***
Того ранку я прокинулась від телефонного дзвінка. Поглянувши на годинник була неприємно здивована. Як виявилось, я проспала нараду з нашою шефинею, нестерпною пані Мюллер.
- Сподіваюсь мене не звільнять, - промовила хапаючи телефон. Перед тим як підняти слухавку, я поглянула на дисплей і видихнула заспокоюючись. Зі мною намагався зв'язатись мій колега і за сумісництвом друг Дітер.
- Ти чому так довго не відповідаєш? - запитав той схвильовано.
- Не чула дзвінка, - відповіла коротко.
- Знову проспала? - в голосі чоловіка відчувалась насмішка.
- Дітере, я не маю часу на твої жарти. Краще скажи як наша мегера відреагувала на мою відсутність. Мене звільнено? - запитала з тривогою в голосі.
- Вона звісно помітила твою відсутність, - друг навмисно виділив останнє слово, - Проте звичних для нас криків та істерик не було. Навпаки, пані мала чудовий настрій.
- Тьху на тебе, - я повністю заспокоїлась, - Не тягни, розповідай. Ти ж не просто так зателефонував, вірно?
- Ех, Лауро, от завжди ти так... - добре знаючи Дітера я уявила як він ображено закопилює губи. - Маєш рацію, я телефоную не просто так, а попередити, щоб ти хутко збирала валізу. На нас чекає незабутня подорож до Румунії.
Тоді ми ще не знали наскільки пророчими стануть його слова.
- Яка ще подорож? - перепитала зацікавлено.
- Якби хтось ходив на наради, то знав би, що нам неймовірно пощастило. Маємо маєток на продаж. Його площа складає аж 1200 квадратних метрів. Ти хоч уявляєш скільки комісійних ми отримаємо за нього?!
Звісно я уявляла. Цієї суми мені б точно вистачило на купівлю новенької машинки, про яку мріяла вже досить давно.
- Вимагаю подробиць, - мій настрій помітно поліпшився, - Де, коли, куди?...
Дітер занадто добре мене знав, тож не забарився з відповіддю, - Маєток знаходиться в селищі Бран, виліт о третій ночі з Брандербурзького аеропорту. Я заїду по тебе ввечері, пізніше напишу точний час.
- Бран... Щось знайоме... Гей, а це не там де розташовано знаменитий замок Дракули?
- Не знав, що ти віриш в ці казки, - здивувався друг.
- А я й не вірю, просто згадала та й все...
- Гаразд, це все неважливо. Головне вдало продати маєток і щоб конкуренти нічого не пронюхали, - ми обоє згадали про минулу невдачу. Підлий Бастіан Вебер прямо у нас з-під носа забрав клієнта, що хотів продати двоповерховий будинок. Не маєток звісно, але гроші можна було отримати пристойні. - Лауро, ти збирайся, а деталі обговоримо при зустрічі. Згода?
- Так. Чекаю від тебе смс з часом.
Попрощавшись я рушила до ванної кімнати. Перш за все, мені потрібно було прийняти душ, а вже потім сніданок, магазин та збирання валізи. Ось так, в піднесеному настрої я пішла назустріч новому дню.
***
Ми прибули до Румунії та вже залишали будівлю аеропорту, що знаходився всього в дев'яти кілометрах на схід від центру міста Клуж і був другим по завантаженості в країні.
- Зараз знайдемо колеса і вирушимо нарешті до маєтку, - Дітер був у піднесеному настрої.
Нічого не відповівши я мовчки слідувала за ним. Мене переповнювали якісь незрозумілі відчуття. Звісно я раділа можливості побувати в іншій країні та заробити трохи грошенят, але щось всередині било на сполох, ніби примушуючи повернути назад. Голос розуму запевняв, що все гаразд і я в безпеці. Проте, був ще й інший голос. З кожним кроком він наповнював мене тривогою дедалі більше, не залишаючи місця спокою.
Повністю занурена у власні відчуття я зовсім не помітила як ми опинились на паркінгу.
- Лауро, з тобою все гаразд? - почула голос друга.
- Так. Чому ти питаєш? - здивовано закліпала очима.
- Взагалі-то я вже декілька хвилин намагаюсь привернути твою увагу, а ти мовчиш і ніяк не реагуєш, - по виразу його обличчя я зрозуміла, що він не жартує. Дивина та й годі, зі мною ніколи такого не було... Завжди зібрана, я зазвичай була зразковим агентом з нерухомості. Це все клята тривога! Терміново потрібно брати себе в руки, адже на нас чекає важлива справа і зовсім не час для дурниць, накшталт нічим не підкріпленого панічного настрою.
- Вибач, замислилась. То що ти запитував? - спокійно промовила я.
- Автомобіль, - Дітер показав рукою на купку машин припаркованих біля аеропорту, - Який оберемо?
- Я гадала, ти візьмеш його в оренду на декілька днів... Так би було значно зручніше, ніж викликати таксі, коли будемо повертатись назад. До того ж ще невідомо який там зв'язок. А що як у нас виникне проблема з цим? - тривожне відчуття підняло свою голову.
- Гей, дівчино, полегше. Господар маєтку запевнив, що відвезе нас до аеропорту на власному авто. Отже, все гаразд, - для більшого ефекту Дітер підняв великий палець вгору.
- Якщо в нього є авто, то чому зараз не міг забрати нас? - не вгавала я.
- Та хто ж зрозуміє цих багачів? Сказав, якісь справи термінові має...
- Ти спілкувався з ним по телефону? - шквал моїх питань не вщухав.
- Особисто - ні. Пані Мюллер з ним розмовляла. А взагалі яка різниця? Просто обери авто і поїхали вже, - Дітер почав нервувати, тож потягнувся до кишені, де лежала пачка цигарок. На ходу підкурюючи, він блаженно заплющив очі насолоджуючись першою затяжкою.
Я ж нарешті звернула увагу на припарковані автомобілі: старенька чорна БМВ, срібляста Тойота, блакитний Фольцваген та сіра Ауді. Вибір був очевидним. Я обожнювала марку Ауді та мріяла придбати Q7-му. Власне заради цього я вже деякий час відкладаю кошти й дуже сподіваюсь, що вдалий продаж маєтку значно допоможе в здійсненні цієї мрії.
- Ауді, - все в мені випромінювало впевненість.
- Чому я не здивований? - чоловік затушив цигарку та рушив в напрямку обраного автомобіля. Деякий час він сперечався з таксистом щодо ціни, але зрозумівши що то марна справа, махнув на це рукою. І ось нарешті ми від'їхали від будівлі аеропорту.
Дорогою я з цікавістю слухала розповіді Якоба (так звали нашого водія) про Трансильванію. Як виявилось він чудово володів англійською та знав багато історій.
- А я думав ви туристи, - здивувався Якоб, коли дізнався що ми в Румунії по роботі. - Зазвичай, в Бран тільки туристи і їздять, а все через замок графа Дракули. Любить народ різні містичні історії, а от я не вірю в ці дурниці. Ну які можуть бути вампіри? Та й взагалі, замок той не справжній.
- Як це не справжній? - я здивовано поглянула на чоловіка.
- То ви не знаєте? - помітивши як ми з Дітером перезирнулись, пояснив, - Справжній замок був зруйнований ще декілька століть тому. Люди ж ненавиділи графа, вважали його дияволом, тому й зруйнували. Та про це всі бажають мовчати, інакше потік туристів значно зменшиться, а це не вигідно владі. Ви й самі знаєте як це все працює... Відбудували новий замок і заробляють собі гроші. Ось таке воно життя...
- Отже, ви скептик? - уточнила у Якоба.
- Мені більше подобається реаліст, але ви можете називати мене скептиком. Суті це все одно не змінює, - чоловік знизав плечима.
Деякий час ми розмовляли про різноманітні пам'ятки архітектури в Румунії. Наш водій розповів про палац Пелішор, фортецю Сігішоара, румунський Атеней та багато чого іншого. Згодом я зрозуміла що занадто втомлена для спілкування, тож заплющивши очі задрімала.
Прокинулась раптово, але вчасно. Поглянувши у вікно автомобіля я зойкнула від здивування, адже переді мною був не просто маєток, а цілий палац, хоча і дуже похмурий.
***
Можливо я б ще довго витріщалась на величну будівлю, що постала перед очима, але мене непомітно смикнув Дітер, - Пане Василеску, доброго дня, - голосно привітався до господаря маєтку.
- Вітаю пане, - повторила за колегою та поглянула на чоловіка. Він мав коротке чорне волосся і темні очі. Мені здалось, що його погляд націлений прямо в душу. Було щось таємниче і зле в його очах. Важко пояснити, але чомусь мене відштовхувало в ньому все. Навіть не зважаючи на його холодну вроду, я б ніколи не поглянула на нього як закохана жінка на чоловіка.
- Радий вітати вас в родовому маєтку Василеску, - господар не зводив очей з мого обличчя хоча й звертався до нас обох, - Пані фон Ріхтер, - чоловік підійшов ближче та поцілував руку. Його погляд продовжив досліджувати мене, не зупиняючись ні на мить.
Я була здивована до глибини душі, адже ніхто не знав про моє дворянське коріння. Навіть коли влаштовувалась на роботу вказала лише ім'я та прізвище - Лаура Ріхтер. Звідки цей багатій міг дізнатись таку інформацію про мене? Напевно вся справа в грошах, а вірніше в їх кількості. Варто тільки поглянути на його дорогий костюм та черевики і стає зрозуміло, що перед тобою заможна людина.
- Я вражена, пане Василеску, - відповіла стримано, - Скажу відверто, вже майже й забула про наш сімейний титул, а ось ви нагадали...
- Моя вам порада, пані Лауро, ніколи більше не забувайте хто ви. Це не просто сімейний титул, а те ким ви є. У вас шляхетна кров, тож пишайтесь і несіть ваше ім'я у світ з гордо піднятою головою, - голос нашого клієнта набув повчального тону зі сталевими нотками.
- Пане Василеску, - привернув до себе увагу Дітер, що весь цей час лише мовчки спостерігав за нашою розмовою, - Вибачте мою нестриманість, але я хотів би пройти до маєтку та познайомитись з ним ближче. На жаль у нас не так багато часу, як хотілося б...
- Можете називати мене Владом, - промовив чоловік, - Ви праві, негоже тримати дорогих гостей на порозі, - знову незрозумілий погляд в мій бік.
Відпустивши нарешті таксиста ми пройшли вздовж внутрішнього двору по вимощеній бруківкою алеї, що вела до маєтку. Я захоплено оглядала скульптури горгулій розставлені в хаотичному порядку з кожного боку доріжки. Раптом одна з них вишкірила ікла. Зупинившись, мов вкопана, я швидко закліпала очима.
- Пані Лауро, щось сталось? - запитав господар.
- Мені здалось... - повернула погляд на скульптуру, але не помітила нічого незвичного, - Ні, нічого. Трохи стомилась в дорозі...- спробувала посміхнутись. Ну не могла ж я розповісти про те що побачила. Чоловік вважав би мене божевільною, а це могло б вплинути на нашу роботу, чого я аж ніяк не могла допустити.
Тим часом ми підійшли до великих дубових дверей, які вели в будинок. На порозі нас привітав дворецький пана Василеску - досить неприємний стариган. Він кинув колючий погляд спочатку на Дітера, а вже потім і на мене, проте нічого не сказав.
- Ласкаво прошу до мого скромного дому, - господар запросив нас всередину.
Я гадала, що більше не здивуюсь. Проте побачивши просторий хол наповнений старовинними меблями та освітлений виключно свічками, що були розставлені всюди в декоративних підсвічниках, у мене перехопило подих.
Пан Василеску запросив нас присісти, вказавши рукою на крісла біля високого дерев'яного столу, - Нам необхідно дещо обговорити. Я попереджав пані Мюллер, що в мене буде декілька вимог, про які розповім, коли зустрінусь з вами особисто, - ми з Дітером мовчали, адже ніхто з нас навіть не підозрював про додаткові вимоги.
***
- Сподіваюсь ви поставитесь з розумінням до моїх прохань, - господар маєтку запитально поглянув на нас. Отримавши ствердну відповідь, він продовжив, - Отже, ви можете робити стільки фото, скільки вам необхідно, проте є одне "але". Я б не хотів, щоб ви спускались до підвальних приміщень, принаймні не цього разу. Річ у тім, що там зараз проводяться ремонтні роботи і саме тому я вважаю недоцільним робити фото, враховуючи в якому стані вони знаходяться. Та це ще не все. Моя друга вимога: я не маю потрапити на жодне фото. Скажу відверто, не люблю публічності. На це є вагомі причини, про них ви обов'язково дізнаєтесь, але пізніше.
Мені не здалися дивними ці вимоги. Єдине чого я не могла зрозуміти, так це те, чому він не сказав про все відразу, а очікував нашого приїзду.
- Ми згодні, - Дітер відповів за нас обох, - Коли можемо почати?
- Прямо зараз, не бачу причин відкладати, - пан Василеску виглядав задоволеним, - В мене є справи, тому не зможу скласти вам компанію. Проте мій слуга Лукаш, - кивнув на дворецького, - буде поруч, щоб ви не заблукали.
Господар звернувся до слуги,- Лукаше, відійдімо на хвилину, маю дещо сказати тобі, а наші гості трохи відпочинуть. Ви ж не проти? - чорні очі уважно спостерігали за мною.
- Ні, ми почекаємо, - погодився мій колега.
Коли я залишилась на одинці з Дітером не втрималась від запитання, - І що ти про нього скажеш? - мені не потрібно було пояснювати кого маю на увазі, - Він трохи дивний, чи не так?
- Не про те ти думаєш, Лауро. Краще частіше нагадуй собі про чудову можливість заробити. А те, який цей багатій, нас не має обходити, - схоже Дітер був налаштований рішуче та не звертав ніякої уваги на дивацтва господаря маєтку.
Більше ми не розмовляли. Я зосередилась на огляді старовинних картин, на більшості з них були зображені чоловіки роду Василеску. Вони всі настільки схожі між собою, що складалось враження, ніби це одна людина, проте одягнена відповідно до тієї чи іншої епохи.
- Лауро, вас зацікавили картини? - я здригнулась, адже зовсім не помітила як до мене підійшов господар. Неначе він взагалі не ступав на землю, а просто з'явився нізвідки.
- Пане...
Чоловік не дав договорити, - Влад. Називайте мене на ім'я.
Я прочистила горло, - Владе, - мені було не зручно звертатись так до клієнта, - Картини чудово написані. Варто відзначити, що чоловіки в вашій родині мають дуже схожу зовнішність. Ніколи не бачила нічого подібного.
- Дякую, приємно це чути, - більше він нічого не сказав, але його очі... Вони весь час блукали по моєму тілу. На якусь мить мені навіть здалось, ніби щось холодне доторкнулось до шиї.
Я почула кроки. Обернувшись помітила старого дворецького, що прямував в наш бік.
- Пане... тобто Владе...- слова застрягли в моєму горлі. Поглянувши на місце, де щойно стояв господар, але нікого там не помітила.
- Лауро, все добре? - Дітер виглядав стурбованим.
- Звісно. Просто не помітила як пан Василеску пішов.
Мій друг якось дивно поглянув, але нічого не відповів.
- Прошу слідувати за мною, - голос стариганя пролунав поруч з нами. Він навіть не спробував приховати свою неприязнь. Незрозуміло чому взагалі господар його терпить. Однак, не виключено, що його недоброзичливість пов'язана з продажем маєтку. Певне, він бачить в нас ворогів через те. що може втратити роботу. Хоча це все одно не правильно. Нашої вини в цьому немає, адже ми лише виконуємо свою роботу.
- Лукаше, ми трохи затримаємось в холі. Лаура ще не обміряла приміщення, а мені необхідно зробити знімки, - пояснив Дітер дворецькому.
Той неохоче погодився і відійшов вбік.
Озброївшись рулеткою я досить швидко зробила всі необхідні заміри. Поглянувши на колегу, помітила як він метушиться по кімнаті, обираючи якомога кращий ракурс. Іноді мені здавалось, що з нього вийшов би чудовий фотограф, але замість цього чоловік займається продажем нерухомості.
Зрештою Дітер закінчив зі знімками і ми з чистою душею вирушили за Лукашем до наступних кімнат. Варто відзначити, що їх було десь з пів сотні, не враховуючи коридорів, кухні, їдальні та бенкетного залу. Мені стало цікаво яка кількість слуг працює на пана Василеску, адже всюди, куди б ми не заходили, нас зустрічала чистота. Проте, не зважаючи на це, я не відчувала себе затишно. Навпаки, мене постійно супроводжувало почуття тривоги, а сам маєток здавався темним та похмурим.
Для того, щоб пришвидшити процес ми з Дітером домовились, що кожен займеться своєю справою, не чекаючи поки закінчить інший. Зараз ми оглядали приміщення на першому поверсі, а поряд з нами постійно сновигав дворецький. Отже, імовірність заблукати була мінімальною.
Я зайшла в наступну кімнату. Зважаючи на її вигляд, можна було припустити, що вона призначалась для жінки. Велике ліжко з купою подушок та рожевим балдахіном стояло праворуч від мене. Ліворуч розмістився стіл для письма та високе дерев'яне крісло. Поглянувши на стіни, я помітила велике різноманіття картин, починаючи з натюрмортів та закінчуючи пейзажами. Був навіть портрет. З нього на мене дивилась молода жінка, приблизно мого віку. Проте одягнена в сукню, яка своїм стилем нагадувала щось готичне. Звісно я не була знавцем історії, але припустила, що портрет написано як мінімум століття тому. Занадто вже старовинна сукня була на жінці, зараз таких не носять.
Однак найбільше мене здивували живі квіти, адже це була перша кімната, де я їх побачила. На столі, в декоративній вазі розмістився оберемок синіх троянд. Невже хтось живе в цій кімнаті? Запитаю у Лукаша при нагоді.
Закінчивши з оглядом кімнати я дістала рулетку та почала робити заміри.
Пройшло десь близько п'яти хвилин, перш ніж мене відволік дивний шум. Злякавшись не на жарт, я різко повернулась на звук.
Як виявилось, зі стіни впала картина - портрет жінки. Досить дивно, враховуючи щільно зачинені вікна та двері. Імовірність протягу була повністю виключена. До того ж я єдина хто був у кімнаті.
Взявши картину до рук, я вирішила повісити її на місце та не надумувати всілякої містики. Те, що ми в Румунії, не означає, що вампіри і взагалі різноманітні потойбічні істоти існують. Вченими давно доведено таке явище, як земні поштовхи. Ми можемо їх не відчути, а ось будинок сколихнеться. Можливо я просто намагаюсь заспокоїти свою фантазію, що аж занадто розігралась?
Мій погляд впав на зворотній бік картини. Щось схоже на маленький клаптик паперу було сховано в лівому кутку. Чудово розуміючи, що це мене не стосується, я боролася з власною цікавістю. Зрештою остання перемогла.
Обережно дістаючи папірець, помітила наскільки він пожовтів з часом. Здається, він пролежав захованим в картині, не один десяток років.
Перше, що кинулось мені в очі, коли я розгорнула послання, було те, яким красивим каліграфічним почерком воно написане. Маленькі, рівно виведені букви складались в слова, а слова в речення.
" Моя душа навічно проклята. Я не можу втекти від нього, а цей чоловік не той за кого себе видає. Якщо мені вдасться стати такою ж як він, то це мій шанс на порятунок..." - ось і все, що було на папірці.
Я почула як відкриваються двері кімнати, тому швиденько заховала клаптик паперу назад до картини. Мені не хотілось, щоб бодай хтось дізнався про мою знахідку.
На порозі стояв Дітер. Він тримав в руках фотоапарат і задоволено всміхався, - Лауро, ти вже закінчила?
- Майже, дай мені декілька хвилин, - попросила.
Я повісила картину на місце та повернулась до роботи. Впоравшись значно швидше, ніж планувала, звільнила кімнату та в компанії Лукаша піднялась на другий поверх.
До кінця дня ми з Дітером оглядали та фотографували маєток та всі житлові і господарські приміщення на території.
***
На годиннику була сьома вечора. Я втомилась і мала велике бажання дістатись готелю, щоб прийняти розслабляючу ванну і закутавшись в теплу ковдру проспати до ранку. Однак мене чекала неприємна новина.
- Що значить "не забронював"? - я була переповнена праведним гнівом. Виявилось, Дітер по якійсь, відомій тільки йому причині не зміг, забронювати номери в готелі. З його слів, він все зробив правильно, але кошти з карти не списались і через це бронювання не було підтверджено.
- То зроби це зараз. Нам потрібно десь переночувати. Ти ж не забув, що рейс завтра ввечері?
- За кого ти мене маєш? Звісно я знаю, коли буде наш літак. Зараз щось знайду, не хвилюйся, - Дітер мав пригнічений вигляд, але я не збиралась його заспокоювати. За власні помилки завжди потрібно платити, тим паче за язик ніхто не тягнув. Він сам виявив бажання зайнятись цим питанням, хоча я й пропонувала свою допомогу.
До нас підійшов господар маєтку, - Ви можете залишитись тут, місця вистачить всім. Тим паче погода зіпсувалась і сюди навряд хтось приїде, а власної машини у вас, наскільки мені відомо, немає.
Неначе в підтвердження його слів, розчинилось вікно в їдальні на першому поверсі. Холодний вітер увірвався всередину, наповнюючи собою приміщення. Дворецький поспішив зачинити вікно.
Погода зіпсувалась занадто швидко. Ось тільки пів години тому було сонячно, а зараз на вулицю навіть вийти страшно. Справжній буревій та ще й з дощем. Як би мені цього не хотілось, проте мала погодитись, що пан Василеску має рацію.
- Владе, ми порадимось з Лаурою, якщо ваша ласка, - відповів Дітер.
Той лише ствердно кивнув.
- Ти хочеш залишитись тут? - прямо запитала я, коли ми відійшли вбік.
- Чесно кажучи, у нас немає іншого виходу, - чоловік знизав плечима, - До того ж це безкоштовно... Ну а завтра викличемо машину до аеропорту. Погодься, варіант непоганий, - Дітер очікував на відповідь, адже останнє слово було за мною.
Зваживши всі "за" та "проти" зрештою я погодилась.
- От і чудово, - господар виглядав задоволеним, - Лукаше, підготуй кімнати для наших гостей, - моєму здивуванню не було меж, коли почула яка кімната дістанеться саме мені. Вона знаходилась на першому поверсі в кінці коридору. Сумнівів не було, це кімната з живими квітами та портретом жінки, де я знайшла таємне послання.
Тим часом дворецький залишив нас, відправившись виконувати доручення господаря.
- Поки Лукаш підготує кімнати для вас, пропоную вирушити до їдальні та повечеряти. Розумію, що ви зголодніли і втомились, тож прошу за мною, - не очікуючи відповіді він пішов до їдальні. Ми перезирнулись та поплентались за чоловіком.
Я знову була здивована, адже там на нас чекав накритий стіл. Неначе господар знав, що ми залишимось на вечерю, хоча домовленості такої не було.
- Пані, - пан Василеску галантно відставив стільчик запрошуючи мене сісти. Подякувавши, зайняла своє місце. Занадто стомлена за останні два дні, я майже не підтримувала розмову за столом. Відповідала лише коли питання було на пряму адресовано мені.
Незабаром до їдальні завітав Лукаш. Старигань повідомив, що кімнати готові і ми можемо зайняти їх в будь-який час. Вклонившись, він пішов геть. Я першою встала з-за столу, - Вибачте, але мушу залишити вас. Переліт, дорога та робота мене дуже втомили...
- Звісно, Лауро. На добраніч, - відповів господар.
- Доброї ночі, Лауро, - підхопив Дітер.
Я впевнено рушила до кімнати. Зачинивши за собою двері, нарешті видихнула. Шкода звісно, що не вийде відкиснути у ванні з ароматною піною, але хоча б відпочину. Краєм ока помітила таз та лійку, що були залишені на високому стільці і не стримала посмішку. Однак все ж скористалась ними, не бажаючи відмовляти собі в бодай в такій можливості освіжитись.
На ліжку мене чекала довга жіноча сорочка, неначе з минулого століття. Добре, що я взяла з собою піжаму.
Щойно я торкнулась головою подушки - провалилась в тривожний сон. Уві сні мене щось переслідувало. Я не могла позбавитись від почуття тривоги, ніби якась темна сутність з нетерпінням очікує на час, коли зможе напасти та захопити в полон мою безсмертну душу.
Мене розбудив дзвінок. Намацавши рукою телефон я поглянула на екран. Яке ж було моє здивування коли побачила на ньому ім'я Дітера.
- Невже це аж настільки терміново? - промовила. Однак замість відповіді почула незрозуміле шарудіння та хрипіння. Я повторила питання, але цього разу мені відповіла тиша.
Налякана незрозумілою поведінкою друга, я поспішила до його кімнати.
***
Підійшовши до дверей впевнено та голосно постукала. Ніхто не відповів, тому спробувала набрати номер друга. Як виявилось, його телефон був вимкненим.
- Дідько, - вилаялась, але прийняла рішення зайти до кімнати. Двері були відчиненими, попри ключ, що стирчав з внутрішнього боку.
Як і очікувалось, кімната зустріла мене темрявою та тишею. Вдень ми перевірили всі спальні в маєтку, тож я приблизно знала де шукати вимикач. Коли нарешті намацала його, на радощах мало не скрикнула.
Дітер відпочивав на ліжку, а я вже собі навигадувала... Проте щось мені не давало спокою. Він лежав обличчям до вікна, але навіть не поворухнувся коли я зайшла. Якщо ж чоловік весь цей час був у спальні, то досить дивно, що не відповів, коли я стукала у двері.
- Дітере, - покликала, - Ти телефонував?
Жодного руху.
- Невже ти так міцно спиш? Так і смерть свою проспати можна, - пожартувала я наближаючись до товариша.
Торкнувшись плеча чоловіка, я струснула його. Дітер не відгукнувся.
- Та що з тобою?...- завмерла на півслові так і не закінчивши. На моєму обличчі застигла маска жаху. Страшна картина відкрилась переді мною, коли я повернула до себе чоловіка. Скляні очі дивились в порожнечу, а з розірваного горла сочилась кров.
- А-а-а-а-а... - на волю вирвався пронизливий крик.
Мене охопила настільки сильна істерика, що я не бачила нічого навколо. Не звернула уваги навіть на коливання повітря поруч з собою. Пізніше я ще не раз пожалкую про свою неуважність, але зараз мене поглинула порожнеча...
***
- Нарешті ви прокинулись, - перше, що я чую, розплющивши очі. Тривожно озираюсь не розуміючи де знаходжусь, та коли бачу чоловіка перед собою, до мене поволі повертаються спогади.
- Пане Василеску... Дітер... Він... Я... - намагаюсь пояснити, але не можу підібрати правильні слова.
- Лауро, ваш колега поїхав, але залишив для вас записку, - господар маєтку передає мені папірець. Обережно беру його до рук, повільно розгортаючи починаю читати.
- Цього не може бути! - викрикнула не стримавшись, відклавши вбік дивне послання. Я занадто добре знала Дітера, щоб повірити в те, що він міг залишити мене в іншій країні та відправитись у власних справах. Ми завжди все обговорювали та не мали жодних таємниць один від одного. У крайньому разі, якщо дійсно сталося щось непередбачуване, у нас були телефони. Отже, він міг подзвонити або відправити смс. Та хто взагалі в наш час та еру інтернету, буде залишати паперовий лист?! Нісенітниця якась.
- Вибачте, пані Лауро, але я не розумію про що ви...- нагадав про свою присутність в кімнаті господар маєтку.
- Пане... - помітила його погляд та виправилась, - Тобто Владе, ви говорили з Дітером, можливо він вам пояснив щось перед від'їздом? В записці вказано лише про якісь термінові справи.
- Ні, не пригадую, хоча...- чоловік примружив очі, намагаючись згадати, - Здається він сказав, що має замінити квитки на літак, адже затримається в Румунії на декілька днів. Більше нічого не говорив.
- Дивно якось...- промовила я.
- Лауро, вибачте, але мені вже час, маю невідкладні справи, - чоловік, ніби натякав на власну зайнятість.
- Так, звісно. Не буду затримувати. Дякую, що передали, - показала на листа. Господар пішов і я залишилась на самоті.
Сівши на ліжко, вирішила ще раз перечитала послання:
Лауро, я маю терміново тебе залишити. З'явилась можливість заробити і я ніяк не міг нею не скористатись. Залишайся в маєтку. Дітер.
З пам'яті виринуло жахливе видіння: Дітер лежить на ліжку з розірваним горлом. Побачивши цю страшну картину, я втратила свідомість, але прокинулась у власній спальні. Можливо це лише кошмар? До того ж лист написаний саме Дітеровою рукою, я не можу помилятись, бо занадто добре знаю його почерк. Та й пан Василеску повідомив, що бачив мого товариша зранку. Як би я не ставилась до господаря маєтку, але причин, з яких могла б не довіряти йому, не мала.
Я прийняла рішення перетелефонувати другу. Відкриваю список контактів на своєму смартфоні та шукаю Дітера. Ось він! Телефоную.
Спочатку чую лише тишу. Однак згодом відповів автовідповідач. Можливо Дітер знаходиться в місці, де відсутній зв'язок?
Якісь дивні відчуття не дають мені спокою. В голові починають дзеленчати тривожні дзвоники. Щоб хоча б якось заспокоїтись, вирішила перевірити кімнату, в якій ночував мій друг. Певно, все гаразд, а я вже понавигадувала бозна-чого.
Не гаючи часу вирушаю до кімнати. Двері відчинені, тож заходжу всередину. Першим на що я звернула увагу стало ліжко. Воно було акуратно заправленим. Як і очікувалось, валізи Дітера я теж ніде не помітила. Наостанок перевірила шафу. Та була абсолютно порожня. Отже, чоловік дійсно поїхав у справах.
Вже біля дверей я наостанок обернулась. Мій погляд випадково впав на простір під ліжком. На мить, здалось, що там лежить якийсь предмет. Я вирішила повернутись та перевірити, про всякий випадок. Якщо це річ Дітера, то при зустрічі віддам.
Яким же було моє здивування, коли дістала з-під ліжка телефон. Дітер як і я був агентом з продажу нерухомості, а це означало, що йому в будь-який час могли зателефонувати потенційні клієнти. Він би ніколи не забув його. Будь-що, тільки не телефон.
Раптом я помітила якусь буру пляму прямо на екрані. Це що кров? Я знову згадала про своє нічне жахіття. Мені відразу стало незатишно, тож поспішила покинути цю злощасну кімнату.
Повернувшись до власної спальні дістала телефон. Як виявилось він був вимкнений. Ще одна загадка. Поганий зв'язок я б ще зрозуміла, але вимкнений телефон... Дітер занадто дорожив своєю роботою, він би так не вчинив. Напевно дійсно трапилася біда.
В іншій ситуації я не дозволила б собі копирсатись в чужому смартфоні. Однак зараз мені були потрібні відповіді.
Спершу я переглянула журнал викликів. Виявилось, що останньою з ким розмовляв Дітер, була я. В той вечір він заїхав по мене, щоб відвезти до аеропорту. Звідки ж у нього могли з'явитись термінові справи, якщо йому ніхто не телефонував? Нове питання без відповіді.
Уважно перевіривши журнал викликів, я помітила ще дещо цікаве. Був один телефон, з яким Дітер останнім часом зв'язувався досить часто. Дивно те, що колега його ніяк не підписав, а залишив без імені.
Поки що я залишила цю таємницю на потім. Наступними перевірила смс повідомлення, але теж нічого не знайшла, лише даремно час витратила.
Неочікувано відкрився аудіоплеєр. Я навіть не помітила яку клавішу натиснула. Напевно у Дітера був налаштований швидкий доступ до нього.
Чудово розуміючи, що зараз не час для музики, я вже хотіла закрити плеєр. Однак мою увагу привернула назва останнього треку - "Лаура". Навіщо Дітеру пісня про моє ім'я?
Цікавість перемогла, тож я відтворила аудіо запис. Проте неочікувано для себе почула голос свого друга:
Лауро, я сподіваюсь, що ти знайшла мій телефон раніше, ніж... він. Я дуже винен перед тобою... Якби ти тільки знала наскільки... - його голос постійно переривався, ніби чоловік ледь стримував хвилювання. - Однак про все по черзі, - продовжив згодом, - Часу в мене мало... Чесно кажучи, його взагалі вже немає...Просто знай, що я не бажав тобі зла... Він збрехав мені! Найгірше те, що ніхто... НІХТО!!!...не знає де ми... Зрозумій мене, будь ласка, я лише хотів підзаробити трохи грошенят... А тепер...тепер шкодую, що не розповів пані Мюллер про цей клятий маєток... Я гадки не має звідки у нього був мій номер. Однак, коли він зателефонував і запропонував заробіток...- Дітер зітхнув,- ...Набагато більший, ніж з агенцією... Я не зміг відмовитись...- Дітер замовк і я почула якесь шарудіння, - Цей чоловік не той за кого себе видає... Він вже тут...- останні слова, що промовив товариш, після яких запис закінчився.
- Та що ж, в біса, сталось?! - мене переповнювали емоції, що так і рвались назовні.
В пошуках відповідей я перевірила телефон Дітера декілька разів. Внутрішній голос вперто торочив, що там більше нічого немає, але я не бажала його слухати і переглядала все двічі, а то й тричі.
Нарешті змусивши себе зупинитись, я почала ходити по кімнаті та розмірковувати. Дітер хотів мене попередити, інакше не залишив би цього запису. Якщо все саме так, то мій вчорашній кошмар - реальність і друг дійсно мертвий. Мій погляд випадково впав на картину жінки. Я зняла її зі стіни та потягнулась до шматка паперу, який нещодавно там виявила. Мені потрібно було дещо перевірити.
Тремтячими руками я розгорнула папірець: "...цей чоловік не той за кого себе видає..."
- Не може бути...- прошепотіла, адже в записі Дітер сказав ті ж слова. Як так вийшло? Можливо я помилилась і послання в картині було написано не так давно... Іншої відповіді я поки не мала.
Поринувши у власні роздуми, я замислено погладила волосся жінки з портрета. Раптово моя голова почала нестерпно боліти. Тупий, пульсуючий напад болю, неначе при мігрені, але набагато, НАБАГАТО сильніший, поставив мене на коліна. Картина випала з рук, а я схопилась за голову обома руками ледве стримуючи крик. Перед очима попливли видіння, ніби кадри кінофільму.
В кожному з них були жінка та чоловік. Змінювались часи та епохи, однак історія завжди повторювалась. Жінка постійно намагалась втекти, але в кінці видіння завжди помирала. Спочатку я не могла розгледіти їхні обличчя, проте коли це нарешті вдалось, мене охопив невимовний жах. Згадалась велика кількість портретів, які бачила нещодавно...
- Ти наступна...- на мене дивилась жінка з картини.
Це було останнім, що я побачила, перед втратою свідомості.
***
Розплющивши очі, я зрозуміла, що досі на підлозі. Прислухавшись до власних відчуттів виявила відсутність головного болю, який нещодавно мало не вбив мене.
Згадавши все, що бачила у видіннях різко підвелась на ноги.
- Я маю йти звідси негайно! - промовила сама до себе.
Квапливо дістала дорожню сумку з шафи та за лічені секунди наповнила її речами. Згадавши про телефон Дітера, кинула його в бокову кишеню поряд зі своїм.
Стоячи на порозі кімнати наостанок обернулась. Відверто кажучи мені не було жаль покидати це місце, я шкодувала лише, що не послухала своїх внутрішніх відчуттів раніше, адже все могло скластися інакше, не так трагічно...
Все, досить з мене, пора покинути цей проклятий маєток. Я поспішила до виходу.
Не вистачило всього декількох кроків. Майже біля дверей мене зупинив той, кого я більше ніколи в житті не бажала бачити.
- Пане Василеску, я маю якнайшвидше повернутись в Берлін. Хотіла попрощатись, але не знайшла вас у маєтку, - безбожно брехала, - А ваш номер був тільки в Дітера, та він поїхав...
Чоловік не дав договорити. Він лише пильно поглянув в мої очі та розреготався. Його сміх був схожий на гуркіт грому і аж ніяк не випромінював радість та доброзичливість. Навіть обличчя господаря маєтку стало злим і байдужим.
- Лауро, золотко, невже ти гадаєш, що тобі під силу обдурити мене? МЕНЕ?! - останнє слово він прогарчав.
- У мене і в думках цього не було...- голос тремтів та не слухався, - Вибачте, але мені дійсно вже час, таксі очікує...- знову брехня.
- Тобі пощастило, що я занадто довго чекав нашої зустрічі, - чоловік схопив мене та промовив у самісіньке вухо, - ТИ ВСЕ ЗНАЄШ, КОХАНА!
- Відпустіть, пане Василеску, - страх заволодів мною повністю, я мало не плакала, - Я не розумію про що ви... Благаю, відпустіть, заради Бога!
Розлючений чоловік схопив мене за плечі та почав з силою трясти, - НЕ СМІЙ!!! НЕ СМІЙ ЗГАДУВАТИ ПРО НЬОГО В ЦЬОМУ БУДИНКУ!!! БОГА НЕ ІСНУЄ!!! ТУТ ТІЛЬКИ Я!!! Я ТВІЙ БОГ, ЛАУРО!!! - він вишкірився і я нарешті побачила, те чого так боялась і від чого прагнула втекти...
Вампір припав до моєї шиї. Я відчула нестерпний біль, коли його ікла прокололи ніжну шкіру. Життя, за яке я так трималась поволі залишало мене з кожним ковтком цього чудовиська. Однак, я була готова до цього, оскільки вже знала що маю робити, адже колишня "я" розповіла теперішній, навіть більше - показала. Моя душа нарешті буде вільною, бо тепер я залишу цей клятий маєток НАЗАВЖДИ.
- Зачекай, Владе, - покликала монстра, - Я хочу бути такою як ти! - закричала з останніх сил.
- Як я довго чекав цих слів, - він роздер свою руку та силоміць змусив пити його кров.
Через деякий час вампір зупинив мене. Проте я зрозуміла, що досягла своєї мети. Тепер в маєтку було два чудовиська. Однак, це не надовго...
Відчувши в собі небувалу силу, я миттю відштовхнула мерзотника, що стільки віків переслідував мою безсмертну душу та рвонула на себе ручку дверей.
Яскраве сонце засліплювало, а нестерпний біль доводив до сказу. Та це було не важливо, адже моє тіло палало у вогні, а душа скоро буде вільною назавжди. Зціпивши зуби я терпіла, терпіла до останньої миті, поки ще відчувала...
***
Чудовисько зловіще позирало як горить тіло жінки, яку воно так бажало протягом тисячі років.
Посміхнувшись промовило, - Це нічого не змінить, душа нікуди не зникла. Ініціацію не завершено, адже ти нікого не вбила... Ми зустрінемося в наступному твоєму житті, а я почекаю... Стільки століть чекав...
- Ти навіки моя...- останнє, що сказало чудовисько перед тим як двері лихого маєтку зачинились.