♟️
Його знайшли мертвим у залі для проведення шахових турнірів. У звіті судмедексперта було зазначено: тіло чоловічої статі лежить горілиць на підлозі, вкритій паркетною дошкою, руки й ноги, що переламані у суглобах, торкаючись формували собою певну подобу знаку нескінченості, зуби вибиті, рот та очі широко розкриті, а в череп, кругом, забито дванадцять дванадцятисантиметрових цвяхів, які нагадували своєрідну корону. Якщо опустити опис одягу, то можна перейти до найдивнішої деталі всієї цієї ситуації, а полягає вона в тому, що під тілом, його ж кров'ю, було намальовано пентаграму, на вершинах якої розмістили п'ять шахових фігур: ферзя, туру, слона, коня та пішака. Але де ж король, запитаєте ви? І це дуже логічне запитання, тому що пішак навіть не вважається фігурою, а от король в шахах найважливіший. І як найважливіша фігура був він звісно ж в центрі. Так, його знайшли зашитим у тілі того бідолашного чоловіка, імені якого навіть не розголошують офіційно. Та якби ж просто в тілі, але ж ні — в самому серці. В цій справі багато дивного й незрозумілого, але такі перешкоди зовсім не лякають Таємничу слідчу леді.
♟️♟️
Вітання тим, хто буде після мене! Це мої нотатки про розслідування “вбивства у шаховій залі”. Записи ведуться для упорядкування думок і збереження даних, яких незворотно скоро почну забувати. Тож тут я буду збирати елементи картини й нехай Бог мені допомагає не збожеволіти від дороги, якою я зараз їду. Українські дороги завжди були не дуже, але гірські — особливо жахливі. Поїздка з Івано-Франківська до Сонячної Криниці, згідно із GPS, мала б тривати дві години й тринадцять хвилин. Але. Через ями, болото, навислі дерева й туман, я вже четвертю годину намагаюся не вгробити свій зелений Ford Capri 1986 року. Він підскакує на кожній нерівності, підвіска дзвенить, ніби то вставна щелепа, і все це віддається мені в хребет. Старезна машина, скажете ви. Так, відповім я, от тільки вона ідеальна для Слідчої леді (приватність понад усе, тому я використаю в цих нотатках псевдонім).
♞
Хотілось би сказати, що є позитив: мені вдалося доїхати до місця призначення не розваливши свою машину і без єдиного нервового зриву. Навіть не дивлячись, що кількість разів, коли я хотіла повернутися близька, мабуть, до сотні. І чим ближче я була, тим менше хотіла продовжувати свій шлях. Тілом пробігали мурахи, а в машині, щоб не робила ставало все холодніше — мої пальці ледь згиналися в намаганнях втримати кермо.
Відчуття холоду зросло, коли Capri заїхав у місто. Що ж… Назва зовсім не підходить цьому сірому й темному містечку. Вікіпедія пише, що населення тут становить три тисячі двісті чотирнадцять осіб, більшість з яких займаються виготовленням кераміки, ткацтвом та лісозаготівлею, але вулицями ходять тільки стомлені люди в старих, зношених куртках. Крім того, я очікувала традиційну архітектуру, з дерев'яними хатинами, церквами та громадськими будівлями, що мали б відображати місцевий стиль, але натомість, у дві тисячі двадцять першому, я побачила типовий “совок” із сірими бетонними халупами. Це все створює атмосферу затисненості, яка мене турбує. Щось не так, щось ховається у цих будівлях, але ж не від мене. Сьогодні я не піду на місце злочину, заселюся в готель та огляну місто.
— Це найкраща кімната з усіх вільних. — Поважно казав беллбой, простягаючи мені ключі. У нього дивна натягнута посмішка й величезні, чорні мішки під очима.
— Оцей? — Здивувалась я оглядаючи ледь освітлену кімнату.
— Звісно, пані.
— Ваш готель — колишній гуртожиток?
— Звісно, пані.
— Тут спільні ванна, туалет та кухня?
— Звісно, пані.
— Жах!
Номер і справді жахливий: маленька темна кімнатка, вузьке металеве ліжко, шафа, стіл та два стільці (одне дерев'яне й одне м'яке, зеленого кольору). Понишпоривши оком деякий час, розглядаючи облізлі й вицвілі шпалери, зробивши пару кроків, розумію, що я ледь зможу спокійно переодягнутися, не торкаючись ліктями стіни — настільки кімната маленька. Уявляю, як скрипітиме це залізне ліжко вночі. Я кинула сумку у потерте від чужих дуп крісло і аж тоді побачила, що хлопець все ще стоїть з простягнутою рукою, дивлячись на мене широко розкритими очима із зубатою посмішкою й очікуючи, коли я заберу ключі. Голова його час від часу робила різкий рух вправо і прислухавшись під час цього, можна було почути тихий хруст суглобових хрящів у його шиї. Хрусть-хрусть. Шия вигиналася аж надто сильно, ніби була зламана, але ж якби це було так, то він би не зміг стояти тут. Правда ж?
Я була рада, коли хлопець пішов, але пізніше я часто чула цей звук в кожному кутку готелю: хрусть-хрусть, він робив це кожного разу, як я його бачила.
♟️♟♟♟
Атмосфера затисненості в Сонячній Криниці відчувається на кожному кроці. Їдучи в машині, я це бачила, але прогулявшись містом відчула на власній шкірі.
Вулиці вузькі й темні, оточені висотками з холодного бетону, які немов нависають над перехожими. Вітер приносить із собою глухі звуки, що відлунюють у порожнечі, створюючи відчуття ізоляції. Люди рідко виходять на вулицю, а ті, хто це робить, швидко проходять, уникаючи спілкування і моїх поглядів. Їхні ж погляди зосереджені на землі, а усмішки — рідкість. Все це підсилює відчуття, що місто ніби завмерло в часі, забуте, покинуте й залякане кимось.
♜
Другий день розпочався із сірого світанку. Ранкове сонце ледь пробивалося крізь гірський туман Карпат, який, втім виглядав якось неприродно. І ще цей запах. Таке враження ніби навколо міста спалюють тисячі трупів, смоляний дим від яких забруднює повітря навколо. От тільки навколо Сонячної Криниці тільки смереки, буки та дуби із пожовклим листям.
Поснідавши яєчнею, яку прийшлося готувати самотужки на спільній кухні, я вирушила оглядати місце злочину. На виході я почула черговий хрускіт, а дорогою до мене долітали дивні звуки, що були схожі на плач дорослого чоловіка. Сумний і гнітючий плач, повний відчаю і страждань, джерело якого я так і не змогла визначити.
Шаховий палац, як було написано на табличці, виявився такою ж будівлею: пофарбований у сірий колір з білими колонами й трикутним дахом він чимось нагадував Акрополь.
Оскільки візит мій у це “прекрасне” містечко неофіційний, то проникнути всередину допомогла тисяча гривень, яку я з радістю подарувала старому охоронцеві, він ще й подякував мені та торкнувшись мого плеча зморщеною рукою, побажав гарного дня — найприємніша людина, що я тут зустріла.
Зал був досить просторим. Навіть король міг би провести тут достойний бал — ну точно найбільша будівля в місті. Паркетна дошка, кольору Дуб шляхетний, зовсім не пасувала до мальованих в темно-синій стін, хоча, як мені здалося пізніше, в цьому є певний патріотичний аспект. Приміщення було наповненим застарілим запахом дерева та пилу, величезні вікна, затягнуті важкими шторами, не дозволяли проникати світлу. Стіл, на якому ще зберігались залишки старовинних шахових дошок, здавався покритим туманом — його контури розмивались, а фігури на дошці, здавалось, тягнулися одна до одної, мов магніти, які не могли вирватися з простору цього забутого місця. Ті ж столи, що були хаотично складені в дальньому краю зали, вже припали пилюкою так само як і шахові дошки, що розмістилися на дерев'яних поличках. Там я помітила певні цікаві речі, але зараз не про них.
В центрі зали була та сама кривава пентаграма. Шахових фігур, звісно, не було, але натомість мене порадували таблички із цифрами, якими позначали докази слідчі. Їх було дев'ять! Очевидно, що номерами від одного й до п'яти були ті самі фігури, номером шість — тіло, а що за докази були під номерами сім, вісім та дев'ять?
— Вибачте, але хто ви така й чому тут знаходитесь? — Перервав мої роздуми чоловік, років шести десяти, із сивою чуприною, чий чорний костюм допоміг мені здогадатися хто він.
— О, мене звуть Таємнича слідча леді, — відповіла я звісно ж не це, — я приватний детектив, прибула розслідувати загадкову смерть, що тут відбулася. — Після цих слів я вручила свою візитівку й надіялася, що він не вижене мене в ту ж хвилину.
— Це велика шана, що така людина, як ви прибула з обласного центру в наш скромний Палац шахів. Як вам місто? — Говорив він ввічливо, але той вираз обличчя, який демонструвався відображав невдоволення та роздратованість, що жевріла у нього всередині. Заховавши візитівку у внутрішню кишеню піджака, чоловік запропонував випити чаю в його кабінеті. Ми зайшли у двері, на яких висіла табличка “Директор”. Приміщення було просторим та обставленим в стилі вдаваного багатства. Підлога з масивної дубової дошки, меблі з червоного дуба, “мармурові” колони по кутах та стіни обклеєні яскравими шпалерами із золотим візерунком. А також дешеві пластикові аксесуари й неохайно розкидані теки на столі.
— Сідайте, — запросив директор, його голос звучав глухо у порожній кімнаті. Я обрала один із важких дерев'яних стільців, обшитих старою зеленою шкірою, і влаштувалася навпроти нього. Мій досвід підказував, що ця зустріч була схожа на гру у шахи: ініціатива належатиме тому, хто зробить перший хід.
— Чому ви запросили мене? — запитала я, спостерігаючи за його виразом.
— Стало цікаво, — відповів він, на обличчі з’явилася самовдоволена усмішка, яка не обіцяла нічого доброго.
— Чи не вважаєте, що це небезпечно?
— Чим саме? — обличчя директора залишалося невимушеним.
— Хтозна, може, я випадково дізнаюся щось, що поставить вас у незручне становище.
— Що ж це може бути? — його тон став трохи різкішим.
— Наприклад, камера, що раніше стояла в дальньому куті зали, але тепер… її там немає, чи не так? — я вела гру, роблячи хід за ходом і відчувала, як його усмішка зникає, залишаючи лише мляве здивування.
— Невже це ваша дедукція? — поцікавився він, в очах промайнула тривога.
— Можливо. І що з цього?
— Вона в той день не працювала, — ледве вимовив він, і в його голосі чулася відчайдушна спроба контролю.
Сумніваюся, що вона взагалі колись працювала, чи хоча б справді знаходилася там. Впевнена, цей щокатий дідуган із великим черевом типовий корупціонер, який нажився на людях у цій глушині.
— Ви знали жертву? — запитала я, намагаючись прочитати його реакцію.
— Так.
— Яким він був?
— А яка різниця? Це ні до чого не приведе. Але відповідь на інше питання могла б вас зацікавити.
— Про що ви говорите?
— Про що? Ви ж хочете знати, що було під номерами сім, вісім та дев’ять? — він нагнітав атмосферу, і я відчула, як ініціатива починає покидати мене.
— Я був тим, хто виявив тіло. Я все бачив і можу розповісти, якщо ви розумієте, про що я.
На мить я заклякла, вражена його недвозначним натяком, але гірше було те, що він сказав далі:
— Чому ви не поцікавилися, якого кольору були фігури?
Дідько! Чорні чи білі? Така важлива деталь, а я не здогадалася одразу. Знову те саме, знову очевидне тікає від мене. Чи це зовсім не очевидне, або просто неважлива дрібничка? Не можу зосередитися — останнім часом мій розум підводить мене. Чому це почалося зараз, набагато швидше ніж у моєї матері?
Викладені на стіл двадцять купюр із Володимиром Вернадським, зникли, прикритими однією з тек, після чого директор заговорив. Той голос мав якийсь гіпнотичний ефект, який змушував мене зосереджуватись тільки на ньому. З розповіді стало відомо, що навколо тіла стояли чорні фігури, а номерами сім, вісім та дев'ять були ферзь із червоного дерева, краплі крові та записник жертви, відповідно. Король, що був зашитий в тілі був чорним. Що це за символ такий: залежність, покора чи покарання? Ці думки захопили мене туманом із різних варіантів, можливостей та імовірностей.
Закінчивши, директор більше не вимовив ні слова, його погляд застряг на мені, ніби він був запрограмований тільки на ці слова, а далі його мовлення було заборонене. Я намагалася заговорити з ним, але його очі, невідступні, не кліпнули жодного разу, а його постать стала статуєю з мармуру, незворушною та холодною. Мені довелося покинути кабінет під його пильним поглядом, який слідкував за кожним моїм рухом.
Надворі вже настала ніч. Я не знала, як провела в Шаховому палаці близько десяти годин, але відчувала, як тіні стають густішими. Дорогою до готелю знову чула чоловічий плач — він, здавалося, лився з усіх темних вікон, а бетонні будинки зближувалися, намагаючись роздавити мене своїми сірими стінами. Вони шепотіли: ти не повинна бути тут, йди геть, забирайся.
Усе навколо почало зливатися в одну безмежну тінь, і я відчула, як тягар таємниці тисне на мою душу, мов невидимий привид, що переслідує мене в кожному кроці.
♝♞
Таємнича слідча леді переступила поріг свого номера в єдиному готелі Сонячної Криниці рівно о 23:11. Вона зупинилася в темному проході, не відпускаючи ручки дверей, наче відчуваючи, що за ними ховається щось зловісне. На ліжку сиділа жінка в червоному. Вона тримала на колінах, уже прочитаний, її записник, пила щось з готельної чашки і пильно спостерігала за основною авторкою цього тексту. Жінка в червоному жестом запросила її сісти поруч, але слідча відмовилася. Натомість залишивши двері відчиненими, вона зайняла зелене м’яке крісло, що стояло поруч.
Він невідомості долоні спітніли, пальці стислість, приборкуючи тремтіння, але у грудях розгорівся жар, що відображався рішучістю в її очах. Вона була налаштована дізнатися все можливе. Та вона не знала, що партія між ними не нова, а та, яка почалася ще у кабінеті директора Шахового палацу.
— Хто ви та чому тут? Відповідайте, — її голос впевнено розбив тишу.
— Не планувала, — відказала жінка в червоному. У той же момент двері знову зачинилися, і в номері з’явився чоловік із похиленими плечима, якого упізнала Таємнича леді. Хоч і виглядав дещо інакше, але все ж це був він — охоронець Палацу шахів. Чоловік мав пустий погляд, а з його рота стікала довга й в'язка цівка слини.
— Мій слуга. — Пояснила жінка в червоному, її голос звучав, як шепіт з потойбіччя.
— Навіщо він тут? — розгублено поцікавилася маленька боязка Таємнича слідча леді.
— Королева не повинна покидати палац без слуг, Сільвіє. — Пояснила я. — Але забудьмо про нього, давай краще поговоримо про тебе. Ти вже помітила, як розум почав покидати тебе? Відлунює десь далеко тихим шепотом забуття? Знаєш, я була вражена, зустрівши представника вашого роду. Після стількох століть, мені вже і забулося чого хотів твій предок: чи розвіяти сумніви чи відгадати загадку? Ммм, ні, не згадаю. Дурнем він був, тому й просив мудрості. Але як швидко його розум покинув його. Ха, справжній дурень, міг би здогадатися про плату. До скількох там ваші доживають? Я планувала не більше тридцяти п’яти, але ж прокляття такі примхливі. От, наприклад твоя матінка до скількох дожила?
— Чому ви мене це питаєте? — спитала вона, борючись із запамороченням, що ставало все сильнішим. — Я не зацікавлена в розмовах про минуле.
— О, але саме в минулому заховані ключі до майбутнього, Сільвіє, — відповіла я, повільно підводячи чашку до губ. — Кожен ваш крок вже давно записаний, кожен рух під пильним оком. Ти вважаєш, що можеш уникнути своєї долі?
Сільвія підняла голову, її повіки ставали все важчими. — Я не дозволю, щоб моє життя визначали інші. Я сама вирішую, чим мені займатися.
На це я розсміялася і сміх мій звучав як поминальний дзвін. — Наївна, ти навіть не знаєш, з ким маєш справу. Доля — це гра, і ти вже стала її фігурою.
— Ні..
— Дай відповідь на запитання, Сільвіє: до скількох?
— До тридцяти трьох. — Відсторонено відповіла Сільвія. Вона вже не раз вдихнула випари того маленького трунка, що я пила. Спи моя люба майбутня рабине, спи й поринай у прекрасні сни, що я тобі подарую.
♟️♟️♟️♟️♟️♟️♟️
Чиясь кістлява рука різким рухом вирвала Сільвію зі світу снів. Вона знала, що та жінка в червоному, зі своєю загрозливою посмішкою і таємничим трунком, була небезпечнішою за будь-яку загадку, яку вона могла розгадати. Але навіть якщо й так, в її єстві розростався вогонь небачених раніше масштабів — це виклик і вона приймає його.
Черговий ранок в Сонячній Криниці, хоча краще б пасувало назвати це містечко Сонною Криницею, подарував Сільвії головний біль та нудоту. Її кишківник скручувався в спробах боротися із моїм трунком, а мозок відчайдушно хотів ще.
Мій слуга, якому я також дарувала блаженство вигаданих світів, все ще спав біля її ліжка. На жаль, Сільвію це не налякало. Вона вже була рішуче налаштованою знайти мене й… покарати? Можливо. Але, можливо й інше — нестримне бажання сну, яке зробить її моєю, як і багатьох інших.
Слідча леді вибігла на вулицю під звуки хрускоту шийних хребців, які лунали по всьому готелю. Той хлопчик був сином лісоруба, його віддали мені як плату за вічний сон, яким я нагородила його батька.
Тож, маленька слідча леді. Чого вона хоче? До чого прагне. Про що мріє? В моїх снах можна досягти будь-чого.
Сільвія бігла вулицею, що всипана посірілим листям, побігла на зустріч голосу, який лунав. Ті вікна здавались живими, їхній скрипучий шепіт линув із кожного, наче змерзлі пальці проводили по її шкірі. Голоси змішувались, шипіли, лилися із тріщин у стінах, проникаючи в її душу.
“Ти не здатна”, — пролунав шепіт з одного вікна.
“Навіть не надійся”, — шепіт з іншого.
“Кров на вустах? — сміявся шепіт із найближчого вікна. — Так боїшся, що прикусила губу і навіть не розумієш цього.”
“Вона всього лиш маленька дівчинка.”
“Подивіться як трусяться її коліна.”
“Кожен її наступний крок все менш впевнений”
— Мовчіть! — Закричала Сільвія до голосів, але майже всіх уже не було. Тільки один залишився прошепотіти на прощання: розум покидає тебе, але сон це зупинить. Це, певно, марево, — думала вона, — ще одне марево, що волочило за собою холод і темряву.
Вона розуміла, що продовжувати йти було смертельно небезпечно. Але всередині неї щось палало. Страх перетворився на вогонь, котрий розпалював кожну клітину її тіла. Він став холодним, пронизливим, і Сільвія була змушена задати собі питання: чи хоче вона дізнатися, що за ним стоїть? Чи готова вона піддатися спокусі знання, яка вестиме її в цей темний, безпросвітний шлях? А чи хоче втекти?
Думки повертали її до Шахового палацу — єдиного місця, де вона не відчувала того пронизливого холоду, що гуляє Сонною Криницею. Мороз знову обпік її шкіру, але в серці палахкотіла жага — вона прагнула цього, хоч і боялася. І все ж це був єдиний шлях вперед.
♜♝
Туман марева почав закручуватися навколо її свідомості. Всі звуки стали далекими, все здавалося витягнутим, розпливчастим, наче розріджене повітря. Вона не була певна, чи це реальність, чи просто сон, що поглинає її. Поміж всього цього Шаховий палац був як острів серед шторму — і він привертав її, мов магніт. Кожен крок був важким, ніби тягнув за собою цілий світ, але її ноги рухалися автоматично. Страх і біль змішувалися з неймовірним бажанням йти вперед, в глибину темряви. Вона зайшла всередину. Там, на відміну від всього іншого світу, хоча б не було цього холоду, хоча б не відчувалося того болісного тиску, що душив її з кожним новим кроком.
Нарешті вона опинилася в Шаховому палаці, але навіть тут відчувала, як щось непізнане шепоче з темряви його кімнат. Тиша була настільки щільною, що здавалося, вона здатна поглинути її цілком. Раптом в темряві з’явився рух — щось нечітке, ніби краєчок тіні, що тріпотіла на межі зору. Відчуття холоду сковувало її. Вітер, що не мав права існувати в закритому приміщенні, подув їй в обличчя. І ось, немов з самого повітря, перед нею з’явилась постать. Чоловік. Його обличчя було розпливчастим, наче вимальовувалось із порожнечі, а одяг — напівзастиглий, старий, з маревом крові. Його очі, порожні, мов чорні вікна, дивились прямо в її душу. Від його тіла йшов холод, не такий звичайний, як той, що сковує живих, а ледве помітний, але важкий, мов отруєний повітряний потік. Він не рухався, але наче підсвідомо кожен його погляд слідував за кожним її рухом, кожен подих відчувався, як холодний вітрець, що пульсує в середині її грудей.
— Ти… ти бачиш мене? — голос його звучав мертво, розірвано, як відлуння з іншого світу. — Звісно ж бачиш, адже вона дозволила тобі.
Сільвія застигла на місці, її серце билося так сильно, що здавалося, воно зараз вирветься з грудей. Її пальці, ледве помітно, стиснулися в кулаки, хоча вона й намагалася зберегти спокій. Привид, цей чоловік, здавався частиною самого палацу, злитим з його темрявою та холодом, що наповнювали кожен куточок.
— Хто ти? — запитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Що сталося тут? Чому ти досі тут?
Привид не відповів одразу. Він стояв, не рухаючись, лише темрява, що огортала його тіло, важко пульсувала в повітрі. Потім його голос знову прорізав тишу.
— Я був… я був лише фігурою на шахівниці. Мені належало виграти, але не вистачило сил вийти з цієї гри. — Його слова лунали, наче вітер, що ніби вимовляв їх через щілини часу. — Я був частиною палацу, частиною цієї гри, цього шахового турніру, що поглинув нас усіх. Та ось тепер я — частина цієї темряви. Моя смерть була лише черговим ходом у цій нескінченній грі, що не має правил, лише безсмертну порожнечу, в яку я потрапив.
— Ти помер на турнірі? — запитала Сільвія, роблячи крок уперед, хоча серце важко билося в грудях. Вона відчувала, що має дізнатися більше, що ця розмова — не просто зустріч з привидом, а важлива частина її власної подорожі. — Як це сталося?
Привид мовчав ще декілька миттєвостей, його очі, глибокі та порожні, були спрямовані прямо в її душу. Потім він заговорив, і його голос був тихим, але важким від спогадів.
— Я був одним з учасників. Боровся за перемогу, але не для себе… А для неї. Для тієї, що принесла нас сюди, що запустила цю гру. Вона була… дуже вправною шахісткою. Але ми не знали, до чого все призведе. Я програв і став центральною фігурою розваг, що вона влаштувала в своєму домі, для гостей. Всі мої каліцтва — їхніх рук справа. Вона забрала моє життя… заради розваги.
Сільвія зробила ще крок до привида, тепер її голос звучав більш твердо.
— Ти кажеш "вона"… Про кого ти? Це жінка в червоному?
— Люція…
Привид розвернувся, його обличчя стало ще більш розмитим, його очі стали такими темними, що здавалось, вони поглинають усе навколо.
— Ти сама повинна зрозуміти. Вона вже давно була тут, і ти теж будеш тут. Всі, хто ступає на цей шлях, рано чи пізно стають частиною цієї гри. Це невідворотно, Сільвіє. Як і шахи… ходи робляться. Вона прийде за тобою. Вона вже прийшла, і тепер ти повинна вибрати.
Сільвія відчула, як її груди здавило. Здавалося, це не просто слова, а якийсь біль, який знову і знову повертатиметься, поки вона не зрозуміє, що їй робити далі. В її голові заплутувалася думка, але вона не могла відвести очей від привида.
— Я не боюся, — сказала вона з рішучістю, хоча сама не була певна, чи це правда. — Якщо я знаю, хто вона, я зможу зупинити її.
— Не зможеш. Ти не можеш зупинити того, хто вже стоїть на іншому боці. Вона не має меж. Ти не зможеш просто так зламати правила цієї гри. Вона забирає душі. І тепер твоя черга.
— Я не думаю, що це так. Я не можу просто здатися. Я не буду частиною цієї гри, я знайду шлях, щоб вибратися.
— Ти не можеш вибратися. Це не твій вибір. Шахи, Сільвіє, не передбачають вибору. Тут є тільки хід, і він вже зроблений.
І в ту ж мить він зник, немов не був там взагалі, залишаючи Сільвію з власними думками й відчуттями. Холод поступово розсіювався, але вона відчувала, що це лиш ілюзія.
♛
Старий охоронець з'явився так само раптово, як і минулого разу. Здавалось, він просто статуя, якій надали форми й та не має волі змінитися. Він дивився на неї тим своїм пустим поглядом все так само пускаючи з рота цівку густої слини. Його ліва рука обвисло, але чітко вказувала на старі двері в кінці зали, які в наступну мить зі скрипом відчинилися. Сільвія відчула дивне холодне поколювання в спині, коли згадала ім’я. Люція. Воно вирвалось із її вуст так само неочікувано, як і холод, що миттєво окутував усе тіло. Вона навіть не здивувалася, що це ім’я знову повертається, адже воно вже стало частиною її долі. Сільвія крокувала вперед, і в кожному її кроці було відчуття, що сама темрява дивиться на неї. Вона знала, що не може повернутися. Шаховий палац уже став її в’язницею, і хоч вона намагалася заперечувати це, кожен її крок до дверей тільки підтверджував цю думку. Щось усередині неї боролося. Ще не було занадто пізно. Вона могла зупинитися. Але її ноги рухалися далі, і з кожним кроком це відчуття полону ставало тільки сильнішим.
Сільвія зробила останній крок, наближаючись до темної кімнати за дверима. Ледь чутно, мов би з іншого світу, скрипнули старі підлоги під її ногами. Серце билося все швидше. Коли вона увійшла, то одразу відчула, як простір перед нею наче стискається, змушуючи її відчувати всю величезну порожнечу цього місця. Вона озирнулася, і на мить зупинилася, спостерігаючи, як в темряві розпливаються лінії. Це було дивно, але вона відчувала, що всі ці форми — це не просто простір, це сама Люція.
Вона сиділа в старовинному кріслі. Воно виглядало як частина самого палацу, обшите темною тканиною, яка зливалася з її червоним вбранням. Її очі, гарячі та холодні водночас не звертали уваги на Сільвію. У руках вона тримала записник Сільвії, сторінки якого були заповнені тонким, майже невидимим почерком. Рука Люції рухалася чітко та дивовижно рівно, немов сама знала свою мету.
На підлозі, біля її крісла, сидів той самий хлопчик з готелю. Його шия, спотворена та деформована, виглядала жахливо: довга, наче із похмурої казки, та увінчана темними шрамами. Раптом він підняв погляд й подивився на Сільвію. Його очі, порожні й безжальні, схопили її погляд, і його шия, зі страшним болем і хрустом, вигнулася в її бік, немов до неї тяглася невидима нитка, зловісна й нещадна
— Ми всі тут… — прошепотів він. — І ти теж будеш частиною… ми всі — граємо одну гру.
Сільвія застигла на порозі, не знаючи, чи варто робити крок вперед. Чи мала вона вибір, чи її душа вже стала частиною цієї гри? Всі її думки вмить замерли, коли Люція, не піднімаючи очей від щоденника, заговорила.
— Ти прийшла, — її голос був тихим, але чітким, наче все, що відбувалося навколо, стало неминуче. — Я знала, що ти прийдеш. Ти не могла встояти переді мною.
— Що це за місце? — запитала Сільвія, її голос вже був не таким рішучим, але всередині неї лунала відчайдушна потреба в ясності, хоч би за яку ціну. — Що ти зробила з нами?
Люція нарешті підняла погляд, і його сила майже фізично вдарила Сільвію. Вона посміхнулася, але ця посмішка не була доброю чи дружньою, вона була сповнена таємниць і впевненості.
— З нами? — її голос став ще м'якшим, ніби зачіпаючи тонку нитку часу. — Ти навіть не розумієш, ким ми є. Це не просто гра. Це вічна гра, де я — творець. Я та, хто пише історію. Ти прийшла за відповідями, але відповідей, Сільвіє, ти не знайдеш.
У неї знову закрутилося в голові. Кожен її погляд на ту жінку — наче ще один крок у безодню. Вона була мов ніч, що поволі поглинала простір, але Сільвія почала розуміти, що в неї всередині не тільки страх і боротьба, а й щось ще… бажання.
Люція посміхнулась, і її усмішка була одночасно ніжною та небезпечною. Вона підняла одну руку, і з неї вирвалась тінь, що легко ковзнула по підлозі й, здавалося, затопила всю кімнату.
Сільвія відчула, як її думки і емоції починають розсипатися, ніби пісок, що вислизає крізь пальці. Вона намагалася боротися, але її тіло, її воля — все це почало зникати, поглинене безмежним холодом, жаром і тінню.
Тонка нитка свідомості Сільвії обривалася. Вона вже не відчувала болю. Лише порожнечу. І в цій порожнечі знову прозвучав голос Люції.
— Ти не можеш перемогти свої істинні бажання, вибору немає. Ти вже давно частина цієї гри. Ти прийшла сюди, і тепер я буду твоєю королевою. Я заберу тебе так, як забрала всіх інших, але натомість подарую сни, прекрасні сни.
І тоді Люція підняла очі до темного неба палацу і почала читати вірш, голосно й урочисто, неначе виголошувала вирок, що забирає душі:
Сірі ріки — кров застигла.
Сіре небо, небокрай.
Він дає тобі надію,
На безмежний, вічний Рай
І нехай в земнім єстві
Ти не будеш більш страждати
А нехай в земнім єстві
Будеш ти троянди рвати
Ні, не віриш ти в надію,
В радощі земних турбот.
Віриш ти в пекельні муки
Й покарання, що несе
Всім неправедним — погибель
Заслужили ви на це!
Люція замовкла, її очі, наповнені темрявою, зустрілись з поглядом Сільвії. І все, що колись було важливим — боротьба, спроби зрозуміти, зібрати сили, — раптом зникло, як сон. Сільвія більше не могла думати. Вона більше не могла відчувати.
Тіло її знерухоміло, погляд став порожнім, як і обличчя Люції. І коли вона спустилася на коліна перед нею, ніби підкорена силою, що була значно могутнішою, ніж вона могла уявити, Люція поклала руку їй на голову, як на підкореного звіра.
Темрява накрила Сільвію повністю. Вона стала частиною шахівниці, частиною цієї нескінченої гри, без можливості втечі. І Люція, яка тепер була переможницею, залишилася сидіти на своєму троні, знову занурена в темний світ своїх стратегій. Вона знову поринула у свої записи, де кожен хід був вже відзначений, кожен виграш — запланований, і в її тіні вже не залишалося місця для тих, хто наважиться встати перед нею.
Залишилась лише тиша, глибока, нескінченна тиша, що поглинає все навколо.