Справжній готичний детектив

конкурс


Люстерко

Святим іменем я закликаю тебе служити мені!

Говори й показуй мені тільки правду, збирай силу та наділяй нею мої слова.

Вічно нехай буде так!

Амінь.

 

Оленка була незвичайною дитиною. Дивні й химерні речі, як от темрява, або казки про бабая, яких боялися інші діти, навпаки приваблювали її. Дорога зі школи здавалась їй чарівною. 

Водонапірні башти в кінці села походили на завмерлих велетнів. Золотисті квіти з довгими гілочками на чийомусь високому паркані оживали в уяві дівчинки, розростались лозами й обвивали двоповерховий будинок, який цей паркан огортав. Десь там, на другому поверсі, який умить ставав високою вежею, тепер сиділа відьма і чекала, коли хтось підійде ближче, аби затягнути його у пастку в’юнких рослин та навіки залишити жити у своєму світі.

Аж ось високий паркан обривався і вздовж вулиці сірою смужкою простягався старий кам’яний мур. За муром, серед купи багаторічних чагарників, наче примара, причаїлась стара, напіврозвалена хата.

 Однокласники, намагаючись налякати Оленку, розповідали їй, що в цій будівлі живуть привиди. Ціла родина згоріла у пожежі. Казали, їх крики й досі чуються у будинку, що навіки застиг в одній жахливій миті.

Вони й не знали, що замість того, щоб боятися, дівчинка тільки ще більше зацікавиться цим місцем. Якщо там жили привиди, то вона обов’язково мала з ними познайомитись. І тепер, час від часу, Оленка поглядала на облуплені стіни, віконні рами без скла та величезну балку, що колись підтримувала дах, який давно обвалився.

— Як гадаєш, що там сталося насправді? — дівчинка сиділа за партою задумливо вимальовуючи закарлючки на полях свого зошита.

— Де там? — здивовано відповіла Таня, її подруга, що сиділа поряд.

— Ну, в тому будинку, — Оленка подивилась на свою сусідку. — Що згорів. Хлопці казали там померла ціла родина.

— Боже, Оленко, нащо тобі ті старі розвалини? Весь час про них торочиш.

— Хочу туди якось навідатись. Підеш зі мною? Мені здається там точно щось має бути. Може яка таємниця? — вона всміхнулась, надіючись почути слова підтримки. Хоч якою дивною дівчина не здавалась іншим, їй все ж було лячно йти самій у той будинок.

— Ні, вибач, — Таня зітхнула, — не піду я у ті зарості. Що ти там хочеш знайти, привидів?

— Було б непогано, — може вони скажуть мені, хто їх убив, — я чула, що той будинок не просто так загорівся, мені сказали, що все через молодшу доньку, яка…

— Знову хлопці? — перебила її подруга, — Не варто тобі їх слухати, вони весь час якусь фігню торочать. Не треба туди йти, справді. Це може бути небезпечно.

— Твоя правда, — трохи розчаровано проказала Оленка. — А так хотілось побачити хоча б щось потойбічне.

Однак цікавість її ставала сильнішою, маленьким нав’язливим черв’ячком вона повзала думками, ні на мить не залишаючи дитячий розум. Що ж там насправді сталось?..

Тепер, щоразу йдучи повз дівчинка зупинялась біля будівлі й кілька хвилин тупцювала на місці, так і не наважуючись зайти. Та одного разу Оленка не втрималась, кинула портфель на узбіччі та полізла на мур. Для маленької дівчинки він здавався височенною скелею. Деякий час борсаючись на каменях, хоч і давно, та рівно складених один до одного, вона все ж змогла перелізти та гепнулась на землю з іншої сторони.

Зарості, вищі за неї у кілька разів, здавались дрімучим лісом, колючки чіплялись за одяг і різали руки, залишаючи на долонях тоненькі червоні смужки, та ніщо не могло її зупинити. Адже десь тут, зовсім поряд, причаїлось щось дивовижне. Вона точно знала це й нізащо б не відступила. 

Врешті дівчинка дісталась будівлі та зайшла всередину.

 Стіни, досі чорні від кіптяви, дихали сирістю, розбитий посуд, уламки шиферу і скла хрустіли під ногами, наче сніг морозного ранку. Усюди валялось розкидане запилюжене ганчір’я, шматки плиток і дошки, які колись очевидно були меблями. Старий стіл, ледве тримався на трьох ніжках, притулений до стіни.

На столі стояла чашка. Під шарами кіптяви й пилу чітко проглядався звивистий сріблястий дракон на синьому тлі. Олена підійшла ближче й провела пальцем по малюнку. У її тата була така ж, тільки зелена — його улюблена чашка. Він народився у рік дракона й обожнював цей малюнок. Скільки себе пам’ятала, батько завжди пив каву тільки з неї. Одного разу, вона впустила чашку, від чого у тої з'явилась невеличка щербинка, як і на цій, тільки з іншого боку. Її тоді добряче за це насварили. 

— Мабуть, батько у цій родині теж народився у рік дракона. Можливо він навіть був таким нудним, як і мій тато. — дівчинка розсміялась. Отже, вона точно мала тут опинитися.

Оленка роздивилась навкруги, але не помітила нічого потойбічного. Звичайні розвалини. Не було навіть натяку на розгадку трагічної події, яка сталась тут більш ніж десять років тому.

— Не бійтеся, я прийшла до вас, аби дізнатися правду. Хлопці казали, що у всьому винна одна з доньок. Вона була заздрісною й егоїстичною і прокляла свою родину. А інші кажуть, що це лише нещасний випадок. Скажіть, будь ласка, що з цього правда? — звернулась вона до колишніх мешканців, сподіваючись, що вони досі знаходяться тут. Трішки почекала, та ніхто не відповів.

Збиралась вже йти назад, зрозумівши, що скоріш за все привидів тут немає, та раптом почула тихе:

— Ш-ш-ш… — протяг ганяючи між вікнами злегка торкнувся її волосся, і пролетів далі у глиб будинку. 

— То ви все ще живете в цьому місці, — перелякано запитала вона. — Сім’я, що тут померла? 

— Ш-ш-ш… Я покажу тобі правду... — знов прошепотіло десь поряд. Дівчинка розвернулась і пішла туди, куди кликав її вітер.

В дальній кімнаті було майже темно. Сонце ніби не наважувалось пробитись до приміщення. Усі меблі тут залишились цілими, не було видно навіть слідів пожежі. Біля вікна стояло ліжко, запилене й брудне за стільки років, та все ж акуратно застелене, з правильно прилаштованими подушками. На вицвілій світлині зі стіни на Оленку дивились чотири химерні тіні, що колись вочевидь були людьми. Вона придивилась до фотографії, та образи були надто розмиті, аби хоч трохи їх упізнати. Поряд, у кутку стояла відкрита шафа, досі повна одягу.

Дівчинка підійшла ближче й обережно торкнулась рукою вбрання. Червона сукня, спідниці, кілька сорочок — враз перед нею постала красива молода жінка, що носила цей одяг. Ось вона сидить на ліжку, встає та йде до шафи — обирає, що сьогодні надягти. Підходить до туалетного столика, бере гребінець і розчісує своє довге золотисте волосся.

Оленка підійшла до столика, повного всіляких цікавих баночок і щіточок. Її увагу привернув невідомий круглий предмет, обмотаний синьою тканиною. На відміну від інших предметів у кімнаті, його зовсім не торкнувся пил. Вона взяла до рук цікаву річ і розгорнула тканину.

Виявилось, що це невелике кругле люстерко у срібній оправі. На задній стороні намальовані білою фарбою символи — невелике коло і чотири півмісяці навколо нього, що розправляли свої ріжки в протилежні сторони один від одного.

