Вечір наближався до кінця, і вулиці Києва поринули в напівтемряву. Олексій Вороненко сидів у своєму тісному кабінеті, освітленому лише настільною лампою, і механічно крутив у пальцях старий перстень — єдиний пам’ятний подарунок від батька. Він роздумував про своє життя, що за останні роки стало схожим на монотонну низку невдач.
Його робота приватного детектива, колись така захоплива, втратила блиск. Востаннє щось дійсно цікаве траплялося, коли він ще працював у поліції, до тієї нещасної справи, яка коштувала йому посади... і життя його напарника. Олексій ніколи не говорив про це вголос, але щоразу, коли наставав тихий вечір, він згадував той день і подумки повертався до запитання: "Що я міг зробити інакше?"
На столі лежало кілька тек із нудними справами: зниклий собака, підозра на подружню зраду, спірний заповіт. Раптом його увагу привернув конверт із темного паперу, щільно заклеєний і прикрашений восковою печаткою. Він лежав окремо, ніби боявся змішатися з банальністю інших документів.
Олексій акуратно розрізав печатку ножем і витягнув із конверта аркуш. Його пальці мимоволі торкнулися шершавого паперу, а очі почали читати рядки, написані красивим, але нервовим почерком:
«Пане Вороненко,
Я знаю про ваш досвід і сподіваюся, що саме ви зможете допомогти нашій родині. Дзеркальний маєток потребує вас. Мій син, Лев Гальванський, зник за загадкових обставин. Ми боїмося за нього і за себе. Прошу вас приїхати якнайшвидше. Ваша допомога необхідна.
З повагою,
Елеонора Гальванська.»
Підпис був витонченим, але за ним ховалася розгубленість.
Олексій нахмурився. Гальванські... Його пам’ять швидко підкинула йому кілька фактів: старовинний рід, відомий своїм багатством і відлюдькуватістю. Їхній маєток, що стояв десь серед боліт на півночі, був легендою. У місті про нього говорили як про прокляте місце, де кожен, хто лишався занадто довго, зникав або ставав божевільним.
Він відклав листа, але його думки вже були там — у тому самому Дзеркальному маєтку. Власне, він навіть не розумів, чому зацікавився. Можливо, це була нагода вирватися з рутини. Можливо, щось у цьому листі обіцяло пригоду, якої йому так не вистачало.
"Що ж, Елеонора, — подумав він, знову поглянувши на печатку, — подивімося, що приховує ваше дзеркало."
Він витягнув з кишені годинник і поглянув на циферблат. Була майже північ. Завтра, на світанку, він вирушить у дорогу.
Елеонора привела Олексія до величезної зали, де тіні здавалися ще більш густими через відображення в дзеркалі на стіні. Могутнє полотно скла, ніби поглинало все навколо, і у його глибинах виднілися хитромудрі візерунки, які виглядали як розмите відображення минулого. Вона йшла попереду, і кожен її крок лунав відлунням у просторій кімнаті.
— Ви прибули швидше, ніж я очікувала, пане Вороненко, — промовила вона, коли його погляд зупинився на дзеркалі. Її голос був спокійний, але не можна було не помітити легкої втоми в його тоні. Наче вона кілька разів спробувала втекти від своїх думок, та це не вдалося.
— Ваше запрошення мене зацікавило, — відповів Олексій, відриваючи погляд від дзеркала й повертаючись до жінки. — Розкажіть, що сталося.
Елеонора коротко кивнула і вела його далі, до більш затишної кімнати, обставленої важкими дерев'яними меблями, на яких навіть пил здавався старовинним. Вікна були завішані важкими шторами, відтак світло від ламп м'яко падало на кожен предмет, якби намагаючись приховати якусь частину правди. На стінах висіли портрети — давні, вицвілі, з обличчями родичів, що дивилися зі старих полотен із підозрілим виразом.
Вона сіла в крісло, поклавши руки на коліна, і стала мовчки дивитися на Олексія, ніби збираючись сказати щось важливе, але сумніваючись, чи варто.
— Лев зник три дні тому. — В її голосі промайнула тінь смутку, коли вона згадала сина. — Його бачили останнім разом біля дзеркальної зали. Ми підозрюємо, що він міг... піти туди, куди не слід було заходити.
Олексій нахмурився. Він не любив, коли люди намагалися говорити невизначено, коли слова заміняли факти. Але він стримав своє здивування й просто запитав:
— Ви говорите загадками. Що значить «піти туди»?
Елеонора стиснула губи, а потім відвела погляд, ніби намагаючись знайти правильні слова. Врешті-решт, вона відповіла, і її слова прозвучали, як відголос давніх таємниць, прихованих у стінах цього дому.
— У нашій родині є прокляття. — Вона мовила це так, наче це було найбільш звичайне речення. — Це пов'язано з дзеркалами. Вони... показують більше, ніж мають.
Олексій відкинув голову назад і подивився на неї, коли той легкий натяк на абсурдність її слів проголошувався прямо в повітрі.
— Що ви маєте на увазі? — Схоже, він не готовий був прийняти це за істину.
Елеонора не поспішала з відповіддю, а тільки відсахнулась на стільці, ніби в ту мить думки її вже не були тут. Вона дивилася в одну точку, немов намагаючись заглянути в пустоту, яка споглядала її з обличчя старовинної картини, що висіла поруч. Олексій відчув, як холодний подих минулого лине з темних кутків кімнати.
— Наш рід... — почала вона повільно. — Він старий, пане Вороненко. Можливо, занадто старий, щоб залишатися безкарним. Ми не можемо втекти від того, що ми є. Ті, хто живе в Дзеркальному маєтку, не можуть уникнути того, що знаходиться у його стінах. За кожним відображенням в дзеркалі є історія, і часом він показує більше, ніж нам би хотілося.
Олексій мовчав, намагаючись осмислити почуте. Всі ці загадки про дзеркала, прокляття — вони звучали як частина стародавньої міфології, але чим більше він дивився на Елеонору, тим більше відчував, що вона не жартує.
— Я хочу зрозуміти. — Він не відводив погляду від її обличчя. — Що саме сталося з Левом? Ви впевнені, що він пішов до дзеркальної зали?
Вона кивнула, і в її очах промайнула така тінь, що Олексій відчув, як йому стало незручно.
— Він... він завжди був допитливим, — сказала Елеонора. — Але останнім часом з ним було щось не так. Наче хтось чи щось змінило його. Він не був уже тим Левом, якого я пам'ятаю. Одного вечора він зайшов до дзеркальної зали і більше не вийшов.
— Що ви маєте на увазі? — Олексій не стримався. — Це має бути просто кімната, з чим тут можуть бути пов'язані такі... надприродні речі?
Елеонора встала, її обличчя стало кам’яним, і в її погляді з’явилася рішучість.
— Дзеркало не просто відображає. Воно може відкрити двері в інші реальності. І ми, мої предки, завжди відчували це. Це було частиною нашого життя — і прокляття теж. Лев не просто зник. Він потрапив туди, в інший світ, і ми не знаємо, чи зможемо його повернути.
Олексій на мить замовк, намагаючись осмислити сказане. У його голові вирувала буря з підозр і запитань. Що насправді відбувається в Дзеркальному маєтку? І чому він, приватний детектив, погодився втягнутися у таку безглузду ситуацію? Але перед тим, як поставити чергове запитання, він відчув, що йому потрібно зробити ще один крок у цьому заплутаному лабіринті.
— І що тепер? Що ви хочете, щоб я зробив? — запитав він тихо, готуючись прийняти своє перше рішення в цьому старому, темному домі.
Елеонора підняла голову і поглянула на нього з таким виразом, що він відчув холодне враження, ніби його душу хтось мимоволі витягнув із тіла.
— Вам доведеться пройти через дзеркало, пане Вороненко. Це єдиний спосіб знайти його.
Олексій не міг відповісти одразу. Всі його інстинкти, всі його дослідження і здоровий глузд кричали, що це божевілля. Але погляд Елеонори був переконливий. І, можливо, це був єдиний шанс розгадати загадку, що здавалася все більш реальною, ніж будь-коли.
Він зробив крок уперед, збираючись відповісти. Від цього моменту не було повернення.
Олексій не міг позбутися відчуття, що цей будинок стає все більш і більш чужим для нього. Він проводив багато часу, оглядаючи кімнати, але чим більше він досліджував Дзеркальний маєток, тим більше йому здавалося, що кожен крок наближає його до чогось невідомого і жахливого.
Дзеркала. Спочатку це здавалося просто частиною інтер'єру, частиною старовинної розкоші родини Гальванських. Але чим більше Олексій звертав увагу на їхні відображення, тим більше починав помічати аномалії. Вони не відображали лише простір, що знаходився перед ними, а й щось інше. Рухи в кутах, тіні, що пересувалися, наче самі по собі, без причини. Іноді Олексій спинявся перед одним з дзеркал і не міг зрозуміти, чи це він рухається, чи відображення робить те саме. Інколи йому здавалося, що в глибині скла є щось більше — хтось чи щось, що спостерігає за ним.
Він довго не міг знайти пояснення цьому. І тоді, коли він уже втратив надію зрозуміти, що відбувається, йому пощастило натрапити на одну річ, яка змінила все.
У бібліотеці Арсенія Гальванського, дядька Лева, Олексій знайшов стару книгу, яку спершу помітив серед пилу на полицях. Книга виглядала дуже старою — її шкіряна обкладинка була потріскана, а сторінки вицвілі. Ледь торкнувшись її, Олексій відчув якусь важкість, ніби щось важливе і невідоме було сховане в її рядках.
Він розкрив книгу. Мова була складною і старовинною, і багато слів здавалося неприродними, але Олексій з кожною сторінкою все більше розумів основну ідею: дзеркала можуть бути порталами. Це була не просто метафора, а конкретна практика, описана в обрядових записах Гальванських. Легенда свідчила, що дзеркала можуть бути відображенням не лише реального світу, але й дверима в інший вимір — в інший світ. І цей світ, за словами авторів книги, був наповнений тінями та тими, хто колись потрапив сюди і більше не зміг повернутися. Дзеркала зберігали у собі душі тих, хто заблукав, і ставали їхніми вікнами.
Олексій відкладав книгу і на кілька хвилин замовк, переварюючи прочитане. Тепер він розумів, чому це місце було таким дивним, чому Лев і, можливо, не тільки він, могли опинитися в іншому світі. Але він усе ще не був готовий прийняти це за правду.
Увечері того ж дня, після того, як він допізна обмірковував знайдену інформацію, Олексій вирішив відпочити. Він ліг на ліжко, намагаючись позбутися думок про дзеркала і їхні темні таємниці. Але сон не приходив.
Ніч була глибокою, і лише слабке світло з вікна створювало плями тіні на стінах. Олексій закрив очі, намагаючись заснути, але всередині нього не було спокою. Щось було не так. І з кожною хвилиною він відчував, як все навколо стає все більш похмурим і важким.
Тільки тоді, коли він вже майже заснув, його увагу привернув незрозумілий звук. Це було тихе шепотіння, яке поступово ставало голоснішим. Спочатку він подумав, що йому просто причулося, але тоді це повторилося. Легкий, майже невловимий шепіт, що лунав з темряви. Олексій піднявся і поглянув на великий дзеркало, що стояло в кутку його кімнати. Він і раніше помічав, що це дзеркало особливе — воно завжди здавалося йому холоднішим і неприступнішим, ніж інші.
І раптом його погляд зустрів відображення. У ньому з’явилася не тільки його власна постать, але й чиясь ще. Фігура чоловіка, висока і струнка, з лицем, яке було здалеку дуже схоже на Лева. Олексій затамував подих. Фігура рухалася. Чоловік в дзеркалі тягнув до нього руку, і в його очах була така безнадійна туга, що Олексій відчув, як серце затріпотіло.
— Врятуй мене... — прошепотіло відображення, і слова пролунали так ясно, що Олексій був впевнений: це не його уява.
Він відступив на крок назад, серце калатало в грудях. Його розум кричав, що це неможливо, що це лише примари свідомості або візуальні галюцинації, але все його тіло підказувало інше — дзеркало було живим. І Лев був там, у тіні, тягнучи до нього свою руку.
Олексій не міг зробити жодного руху. Його погляд залишався прикутий до того образу, і на секунду він відчув, як його свідомість починає потопати в тому темному світі, що відображався в дзеркалі. Можливо, це не була просто паралельна реальність. Можливо, це була пастка, що чекає на тих, хто вирішить зазирнути за межі відображення.
І все ж, попри цей страх, щось змусило його рухатися вперед. Він робив крок до дзеркала, і його рука потягнулася до поверхні скла, наче він був готовий пройти крізь нього.
З його губ зірвався шепіт:
— Лев?
На наступний день після того, як Олексій вперше зіткнувся з дзеркалом, він зрозумів, що має знайти головну дзеркальну залу. Усі його дослідження, всі знахідки в бібліотеці, незрозумілі шепоти і дивні образи, які з’являлися в дзеркалах, вели його сюди. Вони тягли його, як магніт, до цієї кімнати, наче вона була останнім кроком на шляху розгадки.
Він піднявся на сходи і обережно, з відчуттям наближення чогось непереборного, підійшов до важких дверей, що вели до головної зали. Двері були старими, вкритими пилом та іржею, з тяжкими металевими замками. Олексій спробував відчинити їх, але вони не піддавалися. Він повернувся назад, вирішивши повернутися пізніше з інструментами, але потім раптом почув легкий скрип, і двері, немов за чиєюсь волею, відчинилися самі.
Додатковий поштовх не знадобився. Це було, як щось невидиме відчинило для нього шлях, якби вся будівля чекала, щоб він увійшов.
Він переступив поріг.
Величезна кімната була темною, навіть всупереч тому, що денне світло проникало крізь забруднені вікна. Повітря в кімнаті було важким, на ньому відчувався аромат старого мармуру, пилу і забуття. У центрі цієї кімнати, що здавалась не тільки просторою, але й невизначеною, стояло величезне дзеркало, чорно-мармурове, високого зросту, що сяяло холодним блиском. Його рама була вигравіювана дивними, важкими символами, які нагадували древні закляття. З кожним кроком до нього Олексій відчував, як у кімнаті стає холодніше.
Дзеркало, хоча й було статичним, здавалося живим. Кожен його відблиск кидав на стіни тіні, що тремтіли і рухалися, неначе вони були частиною чогось більшого. Наче вони могли вирватися з цієї поверхні й ожити. Олексій відчував, як кожна тінь поглинає його думки, і він не міг позбутися відчуття, що це дзеркало не лише відображає реальність, а й існує поза нею.
Раптом, в тиші, він почув кроки позаду. Він обернувся.
Арсеній Гальванський стояв у дверях. Його обличчя було суворим, але з певною тривогою, яка немов би натискала на його плечі. Він був одягнений в темний костюм, але чомусь здавався тут таким самим, як і все в цьому будинку — застарілим, ніби випавшим з часу. Олексій не помітив його наближення, він був занадто захоплений дзеркалом і його дивною силою.
— Ви не повинні тут бути, — сказав Арсеній, його голос був низьким і твердим. Він поглянув на дзеркало, а потім знову на Олексія. — Це не для чужих очей.
— Що це за дзеркало? — запитав Олексій, намагаючись не втратити самовладання, хоч в його голосі вже відчувалася напруга. — Що воно може робити?
Арсеній зітхнув і, наближаючись до нього, відвернув погляд від дзеркала.
— Це те, що пов’язує нас із тими, хто по той бік, — відповів він, його голос став тихим і здавалося, що кожне слово викликало в ньому внутрішній біль. — Але не всі повертаються. І не всі, хто йде, хочуть повертатися.
Олексій відчув, як холоднокровність Арсенія, яка так довго приховувалася, розчиняється в його словах. Щось в ньому змінювалося, і це не було добре.
— Лев... — почав Олексій, не впевнений, чи варто ставити це питання, але вже не міг стримати. — Ви думаєте, він... застряг там? У цьому дзеркалі?
Арсеній мовчав, наче вагаючись. Він поглянув на дзеркало, а потім повернувся до Олексія.
— Це більше, ніж просто дзеркало, — сказав він. — Лев не просто зник. Він… став частиною того світу. І чим більше він залишався там, тим більше він забував, хто є насправді. Дзеркала можуть забирати душі. Це не просто портал. Це пастка.
Олексій був шокований. Усе, про що він дізнався, почало набувати нового, жахливого сенсу. Він хотів сказати щось, запитати, але на його губах залишалися лише беззвучні слова.
— Більшість з нас, хто спробував пройти через це дзеркало, вже не повернулися. І ті, хто залишилися — стали тінями, — продовжив Арсеній. — Вони обирають залишитися там, в іншому світі. Вони… вже не люди.
Зараз Олексій не міг відвести погляду від дзеркала. Він відчував, як простір навколо нього починає розмиватися, як реальність втрачає свою чіткість, і те, що стояло перед ним, перетворюється на щось інше: темне і невиразне. Але всередині цього відображення, яке колись було таким звичним, він побачив щось, що мало бути неможливим.
Він побачив Лева. І Лев дивився на нього з того боку дзеркала, тягнучи до руку, намагаючись вирватися з того світу, у який він потрапив.
Олексій не міг сказати, скільки часу він простояв там, перед дзеркалом. Коли всі слова Арсенія відійшли в тінь кожна частка його розуму кричала, щоб він не вступав у цей світ, щоб він не робив цього кроку, але його тіло вже підкорювалося тому дивному тяжінню, що виходило від дзеркала.
Він уже не міг повернутися.
Олексій відчув, як холод пробігає по тілу, коли його рука торкнулася поверхні дзеркала. Він чекав чогось — дивовижного, неймовірного, можливо, навіть смертельного. Але те, що сталося наступної миті, перевершило всі його очікування.
Дзеркало почало тремтіти. Поверхня скла, наче жива, затремтіла, немов стародавній механізм, що прокидається після століть мовчання. У повітрі спалахнув холодний вітер, а навколо дзеркала виникли ірраціональні хвилі, що викривлювали реальність, немов дзеркало стало вікном, через яке проникала темна і нескінченна безодня.
І тоді з його поверхні вирвалась Тінь. Це було не просто відображення. Це була жива постать — вища за Олексія, із широкими плечима і обличчям, що дивно нагадувало Лева. Але щось було не так. Очі цієї істоти були порожніми, чорними, як сама ніч, і вони безжально дивилися на нього, немов хотіли поглинути.
Тінь зробила перший крок вперед, і від її рухів все навколо почало темніти. Вона не просто стояла перед ним, вона проникала в саму тканину простору, і кожен її рух викликав зміни у часі і просторі.
— Ти теж втратив когось, Олексію, — промовила вона. Її голос був пронизливий, наче пошепки з найглибших куточків його свідомості. — Я можу повернути його. Просто дозволь мені залишитися тут, у твоєму світі.
Олексій затамував подих. Його серце, яке ще кілька хвилин тому билося рівно, тепер стукало так сильно, що він відчував, як у грудях виникає біль. Він згадав — це була його провина. Ці слова пронизували його наскрізь. Це був той самий біль, який він носив у собі протягом усіх цих років, те почуття безвиході, що ніколи не відпускало його. Те, чого він не зміг змінити, той момент, коли він не зміг врятувати свого напарника на тій справі, що забрала життя Романа.
І ось ця Тінь, ця тварюка, що стояла перед ним, змусила його пережити це знову. Вона викликала перед його очима картини минулого: момент, коли Роман лежав поранений, коли він відчайдушно намагався зробити щось, але не зміг дістатися до нього вчасно. Олексій бачив, як його друг помирав на його руках, і ця Тінь, мабуть, знала про це більше, ніж навіть він сам.
Тінь простягла до нього руку. Це був той самий рух, який Олексій бачив у дзеркалі кілька ночей тому. Лев. Але цей Лев уже не був тим, ким він був раніше. Це була лише порожнеча, що імітувала його образ.
— Врятуй мене, Олексію, — прошепотіла Тінь, обличчя Лева тепер з’являлося на мить в її темному силуеті. — Ти можеш. Ти хочеш. Ти знаєш, що це твоє покарання. Ти втратив його, і тепер це твоя черга втратити всіх.
Олексій відчув, як його руки почали тремтіти, а в голові знову відігравалася ця страшна сцена: невдалий порятунок, смерть напарника, прокляття невиправданої провини. Він підняв руку, ніби збираючись доторкнутися до цієї Тіні, до Лева, що став чимось іншим. Чимось, чого він не міг врятувати.
Але раптом він зупинився. У глибині свого серця Олексій знав: це не був Лев. Це була лише тінь його самого, темна частина його душі, яка примушувала його вірити, що він здатен віддати своє життя, щоб виправдати свою провину.
— Ні, — прошепотів Олексій, мовив це з гірким, але твердо прийнятим рішенням. — Я не дам тобі занурити мене в це.
І тоді Тінь стиснула свою руку, і його рухи стали ще більш химерними. Олексій відчув, як вона почала вбирати в себе все, чим він був, його спогади, його страхи, його душу. Його дихання стало важким, а відчуття холоду пронизало його до кісток.
Але він не відступив.
— Я не залишуся тут з тобою, — сказав він і зробив крок назад.
У наступну мить Олексій відскочив до стіни і відчайдушно впав на підлогу, але його рухи були швидкими і рішучими. Він схопив одну з важких книжок із полиці, кинув її в дзеркало, намагаючись порушити його гладку поверхню. Він не чекав нічого, але це сталося.
Раптом дзеркало вибухнуло, розсипаючись на тисячі маленьких шматочків. Але не відображення, а сама Тінь, зриваючи своє полотно, почала віддалятися назад, її темний силует танув у розбитих уламках скла. Усе навколо почало повертатися до нормального стану, але темна енергія все ще витала в повітрі, як залишковий запах страху.
Тінь зникла, залишивши за собою тільки порожнечу. І хоча дзеркало було розбите, Олексій відчував, що він не звільнився. Тінь залишила свій слід у ньому — назавжди.
І все ж Олексій зрозумів одну річ: навіть якщо він не зміг змінити минуле, він все одно не дозволить темряві забрати його душу.
Олексій стояв серед уламків дзеркала, його руки тряслися від напруги, а серце билося важко й нерівно. Він дивився на розбиту поверхню, де ще хвилину тому була Тінь, що імітувала Лева, але тепер було тільки безмежне відображення порожнечі. Дзеркало, яке служило порталом у цей темний, незвіданий світ, було розбитим, і цей момент дарував відчуття розрядки.
Але тишу, що охопила кімнату, раптово перервав непомітний, але яскравий спалах, що спалахнув серед уламків скла. Це було схоже на спалах світла, який виривається із глибини нічної темряви, що, хоч і згасав, але залишав по собі холодне враження чогось значного, чогось незмінного.
І тоді Олексій побачив це. Він побачив Романа.
Рука, що простяглася з-під уламків скла, була не просто відображенням. Це було реальне прагнення, жива емоція, момент, коли минуле і теперішнє зустрічалися, коли кордон між реальністю і тим, що було по той бік дзеркала, став настільки тонким, що майже зник.
Рома, його друг, напарник, той, хто загинув через його недогляд, тепер, здається, був готовий повернутися. Його обличчя не було таким, яким він пам’ятав його, воно було блідим, розмитим, ніби перебувало на межі двох світів. Роман простягав до нього руку — він шукав виходу. І хоч Олексій бачив ці порожні очі, які вже не належали тому, кого він колись знав, він не міг заперечити, що це була його остання можливість. Його душа, її найбільша слабкість, тягнулася до цього жесту. Можливо, це було б можливістю повернути все назад, виправити свою помилку, повернути того, кого він втратив.
Олексій почувався таким, що стоїть перед вибором. Усі ці роки провини і жаху, всі нерозв'язані питання — вони звелися в одну мить. Тепер він мав вибір. Він міг прийняти цей жест, протягнути свою руку і, можливо, повернути напарника з того світу. Але що це насправді означало? Чи міг Роман дійсно повернутися? Чи була це просто ще одна пастка, ще один спосіб прив’язати його до цього темного світу?
І чи можна було повернути те, що вже було втрачено назавжди?
Олексій згадував обличчя свого друга, його голос, як той сміявся і жартував. І водночас він пам’ятав, як страшно було бачити, як Роман помирав в його руках. Він знав, що так і не зміг врятувати його. А тепер і Лев, мабуть, став частиною того світу, того темного, жахливого місця, де душі губилися і забувалися. Роман був лише тінню того, ким він був.
Його рука повільно, майже без свідомого бажання, піднялася. Він наближався до уламка скла, намагаючись не дивитися в порожні очі Романа, що вже не були його.
І тоді Олексій зупинився. Він відчув холод, який пробіг по всьому тілу, який попереджав його про помилку, яку він може зробити. Це була пастка. Він не міг віддати свою душу знову, він не міг спокутувати свою провину ціною ще одного втраченого життя. Він не міг дозволити себе втягнути в цей світ, в цей безкрайній морок, де душі помирають вічно.
— Рома, я тебе пам’ятаю, — прошепотів він, і його голос був твердим, хоча і тремтів від емоцій. — Але я не можу. Я не можу тебе витягти.
І з останнім словом, що прозвучало як молитва, він відступив. Його рука опустилася, не торкаючись цієї відображеної, туманної руки, що простягалася до нього.
У той момент Тінь, що намагалася захопити його, зникла. Лева більше не був там, як і Романа. Відображення розчинилося, і разом з ним розчинився і той світ — світ, де не було межі між життям і смертю, між минулим і майбутнім.
Олексій зробив останній крок назад, до дверей. Він вийшов із кімнати, залишаючи її за собою, розбиту, порожню, але все ж таки наповнену чимось важливим, чимось, що більше не належало йому.
Він не отримав відповіді на всі свої питання. І, можливо, не отримав би їх ніколи. Але він зрозумів одне: іноді для того, щоб рухатися вперед, потрібно залишити частину себе в минулому. І навіть якщо це не відпускає, це дозволяє йому жити далі.
І, зрештою, це був його вибір.
Олексій повернувся до Києва, до звичного життя. Але хоч як би він намагався залишити Дзеркальний маєток позаду, він не міг позбутися його тіні. Все, що сталося там, залишило слід не лише в його думках, але й у кожному відображенні. Дзеркала більше не були для нього просто склом, що показує обличчя чи навколишній світ. Вони стали чимось іншим, чимось чужим і ворожим, чимось, що постійно нагадувало йому про його вибір і те, чого він позбувся.
Щоразу, коли Олексій дивився у відображення, він бачив Лева. Це не було просто зображення — це було щось більше. Лев стояв там, безмовний і з порожніми очима, наче чекав. Чекав на відповідь, чекав на те, щоб Олексій зробив ще один крок у темряву, щоб знову повернувся до того світу, де смерть і життя не мали чітких меж.
Це не було спогадом. Лев не був просто відображенням минулого. Це була його присутність — жива, темна, постійна. Лев, який був і не був, живий, але вже втрачений. Олексій знав, що ця тінь буде переслідувати його до кінця. Кожен раз, коли він поглядав у дзеркало, він бачив Лева — той образ, який залишався незмінним, однаковим у своїй тихій вимогливості.
Спочатку він намагався не дивитися, обходити дзеркала, не стояти перед ними більше ніж потрібно. Але з часом відображення стали частиною його щоденного життя. У кожному вікні, у кожній калюжі на вулиці, навіть у маленьких дзеркальцях в магазинах — Лев знову і знову був там. І щоразу, коли Олексій намагався відвернути погляд, це відчуття не відпускало його. Він знав, що Лев не був просто частиною його болю, не лише відображенням його провини. Лев був його частиною. І хоч як би він не намагався рухатися далі, він відчував, що цього образу неможливо позбутися.
У нічних снах Олексій часто бачив цей образ — Лев, який дивиться на нього через темну поверхню води, чи в тому самому дзеркалі, де він вперше побачив Тінь. Він хоче підійти до нього, хоче поговорити, запитати, що насправді сталося, чи була його смерть справжньою, чи все це лише частина якоїсь великої і страшної пастки. Але щоразу, коли він намагається наблизитися, Лев розчиняється в темряві, залишаючи Олексія в тиші, повній невідомих відповідей.
Кожен день він прокидався з відчуттям того, що щось важливе вислизнуло, що кожен рух вперед приводить до ще більшої невизначеності. Якби він міг знову все змінити, він би зробив це. Але минуле, як і дзеркала, вже було занадто глибоко втягнуте в тканину його життя, і Олексій розумів, що більше не може повернутися. Він не міг змінити те, що сталося. І навіть якби міг — чи змінив би він щось?
І все ж він не міг перестати дивитися. Він не міг перестати шукати Лева в кожному відображенні. Бо що, як Лев все-таки чекає? Що, як це був не просто спогад, а знак? Можливо, є ще шанс, є ще можливість виправити те, що він не зміг зробити.
Але кінець кінцем, коли Олексій стояв перед черговим дзеркалом, він знову побачив Лева — цього разу він не підходив до нього. Він лише дивився з того боку скла, без руху, без слів. Лев не був тим, кого він шукав. І, можливо, він ніколи не буде.
Олексій зрозумів одну річ: Лев залишився поза межами цієї реальності. Це був його вибір. Він став частиною того світу, того простору, що був занадто темним і заплутаним, щоб його можна було повернути назад. І хоч як би Олексій не намагався, він зрозумів, що Лев не чекає його, не вимагає повернення. Лев уже не потребував його. Тінь, що була колись частиною його життя, більше не існувала. Тепер вона була просто спогадом.