Увертюра
Амфітеатр авдиторії зустрів його очікуваним галасом і хмарками пари, що виривались з молодих горлянок, піднімались над головами і танули в світлі ранішнього сонця, яке ледь жевріло крізь памуть запилюжених вікон. Він окинув поглядом студентів, мимовільним рухом щільніше затягнувши на шиї шалика. Мерзлякувато здригнувся, поправив манжету правого рукава і впевненим кроком ступив до катедри.
– Сьогодні я маю розпочати консультації, щодо майбутнього екзамену, який дамокловим мечем висітиме над вашими головами наступні три тижні.
Голоси в авдиторії стихли, кількадесят пар очей уважно стежили за ним, викликаючи дискомфорт, до якого він досі не звик.
– Однак, я не дуже вірю в те, що три заняття здатні додати лою у ваші казанки. Хто чомусь вчився протягом семестру – здасть екзамен і без цього, а мертвим до науки – така припарка не надто допоможе. Тому хочу запропонувати вам трохи цікавіше провести час.
Нарешті кілька зацікавлених поглядів.
– Гарну історію знайти не важко. Життя навколо вирує буревіями і штормами, варто лиш придивитись, принюхатись до того, що вітер днів несе прямо у ваше обличчя. А от зграбно розповісти про віднайдене – справа складніша. Тут потрібні не лише певні навички, з якими вам може допомогти навчання, а й хист. Хист до оповіді, вміння пройти тонкою межею між жовтизною приземленого натуралізму і надлишковим патосом нав’язуваної моралі. Диявол завжди в деталях, дорогі мої майбутні акули пера і у вашому випадку – ці слова, звернені до ваших опусів, будуть найвищим компліментом, підтвердженням того, що ви не дарма намазуєте масло на хліб.
Очі навпроти почали скляніти, тому він вирішив закінчувати зі вступним словом. Знову обвів студентів поглядом, гучно кинув стос паперів на стіл, заставивши багатьох здригнутись.
– Сьогодні, а також протягом наступних двох пар, які нам залишилось відмучити, ми розіграємо сценарій реальної історії, що колись трапилась в цьому місті. Поступово перед вами розкриється трагедія античних масштабів, загорнута в лаваш сірих міських буднів сучасности. Троє з вас перетворяться в головних героїв похмурої п’єси, ще один зіграє другорядного персонажа. Інші ж уважно, наскільки дозволить їм їхня здатність концентрувати увагу, слухатимуть, занотовуватимуть і шукатимуть відповідь на старе як світ питання: хто вбивця?
– Хто візьме на себе ролі?
Очікувана тиша.
– Актори отримають автомат і мою протекцію перед іншими викладачами, щодо трьох предметів на вибір.
Він задоволено посміхнувся піднятому лісу рук.
– Отже перша роль. Магда Вишнева, 28 років.
Погляд зупинився на худорлявій дівчині з коротким чорним волоссям. Спробував згадати прізвище. Після миті тиші просто кивнув їй, підкликаючи до себе.
За десять хвилин актори стояли біля нього, мигцем проглядаючи сценарії.
– Гадаю варто починати, аби втиснутись в обмежений час і не красти у вас перерв. – він підтягнув ближче до катедри крісло і з задоволенням всівся.
– Магдо, тобі слово.
Арія Магди
Слів ніколи не буває достатньо. Я вперше зрозуміла це в шість років, коли намагалась пояснити тату, чому не хочу виходити в білій пишній сукенці до його вірян. Чому не хочу, щоб кожен з цих незрозумілих і страшних людей, торкався мене руками, обдаровуючи, натомість, божевільними посмішками. Немов замість шестирічної некрасивої дівчинки, перед ними – Спасителька, здатна перетравити всі їхні блядські гріхи, випорожнившись, натомість, благодаттю на хворі голови. Теперішня я знайшла б для них пару слів.
– Хто вам сказав, що ви заслуговуєте спасіння? Брехливі, егоїстичні, злі, самозакохані виплодки еволюційної рулетки.
Благослови зуби, якими я розжовую хліб, відібраний у ближнього свого. Благослови горлянку, якою кричу на дітей своїх. Пасок, що періжить голі дупи їх, благослови теж. Благослови руку, яку я щовечора пхаю в лоно дружини своєї і руку, якою вона щовечора добуває сім'я моє, благослови. Благослови масний погляд мій, яким я дивлюся на тебе, дитя. Благослови грішні думки мої. Амінь.
Слів ніколи не буває достатньо, якщо потрібно пояснити черговому підісланому залицяльнику, чому йому нічого з тобою не світить. Вони завжди дарували мені троянди, хоча жоден з них і близько не був містером Кейвом. Вбога і банальна містечковість, незалежно від місця народження, але з обов'язковою наявністю в штанях члена, що немов та кобра зі старого мультфільма, крутить головкою в мій бік, принюхуючись і стікаючи змазкою-слиною. Срані троянди. А я завжди мріяла про жоржину, кольору ночі і моїх думок. Мріяла, як стоятиму під мрясним дощем, в оточені згорьованих вірян і кину прекрасну чорну квітку в твою відкриту домовину, тату. І обличчя моє розріже трімфуюча посмішка. Мереживна тканина сукні, під якою нічого не буде, тертиметься об соски, аж вони набубнявіють від нестримного бажання запустити руку до вологих губ і мастурбувати біля твого схололого тіла, доки крик насолоди не розірве блискавкою скорботну тишу кладовища. Ти так мріяв про пречисту матір, я ж, натомість, радо перетворилася на вавилонську блудницю, аби стерти позолоту з твого самовдоволеного лиця. Я пам'ятаю як тебе тіпало й крутило, коли мила донечка поверталась додому під ранок, залита алкоголем, спермою й чоловічим потом. Магдалина, яка відрікається і від Марії, і від Христа. Твоя особиста найганебніша пройобка. В прямому сенсі – дірка парадоксу. Тим іронічніше, що в кінцевому рахунку, ти все одно переміг, коли провидіння, в яке ти на позір начебто віруєш, поставило мені мат крихітним серцебиттям, що зачулося поряд з моїм.
Слів не вистачає, коли потрібно повідомити батька-пророка про здійснення його вологої мрії – обрана донечка принесе йому обраного внука. Як не вистачало їх, коли намагалась придбати в аптеці злоїбучий тест, наперед знаючи, що він покаже. Як не вистачало для проклять, які кричала, між блюванням, обіймаючи холодний бік унітаза. А найбільше їх бракує, коли потрібно ощасливити благою вістю майбутнього батька твоєї дитини. Що вже казати про двох.
Арія героя (Вадим)
Зграя чорних птахів кружляє над головою, поміж високих будинків. Закручені спіралі розпадаються на окремі хмарки, щоб за мить знову зійтись в химерному танці. Шпаки, чи галки? Ніколи не був сильним в орнітології, дивно що взагалі пам’ятаю назви деяких. Напівзгоріла цигарка летить в урну. Птахи викликали черговий неприємний спогад з дитинства (були інші?). Красива велика книга, розкладена на підлозі. Яскраві фотографії тварин і птахів. Заношений чобіт, що стає на зображення крука і крутить підбором з боку в бік. «Книжками живота не наб’єш, малий гівнюче». І птаха-книга, поранена батьковою байдужістю, вилітає в прочинене вікно. Старий виродок найкраще в житті знався на двох речах: бухлі і розтоптуванні моїх мрій. Може тому я, замість письменника, став журналістом. Продавцем дешевих заголовків і швидкоплинних історій. Треба якось провідати батечка в тому гадюшнику, де він вихаркує залишки легень. Не з синового обов’язку, а щоб подратувати його відносним благополуччям життя. Сигарету запропонувати, а потім зробити вигляд, ніби справді забув, що йому не можна. Маленькі приємності дорослості.
Попереду завиднілась широка дорога, сповнена гамору машин, що швидко пролітали в обидва боки. Вечірні затори ще не скували цей потік металу, пластику і диму, тож шум відчутно тиснув на вуха, особливо на контрасті з вуличкою, з якої я вийшов. Названа на честь католицького понтифіка, котрий не погребував приїхати до української пастви, саме вона зеленню і спокоєм уособлювала мир, а не той ревучий бульвар попереду – неіснуючої Дружби якихось Народів. Краще б вже на честь чергового енергійного українця-вусаня назвали, якими так багата наша історія. Але ж хіба цінує моя країна?
Тіло знайшли в підземному переході, найближчому до бічної вулички. Переходи – їх тут було декілька – з’єднувались коридором торгівельного центру, який переживав часи занепаду. Біля входу стояло кілька патрульних. Я назвався, назвав прізвище слідчого і спустився донизу. Тіло лежало посередині між скляними дверима, які відділяли частини торгового центру від власне переходу. Молода жінка, з довгим білявим волоссям і руками, розкинутими вбік. Голе тіло здавалось надто блідим на фоні брудної долівки і похмурих стін. Вона була розпорота навхрест – довша лінія йшла від підборіддя до піхви, менша – оперізувала живіт в області пупка. Чиста робота. В центрі перехрестя виднілась вставлена троянда, колись – білого кольору.
Поліцейські й медексперти незворушно снували поруч, займаючись своїми справами. Мене замутило. Ненавиджу спостерігати за схололими результатами роботи старої з косою. Особливо такими кривавими. Ванна, заляпана кров’ю, часто снилась мені в жахіттях. Після того, як я побачив її наяву. Мама знайшла вихід з сімейного пекла раніше за мене. Цього я так і не зміг їй пробачити. Розмальовані графіті стіни були кращим тлом для очей. Поки я не побачив малюнок, що повернув мене до сонця похмурих буднів мого існування. Дивного, примхливого сонця, на ймення Марія, що сповнило світлом єдину ніч і зникло на світанні, поступившись місцем сонцю справжньому. Три звернуті колом змії, що торкаються носами. Я бачив цей малюнок у вигляді браслета, на руці дівчини, спогад про яку, продовжує зводити мене з розуму. І от він – на стіні переходу, незграбно намальований кров’ю жертви. Тією самою, в яку занурено було білу троянду, застромлену в промежину розпоротого живота.
Ансамбль. Дует
Він.
Це був бар з претензійною назвою. «Амур і череп». Над круглою аркою дверей, зі старого засмальцьованого дерева, висіло бронзове панно: купідон, всівшись на людському черепі, пускав мильні бульбашки у вигляді сердечок. Всередині похмурість інтер’єру підкреслювали важкі дубові меблі, темні дерев’яні панелі на стінах, оздоблені вибитими на потьмянілому металі картинами із зображенням оголених чоловіків і жінок та напівкругла стійка бару, що випиналася в зал, немов щелепи мерця. Ідеальне місце для роботи над кримінальними статтями. Я побачив тебе, випадково відірвавши очі від екрана ноутбука. А можливо й не випадково. Можливо – шкірою вловив байдужий погляд очей кольору травневого меду. Золото і сталь. Ти йшла плавно, немов гадюка, що гіпнотизує своїми рухами жертву. Голова похитувалась в такт крокам – здавалось у хвилях чорного волосся здіймається шторм і буруни накочуються один на одного. Чорне плаття з мереживним вирізом, білі високі кеди і єдина прикраса – шкіряний браслет з медальйоном у вигляді трьох змій, що торкаються носами. Хмільне видиво для зашкарублого самітника, котрий вже півроку не вчував запаху жінки в своєму ліжку. Ти йшла прямо до мене, очі твої, здавалось іскряться блискавками. Я злегка посміхнувся.
– Якого хуя ти за мною слідкуєш?!
– Перепрошую?
– У мамки своєї перепроси, шо виліз з неї, дебіле!
Я поперхнувся пивом і словами привітання.
– Sed non satiata! – видав ошелешений мозок.
– Будеш французькою лярв на Кільцевій дивувати. – ти, не чекаючи запрошення, сіла на вільний стілець й схрестила обидві пари кінцівок. – Повторюю питання для глухих чи тупих: якого хуя ти за мною слідкуєш, Костю?
Вечір ставав усе цікавітнішим й цікавівтнішим.
– Це латина. – почав я з виправлення помилки. І продовжив виправленням іншої. – Я не Костя. Вадим.
Я простягнув тобі руку, яку ти невимушено проігнорувала, продовжуючи холодно розглядати мене медовими очима. Зрештою, відвернулась і кивком підкликала офіціанта, котрий нібито лише й чекав цього владного жесту, щоб підбігти, виляючи невидимим хвостом.
– Подумала, що це звідси. – поглядом вказала на чорний з золотим томик Бодлера, що лежав обіч ноутбука, після того як замовила Мангеттен.
– Звідси. Просто латинська назва вірша.
– І що вона значить?
– Щось типу: «Але ж і невдоволена».
– Гм.
Ти прикусила губу – не так, ніби намагалась здатися спокусливішою (навряд то було можливо), а несвідомо, задумавшись про щось на мить.
– Ти дуже схожий на одного мого…друга. Немов брат близнюк. І я була здивована побачити його-тебе тут.
– Цікаво ти висловлюєш здивування.
Смішок у відповідь. Ти кумедно пила свій коктейль. Відпивала, а потім повертала алкоголь до зубів – здавалось, немов хвилі б’ються об скелі – трохи надуваючи щоки.
– Ну добре, не здивована, а скоріше оте твоє сед шось там.
– Сподіваюсь, я зможу викликати в тебе більш позитивні емоції ніж той…друг.
Я покликав офіціанта і під оцінюючим поглядом сталево-золотих очей замовив ще пива.
Вона.
Це мало бути швидке побачення, заради сексу з одним з постійних членів. Так я подумки називала чоловіків, з якими спала більше одного разу. Члени багаторазового використання. Всього два критерії відбору: хороший секс і відсутність необхідності морочитись з усим іншим з мого боку. Чесно кажучи, запрошення в бар вже було дуже близьке до червоної лінії. Чувак, ти зі мною на першому побаченні не наговорився?
Але все пішло по одному місцю, коли я побачила тебе. Qui pro quo, матері його в сраку! Ти й справді, на перший погляд, здався Костею. Таке ж русяве, з рудуватим відтінком волосся, блідо-блакитні очі, звичка горбитися, коли сидиш. Стиль одягу був іншим, але звідки мені знати, як Костя вдягається в бар? Тож я підійшла і ввічливо спитала, чому ти за мною слідкуєш. А ти вдавився пивом і почав розкидатись латиною. Чоловіки і їх невгамовне бажання виїбнутись. Довелось ввімкнути режим дурненької дівулі і підіграти. Не може ж така схожість бути випадковою. Чомусь назвалась тобі другим ім’ям, яке майже нікому не називала. Ні про якого Костю-двійника ти нічого не знав. Можливо й на краще. Той, за бажання повийобуватись, міг і по зубам зацідити. Вечір таки перейшов у побачення, яке прогнозовано(для мене) скінчилось в твоїй квартирі. Треба ж мені, зрештою, було дізнатись, наскільки ви відмінні у ліжку. Твоє мало продавлений матрац, чим скидалось радше на домовину, ніж на ложе кохання. Поряд з ним, на тумбі, квітла біла орхідея, що теж не додало тобі балів в моїх очах. В усьому іншому, маю бути чесною – ти переміг.
Він.
Ти дивилася на мої тату, а я не міг розгадати того погляду.
– То яке з них про тебе? – спитала серйозно і тихо. – В благості Його, чи червом під ногами – живеш?
Питання, яке я часто задавав собі і досі не знайшов відповіді.
– Сьогодні – ближче до першого, мій Ангел життєдайний.
Ти закотила очі, ледь помітно посміхнувшись. І невдовзі пішла, лишивши по собі духмяний повів і надію на майбутню зустріч. Як виявилось – марну.
Вона.
На правій руці ти мав напис – Dieu te sourit, на лівій – Rampe et meurs. Тебе таки сильно поплавило на Бодлері.
– То ти у шоколаді, чи лайно пузом розмазуєш?
Ти назвав мене Ангелом і промуркотів якусь банальну хрінь, з тих, від яких, як казала моя покійна бабця – срака злипнеться.
Я ледь відкараскалась від твоїх шмаркливих усі-пусьок і висковзнула геть з наміром ніколи більше не перетинатися. З сексом проблем не було жодних, на відміну від твоїх, вже тоді помітних, зазіхань на "щось більше". Хто б знав про Долі гумору чуття!
Арія героя (Костя)
Поруч пролетіла, голосячи сиреною, швидка. Голос надії – потворний і абсолютний. На противагу – я той, хто змітає зі столу життя останні її крихти. Харон матеріального світу. Напарник димів дешевою цигаркою, заставляючи мої бронхи спазматично скорочуватися. Очікування його бісило. Я ж мав вільний час для мрій і роздумів. В дитинстві мене часто позбавляли цієї привілеї. Кількох зайвих секунд, щоб відшукати правильну відповідь, хвилин, щоб зашнурувати черевики, години, аби доробити домашку перед сном. Кілька днів, щоб впоратись із любов'ю батьків. Тепер же ніхто не відбере у мене цієї рутинної повільності життя.
– Костя, харе прохолоджуватись. Вантажте.
Голос шефа пробився крізь покривало меланхолії, повертаючи в скорботне сьогодення. Тіло знаходилось в арці старого будинку. Це місце називали "Ямою" – певно, через низьке розташування, відносно двох вулиць, що відмежовували її, нависаючи пагорбом. Третя межа – будинок, особливістю якого були високі колони, що підтримували дах, утворюючи королівського розміру відкриту балконну галерею. Сама "Яма" була невеличкою площею, на якій розміщувався ринок і кілька рядів металевих торгівельних павільйонів. Яке коло пекла відведене торгашам, Ісусе?
Сутінки вже повільно скрадалися закутками будівель, додаючи атмосфери місцю злочину. Тіло безхатька, в сидячому положенні, підпирало одну зі стін арки – здавалось, хильнувши кілька пляшечок "глодівки", він мирно спить, втомлений копирсанням серед сміттєвих скарбів. Ілюзію руйнувала страшна рана на правій скроні, кров з якої залила половину обличчя, шию і груди покійного. Прямо над тілом, на стіні, чорною фарбою намальовані були пташині крила і виведений напис у вигляді вінка: Darkness there and nothing more. Я чув розмови поліцейських про зростання кількості дивних смертей в цьому і сусідньому районах, однак ніхто не пов'язував їх між собою. І справді, що спільного у молодої жінки, якій хірургічно розпороли живота і безхатька, забитого ударом по голові, окрім водія, що доправив обидва їхні тіла в морг? Якби спитали мене, я б вказав на одну деталь. В жінки з живота стирчала забруднена кров'ю троянда. В безхатька, з нагрудної кишені, виглядала забруднена кров'ю хустинка, на якій була, білим по білому, вишита голівка – здогадайтесь якої – квітки? Я звернув увагу на них з однієї причини – ці квіти нерозривно асоціювалися в моїй пам'яті з образом мами. Красива струнка жінка стоїть в дверях, тримає біля носа білу троянду, підбадьорливо дивлячись на мене і посміхається. Наші спогади – павутинове тло, на якому Павук Вибору снує кокони вчинків, навколо мух-подій. Я підмічав троянди скрізь, особливо білі, вганяючи шипи спогадів в мозок. Я підмічав багато чого, правильно розподіляючи час. Наприклад, шкіряний браслет з медальйоном, у формі трьох змій, що згорнулись кільцями і торкаються мордами одна одну. Я непомітно наступив на нього і присів зашнурувати черевики. Кролик кущика оббіг і у свою нірку – плиг! І ось браслет вже сховався у нірці-кишені, а я маю питання до коханої: що ти робила на місці злочину?
Антракт
– Якось все заплутано.
Він примружив очі, намагаючись поєднати голос із зовнішністю.
– Ми ж не на уроці математики, друже. Подорожній, в кінцевому рахунку, добереться з точки А в точку Б, але шлях цей буде звивистим і сповненим ліричних відступів.
– Чому так багато матюків?
Інший голос, сповнений зневаги і зверхности. «Sweet summer child, ти справді сама обрала собі майбутню професію? Чи ти з тих, хто згадує назву грабель, лише наступивши на них?»
– Це реальна історія з реальними персонажами. Якщо Магда-Марія в житті лаялась немов кочегар, страждаючий похміллям, я мав випустити цю деталь, заради спокою ваших ніжних вушок? Мене дратує ця розмова, пані та панове. Якщо не маєте питань по суті почутого – зустрінемося за тиждень. А знаєте, навіть якщо маєте – тримайте їх при собі. Не для того створено викладачів, щоб слабким умам студентів полегшувати життя. Бувайте здорові!
Арія Магди
Чи можна любити батьків, коли вони з пелюшок крадуть у тебе дитинство? Перетворюють на символ, надію і предтечу? Слався, Маріє, матко Христова. Мій батько створив релігію і вплів червоною ниткою єдину доньку в її канон. Єдину доньку, але не єдину дитину. Татусь виявився тим ще йобарем. Підозрюю і культ він задумав, аби трахатись на халяву з купою екзальтованих бабиськ. Святий Владлєн і його пиздосестрія. Так, засновника Братства Віри в Святе Пришестя назвали на честь людини-вобли, випатраної, висушеної й виставленої на позір гівноїдам. Йобаний цирк. Мама померла, коли мені було вісім. Не можу сказати, що сильно сумую за нею. Хвора на голову жінка, готова злизувати з підлоги бруд, який лишив її блудливий чоловіченько. Так дивиться собака на господаря. Але собака здатна вкусити караючу руку, а ця навіть скімлити не могла. Тихо відійшла, не давшись лікарям, залишивши свого бога правити блядушником. Не подумай, що я не любила його. Коли тебе з дитинства пестять і обожнюють, розповідають, яка ти особлива і яка особлива твоя доля, не можливо не любити того, хто всадовив тебе на трон. Зненавиділа я його пізніше. Коли він убив людину. Коли я вперше усвідомила, що він вбив людину. Мій бог виявився не надто милосердним. Загальне розчарування усіх релігій, правда?
Після смерті мами, мною опікувалося дві його жінки. Сестра Люба і сестра Надя. Добрий погляд карих вологих очей і срібна байдужість холодних сірих. М'якість теплих долонь і холод твердих пальців. Сумнів у очах, що бачать і беззастережна відданість догматам. Обидві давали мені все, що могли – одна, тому що не вміла інакше, інша, тому що так наказав Господар. А потім сестра Люба завагітніла і материнський інстинкт помножив сумніви, дозволивши їй вирватись з рук мого батька і втекти. Він винив сестру Надю. Не побачила, не застерегла, не зупинила. Він карав її мовчанням. Карав байдужістю. Порожнє місце важило для нього більше, ніж жінка, яку він позбавив єдиного сенсу її існування. А тоді я знайшла її в петлі: синій висолоплений язик, лайно, що забруднило голі ноги і воскресла віра в мертвих очах. Там він не зможе ігнорувати її. Там вони колись зустрінуться й будуть разом. Я побачила мертву Надію і дала життя новому в собі. Я дозволила розквітнути ненависті. Він був причиною того, що пішла Любов. Він був причиною того, що померла Надія. Він був виною мого зречення. Хіба диявол впав не з тієї ж причини? Тому що більше не міг прощати Отця? Але Отець – невблаганний. І навіть не відаючи, карає відступників діяннями своїми.
Ансамбль. Тріо
Він.
Працювати водієм швидкої було гірше, ніж водієм труповозки. Забагато драми з присмаком оманливих сподівань. Гірко- солодке: довезем? – поміж червоно-синього виття, котре дозволяло ігнорувати пдд. Бо ж лицарі шприца й надії мчать у білосніжжя ескулапової твердині, на поталу вправним рукам і чудодійним лікам. Ілюзія, що постійно заганяє тобі ножа прямісінько в серце. П'ятирічна дівчинка, яка невдало впала зі щойно подарованого триколісного велосипеда. Чи мав випирати з землі той клятий шмат труби, що проломив її скроню? Нерівний пульс тримався майже до дверей передпокою. Майже встигли. Молода дівчина, до якої пекло завітало у вигляді шизофреніка з щербатою горловиною пляшки. Звитяжець боров скляним кадилом власних демонів. Вона здалася на середині шляху, відійшовши з більшою частиною крові, яку лікареві так і не вдалося втримати в її тілі. Старенька бабця, якій конче потрібно було видертись на табурет, в пошуках давно загубленої хріні. Молодий наркоман з передозом. Батько трьох дітей, який наприкінці зміни не втримав в зморених руках бензопилу. Обличчя, що викликають в тобі бажання встигнути за будь яку ціну, а потім приходять уві сні: дивляться з німим докором, облапують звинувачувальними поглядами сумління.
З мертвими простіше. Їм вже нема куди поспішати. Під хрестом встигнуть належатись.
Єдиний спалах світла в тій попередній роботі – зустріч з тобою. Дівчина, 26 років, передозування. Снодійне + алкоголь. Закочені білки на обличчі, що ніби створене з різкості: різко окреслений рот, різко напнуті вилиці, різко випнуте гостре підборіддя, різко різьблений класичний профіль. Я лаявся, сигналив, крутив кермом і як ніколи бажав стати того дня лицарем, що встиг. І ми встигли. Можливо, все було не так серйозно, не знаю. Але ми встигли. І я прийшов після зміни в твою палату, переконатись, що все гаразд. Так і заснув на сусідньому ліжку.
– Ти мене врятував? – слабко спитала, мружачи медові очі.
Кивнув, ніяково посміхнувшись.
– Хулі ти либишся, залупа тупорила?! Тебе хтось, блядь, просив мене рятувати? Чи ти, блядь, думаєш, що я випадково жменю валіуму половиною пляшки віскаря запила?
Ти вибила в мене землю з-під ніг кількома словами, а потім довго і зі смаком шпетила на всі застави, поки не приперся лікар, радісно похваливши себе за пророблену роботу. Як на людину, за крок від смерті, сил і натхнення у тобі було до біса багато.
Я приходив щодня і щодня кількість лайки в мій бік зменшувалася. А потім ти запитала моє ім'я і я ледь проштовхнув його крізь грудку, що застрягла в горлянці.
Вона.
Ти сидів такий жалюгідний і пониклий, що мені майже стало тебе шкода. Не настільки, щоб припинити лаятись, але достатньо аби перемкнутись на довбойоба в білому халаті, який чомусь вирішив, що вдячність – саме те, що відчуватиме до нього врятована суїцидниця. Чи є межа у тупості людської?
Через тиждень після виписки, ми вже на повну їбались де і коли б я захотіла. Інші люди заводять котів, чи собак, а я завела костю з додатком у вигляді члена. Твоя найкраща риса – вміння не набридати. За таке й закохатись можна.
Третій.
Моя маленька Персефона повернулася з пекла в компанії Аїда. Іронія – богиня всіх богів! Чи ж не вона вивернула мої мрії швами догори, перетворивши чисте полотно надії в хаос переплетених ниток розчарування, зраджених очікувань і зневіри.
Ти знайомила мене з ним знехотя, боялась, що вподобаю і доведеться розпрощатись. О, знала би про мої муки. Але ж знамення хоч і зблиснуло в кривому дзеркалі, не перестало від того бути на знамення схожим. Можливо в тому є подвійний сенс, як і подвійно я зіллюся у прийдешньому Спасителі. А Персефоні, златоокій доньці, і знать не треба, що Аїда ім'я справжнєє – Деспойна.
Інший він.
Я розпитував про тебе в усіх барах міста, але бармени німували, доливаючи по сто в море відчаю. Я шукав тебе у вікнах салонів краси, за столами бібліотек і під ліхтарями тихих вулиць. Безрезультатно. Результат дав інший пошук. Знак трьох змій вивів мене на секту і їх засновника, що посміхався мені з екрану ноутбука. Тією самою блискучою посмішкою, яку я пам'ятав зі старої, чорно-білої фотографії, яку слабкою рукою тримала мама, коли смерть пожирала її розум. "Справжній батько" прошепотіла вона тоді і по-змовницьки приклала до вуст палець. А потім її не стало і горе вибило цю нитку з полотна пам'яті, як щось недоречне, химерне і божевільне. Таке ж божевільне, як смерть від власної руки і втеча від сина, що потребував тебе найбільше. І ось – останній дарунок зітлілої жінки – ниточка до справжнього батька і дівчини, що була якось з ним пов'язана.
Ми зустрілися з ним в невеликому офісі, який він пафосно нарік церквою. Зацікавлений журналіст і проповідник, що прагнув нових вух. Я не надто переймався його догмами, проте перечепився через згадку доньки. Земля завертілась по діагоналі, намагаючись скинути мене долі. Чи можливо таке? Він показав її фото і я зрозумів – можливо. Втік звідти, адже вона мала скоро прийти. Втік і напився до нестями. Спробував забути. Стерти, витягнути нитку, не порушивши тканини. І мені майже вдалося. А потім почалися вбивства, хтось помітив одне з них знаком на стіні і я знову стою на порозі церкви в очікуванні – апокаліпсису?
Третій.
Сини Любові і Отця. Мої сини, що ложе розділили із сестрою. Мій гріх, що влився сім'ям в її лоно. Коли прийшов той, другий, я вже знав, що він прийшов за нею. Блідішим став за смерть, коли побачив фото. Я ж втратив лік думкам, згубив пророцтва й помисли, лишилось лиш одне, трьома тілами сплюнуте і всотане: МІЙ ГРІХ. А потім сталося знамення, й ще одне, і ще, і я увірував.
Безрукий вкаже шлях, двоє повішених до змін ведуть, утоплений від зради вбереже, розлучені коханці поєднають тіло з духом, юнак дарує сім’я, діва – лоно, мати – живота, жебрак хвороби забере, багатий – каяття. І батько, зрештою, віддасть своє життя, щоб в серці міста, серед трав, вродилося Дитя.
Слова ці нашепотів мені Величний Задум змін, коли в гарячці відчаю, я краяв серце і періщив спину, караючи нестримну плоть за тяжкий гріх. О, Персефоно, квітко моя, О Аїде, є надія: Весна відквітне і наллється плодом, цар мертвих повернеться у могилу, Спаситель прийде в світ і я при ньому, пророком миршавим, смиренним трубадуром, над натовпом спасенних править буду. Амінь.
Антракт
Він не відразу звернув увагу на покашлювання, що грозило перейти в епідемію. Читані вголос слова знову повертали його в ті часи. Студенти ж намагались, на диво делікатно, натякнути, що пара скінчилась.
– Наступного разу захоплю пігулки від кашлю. – саркастично промовив він, збираючи сценарії в теку.
Коли більшість вийшла, біля нього несміливо зупинилась дівчина, котра озвучувала партію Магди-Марії. Він знову спробував пригадати її прізвище чи ім’я і не зміг.
– Вадиме Олеговичу. – почала ніяково. – Я читала колись про цю…про ці вбивства. Я пам’ятаю, хто вбивця.
Вона опустила очі під його прискіпливим поглядом.
– Хотіла вам чесно сказати, що не вгадуватиму, бо знаю.
Він дивився на її чорне волосся, стиснуті в жорстку, але й чуттєву лінію, тонкі вуста, курносий носик. «Могла би бути моєю Вірджинією» – подумав, – «якби такі відносини були цікаві. Та я вже маю свою Лінор».
– Версія, про яку писали газети, та говорили в новинах – така ж близька до правди, як ви до диплому. – їдко відповів, крокуючи до виходу. – Тому можете не переживати за чесність гри – ви в тому ж місці, де й інші, а можливо й далі – через облуду офіційної «правди» на очах.
Арія Магди
In God we trust чи Devil in the details? – ось в чому питання. Більшість релігій підкреслено паразитують на двоїстості людської натури, виступаючи вівісектором, що спочатку випатрає тебе гріхами назовні, а потім відсіче їх, пропонуючи натомість етер спасіння. Мій батько пішов іншим шляхом. В його вченні, відмова від частини себе – найбільший гріх. Прийми зло в собі. Карай себе за гріхи, якщо вони були слабкістю, а не потребою. Аз єсмь янгол, що карає, милує і грішить. Три змії, зациклені і спрямовані очима одна до одної: Пізнання, Вчинок і Прийняття. Але де межа того вчинку, наслідки якого лишаються прийнятними для Бога? У голові творця. Маєш виправдання собі у власних очах – прощений будеш. Каєшся? Через страждання плоті дійди до прийняття себе і прощений будеш. Така собі нехитра вседозволена херня, яка завжди знайде достатньо прихильників. Зроби, попустися й не парся. Амінь.
І я, як вірна донька свого пастора, сповна пройнялася цими нехитрими догмами. Двоїстість? Отже буде Магда – блядуюча веселунка з віскарем в одній руці і рандомним хуєм в іншій. І буде Марія – майбутня матір Пророка. Одна – для життя, інша – для віри. Хто з нас знайшов ті фото і описи вбивств – скоєних і запланованих: діва чи лярва? Хто вирішив шукати місце наступної смерті і заради чого? Зупинити? Допомогти? Причаститися? Іноді вчинки – це просто продовження бажань, без роздумів про наслідки. То чому ти пішла шукати пригод на свою сраку, Магдо/Маріє? Прагнула відчути подих чужої смерті чи відчути себе нарешті живою? Чи побачити як той, хто був з тобою ніжним, кого ти впускала в своє лоно і хто, можливо, допоміг зародитись в тобі новому життю – забирає чуже? Тіні тягнулися геть від сідаючого сонця, захоплюючи простір своїми потайними мацаками, коли я/вона /ти вийшла з дому й навмання поїхала крізь місто, що втомлено переселялось з остогидлих офісів і кабінетів до так само остогидлих квартир, беззубо агресуючи в заторах і переповнених маршрутках. Я/вона/ти винюхувала тремтячими від збудження ніздрями запах крові. Чи перетворилась я на лисицю, що бурою тінню ковзала поміж дерев і машин, полюючи за мисливцем, чи то лише мої думки, зодягнені в гарне хутро, линули до агонії і болю? Хвіст на сім кінців нетерпляче бив по стегнах, чи може то сім бісів гарцювали на мені, роздираючи кігтями плоть? Їх бо лише колись має вигнати юний Спаситель з храму тіла мого. Спи, сину – час той прийде не скоро. А поки мама, нагостривши вуха, танцює в напрямку води, що розділила місто навпіл, дзеркалом відображаючи його біль, хіть і сором. Не реви і не стогни: твій шум не множить ні риби, ні хліба!
Десь там, над головою, сховані наглим блиском ліхтарів, проявлені зорі сміються з тебе, а ти/вона/я винюхала таки, не кров – троянду, спотворену липкою субстанцією, що ще геть недавно була матерією життя – тепло її липне до твоїх дрижачих пальців і виводить знак на стіні: послання вбивці? Надія з крихт, що в твоїх сподіваннях приведе меч караючий до порога батькового? Вона/ти/я не знаю. Виснажені, ми йдемо назад, лишивши по собі жаль за невпольованою на гарячому смертю і трьох змій, що вишукують у очах одна одної помисел, дію і розуміння.
Це було не останнє наше полювання. Тієї ночі сором боровся в тілі з жагою, пальцями тручись об горбик клітора. Думки занурювались в розуміння: ти ніяка не предвісниця, не матір, не діва. Ти монстр, викоханий батьковим божевіллям. Твої пальці розпалюють вогонь, який уява підгодовує видивом розтятого рукою вбивці нежиття. Ти бруд цього світу, Магдо, о-ооох, ти гній землі цієї, Маріє і син твій буде глеком для пороків люду, а не спасінням віруючим. Зрештою, ти/вона/я вибухаєш криком розпачу і любові, здригаєшся, відпускаєш і одразу ж мрієш про новий похід.
Цього разу ти лишаєш справжню приманку, аби визначити вбивцю. Хто з твоїх любих/ненависних пташенят перетворюється на зло, альбатрос чи ворон? Ти відчуваєш зло у серці одного з них, але ж хто? Браслет падає біля брудного тіла, що смердить дешевим алкоголем, сцяниною і гівном. Ти/вона/я ніжно торкаєшся зарослої щоки – тієї, що не залита кров’ю. Над тілом невидимий ворон розправив осяжні крила. Невже усе так просто?
За кілька днів він приходить до тебе з питаннями, а ти не ймеш віри. Видивляєшся в його широко розкритих очах шал безуму, лють, щось, що видасть у ньому хижака і не бачиш нічого. Лише стурбованість, щодо тебе і твоєї новоявленої звички розкидатись аксесуарами біля холонучих трупів. Ох, Костю, миле моє воронятко. Невже й справді батько в твою лапку вклав свій божевільний план?
Кажу йому про можливе батьківство, аби припинити потік з питань. Клякне, перелякано стріпнувшись. І справді на згорбленого крука схожий. Чесно признаюсь, що є ще один претендент, як дві краплі води на нього схожий і взагалі треба вас давно вже познайомити, пиздобраття ви мої ненаглядні.
Тікає. Досі вдається шокувати його показною вульгарністю. Але ж і милий мені тим і певно що – коханий навіть. Кар.
Арія героя (Костя)
Біг ніколи не був моїм сильним боком. Поважність, на означення повільности – ось слово-синонім Кості. За кроків сто, я зупинився, зігнувшись навпіл – легені випалювало вогнем, пересохла горлянка ніби шліфувалась крупнозернистим наждаком. Великі, пульсуючі червоним, літери перед очима: БАТЬКО. І маленька примітка з зірочкою: можливий. І хто ж він, той скурвий син, що приладнав ту зірочку до найважливішого слова мого життя? Що за ябулазнимлишеразвадим?
Дихай, Костю. Дихай, сповільнюйся і мізкуй. Твій світ поділився на до і після. За цією новиною, ти геть забув про клятого браслета. І цей її дивний погляд, ніби вишукує в тобі чудовисько. Не зі страхом, а з цікавістю і обридою. Невже гадає, що ти якось до цього причетний? Смішно. Колись ти мав нагоду знищити справжніх монстрів – натомість, створив їм мавзолей. Капище, до якого іноді приходиш – сповільнити життя. Здається, зараз саме час.
Кладовище зустрічає скорботними стогонами безлистих акацій і зеленою вогкістю туй. Вороння плюється згори чи то вітаннями, чи звинуваченнями.
Привітавшись зі сторожем, повільно крокую в закинутий край, до старих могил, вивчаючи принагідно нові обличчя. В декому впізнаю своїх пасажирів – привітно киваю, ніби старим знайомим. Як воно, на новому місці, облаштувались вже? Квартплоща не замала?
Ось і він: вибудуваний за шалені гроші невеликий гробівець, зумисне зістарений, аби не привертати зайвої уваги. За місце і будматеріали віддав гроші, вторговані за одну з двох квартир, що дісталися в спадок і половину родинних заощаджень. Вхід закривають важкі, оббиті жерстю двері з навісним замком. Дістаю ключ і з натугою провертаю. Скриплять заржавілі петлі. Треба наступного разу не забути мастило. Всередині дві кам’яні плити у вигляді прямокутних трун, обіч вузенького проходу, що веде до вертикальної стінки, на якій зображено портрети чоловіка і жінки, обсновані павутинням. Беруся рукою за край і повертаю стінку в пазах, відкриваючи позаду невеликий простір, з прикиданим землею люком, теж защепленим на навісний замок. Кілька крутих сходинок, низька нависла стеля і підземна кімнатка, посеред якої на простих дерев’яних стільцях зі спинкою сидять два всохлі тіла, для надійності прив’язані мотузінням.
– Привіт, тату, мамо. – вітаюся, роздивляючись присохлі до черепів шкіряні маски, в яких колись шукав любов. Волосся перетворилося на сухе жмуття, ніби зібране з дозрілих качанів кукурудзи – ворушиться від легкого повіву й цілими пасмами опадає на плечі. На шиї батька затягнутий старий шкіряний ремінь, в горлянці мами – зотліла троянда. Двері відчиняються і спогади роєм жирних зеленавих мух вриваються в голову. Батько приходить з роботи втомлений і злий, а мати з порога нашіптує йому мої вигадані провини. Продовжує за вечерею: тихе бурмотіння, що його ніяк не можу розібрати, але вже знаю, до чого воно призведе. Батько важко встає з-за столу, сито відригує, хапає мене за лікоть і тягне до кімнати. Там, посередині, стоїть один зі стільців – в передчутті безсоромно розчепірив усі свої чотири ніжки. Лягаю на нього впоперек, хапаючись руками за ті дерев’яні палиці-ноги. Батько розстібає ремінь і витягує його зі шлейок. Різким порухом спускає з мене штани разом з трусами. Перший удар пече найбільше. Заплаканими очима дивлюсь на маму, яка стоїть в одвірку і нюхає подаровану батьком троянду, ховаючи серед її пелюсток задоволену посмішку. І погляд такий ніжний, підбадьорливий. Тримайся, хлопчику. Іноді, в погані дні, пасок летить вбік, а штани з трусами спадають не лише з мене. В такі дні, вона дивиться пожадливо, немов намагається запам’ятати все в найменших подробицях. Її тіло напружене, немов готове ступити крок вперед, підійти, приголубити(мене?), очі сповнені дивного блиску, руки стискають колюче стебло до крові. Пролита кров єднає нас з нею в такі ночі.
– Краще ти, ніж я. – сказала вона мені якось. І я з гордістю прийняв цей хрест. Маминого захисника перед злим драконом. Мої битви, які я завжди програю, але рятую її. Матусин герой.
Я підходжу до їхніх тіл. Поправляю батькове, щоб сиділо рівніше. Дістаю з маминого троянду й натомість вставляю свіжу. Голосно харкаю, збираючи слину і по черзі плюю в їхні висохлі обличчя. Стає трохи легше. «БАТЬКО» все ще пульсує великими літерами в уяві, але тепер вони теплої помаранчевої барви. Я буду хорошим батьком, жодного сумніву не виникає в моїй голові. Бо я бачив справжнє дно і знаю від чого відштовхуватись.
Але перед тим потрібно розібратись з одним питанням. Пишу повідомлення, перечитую кілька разів і повільно тисну «відправити». Небо, немов у відповідь визирає холодною блакиттю з поміж свинцевих хмар і навіть круки кричать привітніше. «Я згоден. Давай зустрінемось втрьох і розберемось з усим. (Смайлик з сердечком на губах)».
Арія героя (Вадим)
– Ти проведеш нас до нового світу, сину мій.
Звідки в старому пердунові стільки патосу? Хочеться крикнути йому в обличчя: – Ти мені не батько, засранцю. Моїм батьком був самозакоханий жорстокий виродок, котрий ненавидів мене усім своїм довбаним єством.
Натомість посміхаюсь і згідливо киваю у відповідь. Ніби чухаю за шерстю його его, роздуте мов фуга. В кімнату вривається вихор у подобі жінки, пожадливо принюхуючись тремтливими ніздрями. Привіт, незнайомко.
– Привіт , татусю. – їдко випльовує.
Вітається з батьком, але чомусь дивиться на мене. Довго і пильно, поки не починає доходити. На підтвердження, погладжує здоровенного живота, що звинувачувальним перстом випинається в мій бік. Яєчка стискаються, спиною пробігає холодний дрож. Невже – я? Батько?
Шкірить свої дрібні зубки, схожа на хитру лисицю. Оце так в’яже. Але я не готовий – б’ється в стінах черепа переляканий кролик. Я не зможу. Сухотний старий, який бризкає жовчю, постає перед внутрішнім поглядом, поряд з вічно скорботною матір’ю. Любов з присмаком полину і заліза. І перетятих вен. Я не зможу! – кролик набирає темпу, готовий вискочити на зовні струмком блювотиння через пересохлу горлянку. А потім в кімнату заходить/заходжу ще один я, даючи під дих спазмом і забираючи залишки повітря. Він ошелешений не менше за мене. Хоча, ні, таки менше – бо до здивування швидко додається цікавість – розглядає зачіску, розмальовані руки. А до мене, за першим шоком, приходить осяяння. Я бачу вихід з цього бедламу. Щасливий квиток для одного маленького вадіка. Qui pro quo.
Хор
Герой (Костя).
Переливання з пустого в порожнє. Соплива історія батька, про те як наша матір втекла від нього, саркастичний брат з насмішкуватим поглядом, колючий неговіркий я і Магда…як Магда. Вадим не знав яким чином ми опинились порізно, але був переконаний, що жив з рідною матір’ю. Отже квиток у пекло витягнув я. Його вітчим був живий, тож при нагоді, матиму можливість розпитати – брат поділився назвою притулку. Навіть запросив в гості до себе, назвавши адресу. «Побачиш, чого тебе позбавили». Я з ним нічим ділитись не збирався. Надто пожадливо його очі пожирали мене. Немов прагнув поглинути, залізти під шкіру й зручно вмостившись – паразитувати. Магда спостерігала. І вичікувала, посміхаючись якимось своїм мріям-думкам. «О, мій розум пам’ятає…» цей погляд на обличчі, закованому в кайдани моїх гарячих долонь. Можеш видивлятись як завгодно довго, братику, але ти її не отримаєш!
Герой (Вадим).
Ось він, мій квиток до едему – стоїть, свердлить мене злим поглядом з-під лоба. Дивися-дивися, витрішки не горішки, в землю не сховаєш. І Марія шкіриться замріяно – не приховує вдоволення від гамбіту. Не бійся, люба – я король, що лишиться на дошці. Даю брату адресу притулку – хай скуштує трохи тієї ненависті. Його ж бо, каже, вже здохли – тут я в плюсі. За маму не розказую – то моє, під серцем пригріте, з люті викохане. Прощення? Прийняття скоріше.
Обмінявшись контактами, пензлюю геть. Статті самі себе не напишуть. Он і гг вже з’явився, зі своїм з-підлобним. Фори не боюся, знаю – моєму бути.
Третій.
Дізнавшись, хто є хто, лиш збайдужа плечима повела. Утілення гріхів моїх і усмішка від матері. Пішла останньою, шепнувши: – Все твоя провина.
Я знаю, доню. Гріх мій і моя спокута. І я розпеченим залізом його випалю із нашого життя. Сини мої, моїм безумством зраджені, пробачте. Бо ж: «…батько, зрештою, віддасть своє життя, щоб в серці міста, серед трав, вродилося Дитя». Тому підуть обоє, бо правди відшукати – зась!
Рука в столі намацала важкий метал, що смерть несе жалкими кулями. Але чому ж німіє та рука? Чому те оніміння шириться у груди, стискає їх сталевим кулаком? Ні, неможливо! Це не мій фінал. Я обраний, серед просвітлених нести благовість. Вже дихання зібгалось, клекоче в горлі страх, хрипить із видихом останнім. Падаю долілиць, ламаючи об твердь підлоги носа і надію. Простіть мої сини, прости кохана Персефона, прости в утробі сховане Дитя. Хто це видніє перед оком затуманеним. Надіє, ти? Невже так – помираю…
Хор.
Дзеркало відображає убивцю. Це було не так вже й складно. Дурнуваті догми, божевільний пророк і слова, закарбовані в поганенькому вірші, які розквітли тілами по прекрасному місту.
Дзеркало відображає убивцю. Ця історія не матиме щасливого кінця. Натомість, оте: я, або він. Отже вбивця. Ти того варта, Янголе? Дияволице, в цьому твоя сила – відображати у скляній поверхні вбивцю?
Дзеркало відображає смерть. Я – смерть надіям, сподіванням і спокуті. Я блядська круговерть чужих учинків і бажань. Сходіть нахуй, зі своїм апломбом!
Ми три змії із поглядами вбивць і смерті – поріддя труйне гонору і блуду. Збивайте ясла, сіно м’яко висушіть – прийде Дитя!
Десять. Стількох я вбив. Залишилося двоє.
Десять. Стількох він вбив. Там, поруч з батьком і сестрою, я зрозумів. Згадав те дурне пророцтво, порився в справах і склав кривавий ланцюжок до купи. Перший – безрукий труп біля знаку «Київ», на в’їзді в місто з півдня. Далі – повішений на шляхопроводі над Одеською площею, другий – на мосту через Либідь; забитий битою коханець – в переході біля перехрестя Голосіївського проспекту/ вулиці Героїв оборони; так само вбита коханка – в переході біля бульвару Дружби народів/вулиці Чеської. Хлопець і дівчина, вони ж: Юнак і Діва, нібито парочка самогубців, що стрибнули з недобудови біля озера Глінки. Цікаво як він заманив їх на гору? Чи може затягнув уже мертві тіла? Треба розпитати при нагоді. Повія, втоплена в Оріхуватських ставках – утоплениця, жінка з розпоротим животом і трояндою – мати, безхатько в «Ямі» – той, хто забере на себе всі хвороби. Залишився одинадцятий – багатій. І батько: він чи я?
Скількох він вбив? І хто з них? Знаєш хто. Коханець-брат. Брат-батько. Хіба важливе ім’я – воно не змінює йобаної суті. То кого ж ти вибереш: коханця чи коханого? Твій ніс спіймав в повітрі запах драми. Хочеш крикнути – їбіться з цим усім самі. Але ж ти знаєш, що підеш. Ти знаєш, де вони зустрінуться. У блядському серці, блядського міста, де блядські трави. Т-ш-шш, не хвицайся, маленький, мама більше не буде лаятись. На нас чекає дальня дорога й казенний дім, в широкому значенні слова.
Антракт
В цьому місці він перебив своїх акторів.
– Попрошу вас усіх взяти папірці і написати на ньому ім’я вбивці та своє прізвище. – звернувся до студентів. – Якщо переможців виявиться більше, дозволимо виявити обраних Святому Рандому.
Улесливі смішки. Він зітхнув і попросив продовжувати. Співчутливий погляд чорноволосої. «Не варто, дитино – співчуття заслуговують мертві а не живі».
Арія Магди
Це плаття зшите з відчаю, шаленства і спокою. Білий ліф, Червоне мереживо фати, чорне – спідниці. Білі крила з обгорілими кінчиками. Явись Богородице, котрої цей світ заслужив насправді. З пляшкою віскаря в одній руці і з…ну ти зрозумів. Але все, ні-ні. Маленькі ніжки вже наполегливо буцають черево, рвучись на волю. Скоро, мій милий, потерпи. Лиш врятуємо когось із твоїх тат. Чи обох, якщо пощастить.
Вулиця зустрічає холодом і ранньоосінніми сутінками. Я/вона/ти так поспішала, що забула натягнути взуття на спухлі ноги. Асфальт холодить підошви, але часу вертатись вже нема – попереду довга ніч. Перехожі кидають здивовані погляди на самотню вагітну жінку, що босоніж крокує вулицями. Дивіться: я/вона/ти несу спокутника гріхів ваших. Тільки от я вам його не віддам, йобані тварини! Все, тихше-тихше, мій милий, мама більше не буде. Шлях довгий і вже скоро він мітиться кров’ю зі стертих ніг. Але ніс веде мене, крізь сморід прогірклої олії, кави і сечі, крізь дим паленого пластику і амброзію відчаю, замкнутих у власних клітках, людей. І ноги плетуться за носом.
Арія героя
Ніч повниться затихаючим гомоном запізнілих машин, що розвозять по домівках втомлені тіла. Чи є серед них те, що після ситої вечері і брехливого шепотіння, діставатиме пасок? Зніматиме штани? Впиратиметься ерегованим членом в зламане дитинство? Звісно є. Питання – скільки?
Проходжу повз «Яму», пригадуючи тіло безхатька під чорними крилами. Darkness there and nothing more. Сьогодні я відвідав ще одного батька. Сухий злий старий покидьок. Спочатку він сплутав мене з іншим. Потім, коли я розповів, хто я, зневажливо сплюнув криваво-жовтим на підлогу. Немов весь світ зобов’язаний прибирати його харкотиння.
– Один хуй. Обидва ви – тупі вишкребки. Я її ледь не вбив, коли вона приперла вас додому в роздутому пузі. Тупа блядота!
Він зайшовся надсадним кашлем, що музикою лунав в моїх вухах.
– Хто обирав, кого з вас віддати, питаєш? Я, звісно. Та сука все нила, просилась з обома лишитись. Мені й одного чужого виблядка було забагато, двох я на хребті тягнути не збирався.
Подушка на його обличчі видалась мені надто спокусливою, але я втримався. Смерть для таких – занадто легкий кінець, одного я вже відпустив. Нехай викашлює залишки прокурених легень, задихаючись і обсцикаючи постіль. Сподіваюсь, місцеві санітари не гребують лупцювати його.
Ніч сповнена звуків, що формують притлумлене полотно майже тиші. І в ньому я, рішучий і закоханий, майже щасливий, в новоявленому мені батьківстві, іду назустріч долі. Я, чи він?
На вході в ботанічний сад мене зустрічає тіло розіпнуте догори ногами на зачинених воротях. Ноги разом, руки розставлені в боки – композиція примотана до решітки колючою проволокою. Ким ти був, багатію, до того як стати символом нового пришестя? В чому твоє багатство? В золоті? Чи, може – в друзях? Навряд. Інакше б Павук не заманив тебе в павутину смертельної пастки. Я присідаю біля тіла і про всяк випадок шукаю пульс. Дарма.
Підводжуся, перелажу через ворота, вимазуючи одяг мазутом і йду далі, під гору, до призначеного братом-вбивцею місця зустрічі.
Арія героя
Повзе своїм сповільненим кроком, згорблений. Не бачу, але відчуваю як зиркає з-під лоба отим своїм поглядом. Засуджуєш, Авелю? Нічого, не довго лишилось.
Як же все гарно складається. Так і хочеться повірити в навіжену бридню старого пердуна. З отим його пророцтвом і передбаченнями. Ну хіба не стало мені подарунком долі інтерв’ю з ним, коли він пащекував про свою релігію, а я намагався не позіхати надто явно, аж поки не почув віршика про волхвів, що вкажуть шлях Месії. Безрукий, утопленик, коханці, бла-бла-бла. Не раз я вбивав заради гарного сюжети, зі смаком і в подробицях розписуючи потім жахливих монстрів, що ховаються поміж зарослими каштанами і тополями вуличками. А тут переді мною відкривалось справжнє Ельдорадо. Схиблені сектанти, ритуальні вбивства, божевільні пророцтва. Як не підсобити в такій справі? Та ще й рідній крові, як виявилось. Я анонімно слав старому фото з місць убивств і цитатки його віршика. Але доля татуся, що жертвує собою, заради малого спиногриза, мене не надихала. І тут, як Deus ex Machina, вискочив милий братик. Я заберу твоє життя собі, братику, разом з ї коханням. Бачив, як вона дивиться на тебе. Милий водій труповозки возз’єднається з коханою в забороненому союзі, а злий журналюга-вбивця помре, лишивши по собі чудову історію для парочки запрошень на телебачення. Можна й подкаст замутити. Тож ходи, мій любий Авелю, ножа наточено, жертовний камінь прагне крові.
Арія Марії
Сил майже не лишилось, але я відчуваю, як ти даруєш їх мені, даючи можливість дійти до кінця. І я йду, попри холод, біль у спині і закривавлених ногах. Я йду, щоб узріти два силуети, вихоплені непевним місячним світлом з обіймів темряви. Вони сходяться, немов палкі коханці після довгої розлуки. Зблискує холодна сталь ножів, щоб за мить, сором’язливо сховатись у піхвах з теплого м’яса. Мій крик поглинає навколишній ліс мовчазних дерев. Одне з тіл падає, тримаючись за шию, інше стоїть, зігнувшись і тримаючись за живота. Потім падає навколішки і гарячково копирсається тілом першого.
– Костя? – несміливо питаю я і полегшено видихаю, побачивши, як той, що стоїть навколішки, піднімає голову. Полегшено видихаю і відчуваю як по ногам стікає тепла вода. Ні, мій маленький, ще рано. Тільки не тут. Не біля тіла одного з твоїх батьків. Але запізно скиглити, мала. Доля – та ще курва і вона показує тобі свою смердючу сраку у всій красі.
І ось квартира, крики в подушку, перейми, кров. Перегризена пуповина і крихітне тільце, яке я тулю до грудей, розповідаючи свою історію. Знемога іноді перемагає, я закриваю очі у одразу ж вихоплююсь на поверхню, до тебе, сину. І щоб не провалитись знову, говорю й говорю, поки твій батько ховається в сусідній кімнаті. Але не бійся – він хороша людина, просто повільна і несмілива. Він любитиме тебе майже як я. Майже, бо ніхто не здатен полюбити тебе більше, ніж я, любий. І не хай весь світ котиться в прірву, бо я тебе йому не віддам. Я інша Марія. Я – Магдалина і біси мої стоятимуть на варті біля твоїх ясел. Амінь.
Арія героя(Вадим)
Я сиджу в темряві, стікаючи кров’ю і втрачаючи останні промені надії на вимріяне життя. Все пішло не так. Авель виявився зубастою вівцею і перед тим, як здохнути, встиг пирнути мене в живіт. Вогкість крові вже не всотується одягом і скрапує на підлогу як ти не затискай кляту рану. А в сусідній кімнаті, моя кохана сестра притискає до грудей наше(?) мертвонароджене дитя, шепочучи йому нісенітниці. Мабуть варто сповідатись перед кимось невидимим, чий осудливий погляд я відчуваю зболеною шкірою. Пробач, отче, грішного мене. «Зграя чорних птахів кружляє над головою, поміж високих будинків…». Я розповідаю історію по колу, тому що боюся зупинитись. Ніби моє дихання зав’язане на цю сповідь і припиниться разом з нею. Але ось крізь вікна блимають синьо-червоні маячки й лунає виття сирени. «Не встигнете» – думаю, усміхаючись і розумію, що це правда, коли тіло починає сповзати на підлогу. Сподіваюсь, пекло буде привітнішим за цей світ.
Фінал
Студенти виходять один за одним, лишивши на столі папірці з відповідями. Лише чорноволоса Гелена(нарешті згадав її ім’я) несміливо топчеться поруч, очікуючи можливості лишитися з ним сам на сам. «Чого ти хочеш, дитино?» – думає він. «Почути історію про те, як я стікав кров’ю в зеленому серці байдужого міста, притискаючи долоню до шиї? Про те як мене, напівживого, знайшла охорона? Як шепотів поліції адресу, за якою проживає вбивця? Як, опритомнівши в лікарні, почув: Як ви, Вадиме Олеговичу? Так у ваших документах написано. Вас інакше звуть?. Немає кому звати інакше. Хіба їй? –вискочила обпалена відчаєм надія? Чи може, як виписавшись, пішов в салон, набивати цитати з Бодлера, щоб перетворитись на іншу людину, віддавши себе-Костю на поталу суспільному осуду?»
Певно він занадто емоціонував, тому що розгледів страх у її очах. Вимучено посміхнувся.
– Йдіть додому, Гелю. – промовив тихо. – Передайте залікову старостою, а бажані предмети, для замовленого словечка, скиньте в чат. Він поправив на шиї шалика, з-під якого на мить вигулькнув потворний шрам і повільним розміреним кроком вийшов з авдиторії. Його шлях вів туди, де в одиночній палаті, жінка з медовими очима, в яких більше не зблискувала сталь, без перестанку бурмотіла свою історію. До жінки, яка вкрала його серце. До жінки, яка ось вже три роки колисала біля грудей невидиме дитя.
–Темінь там й нічого більш. – прошепотів, застібаючи пальто і вдивляючись внутрішнім зором туди, де, кажуть, в людей знаходиться душа. «Нічого більш».