Справжній готичний детектив

конкурс


Roserne voxe i Dale

Алексія опустила перо в чорнильницю, стряхнула зайву каплю і провела в зошиті-в-косу три паралельні лінії, останні в цьому рядку. Подивилась на гувернантку. Та стояла, схрестивши руки на грудях, занурена в свої думки.

Мама була б незадоволена, якби побачила. 

У мами були жорсткі вимоги до вихователек. Одного дня Алексія підслухала розмову – ніяких джинсів, тільки класичні костюми. Гарна освіта, водійські права, ліберальні погляди. Вміння зробити ін’єкцію дитині. 

Ін’єкції. Мама вимовляла це слово так елегантно, що Алексія на мить забувала, що від цих ін’єкцій залежить саме її, Алексії, життя. Дивна хвороба її спричиняла напади, схожі на епілептичні, але на відміну від епілепсії, самі собою вони не проходили, і неодмінно залишали по собі провал в пам’яті довжиною в кілька днів. Щоразу після них боліло плече – в місці уколу, єдиного, що могло витягнути Алексію з того світу.

– Дописала, – Алексія поклала перо кінчиком на край чорнильниці. – Ми можемо тепер поїхати в парк?

Гувернантка посміхнулась. О, їй так само не хотілось сидіти в цей літній день вдома. За вікном було сонце – рідкісне в Санкт-Петербурзі – тож вже за кілька хвилин обидві вони вдягнені стояли в дверях.

– В Катерингоф? – Алексія пристібнулась. Тепер, коли їй дозволили це робити самостійно, вона почувалась геть дорослою.

Гувернантка подивилась в дзеркало і відпустила педаль гальма 

– Єкатерингоф. Не Катерин, і не Хоф. Не будь селом. 

Алексія знітилась. З логопедом все було прекрасно. “Гортензія!”, – казала логопед, і Алексія повторювала за нею. “Гладіолус! Гєрань!”

Варто було їй на мить забути про правила, знову випливало це “х”

– Ладно, не ображайся, – гувернантка плавно загальмувала на світлофорі і повернулась до Алексії. – Я теж село. Понаєхавшая з Таганрога. Тільки матусі не кажи, бо вона звільнить мене в момент. Буде нашою таємницею.

Алексія швидко кивнула, на світлофорі загорівся зелений, і автівка рушила в бік парка з такою складною назвою. І вони гуляли годину, і навіть дві години, і купили собі морозива (по два, тільки мамі не кажи), а потім побачили дівчину, що сиділа на лаві, і високий хлопець з букетом прямував до цієї дівчини, ніби летів.

– Блядь, – почула Алексія голос гувернантки.

Але не запам’ятала це слово.

*

П’ятий клас було закінчено, екзамени, обов’язкові для хоумскулерів, залишились позаду, в табелі стояли суцільні п’ятірки. Це все заслуга репетиторів, – виправдовувалась Алексія, коли сиділи за великим столом і святкували. Їй насправді було ніяково, врешті решт, як можна порівнювати індивідуальні заняття зі звичайною школою – але заради мами вона приймала поздоровлення.

Мама замовила торт, запросила гостей – Єлізавєту Александрівну з донькою Катєю і Юлію Сергіївну з чоловіком та синами-близнюками Андрієм та Іваном. Врешті решт дорослі залишились за столом пити чай з еклерами, говорити про затриманного журналіста, майбутні вибори в Госдуму, Навального, а дітей відправили в кімнату Алексії.

Алексія відкрила фортепіано – мама була незадоволена, коли підслуховували дорослі розмови, то ж найкращий спосіб не слухати – грати щось самому. 

– От нєт, шоб Глінку, – вдавано обурився Іван, коли стих останній аккорд. – Ніякого патріотизму! Ніякої лояльності. Полонез Огінського вона грає. Дивись, ще сусіди настучать, скажуть що ти іностранний агент за це “Прощання з Батьківщиною”. “Жизнь за царя” треба грати. 

Алексія повернулась на стільці. 

– По сусідству живе лише самотня і дуже літня жінка. Не чує нічого. То ж не хвилюйся. 

– Це був жарт. І-ро-ні-я, – по складах повторив Іван. – Ми ж тут всі такі. Не бидло якесь. Ти хоча б знаєш, що наші батьки на мітинг збираються?

– Моя не піде, – позіхнула Катя. – Вона ж профессор, їй не можна світитись. І мама Алексії теж. Кому буде краще, якщо їх звільнять?

– Мама багато робить для опозиції, – Алексія знов розвернулась до фортепіано. – У неї зв’язки, десь колишні студенти, а десь і батьки студентів теперішніх. Вона насправді ходить по лезу.

Принаймні, Алексія вірила в це. 

– Зараз вже не так, як раніше, – махнув рукою Андрій. – Все тлєн. Упадок. В гімназії, де ми вчимось, куди не плюнь, в багате бидло попадеш. 

– Але сама гімназія красива, – заперечила Катя. – Не індивідуальне навчання, але є і свої плюси. 

Пальці Алексії так і залишились над клавішами.

– Я цього ніколи не дізнаюсь, але дякую.

Зависла незручна тиша – Алексія не поспішала перервати її грою, і можна було навіть розібрати, як в іншій кімнаті Юлія Сергіївна розповідала щось про революції в Мексиці в дев’ятнадцятому столітті. 

– Вибач, – Катя нарешті підішла та обійняла Алексію. – Дуже співчуваю. Коли можеш наштовхнутись на тригєр майже крізь…

І знову буде напад, ін’єкція, амнезія на кілька днів, а в школі до цього додасться шепіт за спиною, її будуть уникати… Краще вже як є.

– Ти знаєш мій тригер? – Алексія захлопнула кришку. Настрою грати не було.

– Так, – кивнула Катя. – Ми всі знаємо, щоб раптом не вимовити це слово.

– Слово? Лише одне слово? 

– Не питай, прошу. Це погано скінчиться. Ти все одно забудеш його потім, а нашій дружбі прийде кінець. 

І Катя знайде собі інших подруг, незважаючи на те, що в класі її цінять лише як відмінницю, що може дати списати, а ось Алексія залишиться на самоті.

– Але це щось, що можна побачити, – відізвалась Алексія. – Я майже намалювала це. Просто сиділа та бавилась з циркулем та лінійкою. Репетиторка, побачивши, зупинила мене. Вона теж знає. Всі знають. Окрім мене. Навіть інтернет налаштовано так, щоб я раптово не побачила.

– Може пройде колись, – втрутився Іван. – Читав, багато хвороб минають після підліткового віку. Будеш жити як всі, в Крим з нами поїдеш, – він підморгнув. – Там класно. Море, зорі…

*

В шостому класі Алексія зрозуміла, що прийомна. Темнокоса, кароока та міцної статури, вона геть не походила на худорляву мать з її блакитними очами та світлорусим волоссям. Можна було грішить на батьківські гени, але не існувало жодної фотографії ані батька, ані Алексії у віці молодшому за сім років.

Мама не здивувалась прямому питанню, лише промовила “думала, ти вже давно здогадалась”.

Як з Дідом Морозом. Таємниця, що відкривається тобі не в певний момент, але одного дня ти просто це знаєш.

Напади хвороби нікуди не ділись – два-три рази на рік Алексія випадково натрапляла на свій тригер, мама або хтось з репетиторів встигав зреагувати, кілька днів у ліжку – і життя продовжувалось. Вілєн Феліксович, легендарний біохімік з маминого університета, заходив в гості після кожного такого нападу, щоб перевірити стан Алексії та дієвість ліків. Тепер Алексія знала, що це саме він винайшов потрібний їй препарат і здогадався про тригер.

– А як я дожила до семи років в дитячому будинку? – поцікавилась Алексія, поки Вілєн Феліксович встановлював на її плечі автоматичний ін’єктор – достатньо натиснути кнопку, і ліки потраплять в кров.

– Що ти маєш на увазі, дитя?

– Якщо кожен з цих нападів мене може вбити, а мама забрала мене лише коли мені було сім. Як я дожила до цього часу без ваших ліків?

Вілєн Феліксович сів на ліжко поруч.

– Погано, дуже погано. Мене запросила директриса інтернату – в дитинстві ми жили в сусідніх будинках, а зараз вона вже і не знала, куди звернутись по допомогу. Їй передали тебе у стані сопору. Це як сон, тільки неможливо розбудити. Іноді ти приходила до тями, але за пару днів траплявся напад, після якого все повторювалось. Сопор міг тривати тиждень, два, місяць. Тебе відвозили до лікарні, де ставили підтримуючі крапельниці, потім повертали в інтернат. Після третього разу Любов Марківна набрала мене. Ми знайшли причину, знайшли ліки. Знайшли тобі маму – або навіть вона сама знайшлась, почувши від мене твою історію. 

– Звідки мене привезли? Де я була до того, як потрапити до вашої Любові Марківни?

– В іншому інтернаті, – знизав плечима Вілєн Феліксович. – Якийсь заштатний сільський заклад, який оптимізували в чотирнадцятому, а дітей розподілили. Важко сказати, твої документи прийшли геть не повні. Без діагнозу, без данних про батьків, лише з датою народження – дванадцяте грудня дві тисячі шостого. Я відповів на твоє питання, дитя?

– І так, і ні. Що як ці напади почались саме тоді, коли мене перевезли? Це могло б бути відповіддю. 

– Задача лікаря, – лагідно нагадав Вілєн Феліксович, – перш за все полягає в полегшенні стану пацієнта. Тільки потім можна говорити про причини, та медицина – друга за точністю наука після богословія. То ж ми маємо енцефалопатії, гастропатії, психопатії – коли розуміємо, що щось йде не так, але чому саме, дійти не можемо. Як науковцю, мені цікаво, яка травма призвела до твого стану. Як лікар, я не можу дозволити собі експериментувати над живою дитиною.

– І не скажете, який в мене тригер? Навіть якщо я дозволю вам бути науковцем?

– Не скажу.

В серпні двадцятого про існування Алексії мама майже забула. Мама постійно зустрічалась з подругами та колегами, разом вони обговорювали отруєння Навального, долю російської опозиції і призначення інтелигенції. Одного разу навіть прикрила низ обличчя хусткою і пішла на мітинг. В університеті дізнались, але обмежились зауваженням. 

Андрій з Іваном відпочивали в Криму, Катя з класом – на екскурсії у Франції. 

Алексія залишилась наодинці з книжками.

Вона була настільки самотньою, що захопилась Ніцше. 

Ніцше казав: “Відвагу в серці має той, хто знає страх, але долає його, хто бачить безодню, але дивиться в неї гордо”.

Алексія шукала свою безодню. Вона полювала на свій тригер, повторюючи за Ніцше: “Хто хапає безодню орлиними кігтями, – лише той наділений мужністю”.

Здається, свій тригер вона таки знаходила – в восьмому класі було вже шість нападів, і Вілєн Феліксович збільшив дозування препарата.

В січні на мітингу проти арешту Навального мама (закуталась в теплий шарф, але це знов не допомогло) познайомилась з сімейною парою, що переїхали з Казані – поближче до культури, подалі від мінаретів. Єдиний їх син Єгор навчався в десятому класі і за збігом обставин планував поступати в той самий політех, де викладала мама Алексії. 

Так у Алексії з’явився кавалер. Вона цитувала йому Ніцше, він полонив її Камю.

Вони обговорювали природу бунта, і вона розповіла про свої пошуки тригера. Єгор, безумовно, знав, що було її тригером. Залишалось переконати його, що відкрити цю таємницю буде єдине вірним рішенням – ідеальним бунтом проти несправедливої системи. Алексія брехала і собі і Єгору – цей бунт був суто романтичним; одного дня вона зрозуміла, що її кавалер всю дорогу стучав її матері.

Врешті решт залишилось покладатись лише на себе.

*

Після чергового нападу Алексія згадала про свої плани розкрити таємницю; план був простий – залишати собі знаки, шифри, такі, щоб не знайшла ані мама, ані прибиральниця, ані системний адміністратор Максим Едмундович, що колись налаштував їй безпечний пошук, блокуючий всі варіанти її тригера.

Алексія завела щоденник, прикріпила його скотчем позаду письмового стола, але коли дістала після нападу, зрозуміла, що останні записи зроблені почерком, схожим на її – але іншим.

Звісно, вона не могла сказати це мамі.

І звісно, мама вже знала, що Алексія шукає.

Цей раунд вона програла вчистую.

Вона створили таємну папку, всередині якої був запаролений архів – але по черговому пробудженю з’ясувалось, що пароль невірний. Алексія підозрювала Максима Едмундовича, але не можна було спитати прямо і не викликати підозр.

Вона зламала ін’єктор, але в потрібний час все одно отримала свою ін’єкцію та новий прилад. 

Вона сперечалась з матір’ю; одного разу та не витримала і назвала її невдячною дрянью (це слово було найбільшою лайкою, яку мама собі дозволяла). 

Потім вони мирились, мама мовчки на креслі гортала стрічку новин. Почалась війна, маму тривожила доля “наших хлопчиків” і опальних акторів, заблокований мастеркард і неможливість літати в Європу не через Турцію. Єгор з батьками поїхав до Арменії, чим викликав обурення мами, бо як можна проміняти культурну столицю на далеку провінцію, Іван и Андрій - в Грузію. 

Алексія таємно розробляла шифр – і відкрито цікавилась малюванням.

За вечерею довго і пространно захоплювалась генієм Кандінського та Малєвіча, Клеє та Поллока. 

Мама вирішила, що підліткова криза якщо і не минула, то принаймні знайшла вихід в мистецтві.

Вона охоче купляла їй полотна та фарби, пропонувала вчителя, але Алексія відмовлялась.

Кольорові овали та квадрати були не просто абстракцією.

Вони були буквами, які нанизувались на сріблясті та золотисті нитки, що окреслювали слова і речення.

Хочеш щось сховати – сховай на видному місці.

*

Знову був напад. Алексія прокинулась після нього рано вранці, сіла на кроваті. На мольберті стояла свіжа картина, і ще дві – явно більш давні, біля стіни.

Книги не читають з кінця, – нагадала Алексія собі, і почала зі старого полотна. 

“Мама завжди закриває книжну шафу на ключ” 

“Бо в будь-якій книзі є слово-тригер”

“Тому вона дає мені електронні книги – відредаговані”

“Треба знайти, як відкрити шафу так, щоб вона не помітила”

Легко сказати. Важко зробити.

Алексія взяла іншу картину

“Вона носить ключ завжди з собою”

“Навіть в душову. Надії немає”

Алексія позіхнула і продовжила читати картину.

“Книги стоять рівно, розсортовані по авторах. І тільки одна загорнута в обкладинку, що ховає назву”

Бо назва є тригером, – зрозуміла Алексія.

“Якщо стояти спиною до вікна, друга шафа від лівого кута”

“Четверта полиця зверху, найлівіша книга, поруч з книгами Еко”.

Друга картина на цьому закінчувалась.

Залишалась найновіша. Те, що вона, Алексія, встигла записати.

“Можна відкрити без ключа. Петлі на скляних дверях мають накладки. Якщо їх зняти і викрутити шурупи – можна відкрити шафу. Треба тільки час. І щось, чим крутити. Мастіхін.”

Запис на цьому закінчувався, але все, що треба, вона знала.

Дочекатись ночі. Взяти мастіхін. Прокрастись в бібліотеку.

Зробити як треба і дістати потрібну книгу. 

Подивитись назву, поставити книгу на полицю, повернути петлі на місце, повернутись в кімнату, написати назву – і натиснути на кнопку ін’єктора.

Чи встигне?

Ні, треба попри все одразу, взявши книгу, бігти до кімнати, і лише там, знявши обгортку, одразу малювати шифровані букви, поки не почався напад.

Що як він застигне її в процесі? 

Книга без обгортки, вона за мольбертом. Мама нарешті здогадається. Мама профессорка. Розумна. Дивно, що ще не викрила.

Подивитись книгу, загорнути, покласти під подушку і сісти малювати. Книжку вона знайде, але не пов’яже.

Або…

Алексія заклякла.

Або останній її напад був після того, як вона вже зробила все те саме. Зняла петлі, дістала книгу, відкрила, тригер спрацював, вона впала, мама прокинулась, натиснула кнопку, і ось вона, Алісія, тут.

Це був найбільш логічний варіант.

То ж надії більше не існувало.

Ні, все було не так. Якби вона впала, вона б вдарилась, щось би боліло. Були б синці, шишки.

Алексія оглянула себе. Нічого. Вона не падала. 

Та минулого разу теж, здається нічого не боліло. І позаминулого. Ні подряпин, ні синців. Чому вона ніколи не задавалась питанням, як так могло статись?

Розумніше за все було дочекатись ночі. Мати вдосталь часу, встигнути вдень впевнитись, що мати нічого не підозрює.

Алексія не могла більше чекати. Вона прокралась в бібліотеку і зняла заглушку з нижньої петлі, з верхньої. Шурупи відкрутились несподіванно легко.

…Ніби їх вже крутили до цього, зрозуміла вона. Але відступати пізно. Цього разу вона схопить книгу, перепише назву і тільки тоді дозволить собі відключитись. Вона сильна, вона зможе.

Чорний аркуш, слугувавший суперобкладинкою, впав на підлогу. На справжній обкладинці монах схилився над фоліантом; в руці його була троянда.

Її тригер.

Спомин з далекого щасливого дитинства, що обірвалось в автівці, коли вони намагались виїхати з міста.

Міста мільйона троянд, що раптом стало чужим, що зрадило їх, її маму, тата.

Брата.

Червоною трояндою розквіла кров на грудях мами – справжньої мами. Як стратили тата, вона не бачила, тільки чула постріл.

Двері в бібліотеку відкрились.

На порозі стояла її прийомна мати.

– Знов, – устало вимовила вона. – Чого тобі не вистачає, що ти так вперто шукаєш це слово? 

– Я згадала, – розгублено вимовила дівчина.

– Алексія!

– Ні. Це ти мене так назвала. Справжнє було – Олеся.

– Леся! Селянське ім’я! Я інтелигентка в четвертому поколінні, моя донька не може зватись вульгарно.

– Я не твоя донька, – Олеся замотала головою. – Я взагалі не знаю, чого ти від мене хочеш, нащо брехала все життя!

Мама зробила крок вперед, і Олеся виставила вперед мастіхін. Подумала, викинула, схопила декоративний підсвічник зі столика, що стояв по центру кімнати.

– Не підходь! Присягаюсь, більше жодної, жодної ін’єкції. Я краще вб’ю тебе, вб’ю себе, але цей нескінченний жах припиниться.

– Та годі тобі. Не хочеш більше ін’єкцій? Їх не буде. Будемо жити як дорослі люди. Майже десять років я оберігала тебе від тебе ж самої. Найкраші розуми пітерського політехнічного брали в цьому участь. Я намагалась дати тобі все.

Вона зробила ще один крок назустріч, і Олеся замахнулась.

– Я що кажу, не підходь!

– Найкращих репетиторів, освіту, яку б ти навряд чи отримала в інтернаті. Навіть якби тебе хтось в твоєму Донецьку пригрів, нічого гарного б з цього не вийшло. 

Олеся переклала підсвічник в ліву руку, правою зірвала з себе ін’єктор, кинула на підлогу та розтоптала. 

– Як я опинилась в тебе? Тільки правду, а не казки від Вілена Феліксовича. 

– Це так некультурно, вести серйозні розмови стоячі. Де все, що я намагалась вкласти в тебе? Можна вивезти дівчинку з села, але неможливо…

– Та пішла ти!

Мама сжала губи.

– Дрянь. Просто дрянь. 

На кілька секунд повисла тиша.

– Продовжуйте… мамо.

– Я не могла мати дітей. І тут не спроможні були допомогти навіть найрозумніші, найдосвіченіші лікарі. Чим старшою я ставала, тим більше розуміла, що хочу собі дівчинку. Не зовсім маленьку, бо я профессорка, і не можу просто так взяти і кинути роботу, а років п’яти-шести. Та я боялась брати невідому дитину з інтерната. Я не хотіла собі ані дитину наркоманів, ані просто якоїсь шльондри. Яблучко від яблуні, сама розумієш. О ні, я хотіла собі гарну дитину, яку зла доля зробила сиротою. 

– І ти знайшла мене, – прошепотіла Олеся. – У всій Росії не знайшлось дівчинки, потрібно було з України викрадати.

– Не перебивай. Мені подзвонив Вілєн Феліксович. Сказав, що в Донецьку, що його командирували, що є дівчинка, якій потрібна мама. Я погодилась. Він привіз тебе сюди.

– Але не хлопчика? В мене був брат, Кирило, що з ним?

– Ти питала це з першого дня, як тільки потрапила до нас. Відмовлялась від їжі. Намагалась втекти. Це не личило гарній дівчинці. Психотерапевт сказав, пройдуть роки, поки ти змиришлся. А Вілєн Феліксович запропонував ліки, які б змусили тебе забути минуле миттєво.

– І ви обрали простий шлях, - гірко похитала головою Олеся. – Не терапію, не пошуки брата. Просто все життя на ін’єкціях! 

– Не все. Це мало спрацювати з першого разу. Коли за два тижні ти побачила на моїй шляпці троянду, то зблідла, і ми все зрозуміли. Я сподівалась, що врешті решт ти перестанеш згадувати, але ти вперта. А щодо брата, то забудь про нього. Він живий. Тобі не сподобається. 

– Він… ополчєнєц? – Олеся скривилась від цього слова. Вона пам’ятала маму в вишиванці, і була впевнена, що батьків розстріляли саме за принципову позицію. 

– Вілєн Феліксович сказав, що його усиновили – ще раніше, ніж я забрала тебе – дуже круті люди. Ні, він не ополчєнєц, він живе в палаці, для нього вже готове тепле містечко в верхівці ДНР. Вілєн Феліксович був там рік тому, бачив. Повір, йому промили мозок і він не сприйме наших ліберальних ідей. Мені так жаль! 

– Гівно, – вицедила Олеся, вже не намагаючись виговорити цю кляту дзвінку букву. – Ненавиджу. Штучне минуле, чуже ім’я. Достоєвські ваші з Толстими, добре хоч Навальний твій помер нарешті.

– Давай вибачимо одна одну. Я помилялась, та ти теж додала мені сивого волосся. Будемо знову жити як матір з донькою. Підеш в гімназію, потім мені під крильце в політех, отримаєш гарну освіту. Відпустиш минуле. Знайдеш подруг, кавалєра собі. Будем боротись проти цієї системи, що призвела до війни, разом. Ти вже могла би увійти в наш інтелектуальний клуб.

– Дякую, мамо, – в голосі Олесі, однак, не було і сліду подяки. – Знайдіть собі іншу дівчинку. Я йду шукати брата.

Мама опустилась в крісло.

– Невдячна. Не знайдеш ти його. А як знайдеш – не забереш з того крижаного палацу.

Олеся не слухала. Заправила ліжко, зібрала речі і назавжди покинула цей дім.

Разів зо три вона оглянулася назад, але ніхто не гнався за нею. 


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

21/11/24 12:59: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
02/12/24 00:12: Грає в конкурсі • Перший етап