Дівчина піднесла люстерко до обличчя. Не дивлячись на те, що в кімнаті було майже темно, вона чітко побачила своє відображення та здалася собі такою гарною, якою досі ще ніколи не була. Наче зачарована стала ходити по кімнаті вперед і назад, не в змозі відірвати погляду від себе. Кімната у віддзеркалені також змінилась. Всього на мить Оленці здалось, що вона перетворилась на її власну, та коли вона відвернулась від люстерка й роздивилась навкруги все залишилось таким, як і було спочатку.

Ще кілька разів Оленка заговорювала до привидів, та вони мовчали. Здавалося, духи показали їй все, що хотіли. Врешті решт дівчинка заховала люстерко у кишеню та пішла геть.

 В душі її з'явилось невідоме відчуття, таке солодке й тягуче, що їй не хотілось відпускати його ні на хвилину. Дівчинка забула і про таємницю, яку хотіла розгадати, і про все, що колись могло її хвилювати. Вона зрозуміла, що з новою знахідкою її життя зміниться, проте й не здогадувалась наскільки.

***

Іноді воно розмовляло. Олена чула тихий шепіт, неначе хтось нашіптував їй на вухо таємничі слова. Вони лунали нізвідки, виникали у її голові примарними образами та зникали перш ніж вона могла зрозуміти, що їй це не почулося.

Однокласники зненавиділи Оленку. Дивна дівчинка, що завжди, ніби жила в іншому світі, стала зовсім відлюдькуватою. Постійно носила в сумці маленьке дзеркальце і за кожної нагоди заглядала туди, наче там був захований сенс її існування.

— Ти мене лякаєш, — сказала якось Таня, коли в черговий раз дівчинка всміхалась своєму відображенню. — Хіба ти не бачиш, як дивно виглядає твоя любов до цієї штуковини.

— Всі дівчатка люблять дивитись у дзеркало, — впевнено відказала Оленка.

— Але ж не настільки. — непокоїлась Таня. — Я вчора ходила до Артема в лікарню. Він не розуміє, як на рівному місці зламав ногу, ще й так серйозно. Каже, те, що сталось із ним не нещасний випадок.

 — І ти йому віриш? Він сам винен, не треба було ставити мені підніжку. То, мабуть, карма наздогнала його. — Оленка говорила, не відриваючи погляду від люстерка. — Бачила, яка я гарна? 

— Нічого я не бачила. — буркнула подруга. — Оленко, це вже не вперше. З усіма, хто до тебе чіпляється щось стається. Ти вже зовсім збожеволіла з тим своїм люстерком. 

Вже на наступному уроці Таня пересіла якомога далі від Оленки й перестала з нею спілкуватись. Так дівчина втратила свою єдину подругу. Однак навіть не помітила цього, адже всю її увагу відібрало дещо набагато важливіше.

— Таня сказала, що нічого не бачила! Вона що, сліпа? — у відчаї крикнула Оленка, сидячи вдома за уроками. Вона закрила підручник і взяла до рук люстерко. — Всі вважають, що я винна в тому, що Артем зламав ногу. Але ж не я це почала... — відклала люстерко і продовжила читати.

— Сліпа... сліпа... сліпа... — зашепотіло десь поряд.

Два дні по тому Тетяна не прийшла до школи. Через загадкову хворобу вона почала різко втрачати зір.

 З кожним, хто хоч якось міг нашкодити їй, або її родині завжди ставалось погане. Неприємний татів начальник, що полюбляв кричати на своїх підлеглих навіть за межами роботи, раптово втратив голос через кілька днів після того, як Оленка приходила до батька в на роботу. Вчителька, що полюбляла дратівливо стукотіти ручкою по столу, якось випадково встромила її собі в око. Ще один розбишака — Матвій, що дражнився з її усмішки, через нещасний випадок залишився без зубів. А тітку Наталю, яка любила пхати носа у чужі справи й постійно радила Олені, як треба себе вести, щоб не померти самотньою, відправили у будинок для літніх людей власні діти. 

Рік за роком, все більше часу вона проводила вдивляючись у загадкове потойбіччя, як їй здавалося, примножуючи свою красу. Усі випадки, що ставалися з неприємними для неї людьми, вона вважала чудернацькими збігами долі та ніяк не пов’язувала їх з люстерком.

Цей невеличкий круглий предмет у срібній оправі став для неї єдиним другом, з яким вона ділилася усіма переживаннями. Олена стала замкнутою, рідко розмовляла з людьми. Здавалось, більше ніщо на світі не могло її зацікавити.

Батьки більше не покладали на неї особливих надій. Їх донька, яку цікавило все на світі, яка фантазувала й бачила цей світ зовсім інакшим, зникла. Залишилась лише тінь, що похмуро бродила будинком або весь час сиділа у своїй кімнаті.

Тепер відлюдькувату й мовчазну Олену, яка ледь-ледь змогла закінчити школу, повністю затьмарювала її старша сестра. Принаймні всім навкруги так здавалося. Адже гарна і розумна Ірина, яка, до того ж скоро виходила заміж, була набагато кращою за неї.

Ранок наповнив кімнату вересневою свіжістю. Олена прокинулась і як зажди підхопила люстерко. Вона пильно вдивлялась у скло — глибокі зелені очі, в зіницях яких віддзеркалювався невеликий вогник, тонка лінія губ, широкі темні брови. Все здавалось їй таким ідеальним, що вона несвідомо усміхнулась.

 А потім задумалась. Хіба очі не віддзеркалюють те, що бачать? В її кімнаті не було ніякого вогню, навіть маленької свічки. Однак ця думка вмить вивітрилась, разом зі сном, як тільки вона підвелася з ліжка.

Йдучи на кухню мимо кімнати сестри, Олена затрималась на кілька хвилин. Білосніжна весільна сукня чекала свого часу, висячи на вішаку біля ліжка. Щоразу проходячи повз, Олена подумки одягала її на себе. Вітер, що заходив у гості крізь прочинене вікно, колихав легеньку тканину, від чого іноді здавалося, що вбрання оживало. Наче якась примара одягала його і заходилась у нікому невідомому танці.

— Ця сукня пасувала б мені більше, — тихо промовила вона, торкаючись мереживного рукава. Їй хотілося приміряти вбрання, хоч на хвилинку, відчути себе тією, кого всі обожнюють і шанують. Але в її серці жевріло інше почуття, щось темне, незвідане, що змушувало її дивитись на сестру не з захопленням, а з гіркою злістю.

Люстерко, яке вона завжди тримала при собі, враз стало теплим на дотик. Відчуття було приємним, але водночас тривожним, ніби хтось тихо підказував: "Це не вона заслуговує на все це... Це твоє..."

 — Не чіпай! — в кімнату зайшла Ірина, — Ти псуєш все, до чого торкаєшся. — Клацнула язиком і згодом додала стишивши голос, — Без образ, ти ж знаєш, післязавтра у мене весілля. Все має бути ідеально і я через це нервую. А що як там залишиться пляма?

Олена зітхнула й мовчки вийшла з кімнати. Вона ніколи не відповідала на образи, душила в собі емоції та випускала їх тільки перед дзеркальцем. Воно було єдиним свідком усіх її переживань. А, можливо, єдиним, хто заслуговував на те, аби її почути.

— О, прокинулась нарешті, — батько сидів за столом, сьорбаючи каву, зі своєї улюбленої чашки. — Коли ти вже знайдеш роботу? Здорова дівка, скільки можна сидіти у батьків на шиї?

Олена лиш опустила голову, їй не хотілось відповідати. Зовсім не хотілось витрачати час на виправдання та пусті розмови.

— Та чого ти причепився до дитини? — відказала мати, що, як завжди, поралась біля плити. — Нехай, он як Іринка, заміж виходить. Такого нареченого гарного знайшла, відповідального та самостійного. Хоча... — вона усміхнулась, а потім глянула на Олену із розчаруванням в очах, — Не знаю, Олено, в кого ти така вдалася.

Батьки ще щось розповідали, та вона їх не слухала. Низько нахилившись над тарілкою, хаотично водила ложкою та думала про своє. Потім прийшла Ірина й вони ще довго обговорювали прийдешнє весілля, нареченого і як краще розмістити гостей. Олені зовсім не хотілося слухати про це, тому вона пішла до себе.

 Не те щоб вона не любила свою сім'ю. Скоріше вони стали для неї чужими. Єдиним, хто розумів її почуття було люстерко. За скільки років воно стало частиною неї самої.

Ввечері, сидячи у своїй кімнаті, дівчина знову вдивлялась у химерний дзеркальний світ. Холодне світло лампи мерехтіло й розсіювалось сивим туманом на скляній поверхні.

— Ти псуєш усе, до чого торкаєшся, — перекривила дівчина сестру, — У мене післязавтра весілля... А я чомусь зовсім не радію за тебе, Іринко. В житті всяке трапляється. Чекаєш щастя, а приходить горе. — Вона чомусь згадала сім’ю що згоріла в пожежі. Їй так і не вдалось розгадати, що ж сталося з ними насправді. Голос, що мав привести її до правди зник, натомість вона знайшла там свій найцінніший скарб.

— І зрозуміти не встигнеш, як весілля може змінитись на похорони. Купу людей запросимо, а замість весільного зіграємо похоронний марш! — Олена продовжувала виливати злість, що назбиралася за останні дні. Підготовка до весілля, щаслива сестра й заклопотані всім цим батьки, безмежно бісили. Іноді їй і самій здавалось дивним, що в її серці є стільки ненависті, але гидкі слова вилітали з рота без усякого контролю. Віддзеркалення всотувало її почуття, наче голодний вампір свіжу кров. Краплинка за краплинкою витягувало все разом із душею.

 Кімната залишалась незмінною, а дзеркало ставало все темнішим. Тягучий морок нависав і густішав, від чого обличчя Олени здавалось небіжчицьки білим. Вона заглянула в люстерко й побачила позад себе стару дерев'яну шафу, якої ніколи не було в її кімнаті. Повернулась назад, та за нею була лише стіна. Знову глянула в люстерко — шафа вже зникла.

Вночі прокинулась від жахливих криків і плачу. Злякавшись, спросоння не зрозуміла, що сталось. Пробіглась кімнатами — всі спали у своїх ліжках. Тільки повернувшись до себе зрозуміла, що звук йшов із дзеркальця, як інколи бувало раніше. Вона підхопила його, та вперше за весь час не побачила свого відображення. Цієї ночі там відбилася зовсім інша картина.

Четверо осіб з хустками на плечах несли чотири величезних дерев'яних хрести. На одному з хрестів чітко виднілось написане ім'я її сестри. Три інших, хоч як вона не намагалась розгледіти, були розмиті. Позаду них парами люди несли вінки, оповиті тонкими чорними стрічками. За вінками повільно їхали чотири машини із закритими тканиною дзеркалами. І купи людей йшли позаду в чорному вбранні. Хтось плакав, хтось просто мовчки слідував за процесією з опущеною головою.

У Олени затрусились руки. Вона заціпеніла від жаху, не наважуючись випустити люстерко. Зрозуміла, що побачила похорон і одразу згадала сьогоднішні слова про весілля сестри. Але ж хрестів було чотири. А значить чотири людини помруть.

Цілу ніч Олена не могла заснути, відчуваючи, що скоро може статися лихо. Вона вертілась у ліжку, прокручуючи в уяві страшну картину, яку побачила в дзеркалі. Вперше за останні десять років їй не хотілося знову дивитися в нього.

Вранці вирішила випити кави, аби прийти до тями. На кухні звернула увагу на татову улюблену чашку. Дівчина пригадала, що бачила схожу, у тій закинутій будівлі, де знайшла люстерко.

До її вух долинуло тріскотіння й шум. Неначе величезний буревій, вигинав дерева й ті бились гіллям об шибки та шкрябали стіни будинку. Цього разу, почувши дивний звук, вона одразу кинулась до дзеркала. Підхопила, аби подивитись, що воно покаже цього разу.

Уся дзеркальна поверхня була вкрита вогнем, а саме люстерко, ніби закипало у руках. Палючий біль пронизав її пальці, пробираючись крізь шкіру до самих кісток. Серце перетворилось на каменюку, що невпинно калатала у грудях. Здавалося, руки ось-ось стечуть на підлогу, наче розплавлений віск. Дівчина не втрималась від болю й випустила дзеркало з рук. Воно впало на підлогу й розбилось, та вогонь так і продовжив миготіти калейдоскопом в уламках скла.

 В паніці Олена попрямувала до закинутої будівлі. Саме там все почалось. Там вона колись знайшла люстерко і тепер сподівалась знайти відповіді на те, що побачила у його склі.

 Мур, через який вона ледь перебралась у дитинстві, сьогодні здавався таким маленьким, що вона перестрибнула через нього без зайвих зусиль. Зарості чагарнику шматували шкіру й роздирали одяг, наче не хотіли пропускати її всередину. Гілки плутались у волоссі, вириваючи цілі пасма, та вона була настільки нажахана видінням, що зовсім не звертала на увагу на перешкоди та, через деякий час, нарешті опинилась в будинку.

Озирнулась. Здавалось, все в цій будівлі залишилось незмінним. Вона обережно підійшла до поламаного стола. На ньому так само стояла щербата чашка. Витерла об сорочку залишки кіптяви й пилу. Придивилась. Чашка стала зеленою! Точно такою ж, як у батька, і щербинка з тієї ж сторони. Але ж вона точно пам'ятала, що чашка була синя. Дракон на синьому тлі, вона ясно бачила цей спогад перед очима, немов тільки вчора тримала цю чашку в руках. 

— Ш-ш-ш... — протяг ганяючи між вікнами злегка торкнувся її волосся, і пролетів далі у глиб будинку.

— Час прийшов… — Олена розвернулась і пішла туди, куди кликав її вітер.

В дальній кімнаті було майже темно. Та крізь темряву, вона все-таки впізнала приміщення, у якому прожила все життя — це була її кімната. Її ліжко, її письмовий стіл, комод і книжкова полиця. На тумбочці біля ліжка лежало дорогоцінне люстерко. Набравшись хоробрості вона взяла його в руки. Дзеркало було цілим, хоча Олена точно пам'ятала, як нещодавно впустила його на підлогу.

 «Ціла родина згоріла у пожежі. Кажуть, їх крики й досі чуються у будинку, що навіки застиг в одній жахливій миті.» — вона пригадала слова, що колись привели її сюди.

— То що тут сталося насправді? — промовила вона у пустоту, насправді сподіваючись не почути відповіді, бо вже здогадувалась, якою вона буде. — Хто вас убив?

— Це була ти… ти… ти… — прошепотіло десь поряд.

— Ти вбивця! — цього разу набагато гучніше.

Тільки тепер дівчина зрозуміла, що віддавала дзеркалу не тільки свої переживання, а й себе саму. Світ, який вона бачила у відображенні — це той світ, на який вона обміняла своє життя та життя близьких.

Олена подивилась у люстерко, але її обличчя більше не відбивалось у склі. Більше нічого не відбивалось на його гладкій поверхні.

Нарешті все стало на свої місця. Примари не можуть бачити відображень, адже вони дивляться на світ з іншого боку дзеркала.

 

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

23/11/24 15:04: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап