Справжній готичний детектив

конкурс


88.

 

 

 

  Ніч, темною рядниною огорнула місто. Стефан дивився крізь вікно на безлюдну вулицю, та як краплі дощу повільно зісковзували по склу, залишаючи за собою вологий слід. Дерева у світлі ліхтарів відкидали чудернацькі тіні, вони наче живі гіпнотизуючи танцювали по брудному асфальту.

  Колись, багато років тому, вони разом з сестрою Мартою обожнювали вмостившись на підвіконні, спостерігати за сонним містом, та людьми, що ховали свою самотність за щільно завішаними фіранками. Настінний годинник пробив північ. Цей день настав.

 

  

  Похапцем допивши залишки віскі, Стефан з люттю жбурнув склянку об стіну. Навіть не розбившись вона покотилась по паркету, а створений нею гуркіт злившись з грімницею розірвав нічну тишу. Від несподіванки Стефан здригнувся всім тілом, а серце прискорено забилось. Здавалось витративши на це всі свої останні сили, він втомлено сів на підлозі. В кімнаті холодно та порожньо, як і десь глибоко всередині. Невже ніколи не вийде звільнитися від полону минулого? Привидів, що досі бентежили душу й зводили з розуму.

  Похитуючись Стефан підійшов до масивного письмового столу. З верхньої шухляди, визирала пухка тека, що ховала в собі цілу купу записів і газетних вирізок. В намаганнях докопатись до істини він збирав їх роками, перетворившись майже на параноїка. Скільки безсонних ночей провів списуючи аркуші, й вивчаючи пожовклі газетні сторінки. Страшні заголовки мурахами пробігли по шкірі. Зараз, від втоми і сліз літери розпливались перед очима, ніби хотіли стертися: "В проклятому лісі загубився чоловік", "Пошуки дівчинки тривають", "Таємниче зникла ціла родина"... Стефан нервово захлопнув теку і вже дбайливо, наче скарб, знову вклав у шухляду.

  Сон звично не поспішав, на відміну від болю, що все сильніше стискав скроні, а важкі думки кам'яною плитою давили на груди, не даючи зробити й подиху. Навіть снодійне та чарка вже не допомагали впоратися зі спогадами, що в річницю подій особливо марудили розум і тіло.

  Це сталося двадцять п'ять років тому, в один з похмурих осінніх днів. Стефан, тоді ще малий восьмирічний хлопчик захворів, і змучений гарячкою багато днів пролежав у ліжку. Бабуся напувала його гарячим чаєм, весь час міряла температуру, і важко зітхаючи вкривала картатою, колючою ковдрою. Батьки, зі старшою сестрою Мартою були змушені поїхати у справах в сусіднє містечко. Тільки через деякий час він дізнався, що їх порожню автівку знайшли на узбіччі лісової дороги, а вони самі безслідно зникли. Після років марного очікування, він пообіцяв собі обов'язково дізнатися, що трапилось того дня, це перетворилось на ідею фікс, одержимість, сенс життя...

  Перші вранішні промені поволі проникли до кімнати, торкнувшись змученого, тьмяного обличчя. Час збиратися.

 

  

  Під колесами авто тріскотіли камінці й гілки дерев. Вузька ґрунтова дорога серпантином тягнулась через густий ліс. Люд з найближчих селищ, охрестили його — проклятим, та боялись навіть носа посунути в цю глуху, Богом забуту місцину.

  Легенди й страх про цей край передавалися у спадок, з покоління в покоління. Ніхто не знав коли це почалось і чи коли-небудь закінчиться, та в проклятому лісі вряди-годи безслідно зникали люди. Пошуки нічого не давали і їх подальша доля лишалась незвідана. Жодної живої душі не повернулось, щоби розповісти, про те що з ними трапилось.

  Стефан майже дістався потрібного місця, як ранковий туман огорнув все навколо, такий густий, що здавалось його можна торкнутися і той не просочиться крізь пальці, а проллється вологою. Їхати наосліп не було сенсу, й він зупинився на узбіччі. Вийшовши з авто Стефан побачив старезний дуб, що криво посміхався чорним проваллям дупла, наче знущаючись з його безсилля і відчаю. Стовбури дерев навкруги звивались зміями, перебуваючи під впливом якоїсь надприродної й могутньої сили. В цю пізню пору року вони особливо, розбурхували уяву й тривожили душу. Краплі вологи з напівоголених гілок, дощем спадали на обличчя, а від п'янкого запаху лісу крутилось в голові. Він не міг відповісти, чому кожного року приїздить туди, де зникла його родина, і що тут може знайти, але це стало традицією, боргом перед ними й мазохістським знущанням з себе.

  Раптово вдалечині, крізь важкі, темні хмари проступило сяйво над кронами дерев, воно спадало просто з неба розрізаючи багряними променями туман. Тілом пробігли сироти, чи то від сирості й холоду, чи може від дивного явища, що відкрилось зору. Декілька хвилин він просто спостерігав, як сніп кривавого світла ковзає лісом, наче щось вишукуючи. Цікавість перемогла острах і Стефан вирішив піти просто до нього, навіть не думаючи, що може заблукати, в цих багатовікових хащах. Було відчуття, що його веде щось незриме, можливо надія, чи її відсутність... Прагнення залишити своє жалюгідне, самотнє життя там, позаду, на безлюдній дорозі.

  Під ногами шурхотіло опале листя, та він не чув нічого навкруги, а тільки не відводячи погляд від сяйва, прямував на зустріч невідомому. Здавалось воно вже зовсім поруч, та чим ближче він наближався, тим далі те віддалялось. Стефан прискорився й перейшов на біг, допоки не зморила дихавиця і він не був змушений зупинитися. Туман, разом з червоним світлом поступово розсіювались, нім не зникли зовсім. Зору відкрилось більше простору і Стефан побачив, що стоїть на околиці невеличкого поселення, що розташовувалось у підніжжя скелі, такої високої, що її верхівка губилась у хмарах, такої довгої, що і країв не проглядалось. На душі стало геть неладно, бо Стефан добре знав цю місцевість і тут не повинно було бути нічого подібного.

 

   

  Простенькі дерев'яні хижки здавались нежилими, як і все навкруги, наче сам час застиг в цьому мертвому, порожньому місці. Лише вітер хазяйновито підмітав пил на дорозі, і постукував відкритими ставнями незасклених вікон. Не відпускало відчуття, що за ним хтось спостерігає, він шкірою відчував пронизливий погляд на собі, і тільки впритул наблизившись до похмурих обійсть з облупленими й порослими лишайниками стінами, побачив їх... Чоловіки, жінки, діти, стояли тут і там, мовби чекали його. Мовчазні незворушні фігури, як тіні, в однаковому сірому одязі з грубої тканини. Їх очі байдуже дивились на нього не виказуючи жодних емоцій. Чомусь зробилось спекотно й тіло вкрив рясний піт.

  З найближчого будинку вийшов чоловік, єдиний серед всіх одягнутий інакше. В довгій чорній сутані, він був схожий на священника. Його масивна підвіска виблискувала сріблом, здалеку здавалось, це була цифра вісім. Наблизившись, Стефан привітався, і поспішив пояснити причину своєї раптової появи. Слова й думки плутались в голові, і з язика злітала лише якась тарабарщина. Духівник нетерпляче змахнув рукою вимагаючи замовкнути та заговорив сам:

  — Моє ім'я Вавіл! Вітаємо в нашій родині. Ми вдячні Богу, що привів тебе до нас! — Його голос був привітним і спокійним, але погляд... Холодні сірі очі пронизували упростріль, зазираючи в саме осереддя душі, в ті таємні закутки, до яких і самому страшно торкатись.

 Тільки зараз Стефан роздивився підвіску на його грудях, це виявилась не вісімка, а змій, що звернувся в знак нескінченності, кусаючи себе за хвіст. Помахом руки Вавіл підізвав когось з натовпу, що все більше збирався за спиною. До них підійшов гамаликуватий, рудоволосий чоловік, і поклавши руку на плече Стефана, повів за собою.

  Це місце викликало гнітюче й неприємне відчуття, хотілось як найшвидше піти звідси, але можливо поселення його єдина надія щось дізнатися про зникнення рідних. 

  Перед тим як увійти всередину будинку, до якого вони наблизились, Стефан озирнувся, і тільки зараз помітив — дерева навкруги колисали молоде смарагдове листя. Тут була інша, тепла пора року.

 

 

  Вони увійшли до невеликого приміщення — аскетичного й не показного, яке схоже слугувало кухнею. З сусідньої кімнати визирало двійко дітей, перелякано припавши до одвірка, хлопчик і дівчинка, зацікавлено розглядали Стефана.

  — Це Устим і Софія, — нарешті перервав своє мовчання рудий. — Ну все, йдіть до себе, — суворо наказав він дітям і ті одразу ж побігли кудись вглиб будинку. — А мене Ніконом кличуть. Сідай, поїж, ти напевно голодний з дороги.

  Господар будинку вказав йому на дерев'яну лаву біля столу, на якому вже стояла ринка, повна стиглих фруктів й таця з хлібом. Стефан також назвався, та вмостився на запропонованому місці. Їсти не хотілось, а ображати господаря ще більше. Необхідно було увійти в довіру жителів общини й вивідати як змога більше інформації про це таємниче місце.

  Розламавши хлібину, Нікон вручив йому кусень і налив в глиняну кварту щось з глечика. Це виявився напій на основі меду і якихось трав, трохи терпкий, але смачний, Стефану раніше ніколи не доводилося пити подібне. Поки він міркував з чого б почати розмову, Нікон підсунувся ближче і наче побоюючись, що їх хтось може підслухати, прошепотів:

  — Ти розумієш... Якщо він привів тебе сюди, то вже не відпустить. Навіть не сподівайся піти.

  — Хто не відпустить? Священник? — розгублено запитав він.

  У відповідь Нікон лише голосно розсміявся, потираючи бороду. Як встиг помітити Стефан, всі чоловіки поселення мали довге, заплетене в косу волосся, та густу рослинність на обличчі.

  Вхідні двері скрипуче відчинились перервавши їх розмову, і до будинку увійшла світловолоса жінка. Вродливе й сумне обличчя здавалось знайомим. Вона розглядала підлогу, в остраху й подивитися на Стефана, та врешті їх погляди зустрілися. Подих перехопило від подиву. Вона дуже змінилася... Це вже була доросла жінка, а не та — маленька дівчинка, якою її пам'ятав Стефан. Але ці великі, лазурні очі, він би не переплутав ні з якими іншими.

  — Це моя дружина Марта, — представив її Нікон.

 

  

  Хотілось одразу ж розпитати сестру про все, та Стефан розумів, що краще стриматись і дочекатися коли вони опиняться наодинці. Така можливість з'явилися раніше ніж він очікував. Діставши з шафи якісь речі, Марта запросила його до іншої кімнати, маленької й тісної з єдиним крихітним вікном. Темні, трухляві стіни тиснули майже фізично, а низька стеля, здавалось, ось-ось впаде і розчавить своєю потворністю. З меблів тільки вузьке, грубо отесане ліжко і невеличкий стіл зі стільцем.

  — Поки будеш жити тут. І перевдягнись, — ледь чутно промовила Марта, простягаючи йому одяг, точно такий як носили всі місцеві. 

  Скидатися на них, хоча б зовні здавалось жахливою ідеєю, але його зимові брюки й светр, які вже були наскрізь мокрі від поту, не залишали ніякого вибору.

  Набравшись зваги, він підійшов до сестри й обійняв за плечі. Не зробивши навіть спроби вивільнитися, Марта як нежива залишалась стояти на своєму місці дивлячись в нікуди. Чи впізнала вона його? Байдужий погляд підказував, що навряд.

  — Марто, ти пам'ятаєш мене? Я Стефан, твій брат. Пам'ятаєш? — Він з надією заглядав в очі сестри, сподіваючись помітити, хоч якісь емоції, та марно. Якщо вона і пам'ятала, то ніяк це не виказувала.

  — Де наші батьки? Що з вами трапилось? Марто!

  — Їх немає, — відповіла вона.

  — Як немає?! Вони померли?! Що вони з ними зробили? Що вони з вами зробили? — Стефан втратив терпіння і промовляючи це, тріпав Марту за плечі, мов ляльку, в бажанні витрясти з неї чужу, незнайому душу.

  Раптовий храмовий дзвін сповнив повітря тривогою, змушуючи Стефана отямитись й врешті відпустити сестру.

  — Час йти на месу, — як ні в чому не бувало, проговорила Марта.

— Я піду з вами!

— Ти не можеш... Твоє місце ще зайняте.

  Щоби це не означало, Стефан вирішив поки не сперечатись. Йому був необхідний час, аби заспокоїтись, також це непогана можливість трохи озирнутися в поселенні без зайвих очей.

 

 

  Перевдягнувшись він вирішив оглянути будинок, що вже на той час спорожнів. Та стара дерев'яна хижа з декількома кімнатами, де навіть дитяча викликала зажуру, нічим не зацікавила. Єдине що видалося дивним, це відсутність годинників і дзеркал, разом з будь-якими іншими благами цивілізації. По внутрішньому врядженні неможливо було зрозуміти не тільки котра зараз година, а і який рік, ба більше — вік. Вхідні двері виявились не замкненими й Стефан, прочинивши їх, визирнув на зовні. Жителі зібравшись невеличкими групами, покірно слідували кудись за межі селища. Дочекавшись поки останні, зникли з поля зору, він висковзнув з дому.

   На деякій відстані від будинків, графітова скеля стрімко повертала вліво утворюючи увігнуту дугу. Саме її осереддя втаювало в собі — готичний собор неосяжного масштабу, він дивним чином контрастував з убогими хижами місцевих.

  Задерши голову, Стефан з захопленням роздивлявся фасад храму, що видававшись трохи вперед був майстерно висічений зі скелі, а основна його частина, так і лишалась прихована її надрами. 

  Архітектура заворожувала та лякала одночасно. Складно й словами описати все, що постало погляду. Стрільчасті склепіння, арки й аркбутани чудували своєю витонченою красою, а гострокінцеві пінаклі на злітаючих вверх контрфорсах, та безліч вузьких башт, мов ненажерливі ікла, терзали небосхил. Стіни храму прикрашала незліченна кількість скульптур. Серед звичних гаргулей, причаїлися настільки фантастичні й жахаючі створіння, що навіть людині з найбільш багатою фантазією неможливо уявити. Здавалось вони зійшли зі сторінок самого "Некрономікону" і застигши в камені, очікували свого пробудження. Портал мав величезні розміри, нібито призначався не для звичайних людей, а гігантів. Над його загостреним вімперґом, в самому серці собору розміщувалось вікно-троянда, з симетричним мереживним візерунком, що гіпнозувало своєю досконалістю.

  Вхід до храму варував символ нескінченності, точно такий як Стефан бачив на підвісці духівника. Срібне, лускате тіло змія жахало своєю натуральною схожістю, а червоне око виблискувало сяйвом великого рубіна. Масивні, дерев'яні двері виявились трохи прочиненими й Стефан затамувавши подих, зазирнув до базиліки. Не дивлячись на вогні свічок і посвіт вікон, всередині панувала напівтемрява. Проглядалися лише декілька рядів кам'яних лав центрального нефа. Серед прихожан, він помітив Марту з Ніконом, та їх дітей, захоплені проповіддю, вони сиділи незворушно, ніби статуї. Мізерний кут огляду не дозволяв побачити пастора, проте його гримкий, хльосткий голос лунав звідусіль одночасно, й прожогом проникав в душу.

  — І мовив Володар наш, що прийде кров нова. І прийшла кров, аби ми славили Творця нашого і доказ всемогутності його. І візьму Я до царства свого, в радість вічну. Станете ви зі мною одним цілим в безсмерті моєму. Бо Я є початок і Я є кінець. І не похитнеться рівновага ця. Та не прийдуть хвороби й смерть у світ цей, бо 88 число наше й ім'я.

  На якусь хвилину в базиліці запанувала цілковита тиша, що Стефан чув лише стукіт власного серця. Погляди прихожан спрямовані вгору очікували чогось невідомо. Зненацька земля завібрувала під ногами і яскраве світло осяяло базиліку, червоний промінь, мов величезний мацак маврав все навколо. Він то щезав з поля зору, то знову поставав у всій своїй лякаючій красі, і нарешті застиг над Устимом. Хлопчик перелякано дивився доокіл, поки сяйво над ним не зникло. Марта підскочила зі свого місця, та стисла сина в обіймах.

 — Він же зовсім дитина! Пощадіть! — Її сповнений відчаю голос, проймав до кісток.

 — Ти хочеш піти проти волі Божої? — прошипів Вавіл, — А ну відповідайте! Ви хочете піти проти волі Отця нашого?! — гнівно закричав він, та через якусь мить, опанувавши себе, вже спокійним тоном продовжив, — якщо ви забулися, то нагадаю вам свідчення Тадея, — "і крикнув він, не дам сина свого, бо всемогутність твоя не осяжна, як і любов до дітей твоїх. І не віддав він первістка свого, і пішов проти закону божого, проти крові нової. Розгнівався Отець наш та випустив з надр земних: голод та хвороби, війни й смерть. І стали вони ходити скрізь, поки люд не розкаявся в гріхах власних", — Вавіл замовк, даючи змогу осягнути сказане, а після невеликої паузи, продовжив, — Та здійсниться воля Отця нашого, творця світів!

  Не чекаючи поки його помітять, Стефан поспіхом повернувся до будинку й увесь залишок дня майже не виходив зі свого убогого прихистку. Тільки після скромної вечері де ніхто не видушив із себе й слова, він вирішив ще раз пройтись поселенням. Запитань виникало достолиха... Що сталося з батьками? Чому Марта це приховує? Що це за місце і таємниче світіння? Та що тут відбувається взагалі? Відповідей не було, але це поки...

  Неспішним кроком, Стефан ступав єдиною вулицею в декілька десятків будинків. Сонце вже квапилось сховатися за скелю, і на прощання розфарбовувало небо червоними штрихами. З пагорба відкривався мальовничий вид на долину, з темною плямою озера, воно мов величезне око розглядало піднебесся. Побіля нього вервечками простягались сади й городи з великим різноманіттям культур. По один бік над селищем, погрозливо нависала скеля, з такими крутими схилами, що напевно найдосвідченіший альпініст не наважився б вибратись на її верхівку. З інших сторін виднівся лише безпросвітний ліс, його горизонт здіймаючись хвилею зливався з небом. Природа вражала своєю самобутньою досконалістю, та все ж дещо бентежило в цій майже ідилічній картині... За весь час, Стефану не зустрілося жодної тварини, птаха, чи навіть комахи. Здавалось єдиними живими істотами окрім людей, тут є — бджоли, на їх існування вказували вулики окрай саду. А ще... В цьому проклятому місці не було кладовища. 

 

  

  Стефан прокинувся посеред ночі від тривожного, важкого відчуття, серце тріпотіло метеликом, шукаючи звільнення з липкого павутиння страху. Могутній порив вітру увірвався до кімнати, та майже зірвав хиткі ставні з петель. Підійшовши до вікна, він почув як з черговим подихом збожеволілої стихії, долинув неочікуваний в цю пізню годину — дзвін. Повз будинки неспішно рухалась велика процесія людей зі смолоскипами в руках. Від малого, до великого, вони всі прямували в сторону храму й у світлі повного місяця нагадували живих мерців, що постали зі своїх могил.  

  Нашвидкуруч вдягнувшись Стефан вибіг з будинку, і тримаючись на деякій відстані, та перебуваючи під захистом темряви, поспішив за ними.

  Собор вночі, справляв ще більш жахаюче враження, ввижалося, як страхітливі скульптури ворушаться й дихають, вичікуючи слушного моменту щоби напасти, та роздерти живцем.

  Коли останні людські фігури розтанули за дверима храму, Стефан трохи зачекавши, прокрався слідом, та на свій подив, виявив, що всередині нікого немає. В присмерку схвильованих вогнів свічок, насилу вдавалось розгледіти вузькі лави й нижні частини масивних колон, що тягнулися грядою по обидва боки центрального нефа. Він не розумів, куди могла подітися така кількість людей, аж поки не почув шамотіння, що долинало з дальнього кінця храму. Ліворуч від аспіди, за кам'яними арочними дверима, стрімчасті сходи вели глибоко донизу. Звідти тягнуло холодом й сирістю, а від солодкувато-затхлого смороду до горла підступала нудота. Здавалось там, на споді, щось відбувалось, він бачив пливкі відблиски вогнів, та чув нерозбірливий відгомін голосів. Вже ступивши на першу сходинку, Стефан відчув доторк до своєї руки. Від несподіванки, він стрепенувся, і ледь не закричав. Умить обернувшись, побачив перед собою одного з чоловіків общини.

  — Тобі краще піти звідси, — зимним тоном, промовив він.

  Не лишалось нічого іншого, як послухатись, і повернутися до будинку.

 

    

  Морок храмових нутрощів, народжував й виштовхував з себе нестримну череду гігантських, жахаючих створінь. Вони летіли, стрибали, повзли й видавали настільки огидні вуху, та бентежні серцю звуки, що бажалось за краще оглухнути, аби не чути цього. Їх ревіння, гарчання, сичання зливалось в пекельній какофонії з шелехом шкірястих крил, і важкими кроками мерзенних лап, які стрясали землю. Стефан біг крізь сутінь дрімучого лісу, а бридкі прочвари невпинно наближаючись, тягнули до нього свої довгі, слизькі мацаки. Він чув за спиною їх гнилосте дихання й ляскання гострозубих щелеп. Витративши останні сили й не в змозі зробити більш й кроку, Стефан впав на опале листя, та відчув, як щось м'язисте обхопило тіло. Від міцного стискання убивчих обіймів, ребра тріскали, мов сухе, тонке гілля. Лише неясний стукіт, що проростав крізь нестерпний біль понівеченої свідомості, стаючи все більш настирним й гучним, врешті спинив, це здавалось нескінченним жахіття.

  Увесь вкритий холодним потом, Стефан піднявся з ліжка й відкрив двері кімнати. На порозі стояла Софія, рудоволоса дівчинка років десяти. Він досі не міг звикнути до думки, що в нього є племінники, та нарешті віднайшлася сестра, яка перетворилася за ці довгі роки на незнайомку. 

  Софія посміхалась, й простягала йому горнятко — по вінця повне крові. Від жаху й огиди, Стефан відсахнуся, та придивившись, подумав, що напевно сходить з розуму, в цьому похмурому й самотньому місці.

  — Я назбирала тобі вишень. Ти любиш вишні? — прощебетала вона.

  — Дуже, — збрехав Стефан. І щоби хоч якось продовжити розмову, запитав, — А де твій молодший брат?

   Здавалось вона вже не відповість, та через тривожно довгу хвилину, дівчинка пошепки промовила:

  — Бог покликав його до себе, і він пішов назавжди... Тато каже йому пощастило бути обраним, і він потрапив в кращий світ. Та чи може бути щось ще краще? — гаряче запитала Софія обводячи поглядом кімнату, — Я за ним трохи сумую... Мама теж, я бачила, вона плакала вночі.

  Горнятко з вишнями висковзнуло з його рук і червоні плоди розбігшись по підлозі, все більше нагадували бризки крові.

  — Куди пішов? Він помер? — розгублено запитав Стефан. Та дівчинка тільки дивилась на нього широко розплющеними очима, нібито не розуміла, про що він взагалі говорить.

Купа питань в голові хаотично змінювали одним одне, а сум'яття і лють, розривали з середини. Стефан намагався зібрати до купи все, що сталося за останню маячну добу, йому довелося побачити багато незбагненного, але таке, здавалось надміру, навіть для цього проклятого місця. Як міг померти ще вчора сповнений здоров'я і життя хлопчик? Чи пов'язано це з тим багряним світлом? Невже вони... Від жахливої підозри, стало ще більш нестерпно, та не в змозі залишатись тут більше й миті, Стефан вибіг з кімнати, ледь не збивши Софію.

На кухні поралась Марта, вона зосереджено вимішувала тісто, нібито це було найбільш важливою справою. Схопивши її за руку, Стефан рвучко обернув сестру обличчям до себе, що та ледь втрималася на ногах. Здалося зараз, у великих блакитних очах, окрім байдужості він помітив біль, та навіть спокуту... Чи тільки хотів помітити?

— Марто, де Устим? Що з ним трапилось? — прогарчав Стефан. Вона звично дивилась крізь нього, не збираючись відповідати, ба більше, помічати його, — Нам потрібно забиратись звідси! Ми зараз же заберемо Софію і підемо! Ти мене чуєш?!

— Я нікуди не піду. Ти також, — нарешті вимовила Марта, так тихо, що він ледь розчув її слова.

— Ти помиляєшся! Я піду з тобою, чи без! — закричав Стефан, сповнений гнівом й безпорадністю.

За спиною Софія мурмотала якусь гидку, моторошну мелодію, що скородила слух й непокоїла серце. Вона співала, й безтурботно колисала безлику тряпчану ляльку, ніби вже забула про брата, наче його й не існувало взагалі.

Швидко й рішуче, Стефан прямував до лісу, того самого місця, звідки все почалось. Жителі общини проводжали його байдужими поглядами, не намагаючись зупинити.

 

  

  В лісі панувала цілковита тиша, що він чув лише шаркання власних кроків, та своє прискорене, хрипке дихання. Жодного стороннього звуку не торкалось слуху, навіть шелесту листя, потривоженого хоч найменшим подихом вітру. Озираючись навкруги, Стефан намагався згадати зворотний шлях, але дерева близнюки, обступали його зі всіх сторін, ховаючи вірну стежину.

Вже починало сутеніти, а він досі блукав лісом, здавалось по колу. Чи проходив він це розлоге, корчасте дерево? Або те, чиї довгі, прямовисні гілки підпирали небосхил?

Темрява невпинно затягувала все навколо, що й далі кроку нічого не проглядалось. Зупинившись, Стефан почув неясний шурхіт доокола, він хвилями бентежного моря, то наближався, то віддалявся вп'ять. За декілька метрів від нього, щось рухалось, і внутрішнє чуття підказувало, що це не людина. Він даремно вдивлявся в пітьму, мов незрячі очі, не могли розрізнити навіть обриси найближчих дерев. До цього шемроту додалося схоже на зміїне сичання. З імли пам'яті вигулькнув сьогоднішній нічний кошмар... Чи може він перетворитись на реальність? Від страшної нав'язливої думки, волосся стало дибки й тіло занурилось в пекучий жар. Стефан впав на коліна й з силою замружившись, затулив вуха руками.

Він не знав скільки часу минуло, й скільки так просидів на вільгій землі, напевно цілу вічність, чи мить, та нарешті стало днітися. Підвівшись, Стефан пройшов не більше десятка метрів, як ліс став рідшати, поки зовсім не лишився позаду. Він вийшов на галявину і ледь не зомлів від жаху — перед ним бовваніло зненависте поселення.

 

 

  Минуло біля року, точніше сказати не видавалось можливим, час тут плинув інакше, та чи існував в цьому місці взагалі, ніхто б не зміг відповісти. Ще дві невдалі спроби втечі, які й згадувати було несила, назавжди знищили надію повернутися додому. Дім... Старе життя згадувалось все рідше, обличчя стирались, а голоси тихшали. Можливо й на краще, бо іншого дому ніж цей, Стефан вже не мав. Годі повірити, та тепер йому навіть подобалося це місце, своїм спокоєм й зрозумілою простотою, де кожен займався визначеними для нього обов'язками на благо общини, і являвся невіддільною та важливою ланкою одного ланцюжка. В поселенні панувала гармонія і вічне літо, не існувало хвороб, болю й жадоби, а родюча земля дарувала вдосталь їжі, та всього що необхідно для скромного життя. Але й досі лишалося немало питань, одне особливо розбурхувало цікавість, засівши скалкою в голові. Що ховало в собі підземелля храму? Куди вхід суворо заборонявся, окрім деяких випадків... Таких як сьогодні. З першими променями світанку, в селищі народився малюк, вісімдесят дев'ятий житель общини. Це означало тільки одне — хтось має піти. Вже пролунав перший поклик дзвону. Час збиратися на месу.

 

  

  Скільки б він не бував у храмі, а базиліка не припиняла захоплювати своєю темною величчю, й моторошною красою. Стефан не втомлювався чаруватися чудернацьким розписом на стінах, що своїм змістовним хаосом нагадував картини Босха. Кожного разу, вивчаючи малюнки, Стефан знаходив те, чого раніше не помічав, ніби їх персонажі жили своїм, таємним життям. Біблійні сцени гріхопадіння, переплітались з настільки химерними подіями, та лякаючими створіннями, що залишалось тільки сподіватись, на хвору уяву художника, а не на їх реальне існування.

Піднявшись на амвон, Вавіл з благовісним трепетом відкрив значного розміру і товщини книгу, яка покоїлась на врослому в підлогу кам'яному аналої. Поверх її чорної палітурки, багрянів вже знайомий символ нескінченності.

— Хто має розум, той порахує число звіра, бо людське воно, як й обличчя його.

Всі заворожено дивились на Вавіла, уважно вслухаючись в кожне слово. Так відбувалось завжди, але сьогодні, в цей особливий день, крім цікавості на поверхню пробивався в'язкий острах, що затягував трясовиною. Він бачився в розгублених поглядах прихожан, в їх прискореному диханні й беззвітних жестах. Всі з обавою й надією очікували закінчення меси, а гучний й розкотистий голос пастора невпинно наближав неминучий момент:

— Як мовив Отець наш, що Я є початок, та Я є кінець. Я є творення і руйнування. Продовження моє, то діти мої, і хвіст мій, що пожираю в нескінченності своїй. І той хто з'єднається в смерті зі мною, в ту ж мить народиться знов. Бо той Я, хто світло несе, та життя вічне.

Вавіл завершив проповідь та закрив книгу, в ту ж мить під ногами відчулись поштовхи. Здавалось кам'яна підлога ось-ось розверзнеться, та звільнить зі своїх надр, щось невідоме, страшне.

Озирнувшись, Стефан помітив — погляди прихожан були спрямовані на середохресті храму, що вінчала висока башта. Як він не придивлявся, не вдавалось розгледіти нічого, крім щільного, важкого мороку. Аж раптом з його центру пробився тонкий й бережкий червоний промінчик. Тільки-но Стефан напружив зір зосереджуючись на цьому ледь помітному явищі, як промінь вибухнув світлом, настільки яскравим, що довелося замружитись, аби не осліпнути. Сяйво постійно змінювалось, приймаючи найрізноманітніші форми, поки не сформувалось в прямий, єдиний потік. Він совгав темною підлогою базиліки, й головами схвильованих прихожан. Це тривало невимовно довго, чи можливо так тільки здавалось, та врешті, світло здійнялось на амвон й зупинилось над Вавілом. Поміж людьми прокотилась хвиля здивованих зойків, а червоний стовп щезнув разом з тремтінням змученої землі.

— Та здійсниться воля Отця нашого, творця світів! — хрипко промовив Вавіл.

Людські погляди впнулися в пастора. Ніхто не був готовий до настільки незбагненних подій.

— Йдіть... Розходьтеся! Ну, що дивитесь? — він зірвався на пронизливий виск, та вмить опанувавши себе, продовжив, — Стефан, ти залишся...

Коли останні прихожани, зачинили за собою важкі двері храму, пастир спустився з амвона й сів поруч зі Стефаном. Серед всіх жителів общини, яким на вигляд не можна було дати більш як сорок, Вавіл завжди вирізнявся рясною сивиною, й плетивом зморшок на обличчі, та зараз сутулий й сухорлявий, він як ніколи здавався втомленим і старим. Де поділися його гордовита постава, й холодний вогонь сірих, хижих очей? Вавіл мовчки дивився на Стефана, ніби не розумів з чого почати розмову, та все ж, зібравшись з думками, заговорив:

  — Ти напевно розумієш, що сьогодні мені доведеться піти... — він запнувся, підбираючи потрібні слова, — це повинно було трапитись рано, чи пізно, і я хочу, щоби ти зайняв моє місце.

— Ні, я не можу! Чому я? — здивовано вигукнув Стефан.

— Бо я вірю в тебе. Вірю тобі. Колись, я так само вийшов до поселення, заблукавши в лісі. Такий же молодий, розгублений, й так само шукав відповіді на питання...

— І ви їх знайшли? В чому сенс всього? — запитав Стефан.

— Знаєш, що об'єднує той світ, який колись слугував нам домівкою, й цей? — поставив питання Вавіл, і не дочекавшись відповіді продовжив, — нерозуміння сенсу буття. Ми просто робимо те що повинні, те що робили до нас, і робитимуть після. Нащо? Ніхто цього не знає і я нажаль не виключення. При мені в поселенні, змінилось багато поколінь. Дуже багато... І за цей час, я зрозумів тільки одне — не варто шукати істину, інакше тебе може чекати велике розчарування. А поки є надія... Надія, що все не дарма, то нести свою ношу набагато легше.

Пастир зняв з себе срібну підвіску і надів на Стефана.

— Тепер вона твоя...

 

  

  З кожною новою сходинкою донизу, сморід ставав все більш нестерпний. Стефан затулив ніс рукою, намагаючись не дихати, але гидотний, схожий на трупний сопух, здавалось проникав крізь шкіру, розливаючись по тілу отрутою. Вузький прохід, викликав приступи задухи й паніки, а через низьку стелю доводилось нахилятися, щоби ненароком не зачепити головою її блискучу, вологу поверхню. У світлі смолоскипів, Стефан помітив химерні письмена, що майже повністю вкривали стіни печери, раніше йому не доводилось бачити нічого схожого. Вони чимось нагадували давні руни, але більш вигадливі, складні, їх рядки, то бігли прямою лінією, то танцюючи обертались нуртом.

 Нарешті кам'яні сходи скінчились, і прохід почав розширюватись, поки не перетворився на простору печеру. Настільки величезну, що її межі все ще лишалися приховані темрявою. Всі вісімдесят вісім жителів общини, слухняною чередою, як один єдиний організм рухались вперед, просуваючись вглиб підземелля, й зупинившись, вишукувались перед гігантською прірвою. Здававшись бездонною, її абсолютна, щільна пітьма, притягувала погляд, ніби магнітом, на мить здалося, що там внизу щось ворухнулось. Від несказанного жаху, що охопив розум, Стефан похитнувся, та ледь не полетів до темного провалля, тільки чиїсь міцні руки, що підхопили його, не дозволили розпрощатися з життям. Гучне відлуння голосу Вавіла рознеслось печерою, проникаючи в кожну її щілину:

  — Отець наш, Великий Уроборос! Прийми обранця твого! Щоби не похитнулась рівновага світу нашого й круговерть життя!

  Не відводячи очей, Стефан слідкував за порухами внизу, що з кожним словом пастора ставали все більш очевидними. Тільки-но він закінчив промову, як зору предстало те, що назавжди могло лишити сну й здорового глузду. Стефан щосили відсахнуся, й не втримавшись на ногах, впав горілиць на вкрите слизом каміння. Далі все відбувалось, як в якомусь маренні. Фантасмагоричні видіння з шаленою швидкістю змінювали одне одним. Вавіл відштовхнувся від краю, й стрибнувши вниз, зник в безодні. З її пекельної утроби, донісся — гучний плескіт, та розгонисте сичання, а передсмертний крик пастора, та череда жахливих звуків, походження яких, за краще було не уявляти, змусили підскочити на ноги й бігти щодуху з цього проклятого місця. "Ні, це не могло бути реальністю, а тільки галюцинаціями від спертого повітря печери, та гнилісних випарів землі" — марно намагався заспокоїти себе Стефан, але те що довелось побачити на споді прірви, знову й знову поставало в уяві. Сам всесвіт відзеркалювався на червоній опуклій поверхні, зі смоляною щілиною по центру. Просто на нього з мороку безодні, дивилось — око, Матір Божа, воно було просто величезним.

 

   

  Мовчазні обличчя, уважно слідкували за кожним його рухом, в їх очах читались страх і покора долі. Цікаво, про що думає новенька, яка сьогодні прийшла до поселення? Що відчуває? Чи стоїть вона зараз за дверима храму, підглядаючи в щілину?

  Відкривши священну книгу буття, Стефан розпочав проповідь. Спочатку голос тремтів, та з кожним новим словом, ставав все впевненішим, гучнішим, зневажливішим. Раптово він відчув абсолютну владу над цими людьми, над їх долями, життями. Стефан насолоджувався відлунням власного голосу від вікових, готичних склепінь, та сповнених священного трепету сердець.

  Коли він закінчив, сліпуче світло осяяло храм, затьмаривши мерехтливі вогні свічок. Затамувавши подих, всі спостерігали за яскравим променем, й сподівались, що сьогодні він обере когось іншого, не їх. Жмут кривавого світла нарешті зупинився... На світловолосій жінці, з великими лазурними очима. Сповнені сльозами вони дивилися просто на Стефана, шукаючи захисту, заглядаючи в душу...

  — Та здійсниться воля Отця нашого, творця світів! — урочисто проголосив він.

 

 


  

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

23/11/24 15:05: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап