Справжній готичний детектив

конкурс


Грішники

1

—Швидше ідіть! Травичка сама себе не викурить. — гиготів один, перестрибуючи через кам’яну огорожу, там, де поржавіла решітка вже давно прогнила, частково обвалилась і валялась біля муру в траві.

—І самогон сам собою не вип’ється, — продовжив другий, який дивився на марні фізичні навантаження свого товариша, галантно розчинив скрипучу хвіртку, запускаючи на обійстя трьох дівчат, які йшли гуськом, підсвічуючи шлях ліхтариками на мобілках. —Нащо ти виліз на той мур, тут ж брамка незачинена. От бовдур.

—Тихіше, хлопці. А що як нас почують? А що як хтось побачить? — «найсміливіший» ішов позаду, оглядаючись навсібіч.

—Та хто тут ходить у такій глушині. Може ще літом хтось корову випасав, а зараз… Не бійся. — підбадьорював другий, коли дівчата вже зайшли на подвір’я і чекали на подальші розпорядження. — Солоденькі, нам прямо, до головного входу.

Останній невпевнено переступив через поріг брамки, роздивлявся охайний двір, посеред якого стояв осілий і майже зруйнований костел святого Юра. Колись величний храм, останні сто років пустував. Зараз неоготична будівля виглядала наче старий колгоспний корівник, який валився сам по собі та нікому не було до того діла. Ще років двадцять тому, щоб захистити костел середини дев’ятнадцятого століття, влада якось спромоглась зробити перекриття та обкласти кришу шифером, який жертвували мешканці. На цьому реконструкція завершилась. Старі мури загрозливо нависали, шпиль небезпечно хилився у ліво, кам’яне розп’яття над фасадом потріскало та осипалося, задня частина храму обвалилась, її сяк-так забили дошками.

—Ну що, прихожани церкви святої коноплі, ходімо. Я знаю де тут можна добре посидіти та не замерзнути. — промовив перший, який чекав на товариство біля входу.

Дівчата захіхікали, потирали руки, шморгали носами. Вони погодились на цю нічну авантюру тільки тому, що в Олега сьогодні день народження і що він обіцяв кожному по якісному косяку. Можна було посидіти і в єдиній піцерії в центрі містечка, або ж на АЗС на окраїні, але навряд чи там би їм дозволили пити самогон чи тим більше курити травку.

Він, як знавець даних місць повів їх до тильної сторони будівлі, подалі від дороги та цікавих очей, потім почав спускатися сходами у підвал.

—Тут колись були келії монахів. Уявляєте, на всю довжину та ширину костелу — нижній поверх. Є одна келія, певне якогось головного богомола із буржуйкою та навіть з м’якими кріслами. Ви просто офігієте, як там круто. Напалимо в грубі і почнемо пір.

—Головне, щоб ніхто нас не застукав, — скривився треті.

—Ніч на дворі, тут глушина, подалі від хат пролетаріату та центральної дороги. Хто нас тут найде? Не бзди, Іванку. — поплескав він по спині полохливого друга.

—Давайте вже пити. — запищала одна із дівчат і хлопці зайшлися сміхом, — Я так замерзла, що рук не чую.

—А це нормально, що ми будемо курити в церкві?— обізвалась її подруга, яку хвилював не так моральний аспект, як стрьомне приміщення, в якому їй доведеться провести швидше за все час до ранку.

—Не церква, а костел. Крім того він вже років сто, як не діючий. Це теж саме, що курити на недобудові нової школи. Гайда за мною!

Вони по черзі зайшли у підвальне приміщення без дверей, темінь тут була хоч в око дай. Дівчата знову ввімкнули ліхтарики. Господар свята ішов попереду. Тут було сиро і пахнуло цвіллю, по обидва боки були двері до келій неначе в якомусь фільмі жахів, де одні двері рипнуть, відчиняться і на них нападе невідома потвора. Вони ішли мовчки.

—Ти чула? Якийсь шум попереду.

—Перестань мене лякати. — промовила подружка, ухопившись за її руку.

—Дурна ідея.

—Грішники. — пролунав чийсь хриплий голос луною.

—Хто це сказав? — запищала одна із дівчат, почала розмахувати ліхтариком.

Позаду почувся заливний регіт.

—Тарас, трясця, перестань, або я іду додому.

—Та це не… Ну добре. Я взагалі мовчу, може це Іванко.

—Ага, дуже смішно, — знову пропищала дівчина.

Олег рвучко відкрив дерев’яні двері в кінці коридору, зайшов у середину приміщення і почав чиркати запальничкою. За мить кімната наповнилась тьмяним світлом. Всі проштовхнулись у просторе приміщення.

Келія була довгою, по обидва боки стояли добротні крісла обшиті червоним оксамитом, по центру — прямокутний стіл , ліворуч була шафа для книг та одежі, а ліворуч вузьке ліжко. Під стелею довге вікно із побитими шибами впускало морозяне повітря, збоку стояла буржуйка, комин якої ховався десь у стіні.

—Я приніс декілька дровиняк та вугілля. Зараз буде тепло.

Хлопці та дівчата почали скидати із плечей свої рюкзаки, наповнені їжею, алкоголем та одноразовим посудом. На столі горіли товсті свічки, відкидаючи моторошні тіні на стіни.

—А тут затишно, — промовила одна із дівчат.— Мали колись люди смак. А ця мебель… це ж натуральне дерево, не тирсоплита, як тепер. — вона дістала із кишені тонкі сигарети і не питаючи дозволу закурила, дивилась як подруги виставляють на стіл канапки, закутані у торбинки, домашні котлети, стаканчики, запивку та першу пляшку самогону, із трьох. Хлопці чаклували біля чавунної грубки, щось потай шептали та сміялись.

Коли годинник пробив дванадцяту ночі, було випито майже дві пляшки самогону, скурено два косяки. По келії витав дим від сигарет, марихуани. Підлітків добре розморило в теплі, дівчата роздягнулись до футболок танцювали у такт музики, що тихо лунала із мобільного, хлопці голодними очима поїдали їх в передчутті п’яного сексу на старому ліжку.

Щось грюкнуло по стелі, всі на мить насторожились, вимкнули музику. Звук пролунав голосно, ніби хтось зверху в приміщенні костелу кинув на підлогу дерев’яну лавку або це чергова руйнація будівлі.

—Думаю, обвалилася чергова стіна. — промовив спокійно Олег, —Вони думали якщо забити дірку фанерою то це стримає руйнування…

—Ану затихніть усі. — різко промовив Тарас і пошепки промовив, —Чуєте?

Усі нашорошили свої вуха. Зверху, ніби хтось човгав ногами, крутився на підборах, міряв храм кроками. Може це щурі чи бродячі пси? Тоді почувся звук падіння, наче невідомий який допіру стояв різко упав на коліна і за мить із стелі пролунало хрипле сичання:

—Грішники…

Хлопці зірвались на рівні ноги. Хто посмів так жартувати з ними? Вони авторитети у школі, майбутні випускники. Хто міг пронюхати про їх плани відсвяткувати день народження у підвалі костелу?

—Ти комусь розбовкав? —шипів Олег до наляканого Івана. Той лиш покрутив головою.

—Мерзенні грішники…— знову пролунало через шпарини дерев’яного перекриття стелі.

—Хто там? Агов! — впевнено промовив Олег, —Це не смішно.

Дівчата забились у куток і поспіхом почали одягати куртки, та згрібати із стола недоїдки.

—Не спішіть. Почекайте. Я зараз… — іменинник дістав із рюкзака пляшку самогону. — Всі питання вирішить горілка. Тарас, ти зі мною?

Тарас рішуче закивав головою:

—Зараз розберемося із жартівниками. — він дістав із кишені куртки телескопічний кийок, куплений на китайському сайті, та газовий балончик.

—А може…

—Не бзди, Іванку, тебе з собою не берем. Розслабся і заспокій дівчат. Ми тільки туди і назад. Проженемо зайду і продовжимо гулянку.

Тарас та Олег вискочили із келії, закрили за собою двері.

Дівчата полишили прибирання із столу, переглядалися.

—От же ж срака. Я казала що це була погана ідея? Казала? От же ж гімно, прости господи.

—Та заткнися ти і наливай випити, — промовила інша, тримаючи палець біля своїх пишних нафарбованих губ.

Нагорі явно щось відбувалось. Ось почувся віддалений крик хлопців: «Хто тут!», ось почулись кроки, далі якась колотнеча і хтось чи щось знову впало на підлогу, але цього разу не над ними а десь далі, можливо перед входом, ось знову хтось біжить по підлозі, дерев’яні балки скриплять. Біжать двоє, переслідувач наздоганяє втікача, знову падіння. І за мить розноситься голосний крик. Крик страху та відчаю, крик болі. Крик смерті.

—Що за хрінь там відбувається? Давайте дівки, пора валити звідси.

Вони почали швидко збирати речі, пхати все недоїдене та недопите у рюкзаки. Наляканий до всрачки Іванко намагався загасити грубку, дівчата задмухали більшу половину свічок, залишивши лише дві, щоб у приміщенні було хоч якесь освітлення. Тоді знову всі завмерли, почувши кроки, які лунали уже з підвалу. Хлопці повернуться і потрібно чим швидше тікати з цього стрьомного місця.

Але попри тупотіння і шепіт за дверима вони не поспішали заходити до келії. Що в біса відбувається?

—Хлопці? Це ви?

Зненацька двері прочинились рівно настільки, що можна туди просунути хіба голову.

—Знову вони за своє. Лякати нас будете? Так у нас і без ваших жахалок вже повні штани гімна.

У напівпрочинених дверях появились зморені обличчя Тараса та Олега, розбиті лоби та розсічені брови. Їх обличчя були сірими, без емоційними, із очима, які дивились кудись у стелю. У тьмяному світлі келії їх голови виглядали як привиди.

—Хлопці? З вами все добре? — тремтячим голосом промовив Іван.

—Мерзенні грішники. — просичав той самий голос, двері привідкрились і дві голови — Тараса та іменинника Олега полетіли у келію. Одні лиш голови, відсічені по шиї. Одні голови!

Все перетворилось на суцільний кошмар, дівчата кричали, забились у куток, їх лемент не стихав. Голови їх приятелів лежали на підлозі, двері келії залишались напіввідкритими і потвора, яка це зробила могла в будь-яку мить вдертись і зробити з ними те ж. Іван у два кроки наблизився до виходу, шарпнув на себе двері, закрив їх і міцно тримав за клямку, одна із дівчат кинулась до нього, помітила на деревині засув, швидко замкнула їх із середини.

—Як ми, бляха виберемось звідси?

—Потрібно дзвонити в поліцію, потрібно дзвонити батькам…

—Я вб’ю вас усіх, грішники…—знову пролунав із стелі хриплий голос. —Я вб’ю ваших батьків, ваших мамусь, усіх!

У підвалі сигналу практично не було. Товсті стіни блокували зв'язок. Іван продовжував тримати клямку дверей, не довіряючи старезному засуву, дівчата намагалися додзвонитись до рідних чи поліцію, але спроби були марними. Дві відтяті голови з докором дивилися на перелякані обличчя живих. Одна із дівчат знайшла на ліжку старе покривало і акуратно накрила обличчя небіжчиків. Їм залишалось чекати до ранку і молитись, щоб убивця забрався із костелу.

—Приведіть до мене монашку. Приведіть довбану монашку Олдаму! — проголосив все той же хриплий голос із стелі, а за мить почувся сичання, неначе хтось відкрив балон із газом. Келія наповнилась якимсь їдким смородом, бранці почали кашляти. Іван відсунув засув і намагався відкрити двері, тільки тепер вони були замкнені із зовні. Бранці вдихали невідомий газ, ходили затоки, сили покидали їх, вони падали на підлогу, поринали у марево та невідомість.

Вона прокинулась від нестерпного холоду. В голові дзвеніло і хотілося пити. Вона глянула на годинник — дванадцята дня. Події ночі видавалися жахливим сном, вона боялася розтуляти очі, та непереборне бажання випити води пересилило її страх. Через вікно під стелею проникало занадто мало світла. Вона умімкнула ліхтарик на мобілці, посвітила по сторонах, її подруг ніде не було. Сучки змогли втекти і покинули її саму тут. От хвойди, злилась вона, хіба так можна?

Вона посвітила на стіл, з надією найти стакан із недопитою водою і обімліла. Жах охопив її тіло, крик вирвався із грудей. Вона горлала не спиняючись, кричала зі всіх сил. І надіялась, що хтось її почує та врятує.

На столі акуратно в ряд були виставлені п’ять відрізаних голів. Дві жіночі та три чоловічі, які дивились на неї напіввідкритими очима. Дивились як вона кричить і благає про допомогу.

2

—Мені знову наснились жахіття. Полум’я та руйнація, ніби я перебуваю в епіцентрі подій, описаних в «Одкровенні», ніби стою поряд із Іоанном Богословом, на високому каменю, а поряд протікає лава, жар обпікає моє обличчя, руки вкриваються сажою, крики грішників такі голосні, що моє нутро не витримує, сльози ллються рікою, але я не відчуваю їх страждань… Лише роздратування від галасу…

—Ваші пророцтва кожен раз все лякаючі, сестро Олдамо, — панотець важко дихав. Краплі поту стікали по його чолі, у напівтемряві ризниці не було видно його емоцій. Але і без міміки та положення його уст було зрозуміло, що він занепокоєний, теж відчував біду, яка насувалась на нашу обитель, на наше провінційне містечко. Але його відчуття були пов’язані із більш матеріальними, грошовими аспектами, —Ваш дар…

Він замовк, підбираючи правильні слова, та я знала, що він хоче сказати. «Ваш дар небезпечний, ваші візії майбутнього приносять лише розчарування вірянам. Вони ревно вірять нашому Отцеві небесному, що спокутувавши гріхи попадуть до раю, а ви пророкуєте їм гієну огненну та пекельні муки. Це погано впливає на… пожертви. Ви ж знаєте як важко зібрати потрібну суму в таких маленьких бідних містечках…»

Я різко встаю. Отець зводить на мене свої мутні очі.

—Я тільки хотіла сказати, що всі ті жахливі сни, які я бачу, напевне мають якусь мету. Зло завжди чатувало в темному кутку. Але мені здається, що скоро все зміниться, чорні хмари розійдуться і благодать нарешті спаде на це місце…

—Дай бог, сестро…

Він не вірив у мої слова. Я покидала церкву із занепокоєнням. Новий панотець якось швидко втратив ентузіазм і запал до служіння. Це відчувалось у його проповідях, у його байдужому погляді під час служіння. Знову все повторювалося.

Надворі панувала морослива осінь. Темінь спускалась занадто рано о цій порі року. Ще і п’ятої не було, а туман та сірість уже накривали усе довкола. Із пагорба добре видно маленьке містечко із єдиною головною вулицею, яку вкривав асфальт; із декількома розгалуженнями на провулки та завулки, всипані білим щебінем, щоб болото і гній не псували виду трасі національного значення. Це місце давно вже втратило свій статус містечка, було дрібним селом на сто п’ятдесят дворів. Можливо колись за імперій воно і нагадувало чимсь на зразок містечка, тільки зараз у часи активної міграції перетворилось на чепурне поселення, мешканці якого вперто відмовлялись називати себе селянами. Комплекс у них такий чи що?

Ідучи до церковної брами у роздумах, я не помітила, як невідома постать з’явилась переді мною. Я зойкаю, машинально накладаю на себе Христове знамення.

—Церква зачинена! — голосно промовляю я, та постать все наближається і я спиняюсь. —Хто ви?

Постать угідливо кланяється, туман згустилися настільки, що я не можу розгледіти обличчя незнайомця, чоловіка, досить приземленого, широкотілого. Він тримає руки на животі. Знайомий жест, знайома фігура, тільки от згадати…

—Я торкався до неї, заходив у її спальню. Торкався у таких місцях, де батько не повинен торкатись своєї дочки. Але цей потяг, це бажання… Нестримний потяг… Вона так кричала перший раз. А потім змирилась, і я почав заходити в її спальню частіше… Я не можу зупинитись. Не можу! Я грішник, сестро!..

—Сестро Олдамо! —гукав мене інший голос більш реальний і знайомий, я змінюю фокус зору, невідома постать розчинилась у повітрі, туман розсіявся і я не знаю чи було це насправді, чи мої глибокі задуми спроектували цей фантом.

—Сестро!

До мене наближався високий чоловік у довгому плащі, по статурі та голосі якого я впізнала нашого «містечкового» старосту села. Він наближався впевнено і швидко. Я машинально ступаю крок назад.

—Ви маєте поїхати зі мною. Дещо сталося. — його голос був упевнений та стривожений, безапеляційний, наче я його підлегла. —У нас ще такого не траплялося.

Я з цікавістю дивлюся на старосту, його рідке волосся роздуває холодний вітер. Люди розівчились коротко та інформативно доносити інформацію. Повинна бути завжди якась інтрига, ніби в дешевому серіалі.

—Що сталося? У мене багато справ… — не втрачаю самоповаги.

—Сестро Олдамо. — він стишив голос, — трагедія у старому костелі святого Юра. Я думаю, ви могли б допомогти, справа стосується ваших прихожан… Ви маєте певний… дар.

—Ви говорите загадками, а я занадто втомлена розгадувати ребуси, тому…

—Я наполягаю!

Безапеляційний тон. Я незадоволено суплю носа. Що такого важливого могло статися, що моя участь така нагальна?

—Прошу вас, це не займе багато часу. Сідайте у авто. — його тон змінився і тільки зараз я бачу чіткий вираз страху на його обличчі.

—Добре. Поїхали. Можливо варто взяти із собою панотця? Якщо комусь знадобиться остання сповідь…

—Вже не знадобиться… — промовив староста.

3

Ми під’їхали до костелу. Авто зупинилось за добрих п’ятдесят метрів від першої машини поліції.

—То що все таки сталося?

Староста мовчав і тяжко сопів.

Проблискові маячки в тумані виглядали ніби великі ангельські крила, які тріпотіли в повітрі, мерехтіння білого та синього світла додавали містицизму. Туман ставав усе густіший, а холод пробиралась під мантію. Місце злочину було обгороджене червоною стрічкою. Багато поліціантів, люди у формі то заходили то виходили із приміщення старого костелу. Я тужно спостерігаю, як вони топчуться по клумбах із кущами хризантем, які садила разом із місцевими бабусями у вересні.

Я покірно йду за старостою. Він підійшов до першої автівки і щось промовив високому поліцейському. Той по рації передав повідомлення і за хвильку пролунала скрипуча відповідь із апарату: «Пропустіть її». Староста залишається на місці, біля червоної стрічки, а я прямую далі, не відаючи що відбувається і чому мені так нагально потрібно бути тут. Зупиняюсь біля обшарпаної брами.

—Вибачте, я…

Люди у формі та у цивільному, в рукавичках і з ліхтариками вперто ігнорують мою присутність. Чи правильно я зробила, що прийшла сюди. Можливо, це якийсь жарт?

—Ви хто. — досить різко промовив чолов’яга в балоновій куртці, який курив сигарету. —Я капітан кримінальної поліції, Лебідь Анатолій.

—А я, напевно, та сама монашка, яку ви хотіли бачити.

—Так, — протягнув він, випускаючи дим, — монашка… із дивним ім’ям. Ви знаменитість у цих краях.

—Он як… — розмова видавалась дивною, я замерзала в руки та ноги і досі не розуміла що відбувається. —Сталась якась трагедія? Мене привезли сюди, як кота в мішку, староста нічого не розповідає…

—Я розповім вам чому ви тут… То як ваше ім’я?

—Сестра Олдама.

Він відвів мене в бік і почав переказувати жахіття які творились тут минулої ночі. Бідні діти, бідні їх батьки. Тільки людина із хворою психікою могла вчинити таке в храмі божому. Я слухаю його розповідь, накладаю святе христове знамення. Волію бути в іншому місці, де людям не відрубують голови, де дітей не кривдять.

—…Обстеживши підвал костелу, ми виявили ще три обезголовлених тіла, яким від декількох місяців до року… — він викинув недопалок на землю, роздавив його підошвою взуття. —Ви доглядаєте за територією костелу…

—Так, я стежу, аби тут було чисто і не панували джунглі. Ми косимо траву, саджаємо квіти, одним словом підтримуємо порядок, бо віримо, що колись це святе місце знову функціонуватиме. А бог нам у цьому допоможе. То чому я тут? Останній раз я відвідувала костел десь тижні зо два тому. Перевіряла, чи не покрали хризантеми, чи багато листя намело. Знаєте сюди трохи важко добиратись. Якщо ти без авто, особливо в таку погоду.

—І…

—Нічого незвичного не помітила. Тим більше кримінального. Кажете деяким трупам більше місяця? Хіба мерці не виділяють запах, невже я б не почула смороду гнилої плоті…

Капітан допитливо колупав мене поглядом.

—У вас будуть ще якісь питання, бо я страшенно замерзла.

—Як довго ви у містечку?

—Ось вже рік як постійно проживаю. Мене направили сюди із монастиря святої Анни із Бучача, по програмі підтримки та адаптації молодих священників на новому місці служіння. Я мала полегшити пристосуватись панотцям у новому місці, налагодити комунікацію із громадою та місцевою владою, забезпечити комфортне життя для священнослужителя у перші місяці його служіння. Вони тут знаєте, на довго не затримуються. Уже третій за цей рік змінюється

—Розкажіть про свій дар… Кажуть ви…

—Люди багато чого кажуть. Я можу знаходити зниклих, втішати хворих, передбачати долю. Саме такими талантами наділив мене Господь. Тому і маю ім’я Олдама, як Старозавітна провидиця Олдама.

—Що вам відомо про нічний інцидент із підлітками?

—Не відомо нічого. Ви перший, хто розповів мені про події тут. Не вже це можливо у нашому містечку? Хто міг таке вчинити?

—Той, хто знає вас.

Я із здивуванням дивлюся на поліцейського. Що він має на увазі? Якщо вбивця місцевий, то він точно знає мене, бо я одна така на всю округу. Чи він підозрює мене у цих злочинах? Я насторожилася. Розмова мені не подобається.

—Я місцева знаменитість, якщо ви про це. «Сорокалітня монахиня, яка зцілює словом». Про мене навіть писали в газетах.

—За показами єдиного свідка, який вижив, злочинець вимагав, цитую: «Приведіть до мене монашку. Приведіть довбану монашку Олдаму!»

Я спантеличено дивлюсь на капітана. Ось я тут. Якщо це допоможе слідству, я готова спуститись у підвал, готова молитись над тілами покійних і можливо провидіння вкаже мені на злочинця. Адже на це розраховував капітан. Я прочитаю чарівні заклинання, помахаю руками і назву йому ім’я вбивці.

—Мої видіння приходять самі, моє дальнобачення майбутнього відбувається спонтанно, мої пророчі сни — швидше ребуси для розгадування, а ніж реальні доручення чи вказівки .

Що він собі думає — я розкладу на картах майбутнє і воно покаже на злочинця? Сміх!

—Ось я тут, пане капітане. Як я можу вам допомогти?

Він мовчав, щось вирішував у своїй голові, а я потерпала від холоду, терла замерзлі долоні.

—Де ви були цієї ночі, орієнтовно з десятої вечора і до дванадцятої дня?

—До шостої ранку я спала, тоді поснідала. Прибула до церкви о сьомій тридцять, щоб відкрити храм та підготувати його до щоденної служби о восьмій годині. Далі керувала хором. По закінченню служби знову прибирала храм, розмовляла із панотцем, сходила додому на обід і о третій була знову в церкві. У нас раз на тиждень збирається група підтримки, для людей які хочуть справитись із своїм горем по втраті близьких чи рідних. О п’ятій вечора сьогодні я вийшла з храму, як мене наполегливо попросив староста поїхати із ним. І ось я перед вами.

—Де ви мешкаєте?

—У хмарочосі біля школи, — поліцейський підняв брову, я видихнула, пояснюю свій недоречний жарт, —В єдиній висотці у містечку — трьохповерховому будинку. Одна із квартир належить монастирю. Перший поверх, апартаменти №3.

Капітан кивав головою, колупав мене поглядом.

—Ви можете бути вільні. При потребі я з вами зв’яжуся. —він хотів подати мені руку, але на півдорозі спинився, бо не знав, чи це доречно робити при прощанні з монашкою. Мене це і забавило і розчарувало. Типовий сексист. — І останнє, сестро… Чи знаєте ви когось, хто б вміло володів шаблею або ж катаною?

Я заперечливо киваю головою, покидаючи місце злочину із головним болем.

4

Звістка про жахіття в старому костелі розлетілась містечком, наче куля. Продавці у магазичиках переповідали історію із різаниною, додаючи від себе якісь деталі та чутки. Хтось вважав, що це дія душевнохворого, інші грішили на нечисленних чужинців, які оселилися в містечку через війну та втрату своїх домівок. Таке міг зробити якийсь наркоман. Божевільний. Група зловмисників, які торгують органами. А хіба із жертв вилучали нутрощі? Кажуть у них були вирізані нирки. Чому лише одна залишилась живою? Наймолодша, Оленка. Така мила дівчинка. Її батько ветеринар. Може хлопці її збезчестили, а він помстився? А може… А ви чули?... Вбивця просив привести до нього ту монахиню, провидицю. Вона у цьому замішана. Клята черниця зі своєю магією. Наворожила нам таке горе… Хай би забиралась у свій Бучач!

Він дивився на перехожих крізь густі фіранки і відчував їх страх. Ліхтарі освітлювали шмат алеї, по якій наче тіні, оповиті туманом рухались люди Тепер містяни будуть не такими безпечними, замикатимуть двері, пильнуватимуть дітей. Його порив гніву та люті трошки зіпсував намічений план дій. Його схованку розкрито, його грішників запаковано в чорні мішки, його місце страти огороджене червоними стрічками. Тепер поліція буде нишпорити по закутках, допитувати людей, перевіряти алібі. Тепер йому не вдасться карати грішників як раніше. Прийдеться сидіти тихо, не привертати до себе уваги. Допоки слідство не втратить інтерес або не знайде цапа-відбувайла.

Він почухав живіт, відчув як покривається сиротами голе тіло. Обняв себе руками і відчув, як примарні крила за його спиною розкрилися, як зашаруділо чорне пір’я, як знялась курява в квартирі. Він перелякано відійшов від вікна. Ніхто не має знати, що ангел тут, ніхто не має знати, що апокаліпсис розпочався. Щоб врятувати вірних, необхідно відділити зерно від полови, відокремити праведників від грішників. Потрібно знищити носіїв гріха.

Із потаємної секції столу дістав акуратно замотані в тканину дві укорочені шаблі, такі називають дюсак. Поки був час, необхідно нагострити знаряддя кари. Відітнувши нараз п’ять голів, лезо могло затупитись. Він акуратно дістав камінь-точило, розклав усі знаряддя на невеликому столику, розглядав їх із теплотою, як сакральні речі, як найсвятіші артефакти, які йому доручили. Знову крила за його спиною зашелестіли густим пір’ям, по тілу пробігла приємна млость. Крила огортали його оголене тіло, жаром пекли, нагадували йому хто він є насправді, яка його місія.

Клята монашка досі вагалась, не бажала вступати у союз, бути перстом, що вказує на грішника. Її видіння, її відчуття значно б допомогли справі, але ж це кляте стерво не іде на контакт. Скільки ще її вмовляти, приходити у сни, щоб вона нарешті зрозуміла. Апокаліпсис уже почався. Відсіювати праведників від грішників — ось мета служителів Божих. Досить умовлянь та проповідей, безглуздого махання кадилом і співання псалмів. Зараз час дій.

—Зараз час вибрати сторону, сестро Олдамо. — просичав тихо він, стискаючи кулаки.

5

—Простіть мене, отче, бо я згрішила, — промовила жінка в сповідальні стривоженим голосом. —Мій гріх важкий і я знаю, що не заслуговую прощення. Але…

Панотець за решіткою важко видихнув. Він думав про пожертви, які не давали оптимізму на краще життя, він думав чи не погодитись стати капеланом. Принаймні там стабільна зарплата, не потрібно обмежувати себе. В його голові дзижчали, як саранча, десятки варіантів покращити свій стан. Що дасть йому це містечко? Бідність? Може Ісус міг жити у злиднях, ходити по світу в одній сорочці. Але він так не може. Приїхавши з великого міста, він відчував дискомфорт у цьому задрипаному селі. Стільки років навчання, стільки грошей та хабарів. А все що він отримав — місце у парафії, де за останній рік змінилось три священники. А ще ця дивакувата монашка із своїми снами і пророцтвами. Від неї, у нього мурахи бігали по шкірі, такій наглядачкою в колонії працювати. Холодний погляд, завжди насуплена, насмілюється вказувати на його промахи в служінню. А це дивне ім’я? Він відчув як його беруть дрижаки. Жінка в сповідальні, яка зробила аборт і тепер про це жалкувала, бо залетіла від свого керівника, а в самої чоловік і дитина, затихла і він повернувся до роботи — дав відпущення гріхів, десять «Отче наш», десять «Богородице діво» протягом тижня.

Не встигла жіночка покинути сповідальню, як в кабінці мостився чоловік, замотаний у шарф. Він сидів рівно, дивився перед собою, потирав руки.

—Простіть мене, отче, бо я згрішив, — промовляв він завчений текс так тихо, що панотець машинально наблизив своє вухо до решітки, щоб розчути чергові гріхи. Він ніколи не звертав увагу на сповідальню, обшиту червоним оксамитом, на різьблення у ній. Вертів головою навсібіч наче мала дитина. Гріхи місцевих аборигенів його мало цікавили.

—…Бо гряде апокаліпсис і пора розділяти праведників від грішників. Хіба не сказано в писанні що за гріх —смерть?.. Отче?

Він розгублено знову приклав вухо до перегородки.

—Так, так… Відпускаю тобі…

—Але я не закінчив… — збентежено промовив чоловік по той бік решітки.

От холера, доведеться бути уважнішим. На нього вже і так скаржаться парафіяни за розсіяність та відсутність емпатії. Він випростався на лаві, прочистив горло.

—Слухаю тебе, сину мій.

—Якщо за гріх — смерть, отже знищення грішників не являється гріхом. Чи не так?

Панотець збентежено відкрив рота для якоїсь мудрою відповіді, та чоловік перебив його:

—Отже просити у вас відпуску гріхів є безглуздям. Хіба ангели можуть сповідаися перед ряженим? Я зробив це для очищення містечка від скверни, щоб праведники врятувались…

—Почекайте… — промовив священник насторожено. —Тільки бог може судити і виносити вирок…

—Але ж я його ангел, хіба ви не розумієте! Він наказує мені, Він в моїй голові! Ці малолітні покидьки осквернили храм Його, хіба не винні вони у гріху? Бо за гріх —смерть.

Незнайомець різко піднявся, вибіг із сповідальні, його швидкі кроки прогриміли луною в храмі. Панотець вискочив з кабінки, намагаючись зрозуміти, що відбулося.

Він був тут, убивця тільки що намагався отримати відпущення гріхів!

—Сестро Олдамо! Сестро Олдамо! — його голос тремтів, розходився; двоє парафіян, які молилися перед входом, спантеличено дивились на панотця, —Ви бачили чоловіка, який щойно вибіг? Бачили?

Вони лиш налякано крутили головами. Авжеж. Ніхто нічого не бачив.

Варто комусь розповісти. Черниці, старості. Варто викликати поліцію! Це не вважається порушенням таємниці сповіді, адже гріхів він злочинцю не відпускав.

Вбивця був тут, був у храмі.

6

Знову блимавки поліцейської машини в полудневому тумані додавали містицизму. Я чекала на сходах до храму. Капітан кримінальної поліції Лебідь діловито наближався до мене в супроводі двох чоловіків у формі. Я виструнчилась, ніби збиралась віддати йому честь. Щось було у ньому такого, що вимагало підкорятись його наказам. Скільки йому років? Чи ґречно в такій ситуації проявляти інтерес до капітана? Я присоромлено опускаю очі, долаючи хіть. Відчуваю мерзенність до свого тіла, не дозволено монахині мати брудні думки. Що зі мною таке? Це містечко погано впливало на мою смиренність.

Капітан знову не знав чи варто подавати мені руку для привітання, тим паче що свої руки я тримала за спиною, впиналась нігтями у зап’ясток, щоб позбутись сороміцьких думок та бажань.

—Він у середині. Проходьте. — тільки змога промовити і жестом запросила прибулих до церкви.

Вони крокували м’яко і швидко, компаньйони капітана, не знімаючи фуражок, почали оглядати храм, заглядати поміж рядами лав, біля сповідальниці зупинились та почали фотографувати на телефон.

—То що тут відбулося? — нависав над панотцем капітан Лебідь.

—Він був тут, — тужно промовив той, не наважуючись підняти голову і поглянути на поліцейського. —Вибачте. Я був неуважний. Не все слухав. Розумієте, він був останній. За дві години сповідань прихожан я трохи втомився. І…

—Що він сказав.

—Він торочив про гріхи, про те що вбивати грішників не є злочином, а він сам ангел який відділяє полову від зернят. Говорив про апокаліпсис. Тоді почав говорити, що ті діти осквернили його храм. Бо за гріх —смерть! Так він сказав.

—Щось ще? Якісь деталі?

—Вибачте, я був не уважним, пам’ятаю, що почав його слухати, коли він заговорив про очищення міста від скверни, і що вбивство грішників не є для нього гріхом. Я намагався з ним продовжити діалог, але він прудко вибіг із церкви. Обличчя звісна річ я не бачив. Через решітку та тьмяне світло в сповідальні мало кого можна розгледіти, для цього сповідь і вважається анонімною.

—Отже він був останнім і після нього більше ніхто не сповідався. Так?

Священник лише кивнув головою.

—Якої він був статури?

—Я не розгледів. Поки зорієнтувався про що він торочить, поки вибрався з кабіни, за ним і слід простиг.

—Хто ще був у храмі? — незадоволено питав капітан.

—Біля дверей молилося двоє людей. Вони чекають. — він вказав пальцем на двох бабусь, які сиділи на останньому ряді лав, про щось перешіптувались.

Капітан дістав із кишені телефон, набрав номер і гаркнув:

—Нам потрібні криміналісти! Негайно! —тоді звернувся до двох поліціянтів у формі. —огородіть сповідальні, і нікого не впускайте до приїзду експертів. І ради бога перестаньте там тупотіти, ви затопчете сліди злочинця! Якщо криміналісти знайдуть пальці, потрібно відібрати зразки у всіх містян, також у священника, монашки та свідків. Ми маємо зловити цього виродка. А де ви були?

Це питання адресувалося мені. А де я була? Пам'ять часто підводила мене, здавалось я більше витала у хмарах, аніж ходила по грішній землі. Роздуми та мрії могли захопити мене на довгі години.

—О, так. Здається я відвідувала туалет, — промовляю я пошепки до нього, він пахне лосьйоном після гоління. Морська свіжість і терпкість хвої. —Знаєте, у мене «ці дні». Монашки теж люди і будучи невістами Христа, нажаль менструацію нам ніхто не скасовував.

Капітан Лебідь здивовано підняв брову. Не очікував такої відвертості? Чи можливо я забагато собі дозволяю, але мене чомусь манить до цього чоловіка, я відчуваю гріховні думки. Що зі мною не так? Я боюся своїх бажань, осоромлено опускаю очі додолу. Монахині так не поводяться. Візьми себе в руки. Брудна хвойдо. Різкий біль уразив мою голову, за гріхи мої, за непокору. Я обпираюсь на лаву. Здається зараз мій череп лусне від напруги.

—Я хочу з тобою поговорити, монашко. Я хочу тобі показати свою силу. — просичав чоловічий голос. Я бачу чоловіка, високого, худого, без обличчя. Він стоїть у заграві вогню, десь за метрів двадцять від мене. Ще за мить із його спини виринули крила, кожна пір’їна чорніша за іншу, він намагався злетіти. —Я чекаю на тебе в місці твого гріхопадіння.

Хтось боляче ляскає мене по обличчі. Я розплющую очі, розумію, що лежу на землі а навколо мене безліч незнайомих і знайомих обличь. Старенька бабця протягує мені горнятко із водою. Памороки пройшли, я намагаюсь звестись на ноги, але він, капітан заперечливо хитає головою, його теплі руки не даюсь піднятись.

—Полежіть, сестро. Ви втратили свідомість. Чи потрібно викликати швидку?

—Ні, — протягую я, махаю руками, —Таке зі мною трапляється часто, коли…

—Коли у неї бувають видіння. —завершує за мене речення панотець втомленим голосом. —Дайте її час і за пару хвилин вона встане на ноги.

—І про що було ваше видіння? — не відступав від мене ні на крок капітан.

Я лише покивала головою, показуючи на кабінки сповідальні.

7

Як і слід було очікувати, капітан скептично поставився до мого видіння. Худий чоловік та ще й із крилами.

—Мені затримувати усіх довготелесих чоловіків і провіряти чи в них немає пір’я? Сестро, ви в своєму розумі?

Капітан більше покладався на свої методи, криміналісти зняли відбитки пальців із сповідальні, у містечку посилили патрулювання, поліціянти ходили від хати до хати, розпитуючи місцевих про події минулої ночі.

Люди нажахані, вечором не виходять із хати. Батьки не відпускають дальше двору своїх дітей. П’ять підлітків втратили свої голови лиш за одну ніч, а скільки там ще знайшли тіл, одному богові відомо. Очевидно, що в містечку діє серійний маніяк, різник, який відтинає голови своїм жертвам шаблею або довгим ножом.

Та мене мало хвилював страх. На все воля Його. Якщо цей виродок захоче мене вбити, відтяти голову, то неодмінно це зробить. Чи перестріне мене по дорозі до храму, чи заріже у власному ліжку. Але поки його мотиви не зрозумілі. Я все намагалась пригадати його обличчя, та ніяк не могла. Я намагалась згадати його голос, і знову мій мозок грався зі мною, стираючи страшні візії з моєї пам’яті, ніби і не було ніякого марення, неначе маніяк не говорив до мене.

Ангел. Хіба насправді він може бути посланцем бога?

Чекаю тебе в місці твого гріхопадіння. Від цих слів моє серце стискається. Звідки він міг дізнатись? Ту таємницю, яку я хотіла забрати із собою в могилу, тепер виринає назовні, а божевільний із шаблею чи косою, наче смерть, маніпулює мною, як своєю служкою. Проникає в мою голову, читає мої думки.

Як тільки смеркло, я іду на місце свого гріхопадіння. Старий будинок священника, глиняний і осідлий, давно розібрали. На його місці посадили кущі та плодові дерева, облаштували невеликий сквер із фонтаном, який працював хіба що на великі свята. Моє гріхопадіння відбулося у цьому будинку. Це було так багато років тому, що і згадати важко. Я заховала спогади далеко у комірчинах пам’яті, заховала свій сором і приниження. Сором для батьків, які до останнього не вірили, що тодішній панотець міг таке вчинити із дівчинкою десяти років.

«Напевне ти його спровокувала. Це ти винна! Маленька хвойда, блудниця!» Вони так переймались своєю репутацією добропорядних християн, що віддали мене у сиротинець. А коли вони повмирали, рік тому, я ходила на їх могили, щоб висцятись.

Я досі пам’ятаю, як прийшла додому боса, як по моїх литках стікала кров, як боліли мене нутрощі. Я плакала, розповідаючи що зі мною зробив священник, а мама лише зацідила долонею мені по обличчю і прошипіла:

—Це ти винна, маленька хвойдо! Ти винна! Не смій ганьбити панотця! Не смій позорити святу людину, погань!

Я отямилась біля церкви. Стільки років пройшло, щоб забути, але хтось знову роздирає старі рани. Я знову, як та маленька дівчинка, стою біля брами, моє серце б’ється, я смиренно іду вперед. Іду на місце свого гріхопадіння. Обходжу храм, спускаюсь сходами до скверу. Темінь не лякає мене, шумлять гілки дерев. Я погано пам’ятаю, де знаходилась стара хата, тому очікую біля першої лавочки. Вдивляюсь в чорноту попереду. Якщо він дійсно ангел, то має дар провидіння і знає коли я прийду. Якщо ж звичайний божевільний, то я марно потрачу годину в очікуванні та повернусь додому ні з чим.

Вітер зірвався і гілля зашуміло зловісно. Не знаю як, але тепер я стояла уже не скраю, а у центрі скверу, біля фонтану, де навпроти мене виднілись дві фігури. Одна із них стояла на колінах, трусилася і скиглив, наче цуценя, інший, високий і худий, був позаду, явно тримав за барки першого.

Худа фігура промовила досить тихо, щоб її почути на такому вітрові, але слова чітко лунали в моїй голові. Хіба таке можливо?

—Ти прийшла, сестро Олдамо. Я дуже радий.

—Хто ти такий і чому чиниш ці страшні злочини? — мій голос бринів, я не була впевнена, що в шелесті гілля та завиванні вітру він розчув мої слова. Я наблизилась до невідомих, та все одно у темноті не розгледіти їх обличь.

—Злочин, сестро, це дозволяти цим людям жити.

—Чому я тут.

—Щоб нагадати тобі, що за гріх — смерть.

—Але ж кожен має право на спасіння…

—Ні! Ні! Сестро, закінчилось спасіння, людство випило його до дна, але нічого не змінилось. Чи ти думаєш достатньо помолитись, випити з чаші та закусити хлібом під чарівне бурмотіння якогось нероби, щоб всі гріхи були прощені? Ні, сестро, це більше так не працює. Апокаліпсис уже розпочався, пора відділяти праведників від грішників, зерно від полови. Бо якщо не карати грішників, то й спасіння для праведників не буде.

—А я, я для тебе, зерно чи полова?

Незнайомець лише засопів. Червона заграва за його спиною виникла нізвідки, розрізаючи темноту. Я побачила на колінах товстого чоловіка, він здавалось, плакав і просив про допомогу, постать за ним тримала біля його горла дві укорочені шаблі.

—Ти впізнаєш його?

Я намагалась згадати, але думки, як налякані птахи, пурхотіли у голові, створюючи хаос. Невідомий на колінах зненацька заговорив у моїй голові:

—Я торкався до неї, заходив у її спальню. Торкався у таких місцях, де батько не повинен торкатись своєї дочки. Але цей потяг, це бажання… Нестримний потяг… Вона так кричала… Вона кричала, як тиу будинку священника, коли він зняв із тебе трусики і поставив тебе раком, примовляючи: «Цього хоче бог!»

Постать на колінах змінила личину і я впізнала в ній того виробка, який мене ґвалтував.

По цих словах невідомий, який стояв позаду різко розвів руки із шаблями, пролунало човгання заліза об залізо. Почулось клекотання того, хто стояв переді мною на колінах, а тоді голова просто відділилась від тіла і покотилась мені під ноги. Я заклякла від жаху.

—Бо за гріх — смерть. Приєднуйся до меча божого, який карає невірних, або твоя доля буде, як і його.

Я не маю що відповісти, із жахом дивлюсь на відтяту голову біля моїх ніг, дивлюсь як корчиться у конвульсіях решта тіла. Худий чоловік розправив свої чорні, наче смола крила, піднімається над землею. Я дивлюся на ангела, який пурхає в повітрі поміж дерев і по моїх щоках течуть сльози. Якщо це початок кінця, якщо бог хоче, щоб я приєдналась до нього, то я з тобою, ангеле мій.

—Звільни мене від гріхів минулого! Очисти від скверни! Керуй мною, як покірною служницею божою!

Я падаю на коліна, намагаюсь промовити молитву, але з горла мого виривається чорний дим гріхів і крик. Крик спасіння і нового життя.

8

—То як наші справи?

—Тільки закінчили із відбитками. Триста двадцять осіб у віці від п’ятнадцяти до вісімдесяти семи років, чоловіки та жінки. Весь день потратили на це. Напевно такого масштабного відбирання відбитків пальців не було за всю нашу незалежність. Також узяли відбитки у тих, хто приїжджає у містечко на роботу, у водіїв місцевих рейсів. Зараз заносимо їх у базу, тоді зможемо порівняти із відбитками, взятих у сповідальні. Будемо працювати до ранку.

Капітан Лебідь не задоволено перебирав папери. Перечитував свої нотатки. Ця резонансна справа скоро попаде у всі заголовки новин, правда змішається із вигадками, докази із домислами. Вісім трупів із однієї будівлі. Він не пам’ятав, коли таке масове вбивство було останній раз. Та й чи взагалі таке було за його пам’яті?

Найстарішому обезголовленому тілу близько року, далі різник вбивав своїх жертв із перервами у два-три місяці, а потім, щось пішло не за планом. Підлітки вирішили відсвяткувати день народження у покинутому костелі, вони могли викрити його сховок і маніяк порішив їх. Тільки для чого було залишати одну в живих? Бідна дівчинка. Вона так і не прийшла до себе, знаходиться в психіатричній лікарні. Все повторює як мантру, слова, які чула зі стелі:

—Мерзенні грішники. Приведіть до мене монашку. Приведіть довбану монашку Олдаму! Мерзенні грішники, я вб’ю вас усіх…

Яка роль цієї монахині в даному жахітті? Чому злочинець вимагав зустрічі з нею, і головне як мали це зробити підлітки. Чи його слова лише для відволікання уваги? Капітан почухав потилицю. Було щось у тій монахині дивного, та й ім’я в неї якесь нетутешнє.

—Миколо, — покликав він старшого лейтенанта, який завзято клацав пальцями по клавіатурі за сусіднім столом. —Ти зараз можеш іти додому, година пізня. А от завтра, маєш з’їздити у монастир святої Анни в Бучачі.

Він оглянув просторий кабінет, де близько десяти співробітників активно вносили у базу для порівняння відбитки пальців. Була дев’ята вечора і багато з них воліли б відпочивати вдома, але робота в поліції давно навчила їх жертвувати особистим життям, заради розкриття справи.

—Потрібно перевірити відбитки, знайдені в сповідальні через національну базу.

—Так капітане.

—Це займе, напевно, час до ранку. Також ми маємо перевірити алібі вчителів та однокласників загиблих, можливо хтось із них причетний. Якщо авантура із відбитками мешканців не дасть результату, прийдеться розширити коло підозрюваних до найближчих навколишніх сіл. Варто також опитати жителів хуторів у радіусі десяти кілометрів. Можливо він ховається в покинутих хатах. І ще — викличте завтра повісткою, на допит священника, треба розговорити його як слід. І цю монашку теж.

Всі закивали головами, не відриваючись від моніторів.

—Нам потрібні свіжі версії. Не тільки божевілля на ґрунті релігійного фанатизму, а й більш прагматичні. Варто перевірити, чи не наклав хто оком на руїни костелу, чи не мав наміри купити дану ділянку. Варто не втрачати з поля зору і батьків убитих, та єдиної хто вижив. Можливо хтось із них злетів з котушок, захищаючи своє дитя.

—Тоді як інші тіла, знайдені…

—Знаю! Варто порівняти відбитки із костелу і відбитки із сповідальні чи буде збіг.

—Якщо він не був у рукавицях…

—Бляха. — закипав капітан Лебідь.

—Видіння монашки про високого чоловіка з крилами брати до уваги?

—Брати. Принаймні це єдиний опис підозрюваного, який у нас є.

Він дістав із кишені пачку сигарет, накинув куртку і жестом показав підлеглим, що іде курити на вулицю, коли двері в кабінет безцеремонно відчинив черговий:

—Збирайтесь, там знову нове обезголовлення. Їдьте до церкви, патрульні вже там.

—От холера.— промовив капітан, надіваючи куртку. — Повідомте експертів, розігрівайте авто. Виїзд за п’ять хвилин.

9

Він ретельно витирав із дюсаків ще свіжу кров мерзенного грішника. Я дивлюсь на це дійство без ентузіазму, знищена і потоптана. Його крила були реальними, його постать була реально, він світився із середини і жар цей обпікав мені обличчя. Ось він, посланець бога, оголений та прекрасний. Ось я споглядаю його, як наймилішу дивину, неземну істоту.

Не знаю, чому я пішла за ним, можливо це гіпноз чи якесь навіювання? Залишила обезголовлене тіло збоченця, обтерла сльози і рушила за ангелом, який височів над гіллям, бив крилами, світився вогнем. А вже за мить я сиділа на кріслі у своїй кімнаті, апартаментах №3, дивилась як небесна істота обтирає шаблі, дюсаки. Невідоме допіру слово, яке бриніло в моїй голові. Я сиджу нишком, не взмозі щось говорити, не здатна навіть звести руки і захистити себе христовим знаменням. Чи реально це все?

Пробую читати молитви, але йому не подобається моє шепотіння. Його пір’я шелестить, як опале листя. Він у моїй голові, він читає мої думки. Я полохаюсь, втискаюсь у крісло, чекаю. Час від часу щипаю себе за шкіру, щоб переконатись, що я не сплю, що я не у власному марені чи видінні.

—Як тебе звати, ангеле? — розрізаю тишу і сама лякаюсь своїх слів. Мовчи не достойна. Не гідна ти ставити питань йому.

Він припинив чистити зброю від крові, повернув голову до мене, я ж не наважуюсь дивитись на нього. Боюся і млію від блаженного хвилювання.

—У нас мало часу, сестро. Мало часу. — бринить його чистий голос в моїй голові. Він з ніжністю дивиться на мене, його губи стиснуті, він мовить телепатично.—Скоро вони будуть тут, шукатимуть нас. Але це вже не має значення. Тут ми зробили усе, заради спасіння обраних. Тут ми відділили зерно від полови. Нас чекають в іншому місці.

Він встав і розправив крила, його оголене тіло світилось червоним вогнем, чорне пір’я шаруділо і наче на вітру, рухалось і блистіло. Я відчула райське тепло, піднесення. Я увірувала у те, що він дійсно ангел.

—Збери все необхідне, сестро Олдамо. Ми скоро вирушаємо.

Я встала із крісла і впала на коліна перед ним. Якщо Бог цього хоче, отже я буду коритись його волі. Я гріюся в теплі ангела, плачу та дякую Отцеві за можливість бути при звершенні задумів Господніх.

—У мене нічого не має.

—Тоді встань, сестро і підійди до мене.

Я встаю із підлоги, із страхом підхожу до небесної істоти. Його ясний погляд і тепла посмішка вселяють мені віру. Я наближаюсь до нього, думки про майбутнє стираються із моєї голови. Моє майбутнє в його руках, моє життя в його руках. Він посланець, а я служка його.

—Боже! — все що виривається із моїх уст зникає у шумі тріпотіння його пір’я.

Він обнімає мене, як найдобріший приятель, він кладе голову мені на плечі. Його чорні крила огортають моє тіло. Я закриваю очі в блаженстві єднання з небесною істотою. Я відчуваю, як все голосніше тріпочить пір’їни, як мої ноги вже не торкаються підлоги, як тепло пронизує моє грішне тіло. Я наважуюсь розплющити очі, бачу як ми піднімаємось над квартирою, над будинком. Я бачу як в нічній імлі світиться маленьке містечко, яке було мені домом протягом року. Не вже це реальність?

—Це насправді, сестро. Тепер ти воїн божий. —його голос лунає в моїй голові, і я закриваю очі та віддаюся на милість небесній істоті, яка несе мене над хмарами.

10

Ранкова мла зустріла його вороже, кусала за руки і старший лейтенант подумав про рукавички, які б не завадили, очікуючи біля брами монастиря святої Анни. Із горбка, на якому розміщувалась обитель можна було добре розгледіти Бучач із його чепурними будиночками покритими черепицею кольору іржі. Він докурював другу сигарету. Стара і груба монахиня при вході, повідомила, що настоятельниця на молитві, тому йому потрібно чекати і плювала вона з високої дзвіниці на його посвідчення старшого лейтенанта. Молитву не можна переривати!

Микола Пиріг тупцював біля хвіртки, чекаючи, коли його впустять. Він капітана Лебедя не було жодного дзвінка. Гадати, кому відтяли голову вчора було марною справою. Якщо не спинити серійника, то за місяць або два у містечку залишиться заледве половина мешканців.

—Заходьте! — досить грубо промовила стара огрядна монашка, брязкаючи ключами, відкриваючи хвіртку. —Ідіть за мною.

Він покірно ішов за монахинею, розглядався навсібіч. Маленький добре прибраний дворик по центру якого стояла фігура чи то Матері Божої чи святої Анни. Було тихо в ранковій млі. Міська суєта не проникала до середини, обитель захищали вікові мури.

Вони підійшли до високої будівлі, фасад якої прикрашав дерев’яний хрест.

—По сходах на другий поверх.

Старший лейтенант лише кивнув, почав підніматись нагору. Зупинився біля дверей, перевів подих і впевнено постукав.

Настоятельниця монастиря, ігуменя Менодора сиділа за добротним антикварним столом. Її кабінет був просторий та світлий дякуючи двом широким вікнам, усі стіни були увішані різноманітними іконами, вік яких можна було визначити як мінімум до двадцятого століття. Сама керівниця була високою та рослою, вона з погордою дивилась на старшого лейтенанта, коли він пред’являв їй своє службове посвідчення, та в декількох словах пояснив суть свого візиту.

—Отже, кажете такі страшні речі творяться в містечку. Диявол не спить, він завжди чекає в кутку. В кутку церкви. Завжди чекає слушної нагоди. Бідні діти… А їх батьки? Мені важко таке уявити в наш час. Це могла зробити дуже хвора людина.

—Чому ви відправили саме монахиню Олдаму до містечка?

Вона запропонувала присісти на стілець і гучно вмостилась сама за столом.

—Наші сестри приймають участь в програмі адаптації для новоприбулих священників до громади. Чужій людині важко, подекуди, знайти спільну мову із вірянами на новому місці служіння. Наші люди ніби і живуть у двадцять першому столітті, подекуди забобонні та упереджені аніж середньовічні дикуни. Тому сестри допомагають налагодити комунікацію, так би мовити. Вони допомагають панотцям, навчають хористів, підтримують зв'язок із старостатом, громадою. Переважно відрядження бувають до трьох місяців. Але це містечко…— вона прикусила губи, шукаючи потрібні слова. — Там не затримувались священники надовго, тому місія сестри Олдами там подовжилась.

—Коли ви останній раз говорили з нею по телефону чи особисто?

—О, вона не надто розуміється на сучасних гаджетах. Але уміла в написанні листів. — ігуменя відсунула декілька шухляд і дістала листи, —Тут вона описувала як важко приходиться із молодими священниками, які часто впадають в депресію в маленькому містечку. А ще просить перерахувати гроші на прожиття на ім’я панотця.

—Сестра Олдама весь час жила тут? — запитав поліціянт, він намагався ретельно занотовувати слова настоятельниці.

—О, так. Вона одна із старожилів монастиря. Знаєте, у її стані варто більше відпочивати, а вона сама визвалась поїхати у містечко з місією. — ігуменя тужливо засміялася.

—Ви сказали «в її стані». В сестри Одами були проблеми із здоров’ям? Онкологія чи…

—О, ні. Хвала богові. Ні, що ви. У її віці інші воліють іти на спокій, але тільки не наша бабуся Олдама…

—Почекайте… Бабуся?

—Так, хіба ви самі не бачили її? Наша сестра цьогоріч зустрічає свій сімдесят шостий день народження.

Старший лейтенант вибіг із монастиря, не прощаючись. Він телефонував капітану, переповів розмову з ігуменею, отримав чергове термінове завдання — відвідати психлікарню в Бучачі та вилучити з архіву медичну карту на прізвище Старогірський Дмитро. Здається, поки він тут чекав на аудієнцію до ігумені, у відділку встановили особу вбивці.

11

—Ми маємо підозрюваного у вбивствах. Головне завдання — спіймати його якнайшвидше. Будем надіятись вчора була остання жертва цього божевільного. Отже давайте розкладем по полицях всю інформацію.

Капітан Лебіль стояв біля білої дошки із маркером у руках. До п’ятої години вечора їм вдалось ідентифікувати за відбитками у сповідальній злочинця, раніше засудженого за завдання ножових поранень своєму сексуальному партнерові, Старогірського Дмитра Олександровича, тридцяти років.

Він підніс маркер до дошки і написав прізвище злочинця на дошці.

—Як виявилось, наш серійник уродженець містечка, а отже знав усі місця, дороги та стежки для втечі та переховування. Ми перекрили всі дороги в радіусі тридцяти кілометрів, патрульні проводять огляди закинутих будинків, патрулюють хутори, але йому все ж таки або вдалося втекти із містечка або ж його хтось переховує. Ми запросили у старости список усіх найближчих родичів. Як виявилось, його батьки рік тому загинули у пожежі, яка сталась швидше за все із необережності при користуванні грубки. Зараз на місці згарища ніяких будівель немає, ділянку продали та розчистили. Йому там сховатися ніде.

Капітан чіткими літерами продовжує писати на білій дошці:

1 – тіло невідомої жінки, 60-70 років. Досі не впізнана.

—Першому тілу із руїн костелу приблизно рік. Отже саме тоді він вперше об’явився у містечку. Потрібно з’ясувати, що стало тригером до початку вбивств.

—Можливо смерть батьків?

Капітан кивнув головою.

—Можливо. Але чому ніхто в містечку його не бачив, не впізнав? Можливо він мешкав за межами, а приїжджав лише щоб скоювати злочини, мститись.

2 – тіло чоловіка 60 років, ймовірно зниклий священник вісім місяців тому.

—Наступна жертва Старогірського — священник. Зараз ми намагаємось встановити рідних покійного, для порівняльного аналізу ДНК, але судячи по часі зникнення старого панотця, і часом смерті другого тіла, можемо припустити, що це він.

3 – тіло чоловіка 40 років. Ймовірно зниклий вчитель історії, Казейко Мирон.

—Далі цікавіше. Наш серійник обезголовлює місцевого викладача, якого підозрювали в розбещенні та зґвалтуванні власної дочки. Він зник переддень арешту. Тоді слідчі пояснили такий вчинок як визнання своєї вини. Його шукали по окрузі; опираючись на чутки, слідчі зробили висновок, що він утік закордон. Козейка було подано в міжнародний розшук. Очікуємо на порівняльний аналіз ДНК. Опустимо п’ять обезголовлень школярів.

9 – тіло чоловіка 30 років. Місцевий панотець Заруда Микола.

—Останній на сьогодні. Обезголовлений у сквері біля церкви священник місцевої церкви. Я думаю ця страта була вимушеною, адже злочинець несвідомо чи через відчуття власної безкарності, прийшов на сповідь до панотця. Напевно такий необдуманий вчинок викликав у ньому страх, що священник зможе впізнати його. Якимось чином він заманив жертву до скверу та обезглавив його. Свідки стверджують, що в цій порі чули жіночі крики. Я підозрюю на місці злочину могла бути присутня і монашка Олдама. Її роль у даних злочинах з’ясовується. Але місце перебування монашки невідоме. Вона або стане черговою жертвою різника, або ж, що є найбільш логічнішим поясненням, співучасниця злочинів Старогірського. Зараз ми проводимо розшук її.

Двері до кабінету відчинились. На порозі стояв збентежений старший лейтенант Пиріг. Він без привітань пройшов до приміщення, сів на вільний стілець і високо підняв у руці якісь папки.

—Ви не повірите. Ви просто не повірите у все це.

12

 Пиріг вийшов до дошки, передав частину папок капітану Лебідю, який зацікавлено гортав сторінки, відійшов у бік.

—Отже почнемо із самого початку. Поки я їхав із Бучача, встиг ознайомитись із новою інформацією та вибудувати послідовність подій.

Повернемось на двадцять років назад. Десятилітній Дмитрик виростав у дуже ортодоксальній та віруючій сім’ї, де батьки були, м’яко кажучи, релігійними фанатиками. Вони відвідували кожну службу, дотримувалися усіх заповідей та постів. Їх сімейство було досить закритим. Батько працював вчителем математики у школі, мати ремонтувала одяг, шила на замовлення постіль, працювала із дому, мала дефект однієї ноги. Малий Дмитро був церковною служкою, батьки марили, щоб син став священником, готували його до цього змалку. Але одного дня щось сталося.

Із записів лікаря-психіатра випливає, що його у віці десяти років зґвалтував священник. Дитина повідомила про це батькам, але їх реакція була дуже дивною. Згідно спогадів самого Дмитра Старогірського, описаних у розмові з лікарем, мати побила його, за те, що він осквернив чесне ім’я священника, наказала перестати брехати і відправила його до того ж панотця вибачатися. Знущання святенника продовжувались ще деякий час, поки Дмитро не повідомив про все старості містечка. Тоді «люблячі» батьки відправляють травмовану дитину… в психіатричну лікарню, де він перебуває до повноліття. Із лікарських записів можна відслідкувати регрес його психіки, він страждав на психоз та параною, у нього почалось щось на кшталт роздвоєння особистості, де одна із особистостей була жінка. І вгадайте яке ім’я було в тієї особистості? Олдама, на честь старої монахині Олдами, яка відвідувала хворих у Бучацькій психіатричній лікарні.

Подальша доля після повноліття його невідома аж до двадцяти п’яти років, коли його затримують за нанесення важких тілесних ушкоджень своєму старшому коханцеві. Шість ножових поранень у живіт. Його засуджують на п’ять років в’язниці, близько півтора роки тому він вийшов, звернувся по психіатричну допомогу, отримував гормональну терапію, як транссексуалів, заявляв про намір змінити стать та стати жінкою.

Але це ще не все. Він часто відвідував давню знайому із монастиря святої Анни, сестру Олдаму. Справжню монашку, якій сімдесят шість років, і яка швидше за все повідомила Старогірському про намір поїхати у містечко, його малу батьківщину, для місії по адаптації священників.

—Ти хочеш сказати, що перша жертва різника…

—Справжня монахиня Олдама. Її місце посів наш різник і вдало прикидався сестрою. Гормональна терапія, яку він приймав змінила його голос, позбавила щетини. Він перетворювався на жінку, але інша чоловіча особистість теж частково в ньому домінувала. Повернення в рідні краї стало тим тригером для трагедій. Я думаю він причетний до підпалу батьківського дому, адже батьки, які часто відвідували церкву могли його впізнати. Потім був священник. Я навів справку, це той же панотець, який двадцять років тому ґвалтував його. Наступним став вчитель, який розбещував власну дочку. Можливо він приятелював із панотцем, а можливо Старогірський під виглядом монашки підслухав його сповідь, чи сповідь його дочки. Коли в його святилище трупів удерлись підлітки, він покарав їх, одну залишив в живих, щоб було кому розповісти про борця із злом, який карає грішників. Ну і священник, остання жертва. Можливо він догадувався, що монашка Олдама не та, за кого себе видає, можливо розумів її роль у злочинах. Тим не менш ми маємо одного злочинця у двох личинах. Хоча психіатр із диспансеру заявляв, що цілком можливо, що особистість сестри Олдами дійсно нічого не знала про злочини темної сторони Дмитра Страрогірського, а пророцтва та видіння обумовлені одним мозком, яким користувались дві особи – монахиня та серійний вбивця, який не зміг пережити дитячі травми.

—Вона стільки разів була у нас в руках. — посопів капітан, — Ми маємо їх знайти! Це вже справа честі!

13

Я знову ховаю ангела у собі, надіваю монаше вбрання, накладаю легкий макіяж. На новому місця служби потрібно бути обережнішою, пильнішою. Ніхто не повинен знати про ангела апокаліпсису.

—Доброго дня. Ви сестра Філомена?

—Так, отче. — ґречно киваю я і вхожу в його будинок. Я відчуваю всі його гріхи, я відчуваю, що він полова, якій не місце у раю. Але він нам потрібний, для місії. —Мене прислали із монастиря Найсвятішого серця, для допомоги вам, панотче. У вас красивий будинок.

Він задоволено посміхається, хтиво поїдає мене очима. Я вдаю, що не помічаю цього. Його будинок ідеальне місце, де можна сховати ангела — вдалі від сусідів, навколо тільки поля та ліс.

Ангел спить у мені, нехай відпочине. Я відчуваю, як лоскоче його пір’я мою шкіру. Відчуваю блаженство.

У цьому містечку в нас буде багато роботи. Відділяти зерно від полови не легка справа во ім’я Господа.

 

 

 


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

21/11/24 12:59: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап