Справжній готичний детектив

конкурс


ho-ho-homicide

Коли інспектору поліції Віктору Гіллу повідомили, що з місцевої річки виловили труп Санта-Клауса, він жбурнув телефон об стіну і сильніше загорнувся в ковдру, рятуючись від холоднечі. Грудневий ранок пробивався крізь щілини у віконних рамах, у кімнаті стояв запах несвіжої кави і диму від сигарет, яким просякли усі меблі. Нікуди у такий паскудний день виходити не хотілося, як не хотілося, насправді, й у будь-який інший день.

Коли настирливий мобільник завібрував знову, Віктор незадоволено засичав і піднявся, щоб знайти телефон десь під ліжком, куди його відкинув попередній удар. Номер був невизначений.

— Інспектор Гілл слухає, — пробубонів Віктор у слухавку, сподіваючись, що на цей раз дзвонять хоча б з роботи.

— І ще раз здрастуйте, містере Гілл. Мабуть, першого разу у нас перервався зв’язок, — улесливо заговорив хтось на лінії, — але я сподіваюся, що ви мене-таки почули. За скільки хвилин вам буде зручно під’їхати?

— Пробачте, але хто ви, в біса, такий?

— Ах, вибачте, я не представився, — співрозмовник ніби й справді знітився. — Мене звуть Стів Беннетт, я старший водолаз з нашої пошукової команди. Мої хлопці щойно…е-е… знайшли дещо дуже незвичне. 

— Що знайшли? — гарикнув Гілл у слухавку. — Говоріть гучніше, не чутно ні чорта.

— Санта-Клауса, містере Гілл.

— Ви там подуріли усі, чи як? — розлютився інспектор. — Вам робити нема чого? Цілий ранок з цим Санта-Клаусом, це що, якийсь колективний розіграш?

— Ні-ні, містере…

— Я зараз подзвоню своєму начальнику, очікуйте на наряд, він-то з радістю послухає про вашого Санта-Клауса.

— У цьому нема потреби, Вікторе, — заговорив з телефона новий, знайомий голос. — Я вже тут. Тут, насправді, багато наших. Ніхто не розуміє, що саме сталося, але те, що ми знайшли — воістину лякає.

— “Тут” це де, шефе? — коротко спитав Віктор, а сам подумав: “Якщо цей Стів дійсно водолаз і навіть сам шериф приїхав на місце виклику, то ситуація справді, здається, серйозна”.

— На річці, Гілле. У нас, якщо ти не забув, одна річка, та і ти одразу нас побачиш з моста. Нас сьогодні важко не помітити, — шериф зітхнув.

— Зрозумів. Негайно вирушаю. Тільки скажіть, шефе, “Санта-Клаус” — це якесь зашифроване послання? Я такого коду за весь час роботи ні разу не чув.

— Не зрозумів? — перепитав шериф.

— Ну, Санта-Клаус же не справжній, чи не так?

— У цьому й річ, Вікторе. Боюсь, таки справжній…

 

***

 

Його знайшов рибалка, як це завше буває. 

52-річний Вільям Брукс, прокинувшись удосвіта, заварив собі чаю в термос, взяв снасті і вирушив до річки. Чоловік збирався приготувати рибну юшку на родинну вечерю, та навіть не здогадувався, що за пару годин єдиним, що клюне на гачок, виявиться тіло справжнього Санти. 

На вулиці Віктора зустрів гнітючий зимовий пейзаж: сніг, що давно втратив білизну, лежав брудними грудками на узбіччі шосе, небо було сірим і важким, немов готовим обвалитися на голову. Віктор зупинив свою побиту “тойоту” біля загородженої ділянки, показав вартовому офіцеру своє посвідчення і пірнув під жовту стрічку.

— Шерифе, — коротко привітав він начальника, який разом з водолазами стояв на льоду коло чималої ополонки. Один з чоловіків повернувся до Віктора і мовив:

— Інспекторе Гілл? Вітаю, — він простягнув йому руку, — ми з вами розмовляли по телефону.

Віктор пригадав, як розбуджений, репетував на бідолашного Стіва, посипаючи прокльонами, тому ніяково потис новому знайомому руку і примирливо мовив:

— Перепрошую, мені не варто було тоді так кричати…

— Нічого! Робота усіх нас колись доведе, — посміхнувся Беннетт. — Зрештою, не щодня маєш так улов, як ото сьогодні, — він підморгнув, — у буквальному значенні цього слова.

— Говорячи про улов, — втрутився шериф, — здається, ми готові підняти це на поверхню. 

Решта водолазів уже закінчили налаштовувати лебідки, тож за командою Стіва почали тягнути важіль. Віктор спершу мовчки спостерігав за їхньою роботою, а тоді, глянувши під ноги, спохмурнів.

— Крига точно все це витримає?

— Витримає. Її товщина більш як 15 сантиметрів, — голос у шерифа був якийсь скорботний, але Гілл вважав неетичним ставити питання особистого характеру. “Може сталось що. Не через виклик же він такий засмучений”, — вирішив інспектор, розглядаючи бліде обличчя свого начальника. Натомість, щоб розрядити обстановку, він мовив:

— Бляха, ну що за погода! Я ж постійно їжджу мостом, але ще тиждень тому усієї цієї криги наче й не було! — Віктор непевно засміявся, ніби пропонуючи шерифу зробити те ж саме.

— Так, Вікторе. Її не було, — задумливо кивнув чоловік, думками перебуваючи деінде. 

“Та що з ним сьогодні таке”, — почав було дратуватися Гілл, коли раптом з ополонки почало щось показуватися. Поліцейські відійшли, даючи більше простору водолазам, що працювали як заведені під чітким комадуванням Стіва. Темна вода в ополонці, розсічена великим сталевим тросом, затремтіла, коли з неї плавно виринули сріблясті полози саней, вкриті шаром льоду. Ледь піднявши їх на кілька сантиметрів над водою, механізм зупинився, щоб відрегулювати силу. Тоді водолази знову взялися за роботу і за кілька хвилин перед офіцерами поліції у повітрі висіли яскраво-червоні автентичні сани, які так часто можна було побачити у тематичних парках та торгівельних центрах напередодні Різдва. Доки водолази відчепляли сани, щоб перенести на землю, копи зосередилися на фігурі, яка була прив’язана до саней колючим дротом. Добре збережений чоловік, неначе зроблений з воску, у червоних штанях та кожусі, обважнілих від води. Білосніжна борода. Довге сиве волосся. 

— Ніхріна ж собі… — вирвалося в одного з молодих офіцерів, що стояли неподалік. Шериф зиркнув на нього з роздратуванням, наче хотів сказати: “Чого ти дивуєшся, я за свою набагато довшу практику й не таке бачив!”

Біда була в тім, що він не бачив. Ніхто з них не бачив.

— Ну що, інспекторе Гілл, тепер ви вірите, що це не розіграш? — басисто зареготав Стів, налягаючи вкотре на важіль. Його колеги вже переносили замерзлу конструкцію на берег. Жодної крові, жодних слідів насилля. Обличчя чоловіка було зморшкуватим, але неушкодженим. Ніяких слідів боротьби на тілі, про що засвідчили щойно прибувші судмедексперти, які одразу постановили, що тіло — справжнє. Людське.

Але Віктор Гілл не дивився ні на сани, ні на старого чоловіка. Його погляд був прикутий до сірувато-коричневих трупів, які водолази вже виймали з води. 

Це були північні олені. І їх було дев’ять.

 

***

 

З вікна кабінету скрапував конденсат. Слідчий Конрад Квілл розвалився у скрипучому кріслі; зношений плащ звисав зі спинки, ледь торкаючись підлоги. Темні очі чоловіка лукаво блищали, а скривлені в посмішці губі затисли цигарку. Віктор нервово постукував по столу своєю кульковою ручкою, виражаючи помітне роздратування компанією.

— Ну, і шо? Санта пішов на дно, — проголошує врешті Конрад, видихаючи клуби диму. — Зараз малеча вдома ридає, бо хтось їхнє Різдво, холєра ясна, потопив, — він заходиться сміхом, так голосно і неприродно, що на столі майже трясеться чашка з залишками кави. Гілл думає, чи це не від протягу крізь незачинене вікно.

Шериф Ґрімс навіть не здригнувся. Його смутний погляд був спрямований на голі покручені дерева вдалині, і в якийсь момент Віктора доконало, що в цьому тріо він, вочевидь, найзібраніший. 

— Може ти припиниш, Квілл, га? — Гілл кинув ручку на стіл, ледь стримуючись, щоб не натовкти колезі пику. — Ми на роботі, хай йому грець!

— Ой, не вчи мене жити, — ліниво відмахнувся Конрад, навмисно струшуючи сигарету повз попільничку. — Давайте серйозно, хто вб’є Санту і лишить його в річці? Крампус? Чи може Грінч? — він знову засміявся, грубо й надривно, мов скрегіт металу об замерзлий асфальт. Гілл добре пам’ятав цей звук, бо саме його чув сьогодні зранку, коли допомагав штовхати санчата до поліцейського фургону.

— Ти… ти ідіот, Конраде, — Віктор підірвався з-за столу, його пальці вп’ялися в деревину. — Це мертва людина! Ти взагалі здатен це зрозуміти чи для тебе це чергова гра? Тут все набагато серйозніше, ніж здається на перший погляд.

Квілл спокійно затиснув цигарку в пальцях, а тоді підвівся і підійшов до Віктора впритул, зустрічаючись поглядами.

— А мені що? Чи ти гадаєш, це якесь чортове пророцтво? Санта помер — і тепер світ впаде? — його голос став зневажливим, але стишився. — Слухай, Гілл, якщо ти не з нормальних — йди складай свої містичні теорії деінде.

Шериф важко зітхнув. Він нарешті відвернувся від вікна і тепер похмуро оглядав сцену, що відкрилася перед ним.

— Досить, — врешті виплюнув він. — Обидва, досить. Що маємо, те маємо. Наша робота — розібратися в ситуації, а ви двоє зовсім ніяк цьому не сприяєте.

Ґрімс зі скреготом відсунув стілець і всівся навпроти Віктора. Світло з вікна відтіняло мішки під очима чоловіка, через що шериф здавався постарівшим на декілька років. Віктор, усе ще стискаючи край столу, кивнув і повільно опустився назад на стілець, але його очі залишалися прикутими до Конрада. Той, у свою чергу, лише знизав плечима й підштовхнув до шерифа теку з протоколами, нахабно зачепивши при цьому Вікторову руку. Шериф же дістав із внутрішньої кишені пальта маленький пакет для доказів і поклав на стіл.

— Знайшли це в кишені загиблого, — промовив він тихо, ніби сам до себе.  

Віктор нахилився вперед, уважно вдивляючись у вміст пакета. Усередині виднівся зім’ятий клапоть паперу, просочений водою. Конрад кинув на папірець швидкий погляд, знову затягнувся й пирхнув.  

— Нічого собі, записка. Що там написано, "хохо, вітаю з Різдвом"? — він гигикнув, але сміх був помітно нервовішим, ніж раніше.  

Віктор обережно розкрив пакет та витягнув записку рукою в латексній рукавичці. Напис на папері майже повністю розтікся, літери були нерівні, наче написані тремтячою рукою:  

"Він бачив, як я впав"

— Що за…? — Віктор замовк, обдумуючи прочитане. Хто впав? Про що це взагалі?  

Ґрімс відкинувся на спинку стільця, його очі заплющилися.

 — Шерифе, що це все означає? — запитав Конрад, вперше за всю зустріч виявивши цікавість, хоча його погляд й залишався байдужим.

Шериф відповів не одразу. Він провів рукою по чолу і потер перенісся, тяжко зітхаючи. 

— Це почалося два роки тому. Як і сьогодні, майже за два тижні до Різдва. Не заперечуєш? — шериф кивнув на пачку цигарок Конрада, на що той тільки люб’язно витяг з кишені запальничку. “Авжеж, — подумав Віктор, — яким ідіотом би ти не був, до керівництва треба підлизуватись”.

— Два роки тому я отримав першу записку, — продовжив шериф. — Вона була пришпилена до ялинки в центрі міста. На ній було написано: “Святі дні розпочнуться з падіння. Він усе бачить”. В той день з ялинки зірвалася одна прикраса, прямо на голову маленькій дівчинці. Вона померла дорогою до лікарні. Коли оглядали кріплення, на яких ті іграшки трималися, то подумали, що хтось просто пожартував, але записку передали до поліції. Невідомо, хто міг причепити її так високо і міцно.

— Ну, класика, — Конрад похитав головою. — Фільми жахів і то більш винахідливі будуть.

Ґрімс знову затягнувся, ніби шукаючи підходящі слова, але після паузи його голос прозвучав ще тихіше.

— Якимось чином ця інформація про записку просочилася у маси. Тоді одразу розповзлися чутки. Люди казали, що чули у лісі крики, потім знаходили мертвих воронів. Десятками. Просто падали з неба, мов чорний сніг.

Віктор насупився, відчуваючи, як по спині повзуть мурахи. Конрад, який завжди був скептичним щодо таких історій, теж замовк.

— Вважали, що це якась хвороба, що птахи масово потруїлися. Але потім почалося щось гірше, — шериф більше не дивився на колег, його погляд блукав десь далеко, мовби він знову переживав ті події минулого. — Корова в одного фермера народила теля з двома головами. А вже за тиждень той фермер повісився в своєму сараї без жодної прощальної записки. Просто так.

Конрад пирснув, але нервово. Його цигарка затремтіла в пальцях, попіл обсипався прямо на стіл. Ґрімс не звернув на це уваги, він продовжив, наче говорив більше до себе, ніж до колег:

— Спершу я не звертав на все це уваги — думав, якісь вигадки, як завжди. Не треба шукати зв’язок там, де його нема. Але ось, мене знову наздоганяють ці записки про падіння. 

— Розберемося, шерифе, — заспокоїв його Віктор. — Не забивайте дурним голову. Санта-Клауси хай падають, головне — щоб вистояла поліція і віра людей в наші сили. Ми все з’ясуємо.

— Хотілося б вірити, — сумно кивнув шериф.

Конрад мовчки подивився на колег, а тоді чмихнув і дістав із пачки ще одну цигарку.

 

***

 

— Вікторе, це ви? — почулося звідкілясь. Гілл зупинився і напружився, витягши з кобури револьвер. Голос був йому знайомий, але не був причиною втрачати пильність.

— Покажися! — гаркнув інспектор.

З темряви провулку наближався високий чоловік у потертому пальті. Віктор, одразу упізнавши його, полегшено видихнув і заховав зброю, хоча його посмішка й помітно зів’яла. 

Більше ніж ідіота-Конрада і зимовий холод, Віктор Гілл не любив лише репортерів. Але на відміну від слідчого, який був, хоч і тупим, зате передбачуваним, журналіст, що стояв зараз перед Віктором, мав розумні зелені очі й ставив надто багато незручних запитань. Це був Елайджа Мораг на прізвисько "Чорнильний Кіт", яке він отримав за свій хижий нюх на сенсації і вміння знайти бруд навіть у найбездоганнішій репутації. Віктор переконував себе, що з такими людьми, як Елайджа, варто було товаришувати бодай через те, що подальшу репутацію будь-якої публічної особи вирішували саме вони.

— Ви вже чули про Санта-Клауса? Кажуть, його знайшли під мостом, — одразу випалив Елайджа, не даючи Гіллу й слова вставити. — Це ж просто сенсація! Як ви вважаєте, це пов’язано з тим, що два роки тому з центральної ялинки впала прикраса?

Віктор лише скосив очі на журналіста і пробурмотів:

— Ти надто захоплюєшся своїми вигадками, Коте, — він похитав головою. — Запевняю тебе, що цього разу твій апетит до сенсацій залишиться незадоволеним. Шериф і слідчий зараз на аутопсії, мене відіслали додому. Звіт патологоанатомів буде незабаром. Якийсь маніяк невдало пожартував та й все, — переконливо мовив Віктор.

— А я так не думаю. Вип’ємо?

Віктор кивнув, навіть не подумавши відмовити, і вони попрямували до найближчого бару. Це був старий-добрий паб "Підзорний", з яким у Гілла за все своє життя вже склалася досить тісна історія: він ходив туди часто, занадто часто, аби думати про те, що насправді його життєві вибори давно не сходяться з переконаннями. Ну а для того, щоб приховати розмову від чужих вух, кращого місця ніж ця забігайлівка годі було й шукати!

І хоча Елайджа Мораг не був найкращою компанією на вечір, але Віктор справді дбав про свою репутацію і не хотів зайвий раз провокувати старого знайомого. Йому й так, як він вважав, пощастило потрапити в те вузьке коло осіб, яких найменше поливав брудом Елайджа у своїх статтях. Для поліцейського мати журналіста під рукою — як мати власного нотаріуса чи персонального лікаря.

Вони зайшли до смердючого бару через чорний вхід, який для постійних клієнтів завжди лишав відчиненим власник, пройшлися довгим вузьким коридором і всілися в кутку один навпроти одного. Віктор махнув рукою знайомому бармену, а Чорнильний Кіт з цікавістю озирався по сторонах.

— То ти вже пишеш статтю, га? — запитав Віктор, відпиваючи з щойно принесеного йому келиха. — Ким я стану на цей раз? Може, “невдахою-інспектором” чи “слідопитом без сліду”? Хоча, друге більше підійшло б Конраду, — він реготнув.

Елайджа лише загадково посміхнувся і, не відповідаючи одразу, сягнув у кишеню за нотатником.

— А чому б і не “справжній мисливець на передріздвяних хуліганів”? — кинув він, шкрябаючи власну вигадку на папері. 

Віктор знову пригубив віскі, намагаючись зрозуміти, чи образа це, або ж черговий жарт журналіста. Між двома чоловіками зав'язувалося психологічне протистояння, але єдиною задачею Віктора було захистити свою честь і не видати ніякої важливої інформації стосовно розслідування. З першим він поки справлявся на ура.

— Невже ти більше не збираєшся ображати мене на кожному кроці? 

Кіт підняв погляд, почухав підборіддя кінчиком ручки, перечитуючи власну писанину, а тоді нарешті відволікся на своє питво, що досі стояло нетронутим.

— Не переживайте, Вікторе, мені все одно поки нема чого про вас писати, хіба якщо ви не дасте мені якихось цікавих деталей.

— Усім вам лише одне від мене треба, — сумно всміхнувся Віктор, обводячи пальцем вінця келиха.

— Ну нащо ж одразу так грубо, — промуркотів Елайджа, відставляючи віскі назад на стіл. — Ми з вами маємо спільну мету — захищати людей. Ви — від небезпеки, я — від дезінформації.

— Тільки-от методи у нас помітно різняться, — зауважив Віктор.

— Ви прийняли моє запрошення. Привели мене сюди. Я був би вдячний, якби отримав відповіді на бодай кілька запитань, — голос журналіста раптом посерйознішав, від звичної грайливості та улесливості не лишилося ні сліду. Кіт зрозумів, що витягувати з інспектора свідчення доведеться так, якщо добровільно він нічого розказувати не бажає. — То що у вас там трапилося?

— Труп чоловіка у костюмі Санта-Клауса, знайдений під кригою старим рибалкою на лівому березі, — відзвітував Гілл коротко, мов на допиті. Він наперед знав, що з цих чотирнадцяти слів Елайджа без докорів сумління зробить сорок.

— І все? — перепитав журналіст, здіймаючи брову.

— Ще були різдвяні санчата і дев'ять мертвих оленів. Деталі встановлює шериф і слідчий.

— Ясно. Які думки шерифа з цього приводу?

— Не можу сказати.

— Чи знайшли ще щось незвичне на місці події?

— Не можу сказати.

— Вікторе, я попередив, — почав було злитися Кіт, розігрітий суперечкою і спиртним. — Ви втрачаєте свій єдиний шанс піти з цієї історії непоміченим. Знаєте, редакція багато мені платить, а може платити ще більше. Щось про вас вигадати я можу і без ваших відповідей.

— Він бачив, як я впав.

— Що?

— Записка, яку знайшли в кишені “санти”, — Віктор нахилився ближче. — “Він бачив, як я впав”. Ми поки не розуміємо, що вона означає, але можливо ти, Коте, знайдеш відповідь? — ледь чутно прошепотів він.

           Після цих слів Елайджа миттєво змінився в обличчі. Зіниці зменшилися, але не від збудження перед сенсацією, а від страху. Віктор задоволено відкинувся на спинку стільця, спостерігаючи за тим, як журналіст відставляє свій келих на стіл тремтячою рукою і згортає нотатник.

— Уже маєш якісь здогадки? — ліниво запитав Віктор, крутячи в руках спорожнілий келих.

— Ні, ні. Дякую, що поділились.

— Ще по одній? 

— Ні, дякую. В мене тут ще є, — кивнув Елайджа на свій майже повний келих. — Я повідомлю вас, якщо знайду щось, що могло б допомогти розслідуванню.

— Добре, — примирливо мовив Віктор, підводячись, — але намотай собі на вус, Коте. Будь-яка зайва інформація, що спливе, бодай одне речення… Якщо мене звільнять — я знатиму, хто в цьому винен.

Елайджа спідлоба зиркнув на нього, зелені очі пашіли неприязню.

— Не бісіть мене, Вікторе.

— І на думку не спало б…

 

***

 

Кіт стримав своє слово. Уже за тиждень містом розповзлися чутки про кінець світу. “Різдвяні передвісники апокаліпсису: Як поліція заплющує очі на страхітливі події”. Стаття була безжальною і викривала все те, що відбувалось у місті, але замовчувалося поліцією.

Віктор жбурнув газету на стіл і затримав погляд на заголовку. Він відчув, як від злості затремтіли руки. “Що ж, принаймні про записку він нічого не написав”. Єдиним, що сподобалося Гіллу, був опис слідчого Квілла у настільки гротескних барвах, які тільки можна було собі уявити.

З моменту публікації статті серед населення стала ширитися гнітюча атмосфера безнадії і занепаду. Продавці у різдвяних крамничках сиділи без роботи. Діти плакали. Різдво, яке ще недавно здавалося святом надії і родинного тепла, тепер було скасоване. Лиш вітер рвався крізь вузькі порожні вулички, і в кожному його пориві відчувався холод, що проникав до кісток, змушуючи людей ховатися в своїх будинках від страшного зовнішнього світу.

Віктор закинув голову назад, намагаючись заспокоїти нерви. Газета, яку він щойно прочитав, досі маячила перед його очима, але вже не так сильно хвилювала його. Проте щось у тому заголовку не давало спокою. “Різдвяні передвісники апокаліпсису” звучало як цілеспрямоване і нечесне перекручування фактів. Ніби натяк на записку. Гілл схопив домашній телефон і набрав номер Елайджі. Тривожні думки знову закрутилися в голові. Скільки він ще це терпітиме? Поліція з усіх сил намагалася заспокоїти людей, та після виходу такої грубої статті шанси в них стали ще нижчими, ніж температура за вікном. У телефоні щось клацнуло, а тоді ввімкнувся автовідповідач. Віктор зітхнув і поклав слухавку. “Цікаво, він справді зайнятий чи просто морозиться?”

Коли телефон несподівано задзвонив, Віктор схопив трубку, готуючись виплеснути на Кота свою гнівну тираду.

— Гілл, ти вже бачив статтю в газеті?

— А, шерифе…— трохи розчаровано вимовив Віктор, — Я якраз хотів вас про це запитати.

— Це просто якийсь кошмар! Весь ранок телефонують розлючені мешканці! Не хочеш приїхати на роботу і попрацювати прес-секретарем?

— Чекайте, це ще не все. Я не можу знайти Елайджу. Додзвонитися неможливо.

— Якщо цей сучий син думає, що зможе просто так вислизнути від відповідальності за свої слова, то він помиляється. Лишилося декілька днів до Різдва, а настрій у людей випарувався, і все через його дурнувату статтю…

— Добре, шефе, чекайте на мене протягом двадцяти хвилин. Якось дамо собі раду, — заспокоїв його Віктор.

— Розраховую на тебе.

Гілл вже збирався повісити слухавку, коли шериф несподівано гукнув:

— А, ледь не забув тобі розповісти! Я, власне, тому й подзвонив….

— Що там таке?

— Надійшов остаточний звіт учорашнього розтину. І тобі було б цікаво на нього поглянути.

— А конкретніше можна? На що саме звернути увагу?

— Ми зі слідчим Квіллом учора на власні очі все бачили. Чоловік, ну, той що “санта”... він мертвий…

— Ніфіга собі, — реготнув Віктор, — а ви що, шерифе, очікували побачити його живим?

— Він мертвий, Гілле, а причину смерті неможливо встановити.

 

***

 

— Зовнішніх пошкоджень немає, внутрішні органи теж цілі, відсутні ознаки серцевого нападу, померлий нічим не хворів…— Гілл швидко гортав сторінки звіту, паралельно відповідаючи на дзвінки наляканих міщан. Він заспокоював їх, казав, що журналіст усе перебільшив, запевняв, що поліція вже майже все розкрила. Шериф у тому ж кабінеті бубонів собі під носа щось невиразне, доки на фоні дуже навіть виразно лаявся розлючений на Елайджу Квілл.

“Особу померлого встановити не вдалося, — прочитав Гілл, — у тілі було знайдено чужорідний предмет, поміщений у м’які тканини невідомим способом”.

Тремтячими руками Віктор витягнув з купи документів пакетик з “чужорідним предметом” і затамував подих, коли зрозумів, що це ще одна записка.

“На денці келиха схована мить

Двоє пили, а тепер він спить”

Віктор маніакально перечитував написане, відчуваючи, що упускав щось вагоме. “Двоє пили”, — невже це про нього самого і Кота? Віктор роззирнувся кімнатою в пошуках шерифа.

— Шефе? З Елайджею Морагом так і не змогли зв’язатися?

— Ні…— шериф Ґрімс почухав потилицю, а тоді подивився у вікно, за яким почав згущуватись туман. — Сьогодні видимість низька, може, він поїхав кудись і лежить без свідомості в ДТП. 

— Про ДТП протягом останніх кількох годин не повідомлялося! — відповів з сусідньої кімнати офіцер.

— Нам треба перевірити його квартиру, ходімо, — Віктор згріб папери у великий конверт, підвівся і вирушив до виходу.

— Поділишся здогадками? — поцікавився шериф.

— Ні, не зараз. Не хочу розганяти паніку передчасно.

“Якщо ця записка і не має жодного стосунку до нас… Чорт, ні, звісно ж має! Двоє пили… Тільки як вони це дізналися..? Як помістили записку в тіло? Розтин був приблизно в той же час, що і наша з Котом зустріч, її неможливо було передбачити заздалегідь…”

Віктор враз застиг; весь його світ наче втратив тверду основу. “Хай би як не було, згідно з запискою, один з нас мусить померти”.

 

***

 

Усередині салону поліцейської автівки — напружена тиша, яку супроводжувало лише монотонне гудіння двигуна. Усі місцеві копи знали адресу Чорнильного Кота, тож рішення навідатися до нього в гості було найоптимальнішим на даний момент, з огляду на той факт, що на зв’язок журналіст так і не вийшов.

— Що ти про це думаєш? — порушив мовчанку шериф, тримаючи кермо двома руками і вдивляючись у туман попереду. — Навряд чи це простий збіг…

 — У моєму житті давно немає збігів, — відповів Гілл, стискаючи в руках пакет із запискою. 

Вищання гальм розрізає вуличний холод. Віктор вистрибує з машини і кидається до під’їзду; збігає сходами нагору і грюкає кулаками у двері потрібної йому квартири.

— Елайджо?

Відповідає йому тільки тиша.

У квартирі холодно, хоча Котовий електрообігрівач працює безперервно та навіть зараз досі був приєднаний до мережі. Віктор виставив перед собою пістолет не замислюючись про те, що зі сторони його дії можна було розцінити як вторгнення.

Кімнати тонули у тьмяній сірості, яка просочувалася крізь фіранки і вицвілі шпалери. На білосніжній поверхні кухонного столу виднілися розмиті чайні колечки від чашок, які ставили на одне й те ж місце впродовж багатьох років. Біля стіни, під картиною із зимовим пейзажем, розташувалася дерев’яна етажерка, де акуратно розкладені книжки чергувалися з випадково покладеними дрібничками. Віктор кілька секунд розглядав картину, яка здавалася теплішою, ніж Котова порожня квартира. Та Віктор знав, що Кіт тут, нікуди не поїхав, бо вони з шерифом побачили машину журналіста під під’їздом.

Віктор впевнено пройшовся квартирою, зазирнув у ванну кімнату, комору, навіть у кухонні шафки — усюди панувала безжиттєва порожнеча. Його власні кроки здавалися надто гучними в цьому дивному просторі.

— Елайджо! — покликав Віктор. — Ти вдома?

На високому столику Гілл помітив чорний стаціонарний телефон зі знятою слухавкою. Поруч лежав розкритий блокнот, але на його сторінці був лише один запис: "11:40. Треба поговорити з Віктором".

Гіллове серце стислося. Чому Елайджа не подзвонив? “Щось не так. Дуже не так”.

Квартира починала тиснути на нього. Усі ці деталі — недопита чашка кави на підвіконні, покинутий блокнот, зім’ятий плед на дивані — ніби кричали про присутність Елайджі, але його самого ніде не було. 

Віктор зазирнув до спальні, де температура повітря була майже така ж низька, як і на вулиці. У кутку стояла велика пташина клітка. Журналіст неодноразово згадував, що мав папугу, бо йому зовсім не було з ким поговорити, попри професію, що передбачала постійне спілкування, але коли Віктор, обережно ступаючи підлогою, підійшов ближче, то виявив, що клітка порожня. На застеленому ліжку лежала розкрита спортивна сумка, з якою вивалювалися поспіхом накидані речі.

— Коте? — Віктор присів, заглядаючи під ліжко. Відчуття тривоги посилилося. “Елайджа був тут, у цій кімнаті. Він збирав речі, щоб кудись поїхати. Щоб утекти”. 

Слабкий, але чіткий скрип привернув Вікторову увагу. Він обернувся — у спальні було відчинене вікно, яке хиталося на вітрі і гупало об раму. “Ясненько. Це пояснює, чого тут такий дубак”. Холодне повітря вже потроху різало йому легені, але Віктор вперто підійшов ближче, зморщивши носа. Туман за вікном густо затягнув околиці, мов товста ковдра. На підвіконні були подряпини, наче від нігтів.

На столі, притиснутий лампою, лежав вирваний із нотатника аркуш. Віктор підняв його й відчув, як серце стислося у передчутті лихого. Він би не стояв так довго у порожній квартирі свого знайомого, якби той просто раптово побіг до цілодобової крамнички за хлібом. Щось тримало Віктора всередині, не давало йому рухатися швидше, але в той самий час стрімко підводило до страшного усвідомлення ситуації.

"Вони вже йдуть по мене. Дарма я в це поліз", — було сказано в цидулці.

Слова були ледь розбірливі, ніби писані в поспіху. Віктор проковтнув ком у горлі і, притримуючись за пошкрябане підвіконня, визирнув назовні, наперед знаючи, що він побачить унизу.

– Елайджо… – прошепотів Гілл, видихаючи пару.

Уже за кілька хвилин квартирою загиблого журналіста снували поліцейські, лишаючи за собою доріжки брудного розталого снігу.

 

***

 

— Я все одно не розумію, як це могло статися, — прохрипів Віктор, не стримуючи розпачу в інтонації. 

— Вікторе, спокійно, — мовив шериф, хоча в його голосі бриніла сама байдужість, — ми обов’язково все з’ясуємо. Поки що скидається на сплановане самогубство. Якщо він збирався зателефонувати тобі, то, можливо, хотів попрощатися.

Віктор похитав головою, не вірячи власним вухам. Він ніяк не міг зрозуміти, що могло настільки сильно налякати Кота. Невже він став черговою жертвою вбивці, ще одною ланкою цього страхітливого ланцюга, просто підібравшись занадто близько? 

— Він все одно мені ніколи особливо не подобався, — гмикнув шериф.

— Про мертвих або добре, або нічого, — прошипів Віктор, відчуваючи, як закипає в нього кров.

— Нічого, крім правди, — уточнив шериф. — Погодься, Гілл, він часто ліз не в свої справи. Журналістські розслідування усі зводяться до однакового результату, ти ж знаєш. 

— Я… мабуть, пройдусь, — зрештою мовив Віктор, розвертаючись до вхідних дверей. Йому не хотілося більше ні хвилини лишатись у квартирі свого покійного товариша, де недосвідчені офіцери недбало пакували Котові речі.

— До речі, не раджу тобі проходити повз тіло, — гукнув наостанок шериф. — Висота тут пристойна, сам розумієш, що від нього лишилося… а може й з вікна вже бачив…

Інспектор ці слова проігнорував і швидко пройшов до виходу, затримавшись тільки щоб повісити назад на стіну маленький календар, який він випадково зачепив плечем. Коли Віктор нахилився, щоб підняти календар, він побачив яскраво-червоні хрестики, що позначали певні дні. Чоловік озирнувся: переконавшись, що інші надто заклопотані роботою, він погортав календар, але окрім листопада і грудня місяці були недоторканими. “Дивно, — думав Віктор. — Чому Кіт не повідривав аркуші з місяцями, що давно минули, але в той же час зосередився на грудні і листопаді?” Віктор ще раз обернувся, але на нього так само не звертали уваги. “Він щось помітив, — зрозумів Гілл, — цей календар не був потрібним йому, доки ми не знайшли “санту” і Елайджа не почав власне розслідування. Ну а хтось мусить його завершити”.

Він обережно згорнув календар і поклав до внутрішньої кишені куртки, а тоді тихо вислизнув з квартири.

 

***

 

— Ось, — Віктор розгорнув перед шерифом та надивовижу зацікавленим Квіллом великий надрукований календар, який охоплював три роки, — за весь час ми отримали чотири послання від убивці, і я, здається, знайшов закономірність.

           Віктор мав вигляд людини, яка занурилася в роботу на добрячі кільканадцять годин. Його втомлене обличчя цілковито себе виправдовувало: з того моменту, як він переступив поріг власної квартири з Котовим календарем під пахвою, пройшла майже доба, протягом якої він постійно перечитував власні нотатки і намагався зібрати докупи якусь правдоподібну теорію. Зрештою, осяяння навідалося до нього за вечерею: інспектор підскочив, ледь не перевернувши на себе келих з кальвадосом, а тоді чимдуж побіг до телефона, щоб домовитися з шерифом про зустріч наступного дня. Решта ночі в Віктора пішла на друк власного календаря, на якому він і планував тепер пояснити колегам усе, що зрозумів.

— Першу записку шериф знайшов два роки тому, а саме 21 грудня 2008 року, — Віктор тицьнув пальцем на позначену дату. — Вона була причеплена до центральної ялинки.

— Підтверджую, — пробубонів шериф. — І що це нам дає?

— Наступну, — вів далі Віктор, — було знайдено у кишені мертвого чоловіка в костюмі Санта-Клауса. Сьомого грудня. У той самий день пізніше ми знайшли ще одну записку, під час аутопсії, правильно?

Ми знайшли! — пирхнув Конрад, роблячи затяжку. — Дехто в цей час вдома прохолоджувався.

Декому варто заткнутися і послухати мене, — гаркнув Гілл. 

— Так, Конраде, нехай говорить, — несподівано підтримав шериф, викликавши у Квілла подив, а у Віктора — гордість.

— Сьомого грудня з тіла “санти” вийняли повідомлення з фразою “двоє пили, а тепер він спить”, що відсилала до покійного Елайджі Морага, з яким я зустрівся в барі того ж дня. Але на чому я хотів би наголосити… — Віктор підняв погляд з календаря і подивився на зосереджені обличчя колег, а тоді продовжив: — Що скоріш за все, одну з записок помістили у тіло чи кишеню “санти” раніше. Думаю, 21 листопада цього року, коли чоловіка і вбили.

— Чому 21? — спохмурнів Ґрімс. — Ти вже вибач мені, Вікторе, але логіку поки бачиш тут лише ти.

— Та зачекайте, — махнув рукою інспектор. — Ми відраховуємо дні не до Різдва, як вважали раніше. Усі ці записки нам видавали за розписаними датами: за два роки до “дня Х”, тоді за місяць, тоді за два тижні, і, нарешті, за день.

— Ну і що це за “день Х”? — запитав Конрад, незадоволено соваючись у кріслі.

— 21 грудня 2010 року. День зимового сонцестояння. Як ви могли помітити, у цього химерному візерунку повторюються цифри “2” і “1”. Як в самому “відліку”, так і в обраній даті: 21.12.2010.

— Неймовірно, — здивувався шериф, погладжуючи вуса. — Як тобі тільки вдалося це помітити?

— Насправді, мені допоміг календар Чорнильного Кота, — почухав потилицю Віктор. — У ньому були позначені лише дні у листопаді й грудні. Може бути і таке, що це проста випадковість, та як на мене, Елайджа максимально наблизився до розгадки. Якщо ми будемо діяти обережно і спільно, то в нас набагато більше шансів закрити цю справу.

Квілл з шерифом перезирнулись, але кивнули на знак згоди. “Дідько, промовився, — примружив очі Віктор. — Сподіваюсь, вони не питатимуть, чому я просто викрав календар з квартири журналіста, нікому не повідомивши”.

— Сама дата обрана невипадково, — продовжував Віктор, відвертаючи загальну увагу від календаря, — деякі дохристиянські вірування вважали цей день сакральним. Натомість вони заперечували Різдво, як і Санта-Клауса, тому що це суперечило їхнім релігійним поглядам.

— Це яким таким? — уїдливо запитав Конрад.

“От сволота. Я й не сумнівався, що він запитає”, — розізлився Віктор.

— Не знаю, — відповів він чесно, — але я здогадуюсь, що у них не ті ж святі, що й у нас. Тож спочатку вони вбивають людину ялинковою прикраса, влаштовують кілька вистав про мертвих воронів і ще якусь фігню, а тоді роблять жертвоприношення оцього “санти”. “Дні розпочнуться з падіння”, — ця фраза мала на меті пожартувати над дитиною, яку вбила падаюча іграшка, а також попередити про Санту, який теж “впаде”. Все було сплановано заздалегідь. Тепер у нас залишилося усього кілька днів перед фінальним актом.

— Йой, невже я таки виявився правим! — зрадів Конрад, ледь не підстрибуючи на місці від щастя. — Я ж казав тобі, що то або Грінч, або Крампус, йолопе! Ще на самісінькому початку! Люди просто, бляха, не люблять довбане Різдво. Ніфіга собі, Гілл, та ти геній… Шерифе, може підвищимо йому зарплату? — вдавано занепокоєно запитав він.

— Облиш це, Конраде, — дорікнув шериф, повертаючись до Гілла. — Тільки чому ти такий певний, що “фінальний акт” відбудеться саме цього року? Чи не може бути, скажімо, так, що це 21 грудня 2021 року? Або 2121? Може, вони до того часу ще більше записок надішлють, хтозна.

— Та й буде це вже не наш клопіт, я, особисто, піду на пенсію, — пробурмотів Конрад, закидаючи ноги на спинку сусіднього порожнього крісла.

— Ви знаєте, що перед тим, як покінчити з життям, Кіт залишив на столі власне передсмертне послання, — Віктор дістав з кишені пожмаканий папірець, кахикнув і прочитав: — "Вони вже йдуть по мене. Дарма я в це поліз". Із цього я зробив висновок, що він знав трохи більше за нас, тому й злякався. Наразі, оце й усі мої здогадки.

— Здогадки, засновані на припущеннях, — звузив очі Квілл. — Не надто переконливо. До того ж, забагато чого тут не збігається.

— Зараз у нас обмаль часу, — рішуче мовив шериф. — Якщо справді існують люди, які знаходяться у подібній “секті”, чи що б воно там не було, то нам краще подумати, де вони переховуються, або принаймні встановити зв’язок між ними й особою загиблого, щоб швидше всіх убезпечити, тим паче перед святами.

— Нема потреби. Вони спеціально стерли усі сліди. Обрали людину, у якої немає ні імені, ні знайомих. Жодної історії. “Ваш Санта-Клаус — безликий, у нього навіть нема особистості”, — ось, що вони намагаються цим сказати. Скоріш за все, це місцевий безхатько, про якого не вели жодної документації.

— Слушна думка, — погодився шериф. — Дякую за роботу, Вікторе. Твій внесок у це розслідування — неоціненний; якщо чесно, я був такий загублений… а зараз все наче стало на свої місця. Треба вислати кілька патрулів, щоб обшукали усі райони.

— Зараз організую це, — Квілл підхопився на ноги і швидко залишив кімнату, не бажаючи слухати, як шериф хвалить Гілла. Віктор самовдоволено посміхнувся йому вслід, а тоді обернувся до Ґрімса.

— Шерифе, я поїду зараз додому, якщо дозволите. Трохи втомився, доки все це обмірковував, навіть не поспав по-людськи, — він зніяковів.

— Звісно, їдь, — закивав головою шериф. Але будь на зв’язку. Якщо раптом натрапиш на щось серйозне — я одразу ж відправлю до тебе підкріплення. Ми не знаємо, хто за цим всим стоїть, але краще бути напоготові.

— Так, шерифе.

Віктор вийшов з будівлі і попрямував до машини. Сів за кермо, помасажував скроні пальцями і полегшено видихнув. “Пазл майже склався. Залишилося схопити цих виродків і повернути людям святковий настрій. Треба буде і мені заїхати до батьків з якимось пирогом і шампанським”, — міркував він, заводячи двигун. Думки трохи плутались, зрештою, він майже ніколи не займався роботою настільки інтенсивно, як в останні дні. Вікторова свідомість трохи прояснилася; відчуваючи власну вагомість і внесок у розслідування, він вже не був таким похмурим, як завжди. Зробив гучніше радіо і виїхав з парковки дільниці, подавшись у бік дому. “Трохи відпочину, прийму душ, а тоді треба буде ще раз переглянути усі свої записи, — вирішив він, — і зрозуміти, де може бути лігво цих антиріздвяних культистів”. Такі люди, як правило, діяли обережно, тож Віктор перебирав в голові варіанти віддалених занедбаних місць і неблагополучних районів, де можна було легко вести протиправну діяльність. Навіть попри те, що сектанти працювали через символи й підкидання записок, вони точно не стали б залишати якийсь необачний слід для того, щоб їх викрили.

“Але ж Елайджа якось зміг вийти на них, — не вгавала Вікторова підсвідомість, яка щоразу вертала його увагу до особи Кота, — а ти чого не можеш? Невже ти гірший за нього?” Віктор потрусив головою у спробі відігнати настирні думки: “Кіт загинув, як герой, залишивши після себе купу підказок…певне, вбивці знайшли його, бо їх, як і багатьох інших його недоброзичливців, спровокувала стаття”.

Стаття…

Стаття, яку журналіст написав про “передвісники апокаліпсису”, була просочена атмосферою безнадії і зневіри у магію свят. Віктор гмикнув: “Дивно це. Тоді вони мали б бути на його боці. Хіба якщо…”

“Якимось чином ця інформація про записку просочилася у маси. Тоді одразу розповзлися чутки. Люди казали, що чули у лісі крики, потім знаходили мертвих воронів…” — згадалися шерифові слова про події дворічної давності. “Витік засекречених деталей міг статися тільки з чиєїсь вини, — думав Гілл, повертаючи кермо. — Лише хтось, хто перебував у тісних стосунках з поліцією міг вчинити таке. Той, хто був достатньо переконливим, щоб миттєво схиляти людей на свій бік”.

Першим на роль пацюка на думку спадав Конрад. Віктор наморщив носа і похитав головою, розсіюючи в уяві образ слідчого. “Багато честі. Елайджа добряче попсував йому репутацію, тож не думаю, що це міг би бути Квілл… Йому-то й розуму забракне, щоб провернути подібне”.

“А для чого сам Елайджа розпитував мене про “санту”? — думав Гілл, судорожно шукаючи відповідь у власній голові. — Чому запросив випити, а тоді злякався, почувши про записку? Може, за ним на той момент вже стежили? Але якби він отримував такі ж самі цидулки протягом довгого часу, міг би й повідомити мене…”

“А може, Елайджа і був увесь цей час спільником ворога? — знову прокинулася Вікторова підсвідомість. — Втім, це не пояснює, чому він хотів тобі допомогти. Може, з метою завербувати?”

Кіт — зрадник? Ні, дурня якась. Кіт — мертвий. 

“Я втомився, — врешті зрозумів Віктор. — Я втомився, тому думаю про якусь хрінь”.

Вже почало смеркати. Віктор завернув на вузьку вулицю, що вела до його будинку, та за кілька метрів перед собою він побачив перекриту дорогу та попередження про ремонтні роботи. 

“От же ж…ну, нічого, спробуємо інший маршрут. Не лишати ж мені тут тачку, — гмикнув Віктор, — йти пішки ще ого-го скільки!” 

Гілл розвернувся і подався до об’їзного шляху, який займав трохи більше часу, але в теплу пору року був набагато більш мальовничий, бо лежав через березовий гай. Цією дорогою небагато хто користувався, тож Віктор трохи збільшив швидкість, відчуваючи кожну недосконалість і дірку в асфальті.

— Дурні… краще б тут асфальтували, а не там, — зашипів він, влетівши в одну особливо глибоку вибоїну. 

Машину продовжувало трусити, а тоді, несподівано для Віктора із характерним різким звуком, одне з передніх коліс розірвалося.

БАХ!!!

— Чорт! — вигукнув Віктор, вдаряючи по гальмах. Його жбурнуло на кермо, пасок безпеки вп’явся у шию й груди. Якусь мить Гілл ошарашено дивився перед собою на темну дорогу, що звивалася серед дерев, намагаючись усвідомити ситуацію. Це в яку таку яму він влетів? 

           Зітхаючи, Віктор ввімкнув аварійку, заглушив двигун, відстібнувся і приготувався вийти з машини, щоб дістати з багажника запасне колесо. “Чи краще викликати допомогу? — несподівано задумався інспектор, вертаючись на сидіння. — В такій темряві тяжкувато буде щось міняти, та ще й світити собі ліхтариком… Куди мені його взяти, в зуби? Боже мій, я такий втомлений, та ну його…”

           Віктор подивився у вікно: вулиця була очікувано порожня, не було чутно жодної машини, лише вітер завивав ген у кронах дерев. Гілл дістав телефон і почав було набирати номер служби евакуації, коли вгледів рух у боковому дзеркалі і завмер, придивляючись.

З-за машини поволі вийшла висока фігура у темному одязі. Віктор погасив яскравий екран телефона і примружився, вдивляючись у дивовижно знайомі риси.

— Шерифе? Це ви? 

Тоді Віктор сягнув пальцями ручки дверей, щоб вийти і привітатися з чоловіком, але той несподівано почав говорити і Гілл закляк на місці від шоку.

— Що, пронира-журналіст знову всіх перехитрив? Недарма я, виходить, отримав своє прізвисько, хай навіть воно ніколи мені особливо не подобалося….

— Елайджа…? — самими губами прошепотів Віктор, відчуваючи, як у грудях холоне.

Кіт? Та ні, бути не може. Він же помер; покінчив з життям, коли зрозумів, що його розкрили. Віктор на власні очі бачив його тіло на землі.

“Тільки-от шериф так і не дав тобі прочитати звіт з розтину. А може і не було ніякого розтину, в цих двох були напружені стосунки”, — проспівав у голові гиденький голосочок.

До “фінального акту” залишалося ще декілька днів. Вдосталь часу, щоб інсценувати власну загибель, а тоді втекти у нетрі до своїх сектантів-спільників. 

Вдосталь часу, щоб довести ритуал до кінця.

Віктор ніби примерз до свого сидіння, не в змозі поворухнутися. Під шкірою снували тривожні думки, які не давали йому повернути голову до вікна. “Не дивитимусь на нього, хай він піде. Можливо він не справжній, а просто галюцинація через мою перевтому. До того ж, я озброєний, а отже, сильніший”.

Тільки-от зупинити страх будь-якими думками було майже неможливим.

— Чорнильний Кіт помер, вистрибнувши з вікна, а Елайджа Мораг продовжує свою святу діяльність! — оголосив чоловік, розвіявши інспекторові сумніви щодо справжності.

Він підійшов до машини впритул, злегка нахиливши голову, даючи Віктору змогу його роздивитися. На обличчі та пальцях тепер були намальовані невідомі символи, яких Гілл ніде раніше не зустрічав. На поясі у Кота Віктор помітив кобуру, але його очі...Віктора не залишало відчуття, неначе перед ним стояв не той самий журналіст, а хтось геть інший. В очах того “іншого” світилася шалена рішучість: Елайджа завмер, мов звір перед атакою. Віктор затамував подих, боячись бути почутим. Він знав: один зайвий рух, одне гучне шарудіння і Елайджа без вагань всадить кулю йому в голову. 

У власній зламаній машині, без можливості викликати підмогу та ще й перебуваючи віч-на-віч з убивцею, Гілл почувався загнаним у клітку птахом.

Птахом?

“Папуга Елайджі. Він, певне, вмів відтворювати фрагменти почутих розмов. Кіт випустив його, щоб не лишилося свідків, — зрозумів Віктор причину порожньої клітки. — Або того папуги взагалі не існувало… Мораг міг тримати у тій клітці воронів, яких підкидав мешканцям або навіть…”

Під необережним кроком хруснула гілка.

— Ну що, інспекторе? — прошепотів Елайджа, лихо спостерігаючи за своєю здобиччю крізь запітніле від Гіллового уривчастого дихання скло. — Ви готові приєднатися до наших лав? 

“Пан або пропав”, — глитнув Віктор, стискаючи рукоятку пістолета.

Двері автомобіля відчинили.


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

24/11/24 11:44: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап