що прибиральниця добре виконує свою роботу, тож ніяких комах у будинку немає.
Дівчина трохи заспокоїлась, але потім побачила мерзенну гусінь, яка лежала між двома червоними яблуками у мисці. Вона загорлала вдруге, і до її слів знов ніхто не прислухався. Коли свекруха сунула руку в миску, там, звісно, було порожньо.
Від дня приїзду Луїзи і місяця не минуло, а вона вже сіпалася від страху і не могла заснути вночі. Вона схудла, одяг став їй завеликим, під очима з’явились темні синці, але вона нічим не могла собі допомогти.
Потім вона знайшла чорного плавунця у своїй подушці. Він смішно рухав маленькими лапками, намагаючись звідти визволитися, і на мить їй здалося, що вона є тим жуком, якого сховали у будинок наче у подушку і залатали вихід. В цей раз вона вже не репетувала, адже крик застиг у горлі сухим клубком і роздер їй щось всередині.
Через кілька днів Луїза побачила білих хробаків, які роїлись у кишені її нової сукні, слизьких та огидних. Вона викинула цю сукню і пообіцяла собі ніколи про цей випадок не згадувати. Свекрусі вона нічого не сказала.
Трохи згодом коричневі короїди вкрили її нові капці наче то була їхня здобич. Це був подарунок чоловіка, та що поробиш? Довелось і їх позбутися.
Дівчина не знала, що робити. Темні мошки ховались під стелею і голосно дзижчали, маленькі сонечка обліпили шибку, білі метелики сховалися у шафі, де оселилися на верхній полиці, чорні вусачики юрмилися у щілинах, а руді таргани сховалися під ліжком і вилазили звідти лише вночі.
Її кімната цвіркала, фурчала і гуділа. Комахи стежили за нею наче якісь іноземні шпигуни, дриґали вусами і клацали маленькими щелепами наче якісь страховиська. Вони були усюди, ховалися у чашках, поміж книг на полицях, серед листів на столі, у гаманці, у скриньці для спідньої білизни.
Луїза милась тричі на добу, та тіло все одно свербіло. Руки і ноги в неї були вкриті закривавленими подряпинами, і одяг вже не міг це приховати. Служки дивилися на неї і шепотілися у темних кутках, що молода господиня збожеволіла, а Лаура тільки посміхалася собі під ніс і мовчала, ніби це зовсім її не цікавило.
Комахи розмножувались. Руді мурахи жерли її солодощі, маленькі букарки повзали попід стінами, колорадські жуки хрускотіли під ногами, коли вона крокувала кімнатою.
Коли Луїза приймала душ, і їй на голову впала жирна зелена гусениця, вона зрозуміла, що з неї досить, і написала листа Даніелю. Він не відповів їй, але натомість написав матері, і та покликала невістку до себе в кімнату щоб попити чаю.
У спальні Лаури було темно і смерділо чимось гидливо-солодким, наче хтось розбив флакон із квітковими парфумами. Свекруха запросила її сісти та запропонувала тістечко з кавою, але дівчина відмовилась, бо її останнім часом постійно нудило. Вони довго сиділи мовчки, роздивляючись одна одну, і ніхто не хотів розпочинати цю розмову.
– Ти якась дивна… – нарешті промовила Лаура.
Луїза зробила зусилля, щоб усміхнутися. Її свекруха ніколи б цього не зрозуміла. Її бліде обличчя було вкрито шаром пудри, погляд був нерухомим, ніби вона ніколи й не моргала очима, червоні губи вигнулися в якійсь дивній посмішці, та і вся вона була схожа на стародавню мумію, яку дістали з саркофагу і трохи причепурили.
Її сухе тіло було втиснуте у модну сукню, яка їй зовсім не підходила, довгі нігті були зігнуті, наче вона як та тигриця готувалася до нападу, але Луїза не була здобиччю.
Вона була звіром зі скрученим тілом і зламаними кігтями, хижою кішкою з вирваними іклами чи застарілою монстрицею, яка вже нікого не могла залякати. Дівчина її не боялася.
– Цей проклятий будинок наповнений маленькими чорними потворами. Клята споруда їх зжирає, потім блює ними, а Ви все заперечуєте. Навіщо Ви це робите?
Свекруха спробувала скривитись, показуючи огиду, але в неї не вийшло, бо м'язи обличчя, здавалося, застигли нерухомо. Вона була схожа на іграшкову ляльку чи на зловісну злодійку з дитячих книжок, але тільки не на добру літню пані, яку Луїза колись собі уявляла. Їй мало б бути десь шістдесят років, але вона виглядала дивним чином як тридцятирічна жінка.
– Ти знов вигадуєш якусь маячню? Я ж тобі казала, що в будинку немає жуків!
Луїза байдуже стенула плечима і глянула на потворний килимок біля дверей, вкритий мурахами немов огидним панцирем.
– Гадаю, Ви мені брешете. Ви щось підсипаєте у мої напої, чи не так? Намагаєтесь отруїти мене?
Свекруха аж зблідла від несподіванки, роззявила рота, але від злості не змогла вичавити з себе жодного слова. Луїза терпляче чекала на відповідь, розглядаючи величезного павука, що повзав по її білій руці. Їй вже не було страшно, та й огиди вона не відчувала. Вона вже давно нічого не відчувала.
– Та що ти таке верзеш? Мій син зробив тобі велику ласку, коли взяв за дружину, а ти наклеп на нас зводиш? Йому слід позбавитися тебе і знайти собі іншу дружину.
Луїза мляво пирхнула, адже не мала сил на суперечку, бо страждала від спраги, голова боліла, а ще серце скеміло. Вона відчувала себе старою і кволою, хоча їй було лише двадцять років.
Вона була жвавою і веселою дівчиною доки не приїхала сюди, займалась спортом, грала на скрипці, мала подруг, але тепер все докорінно змінилося. Хто ж був у цьому винен? Вона знала відповідь на це запитання.
Свекруха трохи змінилась з того моменту, як вони познайомились. Тонке ламке волосся перетворилося на пишне й блискуче, очі засяяли, шкіра обличчя стала гладенькою як у молодої дівчини.
– Нехай так і буде. Куди поділись всі інші його дружини? Я знаю, що їх було аж троє.
– Вони були брехухами. Я намагалася застерегти сина, та де там, він і слухати мене не захотів! Даніель надто легковірний.
Луїза підняла очі догори і побачила жирного слимака, який повзав по стелі. У горлі стало гаряче, і вона насилу проковтнула гірку слину, ледве стримуючи блювоту.
– Ви в цьому винні, але у мене немає жодних доказів. Ви п'єте людську молодість, саме тому маєте такий гарний вигляд. Ви й всіх цих дівчат звели з розуму, використали задля своїх темних цілей і позбулися як від непотрібного мотлоху. Де Ви сховали їхні тіла?
Лаура почервоніла наче якийсь помідор. Дівчина думала, що стара зараз дасть їй ляпас, але свекруха зуміла стриматися.
– Ти зовсім збожеволіла? Я напишу про ці безглузді звинувачення синові.
– Пишіть.
Лаура нахилила голову ніби вивчаючи невістку як якусь комашку, а потім в її очах щось промайнуло, якась зла думка, і обличчя зрізала широка посмішка.
– Тобі треба трохи відпочити. Ти добре спиш? Маєш стомлений вигляд. Я накажу служниці зробити тобі вітамінний коктейль. Ти любиш морквяний сік?
Горло судомно стиснулося наче її співрозмовниця вже влила їй у рот той сік.
– Нічого не буду пити. Я не довіряю жодній людині в цьому будинку.
– Це дуже поганий симптом. Ти не хочеш відвідати лікаря? Я маю на увазі спеціаліста, який зможе допомогти тобі позбутися нав'язливих думок.
Луїза відкрила рота щоб відповісти, але подумавши трохи, вирішила закінчити розмову, настільки вона була їй неприємна.
– Дякую за чай. Мені вже час йти до себе в кімнату.
– Нехай тобі насняться солодкі сни.
Дівчина сумно посміхнулася, підвелась на ноги і пішла зовсім неквапливим кроком, бо тіло чомусь її не слухалося. Уся зігнута, похмура, вона була більше схожа на привид, ніж на людину. Скривлені пальці тремтіли, тонкі зап’ястки хрускали, худий живіт стогнав і скавулів, та їсти вона не хотіла. В дзеркалі вона бачила не власне відображення, а якусь потойбічну істоту з мертвими очима, що ледь помітно сяяли божевільним світлом.
Хробаки купчилися під її ліжком, ховались попід ковдрою, у скриньках, пакунках та коробках, чорні п’явки приліпилися до підлоги і тільки й чекали, що вона ступить на них ногою щоб випити всю її кров, а метелики загрозливо ляскали крилами над її головою.
Шкіра вже мала якийсь дивний синюшний відтінок, була липкою та й смерділа вона чимось гіркуватим і гнильним. Під червоними від недосипу очима проступили тонкі блакитні судини, обличчя стало жовтим, а волосся почало випадати.
Вночі їй снився ліс, запах помаранчево-брунатного вогкого листя, чорної розритої землі і зламаних гілок. Холодне повітря було густим, тож вона не могла дихати на повну. Вітер роздавав їй ляпаси і колов голе тіло, обіймав її крижаними руками, кликав кудись, трава шелестіла під ногами наче щось підозрювала, гілки лупцювали її, смикали за коси, а дивні постаті гойдались і стогнали як поранені звірі.
Вона занурялася в ці сни як під воду, захлиналася крижаним повітрям, що випікало їй легені, хапалася за білі хмаринки, та не могла втриматись і падала в безодню. Ще їй снилася погоня, вона бігла кудись і чула за спиною тяжке дихання, бо хтось переслідував її. Такі сни наводили шалений страх, який змушував серце стукати десь у горлі.
Вона була твариною, яка прокинулась після зимової сплячки, людиноподібною гусеницею, яка перетворилася на небезпечного отруйного метелика, залишивши тепер вже непотрібне тіло.
Сни тікали кудись, швидко перебираючи дрібними волохатими лапками, і вона прокидалася вся спітнілою, важко дихаючи, нюхала нічну сорочку і кривила носа від огидного запаху. Її ступні були поранені та обліплені багнюкою, але причини чому вона не знала.
Жах клубився в її животі, заповзав у груди пекельно-гарячою змією і огортав її шию, від чого було боляче ковтати. У снах вона бачила мертві очі своїх попередниць, їхні роззявлені щелепи і висунуті язики. Вони лежали там, десь у лісі, серед купи гнилого листя і чекали на неї, а вона все ще не могла до них приєднатись.
Свекруха написала Даніелю, але Луїза не знала, яка в нього була реакція після прочитання листа. Він так і не приїхав.
Дні спливали, вітер прослизав крізь чорні тріщини в стінах і опалював їй ноги зимовим диханням, щури бігали повсюди, клацали щелепами і хльостали її довгими рожевими хвостами. Крізь діряву стріху вона бачила тоненькі сонячні промінчики, які продирались крізь темні дощові хмари, але це її не тішило.
Гидотні чорні жуки купчились на підлозі і кусали за ноги. Вони ніби не хотіти щоб дівчина покинула те місце, втекла звідти і була вільною. Лаура час від часу розглядала невістку і нишком радісно посміхалася, а в її очах виблискували якісь недобрі наміри. Луїза згасала наче обпалена свічка. Померлі дівчата кликали її. Вона весь час чула той тихий шепіт, який не вщухав, і не знала як собі зарадити.
Вона помирала і знала про це. Тіло стала холодним і не слухалось, рот вже не відкривався щоб вимовити хоч якусь дурницю, серце ледь билося у грудях, а в очах згасло світло. Свекруха випила всю її силу і залишила тільки порожню оболонку.
Одного дня вона прокинулася і побачила, що в її кімнаті не було комах. Ніхто не дзижчав, не шурхотів, не ляскав крилами і не цокотів. Підлога була чистою і блищала наче її хтось нещодавно вимив, стіни були сніжно-білими і весь її одяг пахнув польовими квітами.
Луїза відразу зрозуміла, що настав саме той день. Вона швидко вмила спітніле обличчя, одягла найкращу сукню і вибігла на подвір’я, де вже панувала весна. Легкий вітерець привітно дмухав їй в обличчя, сніг на землі розтанув, оголивши клаптики чорної землі, і пахтіло так солодко, ніби десь неподалік пекли тістечка. Вона закружляла у невпинному танці наче великий білий метелик, вклонилася маленьким блакитним квіткам, посміхнулася жовтій синичці, яка весело плескала крилами і стрибала з гілки на гілку.
Вперше за весь той час, що вона була у шлюбі, Луїза відчувала себе вільною. Білі хмаринки танцювали над її головою, сонечко ласкаво пестило її обличчя своїми промінчиками, дерева ввічливо шуміли гілками, наче вітались зі старою знайомою.
І той шепіт був не зловісним, а дружнім, адже ті померлі жінки хотіли з нею привітатися. Луїза радо посміхнулася і побігла вниз по тоненькій доріжці, яка в’юнилась поміж столітніх дубів.
Їхню схованку вона знайшла одразу. Три красуні причаїлися у старій шахті, вхід до якої був забитий дошками. Вони нудьгували, і ніхто не міг вгамувати їхній смуток.
Луїза торкнулася пальцями темного дерева і мимоволі сіпнулась, адже в палець встромилася крихітна скабка. Можливо це був якийсь знак, але вона не звернула уваги, бо мертві жінки кликали її до себе.
Дівчина вхопила стару дошку і з силою потягнула убік. Старі цвяхи попадали вниз, і прохід став вільним. Тьмяне світло десь в глибині печери приманювало її, тож Луїза вирішила не зволікати і пішла вперед.
Босі ноги ступали на гострі камінці і бите скло, отож ступні стали кровити, та вона невідступно йшла вперед наче якась механічна лялька, хоча біль і змушувала її час від часу схлипувати.
Злі тіні крутилися біля неї, гарчали, свистіли і тупотіли, але вона не звертала на сторонні шуми уваги, бо прямувала до своїх названих сестер. Ледь помітний вогник приманював її як нічного метелика, який не мав дожити до світанку, і вона йшла вперед, зачарована тим світлом.
Кістки під ногами хрускотіли, а кров хлюпала, і вона не знала, була це її кров чи ні. Стіни тріщали, камінці падали на голову, та вона вперто рухалася вперед аж поки не злилася з вогнищем, яке спалило її живцем.
Привиди гарцювали над її головою і глузували з бідолашної, поки вогонь пропалював її тонку шкіру і наповнював її душу гидким смородом. Жуки теж були там, обліпили темні стіни і спостерігали за видовищем, виблискуючи маленькими злими оченятками.
Вона померла. Напевно, свекруха написала листа Даніелю, в якому повідомила про зникнення молодої дружини, та Луїза не знала, чи написав щось її чоловік у відповідь. Дні спливали, весна поступилась місцем теплому літу, і одного дня вона почула, як гарчить машина десь неподалік.
Її коханий приїхав додому разом із п'ятою дружиною щоб познайомити обраницю з мамою. Луїза побачила, як неприязно усміхається свекруха, як кривить ніс коли ніхто її не бачить, і серце покинутої дівчини наповнилося сумом, бо вона зрозуміла, що буде далі.
Луїза не хотіла, щоб ця незнайома дівчина страждала так само, як вона колись, тому уночі прийшла до ліжка молодої дружини і зазирнула їй у вічі.
Вона хотіла все розповісти, попередити нову дружину про небезпеку, яка їй загрожувала, але як тільки Луїза роззявила рота, звідти почали вилазити жуки…